«Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу» Шостий розділ. Коротке замикання
Уранці пан Пляшкер прокинувся від того, що хтось дав йому легенького щигля по носі.
— Агов, татку, що з вами скоїлося? — спитав Суботик. — Якщо ви ще спите, то чого сидите в кріслі? А якщо вже прокинулись, то чого у вас заплющені очі? І чи ви ще одягнені чи вже одягнулися?
Спантеличений ряснотою запитань, пан Пляшкер лише хитав головою.
Він був ще зовсім сонний і сам не знав, як це сталося, що він прокинувся не в ліжку, а в кріслі.
Та за хвилину він все згадав, увесь засяяв і радісно мовив:
— Як чудово, що ти підвівся! А чи вже почуваєшся зовсім здоровим?
— Що? А хіба я був хворий? — запитав Суботик.
Пан Пляшкер знову посмутнів.
— То ти зовсім не пам’ятаєш учорашнього? — запитав він.
Суботик засміявся.
— Та пам’ятаю! — сказав він. — Хотів би я побачити, які в тих туристів поробилися обличчя, коли вони побачили наш курінь порожній! Тепер вони, безперечно, думають, що на острові водяться злі духи.
— Це так, це так, — мовив пан Пляшкер. — Але ж потім! Чи ти пам’ятаєш, що сталося потім?
— Потім? Потім я, мабуть, заснув, — зміркував Суботик.
— Ти справді нічого не пам’ятаєш? Поглянь лишень на машину! — Пан Пляшкер показав на почорнілу від диму машину для здійснення бажань.
— Маш… — Суботик затну вся на півслові і втупився очима в машину. — Ох ти ж, безголовий Суботику! Тепер я все пригадав! — гірко сказав він і сів до пана Пляшкера в крісло. — Блакитне світло… Машина перегоріла… Сварка з паном
Вівторакусом… Нещасливий був учора день. Мені дуже шкода, татку!
— Добре, що хоч ти знову здоровий, — мовив пан Пляшкер. — Правда, я був би щасливий, якби машина оце виконала одне-однісіньке моє бажання.
— А яке саме? — зацікавився Суботик. — Ви знов хочете грошей?
— Ні, я хочу чогось зовсім іншого, — відповів пан Пляшкер. Він помовчав. — Це пов’язано з тобою. Чи й наступної суботи тобі доведеться йти від мене?
— Певна річ, — сказав Суботик. — Суботики завжди так: приходять у суботу і в суботу йдуть собі. Ви ж знаєте.
Пан Пляшкер зітхнув.
— Треба було мені загадати це своє бажання ще першого дня. Та я хотів зачекати до суботи, а тепер запізно. Машина поламалась, і полагодити її неможливо.
— Як-то неможливо? — запитав Суботик. — Хіба ви вже пробували?
— Якби ж то це було можливо! — вимовив пан Пляшкер з ноткою надії. — Адже я в машинах нічого не тямлю. Чи, може, ти сподіваєшся її полагодити?
— Принаймні спробую, — сказав Суботик. — Так добре, як раніше, вона вже ніколи не працюватиме. Великих бажань виконувати, безперечно, не зможе. Але бодай дрібні! Ви тільки роздобудьте мені ось що: у три дроти звиту сталеву струну,
два з половиною сантиметри цинкового дроту, викрутку, шурупів і зо два старуватих огірки.
— Огірки? Машина споживає енергію огірків? — ошелешено спитав пан Пляшкер.
— Ні, я, — відповів Суботик. — Знаєте, ремонтуючи машину, я дуже виголоджуюсь.
— А ти хіба вже коли-небудь лагодив машину для здійснення бажань?
— Ні, ще не лагодив!
— То звідки ж ти знаєш, що за такою роботою дуже виголоджуєшся?
— Бо я завжди голодний. — Суботик погладив
своє черевце. — Наприклад, зараз я не проти до
бряче поснідати.
Пан Пляшкер підвівся.
— Твоя правда, — сказав він. — Не можна через поламану машину для здійснення бажань забувати про сніданок. Отож зараз ми поснідаємо.
Після сніданку Суботик дуже уважно обдивився машину. Постукав по корпусі, трохи перехилив, щоб оглянути спіднизу, а тоді виліз на стіл — обстежити машину зверху.
І що довше він оглядав її, то дужче витягалося його обличчя.
А що довше стежив за ним при тому пан Пляшкер, то стурбованіший ставав у нього вигляд.
Нарешті Суботик зліз зі столу й сів на стілець.
— Кепські справи, — невесело сказав він. — Усе куди гірше, ніж я думав. Тут уже не допоможе у три дроти звита сталева струна. Я просто не знаю, що можна вдіяти. А не знайдеться у нас чималого відтинка дратви?
— Чималого відтинка дратви? Що ти маєш на увазі? — запитав пан Пляшкер.
Суботик знову виліз на стіл, показав на один кут машини, потім на другий і мовив:
— Мені потрібен відтинок дратви завдовжки від цього кута до оцього. Це неодмінно має бути ікс-ква-драт-ва. Ігрек-ква-драт-ва тут була б закоротка.
— І є в тебе така… дратва? — запитав пан Пляшкер.
— Немає, але я, можливо, роздобуду, — повільно сказав Суботик і з хвилину подумав. Потім зіскочив зі столу, виліз вікном надвір і гукнув до пана Пляшкера: — Зараз принесу! — І відразу щез.
Пан Пляшкер терпляче очікував біля машини для здійснення бажань. Пізнього пообіддя, коли він уже почав дрімати, знадвору почувся Суботиків голос, і названий татко допоміг своєму чудненькому синкові влізти вікном до кімнати.
— Є успіх? — напружено спитав пан Пляшкер.
Суботик радісно кивнув головою.
— Ще б пак! — вигукнув він. — Ось вона, достатньої довжини ікс-ква-драт-ва для нашого апарата. І навіть доброго фабриката. О! Татку, ви нічого не помітили?
— А що? З дратвою щось негаразд? — стривожився пан Пляшкер. — Що я мав помітити?
— Та те, що я знов римую! — гордо виголосив Суботик. — Люди мордуються цілими днями, поки знайдуть сяку-таку риму, а я римую навіть мимохіть. — Він вражено подивився на пана
Пляшкера. — А ви й не помітили? Ікс-ква-драт-ва — апарата — фабриката! Мені кортить щось із цього звіршувати.
Добряча ікс-ква-драт-ва —
вона для апарата
смачніша, як для тата
закуска зі шпината
чи ніжного салата!
Пан Пляшкер мав був зауважити, що віршик заримований не бездоганно і що правильно не “шпината” а “шпинату”, не “салата”, а “салату”
Натомість він сказав:
— Може б, тобі тепер скортіло й до машини взятися? Віршик гарний, але ж я навіть не годен як слід його оцінити, бо занадто нервуюся!
— Так-так, не-рву… — мовив Суботик. — Та і я ж, мабуть, не-рву-ю-ся… тобто ікс-ква-драт-ви… Та менше з тим! Спокійно, татку! Я зараз уже лагодитиму. А водночас і віршуватиму.
І він, вилізши на стіл, заходився відгвинчувати передню стінку машини й безжурно співати:
Хоч як я нервую,
ква-драт-ви не рву я.
Міцна ікс-ква-драт-ва! —
Така моя клятва!
— Еге ж, клятва, клятва…— погодився пан Пляшкер, з цікавістю зазираючи через Суботикове плече.
Ось я знімаю стінку —
і маєте новинку:
згорілу-почорнілу
розплавлену дротинку! —
проспівав Суботик і подав панові Пляшкеру відтинок перегорілого кабелю.
Той подивився-подивився і сказав:
— Це можна викинути?
— І навіть треба, звісно ж, — відповів Суботик.
Пан Пляшкер кинув дротину в кошик на папери. Коли він повернувся до столу, Суботик уже загвинчував машину.
— Та й швидко ж ти працюєш! — захоплено сказав пан Пляшкер.
Суботик заплющив очі, згорнув руки на черевці й “скромненько” продекламував:
Усі великі люди
уміли завжди всюди
моторно працювати…
— Цього не спростувати! — підхопив пан Пляшкер і собі в риму. Суботик зліз із столу на стілець.
Пан Пляшкер схвильовано запитав:
— Ти справді завершив роботу? Машина знов працюватиме? Як ця твоя дратва? Адже ж я чув — дратвою… колись шили взуття. Чи не згорить вона враз?
— Роботу я завершив, так, — відповів Суботик. — Ікс-ква-драт-ва легко не горить. — Тоді сказав до машини: — Чи запрацюєш ти, одначе, то це ми зараз і побачим! — Він зліз із стільця. — А поверніть-но важілець!
Пан Пляшкер обійшов машину довкола.
— Лампочка й не думає світитися! — знервовано сказав він.
Суботик і сам захвилювався й кинув говорити в риму.
— Дарма, це не головне. Може, машина працюватиме й без лампочки. Загадайте їй якесь бажання, щось простеньке, — сказав він.
Пан Пляшкер поставив перемикача на “увімкнено”. Лампочка раптом слабенько зажевріла. Водночас у машині щось залущало, затріскотіло, і вгору попливли легенькі хмарки диму.
— Швидше, швидше, загадуйте ж їй щось! — вигукнув Суботик. — Скільки ви ще будете надумуватися?
— Я хочу, щоб отут на кріслі лежало п’ять марок! — квапливо мовив пан Пляшкер.
Він трохи зачекав, бо машина не загула, як очікувалося, а тоді поставив перемикача на “вимкнено” Машина перестала диміти.
Пан Пляшкер із Суботиком кинулися до крісла— подивитися. На бильці рядочком лежало щось масненьке.
— Тю, та це — шкварки! — скрикнув пан Пляшкер, придивившись. Він уже хотів був ухопити їх у руку. — П’ять шкварок.
— Погано, погано, — сказав Суботик, замислено хитаючи головою. — Спробуйте-но ще раз. Щось простеньке.
Пан Пляшкер увімкнув машину вдруге. Вона знову почала диміти й тріскотіти. Тому він несподівано для себе самого швиденько промовив:
— Я хочу шапку! — І відразу вимкнув машину.
Тієї ж хвилини на підлозі перед собою він побачив невеличку жабку, яка весело поглядала догори на нього.
— Ця машина зовсім здуріла! — вигукнув пан Пляшкер і спустив зелененьке створіння крізь вікно в присадок.
— Ну, не те щоб зовсім, але трохи є, — сказав Суботик. — Вона й промахується, але все ж таки влучає мало не впритул до цілі.
— Мало не впритул?.. А це ще що таке?
— Ось ви першого разу забажали пять марок. А що одержали? П’ять шкварок. А забажавши собі шапку, отримали що?
— Жабку. І справді! А я й не звернув на це уваги, — сказав пан Пляшкер. — Воно таки звучить дуже подібно: “марок” — “шкварок”, “шапка” — “жабка”… Цікаво, що вийшло б, якби я забажав ще грошей?
— А ви спробуйте! — підбадьорив Суботик.
Пан Пляшкер увімкнув машину й сказав:
— Я хочу, щоб на столі лежали банкноти! — І тут-таки вимкнув машину, бо з її корпусу здіймався вже густенький дим.
Тієї ж миті на столі де не взявся… млинок для кави!
— А це знов що таке?! — безпорадно сказав пан Пляшкер, втупивши погляд у негадану появу.
— Я й сам не знаю. “Банкноти” і “млинок” — звучить зовсім не подібно, — збентежено мовив Суботик.
— От і міркуй тепер… — почав пан Пляшкер.
— Чекайте, чекайте! — скрикнув Суботик. — Таж млинок— для того, щоб молоти! А це вже звучить дуже подібно, чи не так? “Банкноти” — “молоти”! Зрозуміло!.. Слухайте, татку, мені дещо
спало на думку. Може, нам таки пощастить здійснити якесь бажання. Треба нам самим бажати мало не впритул до того, що нам хочеться!
— Не розумію. Поясни, будь ласка, докладніше.
— Ось у цю хвилину ви маєте якесь бажання? Що вам справді потрібне? Щось простеньке, — сказав Суботик.
— Потрібен би мені в цю кімнату маленький стільчик, — трохи подумавши, сказав пан Пляшкер. — Триніжок!
— Гаразд! Триніжок! Як вам здається, що ви одержите, коли скажете машині це бажання?
— Тільки не триніжок!
— Певна річ! Але що саме?
— Горішок! — раптом сказав пан Пляшкер.
— Що ж? Тоді й забажайте горішок.
Пан Пляшкер знову підійшов до машини, увімкнув її й сказав:
— Я хочу, щоб отут на кріслі лежав гарненький, смачненький горішок!
Коли машина припинила тріскотіти й рипіти і вже не так диміла, бо пан Пляшкер її вимкнув, на кріслі лежала консервна бляшанка.
— Ніякий тут не триніжок, а якісь консерви, — розчаровано сказав бідолашний бажальник.
— “Зелений горошок, екстра”, — прочитав Суботик з етикетки. — О, мені аж їсти захотілося!
— Я хочу, щоб отут на столі лежав чудовий білий гриб!
Тим часом машина в них за спинами страшно засичала й сипонула іскрами. — Швидше, швидше, ви ж забули її вимкнути! — загукав Суботик.
Але перше ніж пан Пляшкер підбіг, у машині щось луснуло, лампочка, яка щойно ледь-ледь світилася, враз погасла.
— Коротке замикання! — оголосив Суботик.
— Коротке замикання? А що ж нам тепер робити? — запитав пан Пляшкер.
— Зробимо коротке відмикання, тобто відімкнемо себе на якийсь час від цієї машини, і коротке перемикання — на часину перемкнемося на сніданок. А після сніданку добре виспимося, — рішуче сказав Суботик. — А завтра подивимося машину в спокійній обстановці. Згода?
— Згода! — відповів пан Пляшкер.
І, лишивши, як є, все, що постачила їм машина, обидва пішли з дому.
