Дихаю обережно, притуливши рот до клапана. Газова хмара повзе по землі, заповнюючи всі заглибини. Наче здоровенна м’яка медуза, заповзає вона до нас у вирву й розлягається там. Я штовхаю Кача: краще вилізти нагору, ніж лежати тут, де збирається стільки газу. Та ми не встигаємо: знов починається вогняний шквал. Тепер уже здається, що то не гармати ревуть, а стугонить уся земля.
Щось чорне шугає із тріскотом до нас і падає зовсім поруч — це труна: вибух вирвав її з землі.
Я бачу, що Кач чимось зайнятий, і повзу до нього. Труна впала на простягнену руку того хлопця, що ховається разом із нами у вирві. Вільною рукою він силується зірвати протигаз. Та Кроп устигає схопити його за руку, викручує її назад і міцно тримає.
Кач і я намагаємось вивільнити йому придавлену руку. Віко труни тріснуло і ледве тримається, ми легко його зриваємо і викидаємо мерця, він скочується додолу, а ми пробуємо підважити нижню частину труни.
На щастя, хлопець зомлів, і Альберт може нам допомогти. Тепер нам не треба діяти так обережно, ми працюємо, скільки є сили, підважуємо труну лопатами, і нарешті вона, стогнучи, зсувається з місця.
Поволі розвиднюється. Кач бере уламок віка, підкладає його хлопчині під розтрощену руку, і ми перев’язуємо його всіма бинтами з наших індивідуальних пакетів. Більше ми поки що нічого не можемо для нього зробити.
Від протигаза в голові у мене гуде і гримить, здається, вона зараз лусне. Легені надсаджені, їм доводиться дихати тим самим гарячим, не один раз ужитим повітрям, жили на скронях набрякають, я от-от задихнуся…
Сіре світло просочується до нас. На кладовищі гуляє вітер. Я перекочуюся через край вирви. У брудних сутінках світання переді мною лежить чиясь відірвана нога, чобіт на ній цілісінький, я бачу це мигцем, але зовсім виразно. Та раптом за кілька кроків від мене хтось підводиться, я протираю свої “вікна”, проте від мого збудження вони знову тьмяніють, я пильно вдивляюся — той солдат стоїть уже без протигаза.
Я чекаю ще трохи — він тримається, чогось шукає очима навколо, ступає кілька кроків… Вітер уже розвіяв газ, повітря чисте.., Тоді і я, стогнучи, зриваю з себе протигаз і ту ж мить падаю. Немов холодна вода, вливається в мене повітря, очі, здається, зараз повилазять, якась темна хвиля накриває мене, і я непритомнію.
Вибухів більше не чути. Я повертаюся до вирви й киваю рукою іншим. Вони вилазять нагору і зривають із себе протигази. Підхоплюємо пораненого, один підтримує йому замотану руку, і ми швидко йдемо звідти.
Кладовище геть зруйноване. Скрізь порозкидані труни й мерці. Ті люди ще раз, удруге, померли, але кожен, розірваний на шматки, врятував когось із нас.
Огорожу розтрощено, прокладені за нею рейки фронтової залізниці зірвано, вони стирчать покрученими кінцями вгору. Перед нами хтось лежить. Ми зупиняємось, тільки Кроп іде з пораненим далі.
На землі лежить якийсь новобранець. Стегно в нього закривавлене. Він такий знесилений, що я дістаю свою флягу, де ще зостався чай із ромом. Та Кач відводить мою руку й нахиляється до солдата:
— Куди тебе поранено, хлопче?
Той тільки дивиться, він надто кволий, щоб добутись на слово.
Обережно розрізуємо на ньому штани. Він стогне.
— Тихо, тихо, тепер тобі стане легше.
Якщо його поранено в живіт, пити йому не можна. Він не блює, це добра ознака. Ми звільняємо від одягу стегно і бачимо суцільну криваву кашу із уламками кісток. Пошкоджено суглоб. Цей хлопець уже ніколи не зможе ходити.
Вогкими пальцями витираю йому скроні й даю сьорбнути із фляги. Очі в нього трохи оживають. А ми тільки тепер помічаємо, що права рука в нього теж уся в крові.
Кач розриває два індивідуальні пакети якнайширше, аби можна було прикрити рану. Я шукаю якусь шматину, щоб пов’язати її зверху, але нічого не знаходжу. Тоді розрізаю в пораненого штани ще далі, щоб відшматувати клапоть від спідніх. Та спідніх на ньому немає. Я пильніше придивляюся до хлопця — це той, із лляним чубом.
Тим часом Кач знайшов у якогось вбитого в кишені ще кілька індивідуальних пакетів, ми обережно прикладаємо бинти до рани. Я кажу хлопцеві, що весь час не зводить із нас очей:
— А тепер ми підемо по ноші.
Тоді він розтуляє уста й шепоче:
— Не йдіть.
Кач заспокоює його:
— Та ми ж одразу повернемось. Тільки принесемо для тебе ноші.
Не знати, чи він нас зрозумів; жалібно, наче дитина, він скімлить:
— Не йдіть.
Кач озирається й шепоче мені:
— Чи не краще просто взяти револьвер і покласти цьому край?
Хлопець навряд чи витримає дорогу до лазарету, а як витримає, то протягне щонайбільше кілька днів. А все, пережите досі,— дрібниця супроти того, що йому доведеться зазнати в останні дні перед смертю. Тепер він іще приголомшений і нічого не відчуває. За годину він перетвориться на живий скрутень, що кричатиме від нестерпного болю. Дні, які йому зосталося прожити, стануть для нього неймовірною мукою. То навіщо йому ще страждати ці дні?
Я киваю:
— Справді, Каче, треба взяти револьвер.
— Дай сюди,— каже він і зупиняється.
Я бачу, він уже вирішив. Ми озираємось: виявляється, ми вже не самі. Біля нас скупчується невеличкий гурт солдатів, із вирв та могил висовуються голови.
Ми приносимо ноші.
Кач хитає головою:
— Такі молоді хлопці…— I повторює: — Такі молоді, безневинні хлопці…
Наші втрати менші, ніж можна було чекати: п’ятьох убито, вісьмох поранено. То був лише недовгий вогневий наліт. Двоє вбитих лежать в одній із розкиданих могил, нам зостається тільки їх засипати.
Ми рушаємо далі. Мовчки йдемо вервечкою, один за одним. Поранених відправляють до санітарного пункту. Ранок похмурий, санітари бігають із номерками й картками, поранені жалібно стогнуть. Починається дощ.
За якусь годину ми дістаємося до наших машин і вилазимо на них. Тепер тут більше місця, ніж спершу,
Дощ ряснішає. Ми розгортаємо плащ-намети й накидаємо собі на голови. Дощ періщить по них, з боків дзюрком стікає вода. Машини шубовстають через вибої, і ми гойдаємось у напівсні то вперед, то назад.
Спереду на нашій машині стоять два солдати, тримаючи довгі роздвоєні палиці. Вони стежать за телефонними дротами, ті висять поперек дороги так низько, що можуть повідтинати нам голови. Обидва солдати вчасно підхоплюють своїми палицями дріт і підіймають його у нас над головами, Чути їхні вигуки: “Увага — дріт!”, і ми, напівсонні, присідаємо, а тоді знову випростуємось.
Одноманітно хитаються машини, одноманітно лунають вигуки, одноманітно падає дощ. Він падає нам на голови і на голови вбитих, на тіло малого новобранця з раною, завеликою для його стегна, дощ падає на Кеммеріхову могилу, падає на наші серця.
Десь вибухає снаряд. Ми здригаємось, очі напружені, руки готові вмить перекинути тіло через борт машини у рівчак край дороги.
Та більше не стріляють… Тільки чути одноманітні вигуки: “Увага — дріт!..” Ми присідаємо… Знов у напівсні.
V
Марудна справа — вбивати воші по одній, коли в тебе їх сотні. Ці капосні створіння твердуваті, і душити їх нігтем врешті набридає. Тож Тьяден узяв кришечку від бляшанки з ваксою і приладнав її дротиною над вогником свічки. Тільки-но кинеш вошу на цю малесеньку сковорідку, як чується — лусь! — і по всьому.
Ми сидимо кружка, голі по пояс — у нас тепло,— сорочки на колінах, руки працюють. Гайє має якийсь особливий вид вошей: на головах у них — червоний хрест. Він запевняє, що привіз їх із собою ще з госпіталю в Туру, а там дістав їх особисто від майора медслужби. Жиром від вошей, що потроху збирається в бляшаній кришечці, Гайє збирається шмарувати собі чоботи і півгодини регоче із своєї вигадки.
Але сьогодні його жарти не мають успіху, ми надто заклопотані іншим.
Чутка підтвердилася. Прибув Гіммельштос. Він з’явився вчора, ми вже чули його голос, такий нам знайомий! Кажуть, нібито він там у себе надто заповзявся на молоденьких новобранців. I не знав, що серед них — син начальника окружної управи. На цьому Гіммельштос і скрутив собі в’язи.
Тут його багато що здивує. Тьяден уже кілька годин обговорює з нами всі можливі варіанти того, як він відповідатиме Гіммельштосові. Гайє задумливо поглядає на свої лаписька й підморгує мені. Той вечір, коли він відлупцював Гіммельштоса, став вершиною його життя; він розповідав мені, що вже кілька разів бачив усе це вві сні.
Кроп і Мюллер розмовляють. Кроп — єдиний, хто роздобув собі казанок сочевиці, десь на кухні в саперів. Мюллер жадібно зиркає на казанок, та врешті опановує себе й питає:
— Альберте, що б ти зробив, якби оце раптом настав мир?
— Миру не буде! — відрубує Альберт.
— А якби,— напосідає Мюллер,— що б ти тоді зробив?
— Чкурнув би звідси,— бурчить Кроп.
— Та звісно. А потім?
— Напився б.
— Та не верзи дурниць, я серйозно…
— Я теж,— каже Альберт.— А що можна ще зробити?
Розмова зацікавлює Кача. Він вимагає від Кропа пайку сочевиці, одержує її, довго щось обмірковує, а тоді каже:
— Напитися можна було б, та краще — мерщій на найближчу станцію — і додому, до жінки. То ж мир, Альберте, мир!..
Він порпається у своєму цератовому гамані, дістає звідти якусь фотокартку і з гордістю всім показує:
— Моя стара!
Тоді ховає картку й люто вигукує:
— Проклятуща, паскудна війна!..
— Тобі добре говорити,— кажу я,— у тебе є і син, і жінка.
— Еге,— погоджується він,— і я мушу дбати про те, як їх прогодувати.
Ми сміємося:
— За тим діло не стане, Каче, ти ж реквізуєш усе, що тобі треба.
Мюллер голодний і, мабуть, тому не задоволений відповідями. Він не дає Гайє Вестгузові помріяти про те, як той лупцюватиме Гіммельштоса.
— Гайє, а що ти зробив би, якби тепер настав мир? — питає Мюллер.
— Він би тобі відшмагав зад, щоб не починав таких балачок,— кажу я.— Чого це ти раптом?
— А чого корова на даху ожеребилася?—відрубує Мюллер і знову звертається до Гайє Вестгауза.
Гайє важко так зразу відповісти. Він хитає своєю поцяткованою ластовинням головою.
— Кажеш, коли вже не буде війни?
— Еге, ти тямущий хлопець.
— I тоді знову будуть жінки? — облизується Гайє.
— Авжеж, будуть.
— От сто чортів! — каже Гайє, і обличчя в нього лагіднішає.— Тоді я знайшов би собі огрядну молодичку, щоб з неї і куховарка була пристойна, та головне, аби в руки було що взяти — й притьмом у ліжко! Хлопці, ви тільки уявіть собі, справжня перина та ще на пружинному матраці! Та я цілий тиждень штанів би не натягав.
Усі мовчать. Картина надто звабна. Нас аж морозом проймає. Нарешті Мюллер отямлюється й питає:
— А потім?
Пауза. Тоді Гайє якось плутано пояснює:
— Коли б я був унтер-офіцер, то зостався б в армії на надстрокову службу.
— Чи ти, Гайє, здурів? — дивуюсь я.
Він спокійно відповідає теж запитанням:
— А ти коли-небудь різав торф? Ану спробуй.
По тих словах він витягає з-за халяви ложку й стромляє її в Альбертів казанок.
— Гірше, ніж, сидіти в окопах у Шампані, нічого немає,— заперечую я.
Гайє їсть і посміхається.
— Але торф різати довше. Та ще не можна й на годину вшитися.
— А все-таки, Гайє, вдома краще.
— Та не дуже, не дуже,— каже він і замислюється з розтуленим ротом.
З його обличчя можна прочитати, про що він думає. Про злиденну халупу на болоті, про важку роботу в пекучому степу від світання аж до вечора, про жалюгідну платню і брудну батрацьку одежу.
— А в армії у мирний час ніякого тобі клопоту,— просторікує він.— Щодня дають харч, а не дадуть, то знімеш галас; в тебе є ліжко і щотижня свіжа білизна, наче в якого дженджика; ти — унтер-офіцер, гарно вбраний, удень відбудеш службу, а ввечері ти сам собі пан і йдеш до пивнички.
Гайє надзвичайно пишається своєю ідеєю, він просто залюблений в неї.
— А як відслужиш дванадцять років, дістанеш пенсію і підеш у сільські жандарми. Тоді можеш цілісінький день гуляти.
Він аж упріває від тих мрій про майбутнє.
— Подумати лишень, як тоді пригощатимуть! Там — чарка коньяку, а там — півлітри горілки. Адже з жандармом усі схочуть жити по-доброму.
— Але ж ти ніколи не будеш унтер-офіцером, Гайє,— втручається Кач.
Гайє вражено дивиться на нього і замовкає. Напевне, в його уяві вже виникли тихі осінні вечори, неділі в селі, бамкання дзвонів, вечори й ночі, проведені з наймичками, гречані млинці із шкварками, безтурботні години дружніх балачок у пивничці.
Гайє не може швидко впоратись із своєю багатою уявою і дратується:
— I чого ви завжди якісь дурні питання вигадуєте?
Він натягує через голову сорочку і застібає мундир.
— Тьяден, а що зробив би ти? — питає Кроп.
Тьяден думає тільки про одне:
— Пильнував би Гіммельштоса, щоб не втік.
Мабуть, Тьяден залюбки посадовив би його в клітку і щоранку лупцював би ломакою. А Кропові він замріяно каже:
— Бувши тобою, я став би лейтенантом. Тоді ти зміг би його муштрувати, аж поки у нього в череві вода закипить.
— А ти, Детерінг? — допитується Мюллер. Він природжений учитель, завжди про щось питає.
Детерінг небалакучий, але на це питання відповідає. Він дивиться в небо й каже тільки:
— Я саме встиг би на жнива. Тоді підводиться і йде собі.
Детерінга обсіли клопоти. Його жінці доводиться самій пильнувати господарство. До того ж у них забрали двох коней. Він щодня читає газети, які сюди доходять: чи не йде дощ і в його закутку в Ольденбургу? Бо вони не встигнуть зібрати сіна.
I тут з’являється Гіммельдітос. Іде просто до нашого гурту. В Тьядена обличчя береться плямами. Він простягається на траві й від збудження заплющує очі.
Гіммельштос поводиться якось нерішуче, сповільнює ходу. Але все-таки підходить до нас. Ніхто й не збирається підводитись. Кроп зацікавлено втуплюється в нього.
Він стоїть перед нами й чекає. Всі мовчать, тоді він вигукує:
— Ну, як воно?
Збігає кілька секунд. Гіммельштос вочевидь не знає, як із нами поводитись. З найбільшим задоволенням він погнав би нас притьмом на муштру. Та, здається, він уже збагнув, що фронт — це не казарми. Він робить ще одну спробу, тільки тепер звертається не до всіх, а до одного, сподіваючись, що так буде легше дістати відповідь. Найближчий до нього Кроп, тож він і вщедряє його своєю увагою:
— А, ви теж тут?
Та Альберт не збирається з ним приятелювати. Він коротко відповідає:
— Напевне, трохи довше тут, ніж ви.
Руді вуса вже тіпаються.
— Ви, здається, мене не впізнаєте?
Тепер Тьяден розплющує очі:
— Чого там!
Гіммельштос обертається до нього.
— Це, здається, Тьяден, еге?
Той підводить голову.
— А знаєш, хто ти?
Ці слова приголомшують Гіммельштоса.
— Відколи це ми на “ти”? Ми разом свиней не пасли.
Він не знає, як вийти з цього становища, бо не чекав від нас такої відвертої ворожнечі. Але поки що він тримається обережно, певне, його вже встигли настрахати балачки про постріли в спину.
Від його слів Тьяден так розлютився, що навіть стає дотепний:
— Та ні, свиней ти сам пас.
Тепер і Гіммельштос аж піниться з люті. Однак Тьяден його мерщій випереджає, йому кортить висловитися:
— Хочеш знати, хто ти такий? Пес ти паршивий, ось хто! Давно я хотів тобі це сказати.
В його блискучих свинячих очицях світиться задоволення: нарешті він здійснив те, про що мріяв кілька місяців — швиргонув Гіммельштосові в лице “паршивого пса”.
Але і Гіммельштос уже не стримується:
— Ти чого, котолупе нещасний, смердючий виродку? Ану, стати струнко, коли начальство говорить.
Тьяден велично киває йому:
— Можете йти, Гіммельштос, кроком руш!
Гіммельштос шаленіє. В його особі ображено стройовий статут. Самого кайзера не можна було б тяжче образити. Він гаркає:
— Я вам наказую, Тьяден, встати!
— А більш нічого? — питає Тьяден.
— Ви виконаєте мій наказ чи ні?
Тьяден спокійно закінчує розмову популярною цитатою з класика, сам того не знаючи1. Водночас він повертається спиною і світить Гіммельштосові голим задом. Той бурею зривається з місця:
— Ви підете під трибунал!
Ми бачимо, як він поспішає до польової канцелярії.
Гайє і Тьяден заходяться реготом, як справжні торфорізи. Гайє регоче так, що в нього збочує щелепа, і він безпорадно спиняється з роззявленим ротом. Альберт кулаком вправляє йому щелепу на місце.
Кач непокоїться:
— Якщо він поскаржиться на тебе, буде кепсько.
— Гадаєш, він це зробить?
— Безперечно,— кажу я.
— Ти дістанеш щонайменше п’ять діб “губи”,— пояснює Кач.
Це зовсім не бентежить Тьядена.
— П’ять діб “губи” — то п’ять діб відпочинку.
— А як тебе відправлять до фортеці? — цікавиться розважливий Мюллер.
— То для мене війна на тому і скінчиться.
Тьяден щасливчик. Він ніколи не завдає собі клопоту. Він іде з Гайє і Леєром звідси, щоб не потрапити на очі начальству під гарячу руку.
Мюллер і досі ще всіх розпитує. Тепер він знову береться до Кропа.
— Альберте, а як ти справді повернешся додому, то що тоді робитимеш?
Кроп уже наївся і через те подобрішав.
— Скільки зосталося з нашого класу? — питає він.
Ми підраховуємо: з двадцяти душ сімох уже вбито, чотирьох поранено, один — у божевільні. Отже, зібралося б щонайбільше дванадцять хлопців.
— Троє з них уже лейтенанти,— каже Мюллер.— Як ти гадаєш, чи вони дозволили б, щоб Канторек на них горлав?
Ні, ми так не гадаємо. Ми теж не дозволимо горлати на нас.
— А що ти можеш сказати про єдність дії, місця й часу в драмі “Вільгельм Телль”? — нараз згадує Кроп і аж качається з реготу.
— Яку мету ставила перед собою спілка поетів “Геттінгенський гай”?— раптом суворо питає поважний Мюллер.
— Скільки дітей мав Карл Сміливий? — спокійно відбиваюсь я.
— Нічого путнього з вас, Боймер, не вийде,— скрекоче Мюллер.
— Коли була битва при Замі? — допитується Кроп.
— Ви морально несерйозна людина, Кроп, сідайте, три з мінусом,— зневажливо махаю я рукою.
— Що Лікург мав за найважливіше для держави? —сичить Мюллер, удаючи, ніби поправляє пенсне.
— Як правильно: “Ми, німці, боїмося самого тільки бога і більше нікого на світі” або: “Ми, німці, боїмося тільки бога…?” — дозволяю я подумати.
— Скільки жителів у Мельбурні? — щебече і собі Мюллер.
— Як ви збираєтесь жити, коли цього не знаєте? — обурено питаю я в Альберта.
— Що ми розуміємо під явищем зчеплення?—тріумфує тепер він.
З усього цього мотлоху ми майже нічого вже не пам’ятаємо. Він нінащо не придався нам. Але ніхто в школі нас не навчив, як закурити цигарку під дощем чи в бурю, як розпалити багаття з сирого гілля; не навчив, що бити багнетом краще не в ребра, а в живіт, бо там багнет не застрягне.
Мюллер задумано каже:
— Та дарма, нам знов доведеться сісти за шкільну парту. Мені здається, що це неможлива річ.
— Напевне, нам дозволять здавати екстерном.
— До цього треба добре підготуватись. I навіть коли ти здаси екзамени, що далі? Бути студентом не набагато краще. Як у тебе немає грошей, то будеш день і ніч працювати.
— I все ж таки це краще. Тільки й там доведеться втовкмачувати в голову всякий мотлох.
Кроп розуміє наш настрій:
— Як можна ставитися до цього поважно, побувавши тут, на передовій?
— Але ж якийсь фах треба мати,— заперечує Мюллер, удаючи Канторека.
Альберт чистить собі нігті ножем. Ми дивуємось, чого це він став такий чепурун. Але він робить це тільки тому, що замислився. Відклавши ножа, він каже:
— Так воно і є. Кач, і Детерінг, і Гайє потім працюватимуть за фахом, бо вони вже його мають. I Гіммельштос теж. А ми не маємо. I як нам після оцього,— він показує в бік передової,— призвичаїтись до якогось фаху?
— От якби стати рантьє й жити десь у лісі зовсім самому,— вголос мрію я, але тут же мені стає соромно за таку примху.
— Що ж із нами буде, коли ми повернемося?— питає Мюллер, і навіть він збентежений.
Кроп знизує плечима.
— Не знаю. Спершу треба вижити, а тоді вже буде видно.
Власне, ніхто з нас не знає відповіді.
— А все-таки, що ми могли б робити? — питаю я.
— Мені нічого не хочеться,— стомлено відповідає Кроп.— Навіщо загадувати, коли нас щодня можуть тут убити? Я не вірю, що ми взагалі повернемося,
— Коли я про це думаю, Альберте,— кажу я через якийсь час, перевертаючись на спину,— то мені здається: якби я почув слово “мир” і він справді настав би, то я б учинив щось надзвичайне, бо мені від того слова аж кров шугає в голову. Знаєш, зробив би щось таке, заради чого варто було в цьому багні лежати. Тільки я нічого не годен придумати. Те, що справді можна зробити,— вчитися, набути фах, одержувати платню і таке інше,— це все мені настобісіло, бо це вже було і все це — гидота. Іншого я нічого не знаходжу, Альберте, нічого не знаходжу.
Цієї миті все здається мені безнадійним, розпач огортає мене.
Кроп теж думає про це.
— Взагалі нам усім буде важко. Невже там у нас, удома, над цим зовсім не замислюються? Два роки стріляти й метати гранати — цього не можна скинути з себе, наче шкарпетки.
Ми доходимо висновку, що такі думки властиві всім, хто опинився в нашому становищі, одному більше, іншому менше. Це спільна доля нашого покоління.
Альберт висловлює це так:
— Через війну ми стали ні до чого не здатні.
I каже слушно. Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізано від справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну.
У польовій канцелярії — пожвавлення. Либонь, то Гіммельштос підняв усіх на ноги. До нас рушає кілька чоловіків на чолі з огрядним фельдфебелем. Смішно, та майже всі ротні фельдфебелі — товстуни.
За ним виступає Гіммельштос, сповнений жадоби помсти. Чоботи в нього сяють проти сонця.
Ми підводимось. Товстун сопе:
— Де Тьяден?
Звісно, ніхто цього не знає. Гіммельштос дивиться на нас, очі в нього люто виблискують.
— Ви напевне знаєте. Тільки не хочете сказати. Де він?
Фельдфебель нишпорить очима навкруги: Тьядена ніде не видно. Тоді він вирішує діяти інакше:
— Щоб за десять хвилин Тьяден з’явився до канцелярії.
I рушає назад, а Гіммельштос суне за ним.
— У мене передчуття, що наступного разу, коли ми будемо ставити загорожі, я ненароком упущу скрутень колючого дроту просто Гіммельштосові на ноги,— каже Кроп.
— Ми ще не раз потішимося з нього,— сміється Мюллер.
Ми пишаємося тим, що дали відсіч цьому жалюгідному листоноші.
Я йду в барак і попереджаю Тьядена — нехай десь щезне.
Потім ми переходимо на інше місце і знову сідаємо грати в карти. Адже ми тільки й уміємо, що грати в карти, лаятись та воювати. Небагато для двадцяти років — і забагато для двадцяти років.
За півгодини Гіммельштос знов опиняється біля нас. Ніхто не звертає на нього уваги. Він питає, де Тьяден. Ми знизуємо плечима.
— Але ж ви мали його розшукати,— наполягає він.
— Хто це — ви? — дивується Кроп.
— Ну, ви всі.
— Я просив би вас звертатися до нас увічливо,— вимовляє Кроп таким тоном, наче він полковник.
У Гіммельштоса очі на лоба лізуть:
— А хто звертається до нас неввічливо?
— Ви!
— Я?
— Так, ви.
Гіммельштос замислюється. Недовірливо зиркає на Кропа, бо не розуміє, що той має па думці. Все-таки він нс дуже впевнений у собі, тож вирішує піти нам назустріч.
— То ви його не знайшли?
Кроп лягає на траву й питає:
— Чи ви вже бували хоч раз отут, на передовій?
— Це вас не обходить,— гнівається Гіммельштос.— Я вимагаю відповіді на своє запитання.
— Гаразд,— каже Кроп і підводиться.— Чи бачите он там, на небі, невеличкі хмарки? То від пострілів зеніток. Ми були там учора. П’ятеро загинуло, вісьмох поранено. Але це ще дрібниці. Коли ми наступного разу потрапимо туди разом із вами, то солдати, перше ніж померти, підходитимуть до вас і, виструнчившись, бадьоро питатимуть: “Дозвольте вийти із строю? Дозвольте дати дуба!” Ми тут чекали саме на таких людей, як ви.
Кроп знову сідає на траву, а Гіммельштос блискавично зникає.
— Три дні “губи”,— визначає Кач.
— Далі моя черга,— кажу я Альбертові.
Але на цьому начебто все скінчилося. Зате ввечері, під час переклички, нам улаштовують справжній допит. У польовій канцелярії сидить командир роти, лейтенант Бертінк, і викликає кожного з нас по черзі.
Мене теж викликають як свідка, і я пояснюю, чому Тьяден збунтувався. Історія про “лікування” двоповерховим ліжком справляє сильне враження. Гіммельштоса викликають, і я повторюю своє свідчення.
— Це правда? — питає Бертінк у Гіммельштоса.
Той викручується, та коли Кроп розповідає те ж саме, він врешті мусить зізнатися.
— Чого ж ніхто не доповів мені про це ще тоді? — питає Бертінк.
Ми мовчимо: адже він сам гаразд знає, що в армії скаржитися в такій дрібній справі немає ніякого сенсу. Та взагалі які можуть бути в армії скарги? Лейтенант, звичайно, це розуміє і тільки шпетить Гіммельштоса та ще раз енергійно пояснює йому, що фронт — це не казармене подвір’я. Потім надходить черга Тьядена. Лейтенант суворо виголошує йому довгу промову і призначає три дні гауптвахти. Кропові він підморгує і призначає один день гауптвахти.
— Інакше не можна,— каже він співчутливо.
Лейтенант розумний хлопець!
Звичайна “губа” — річ приємна. Хлопців замкнуть у колишньому курнику, там вони обидва зможуть приймати гостей, ми вже знаємо, як туди залізти. А суворий арешт — інша річ, тоді їм довелося б сидіти в льоху. Колись нас іще прив’язували до дерева, але тепер це заборонено. Часом із нами все-таки поводяться, як із людьми.
Не збігло й години по тому, як Тьядена і Кропа посадовили за дротяні грати, а ми вже йдемо до них. Тьяден вітає нас кукуріканням. Потім ми до пізньої ночі граємо в скат. Звісно, виграє цей лобуряка Тьяден.
Коли ми йдемо назад, Кач мене питає.
— Чи не хочеться тобі смаженої гуски?
— Та непогано б,— кажу я.
Ми вилазимо на машину, що везе снаряди. Це коштує нам дві цигарки. Кач добре запам’ятав потрібне нам місце. Пташник належить штабові якогось полку. Я беруся викрасти гуску і вислухую Качів інструктаж. Пташник стоїть за парканом, але двері не замкнені, вони тільки на кілочку.
Кач підставляє мені руки, я стаю на них ногою і перелажу через паркан. Кач залишається на варті.
Кілька хвилин я стою ані руш, поки очі звикають до темряви. Нарешті я вже бачу пташник. Тихенько підкрадаюся до нього, намацую кілочок, витягаю його й відчиняю двері.
У пітьмі біліють дві плями. Дві гуски — це погано: схопиш одну, друга загелгоче. Отже, треба зловити обох, тільки хутко, тоді все буде гаразд.
Одним стрибком кидаюся на них. Одну я хапаю відразу, за мить — і другу. Оскаженіло б’ю їх головами об стіну, щоб оглушити. Та, мабуть, треба було б бити дужче. Кляті тварюки хриплять і лопотять крилами, дряпають лапами. Я люто змагаюся з ними, та дідько його знає, звідки в звичайних гусках стільки сили береться! Вони тягнуть мене врізнобіч, я насилу втримуюся на ногах. Моторошно дивитись у пітьмі на це біле ганчір’я, з моїх рук виростають крила, і мене вже бере страх, що я можу злетіти в небо, бо ж тримаю у руках наче два аеростати.
А тут іще знявся страшенний галас. Одна з гусок хапанула повітря та як загелгоче, ніби заведений будильник. Не встиг я схаменутись, аж знадвору хтось стрибнув, штовхнув мене додолу і люто загарчав. Собака! Дивлюсь, а він уже наміряється вчепитися мені в горлянку. На млі ока я завмираю і мерщій втягую підборіддя в комір.
Це дог. Збігає вічність, поки він підводить голову і сідає поруч мене. Та коли я пробую поворухнутись, він гарчить. Я розмірковую. Єдине, що можу зробити,— це якось добутися до свого невеличкого револьвера. Хоч би там що, а мені треба вибратися звідси, перш ніж прибіжать люди. Сантиметр за сантиметром я суну руку до револьвера.
Мені здається, наче минули вже цілі години. За кожним моїм тихеньким порухом чути грізне гарчання. Завмираю, а тоді знову, ще повільніше, суну руку. Нарешті, коли я вже тримаю револьвер у руці, вона раптом починає тремтіти. Я притискаю її до землі й вирішую: зненацька підняти револьвер, вистрелити і, поки ще собака вчепиться в мене, тікати.
Я повільно дихаю і потроху заспокоююся. Тоді, затамувавши віддих, вихоплюю револьвер, стріляю, дог, скиглячи, кидається вбік, а я — в двері й лечу сторчака, перечепившись через одну з гусок, що вже були повтікали.
Ледве встигаю її схопити, кидаю швиргома через паркан і сам вилажу на нього. Та дог уже отямився з переляку і стрибає, силуючись дістатися до мене. Мерщій скочуюсь на той бік. За десять кроків від мене стоїть Кач, тримаючи в руках гуску. Тільки-но він побачив мене, ми кинулись тікати.
Нарешті можна відсапатися. Гуска вже нежива, Кач упорався з нею за іграшки. Ми покладаємо негайно її засмажити, щоб ніхто нічого не помітив. Я приношу в барака казанок і дрова, і ми залазимо в занедбаний сарайчик, який нагледіли собі на такий випадок. Старанно завішуємо єдине віконце і розводимо вогонь. Тут є щось схоже на плиту — на цеглинах лежить залізний лист.
Кач скубе гуску, пір’я ми дбайливо складаємо до купи. З нього ми хочемо зробити собі дві подушечки з написом: “Солодко спи під шквальним вогнем”.
Над нашим сховищем виють артилерійські снаряди. Відблиски вогню перебігають по наших обличчях, тіні витанцьовують на стінах. Часом чути глухий гуркіт і наш сарайчик здригається. То падають авіабомби. Нараз до нас долітають притлумлені зойки. Мабуть, бомба влучила в якийсь барак.
Гудуть літаки, вже дужче чути татакання кулеметів. Але нас ніхто не помітить, бо й смужечка світла не пробивається назовні.
Отак ми сидимо, Кач і я, двоє солдатів у витертих мундирах, і смажимо серед глупої ночі гуску. Розмовляємо мало, але ставимось один до одного з такою ніжною увагою, на яку здатні, либонь, тільки закохані. Ми — двоє людей, два малесенькі пломінці життя, а навколо — ніч і володіння смерті. Ми сидимо на краю тих володінь, у небезпеці, але і в захистку, по наших пальцях тече жир, наші серця такі близькі, і в цю годину в них відбувається те саме, що й навкруги: в них мріють вогні й тіні почуттів. Що знає він про мене, що я знаю про нього? Колись думки в нас були б несхожі, а тепер ми сидимо перед гускою, кожен відчуває присутність іншого, і ми такі близькі один одному, що годі про це й говорити.
Смажити гуску — діло забарне, навіть як вона молода й жирна. Тож ми змінюємо один одного. Хто поливає гуску жиром, а хто тим часом спить. Поволі розходиться чудовий дух смаженої гусятини.
Усі звуки знадвору зливаються докупи, перетворюються в сон, але свідомість ще не засинає. У напівсні я бачу, як Кач піднімає та опускає ложку, я люблю його, люблю ці похилі плечі, цю вайлувату незграбну постать — і водночас я бачу десь позад нього ліс і зірки, чийсь лагідний голос промовляє слова, що заспокоюють мене, солдата у здоровезних чоботях, із портупеєю і харчовою торбою, цей солдат такий малий під високим небом, він верстає шлях, що лежить перед ним, він швидко все забуває, і тільки зрідка сумує та йде далі й далі під величезним нічним небом.
Малий солдат і лагідний голос; якби хто надумав його попестити, він напевне, цього не зрозумів би, цей солдат у здоровезних чоботях і з заскорузлим серцем, який марширує, бо має чоботи, і який уже все позабував, крім того, що треба марширувати. Он там, на обрії,— хіба то не квіти і не гарний краєвид, такий тихий, що солдатові хочеться плакати? А може, то картини, що він їх не втрачав, бо зроду не бачив, вони бентежать його, але тут же зникають. Може, то його двадцять років?
