«Майстер і Маргарита» Розділ 30
ПОРА! ПОРА!
— Ти знаєш, — казала Марґарита, — саме як ти заснув учора вночі, я читала про пітьму, яка прийшла з Середземного моря… і ці ідоли, ой, золоті ідоли!! Вони чомусь мені весь час не дають спокою. Мені здається, що й зараз буде дощ. Ти відчуваєш, як війнуло прохолодою?
— Все це гарно та любо, — відповідав майстер, палячи та розбиваючи дим рукою, — і ці ідоли, бог з ними… але що воно далі буде, незмога збагнути!
Розмова ця велася, як сідало сонце, саме тоді, коли до Воланда з’явився на терасі Левій Матвій. Віконце до підвалу було відчинене, і якби хто заглянув у нього, він подивував би тому, як чудернацьки виглядають бесідники. На Марґариті просто на голе тіло був нап’ятий чорний плащ, а майстер був у своїй лікарняній білизні. Було це так тому, що Марґариті зовсім нічого було зодягти, позаяк усі її речі лишилися на віллі, й хоча вілла та була дуже недалечко, безперечно, не могло бути і мови про те, щоб піти туди і взяти свої речі. А майстер, усі костюми якого віднайшли в шафі, наче він нікуди і не відлучався, просто не хотів одягатися, розгортаючи перед Марґаритою) ту думку, що ось-ось має подіятися якесь несосвітенне казна-що. Правда, він уперше поголився, рахуючи з тієї осінньої ночі (в клініці борідку йому підстригали машинкою).
Кімната теж виглядала дивно, і щось збагнути в хаосі її було вельми важко. На килимі лежали рукописи, вони ж були на дивані. Валялася якась книжка горбом на кріслі. А на круглому столі було наставлено обід, і серед закусок стояло кілька пляшок. Звідки взялися ці наїдки та напої, було невідомо ані Марґариті, ані майстрові. Прокинувшись, вони все це застали вже на столі.
Проспавши до суботнього заходу сонця, і майстер, і його подруга почувалися в добрій силі й лише одне давалося взнаки після вчорашніх пригод — у обох трохи нило в лівій скроні. З боку психіки в обох зайшли дуже поважні зміни, в чому переконався б кожен, хто міг би підслухувати розмову в підвальній квартирі. Ате підслуховувати цілковито не було кому. Дворик цей тим і був принадним, що завжди він був порожнім. Липи і верба, які з кожним днем закучерявлювалися все дужче зеленню, за вікном точили весняні пахощі, а вітерець, що починав зриватися, заносив їх у підвал.
— Ух ти чорт! — несподівано вигукнув майстер. — Це тільки подумати… — він загасив у попільничці недопалок і затиснув голову руками. — Ні, послухай-но, ти розумна людина і божевільною не була… Ти справді переконана в тому, що ми вчора були в сатани?
— Цілком серйозно, — відповіла Марґарита.
— Певно, певно, — насмішкувато сказав майстер, — отож тепер маємо замість одного варіята — двох! ї чоловіка й жінку! — Він здійняв руки до неба і закричав: — Ні, це чорт знає що таке, чорт, чорт, чорт!
Замість відповіді Марґарита впала на диван, зареготала, задриґала босими ногами і лише згодом вигукнула:
— Ой, не можу! Ой, не можу! Ти тільки поглянь, на що ти схожий!
Відреготавши, доки майстер засоромлено підсмикував лікарняні кальсони, Марґарита споважніла.
— Ти зараз мимоволі сказав правду, — заговорила вона, — чорт знає що таке, і чорт, повір мені, все залагодить! — Очі її враз спалахнули, вона схопилася на ноги, затанцювала на одному місці і зачала гукати: — Яка я щаслива, яка я щаслива, що пристала до нього в спілку! О дияволе, дияволе!.. Доведеться вам, мій любий, жити з відьмою. — Після цього вона кинулася до майстра, охопила його шию і почала цілувати в губи, в щоки, в ніс. Пасма непригладженого чорного волосся ковзалися по майстрові, і щоки і лоб його розжеврілися під поцілунками.
— А ти справді стала схожою на відьму.
— А я цього і не заперечую, — відповіла Марґарита, — я відьма і дуже рада з цього!
— Ну, гаразд, — казав майстер, — відьма то й відьма. Дуже славно та придобно! Мене, отож, викрали з лікарні… Також вельми гарно! Повернули сюди, хай буде так… Припустімо навіть, що нас не кинуться… Але скажи ти мені заради усього святого, чим і як ми житимемо? Кажучи це, я вболіваю за тебе, повір мені.
Цієї миті у віконечку з’явилися тупоносі черевики й нижня частина брюк у прожилку. Потім ці брюки зігнулися в колінах, і денне світло заступив чийсь ваговитий зад.
— Алоїзію, ти вдома? — спитав голос десь угорі над брюками, за вікном.
— Ось, починається, — сказав майстер.
— Алоїзій? — перепитала Марґарита, підходячи ближче до вікна. — Його вчора арештували. А хто його питає? Як ваше прізвище?
Вмить коліна і зад зникли, і чутно було, як стукнула хвіртка, після чого все врівноважилося. Марґарита впала на диван і реготала так, що сльози покотилися з її очей. Але коли вона стишилася, обличчя її різко перемінилося, вона заговорила серйозно і, говорячи, зсунулася з дивана, підповзла до колін майстра і, заглядаючи йому в очі, почала гладити голову.
— Як ти страждав, як ти страждав, мій бідний! Про це знаю лишень я. Поглянь, у тебе сиві нитки в голові і вічна складка коло губ. Мій єдиний, мій любий, не думай ні про що. Тобі довелося забагато думати, і тепер буду думати за тебе я! ї я присягаюся тобі, присягаюся, що все буде невимовно прекрасно.
— Я нічого не боюся, Марґо, — раптом відповів їй майстер і підвів голову, і видався їй таким, яким був, коли відтворював те, чого ніколи не бачив, але про що достеменно знав, як воно було, — і не боюся, бо я вже все пережив. Мене забагато лякали і нічим більше налякати не можуть. Але мені жаль тебе, Марґо, ось у чому притичина, ось чому я товкмачу про одне й те саме. Опам’ятайся! Нащо тобі ламати своє життя з недужим і вбогим? Повернися до себе! Шкода тебе, тому це і кажу.
— О, ти, ти, — хитаючи скуйовдженою головою, шепотіла Марґарита, — о, ти, маловірна, нещасна людино. Я через тебе всю ніч учора дрижала голяка, я втратила свою природу і замінила її новою, кілька місяців я сиділа в темній комірчині й думала лише про одне — про грозу над Єршалаїмом, я виплакала собі очі, а тепер, коли прийшло несподіване щастя, ти мене проганяєш? Ну, що ж, я піду, я піду, але знай, що ти жорстока людина! Вони спустошили тобі душу!
Гірка ніжність піднялася до серця майстра, і, невідь чому, він заплакав, уткнувшись у Марґаритине волосся. Та, і собі плачучи, шептала йому, і пальці її тремтіли на скронях майстра.
— Так, білі нитки, нитки… на моїх очах покривається снігом голова, ах, моя багатостражденна голово. Глянь, які в тебе очі! У них пустеля… А плечі, плечі під тягарем… Покалічили, покалічили… — Мова Марґарити ставала безладною, вона здригалася від плачу. Тоді майстер витер очі, підвів з колін Марґариту, встав і сам і твердо сказав:
— Годі! Ти мене присоромила. Я ніколи більше не допущуся малодушності й не повернуся до цього питання, будь спокійна. Я знаю, що ми обоє жертви своєї душевної недуги, котру, можливо, я передав тобі… Ну що ж, разом і понесемо її.
Марґарита наблизила губи до вуха майстрові й прошепотіла:
— Клянуся тобі твоїм життям, клянуся вгаданим тобою сином звіздаря, все буде добре.
— Ну, і гаразд, гаразд, — озвався майстер і, засміявшись, додав: — Певно, коли люди до краю зневажені, як ми з тобою, вони шукають рятунку від потойбічної сили! Ну, що ж, згоден шукати там.
— Ну ось, ну ось, тепер ти колишній, ти смієшся, — відповіла Марґарита, — і ну тебе до біса з твоїми вченими словами. Потойбічні чи не потойбічні — хіба не однаково? Я хочу їсти.
І вона потягла за руку майстра до столу.
— Я не маю певності, що ці наїдки не западуться зараз у землю чи не вилетять у вікно, — говорив той, цілком заспокоївшись.
— Вони не вилетять! І якраз у цей момент у віконці почувся гундосий голос:
— Мир вам.
Майстер здригнувся, а Марґарита, яка вже звикла вже до надзвичайного, вихопилася:
— Та це Азазелло! О, як це любо, як це гарно! — І, шепнувши майстру: — Ось бачиш, бачиш, нас не полишають! — метнулася відчинити двері.
— Ти хоч запнись, — кинув їй услід майстер.
— Плювала я на це, — відповіла Марґарита вже з коридорчика.
І ось Азазелло вже вклонявся, вітався з майстром, блискаючи до нього своїм кривим оком, а Марґарита вигукувала:
— О, яка я рада! Я ніколи не була така рада в житті! Але даруйте, Азазелло, що я гола!
Азазелло просив не турбуватися, запевняв, що він бачив не тільки голих жінок, але навіть жінок з начисто обідраною шкірою, охоче підсів до стола, перед тим поставивши в куток біля груби якийсь згорток у темній парчі.
Марґарита налила Азазеллу коньяку, і він охоче вихилив його. Майстер, не зводячи з нього очей, інколи під столом непомітно щипав себе в зап’ястя лівої руки. Але те щипання не допомогло. Азазелло не розставав у повітрі, та, сказати по правді, в цьому не було жодної потреби. Нічого страшного в рудуватому невисокому чоловікові не було, хіба що ось око з більмом, але таке буває і без жодного чаклунства, хіба що одіж не зовсім звичайна — якась ряса чи плащ, — знову-таки, якщо розважно подумати, і таке трапляється. Коньяк він також ловко пив, як усі добрі люди, цілими стопками і не закушуючи. Від цього самого коньяку в майстра зашуміло в голові й він почав міркувати:
“Ні, Марґарита має рацію! Певно, переді мною сидить посланець диявола. Адже я сам не пізніше як учора вночі доводив Іванові, що той зустрів на Патріарших саме сатану, а тепер чомусь перелякався цієї думки й зачав щось торочити про гіпнотизерів та галюцинації. Які тут у чорта гіпнотизери!”
Він почав приглядатися до Азазелло і переконався в тому, що в очах у того проглядає щось силуване, якась думка, котрої він до часу не викладає. “Він не так собі з візитом, а з’явився він з певним дорученням”, — думав майстер.
Його спостережливість йому не зрадила.
Випивши третю стопку коньяку, який на Азазелло анітрохи не впливав, візитер заговорив так:
— А затишненький підвал, нехай йому біс! Одне лишень питання виникає, що в ньому робити, в цьому підвальчику?
— Це самісіньке кажу і я, — засміявшись, відповів майстер.
— Чому ви мене непокоїте, Азазелло? — попитала Марґарита. — Якось та буде!
— Що ви, що ви! — загукав Азазелло, — я і на гадці не мав вас непокоїти. Я й сам кажу — якось та буде. Так! Мало не забув, мессір передавав вам вітання, а ще велів сказати, що запрошує вас відбути з ним невелику прогулянку, якщо, певно, ви забажаєте. То що ви на це скажете?
Марґарита під столом штовхнула ногою майстра.
-— 3 великим задоволенням, — відповів майстер, вивчаючи Азазелло, а той вів далі:
— Ми сподіваємося, що і Марґарита Миколаївна н^ відмовиться від цього?
— Хто-хто, а вже я напевне не відмовлюсь, — сказала Марґарита, і знову її нога черкнула ногу майстра.
— Пречудово! — вигукнув Азазелло. — Оце я люблю! Раз-два і готово! Не те, що тоді в Александрівському саду!
— Ох, не нагадуйте мені, Азазелло! Я була дурна тоді. Втім, і докоряти мені суворо не слід за це — адже не кожного дня здибуєшся з нечистою силою!
— Ще б пак, — підтверджував Азазелло, — коли б кожного дня, це було б приємно!
— Мені й самій до вподоби швидкість, — говорила Марґарита збуджено, — до вподоби швидкість і голизна. Як з маузера — раз! Ох, як він стріляє, — вигукнула Марґарита, звертаючись до майстра, — сімка під подушкою і в будь-яке вічко… — Марґарита почала п’яніти, від чого очі в неї розгорілися.
— І знову-таки забув, — прокричав Азазелло, ляснувши себе по лобі, — ото забігався. Адже мессір прислав вам даруночок, — тут він звернувся саме до майстра, — пляшку вина. Майте на увазі, що це те саме вино, котре пив прокуратор Іудеї. Фалернське вино.
Цілком природно, що така унікальна річ вельми зацікавила і Марґариту і майстра. Азазелло видобув із шматка темної трунної парчі геть запліснявілий глек. Вино нюхали, розлили в склянки, дивилися крізь нього на світло, яке тьмарилося у вікні перед грозою. Бачили, як усе забарвлювалось у колір крові.
— Здоров’я Воланда! — вигукнула Марґарита, підносячи свою склянку.
Усі троє приклалися до склянок і зробили по великому ковтку. Тієї ж миті передгрозове світло почало гаснути в очах майстра, дихання йому перехопило, і він відчув, що надходить кінець. Він ще бачив, як смертельно пополотніла Марґарита, безпорадно простягаючи до нього руки, ронить голову на стіл, а потім сповзає на підлогу.
— Отруйник… — устиг ще крикнути майстер. Він хотів схопити ніж зі столу, щоб ударити ним Азазелло, але рука його безсило ковзнула по скатертині, все навколо майстра в підвалі налилося чорною барвою, а потім і зовсім зникло. Він упав навзнак і, падаючи, розсік собі шкіру на скроні об ріжок дошки бюро.
Коли отруєні затихли, Азазелло почав діяти. Передусім він метнувся у вікно і через мить був у віллі, в якій жила Марґарита Миколаївна. Завжди ретельний та акуратний Азазелло хотів пересвідчитися, чи все виконано, як слід. І все чинилося до ладу. Азазелло бачив, як понура жінка, що дожидалася повернення чоловіка, вийшла зі своєї спальні, нагло зблідла, схопилася за серце і, скрикнувши безпорадно:
— Наташо! Хто-небудь… до мене! — упала на підлог серед вітальні, не дійшовши до кабінету.
— Все гаразд, — сказав Азазелло.
За мить він був коло повержених коханців. Марґарита лежала, уткнувшись обличчям у килимок. Своїми залізними руками Азазелло повернув її мов ляльку до себе і вгледівся в неї. На його очах обличчя отруєної мінялося. Навіть у навальних передгрозових сутінках видно було, як щезає її тимчасова відьомська зизоокість і жорстокість і буйність рис. Обличчя покійної просвітліло і, нарешті, злагідніло, а вищир її став не хижим, а просто жіночим страдницьким вищиром. Тоді Азазелло розціпив їй білі зуби й улив у рот кілька крапель того самого вина, яким її отруїв. Марґарита зітхнула, почала підводитися без допомоги Азазелло, сіла й слабо запитала:
— За що, Азазелло, за що? Що ви поробили зі мною?
Вона побачила майстра, який лежав долі, здригнулася й прошептала:
— Такого я не чекала… вбивця!
— Та ні, ні, — відповів Азазелло, — зараз він зведеться. О, чом ви такі нервові?
Марґарита повірила йому відразу, настільки переконливим був голос рудого демона. Вона схопилася на рівні ноги, дужа і жвава, допомогла напоїти недужого вином. Розплющивши очі, той глянув похмуро і з ненавистю повторив своє останнє слово:
— Отруйник…
— Ах! Образа — ось звичайна винагорода за хорошу роботу, — відповів Азазелло. — Невже ви сліпі? Та прозрівайте мерщій.
Тут майстер звівся на ноги, розглянувся поглядом живим і світлим і запитав:
— Що означає це нове?
— Воно означає, — відповів Азазелло, — що нам час та ще й пора. Вже гримить гроза, ви чуєте? Тьмариться. Коні басують, здригається маленький сад. Прощайтеся з підвалом, прощайтеся швидше.
— А, розумію, — сказав майстер, озираючись, — ви нас убили, ми мертві. Ох, як це розумно! Як вчасно! Тепер я збагнув усе.
— Ой, змилуйтеся, — відповів Азазелло, — чи вас я оце чую? Таж ваша подруга називає вас майстром, таж ви мислите, як же ви можете бути мертвим? Хіба для того, щоб вважати себе живим, треба неодмінно сидіти в підвалі, маючи на собі сорочку і лікарняні кальсони? Це смішно!..
— Я зрозумів усе, що ви говорили, — скрикнув майстер, — не продовжуйте! Тисячу разів ваша правда!
— Великий Воланд! — почала вторувати йому Марґарита, — великий Воланд! Він задумав куди краще, ніж я! Але тільки роман, роман, — кричала вона майстрові, — роман візьми з собою, куди б ти не летів!
— Не треба, — відповів майстер, — я знаю його напам’ять.
— Але ти жодного… жодного слова з нього не забудеш? — запитувала Марґарита, прихиляючись до коханця та витираючи кров на його розсіченій скроні.
— Не турбуйся! Тепер я нічого і ніколи не забуду, — відповідав той.
— Тоді вогонь! — гукнув Азазелло. — Вогонь, з якого все почалося і яким усе ми закінчуємо.
— Вогонь! — страшно прокричала Марґарита.
Віконце в підвалі торохнуло, вітром збило штору набік. У небі гримнуло коротко й весело. Азазелло засунув руку з кігтями в грубку, витяг димучу головешку і підпалив скатертину на столі. Потім підпалив стос старих газет на дивані, а за ним рукопис і фіранку на вікні. Майстер, уже сп’янілий передчуттям гонитви, викинув з полиці якусь книжку на стіл, спушив її сторінки в полум’ї скатертини, і книга пойнялася веселим вогнем.
— Гори, гори, старе життя!
— Гори, страждання! — кричала Марґарита.
Кімната вже гойдалася в багряних стовпах, і разом з димом вибігли через двері троє, піднялися кам’яними сходами вгору і опинились у дворі. Насамперед побачили вони там кухарку забудовника, що сиділа на землі, довкола неї валялася розсипана картопля й кілька пучків цибулі. Стан куховарки був зрозумілий. Троє чорних коней хропли коло сарая, здригалися, збивали копитами землю, Марґарита скочила на коня першою, за нею Азазелло, останнім майстер. Кухарка, простогнавши, хотіла піднести руку, щоб накласти хрест, але Азазелло грізно вигукнув із сідла:
— Відріжу руку! — Він свиснув, і коні, ламаючи гілля лип. піднеслись і простромилися крізь низьку чорну хмару. Тієї ж миті з віконечка підвалу заклубочився дим. Знизу долинув слабкий, жалюгідний скрик куховарки:
— Горимо!..
Коні вже мчали над дахами Москви.
— Я хочу попрощатися з містом, — прокричав майстер Азазелло, котрий скакав попереду. Грім покрив закінчення фрази майстра. Азазелло кивнув головою і пустив свого коня чвалом. Навстріч повітряним вершникам навально летіла хмара, але ще не лляла дощем.
Вони летіти над бульваром, бачили, як людські постаті розбігаються, ховаючись від дощу. Падали перші краплі. Вони пролетіли над димом — усім, що лишилося від Грибоєдова. Вони пролетіли над містом, яке вже заливала темрява. Над ними спалахували блискавиці. Потім дахи змінилися зеленню. Тоді тільки линув дощ і перетворив літунів на три великі пухирі серед води.
Марґариті вже добре було знане відчуття польоту, а майстрові — ні, і він подивувався, що так швидко вони досягли мети, опинилися коло того, з ким він хотів попрощатися, бо йому не було більше з ким прощатися. Він упізнав відразу в пелені дощу будівлю клініки Стравінського, річку й добре вивчений ним бір на протилежному березі. Вони опустились у гайку на галявині, неподалік від клініки.
— Я зачекаю на вас тут, — прокричав Азазелло, склавши руки дудкою, то висвітлюючись блискавкою, то щезаючи в сірій пелені, — прощайтесь, але швидко!
Майстер і Марґарита позіскакували з кульбак і полетіли, мелькаючи, як водяні тіні, через сад клініки. Ще за мить майстер навиклою рукою відсовував балконні ґрати в кімнаті № 17. Марґарита йшла слідом. Вони увійшли до Іванка, невидимі й непомічені під час гуркоту і виття грози. Майстер зупинився коло ліжка.
Іванко лежав непорушно, як і тоді, коли вперше переживав грозу в домі свого спочивання. Але він не плакав, як того разу. Коли він приглянувся добре до темної постаті, яка промкнулася до нього з балкона, він сів у ліжку, простягнув руки і промовив радісно:
— О, це ви! А я все чекаю, чекаю вас! Ось і ви, мій сусіде!
На це майстер відповів:
— Я тут! Але вашим сусідом, на жаль, більше не можу бути. Я відлітаю назавжди і прийшов до вас лише для того, щоб попрощатися.
— Я це знав, я здогадувався, — тихо відповів Іван і спитав: — Ви зустріли його?
— Так, — сказав майстер, — я прийшов попрощатися з вами, бо ви були єдиною людиною, з якою я говорив останнім часом.
Іванко просвітлився і сказав:
— Як добре, що ви сюди залетіли. А я свого слова дотримаю, віршиків базграти більше не буду. Мене інше тепер захопило, — Іванко усміхнувся і здумілими очима глянув кудись повз майстра, — я інше хочу написати. Я тут поки лежав, знаєте, багато чого зрозумів.
Майстер схвилювався від цих слів і заговорив, підсідаючи на край Іванкового ліжка:
— А це добре, це добре. Ви про нього продовження напишіть!
Іванкові очі спалахнули:
— А ви самі хіба не будете? — Тут він похилив голову і скрушно додав: — О, так… що ж це я питаю, — Іванко по-косував на долівку, подивився злякано.
— Так, — сказав майстер, і голос його видався Іванкові незнайомим і глухим, — я вже більше не писатиму про нього. Мені належить робити інше.
Шум грози прошив далекий посвист.
— Ви чуєте? — спитав майстер.
— Шумить гроза…
— Ні, це кликано мене, мені пора, — пояснив майстер і підвівся з ліжка.
— Стривайте! Ще одне слово, — попросив Іван, — а її ви знайшли? Вона вам залишилася вірною?
— Ось вона, — відповів майстер і показав на стіну.
Від білої стіни відійшла темна Марґарита і наблизилася до ліжка. Вона дивилася на юнака, який лежав, і в очах її читалася скорбота.
— Бідний, бідний… — безгучно зашептала Марґарита і похилилася над ліжком.
— Яка гарна, — без заздрості, але з сумом і з якимось тихим розчуленням проговорив Іван, — бачте, як у вас усе до ладу вийшло. А ось у мене не так. — Тут він подумав і замислено докинув: — А втім, можливо, і так…
— Так, так, — прошепотіла Марґарита і ще ближче нахилилася над лежачим, — ось я поцілую вас у чоло, і все у вас буде так, як треба… в цьому ви вже мені повірте, я вже все бачила, все знаю.
Лежачи, юнак оповив її шию руками, і вона поцілувала його.
— Прощай, учню, — ледь чутно сказав майстер і почав танути в повітрі.
Він щез, з ним разом щезла і Марґарита. Балконові ґрати заклацнулися.
Іванка опанував неспокій. Він сів на постелі, озирнувся тривожно, навіть простогнав, заговорив сам до себе, став на ноги. Гроза вирувала все дужче і, видно, розтривожила йому душу. Хвилювало його ще й те, що за дверима він своїм, уже звиклим до постійної тиші, слухом уловив неспокійні кроки, глухі голоси. Він покликав, нервуючись уже і здригаючись:
— Прасковіє Федорівно!
Прасковія Федорівна вже входила до кімнати, запитально й насторожено дивлячись на Іванка.
— Що? Що таке? — питала вона. — Гроза непокоїть? Ну, нічого, нічого… Зараз вам допоможемо. Зараз я лікаря покличу.
— Ні, Прасковіє Федорівно, не треба лікаря кликати, — сказав Іванко, занепокоєно дивлячись не на Прасковію Федорівну, а на стіну, — зі мною нічого такого особливого немає. Я вже розбираюсь тепер, ви не бійтесь. Ви мені краще скажіть, — щиросердно попросив Іван, — а що там поряд, у сто вісімнадцятій кімнаті зараз подіялося?
— У вісімнадцятій? — перепитала Прасковія Федорівна, і очі її забігали. — А нічого там не подіялося.
Але голос її був нещирий, Іванко відразу це завважив і сказав:
— Е, Прасковіє Федорівно! Ви людина така правдива… Ви думаєте, я бушуватиму? Ні, Прасковіє Федорівно, цього не буде. А ви краще напрямки кажіть. Адже я крізь стіну все відчуваю.
— Упокоївся сусід ваш ось зараз, — прошепотіла Прас-ковія Федорівна, будучи неспроможною перебороти свою правдивість та доброту, і перелякано подивилася на Іванка, уся облившись світлом блискавки. Але з Іванком нічого не сталося страшного. Він тільки багатозначно підняв палець і сказав:
— Я так і знав! Я запевняю вас, Прасковіє Федорівно, що зараз у місті ще упокоїлася одна людина. Я навіть знаю, хто, — тут Іванко таємниче посміхнувся, — це жінка!
«Майстер і Маргарита» Розділ 31
НА ВОРОБЙОВИХ ГОРАХ
Грозу прогнало без останку, і, аркою перевиснувши через усю Москву, стояла в небі барвиста веселка, набирала воду з Москви-ріки. На висоті, на пагорбі, між двома гаями видніли три темні постаті. Воланд, Коров’єв і Бегемот сиділи на чорних конях у сідлах, дивлячись через річку на розложисте місто з ламаним сонцем, що сяяло в тисячах вікнах, обернутих на захід, на цяцьковані вежі Дівочого монастиря.
В повітрі зашуміло, і Азазелло, за яким у чорному хвості його киреї летіли майстер і Марґарита, опустився з ними коло гурту тих, що чекали.
— Довелося вас потурбувати, Марґарито Миколаївно і майстре, — заговорив Воланд після хвилі мовчанки, — але ви не нарікатимете на мене. Не думаю, щоб ви про це пошкодували. Ну, що ж, — звернувся він до самого майстра, — попрощайтеся з містом. Нам пора, — Воланд вказав рукою в чорній рукавиці з вилогами туди, де незліченні сонця розтоплювали скло за рікою, де над цими сонцями стояв туман, дим, пара розжареного за день міста.
Майстер викинувсь із сідла, покинув вершників і побіг до краю кручі. Чорна кирея волочилася за ним по землі. Майстер почав дивитися на місто. В першу хвилину до серця підкралася щемка жура, але дуже швидко її заступила солодкувата тривога, мандрівниче циганське хвилювання.
— Назавжди! Це треба збагнути, — прошепотів майстер і лизнув сухі, розтріскані губи.
Він почав прислухатися і чітко розрізняти все, що діється в його душі. Хвилювання його перейшло, як йому здалося, в почуття глибокої та кревної образи. Але вона була нестійкою, пропала і чомусь змінилася зверхньою байдужістю, а остання — передчуттям постійного супокою.
Гурт вершників дождався майстра мовчки. Комонні дивилися, як чорна висока постать на краю кручі жестикулює, то задирає голову, мовби намагаючись перекинути погляд через усе місто, заглянути за його краї, то хилить голову, наче вивчаючи стоптану миршаву траву під ногами.
Урвав мовчанку, знудившись, Бегемот.
— Дозвольте мені, метре, — заговорив він, — свиснути перед гонитвою на прощання.
— Ти можеш налякати даму, — відповів Воланд, — і, окрім того, не забудь, що всі твої сьогоднішні неподобства вже закінчилися.
— О ні, ні, мессіре, — відгукнулася на те Марґарита, що сиділа в сідлі, як амазонка, підперши боки руками і звісивши до землі гострий шлейф, — дозвольте йому, хай він свисне. Мене охопив смуток перед дальньою дорогою. Чи не правда, мессіре, він цілком природний, навіть тоді, коли людина знає, що в кінці цієї дороги чекає щастя? Хай посмішить він нас, а то я боюся, що це закінчиться сльозами, і все буде зіпсоване перед дорогою!
Воланд дав знак Бегемоту, той вельми пожвавішав, зіскочив із сідла на землю, вклав пальці в рот, надув щоки і свиснув. У Марґарити задзвеніло у вухах. Кінь її став дибки, в гайку посипалося сухе гілля з дерев, злетіла ціла зграя ворон і горобців, стовп куряви понесло до ріки, і було видно, як у річковому трамваї, що проходив повз пристань, знесло в пасажирів кілька кепок у воду.
Майстер стенувся від посвисту, але не оглянувся, а став жестикулювати ще неспокійніше, підносячи руку до неба, мовби погрожуючи місту. Бегемот гордовито огледівся.
— Свиснуто, не перечу, — поблажливо зазначив Коров’єв, — справді свиснуто, але, якщо говорити неупереджено, свиснуто вельми середньо!
— Та я ж не регент, — з гідністю і надувшись, відповів Бегемот і неждано підморгнув Марґариті.
— А давай-но я спробую по старій пам’яті, — сказав Коров’єв, потер руки, подув на пальці.
— Але ти дивись там, — почувся суворий голос Воланда з коня, — без ушкоджень членів!
— Мессіре, повірте, — відгукнувся Коров’єв і приклав руку до серця, — винятково лише заради розваги… — Тут він ураз витягнувся вгору, наче був гумовий, з пальців правої руки скрутив якусь мудровану фігуру, закрутився, ніби гвинт, і затим, раптово розкрутившись, свиснув.
Цього посвисту Марґарита не почула, але вона його побачила в той час, як її разом з гарячим конем кинуло сажнів на десять убік. Поряд з нею вирвало з коренем дубове дерево, і земля вкрилася тріщинами до самої річки. Величезний пласт берега, разом з пристанню і рестораном, висадило в ріку. Вода в ній скипіла, здійнялася, і на протилежний берег, зелений і низинний, виплеснуло весь річковий трамвай з цілковито неушкодженими пасажирами. До ніг схарапудженого Марґаритиного коня кинуло убиту посвистом Фагота галку.
Майстра наполохав цей посвист. Він ухопився за голову і побіг назад до гурту своїх супутників, що чекали на нього.
— Ну що ж, — звернувся до нього Воланд з висоти свого коня, — за всіма рахунками заплачено? Прощання відбулося?
— Так, відбулося, — відповів майстер і, заспокоївшись, подивився в обличчя Воландові відкрито і сміливо.
І тоді над горами прокотився, як трубний глас, страшний голос Воланда:
— Пора!! — і пронизливий посвист та регіт Бегемота.
Коні рвонулись, і вершники піднялися вгору й поскакали. Марґарита відчувала, як її скажений кінь гризе та тягне мундштук. Плащ Воланда розіп’явся над головами всієї кавалькади, цим плащем почало закривати вечірню баню неба. Коли на мить чорну пелену віднесло убік, Марґарита на скаку обернулася і побачила, що позаду немає не лише розцяцькованих веж з аеропланом, котрий робить круг над ними, але немає давно і самого міста, яке увійшло в землю і залишило по собі самий туман.
«Майстер і Маргарита» Розділ 32
ПРОЩЕННЯ ТА ВІЧНИЙ ПРИТУЛОК
Боги, боги мої! Яка сумовита вечірня земля! Які таємничі тумани над болотами. Хто блукав у цих туманах, хто багато страждав перед смертю, хто летів над цією землею, несучи на собі непомірний тягар, той знає це. Знає це стомлений. І він без жалю покидає тумани землі, її болітця та ріки, він з легким серцем віддається в руки смерті, знаючи, що лише вона єдина…
Чаклунські чорні коні й ті притомилися і несли своїх вершників повільно, і невідворотна ніч почала наздоганяти їх. Чуючи її за своєю спиною, притих навіть невгамовний Бегемот і, вчепившись у сідло кігтями, летів мовчазний та серйозний, розпушивши свій хвіст.
Ніч почала закривати чорною хусткою ліси та луги, ніч запалювала сумні вогники десь далеко внизу, тепер уже непотрібні й нецікаві ані Марґариті, ані майстрові, чужі вогники. Ніч випереджала кавалькаду, сіялася на неї згори і викидала то там, то тут в журливому небі білі цятки зірок.
Ніч гусла, летіла поруч, хапала вершників за киреї, і, здираючи їх з пліч, викривала омани. І коли Марґарита, обвіяна прохолодним вітром, розтулила повіки, вона побачила, як одміняється подоба усіх, хто летів до своєї мети. Коли ж назустріч їм з-за краю лісу почав викочуватися багряний і повний місяць, усі омани пощезали, канули в болото, втонула в туманах чаклунська нетривка одіж.
Навряд чи тепер упізнали б Коров’єва-Фагота, самозваного перекладача при таємничому консультантові, який не потребував жодних перекладів, у тому, хто летів зараз безпосередньо поряд Воланда по праву руку подруги майстра. На місці того, хто в драній цирковій одежі облишив Воробйові гори під ім’ям Коров’єва-Фагота, тепер скакав, тихо дзвонячи золотими ланцюгами поводів, темно-фіолетовий лицар з понурим обличчям, якого ніколи не торкався усміх. Він уперся підборіддям у груди, він не дивився на місяць, він не цікавився землею, він думав про щось своє, летячи поруч Воланда.
— Чому він так одмінився? — попитала тихо Марґарита під свист повітря у Воланда.
— Лицар цей колись невдало пошуткував, — відказав Воланд, повертаючи до Марґарити своє обличчя з тихо палаючим оком, — його каламбур, який він сформулював у бесіді про світло ї пітьму, був не зовсім добрий. І лицарю довелося після цього ще шуткувати трохи більше і довше, аніж він передбачував. Але сьогодні така ніч, коли квитаються рахунки. Лицар свій рахунок сплатив і закрив!
Ніч відірвала і пухнастий хвіст у Бегемота, обідрала з нього шерсть і розкидала її клоччя по болотах. Той, хто був котом для забавок князеві тьми, тепер виявився худеньким юнаком, демоном-пажем, найкращим блазнем, який існував будь-коли на світі. Тепер притих і він і летів безгучно, підставивши молоде своє обличчя під світло, яке лилося від місяця.
Збоку від усіх летів, сяючи крицею обладунку, Азазелло. Місяць перемінив і його обличчя. Пропало без сліду недоладне огидне ікло, і зизоокість виявилася фальшованою. Обидва ока Азазелло були однаковісінькі, порожні та чорні, а обличчя біле та холодне. Тепер Азазелло летів у своїй справжній подобі, як демон безводної пустелі, демон-убивця.
Себе Марґарита не могла бачити, але вона добре бачила, як перемінився майстер. Волосся його біліло тепер при місяці й ззаду зібралося в косу, і вона летіла за вітром. Коли вітер віддував кирею від ніг майстра, Марґарита бачила на ботфортах його зірочки острогів, які то пригасали, то спалахували. Як і юнак-демон, майстер летів, не відводячи очей від місяця, але усміхався йому, як комусь добре знайомому та дорогому, і щось, за придбаною в кімнаті № 118 звичкою, сам до себе проказував.
І, нарешті, Воланд летів також у своїй справжній подобі. Марґарита не могла сказати, з чого вироблено повіддя його коня, і міркувала, що, можливо, це місячні звої, а сам кінь — тільки брила мороку, і грива цього коня — хмаровище, а остроги вершника — білі цятки зірок.
Так летіли в мовчанці довго, аж поки і сама місцевість унизу не почала мінятися. Печальні ліси потонули в земному мороці і потягнули за собою тьмяні леза річок. Внизу з’явились і почали відсвічувати валуни, а поміж ними зачорніли провалля, у які не просякало світло місяця.
Воланд присадив свого коня на кам’янистій безрадісній плоскій вершині, й тоді вершники поїхали ступою, слухаючи, як їхні коні підковами трощать кремені та каміння. Місяць заливав площину зелено і яскраво, і Марґарита невдовзі добачила в пустельній місцині крісло і в ньому білу фігуру людини, що сиділа. Можливо, що той сидень був глухий або ж надто заглиблений в роздуми. Він не чув, як двигтіла кам’яниста земля під ваготою коней, і вершники, не тривожачи його, над’їхали ближче.
Місяць добре допомагав Марґариті, світив краще за найкращий електричний ліхтар, і Марґарита бачила, що сидень, очі якого здавалися сліпими, короткими рухами потираючи руки, тисне їх до грудей, а своїми незрячими очима впирається в місячний диск. Тепер уже Марґарита бачила, що поряд з важенним кам’яним кріслом, на якому зблискували на місяці якісь іскри, лежить темний, величезний гостровухий собака і так само, як його хазяїн, бентежно дивиться на місяць. Коло ніг сидня валяється череп’я розбитого глека і розпросторюється вічно мокра чорно-червона калюжа.
Вершники зупинили своїх коней.
— Ваш роман прочитали, — заговорив Воланд, обертаючись до майстра, — і сказали лише одне, що він, на жаль, незакінчений. Так ось, мені захотілося показати вам вашого героя. Близько двох тисяч років сидить він на цій площині й спить, але, коли сходить повен місяць, як бачите, його мордує безсоння. Воно не дає спокою не лише йому, але й вірному його сторожу, собаці. Якщо правда, що боягузтво — найгірший з пороків, то, мабуть, собака непричетний до нього. Єдине, чого боявся хоробрий пес, це грози. Ну що ж, той, хто любить, повинен поділяти долю того, кого він любить.
— Що він проказує? — спитала Марґарита, і на її цілком спокійне обличчя ліг серпанок співчуття.
— Він проказує, — пролунав голос Воланда, — одне і те саме. Він каже, що і при місяці йому нема спокою, що в нього препогана посада. Так говорить він завжди, коли не спить, а коли спить, то бачить одне й те саме — місячну дорогу, і поривається йти нею й розмовляти з арештантом Га-Ноцрі, позаяк, він твердить, чогось не договорив тоді, давно, чотирнадцятого числа весняного місяця нісану. Та ба, на цю дорогу йому вийти чомусь не стає снаги, і до нього ніхто не приходить. Тоді, що ж робитимеш, мусить він розмовляти сам з собою. Втім, заради якогось різноманіття, він до своєї мови про місяць часто додає, що найдужче за все на світі ненавидить він своє безсмертя і нечувану славу. Він твердить, що охоче проміняв би свою долю на долю лахмітника і волоцюги Левія Матвія.
— Дванадцять тисяч місяців за один місяць колись-то, чи не забагато це? — спитала Марґарита.
— Повторюється історія з Фрідою? — сказав Воланд. — Але, Марґарито, тут не клопочіться. Все буде гаразд, на цьому зведено світ.
— Відпустіть його, — раптом пронизливо скрикнула Марґарита так, як колись кричала, коли була відьмою, і від цього крику зірвався камінь у горах і полетів прискалками в безодню, виповнюючи гори гуркотом. Але Марґарита не могла б сказати, чи був це гуркіт обвалу чи гримотіння сатанинського реготу. Хоч би там що, Воланд сміявся, зиркаючи на Марґариту, і казав:
— Не треба кричати в горах, він усе одно призвичаївся до обвалів, і це його не розбуркає. Вам не треба просити за нього, Марґарито, бо за нього вже просив той, з ким він так прагне розмовляти. — Тут Воланд знову повернувся до майстра і сказав: — Ну що ж, тепер ваш роман ви можете закінчити однією фразою!
Майстер наче цього чекав уже, поки стояв нерушно і дивився на прокуратора, що сидів. Він склав руки рупором і гукнув так, що луна поскакала безлюдними та безлісими горами:
— Вільний! Вільний! Він чекає на тебе!
Гори перетворили голос майстра на грім, і цей таки грім їх зруйнував. Прокляті скелясті стіни упали. Залишилася тільки площинка з кам’яним кріслом. Над чорною безоднею, в яку занурилися стрімчаки, загорівся неозорий город з сяючими ідолами, що царювали над ним поверх розбуялого за багато тисяч цих місяців саду. Просто до цього саду пролягла місячна дорога, що на неї так довго чекав прокуратор, і перший по ній кинувся бігти гостровухий пес. Чоловік у білому плащі з кривавим підбоєм устав з крісла і щось прокричав хрипким зірваним голосом. Не можна було дібрати, плаче він, а чи сміється, і що він кричить. Видно було тільки, що слідом за своїм вірним сторожем місячною дорогою бігцем порвався і він.
— Мені туди, за ним? — попитав занепокоєно майстер, смикнувши повіддя.
-Ні, — відповів Воланд, — нащо гнатися слідами того, що вже дійшло кінця?
— Отож туди? — спитав майстер, обернувся і вказав назад, туди, де зіткалось у затиллі щойно облишене місто з монастирськими цяцькованими вежами, з розбитим на скалки сонцем у шибках.
— Також ні, — відповів Воланд, і голос його загус і потік над бескиддям, — романтичний майстре! Той, кого так жадає бачити вигаданий вами герой, котрого ви самі щойно відпустили, прочитав ваш роман. — Тут Воланд повернувся до Марґарити: — Марґарито Миколаївно! Не можна не вірити в те, що ви прагли вимудрувати майстрові найкраще майбуття, але, далебі, те, що я пропоную вам, і те, про що просив Ієшуа за вас же, за вас, — ще краще! Лишіть їх удвох, — говорив Воланд, хилячись зі свого сідла до сідла майстра і показуючи вслід даленіючому прокураторові, — не будемо їм заважати. І, може, вони до чогось домовляться. — Тут Воланд махнув рукою в бік Єршалаїма, і він загас.
— І там також, — Воланд показав назад, — що робити вам у підвальчику? — Тут погасло поламане в шибках сонце. — Навіщо? — вів далі Воланд переконливо й м’яко. — О, тричі романтичний майстре, невже ви не хочете за дня гуляти зі своєю подругою під вишнями, що починають зацвітати, а ввечері слухати музику Шуберта? Невже вам не буде приємно писати при свічках гусячим пером? Невже ви не хочете, як той Фауст, сидіти над ретортою, сподіваючись, що вам випаде виліпити нового гомункула? Туди, туди! Там чекає вже на вас дім і старий слуга, свічки вже горять, а незабаром вони згаснуть, бо ви негайно зустрінете світанок. Цією дорогою, майстре, цією! Прощавайте! Мені пора!
— Прощавайте! — одним скриком відповіли Воланду Марґарита і майстер.
Тоді чорний Воланд, не розбираючи дороги, кинувсь у провалля, і слідом за ним з шумом ринув його почет. Ні скель, ні площини, ні місячної дороги, ні Єршалаїма не стало довкола. Пропали й чорні коні. Майстер і Марґарита побачили обіцяний світанок. Він почався тієї ж миті, безпосередньо після опівнічного місяця. Майстер йшов зі своєю подругою в сяйві перших ранішніх променів через кам’яний замшілий місток. Вони перейшли його. Струмок залишився позаду незрадливих коханців, і вони простували піщаною дорогою.
— Слухай безгоміння, — говорила Марґарита майстрові, і пісок шарудів під її босими ногами, — слухай і втішайся тим, чого тобі не давали в житті, — тишею. Дивись, он попереду твій вічний дім, яким тебе винагороджено. Я вже бачу венеційське вікно і виткий виноград, він піднісся до самого даху. Ось твій дім, твій вічний дім. Я знаю, що ввечері до тебе прийдуть ті, кого ти любиш, до кого лежить твоя душа і хто не скаламутить твою рівновагу. Вони будуть тобі грати, вони будуть співати тобі, ти побачиш, яке світло в кімнаті, коли горять свічі. Ти будеш засинати, натяглій свій затертий і вічний ковпак, ти будеш засинати з усміхом на вустах. Сон міцнитиме тебе, ти навикнеш міркувати мудро. А прогнати мене ти вже не зумієш. Берегти твій сон буду я.
Так говорила Марґарита, простуючи з майстром у напрямку вічного їх дому, і майстрові здавалося, що слова Марґаритині струмують так само, як струмував і шамотів залишений позаду ручай, і пам’ять майстра, бентежна, поштрикана голками пам’ять почала загасати. Хтось відпускав на свободу майстра, як він сам щойно відпустив ним самим створеного героя. Цей герой пішов у безодню, пішов без повороту, прощений у ніч на неділю син короля-звіздаря, жорстокий п’ятий прокуратор Іудеї вершник Понтій Пілат.
ЕПІЛОГ
Та ж все-таки, що діялося далі в Москві після того, як у суботній вечір, при заході сонця, Воланд покинув столицю, щезнувши разом зі своїм почтом з Воробйових гір?
Про те, що протягом довгого часу по всій столиці ширився важкий гомін найнеймовірніших чуток, які дуже швидко перекинулись і в далекі та глухі місця провінції, і говорити не доводиться. Чутки ці навіть нудить повторювати.
Я, що пишу ці правдиві рядки, сам чув по дорозі у Феодосію в поїзді розповідь про те, як у Москві дві тисячі глядачів вийшли з театру голяка, таки справді голі-голісінькі, і так роз’їхалися по домівках на таксомоторах.
Шепіт “Нечиста сила…” чувся в чергах, які стояли коло молочарень, у трамваях, у магазинах, у квартирах, на кухнях, у поїздах, і дачних і дальнього сполучення, на станціях і на полустанках, на дачах і на пляжах.
Найбільш розвинуті та культурні люди в цих пересудах про нечисту силу, яка навідалася в столицю, певно, не брали жодної участі, а навіть глузували з них і намагалися оповідачів уговкати. Але факт, як кажуть, усе-таки залишається фактом, і відмахуватися від нього без пояснення ніяк не можна: хтось побував у столиці. Вже самі головешки, які залишилися від Грибоєдова, та багато що інше занадто красномовно це потверджувало.
Культурні люди прилучилися до переконання слідства: діяла зграя гіпнотизерів та черевомовців, яка пречудово володіла своїм мистецтвом.
Певно, щоб виловити її, було вжито як у Москві, так і далеко за її межами заходів, негайних та енергійних, але, на превеликий жаль, марних. Особа, яка називала себе Воландом, з усією своєю зграєю, щезла і ні в Москву більше не потикалась і ніде взагалі не вигулькнула і жодних знаків про себе не подавала. Цілком природно вкоренилася гадка, що Воланд утік за кордон, але і там він ніде не виплив на поверхню.
Слідство в його справі тривало довго. Адже, як не поверни, а справа ця була страхітлива! Не кажучи вже про чотири спалені будинки і про сотні зведених з ума людей, були і вбиті. Про двох це можна сказати достеменно: про Берліоза і про цього горезвісного службовця з бюро по ознайомлюванні чужоземців з визначними місцями Москви, колишнього барона Майґеля, їх-бо двох було забито. Обгорілі кості другого виявлено у квартирі № 50 по Садовій вулиці, після того як загасили пожежу. Так, були жертви, і ці жертви вимагали слідства.
Але були і ще жертви, і вже після того, як Воланд покинув столицю, і цими жертвами стали, хоч як воно прикро, чорні коти.
Приблизно сотню цих мирних, відданих людині й корисних їй тварин було застрелено або винищено іншими способами в різних місцях країни. Десятка півтора котів, іноді дуже і дуже понівечених, було приставлено у відділки міліції в різних містах. До прикладу, в Армавірі одне звіря, що нічим нікому не завинило, було приведене якимось громадянином у міліцію зі зв’язаними передніми лапами.
Підстеріг цього кота громадянин у ту мить, коли тварина злодійкувато (що ж вдієш, коли у котів злодійкуваті манери? Це не від того, що вони зіпсуті, а від того, що вони бояться, щоб будь-хто з істот дужчих за них, — собаки або люди, — не заподіяли їм якої шкоди чи кривди. І те й інше вчинити дуже неважко, але честі в цьому, запевняю, немає жодної. Так, немає жодної!), отож тварина злодійкувато намірялася дременути за чимось у лопухи.
Навалившись на кота і зриваючи з шиї краватку, щоб в’язати його, громадянин їдуче та погрозливо варнякав:
— Ага! Отож тепер до нас, у Армавір, завітали, добродію гіпнотизере? Ну, тут вас не перелякалися. Та ви не прикидайтеся німим! Нам уже зрозуміло, що ви за один!
Вів кота в міліцію громадянин, тягнучи бідне звіря за передні лапи, скручені зеленою краваткою та змушуючи його легкими стусанами йти неодмінно на задніх лапах.
— Ви, — кричав громадянин, супроводжуваний галасливою юрбою хлопчаків, — кидайте, кидайте дурня клеїти! Це вам не допоможе! Прошу йти, як усі ходять!
Чорний кіт тільки закочував мученицькі очі. Позбавлений природою мови, він ні в чому не міг оправдатися. Порятунком своїм бідне звіря зобов’язане насамперед міліції, а ще своїй господині, шанованій старій удові. Щойно кіт був приставлений у відділок, як там упевнилися, що від громадянина вельми виразно тхне спиртом, через що його свідчення відразу піддали сумнівам. А тим часом удова, дізнавшись від сусідів, що кота схопили, кинулася бігцем у відділок і поспіла вчасно. Вона якнайкраще схарактеризувала кота, пояснила, що знає його п’ять років відтоді, як він був котеням, поручається за нього, як за саму себе, довела, що він ні до чого поганого не причетний і ніколи не їздив у Москву. Як народився він у Армавірі, так у ньому і виріс і вивчився ловити мишей.
Кіт був розв’язаний і повернутий власниці, наковтавшись, правда, лиха, взнавши на практиці, що таке помилка та наклеп.
Окрім котів, певні незначні неприємності спостигли декого з людей. Сталося кілька арештів. Серед інших затриманими на нетривалий час опинилися: в Ленінграді — громадяни Вольман і Вольпер, у Саратові, Києві, Харкові — троє Володіних, у Казані — Волох, а в Пензі — вже цілком невідомо чому — кандидат хімічних наук Ветчинкевич. Щоправда, цей був височенний на зріст, дуже смаглявий брюнет.
Вклепалися в різних містах, крім того, дев’ять Корові-них, чотири Коровкіни і двоє Караваєвих.
Одного громадянина зняли з севастопольського потяга зв’язаним на станції Бєлгород. Громадянин цей надумав розважати пасажирів, котрі товаришили йому в дорозі, картярськими фокусами.
У Ярославлі, саме в обідню пору, в ресторан заявився громадянин з примусом у руках, котрого він щойно забрав з ремонту. Двоє швейцарів, лише забачивши його, кинули свої місця в роздягальні й повтікали, а за ними дали драла з ресторану всі відвідувачі й обслуга. При цьому в касирки невідомо яким робом пропав увесь виторг.
Було ще багато чого, всього не згадати. Був великий розбрід у головах.
Ще і ще раз необхідно віддати належне слідству. Все було зроблено не лише для того, щоб упіймати злочинців, але й для того, щоб пояснити все те, що вони накоїли. І все це було пояснено, і пояснення ці не можна визнати і слушними і неспростовними.
Представники слідства й досвідчені психіатри з’ясували, що члени злочинної зграї або, можливо, один із них (більшою мірою підозра падала в цьому на Коров’єва), були нечувані за силою гіпнотизери, які спроможні показувати себе не на тому місці, де вони насправді перебувають, а на позиціях уявних, зсунутих. Окрім цього, вони вільно навіювали тим, хто стикався з ними, що певні речі або люди перебувають там, де насправді їх не було, і навпаки, видаляли з поля зору ті речі й тих людей, які дійсно перебували в тому полі зору.
У світлі таких пояснень усе доостанку ставало зрозумілим, і навіть найбільш хвилююча для громадян, здавалося, незбагненна, невразливість кота, якого при спробі схопити обстріляли в квартирі № 50.
Ніякого кота на люстрі, натурально, не було, ніхто і не думав відстрілюватися, стріляли по порожньому місцю, в той час як Коров’єв, навіявши, що кіт чинить неподобства на люстрі, міг вільно стояти за спиною тих, хто стріляв, блазнювати і втішатися своєю величезною, але злочинно використаною здатністю навіювати. Він же, безперечно, і підпалив квартиру, розливши бензин.
Нікуди в Ялту, певно, Стьопа Лиходєєв не літав (така річ не до снаги навіть Коров’єву) і телеграм звідти не надсилав. Після того як він знепритомнів у ювеліршиній квартирі, наляканий фокусом Коров’єва, який показав йому кота з маринованим грибом на виделці, він пролежав безпам’ятним до тієї пори, поки Коров’єв, глузуючи з нього, не насадив йому на голову повстяного капелюха і не скерував його на московський аеродром, навіявши попередньо представникам кримінального розшуку, які зустрічали Стьопу, що той висідає з севастопольського аероплана. Правда, кримінальний розшук Ялти твердив, що він мав гостем босого Стьопу і телеграми щодо нього надсилав у Москву, але жодної копії цих телеграм у справах, як не шукали, не виявили, з чого виснували невеселий, але цілком неспростовний факт, що гіпнотизерська банда володіє силою гіпнотизувати на величезних відстанях, і не лише окремих осіб, а й цілі групи їх. За таких умов злочинці могли збити з плигу людей з найстійкішою психічною організацією.
Що там патякати про такі нісенітниці, як колода карт у чужій кишені в партері, або здимілі дамські сукні, або берет з кота та інші подібні речі! Такі штуки може встругнути будь-який професіонал-гіпнотизер середньої руки на будь-якій сцені, серед них і немудрий фокус з відірванням голови у конферансьє. Балакущий кіт — теж суща дрібничка. Для того щоб виставити людям такого кота, досить опанувати ази черевомовства, а навряд чи будь-хто матиме сумнів, що мистецтво Коров’єва сягало значно далі цих азів.
Так, справа тут зовсім не в колодах карт, не у фальшованих листах у портфелі Никанора Івановича. Це все дріб’язок! Це він, Коров’єв, погнав під трамвай Берліоза на певну смерть. Це він звів із розуму бідолаху-поета Івана Бездомного, він змусив його марити і бачити в болісних снах древній Єршалаїм і розжарену сонцем безводну Лису Гору з трьома розіп’ятими на стовпах. Це він і його банда примусили щезнути з Москви Марґариту Миколаївну та її хатню робітницю Наташу. До речі: цю справу слідство розбирало дуже уважно. Необхідно було з’ясувати, чи були ці жінки викрадені зграєю вбивць і паліїв, чи ж утекли разом зі злочинною компанією доброхіть? Виходячи з безглуздих і плутаних свідчень Миколи Івановича та взявши до уваги дивну і безрозсудну цидулку Марґарити Миколаївни, залишену чоловікові, цидулку, в якій вона пише, що йде у відьми, враховуючи ту обставину, що Наташа зникла, залишивши весь свій одяг на місці, слідство дійшло висновку, що і господиня і хатня робітниця були загіпнотизовані, так само як і багато інших, і в такому стані вимкнуті бандою. Спливала і, ймовірно, цілком слушна гадка, що злочинців привабила краса обох жінок.
Але ось що лишилося цілком нез’ясованим для слідства — це спонука, яка змусила зграю викрасти душевнохворого, який називав себе майстром, з психіатричної клініки. Цього з’ясувати не змогли, як не змогли здобути і прізвище викраденого недужого. Так і згинув він назавжди під мертвою кличкою: “Номер сто вісімнадцять з першого корпусу”.
Отож майже все з’ясувалося, і слідство дійшло краю, як взагалі все доходить кінця.
Минуло кілька років, і громадянство почало забувати і Воланда, і Коров’єва, і всіх інших. Зайшло багато змін у житті тих, хто потерпів від Воланда та його прісних, і хоч які дрібні та незначущі були ці зміни, про них усе ж слід сказати.
Жорж, наприклад, Бенгальський, пробувши в лікарні три місяці, оклигав і вийшов з неї, але службу в театрі Вар’єте мусив облишити, і в найгарячішу пору, коли публіка плавом пливла за квитками, — пам’ять про чорну магію та її розкриття виявилася надто живуча. Облишив Бенгальський Вар’єте, бо розумів, що ставати щовечора перед двома тисячами глядачів, щоб його неодмінно впізнавали й обов’язково глумливо цікавилися про те, як йому краще: з головою чи без голови? — занадто прикро.
Та, окрім цього, втратив конферансьє великою мірою свій гумор, що такий необхідний для його фаху. Залишилась у нього неприємна, прикра звичка щовесни при повному місяці впадати в неспокій, ні сіло ні впало хапатися за шию, перестрашено озиратися й плакати. Напади ці миналися, та однак за таких умов колишню працю продовжувати було неможливо, і конферансьє пішов на спочинок і почав жити на свої заощадження, котрих, за його помірними обрахунками, мало вистачити йому на п’ятнадцять років.
Він пішов і ніколи більше не зустрічався з Варенухою, який здобув загальну популярність і любов за свою неймовірну, навіть серед театральних адміністраторів, чулість та ввічливість. Контрамарочники, наприклад, його інак і не називали, як батько-добродій. Хоч би коли, хто телефонував до Вар’єте, завжди в рурці лунав м’який, але сумовитий голос: “Я вас слухаю”, — а на прохання покликати до телефону Варенуху, той же голос без загайки відповідав: “Готовий вам слугувати”. Але зате і страждав же Іван Савелійович від своєї ввічливості!
Стьопі Лиходєєву більше не доводилося говорити по телефону у Вар’єте. Відразу після виходу з клініки, в якій Стьопа перебув вісім діб, його перекинули в Ростов, де він дістав призначення на посаду завідувача великого гастрономічного магазину. Подейкують, що він цілковито кинув пити портвейн і п’є лише горілку, настояну на смородинових бруньках, від чого вельми поздоровішав. Кажуть, що став мовчазний і цурається жіноцтва.
Видалення Степана Богдановича з Вар’єте не втішило Римського тією мірою, якою він так спрагло мріяв упродовж кількох років. Після клініки та Кисловодська, старий-престарий, з тремтливою головою, фіндиректор подав заяву про вихід з Вар’єте. Цікаво те, що цю заяву привезла у Вар’єте дружина Римського. Самому Григорію Даниловичу забракло сили навіть серед дня побувати в тому будинку, де бачив він залиту місячним сяйвом надтріснуту шибку у вікні та довгу руку, яка підбиралася до нижнього засувчика.
Пішовши з Вар’єте, фіндиректор став до роботи в театрі ляльок на Замоскворіччі. В цьому театрі йому вже не доводилося здибуватись у справах акустики з шанованим Аркадієм Аполлоновичем Семплеяровим. Того хутенько перекинули в Брянськ і призначили завідувачем грибозаготівельного пункту. їдять тепер москвичі солені лисички і мариновані білі та не нахваляться ними і надзвичайно втішаються тому перенесенню. Справа давня, і можна сказати, що не клеїлося в Аркадія Аполлоновича з акустикою, і скільки не намагався він поліпшити її, вона яка була, такою і залишилася.
До осіб, котрі порвали з театром, окрім Аркадія Аполлоновича, належить зарахувати і Никанора Івановича Босого, хоч той і не був зв’язаний з театрами, окрім любові до дармових квитків. Никанор Іванович не тільки не ходить ні в який театр ані за гроші, ані задарма, але навіть міниться з обличчя при будь-якій театральній розмові. Не меншою, а більшою мірою він зненавидів, окрім театру, поета Пушкіна і талановитого артиста Саву Потаповича Куролєсова. Цього — до такої міри, що минулого року, побачивши в газеті обведену чорним об’яву про те, що Саву Потаповича в самий розквіт його кар’єри ухопив грець, — Никанор Іванович побуряковів так, що сам мало не пішов слідом за Савою Потаповичем, і заревів: “Отак йому і треба!” Більше того, в той же вечір Никанор Іванович, на якого смерть популярного артиста навіяла силу тяжких спогадів, один, в компанії лише з повним місяцем, що освітлював Садову, страшенно упився. І з кожною чаркою подовжувалася перед ним проклята низка ненависних фігур, і були в цій низці й Дунчіль Сергій Герардович, і красунечка їда Геркуланівна, і той рудий власник бійцівських гусей, і відвертий Канавкін Микола.
Ну, а що сталося з усіма цими? Змилуйтесь! Нічогісінько з ними не сталося, та й статися не може, бо ніколи насправді не було їх, як не було і симпатичного артиста-конферансьє, і самого театру, і старої скупердяйки Пороховникової тітки, що гноїть валюту в льосі, і вже, певно, не було золотих сурм і нахабних кухарів. Усе це лише снилося Никанору Івановичу під впливом поганця Коров’єва. Єдиним живим, хто влетів у цей сон, якраз і був Сава Потапович — артист, і ув’язався він у це тільки тому, що вкарбувавсь у пам’ять Никанорові Івановичу завдяки своїм частим виступам по радіо. Він був, а інших не було.
Так, можливо, не було і Алоїзія Могарича? О, ні! Цей не тільки був, але і зараз існує, і саме на тій посаді, від якої відмовився Римський, тобто на посаді фіндиректора Вар’єте.
Дійшовши до тями, приблизно через добу після візиту до Воланда, у поїзді, десь під В’яткою, Алоїзій упевнився в тому, що, виїхавши в нестямі чомусь з Москви, він забув натягнути штани, але невідомо чому вкрав зовсім непотрібну йому домову книгу забудовника. Заплативши величезні гроші провіднику, Алоїзій придбав у нього старі й засмальцьовані штани і з В’ятки повернув назад. Але дому забудовника він, на жаль, уже не знайшов. Убогі пожитки начисто злизав вогонь. Та Алоїзій був людиною надзвичайно промітною. Через два тижні він уже жив у чудовій кімнаті в Брюсовському провулкові, а через кілька місяців уже сидів у кабінеті Римського. І як раніше Римський зазнавав страждань через Стьопу, так тепер Варенуха мучився через Алоїзія. Мріє Іван Савелійович лише про те, щоб цього Алоїзія прибрали б із Вар’єте куди-небудь з очей подалі, бо, як шепоче іноді Варенуха в інтимному товаристві, “такого підлотника, як цей Алоїзій, він начебто ніколи не зустрічав у житті й що начебто від цього Алоїзія він сподівається всього, чого завгодно”.
Втім, може бути, адміністратор і небезсторонній. Жодних темних справ за Алоїзієм не зареєстровано, як і взагалі жодних справ, якщо не рахувати, певно, призначення на місце буфетника Сокова когось іншого. Андрій же Фокович помер від раку печінки в клініці Першого МДУ місяців через дев’ять після появи Воланда в Москві…
Так, збігло кілька років, і замулилися правдиво описані в цій книзі події та загасли в пам’яті. Але не в усіх, не в усіх.
Кожного року, тільки-но настане весняний святковий повний місяць, надвечір з’являється під липами на Патріарших ставках людина років тридцяти чи тридцяти з гаком. Рудуватий, зеленоокий, скромно зодягнутий чоловік. Це — співробітник Інституту історії та філософи, професор Іван Миколайович Понир’єв.
Прийшовши під липи, він завжди сідає на ту саму лаву, на якій сидів у той вечір, коли давно забутий усіма Берліоз востаннє у своєму житті бачив розбитий на шматки місяць.
Тепер він, цілий, на початку вечора білий, а потім золотавий з темним коником-драконом, пливе над колишнім поетом, Іваном Миколайовичем, і водночас стоїть на одному місці у своїй височині.
Івану Миколайовичу все відомо, він усе знає й розуміє. Він знає, що замолоду став жертвою злочинців-гіпнотизерів, лікувався після того і вилікувався. Але знає він також, що дечого він не може перебороти. Він не може боротися з цим весняним повним місяцем. Аби тільки наближувалося його настання, аби тільки починало розростатися і наливатися золотом світило, яке колись висіло над двома п’ятисвіччями, стає Іван Миколайович неспокійний, нервується, втрачає апетит і сон, дожидається, поки визріє місяць, і, коли настає повня, ніщо не втримає Івана Миколайовича вдома. Надвечір він виходить і прямує на Патріарші ставки.
Сидячи на лаві, Іван Миколайович уже відверто розмовляє сам з собою, палить, мружиться то на місяць, то на добре пам’ятний йому турнікет.
Годину чи дві просиджує так Іван Миколайович. Потім підхоплюється з місця і завжди тим самим маршрутом, через Спиридонівку, з порожніми та незрячими очима іде в арбатські провулки.
Він проходить повз гасову ятку, повертає там, де висить на перехнябленому стовпі старий гасовий ліхтар, і скрадається до ґрат огорожі, за якою він бачить пишний, але ще не зодягнутий в листя сад, а в ньому — висвітлену місяцем з того боку, де виступає вежка з стрілчастим вікном, і темну з протилежного — готичну віллу.
Професор не знає, що вабить його до огорожі та хто живе в цій віллі, але знає, що боротися йому з собою за повного місяця не випадає. Окрім того, він знає, що в саду за ґратами він неодмінно побачить одне й те саме.
Він побачить на лаві літнього та поважного чоловіка з борідкою, в пенсне і з дещо поросячими рисами обличчя. Іван Миколайович завжди застає цього мешканця вілли в одній і тій самій мрійливій позі, з поглядом, зверненим до місяця, Івану Миколайовичу відомо, що, намилувавшись місяцем, той сидень неодмінно переведе очі на вікно вежки і втупиться в нього, начебто чекаючи, що зараз воно розчахнеться і з’явиться на підвіконні щось чудовне.
Усе подальше Іван Миколайович знає напам’ять. Тут потрібно неодмінно глибше причаїтися за огорожею, бо ось зараз сидень почне збуджено крутити головою, блукаючими очима ловити щось у повітрі, зачудовано посміхатися, а потім сплесне руками в якійсь солодкій скрусі, а згодом уже досить голосно буде мимрити:
— Венера! Венера!.. От я дурень!..
— Боги, боги! — почне шепотіти Іван Миколайович, ховаючись за огорожею і не зводячи гарячкових очей з таємничого невідомця. — Ось ще одна жертва місяця… Так, ще одна жертва, як я сам…
А сидень буде вести далі свою мову:
— От я дурень! Чому, чому я не полетів з нею? Чого я злякався, старий осел? Папірця домігся! Ех, терпи тепер, старий кретине!..
Так триватиме доти, поки не стукне в темній частині вілли вікно, не з’явиться в ньому щось білувате і не пролунає неприємний жіночий голос:
— Миколо Івановичу, де ви? Що за фантазії! Малярію хочете підчепити? Ідіть чай пити!
Враз сидень очутиться і відповість голосом облудним:
— Повітрям, повітрям хотів подихати, серденько моє! Повітря аж надто гарне!
І ось він підведеться з лави, крадькома погрозить кулаком у вікно, яке зачиняється внизу, і поплентається в будинок.
— Бреше, бреше він! О, боги, як він бреше! — бурчить, відходячи від огорожі, Іван Миколайович. — Зовсім не чисте повітря вабить його в сад, він щось бачить у цю пору весняної повні й на самому місяці, й у саду, і в горішньому вікні. Ех, дорого б я заплатив, щоб промкнутись у його таїну, щоб знати, яку таку Венеру він утратив і тепер марно ловить її, хапаючи руками повітря?
І повертається додому професор зовсім недужим. Професорова дружина вдає, що не помічає його стану, і квапить його кластися спати. Але сама вона не лягає і сидить з книжкою коло лампи, дивиться згорьованими очима на заснулого. Вона знає, що на світанку Іван Миколайович прокинеться з болісним криком, почне скидатися і плакати. Тому і лежить перед нею на скатертині коло лампи завчасу наготований шприц у спирті та ампула з рідиною густого чайного кольору.
Бідолашна жінка, зв’язана з тяжко хворою людиною, тепер може бути вільна і без побоювань може заснути. Іван Миколайович після заштрику спатиме до ранку зі щасливим обличчям і бачитиме невідомі їй, але якісь піднесені та щасливі сни.
Будить же вченого і змушує його жалісно кричати в ніч повні завжди одне і те саме. Він бачить неприродного безносого ката, який, підскочивши і якось уголос хукнувши, коле списом у серце прив’язаного до стовпа знавіснілого Гестаса. Але не стільки страшний кат, скільки неприродне освітлення уві сні від якогось хмаровища, що кипить і навалюється на землю, як це буває лише за світових катастроф.
Після заштрику все одміняється перед заснулим. Від ліжка до вікна пролягає широка місячна дорога, і на ту дорогу ступає чоловік у білому плащі з кривавим підбоєм і починає іти до місяця. Поряд з ним іде якийсь молодик у роздертому хітоні та розбитим обличчям. Ідучи, вони про щось говорять жваво, сперечаються, прагнуть на чомусь зійтися.
— Боги, боги! — каже, обертаючи гоноровите обличчя до свого супутника, той чоловік у плащі. — Яка банальна страта! Але ти мені, будь ласкав, скажи, — тут гонор на обличчі перетворюється на благання, — адже її не було! Благаю тебе, скажи, не було?
— Ну, певно, не було, — відповідає хрипким голосом супутник, — це тобі привиділося.
— І ти можеш присягтись у цьому? — запопадливо прохає чоловік у плащі.
— Присягаюсь! — відповідає супутник, і очі йому чомусь усміхаються.
— Більше мені нічого не потрібно! — надірваним голосом вигукує чоловік у плащі й сходить усе вище до місяця, ведучи свого супутника. За ними йде спокійний та величний гостровухий пес.
Тоді місячний шлях закипає, з нього починає бити місячна ріка і розливається на всі боки. Місяць панує та виграє, місяць танцює та колобродить. Тоді в потоці проступає непомірної вроди жінка і виводить до Івана за руку оброслого бородою чоловіка, який лякливо озирається. Іван Миколайович відразу впізнає його. Це — той номер сто вісімнадцятий, його нічний гість, Іван Миколайович уві сні простягає до нього руки й жадібно питає:
— Отож цим і закінчилося?
— Цим і закінчилося, мій учню, — відповідає номер сто вісімнадцятий, а жінка підходить до Івана й каже:
— Певно, ним. Усе закінчилося, і все кінчається… І я вас поцілую в чоло, і у вас усе буде гаразд.
Вона хилиться до Івана і цілує його в чоло, й Іван тягнеться до неї і вдивляється їй у вічі, але вона відступає, відступає і відходить разом зі своїм супутником до місяця…
Тоді місяць починає шаленіти, він виливає потоки світла просто на Івана, він розплескує світло навсібіч, у кімната починається місячна повінь, світло гойдається, піднімається вище, затоплює постіль. Ось тоді й спить Іван Миколайович зі щасливим обличчям.
Уранці він прокидається мовчазним, але зовсім спокійним та здоровим. Його роз’ятрена пам’ять затихає, і до наступної повні професора не затурбує ніхто: ні безносий колій Гестаса, ані жорстокий п’ятий прокуратор Іудеї вершник Понтій Пілат.
1929-1940
______________________________________________________________________________________________
