«Майстер і Маргарита» Розділ 5
БУЛА ВЕРЕМІЯ В ГРИБОЄДОВІ
Старовинний двоповерховий будинок кремового кольору розташувався на бульварному кільці в глибині миршавого саду, відокремленого від хідника бульвару візерунчастою чавунною огорожею. Невеликий плацик перед будинком був заасфальтований, і взимку на ньому вивищувалася гора снігу з лопатою, а літньої пори він перетворювався в найчудовніший відділ літнього ресторану під парусиновим тентом.
Будинок названо “Домом Грибоєдова” на підставі того, що буцімто колись його мала у власності тітка письменника — Олександра Сергійовича Грибоєдова. Мала чи не мала — ми достеменно не знаємо. Пригадується навіть, що ніякої такої тітки-домовласниці, здається, у Грибоєдова не було… Проте будинок так називали. Більше того, один московський брехун розповідав, що начебто ось на другому поверсі, в круглій залі з колонами, славетний письменник читав уривки з “Лиха з розуму” цій самій тітці, що розляглася на софі. А втім, лихий його знає, може, й читав, вагу має не це!
А вагу має те, що на цей час володів цим будинком якраз той МАСОЛІТ, на чолі якого стояв нещасний Михайло Олександрович Берліоз до своєї появи на Патріарших ставках.
З легкої руки членів МАСОЛІТу ніхто не називав будинок “Домом Грибоєдова”, а всі говорили просто — “Грибоєдов”: “Я вчора дві години проштовхавсь у Грибоєдова”. — “То й що?” — “В Ялту на місяць домігся!” — “Молодець!” Або: “Піди до Берліоза, він сьогодні від чотирьох до п’яти приймає в Грибоєдові…” і так далі.
МАСОЛІТ облаштувався в Грибоєдові так, що краще і затишніше не придумати. Кожен, хто входив до Грибоєдова, насамперед мимохіть знайомився з оголошеннями різних спортивних гуртків і з груповими, а також індивідуальними фотографіями членів МАСОЛІТу, якими (фотографіями) було обвішано стіни вздовж сходів, що вели на другий поверх.
На дверях першої ж кімнати на цьому горішньому поверсі яснів великий напис “Рибно-дачна секція”, і тут же було зображено карася, що потрапив на вудку.
На дверях кімнати № 2 було написане щось не зовсім зрозуміле: “Одноденна творча путівка. Звертатися до М. В. Підложної”.
Наступні двері мали на собі короткий, але вже цілком незбагненний напис: “Перелигіно”. Далі у випадкового відвідувача Грибоєдова починали розбігатися очі від написів, що ними рябіли горіхові тітчині двері: “Запис у чергу на папір у Покльовкіної”, “Каса”, “Особисті розрахунки скетчистів”…
Перетявши довжелезну чергу, яка починалась уже внизу коло швейцара, можна було бачити напис на дверях, що до них щосекунди вдиралися люди: “Квартирне питання”.
За квартирним питанням відкривався розкішний плакат, на якому зображено було скелю, а по її гребеню їхав вершник у бурці й з гвинтівкою за плечима. Нижче — пальми та балкон, на балконі — молодик з чубчиком у кріслі дивиться кудись у височину дуже-дуже метикованими очима, тримаючи в руках самописне перо. Напис: “Повно-об’ємні творчі відпустки від двох тижнів (оповідання-но-вела) до одного року (роман, трилогія). Ялта, Суук-Су, Борове, Цихідзирі, Махінджаурі, Ленінград (Зимовий палац)”. Коло цих дверей також була черга, але не надмірна, людей на півтораста.
Далі йшли, підкоряючись примхливим вигинам, підйомам і спускам грибоєдовського дому, — “Правління МАСОЛІТу”, “Каси № 2, 3, 4, 5”, “Редакційна колегія”, “Голова МАСОЛІТу”, “Більярдна”, різні допоміжні установи і, нарешті, та сама зала з колонадою, де тітка втішалася комедією геніального небожа.
Перший-ліпший відвідувач, якщо він, звісно, не був цілковитим телепнем, потрапивши до Грибоєдова, відразу втямлював, наскільки добре живеться щасливцям — членам МАСОЛІТу, і чорні завидки починали негайно терзати його. І негайно ж таки він посилав до неба гіркі докори за те, що воно не приділило йому від народження літературного таланту, без якого, природно, не було чого й мріяти запопасти членський МАСОЛІТський квиток, брунатний, з духом дорогої шкіри, з широким золотим обідком, — відомий усій Москві квиток.
Хто скаже що-небудь на захист заздрості? Це почуття паскудної категорії, але треба ж таки зважати на становище відвідувача. Бо те, що він бачив на горішньому поверсі, було не все і далеко ще не все. Весь нижній поверх тітчиного дому був зайнятий рестораном, і яким рестораном! Справедливо він вважався найкращим у Москві. І не лише тому, що містився він у двох великих склепінчастих залах, розписаних бузковими кіньми з ассирійськими гривами, не лише тому, що на кожному столику стояла лампа, накрита шаллю, не лише тому, що туди не міг промкнутись перший-ліпший з вулиці, а ще й тому, що якістю своєї провізії Грибоєдов перевершував будь-який ресторан у Москві, як сам знав, і що ту провізію надавали за дуже помірними, анітрохи не обтяжливими цінами.
Тому немає нічого дивного в такій хоч би розмові, що якось її чув автор цих найправдивіших рядків біля чавунної огорожі Грибоєдова:
— Ти де сьогодні вечеряєш, Амвросію?
— Що за питання, звісно, тут, дорогий Фоко! Арчибальд Арчибальдович шепнув мені сьогодні, що будуть порційні судачки а натюрель. Віртуозна річ!
— Умієш ти жити, Амвросіюі — зітхаючи, відповідав худющий, заиехаєний, з карбункулом на шиї Фока червоногубому велетові, золотоволосому, пишнощокому Амвросієві-поету.
— Ніякого особливого якогось уміння в мене немає, — заперечував Амвросій, — а є звичайне бажання жити по-людськи. Ти хочеш сказати, Фоко, що судачки можна запопасти і в “Колізеї”. Але в “Колізеї” порція судачків коштує тринадцять карбованців п’ятнадцять копійок, а в нас — п’ять п’ятдесят! До того ж, у “Колізеї” судачки триденної давності, а ще в тебе немає гарантії, що ти не дістанеш у “Колізеї” виноградним гроном по пиці від першого-ліпшого молодика, який увалиться з Театрального проїзду. Ні, я категорично проти “Колізею”, — гримів на весь бульвар гастрономіст Амвросій. — Не умовляй мене, Фоко!
— Я не умовляю тебе, Амвросію, — пищав Фока. — Дома можна повечеряти.
— Даруйте великодушно, — сурмив Амвросій, — уявляю собі твою дружину, яка намагається зготувати в каструльці на спільній кухні комуналки порційні судачки а натюрель! Ги-ги-ги!.. Оревуар, Фоко! — і, наспівуючи, Амвросій швидкував до веранди під тентом.
Леле-леле… Що було, те було!.. Пам’ятають московські старожитці славетного Грибоєдова! Що відварні порційні судачки! Дешевинка це, любий Амвросію! А стерлядь, стерлядь у сріблистій каструльці, стерлядь шматочками, перекладена раковими шийками та свіжою ікрою? А яйця-кокот з шампіньйоновим пюре в чашечках? А полядвички зі шпаків ви не смакували? З трюфелями? Перепілки по-генуйському? Дев’ять з половиною! Та ще джаз, та ввічлива обслуга! А в липні, коли вся сім’я на дачі, а вас невідкладні літературні справи тримають у місті, — на веранді, в тіні виткого винограду, в золотій, плямі світла на чистій-чистісінькій скатертині тарілочка супу-прентаньєр?’ Пам’ятаєте, Амвросію? Та що й питати! По губах ваших бачу, що пам’ятаєте. Що ваші сижки, судачки! А дупелі, гаршнепи, бекаси, вальдшнепи по сезону, перепели, кулики? Шумуючий у горлі нарзан?! Але досить, ти відволікаєшся, читачу! За мною!..
О пів на одинадцяту тога вечора, коли Беряіоз загинув на Патріарших, у Грибоєдові нагорі була освітлена лише одна кімната, й у ній скніли дванадцятеро літераторів, що зібралися на засідання і чекали Михайла Олександровича.
Ті, хто сидів на стільцях, і на столах, і навіть на двох підвіконнях у правлінні МАСОЛІТу, вельми потерпали від задухи. Жоден відсвіжуючий струмінь не потрапляв через порозчинювані вікна. Москва віддавала нагромаджений за день у асфальті жар, і ясно було, що ніч не принесе полегші. Тхнуло цибулею з підвалу тітчиного будинку, де працювала ресторанова кухня, і всім праглося пити, всі нервували і сердилися.
Белетрист Бескудніков — тихий, пристойно зодягнутий чоловік з уважними і водночас невловимими очима — витяг годинника. Стрілка повзла до одинадцяти. Бескудніков стукнув пальцем по циферблату, показав його сусідові, поету Двубратському, який сидів на столі й з нудьги теліпав ногами в жовтих черевиках на гумовій підошві.
— Ого, — буркнув Двубратський.
— Хлопець, певно, на Клязьмі застряг, — густим голосом відгукнулася Настя Луківна Неодмінова, московська купецька сирота, яка стала письменницею і писала батальні морські оповідання під псевдонімом “Штурман Жорж”.
— Даруйте! — сміливо заговорив автор популярних скетчів Загривов. — Я б і сам зараз охоче на ґаночкові чайку попив, замість того щоб тут упрівати. Адже засідання призначено на десяту?
— А зараз чудово на Клязьмі, — під’юджувала присутніх Штурман Жорж, знаючи, що дачне літературне селище Перелигіно на Клязьмі — спільне болісно-чутливе місце. — Тепер уже соловейки, напевно, співають. Мені завжди якось краще працюється за містом, особливо навесні.
— Третій рік сплачую грошики, щоб дружину, яка слабує на базедову хворобу, відвезти в цей рай, та щось нічого хвилі не несуть, — гірко, з трутизною сказав новеліст Ієронім Поприхін.
— Це вже як кому повезе, — прогудів з підвіконня критик Абабков.
Втіха загорілася в маленьких очицях Штурмана Жоржа, і вона сказала, пом’якшуючи своє контральто:
— Негоже, товариші, заздрити. Дач лише двадцять дві, і будують ще тільки сім, а нас у МАСОЛІТі три тисячі.
— Три тисячі сто одинадцять осіб, — докинув хтось із кутка.
— Ось бачите, — вела далі Штурман, — що ж подієш? Природно, що дачі дістають найталановитіші з нас…
72
— Генерали! — напрямки встряв у розбрат Глухарьов-сценарист.
Бескудніков, удавано позіхаючи, вийшов з кімнати.
— Один у п’яти кімнатах у Перелигіні, — вслід йому сказав Глухарьов.
— Лаврович один у шести, — вигукнув Денискін, — та їдальня дубом обшита!
— Ет, зараз не до того, — прогудів Абабков, — он уже пів на дванадцяту.
Зчинився галас, назрівало щось ніби заколот. Почали телефонувати в ненависне Перелигіно, потрапили не в ту дачу, до Лавровича, дізналися, що він пішов на річку, і від того вкрай роздратувалися. Навмання подзвонили в комісію красного письменства по додатковому № 930 і, звісно, нікого там не знайшли.
— Він міг би і зателефонувати! — репетували Денискін, Глухарьов і Квант.
Ох, кричали вони даремно: не міг Михайло Олександрович нікуди телефонувати. Далеко, далеко від Грибоєдова, у величезній залі, освітленій тисячоватними лампами, на трьох цинкових столах лежало те, що лишень недавно було Михайлом Олександровичем.
На першому — голе, в засохлій крові, тіло з перебитою рукою і розчавленою грудною кліткою, на другому — голова з вибитими передніми зубами, з осклілими відкритими очима, які не лякало прегостре світло, а на третьому — купа зашерхлих ганчірок.
Коло позбавленого голови стояли: професор судової медицини, патологоанатом і його прозектор, представники слідства і викликаний телефоном від хворої дружини заступник Михайла Олександровича Берліоза по МАСОЛІТу — літератор Желдибін.
Машина заїхала за Желдибіним і, насамперед, разом зі слідством відвезла його (десь опівночі це було) на помешкання вбитого, де було виконане опечатування його паперів, а потім уже всі поїхали до моргу.
І ось тепер ті, що стояли коло останків небіжчика, радилися, як краще вчинити: чи пришити відрізану голову до шиї, чи виставити тіло в грибоєдовській залі, просто щільно закривши мерця до підборіддя чорним покровом?
Так, Михайло Олександрович нікуди не міг дзвонити, і зовсім даремно обурювалися й репетували Денискін, Глухарьов і Квант з Бескудніковим. Рівно опівночі всі дванадцятеро літераторів залишили горішній поверх і зійшли в ресторан. Тут знову вони про себе недобрим словом пом’янули Михайла Олександровича: всі столики на веранді, природно, були вже заповнені, й довелося залишатися вечеряти в цих ошатних, але задушливих залах.
І рівно опівночі в першій з них щось гримнуло, задеренчало, посипалося, заскакала. І відразу тоненький чоловічий голос на одчай душі закричав під музику: “Алілуя!!” Це вдарив славетний грибоєдовський джаз. Вкриті випотами обличчя наче засвітилися, видалося, що ожили на стелі намальовані коні, в лампах немов додали світла, і раптовно, наче зірвавшись з припону, затанцювали обидві зали, а за ними і веранда.
Затанцював Глухарьов з поетесою Тамарою Півмісяць, затанцював Квант, затанцював Жуколов-романіст з якоюсь кіноакторкою у жовтій сукні. Танцювали: Драгунський, Чердакчі, маленький Денискін з величезною Штурман Жоржем, танцювала красуня архітекторка Сімейкіна-Галл, міцно схоплена невідомим у білих рогожевих брюках. Танцювали свої та запрошені гості, московські й приїжджі, письменник Йоганн з Кронштадта, якийсь Вітя Кухтик з Ростова, здається, режисер, з бузковим лишаєм на всю щоку, танцювали найчільніші представники поетичного підрозділу МАСОЛГТу, тобто Павіанов, Богохульський, Сладкий, Шпичкін і Адельфіна Буздяк, танцювали невідомої професії молодики, підстрижені боксом, з підбитими ватою плечима, танцював якийсь у дуже поважних літах мужчина з бородою, що в ній застрягло пірце зеленої цибулі, танцювала з ним хирлява дівчина, що її доїдало малокрів’я, в оранжевій шовковій вим’ятій сукенці.
Спливаючи потом, офіціанти несли над головами оброшені кухлі з пивом, хрипко і з ненавистю кричали: “Перепрошую, громадянине!” Десь у рупорі голос наказував: “Карський раз! Зубрик два! Фляки господарські!!” Тонкий голос уже не співав, а завивав: “Алілуя!” Гримотіння золотих тарілок у джазі іноді перекривав брязкіт посуду, який обслуга похилою дошкою спускала на кухню. Одним словом, пекло.
І було опівночі видиво в пеклі. Вийшов на веранду чорноокий красень з гострою бородою, у фраці й царственим поглядом обвів свої володіння. Говорили, говорили містики, що був час, коли красень не носив фрака, а був підпоясаний широким ременем, з-за якого стирчали руків’я пістолів, а його чорне як смола волосся було пов’язане червоним шовком, і плив у Караїбському морі під його проводом бриг під чорним смертоносним прапором з адамовою головою.
Але ні, ні! Брешуть звабники-містики, немає жодних Караїмських морів на світі, й не пливуть по них одчайдухи-флібустьєри, і не женеться за ними корвет, не стелиться над хвилею гарматний дим. Немає нічого, та нічого й не було! Он зачучвірена лина є, є чавунна огорожа і за нею бульвар… ї топиться лід у вазі, й червоніють за сусіднім столом налиті кров’ю чиїсь бичачі очі, й страшно, страшно… О, боги мої, боги, отрути мені, отрути!..
І раптом за столиками спурхнуло слово: “Берліоз!!” Враз джаз розсипався і стих, наче хтось пристукнув по ньому кулаком. “Що, що, що, що??!” — “Берліоз!!!” — І пішли зойкати, пішли схоплюватись…
Так, піднеслася хвиля горя за страшною звісткою про Михайла Олександровича. Хтось метушився, горлав, що необхідно зараз же, тут же, не сходячи з місця, скласти якусь колективну телеграму і негайно відіслати її.
Але яку телеграму, запитаємо ми, і куди? І для чого її посилати? Справді, куди? Навіщо здалася будь-яка телеграма тому, чия розплющена потилиця затиснута цієї миті в гумових руках прозектора, чию шию зараз проколює кривими голками професор? Загинув він, і не потрібна йому жодна телеграма. Всьому край, не будемо переобтяжувати телеграф.
Так, загинув, загинув… Але ж ми таки живі!
Так, піднеслася хвиля горя, але потрималася, потрималася і почала спадати, а дехто вже повернувся до свого столика і — спершу крадькома, а потім і відверто — випив горілочки і закусив. Далебі, не пропадати ж курячим котлетам де-воляй? Чим ми зарадимо Михайлові Олександровичу? Тим, що голодні залишимося? Та ми ж бо живі!
Натурально, рояль замкнули на ключ, джаз розійшовся, кілька журналістів поїхали до своїх редакцій писати некрологи. Стало відомо, що з моргу приїхав Желдибін. Він примістився в кабінеті покійного нагорі, й відразу ж прокотилася чутка, що він заступатиме Берліоза. Желдибін викликав до себе з ресторану всіх дванадцятьох членів правління, і на засіданні, що тут-таки почалося в кабінеті Берліоза, приступили до обговорення невідкладних питань про опорядження колонної грибоєдовської зали, про перевезення тіла з моргу в цю залу, про відкриття доступу до зали та про інше, пов’язане з сумною подією.
А ресторан зажив своїм звичайним життям і жив би ним до закриття, тобто до четвертої години ранку, якби не сталася зовсім несосвітенна річ, яка вразила ресторанних гостей набагато дужче, аніж звістка про загибель Берліоза.
Першими захвилювалися візники, які чергували коло брами грибоєдовського дому. Чути було, як один з них, піднявшись на передку, прокричав:
— Тю! Дивіться-но лишень!
Після цього відразу, невідь-звідки взявшись, біля чавунної огорожі спалахнув вогник і поплив до веранди. Всі за столами почали вставати і придивлятися, та й побачили, що разом з вогником простує до ресторану білий привид. Коли він наблизився до самого трельяжа, всі ніби закам’яніли за столиками зі шматками стерлядини на виделках, повирячувавши очі. Швейцар, котрий саме в цю хвилину вийшов з дверей ресторанного гардероба у двір попалити, затоптав цигарку і рушив до привида з виразною метою перетяти йому шлях до ресторану, але чомусь не зробив цього і зупинився, придуркувато посміхаючись.
А привид, пройшовши в отвір трельяжа, безперешкодно ступив на веранду. Тут усі побачили, що це — ніякий не привид, а Іван Миколайович Бездомний — широко відомий поет.
Він був босий, у розірваній білуватій толстовці, до якої на грудях англійською шпилькою була приколота паперова іконка з потертою парсуною невідомого святого, та в смугастих світлих кальсонах. У руці Бездомний ніс запалену вінчальну свічку. Права щока Івана Миколайовича мала свіжу подряпину. Важко навіть виміряти глибину мовчанки, що запала на веранді. Видно було, як в одного офіціанта пиво тече з перехнябленого кухля на підлогу.
Поет підняв свічку над головою і голосно сказав:
— Здорові будьте, браття! — після чого заглянув під ближній столик і вигукнув тоскно: — Ні, його тут нема!
Пролунало два голоси. Бас безжально проказав:
— От маєте. Біла гарячка.
А другий, жіночий, переляканий, мовив:
— Як же міліція пропустила його вулицями в такому вигляді?
Це Іван Миколайович почув і відповів:
— Двічі хотіли затримати, в Скатертному і тут, на Бронній, та я майнув через огорожу і, бачите, щоку роздер! — Тут Іван Миколайович знов підніс свічку і загукав: — Братове у літературі! (Хрипкий голос його зміцнів і став палкішим.) Слухайте мене всі! Він об’явився! Ловіть же його мерщій, а то він накоїть лиха-біди!
— Що? Що? Що він сказав? Хто об’явився? — залунали голоси звідусіль.
— Консультант! — відповів Іван. — І цей консультант ось зараз на Патріарших убив Мішу Берліоза.
Тут із внутрішньої зали посунув на веранду народ, і круг Іванового вогню збилася юрба.
— Прошу, прошу, кажіть точніше, — почувся над вухом Івана Миколайовича тихий і ввічливий голос, — скажіть, як це вбив? Хто вбив?
— Іноземний консультант, професор і шпигун! — озираючись, відповів Іван.
— А як його прізвище? — тихо запитали на вухо.
— Отож-то й воно, прізвище! — тоскно гукнув Іван. — Якби ж я знав прізвище! Не розгледів я прізвища на візитній картці… Пам’ятаю тільки першу літеру “Ве”, на “Ве” прізвище! Яке ж це прізвище на “Ве”? — схопившись рукою за лоб, сам себе запитав Іван і раптом замимрив: — Ве, ве, ве! Ва… Во… Вашнер? Вагнер? Вайнер? Вегнер? Вінтер? — волосся на голові Івановій почало їздити від напруги.
— Вульф? — співчутливо викрикнула якась жінка. Іван розсердився.
— Дурепа! — прокричав він, шукаючи очима жінку. — До чого тут Вульф? Вульф нічим не завинив! Во, ва… Ні! Так не пригадаю! Так от що, громадяни: дзвоніть зараз же в міліцію, щоб вислали п’ять мотоциклетів з кулеметами, професора ловити. Та не забудьте сказати, що з ним ще двоє: якийсь довготелесий картатий… пенсне надтріснуте… і котяра чорний, товстий. А я тим часом обшукаю Грибоєдова… Я відчуваю, що він тут?
Іван занепокоївся, розштовхав з’юрмлених, почав розмахувати свічкою, заливаючи себе воском, і заглядати під столи. Тут пролунало слово: “Лікаря!” — і чиєсь ласкаве м’ясисте обличчя, голене й опасисте, в рогових окулярах, з’явилося перед Іваном.
— Товаришу Бездомний, — заговорило обличчя ювілейним голосом, — заспокойтесь! Ви вражені смертю всім нам дорогого Михайла Олександровича… ні, просто Міші Берліоза. Ми всі це чудово розуміємо. Вам потрібен спокій. Зараз товариші проведуть вас у постіль, і ви заснете…
— Ти, — вишкірившись, урвав Іван, — чи розумієш, що треба впіймати професора? А ти лізеш зі своїм глупством! Кретин!
— Товаришу Бездомний, даруйте!.. — відповіло обличчя, шаріючись, відступаючи й уже розкаюючись, що втрутилося в ці події.
— Ні, вже кому-кому, а тобі я не подарую, — з глухою ненавистю сказав Іван Миколайович.
Судома перекосила йому обличчя, він швидко переклав свічку з правої руки в ліву, широко розмахнувся і затопив сердобольцю у вухо.
В ту мить напоумилися кинутись на Івана — і кинулися. Свічка загасла, і окуляри, які зіскочили з сердобольця, негайно були розтоптані. Іван видав страшний бойовий гук, що його було чутно, на загальну спокусу, навіть йа бульварі, та почав захищатися. Забряжчав посуд, падаючи зі столів, заверещали жінки.
Поки офіціанти в’язали поета рушниками, в гардеробі точилася розмова між командиром брига і швейцаром.
— Ти бачив, що він у підштаниках? — холодно запитував пірат.
— Але ж, Арчибальде Арчибальдовичу, — перелякано відповідав швейцар, — як же я можу не пустити їх, якщо вони член МАСОЛІТу?
— Ти бачив, що він у підштаниках? — повторював пірат.
— Згляньтесь, Арчибальде Арчибальдовичу, — буряковіючи, говорив швейцар, — що я можу зробити? Я сам розумію, на веранді дами сидять…
— Дами тут ні до чого, дамам це байдуже, — відповідав пірат, просто-таки спалюючи швейцара очима, — а це міліції не байдуже! Людина у білизні може простувати вулицями Москви лише в одному випадку, якщо вона йде в супроводі міліції, й лише в одне місце — у відділок міліції! А ти, коли ти швейцар, мусиш знати, що, побачивши таку людину, ти повинен, не гаючи ані секунди, починати сюрчати. Ти чуєш? Чуєш, що діється на веранді?
Знетямлений швейцар почув якесь гехання, биття посуду і жіночі крики, що долинали з веранди.
— Ну що з тобою зробити за це? — запитав флібустьєр.
Шкіра на обличчі швейцара набула тифозного відтінку, а очі помертвіли. Йому привиділося, що чорне волосся, зачесане тепер на пробір, вкрилося вогненним шовком. Щезли пластрон і фрак, і за ремінним поясом вигулькнуло руків’я пістолета. Швейцар уявив себе повішеним на фор-марса-реї. Своїми очима побачив він власний висолоплений язик і безживну голову, що впала на плече, і навіть почув плюскіт хвиль за облавком. Коліна швейцарові підломились. Але тієї миті флібустьєр змилувався над ним і пригасив свій гострий погляд.
— Дивись, Миколаю! Це востаннє! Нам таких швейцарів у ресторані задарма не треба. Ти до церкви сторожем наймись. — Промовивши це, командир наказав чітко, ясно, швидко: — Пантелія з буфетної. Міліціонера. Протокол. Машину. В психіатричну. — І докинув: — Сюрчи!
Через чверть години вкрай вражена публіка не лише в ресторані, але і на самому бульварі та у вікнах будинків, що виходили в сад ресторану, бачила, як з воріт Грибоєдова Пантелій, швейцар, міліціонер, офіціант і поет Рюхін виносили сповитого, як лялька, молодика, котрий, заливаючись слізьми, плювався, норовлячи поцілити саме в Рюхіна, і горлав на весь бульвар:
— Наволоч!.. Наволоч!..
Шофер вантажної машини зі злим обличчям розкручував мотор. Поруч візник розохочував коня, бив його по крупу бузковими віжками, кричав:
— А ось на біговій! Я возив у психічну!
Навколо гув натовп, перемелюючи небачену пригоду. Словом, був гидкий, паскудний, звабливий, свинський скандал, який закінчився лише тоді, коли вантажівка повезла на собі від воріт Грибоєдова нещасного Івана Миколайовича, міліціонера, Пантелія і Рюхіна.
«Майстер і Маргарита» Розділ 6
ШИЗОФРЕНІЯ, ЯК І БУЛО СКАЗАНО
Коли в приймальню голосної слави психіатричної лікарні, недавно вибудуваної під Москвою при березі ріки, увійшов чоловік з гострою борідкою і в білому халаті, — було пів на другу ночі. Троє санітарів не зводили очей з Івана Миколайовича, котрий сидів на дивані. Тут же був присутній і вкрай розхвильований поет Рюхін. Рушники, що ними був зв’язаний Іван Миколайович, лежали купою на тому ж дивані. Руки і ноги Івана Миколайовича були вільні.
Побачивши того, хто увійшов, Рюхін зблід, кахикнув і несміливо проказав:
— Здрастуйте, лікарю.
Лікар вклонився Рюхіну, але, кланяючись, дивився не на нього, а на Івана Миколайовича.
Той сидів зовсім непорушно, з лютим обличчям, насупивши брови, і навіть не поворухнувся, коли зайшов лікар.
— Ось, лікарю, — чомусь таємничим шепотом заговорив Рюхін, полохливо озираючись на Івана Миколайовича, — відомий поет Іван Бездомний… ось, бачите… ми непокоїмося, чи не біла гарячка…
— Дуже пив? — крізь зуби спитав лікар.
— Ні, випивав, але не так, щоб дуже…
— Тарганів, пацюків, чортиків або вертких собак не ловив?
— Ні, — здригнувшись, відповів Рюхін, — я його вчора бачив і сьогодні зранку. Він був цілком здоровий…
— А чому в кальсонах? З постелі взяли?
— Він, лікарю, в ресторан отак прийшов…
— Ага, ага, — дуже вдоволено сказав лікар, — а чому садно? Бився з кимось?
— Він з огорожі впав, а потім у ресторані вдарив одного… і ще декого…
— Так, так, так, — сказав лікар і, повернувшись до Івана, додав: — Здрастуйте!
— Здоров був, шкіднику! — злісно й голосно відповів Іван.
Рюхін так зніяковів, що не насмілювався звести очі на ввічливого лікаря. Але той анітрохи не образився, а звичним, спритним жестом зняв окуляри, відгорнувши полу халата, сховав їх у задню кишеню брюк, а потім запитав у Івана:
— Скільки вам років?
— Гетьте ви від мене всі к бісу, ото ще! — брутально вигукнув Іван і відвернувся.
— Чом же ви гніваєтесь? Хіба я сказав вам щось неприємне?
— Мені двадцять три роки, — збуджено заговорив Іван, — і я подам скаргу на всіх вас. А надто на тебе, гнидо! — звернувся він окремо до Рюхіна.
— А на що ж ви хочете поскаржитися?
— На те, що мене, здорову людину, схопили й силоміць затягли в божевільню! — у гніві відповів Іван.
Тут Рюхін придивився до Івана і похолов: жодного безумства не було в того в очах. Бувши каламутними в Грибоєдові, тепер вони перетворились на ясні, якими були давніше.
“Батечку рідний! — злякано подумав Рюхін. — Та він і справді нормальний! Оце халепа! Навіщо це ми сюди його притягай? Нормальний, нормальний, тільки пика подряпана…”
— Ви перебуваєте, — спокійно заговорив лікар, сідаючи на білий табурет з блискучою ногою, — не в божевільні, а в клініці, де вас ніхто не буде затримувати, якщо в цьому немає потреби.
Іван Миколайович покосував недовірливо, але все ж таки пробурчав:
— Слава тобі господи! Знайшовся, врешті, один нормальний серед ідіотів, а з них перший — бельбас і нездара Сашко!
— Хто він, цей Сашко-нездара? — поцікавився лікар.
— А ось він, Рюхін, — відповів Іван і тицьнув брудним пальцем у бік Рюхіна.
Той спалахнув від обурення.
“Це він мені замість подяки! — гірко подумав він. — За те, що я піклувався про нього. От уже справді, погань!”
— Типовий куркулик за своєю психологією, — заговорив Іван Миколайович, якому, видать, закортіло викривать Рюхіна, — і до того, куркулик, який старанно маскується під пролетаря. Погляньте на його пісну фізіономію і порівняйте з тими гучними віршами, які написав він до першого числа! Хе-хе-хе… “Майтесь!” та “розмайтесь!”… а ви йому всередину загляньте, що він там думає… ви охнете! — Іван Миколайович лиховісно розсміявся.
Рюхін важко дихав, пік раків і думав лише про одне, що він відігрів у себе на грудях змію, що він опікувався тим, хто насправді виявився злісним ворогом. І, головне, нічого не вдієш — не відповідати ж лайкою душевнохворому!
— А чому вас, власне, припровадили сюди? — спитав лікар, уважно вислухавши викриття Бездомного.
— Та чорт би їх побрав, йолопів безмізких! Схопили, зв’язали якимсь ганчір’ям і притарабанили на вантажівці!
— Дозвольте вас запитати, ви чому в ресторан прийшли у самій білизні?
— Нічого тут нема дивного, — відповів Іван, — пішов я купатися на Москву-ріку, ну й поцупили мій одяг, а це лахміття залишили! Не голим же мені по Москві було йти! Вдягнув, що було, бо поспішав у ресторан до Грибоєдова.
Лікар запитливо поглянув на Рюхіна, і той понуро буркнув:
— Ресторан так називають.
— Ага, — сказав лікар, — а чому так поспішали? Якесь побачення у справах?
— Консультанта я ловлю, — відповів Іван Миколайович і тривожно озирнувся.
— Якого консультанта?
— Ви Берліоза знаєте? — спитав Іван багатозначно.
— Це… композитор? Іван похнюпився.
— Який там композитор? Отак… Та ні ж бо! Композитор — це однофамілець Міші Берліоза!
Рюхіну не хотілося нічого говорити, але довелося пояснювати.
— Секретаря МАСОЛІТу Берліоза сьогодні увечері задавило трамваєм на Патріарших.
— Не бреши ти, чого не знаєш! — розгнівався на Рюхіна Іван. — Я, а не ти був при тому! Він його навмисне під трамвай спровадив!
— Штовхнув?
— Та яке там “штовхнув”? — дратуючись на загальну нетямущість, вигукнув Іван, — такому і штовхати не треба! Він такі штуки може виробляти, що тільки тримайсь! Він наперед знав, що Берліоз утрапить під трамвай!
— А хто-небудь, крім вас, бачив цього консультанта?
— Отож-то й горе, що лишень я та Берліоз.
— Так. І до чого ж ви вдалися, щоб упіймати цього вбивцю? — тут лікар повернувся і кинув погляд жінці в білому халаті, яка сиділа за столиком осторонь. Та дістала аркуш і почала записувати порожні місця в його графах.
— А ось до чого. Взяв я на кухні свічечку…
— Ось цю? — запитав лікар, показуючи на поламану свічку, що лежала на столі поруч з іконкою перед жінкою.
— Цю саму, і…
— А іконка для чого?
— Ну так, іконка… — Іван почервонів. — Іконка найбільше їх усіх і налякала, — він знову тицьнув пальцем у бік Рюхіна, — але річ у тім, що він, консультант, він… відверто кажучи… з нечистою силою водиться… і так просто його не упіймаєш.
Санітари чомусь виструнчились і не спускали очей
з Івана,
— Так, так, — вів далі Іван, — водиться! Тут факт безсумнівний. Він особисто з Понтієм Пілатом розмовляв. І нема чого так на мене видивлятися! Правду кажу! Все бачив — і балкон, і пальми. Був, одне слово, у Понтія Пілата, за це я ручуся.
— Ну далі, далі…
— Отож я іконку на груди приколов і побіг… Тут годинник несподівано ударив двічі.
— Ого-го! — вшукнув Іван і підвівся з дивана. — Друга година, а я тут з вами час гаю! Вибачайте, де тут телефон?
— Пропустіть до телефону, — наказав лікар санітарам.
Іван ухопив трубку, а жінка в цю мить тихо запитала у Рюхіна:
— Він одружений?
— Неодружений, — полохливо відповів Рюхін.
— Член профспілки?
— Так.
— Міліція? — заволав Іван у трубку. — Міліція? Товаришу черговий, дайте вказівку зараз же, щоб вислали п’ять мотоциклетів з кулеметами ловити іноземного консультанта. Що? Заїздіть за мною, я сам з вами поїду… Говорить поет Бездомний з божевільні… Яка ваша адреса? — пошепки спитав Бездомний у лікаря, прикриваючи трубку долонею, а потім знову закричав у телефон: — Ви слухаєте? Алло!.. Неподобство! — раптом гукнув Іван і швиргонув слухавку в стіну.
Потім він обернувся до лікаря, простягнув йому руку, сухо сказав “до побачення” і намірився йти геть.
— Даруйте, куди ж ви хочете податися? — заговорив лікар, вдивляючись Іванові в очі. — Глухої ночі, в спідній білизні… Ви зле почуваєтесь, лишайтесь у нас!
— Пропустіть-но, — сказав Іван санітарам, що як вкопані стояли у дверях. — Пустите ви чи ні? — страшним голосом гукнув поет.
Рюхін затремтів, а жінка натисла кнопку в столику, і на його скляну поверхню вискочила блискуча коробочка і залютована ампула.
— То ви так?! — дико й зацьковано роззираючись, мовив Іван. — Постривайте ж! Прощавайте… — і головою вперед він кинувся в штору вікна.
Гримнуло досить лунко, але скло за шторою не дало ані тріщинки, і за якусь мить Іван Миколайович забився в руках у санітарів. Він хрипів, норовив кусатися, кричав:
— Так ось які ви шибочки в себе завели!.. Пусти! Пусти!..
Шприц зблиснув у пальцях лікаря, жінка одним помахом розпорола виношений рукав толстовки і вчепилася в Іванову руку з нежіночою силою. Запахло ефіром, Іван ослаб, затиснутий чотирма чоловіками, і спритний лікар скористався з цієї миті й уштрикнув голку в Іванову руку. Івана потримали ще кілька секунд, а тоді опустили на диван.
— Бандити! — прокричав Іван і зірвався з дивана, але тут же його посадили знову.
Відпущений вдруге, він ще раз схопився на ноги, але назад уже сів сам. Він помовчав, дико озираючись, потім несподівано позіхнув, потім злісно посміхнувся.
— Таки ув’язнили, — сказав він, позіхнув ще раз, несподівано ліг, голову поклав на подушку, кулак по-дитячому під щоку, замимрив уже сонним голосом, без злості: — Ну й гаразд… самі ж за все й поплатитеся. Я попередив, а там як знаєте! Мене ж зараз найбільше цікавить Понтій Пілат… Пілат… — і на цьому склепив очі.
— Ванна, сто сімнадцяту окрему і пост до нього, — порядкував лікар, накладаючи окуляри.
Тут Рюхін знову здригнувся: безгучно розчахнулися білі двері, за ними було видно коридор, освітлений синіми нічними лампами. З коридора в’їхала на гумових коліщатах кушетка, на неї переклали стишеного Івана, і він поїхав у коридор, а двері за ним стулились.
— Лікарю, — пошепки спитав приголомшений Рюхін, — то він і справді хворий?
— О так, — відповів лікар.
— А що ж це таке з ним? — несміливо запитав Рюхін.
Перетомлений лікар подивився на Рюхіна і мляво відказав:
— Рухове і мовне збудження… маячня та інтерпретації… випадок, напевно, складний… Шизофренія, слід гадати. А тут ще алкоголізм…
Рюхін нічого не второпав зі слів лікаря, крім того, що Іванові справи, видать, кепські, зітхнув і спитав:
— А що це він усе про якогось консультанта говорить?
— Бачив, мабуть, когось, хто вразив його розладнану уяву. А може, була галюцинація…
За кілька хвилин вантажівка вже мчала Рюхіна в Москву. Розвиднялось, і світло ще не погашених на шосе ліхтарів було вже не потрібне й неприємне. Шофер злости-вився на те, що ніч змарновано, гнав машину що було духу, і її заносило на поворотах.
Ось і ліс відстав, залишився десь позаду, і річка відбігла кудись убік, назустріч машині сипалась усяка всячина: якісь загорожі з вартівнями і стосами дров, височенні стовпи та якісь щогли, а на щоглах нанизані кружальця, купи щебеню, земля, посмугована траншеями, — словом, відчувалося, що ось-ось вона, Москва, тут уже, он за поворотом, і зараз навалиться й охопить.
Рюхіна трясло і кидало, якийсь обрубок, на якому він умостився, щораз намагався вислизнути з-під нього. Ресторанні рушники, що їх підкинули міліціонер і Пантелій, які раніше поїхали тролейбусом, совгалися по всій платформі. Рюхін зробив був спробу їх зібрати, але, просичавши чомусь зі злістю: “Та ну їх к бісу! Що я, справді, як дурень, кручусь?..” — відкинув їх ногою і не дивився на них більше.
Душа подорожанина була в жахливому стані. Ставало зрозуміло, що відвідини дому скорботи залишили на ній якнайтяжчий карб. Рюхін намагався збагнути, що йому болить. Коридор із синіми лампами, який влип у пам’ять? Думка про те, що тяжчого лиха, аніж втрата розуму, немає на світі? Так, так, звісно, і це. Але це — думка-загальник. А ось є ще щось. Що ж воно? Образа, ось що. Так, так, прикрі слова, що кинув Бездомний просто у вічі. Й біда не в тому, що вони образливі, а в тому, що вони містять правду.
Поет не дивився вже по узбіччях, а, втупившись у брудну труську підлогу, почав щось бубоніти, скніти, гризучи самого себе.
Так, вірші… Йому — тридцять два роки! І справді, що ж далі? — Він і далі стулюватиме по кілька віршів нарік. — До старості? — Так, до старості. — Що ж йому дадуть ці вірші? Славу? “Яка нісенітниця! Не дури хоч сам себе. Ніколи не заживе слави той, хто базграє кепські вірші. Чим вони кепські? Правду, правду сказав! — безжально звертався до самого себе Рюхін. — Не вірю в те, про що пишу!..”
Отруєний вибухом неврастенії, поет хитнувся, підлога під ним перестала трястись. Рюхін підвів голову і побачив, що він давно вже в Москві, більше того, що над Москвою світанок, що хмара підсвітлена золотом, що його вантажівка стоїть, захрясши в колоні інших машин перед поворотом на бульвар, і що близенько від нього стоїть на постаменті металевий чоловік, ледь похиливши голову і байдужно дивлячись на бульвар.
Якісь чудернацькі думки виповнили голову недужому поетові “Ось приклад справжнього щасливця… — тут Рюхін випростався на весь зріст на платформі автомобіля і заніс руку, нападаючи чомусь на чавунного чоловіка, який нікого не займав. — Як би не ступив він у житті, що б не діялося з ним, усе йшло йому на користь, усе оберталось йому на славу! Але що він зробив? Я не збагну… Що особливе є в цих словах: “Буря млою…”? Не збагну!.. Поталанило, поталанило! — раптом з трутизною Виснував Рюхін ї відчув, що машина під ним зрушилася, — стріляв, стріляв у нього цей білогвардієць і розтрощив стегно і забезпечив безсмертя…”
Колона рушила. Зовсім хворий та навіть постарілий поет не більше як за дві: хвилини вже входив на веранду Грибоєдова. Вона вже спорожніла. У кутку допивала якась компанія, і в центрі її метушився знайомий конферансьє в тюбетейці з бокалом “Абрау” в руці.
Рюхіна, обтяженого рушниками, зустрів привітно Арчибальд Арчибальдович і відразу вибавив його від проклятущих ганчірок. Якби Рюхін так не сточив свою душу в клініці та на машині, він, мабуть, мав би чималу втіху, розповідаючи про те, як усе було в лікарні, й прикрашаючи розповідь вигадуваними подробицями. Але зараз йому було не до того, та хоч який неспостережливий був Рюхін, — тепер, після тортур на вантажівці, він уперше гостро вгледівся в пірата й збагнув, що хоч той і розпитує про Бездомного і навіть вигукує “ой-йо-йой!”, але насправді він цілковито байдужий до долі Бездомного і не має до нього ані крихти жалю, “І молодець! Так і треба!” — з цинічною, самознищуючою злістю подумав Рюхін і” урвавши розповідь про шизофренію, попрохав;
— Арчибальде Арчибальдовичу, горілочки б мені…
Пірат виобразив на обличчі співчуття, шепнув:
— Розумію… одну хвилиночку…. — і зробив знак офіціантові.
За чверть години Рюхін, сам-самісінький, сидів, скоцюрбившись над рибцем, пив чарку за чаркою, розуміючи і визнаючи, що виправити в його житті вже нічого не можна, а можна лише забути.
Поет змарнував свою ніч, поки інші бенкетували, і тепер розумів, що повернути її годі. Варто лише підвести голову від лампи вгору до неба, щоб зрозуміти, що ніч пропала без вороття. Офіціанти поспіхом зривали скатертини зі столів. У котів, що шмигали побіля веранди, був ранковий вигляд. На поета нестримно навалювався день.
«Майстер і Маргарита» Розділ 7
НЕДОБРА КВАРТИРА
Якби наступного ранку Стьопі Лиходєєву сказали так: “Стьопо! Тебе розстріляють, якщо ти цю ж мить не підведешся!” — Стьопа відповів би млосним, ледве чутним голосом: “Розстрілюйте, робіть зі мною що хочете, але я не встану”.
Де там устати, — йому здавалося, що він не може розтулити очей, бо тільки-но він це зробить, як ударить блискавка і голову йому враз же рознесе на друзки. В цій голові гув важенний дзвін, між яблуками очей та стуленими повіками пропливали бурі плями з вогненно-зеленими обіддями, і на додачу до всього нудило, причому здавалося, що нуда ця пов’язана зі звуками якогось навратливого патефона.
Стьопа силувався щось пригадати, але пригадувалося лиш одне — що, здається, вчора і невідомо де він стояв з серветкою в руці й намагався поцілувати якусь даму, при тому обіцяючи їй наступного дня, і саме опівдні, прийти до неї гостем. Дама від цього відмагалася, кажучи: “Ні, ні, мене не буде вдома!” — а Стьопа затято стояв на своєму: “А я ось візьму та й прийду!”
Ні хто була ця дама, ні котра зараз година, ні яке число і якого місяця — Стьопа притьмом не знав і, що було найгірше, не міг дібрати, де він перебуває. Він спробував з’ясувати хоч би це останнє і для цього розліпив склеєні повіки лівого ока. В напівтемряві щось тьмяно відсвічувалося. Стьопа, нарешті, впізнав трюмо і зрозумів, що він лежить горілиць у себе на ліжкові, тобто на колишньому ліжкові ювелірші, у спальні. В ту мить йому так ударило в голову, що він заплющив око і застогнав.
Дамо пояснення: Стьопа Лиходєєв, директор театру Вар’єте, очутився вранці в себе на тій самій квартирі, в якій він мешкав разом з покійним Берліозом, у великому шестиповерховому будинкові, розташованому літерою “П” на Садовій вулиці.
Потрібно сказати, що квартира ця — № 50 — давно вже мала славу якщо не погану, то принаймні дивну. Ще два роки тому власницею її була вдова ювеліра де Фужере. Анна Францівна де Фужере, п’ятдесятилітня поважна і дуже промітна дама, три кімнати з п’яти винаймала квартирантам: одному, прізвище якого, здається, було Бєломут, і другому — з утраченим прізвищем.
І ось два роки тому почало діятись у квартирі щось незбагненне: з цього помешкання люди почали безслідно зникати.
Якось у вихідний день заявився у квартиру міліціонер, викликав у передпокій другого пожильця (прізвище котрого втратилось) і сказав, що його просять на хвилиночку зайти у відділок міліції в чомусь розписатися. Пожилець наказав Анфісі, відданій і давній хатній робітниці Анни Францівни, сказати, якщо йому дзвонитимуть, що він повернеться за десять хвилин, і пішов собі разом з коректним міліціонером у білих рукавичках. Але не повернувся він не лише за десять хвилин, а взагалі ніколи не повернувся. Найдивовижніше те, що, очевидно, з ним заодно щез і міліціонер.
Набожна, а відвертіше сказати — забобонна, Анфіса так напрямки і сказала прикро враженій Анні Францівні, що це чаклунство і що вона чудово знає, хто поцупив і пожильця і міліціонера, тільки на ніч не хоче говорити. Ну, а чаклунству, звісна річ, варт лише початися, а там уже його нічим не зупиниш. Другий пожилець зник, як пригадується, в понеділок, а в середу наче крізь землю провалився Бєломут, щоправда, за інших обставин. Уранці за ним заїхала, як звичайно, машина, щоб відвезти його на службу, і відвезла, але назад нікого не привезла і сама не повернулася.
Горе й жах мадам Бєломут неспромога описати. Але, гай-гай, і те і друге тривало недовго. Тієї ж ночі, повернувшись з Анфісою з дачі, на яку Анна Францівна чомусь спішно їздила, вона не застала вже громадянки Бєломут у квартирі. Та цього замало: двері обох кімнат, де мешкало подружжя Бєломут, виявилися запечатаними.
Два дні проминули сяк-так. На третій же день Анна Францівна, яку весь цей час мучило безсоння, знову-таки спішно поїхала на дачу… Чи то ж треба казати, що вона не повернулася!
Анфіса, залишившись сама, наплакалася досхочу і лягла спати о другій годині ночі. Що з нею було далі, невідомо, але розказували мешканці інших квартир, що буцімто в № 50-му всеньку ніч чутно було якісь стуки і буцім у вікнах до ранку горіло електричне світло. Вранці з’ясувалося, що й Анфіси не стало!
Про зниклих і про цю трикляту квартиру в будинку довго розповідали всілякі легенди, як от, наприклад, що сухенька й набожна Анфіса начебто носила на своїх висхлих грудях у замшевій торбинці двадцять п’ять великих діамантів, які належали Анні Францівні. Що начебто у дровнику на тій самій дачі, куди спішно їздила Анна Францівна, знайшлися самі собою якісь незліченні скарби у вигляді тих же діамантів, та ще золотих грошей царського карбування… І таке інше, подібне до цього. Ну чого не знаємо, за те не поручимося.
Хоч там як, а квартира простояла опломбованою і порожньою лише тиждень, а потім в неї вселились — покійний Берліоз із дружиною і цей самий Стьопа, також із дружиною. Цілком природно, що тільки-но вони опинилися в проклятущій квартирі, як і в них почалося казна-що! А саме: протягом одного місяця зникли обидві дружини. Але ці не безслідно. Про дружину Берліоза розповідали, що бачено її ніби в Харкові з якимось балетмейстером, а дружина Стьопи наче знайшлася на Божедомці, де, за чутками, директор Вар’єте, використовуючи свої незліченні знайомства, прихитрився добути їй кімнату, але з такою єдиною умовою, щоб і духу її не було на Садовій вулиці…
Отож Стьопа застогнав. Він хотів покликати домашню робітницю Груню і зажадати від неї пірамідону, але все ж таки зумів зметикувати, що це дурниці, що ніякого пірамідону в Груні, певно, нема. Роблячи спробу покликати на допомогу Берліоза, двічі простогнав: “Міша… Міша…”, але, як самі розумієте, відповіді не дістав. У квартирі стояла цілковита тиша.
Поворушивши пальцями ніг, Стьопа здогадався, що лежить у шкарпетках, тремтячою рукою провів по стегну, щоб визначити, у штанях він чи ні, й не визначив.
Нарешті, бачачи, що він покинутий і самотній, що ніхто йому не допоможе, вирішив підвестися, хоч би яких нелюдських зусиль це йому коштувало.
Стьопа розліпив склеєні повіки і побачив своє відбиття в трюмо у вигляді чоловіка зі скуйовдженим волоссям, з бряклою, порослою чорною щетиною фізіономією, з каламутними очима, в брудній сорочці з комірцем і краваткою, в кальсонах та в шкарпетках.
Таким він побачив себе в трюмо, а поруч із дзеркалом побачив невідомця, зодягнутого в чорне й у чорному береті.
Стьопа сів на ліжку і, як міг, витріщив набряклі кров’ю очі на незнайомого. Мовчанку порушив цей невідомий, проказавши низьким важким голосом і з іноземним акцентом такі слова:
— Добрий день, наймиліший Степане Богдановичу!
Запала пауза, після якої, зробивши над собою жахливе зусилля, Стьопа виговорив:
— Що вам потрібно? — і сам здивувався, не впізнавши свого голосу. Слово “що” він вимовив дискантом, “вам” — басом, а “.потрібно” — у нього зовсім не вийшло.
Незнайомець приязно усміхнувся, витяг великого золотого годинника з діамантовим трикутником на кришці, продзвонив одинадцять разів і сказав:
— Одинадцята! І рівно годину, як я очікую на ваше пробудження, позаяк ви призначили мені бути у вас о десятій. Ось він — я!
Стьопа налапав на стільці поряд з ліжком брюки, прошепотів:
— Вибачте… — натягнув їх на себе і хрипко запитав: — Скажіть, будь ласка, ваше прізвище.
Говорити йому було важко, за кожним словом хтось уштрикував йому голку в мозок, завдаючи пекельного болю,
— Як? Ви й прізвище моє забули? — тут невідомець посміхнувся.
— Даруйте… — прохрипів Стьопа, відчуваючи, що похмілля обдаровує його новим симптомом: йому здалося, що підлога коло ліжка відійшла кудись і що цієї ж миті він полетить сторч головою к бісовій матері в пекло.
— Дорогий Степане Богдановичу, — заговорив відвідувач, проникливо всміхаючись, — жоден пірамідон вам не зарадить. Ідіть за давнім мудрим правилом — лікувати подібне подібним. Єдине, що поверне вас до життя, це дві чарки горілки з гострою і гарячою закускою.
Стьопа був хитруком і, хоч як зле почувався, зметикував, що раз уже його заскочили в такому вигляді, треба зізнаватися в усьому.
— Відверто кажучи, — почав він, ледве повертаючи язиком, — учора я трохи…
— Жодного слова більше! — відповів візитер і від’їхав з кріслом убік.
Стьопа, луплячи очі, побачив, що на маленькому столику наготована таця, на якій був нарізаний білий хліб, паюсна ікра у вазочці, білі мариновані гриби на тарілочці, щось у каструльці й, нарешті, горілка в місткій ювеліршиній карафці. Особливо вразило Стьопу те, що карафка запітніла від холоду. Втім, це було зрозуміло: вона містилася в посудині, наповненій льодом. Наготовано, словом, було чисто, вміло.
Невідомий не дав Стьопиному зачудованню розвинутись до ступеня болісного і спритно налив йому півчарки горілки.
— А ви? — пискнув Стьопа.
— Охоче!
Непевною рукою підніс Стьопа до вуст чарку, а незнайомий одним духом проковтнув налите у своїй чарці. Прожовуючи грудку ікри, Стьопа видушив із себе слова:
— А ви що ж… закусити?
— Дякую вам, я не закушую ніколи, — відповів незнайомий і налив по другій.
Відкрили каструльку — в ній виявилися сосиски в томаті.
І ось клята прозелень перед очима розтанула, почали вимовлятися слова, і, головне, Стьопа дещо пригадав. А саме, що діялося все вчора на Сходні, на дачі в автора скетчів Хустова, куди цей Хустов і возив Стьопу на таксомоторі. Пригадалося навіть, як наймали цей таксомотор біля “Метрополя”, був при тому якийсь актор не актор… з патефончиком у валізці. Так, так, так, це було на дачі! Ще, пам’ятає, вили собаки від цього патефона. Ось тільки дама, яку Стьопа хотів поцілувати, залишилася нез’ясованою… біс її знає, хто вона… здається, на радіо працює, а може, й ні.
Вчорашній день, таким чином, поволеньки роз’яснювався, але Стьопу зараз більше цікавив день сьогоднішній і, зокрема, поява в спальні невідомця, та ще із закускою і горілкою. Ось що непогано було б з’ясувати!
— Ну, що ж, тепер, я сподіваюся, ви згадали моє прізвище?
Але Стьопа лише присоромлено посміхнувся і розвів руками.
— От маєш! Я пересвідчуюсь, що після горілки ви пили портвейн. Даруйте, та хіба таке можна робити!
— Я хочу вас попросити, щоб це залишилося між нами, — запобігливо сказав Стьопа.
— О, певно, певно! Але за Хустова я, самі знаєте, поручитися не можу.
— А ви хіба знаєте Хустова?
— Вчора в кабінеті вашому я бачив побіжно цього індивіда, але досить одного принагідного погляду на його обличчя, щоб зрозуміти, що він — наволоч, пліткар, пристосуванець і лакиза.
“Абсолютно слушно!” — подумав Стьопа, вражений таким правдивим, влучним і стислим визначенням Хустова.
Так, учорашній день ліпився зі шматочків, але все ж таки тривога не покидала директора Вар’єте. Річ у тім, що в цьому вчорашньому дні зяяла величезна чорна діра. Ось саме цього незнайомого в береті, як собі хочете, Стьопа у своєму кабінеті вчора не бачив і квит.
— Професор чорної магії Воланд, — ваговито сказав відвідувач, спостерігши Стьопину скруту, і розповів, як усе було.
Вчора вдень він приїхав з-за кордону в Москву, негайно з’явився до Стьопи і запропонував свої гастролі у Вар’єте. Стьопа подзвонив у Московську обласну видовищну комісію і питання це погодив (Стьопа зблід і закліпав очима), і підписав з професором Воландом контракт на сім виступів (Стьопа розкрив рот), умовився, що Воланд прийде до нього для з’ясування деталей о десятій ранку сьогодні… Оце ж Воланд і прийшов! Прийшовши, зустрівся з хатньою робітницею Грунею, яка пояснила, що сама вона тільки-но прийшла, що вона нахожа, що Берліоза вдома нема, а що коли візитер хоче бачити Степана Богдановича, то хай сам іде до нього в спальню. Степан Богданович так міцно спить, що розбудити його вона не береться. Побачивши, в якому стані Степан Богданович, артист послав Груню в ближній гастроном за горілкою та закускою, в аптеку за льодом і…
— Дозвольте з вами розрахуватися, — проскавулів прибитий Стьопа і почав шукати гаманця.
— О, які дрібниці! — вигукнув гастролер і слухати нічого більше не захотів.
Отож горілка і закуска з’ясувалися, а все-таки на Стьопу боляче було поглянути: він анічогісінько не пам’ятав про контракт і, хоч убийте, не бачив учора цього Воланда. Так, Хустов був, а Воланда не було.
— Дозвольте поглянути на контракт, — тихо попросив Стьопа.
— Прошу, прошу…
Стьопа глянув на аркуш і похолов. Усе було на місці: по-перше, власноручний Стьопин розгонистий підпис! Навскісний напис збоку рукою фіндиректора Римського з дозволом видати артистові Баланду в рахунок належних йому за сім виступів тридцяти п’яти тисяч рублів — десять тисяч рублів. І це ще не все: тут же розписка Воланда про те, що він ці десять тисяч уже одержав!
“Що ж це таке?!” — подумав бідолашний Стьопа, і голова в нього пішла обертом. Починаються лиховісні провали в пам’яті? Та, звісно, після того як контракт було показано, подальші Вияви зачудовання були б вельми непристойні. Стьопа попрохав у гостя дозволу на хвильку вийти і, як був у шкарпетках, побіг у передпокій до телефону. По дорозі він гукнув у напрямку кухні:
— Груню!
Але ніхто не обізвався. Він ковзнув оком по дверях кабінету Берліоза, які були поруч з передпокоєм, і тієї миті, як кажуть, остовпів. На клямці дверей він постеріг величезну сургучеву печатку на шворці. “Отакої! — ревнув хтось у голові в Стьопи. — Цього ще бракувало!” — І тут Стьопині думки покотилися вже по двох коліях, але, як це завжди буває під час катастрофи, в одному напрямку і взагалі чорт знає куди. Кашу в Стьопиній голові годі й описати. Тут і чортівня з чорним беретом, остудженою горілкою і неймовірним контрактом, — а ще на додачу до всього, нате вам, і печатка на дверях. Тобто, кажіть кому хочете, що Берліоз щось накоїв, — не повірять, їй-же-їй, не повірять! Але ж печатка, ось вона! Так-так…
І тут зазміїлись у Стьопиному мозкові якісь найприкріші думки про статтю, яку, наче навмисне, недавно він усучив Михайлові Олександровичу для друку в журналі. А стаття, щиро кажучи, дурноверха! І нікчемна, і гроші за неї мізерні…
Негайно слідом за згадкою про статтю налетіла згадка про одну слизьку розмову, що відбувалася, як пригадується, двадцять четвертого квітня ввечері тут-таки, в їдальні, коли Стьопа вечеряв з Михайлом Олександровичем. Тобто, звісно, розмову цю беззастережно слизькою назвати не можна (не піддався б Стьопа на таку розмову), але це була розмова на якусь непотрібну тему. Цілком вільно можна було б, громадяни, її не затівати. До печатки, без сумніву, розмова ця могла б вважатися сущою дрібницею, але ось після печатки…
“Ох, Берліозе, Берліозе! — нуртувало в Стьопиному мозкові. — Адже це в голові не вкладається!”
Та побиватися довго не випадало, і Стьопа набрав номер у кабінеті фіндиректора Вар’єте Римського. Становище Стьопине було дражливе: по-перше, чужоземець міг образитись на те, що Стьопа перевіряє його після того, як був показаний контракт, та й з фіндиректором говорити було надзвичайно важко. Справді, бо його ж не запитаєш так: “Скажіть, чи укладав я вчора з професором чорної магії контракт на тридцять п’ять тисяч рублів?” Так питати не годиться!
— Алло! — почувся в слухавці різкий, неприємний голос Римського.
— Драстуйте, Григорію Даниловичу, — тихо заговорив Стьопа, — це Лиходєєв. Тут така справа… гм… гм… у мене сидить цей… є… артист Воланд… Так ось… я хотів запитати, як відносно сьогоднішнього вечора?..
— А, чорний маг? — відгукнувся в трубці Римський. — Афіші зараз будуть.
— Ага… — слабким голосом проказав Стьопа, — ну, бувайте…
— А ви скоро прийдете? — спитав Римський.
— За півгодини, — відповів Стьопа і, повісивши рурку, стис гарячу голову руками.
Ой, яка ж препогана виходила річ! Що ж це з пам’яттю, громадяни? Га?
Але довше затримуватись у передпокої було негоже, і Стьопа тут же уклав план: усіма засобами приховати свою неймовірну забудькуватість, а зараз насамперед спритно випитати в чужоземця, що, власне, він наміряється сьогодні показувати в довіреному Стьопі Вар’єте?
У той мент Стьопа повернувся від апарата і в дзеркалі, яке висіло в передпокої й довго не витиралося лінькуватою Грунею, виразно побачив якогось дивного суб’єкта — довгого, як жердина, і в пенсне (о, коли б тут був Іван Миколайович! Він упізнав би цього суб’єкта відразу!). А той відобразився і згинув. Стьопа в тривозі глибше заглянув у передпокій, і вдруге його хитнуло, бо в дзеркалі пройшов величезний чорний кіт і так само зник.
У Стьопи обірвалося серце, він мало не впав.
“Що ж це таке? — подумав він. — Чи не втрачаю я розум? Звідки ці відображення?!” — Він заглянув у передпокій і злякано закричав:
— Груню! Який це кіт тут у нас шастає?! Звідки він? І хтось ще з ним?!
— Не турбуйтеся, Степане Богдановичу, — відізвався голос, але не Грунин, а гостя зі спальні. — Кіт цей мій. Не нервуйте. А Груні немає, я відіслав її до Воронежа, вона скаржилася, що ви в неї відпустку замахлювали.
Слова ці були такі несподівані й недоладні, що Стьопа вирішив, що вони йому причулися. Геть ошелешений, він повернувся підтюпцем до спальні й закам’янів на порозі. Волосся його заворушилося, на лобі рясно виступив дрібний піт.
Гість перебував у спальні вже не сам, а в товаристві. В другому кріслі сидів той жевжик, що привидівся у передпокої. Тепер його ясно можна було розгледіти: вуса-пір’їнки, скельце пенсне виблискує, а другого скельця немає. Але побачив він у спальні речі ще гірші: на ювеліршиному пуфі в нахабній позі розсівся хтось третій, а саме — жахливих розмірів чорний кіт з чаркою горілки в одній лапі й виделкою, на яку він устиг настромити маринований гриб, у другій.
Світло, і без того тьмянувате в спальні, зовсім почало мерхнути в очах Стьопи. “Ось як воно божеволіють…” — подумав він і ухопився за одвірок.
— Я бачу, ви трохи збентежені, найдорожчий Степане Богдановичу? — запитав Воланд у Стьопи, який цокотів зубами. — А дивуватися тут немає чому. Це мій почет.
У цю мить кіт випив горілку, і Стьопина рука поїхала по одвірку вниз.
— ї почет цей потребує місця, — продовжував Воланд, — так що хтось із нас у цій квартирі зайвий. І мені здається, що цей зайвий — саме ви!
— Вони, вони! — козлячим голосом заспівав довготелесий картатий, у множині говорячи про Стьопу. — Взагалі вони останнім часом страшенно свинячать. П’ють без міри, лигаються з жінками, використовуючи своє становище, ні чорта не роблять, та й робити нічого не можуть, позаяк нічогісінько не петрають у справі, їм дорученій. Начальству очі замилюють!
— Машину даремно ганяє казенну! — доклепав і кіт, жуючи гриб.
І тут сталася четверта й остання з’ява у помешканні, коли Стьопа, вже зовсім сповзши на підлогу, кволою рукою дряпав одвірок.
Просто із дзеркала трюмо вийшов невеличкий, але навдивовижу широкоплечий, у котелку на голові і з іклом, що стирчало з рота і ще більше спотворювало без того небачено бридку пику. А до того ще вогненно-рудий.
— Я, — долучився до розмови цей новак, — взагалі не збагну, як він вискочив у директори, — рудий гундосив усе дужче і дужче, — він такий же директор, як я архієрей.
— Ти не схожий на архієрея, Азазелло, — зауважив кіт, накладаючи собі сосиски на тарілку.
— Я це ж і кажу, — прогундосив рудий і, обернувшись до Воланда, додав поштиво: — Дозвольте, мессіре, викинути його під сто чортів із Москви?
— Тпрусь!! — раптом ревнув кіт, настовбурчивши шерсть.
І тоді спальня пішла обертом довкола Стьопи, і він ударився головою об одвірок і, непритомніючи, подумав: “Я вмираю…”
Але він не вмер. Трохи розтуливши очі, він побачив, що сидить на чомусь кам’яному. Поруч щось шумувало. Коли він роздер очі як слід, то збагнув, що шумить море і, більше того, — хвиля погойдується побіля самих його ніг, що, словом, він сидить на самому краєчку молу, що над ним блакитне сяюче небо, а позад нього — біле місто на горах.
Не знаючи, що чинять у таких випадках, Стьопа звівся на тремтячі ноги і почвалав по молу до берега.
На молу стояв якийсь чоловік, палив і плював у море. На Стьопу він вирячився дикими очима і припинив плювання. Тоді Стьопа устругнув таку штуку: став навколішки перед невідомим курцем і мовив:
— Благаю, скажіть, що це за місто?
— Ну й ну! — сказав бездушний курець.
— Я не п’яний, — хрипко відповів Стьопа, — зі мною щось подіялося… я хворий… Де я? Що це за місто?..
— Ну, Ялта…
Стьопа тихо зітхнув, повалився набік, головою вдарився об нагрітий камінь молу. Свідомість полишила його.
