«Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу» П’ятий розділ. Суботик у небезпеці
Над вухом гуло й дудніло.
— Годі тобі дудукати, — крізь сон промимрив пан Пляшкер. — Пані Моркван зараз прибіжить сваритися.
— Це не я, — озвався під боком Суботик.
Пан Пляшкер трохи підвівся.
— Як у моє ліжко потрапив пісок? Що ти знову накоїв? — сонно запитував він.
Суботик засміявся. Аж тепер татко прокинувся.
— А-а, ми ж на безлюдному острові, — сказав він. — Але хто ж це зчиняє такий гамір?
Вони вилізли з куреня і роззирнулися довкола.
Ген-ген за смугою прибою об’якорився пароплав.
Два моторні човни поволі підпливали до берега.
— Маємо гостей. Що нам робити? — мовив пан Пляшкер.
— Нічогісінько, — подав свою думку Суботик. — Почекаємо, побачимо, що буде.
Так вони й зробили.
Чекаючи, принесли з пралісу всіляких плодів і спокійно поснідали. Після сніданку пішли поплавати, а тоді трішки задрімали. Обидва човни тим часом зникли за піщаною косою.
Саме тоді хтось подзвонив біля дверей помешкання пані Моркван. Вона відчинила. Перед нею стояв пан Вівторакус із букетом квітів у руці.
— Сьогодні вранці я мав справи в місті, — трохи зніяковіло пояснив він. — Мусив порозумітися з фінансовим управлінням щодо податку на собак. Та й подумав собі: а чи не зазирнути мені до мого приятеля Пляшкера? Авжеж, треба зазирну
ти, сказав я собі. І ось я перед вами.
— Які гарні квіти! Ото пан Пляшкер зрадіє, — сказала пані Моркван.
— Це… власне, вони призначалися для вас, — поштиво сказав пан Вівторакус і віддав їй букета. — Чи не гарні? Авжеж, гарні. Та ще й зовсім не дорогі.
— Яка приємна несподіванка! — мовила пані Моркван і почервоніла. — Адже ви знаєте, де його кімната. Заходьте собі. Щоправда, я не знаю, чи він уже встав. Сьогодні я його ще не чула. Хоча, звісно, я не підслуховую. Але ж цього Робінзона,
як правило, чутно крізь усі стіни.
Пані Моркван пристояла поруч, коли пан Вівторакус постукав у двері кімнати пана Пляшкера.
Ніякої відповіді. Пан Вівторакус постукав знову. І знов ніякої відповіді.
— Мабуть, він дуже міцно спить? Авжеж, він спить міцненько, — сказав пан Вівторакус.
— Ви ж можете скласти компанію мені, поки він прокинеться, — запропонувала пані Моркван.
— Компанію? Авжеж, можу,— сказав пан Вівторакус. — І якщо ви запропонуєте мені чашечку кави, то я не відмовлюся!
— Подивіться, тату, що воно йде! — прошепотів Суботик, торсаючи пана Пляшкера за плече. — Може, краще нам сховатися в лісі?
Пан Пляшкер миттю зірвався на ноги і подивився в той бік, куди показував Суботик.
Найближчий вигин морського берега саме огинала група туристів. Вони здебільшого були вбрані в шорти та барвисті сорочки. І всі в сонцезахисних темних окулярах. Жінки були в солом’яних капелюшках, чоловіки в червоних кепках із широкими білими козирками. На кепках був напис: “Південноморські пригодницькі маршрути”. На чолі групи крокував чоловік у тропічній уніформі, з мегафоном у руці.
Ось він обернувся до туристів і промовив у мегафон:
— Мої пані й панове! Дозволю собі попросити вас не розпорошуватися. Тут, на цьому незайманому південноморському узбережжі, чекає на нас зараз неповторний південноморський обід. Дозволю собі попросити вас опуститися на землю в затінку
цих пальм і помилуватись неповторним краєвидом. Керівництво екскурсії зараз розподілить їжу по практичних вакуум-пакунках. Розкривати їх слід за допомогою…
Чоловік раптом ошелешено замовк, побачивши пана Пляшкера з Суботиком. Втупившись у них поглядом, він з палкою цікавістю підійшов ближче, а за ним — юрма туристів.
— Звідки ви тут узялися? — спитав він. — Ви — з іншої туристичної групи?
— Ні, ми прибули сюди цілком самостійно, — гордо відповів Суботик.
— А хто ви такі?
— Це — тато Пляшкер, а я звуся Робінзон, — пояснив Суботик.
— Робінзон? Чи означає це, що ти — як той знаменитий Робінзон? Що ви удвох живете зовсім самі на цьому безлюдному острові? Ви зазнали аварії? А де ж ваше судно? — навперебивки одне одному допитувалися туристи. Котрийсь навів на пана Пляшкера й Суботика кінокамеру і заходився фільмувати. За ним і вся група туристів почала фільмувати й фотографувати обох.
— Та в нас немає ніякого судна… ми… — Пан Пляшкер геть розгубився. Йому було ніяково, що всі їх фотографують. — Це… все… машина…
— А, у вас поламалася машина? — розпитував керівник екскурсії.
— Еге ж, можна сказати, що так, — озвався Суботик.
— Пошкоджена машина, як цікаво! — вигукнула одна туристка і ще кілька разів сфотографувала пана Пляшкера з Суботиком. — Ми вас, звісно, врятуємо.
— Обидва вони, певна річ, гинуть з голоду й спраги, — вигукнув хтось із гурту. — Дайте ж бо їм як слід попоїсти!
Проте пан Пляшкер відмовився, бо вони з Суботиком щойно підснідали.
Туристи посідали коло пана Пляшкера й Суботика, порозкривали свої вакуум-пакунки з їжею і хутко спорожнили принесені з собою консервні бляшанки та пляшки.
Незабаром чудовий білий узбережний пляж під пальмами лежав рясно вкритий папером, порожніми пластиковими пакетами та пластиковими ж пляшками з-під лимонаду.
— Пора нам звідси дременути! — прошепотів пан Пляшкер до Суботика.
Керівник екскурсії почув.
— Дременути? Ви ж не хочете сказати, що збираєтеся звідсіля втекти? — злякано спитав він. — Ми ж маємо врятувати вас із острова. Найкраще буде вам долучитися до нас. Не турбуйтесь, ми цілком безпечно доправимо вас на корабель.
— Та я хотів… я… — почав був пан Пляшкер.
Суботик урвав його мову.
— Татко має на увазі, що нам треба дещо принести онде з нашої хатини, — квапливо сказав він.
Пан Пляшкер з полегкістю кивнув головою.
— Так, так, достеменно так, цілком правильно! — радісно погодився він, і обидва подалися до куреня й повлазили всередину.
Тим часом пан Вівторакус випив уже не одну, а цілі три чашечки кави. З кімнати пана Пляшкера все не чутно було ані звуку.
— А чи не слід просто взяти та розбудити пана Пляшкера? Авжеж, слід! — рішуче сказав пан Вівторакус і пішов до його кімнати.
Постукав. Не діставши ніякої відповіді, відчинив двері. В кімнаті нікого не було.
— Дивна річ, — розгублено сказала пані Моркван, що й собі прийшла під двері кімнати пана Пляшкера. — Я не бачила, щоб хто з них виходив.
Пана Вівторакуса взяла підозра.
— Я зачекаю тут, поки мій приятель Пляшкер повернеться, — сказав він до пані Моркван.
— А якщо занудьгуєте, то можна ж знов завітати до мене на кухню, — запросила вона й лишила пана Вівторакуса на самоті.
Пан Вівторакус почав роздивлятися машину для здійснення бажань. Вона стояла готова до вжитку, бо лампочка горіла.
— Вони, мабуть, у небезпеці. Може, вскочили десь у халепу й не знають, як їм вернутися додому, — розмірковував він уголос. — Чи не загадати мені в такому разі бажання, щоб порятувати їх? Авжеж, так я й зроблю. Адже я позавчора бачив, як ця машинка працює. Найліпше буде забажати, щоб
вони опинилися під дверима будинку. А то пані Моркван щось запримітить. Врешті-решт, вона ж побачила — в кімнаті нікого немає. — Він поставив важіль на “увімкнено” й сказав: — Я хочу, щоб мій приятель Пляшкер зі своїм Суботиком цієї ж
хвилини стояли під дверима цього будинку!
Саме тоді в курені з пальмового листя пан Пляшкер нахилився до Суботика й прошепотів:
— Отак. А тепер зникаймо звідси чимшвидше! Поки вони нас не врятували на своєму кораблі. Я хочу, щоб ми зараз опинилися дома, в моїй кімнаті!
— Ну й ну! — тільки й вимовив пан Вівторакус, коли негайно по тому обидва постали в кімнаті поруч нього. — Я ж загадав машині, щоб ви стояли перед бу… — Та подальші слова застряли йому в горлянці, бо пан Пляшкер із Суботиком раптом
знов десь ділися.
— Чого це ми стоїмо під дверима будинку, як я забажав, щоб ми стояли в кімнаті?.. — Та не встиг пан Пляшкер доказати останнього слова, як вони вже знову стояли в кімнаті. — Перед будинком! — скінчив своє речення пан Вівторакус.
Та не встиг пан Пляшкер щось йому відповісти, як вони з Суботиком знов опинилися під дверима надворі.
— Та що ж це діється? — вигукнув він. — Чого це ми?..
Але вони вже стояли біля пана Вівторакуса в кімнаті.
— Блакитне світло! — злякано вигукнув Суботик і вказав на машину. Там поволі яснішав слабенький блакитний промінець. — Блакитне світло! Тримайтеся, бо…
Та вони вже були надворі.
— Що ти хотів сказати? — скрикнув пан Пляшкер.
Але не встиг Суботик відповісти, як вони вже стояли в кімнаті.
— Тримайте! Тримайте нас! — закричав Суботик до пана Вівторакуса. Та пан Вівторакус не встиг ще й поворухнутися, а вже пан Пляшкер із Суботиком зникли з кімнати.
Коли ж обидва, вкотре вже, з’явилися в кімнаті, пан Вівторакус ухопив пана Пляшкера за руку, а Суботик щосили вчепився за пана Пляшкера.
— Вимкніть машину! Швидше, швидше! — вигукнув Суботик.
Пан Вівторакус вільною рукою дотягся до перемикача й перевів його на “вимкнено”. Суботик збуджено показував на блакитну лампочку у верхній частині машини, що блимала тепер дедалі швидше.
— Запізно! Блакитне світло! — вигукнув він у розпачі. — Тепер двоє протилежних змістом бажань змагаються між собою. Тому подужає або машина, або я. Для слабшого це закінчиться по
гано, страх погано.
— Та чому ж? Що таке сталося? — вигукнув пан Пляшкер.
Тепер, коли машину було вимкнено, вони з Суботиком стояли в кімнаті, вже ні за що не тримаючись.
— Двоє бажань водночас, — мляво промурмотів Суботик. — Двоє цілком протилежних бажань. Неможливо перебувати водночас надворі і в кімнаті… Я мушу сісти, мені дуже зле.
Пан Пляшкер страшенно стривожився.
— Господи Боже! — пробелькотів він, узяв Суботика на руки й дуже обережно посадив у крісло. — Може, потрібні ліки? Чим я можу тобі допомогти?
— Холодний компрес на лоба… — простогнав Суботик. — Мені страшенно жарко!
— У нього, певне, висока температура! — скрикнув пан Пляшкер. — Він увесь горить!
— Машина також уся гаряча, як вогонь! — вигукнув пан Вівторакус і показав на машину для здійснення бажань.
Декотрі дротинки в ній розжеврілися, лампочки спалахували сліпучим світлом і перегорали, зсередини здіймався чорний дим.
— Та покинь ти ту дурну машину! — вигукнув пан Пляшкер. Йому тепер було не до машини, тепер для нього існував лише Суботик. — Принеси сюди якусь вогку шматину! Чи ти не бачиш, що Суботик занедужав?
— Вогку шматину? Авжеж, зараз принесу! — збуджено вигукнув пан Вівторакус і за мить уже подав панові Пляшкеру мокру ганчірку.
Коли той приклав її Суботикові до лоба, ганчірка запарувала. І тієї ж миті машина засичала, в ній щось клацнуло, блакитне світло ще раз блимнуло й погасло.
— Переміг я! Машина перегоріла! — промимрив Суботик, полегшено зітхнув і… зомлів.
— Він знепритомнів! Що нам робити? — заволав пан Пляшкер. — Треба мерщій викликати лікаря!
Він дуже дбайливо взяв Суботика на руки, підняв його з крісла й поклав на ліжко.
Пан Вівторакус був іншої думки.
— Чи не краще відвезти його моєю машиною до лікарні? Авжеж, краще! — сказав він.
Обидва чоловіки нерішуче стояли біля ліжка, дивлячись на Суботика. Той поворухнувся й щось пробелькотів собі під ніс.
— Він опритомнів! Він заговорив! — сказав з полегкістю пан Пляшкер, нахилився над Суботиком і спитав: — Як ти почуваєшся? Болить щось? Може, викликати лікаря? Чи краще посадити тебе в авто й завезти до лікарні?
Суботик у відповідь щось прошепотів.
— Здається, найгірше позаду: він знову вигадує дурненькі жарти, — сказав пан Пляшкер панові Вівторакусу.
— Які жарти? Що він сказав? — не зрозумів пан Вівторакус.
— Сказав: “Краще посадіть в автомобіль лікарню і завезіть кудись лікаря”. Що ж нам оце робити?
Суботик підвів голову.
— Нічого не робити, — сказав він, цього разу вже набагато голосніше, так що почув і пан Вівторакус. — Машина поламалась, а я страшенно втомився. Мушу довго відсипатися, оце й усе. Добраніч! — Він повернувся на бік і враз заснув.
Пан Пляшкер схилився над ним.
— Дихає глибоко й рівномірно, — тихо повідомив він панові Вівторакусу. — Здається, лікар йому справді не потрібен. Нехай спить.
Вони посідали біля столу і, дивлячись на сонного Суботика, пошепки перемовлялися.
— Чи ти зрозумів, що, власне, сталося? — запитав пан Пляшкер. — Суботик щось казав про двоє бажань. Але ж я загадував машині одне-єдине.
— А, то й ти також загадував? — прошепотів пан Вівторакус. — Та як же ти міг загадувати без машини для здійснення бажань?
Пан Пляшкер зачудовано втупився в нього.
— Що означає твоє “також”? Чи ти, може, порався тут коло моєї машини для здійснення бажань? — запитав він. — Загадував їй якісь бажання?
— Чи я загадував бажання? Авжеж, загадував. Я забажав, щоб ви з Суботиком опинилися під дверима будинку.
Пан Пляшкер сам незчувся, як заговорив уголос.
— Чи ти здурів? Хіба ж можна було отак знічев’я стояти собі коло машини й заходитись навмання придумувати всілякі бажання? Тепер я починаю розуміти! Я забажав, щоб ми опинилися в моїй кімнаті, а ти — щоб надворі, під дверима будинку. Не диво, що вийшла отака халепа, — сердито
сказав він. — І в тому, що Суботик тепер лежить у ліжку, винен ти! Ти, й більш ніхто!
— Але ж дозволь, адже я хотів вам тільки добра, авжеж, тільки добра! — боронився пан Вівторакус. Він і собі вже говорив уголос. — Чи міг же я навіть подумати, що ти водночас зі мною забажав чогось цілком протилежного? Без машини для здійснення бажань! Авжеж, не міг!
Та пан Пляшкер ніяк не заспокоювався. Він так хвилювався за Суботика, що говорив сердитіше, ніж йому хотілося.
— Чого ти взагалі підходив до моєї машини для здійснення бажань, коли мене не було дома, га? — вигукував він. — Що тобі знадобилося в моїй кімнаті?
— Якщо я в твоїй кімнаті небажаний гість, то я можу й піти собі, — ображено вигукнув пан Вівторакус. — Авжеж, можу піти! Як стій!
Суботик повернувся до них обличчям.
— Чи не могли б ви сваритися трохи тихіше? — сказав він. — Я хочу спати.
— Ось бач! — сказав пан Пляшкер, осудливо дивлячись на пана Вівторакуса. — Тепер ти своїм криком розбудив Суботика!
— І це не підлість? Авжеж, підлість, та ще й яка! — сказав пан Вівторакус, украй розгнівившись, підвівся й попростував до дверей. — Сам кричить, а я розбудив Суботика! І в його кімнаті я нелюбий гість. Що ж, будь ласка! Та щоб мене піс
ля цього ще хоч раз тут побачили? Ніколи в світі!
Під дверима він ще раз озирнувся і з притиском повторив:
— Ніколи! — Потім хряпнув дверима й пішов.
За хвилину пан Пляшкер почув звук двигуна Вівторакусового автомобіля. Рвучко відчинивши вікно, розкаяний приятель гукнув до пана Вівторакуса:
— Та постривай, Вівторакусе! Я ж цього не хотів. Я просто був такий розхвильований…
Але пан Вівторакус вже підняв угору бічне скло свого автомобіля й не міг почути цих слів. Авто рушило з місця й помчало геть.
Пригнічений пан Пляшкер повернувся до столу. Вікна він не зачиняв, бо в кімнаті досі стояв дух горілого й розплавленого кабеля. Машина для здійснення бажань ще трохи диміла.
Пан Пляшкер поставив перемикача на “увімкнено”, але червона лампочка не засвітилась, і машина залишилася німа.
Сумно опустився пан Пляшкер у крісло і втупився очима в одну точку.
Він просидів так, аж поки звечоріло. Десь уже пізнього вечора він помацки перейшов у темряві кімнату й зачинив вікно. Потім так само помацки повернувся назад до крісла, знову сів і незабаром заснув.
