Обережно перекочуюся через край вирви і плазом повзу вперед. Далі лізу рачки на всіх чотирьох; усе гаразд, я зазначаю собі напрямок, оглядаюся навкруги і запам’ятовую по спалахах розташування батарей, щоб знайти дорогу назад. Потім намагаюся з’єднатися з іншими розвідниками.
I досі я ще боюсь, але тепер це розумний страх, якась надзвичайно напружена обережність. Уночі розгулявся вітер, і, коли над жерлами гармат спалахує полум’я, навкруг мене гойдаються тіні. Через те я або не бачу майже нічого, або бачу аж забагато. Часом я завмираю з переляку, щоразу даремного. Так я просуваюся досить далеко вперед і, зробивши півколо, повертаюся назад. Інших наших розвідників я так і не знайшов. З кожним метром, що ближче до наших окопів, то дужчає в мені впевненість, але врешті дужчає й нетерпіння. Зовсім неприємно було б уклепатися тепер в якусь халепу.
Та зненацька мене знову поймає жах. Я вже не впізнаю місцевості й не можу точно визначити потрібного напрямку. Тихенько лізу в найближчу вирву і намагаюся зорієнтуватись. Уже не раз було, коли солдат, зраділий, що знайшов своїх, стрибав в окоп і тільки тоді бачив, що потрапив до ворогів.
За якийсь час я знову починаю дослухатися. Досі я ще не певний. Лабіринт вирв здається мені тепер таким неосяжним, що від збудження я вже зовсім не знаю, в який бік мені треба добуватись. А що, як я посуваюсь уздовж наших траншей, тоді це триватиме хтозна-поки. Тож я ще раз завертаю вбік.
Ці кляті ракети! Здається, вони горять у небі чи не цілу годину, не можна й поворухнутися, щоб ту ж мить не загуло над тобою.
Та ради немає, мені конче треба звідси вибиратися. Раз у раз зупиняючись, я просуваюсь уперед, знову повзу плазом і обдираю собі у кров руки об пощерблені, гострі, мов бритва, снарядні скалки. Часом мені здається, ніби на обрії небо трохи яснішає, але, може, то справді тільки здається. Поволі я починаю розуміти: дай боже мені живим вибратись…
Неподалік гучно вибухає снаряд. Одразу за ним іще два. I починається. Вогняний шквал. Тріскотять кулемети. Тепер зостається тільки одне — лежати. Певне, незабаром почнеться атака. Звідусіль злітають ракети. Без упину, одна за одною.
Я лежу, скоцюрбившись, у чималій вирві, по пояс у воді. Якщо почнеться атака, я кинусь у воду, просто обличчям у болото, якнайглибше, аби тільки не захлинутись. Удаватиму мертвого.
Раптом я чую, що вогонь перестрибує назад. Я миттю сповзаю вниз, у воду, зсовую каску зовсім на потилицю і лежу, тримаючи обличчя над самою водою, щоб можна було дихати.
Якийсь час лежу непорушно; та ось щось дзенькає, щось тупотить ближче і ближче. Усі нерви в мене наче кригою скуті. Щось із гуркотом мчить наді мною — то перші ворожі лави. Одна-однісінька думка розриває мені голову: що робити, як хтось із них стрибне сюди, у вирву? Мерщій витягаю свій невеликий кинджал і, міцно стискаючи його колодочку, знову ховаю — стромляю руку із ним у твань на дні вирви. А в голові мені наче гупає молот: як хтось стрибне сюди, я перший ударю, треба відразу перерізати йому горлянку, щоб він, бува, не закричав, інакше не можна; він перелякається не менше за мене, і страх кине нас одного на одного, тож мені треба бути першим.
Тепер узялися стріляти наші батареї. Один снаряд падає неподалік. Це викликає в мене шалену лють, ще бракує, щоб мене вбило нашим же снарядом; я лаюсь на всі заставки і скрегочу зубами, аж у рот мені лізе багно; я скаженію, та врешті я можу тільки стогнати й благати.
Чути, як рвуться снаряди. Якщо наші підуть у контратаку, я врятований. Припадаю головою до землі і чую глухий гуркіт, немов далекі вибухи в копальні; тоді знову підводжу голову, аби знати, що робиться вгорі.
Татакають кулемети. Я знаю, що наші дротяні загородження міцні й майже не пошкоджені, на окремих ділянках по них іде струм високої напруги. Кулеметний вогонь дужчає. Їм не пройти, їм доведеться вертати назад.
Я знову падаю і дослухаюсь, украй напружений. Чути тріскотняву, гуркіт, брязкіт. I посеред усього — суцільний пронизливий крик. Їх обстрілюють, атаку відбито.
Іще трохи розвиднилося. Неподалеку від мене гупотять чиїсь ноги. Хтось біжить. Проминув. Іще біжать. Кулеметна тріскотнява зливається в одну безупинну чергу. Я саме хотів трохи повернутися, та нараз угорі щось забряжчало, гупнуло, і до вирви важко спадає чиєсь тіло, котиться вниз, валиться на мене.
Я ні про що не думаю, нічого не вирішую, а б’ю в нестямі й тільки відчуваю, як те тіло здригається, а тоді м’якшає і скочується додолу. Коли я отямлююсь, рука в мене липка й мокра.
Той чоловік харчить. Мені здається, що він голосно зойкає, кожний його віддих лунає наче крик, удар грому,— та насправді то стугонить у мене в жилах кров. Мені хочеться затулити йому рота, напхати туди землі, ще раз втопити в нього кинджал, аби він тільки замовк, бо він може мене виказати. Проте я вже настільки спам’ятався і настільки раптом знемігся, що не маю сили звести на нього руку.
Тоді я відповзаю якнайдалі й лежу там, не відводячи з нього очей і стискаючи в руці кинджал, щоб знову кинутись на нього, тільки-но він ворухнеться; але він уже нічого не зможе зробити, це чути з того, як він харчить.
Я бачу його невиразно. У мене зараз одне тільки бажання — вибратися звідси. I якнайшвидше, бо скоро зовсім розвидниться. Але й тепер це важко зробити. Коли я пробую вистромити, голову, то відразу бачу, що це вже неможливо. Кулеметний вогонь такий сильний, що мене продірявить перше, ніж я встигну вистрибнути з вирви.
Перевіряю це ще раз за допомогою каски: я виставляю її ледь наперед і трохи підіймаю, щоб визначити висоту пострілів. За якусь мить куля вибиває каску в мене з рук. Отже, вони ведуть вогонь просто понад землею. Я опинився так близько до ворожих позицій, що, коли спробую тікати, мене відразу вб’ють їхні снайпери.
Іще посвітлішало. Я гарячково чекаю атаки з нашого боку. В мене побіліли кісточки на пальцях — так міцно я стискаю руки, так я благаю, щоб вогонь припинився і щоб прийшли мої товариші.
Хвилина спливає по хвилині. Я вже не зважуюся навіть кинути погляд на темну постать, що лежить на дні вирви. Напружено дивлюся в інший бік і чекаю, чекаю. Кулі дзижчать, накривають мене немов сталевою сіткою і не замовкають, не замовкають.
Нараз я помічаю, що рука в мене вся в крові, і ледве стримую нудоту. Беру пригорщ землі і тру нею руку, тепер вона просто брудна, хоч крові не видно.
Вогонь не вщухає. З обох боків він однаково сильний. Наші, певне, гадають, що я давно вже загинув.
Уже зовсім розвидняється, настає сірий ранок. Той і досі харчить. Я затуляю собі руками вуха, та невдовзі відтуляю їх, бо так я взагалі нічого не почую.
Постать на тому боці вирви заворушилась. Я злякано здригаюсь і мимохіть зиркаю туди. I тепер уже не можу відвести погляду. Там лежить чоловік з невеличкими вусиками, голова в нього схилилася набік, одна рука напівзігнута, і голова безсило спирається на неї. Друга рука, скривавлена, лежить на грудях.
Він помер, кажу я собі, він напевне помер і вже нічого не відчуває; а хрип — то лише його тіло хрипить. Проте він силується підвести голову, на якусь мить стогін стає голосніший, та потім голова знову падає на руку. Чоловік не помер, він помирає, але ще не помер. Я починаю присуватися ближче, трохи затримуюсь, спираючись на руки, знову підповзаю ближче до нього і чекаю… Ближче, треба ще ближче, ще три метри — довгий, жахливий шлях. Нарешті я опиняюсь біля нього.
I тоді він розплющує очі. Мабуть, він почув, як я підповзав, і тепер дивиться на мене з виразом невимовного жаху. Тіло нерухоме, але в очах — таке нестримне бажання тікати, що якусь мить мені здається: в них стало б сили потягти за собою і тіло. Одним махом на сотні кілометрів звідси. Чоловік лежить тихо, зовсім тихо, без жодного звуку, тепер не чути й хрипу, але очі в нього кричать, волають, в них зосередилось все життя, що робить останнє нелюдське зусилля, аби врятуватися від смерті, від мене.
Ноги в мене підгинаються, і я падаю на лікті.
— Ні, ні,— шепочу я.
Очі стежать за мною. Я не здатний поворухнутися, поки вони дивляться на мене.
Тоді його рука поволі сповзає з грудей, сповзає зовсім трохи, на якихось кілька сантиметрів, проте через цей його порух очі втратили владу наді мною. Я схиляюся до нього, хитаю головою і шепочу:
— Ні, ні, ні.
Я піднімаю руку, я мушу йому показати, що хочу тільки допомогти, і гладжу його по чолу.
Очі аж сахнулися, побачивши мою руку, однак тепер вони вже не такі нерухомі, вії опускаються нижче, напруження слабне. Я розстібаю йому комір і повертаю голову так, щоб йому було зручніше лежати.
Уста в чоловіка напіврозтулені, він намагається щось вимовити. Губи зовсім пошерхли. В мене немає фляги, я не взяв її з собою. Але вода тут є, на самому дні вирви, в болоті. Спускаюсь униз, дістаю з кишені носовика, розгортаю його, притискаю до землі й начерпую жменею жовту воду, що просочується крізь тканину.
Він ковтає воду. Я приношу ще. Тоді розстібаю на ньому мундир, щоб якось перев’язати йому рану. Конче треба це зробити: як попаду до них у полон, хай вони побачать, що я хотів йому допомогти, тоді мене не розстріляють. Він пробує боронитись, та рука в нього надто млява. Сорочка злиплася, і її не можна висмикнути: вона застібається ззаду. Доведеться й розрізати, іншої ради немає.
Пошукавши навколо, я знаходжу свого ножа. Та коли я беруся розрізати сорочку, очі ще раз розплющуються, і в них знову стоїть крик і знову той самий божевільний вираз, тож я мушу їх прикрити, заплющити.
— Я хочу тобі допомогти,— шепочу я,— товаришу, camarade, camarade, camarade…
Я настирливо повторюю це слово, щоб він мене зрозумів.
У нього три рани. Я перев’язую його бинтами з мого пакета, але кров тече з-під них, я затягую їх дужче, тоді він стогне.
Це все, що я можу зробити. Тепер нам треба чекати, чекати…
Ох, ці години… Він знову харчить… Як, одначе, повільно помирає людина! Адже я розумію: його вже не врятувати. Спершу я ще переконував себе, що він житиме, але вдень цю мою вигадку вбили його передсмертні зойки. Коли б я не загубив свого револьвера, як повзав у темряві, я пристрелив би його. А заколоти я не можу.
Вдень я майже втрачаю притомність і куняю десь на межі небуття. Я страшенно зголоднів і мало не плачу, так мені хочеться їсти, та зарадити собі я не можу. Раз у раз приношу воду тому чоловікові, а потім п’ю сам.
Це перша людина, що її я вбив власними руками, і тепер я мушу дивитись, як вона помирає, помирає через мене, Кач, і Кроп, і Мюллер теж бачили людей, яких вони застрелили, з багатьма це буває, особливо під час атаки…
Але кожний віддих цього чоловіка крає мені серце. Він помирає, та кожна година стала його спільником, він має невидимий ніж і ним убиває мене: то час і мої думки.
Я багато дав би за те, щоб він вижив. Так тяжко лежати поруч, бачити його й чути.
Удень, о третій годині, він помер.
Мені трохи легшає. Але ненадовго. Незабаром мені вже починає здаватися, що мовчання витримувати ще важче, ніж той стогін. Я хотів би знову чути хрипіння, уривчасте, глухе, часом тихе, мов посвист, а тоді знову голосне, нестримне.
Те, що я роблю,— безглуздо. Та я мушу знайти собі якесь діло. Тож я повертаю мерця так, аби йому було зручніше лежати, хоч він уже нічого не відчуває. Заплющую йому очі. Вони в нього карі, а волосся чорне, ледь кучеряве на скронях.
Під вусами — повні м’які вуста, ніс з невеликим горбочком, обличчя смагляве; воно тепер не таке мертвотно-бліде, як тоді, коли він був іще живий. На якусь мить воно навіть здається майже живим, та швидко стає одним із тих чужих мертвих облич, що їх я часто бачив і що такі схожі одне на одне.
Його дружина, напевне, думає про нього, вона ще нічого не знає. Він виглядає на такого, що, мабуть, часто їй писав… Вона ще одержуватиме від нього листи — завтра, за тиждень… Можливо, якийсь лист іще десь заблукав і прийде до неї аж через місяць. Вона читатиме листа, він розмовлятиме з нею…
На душі в мене дедалі гіршає, я не можу стримати плин думок. Яка в нього дружина? Чи не схожа на оту тоненьку, смагляву, що живе за каналом? Хіба вона не належить мені? Може, саме тепер, після того, що відбулося, вона стала моєю! Хай би Канторек опинився тут, біля мене! А моя мати, що якби вона побачила мене!.. Той чоловік міг би, либонь, ще років тридцять прожити, коли б я краще запам’ятав дорогу назад. А якби він пробіг на два метри ліворуч, то сидів би тепер у себе в сховищі й писав би жінці нового листа.
Та навіщо про все це думати? Така вже доля всіх нас: якби Кеммеріх посунув ногу на десять сантиметрів убік, якби Гайє пригнувся на п’ять сантиметрів нижче…
Мовчання триває. Врешті я починаю говорити, бо не можу інакше. Звертаюся до нього і кажу:
— Хлопче, я не хотів тебе вбивати. Якби ти стрибнув сюди ще раз, я не вчинив би так, звісно, коли б і ти розумно повівся. А спершу ти був для мене тільки абстрактним уявленням, яке жило у мене в голові і яке підказало мені, що треба робити… Це уявлення я вбив. I тільки тепер я бачу: ти така ж людина, як і я. Тоді я думав лише про те, що в тебе є багнет, гранати та інша зброя,— а тепер я думаю про твою дружину, бачу твоє обличчя і відчуваю багато спільного між нами. Даруй мені, хлопче! Ми завжди бачимо все занадто пізно. Чому нам не кажуть про те, що ви такі самі нещасні бідолахи, як і ми, що ваші матері так само побиваються за синами, як і наші, і що ми з вами однаково боїмося смерті, однаково вмираємо і однаково страждаємо від ран… Даруй мені, хлопче, хіба ти міг бути мені ворогом? Коли б ми кинули зброю і поскидали військову форму, ти міг би бути мені братом, як Кач, як Альберт. Візьми в мене двадцять років життя, хлопче, і підведись… Візьми більше, бо я не знаю, що мені тепер із ним робити.
Навколо тихо, фронт заспокоївся, тільки ще ляскають гвинтівки. Кулі лягають густо, то не безладна стрілянина, в обох боків ведуть прицільний вогонь. Мені не можна вилазити звідси.
— Я хочу написати твоїй дружині,— кваплячись, кажу я мертвому.— Хочу написати, нехай вона дізнається про все від мене, хочу їй сказати все, що кажу тобі, хочу, щоб вона не бідувала, я допомагатиму їй, і твоїм батькам, і твоїй дитині…
Куртка в нього напіврозстебнута. Я швидко знаходжу його гаман. Але зволікаю розгортати. Там лежить солдатська книжка з його ім’ям. Поки я не знаю, як його звуть, я, можливо, ще й забуду про нього, час знищить його образ. А його ім’я — то цвях, що буде забито десь у мене всередині і його звідти ніколи не витягнеш. Ім’я має владу все відновлювати в пам’яті, і минуле може тоді час від часу повертатись і знову виникати перед очима.
Так я нічого й не надумав. А гаман вислизає у мене з руки і розкривається. З нього випадає кілька фотокарток і листів. Я збираю їх і хочу вкласти назад, але тягар, що давить мене, непевність мого становища, голод, небезпека, ці години, проведені з мерцем, довели мене до розпачу, я хочу прискорити події, посилити мої муки і покласти їм нарешті край; так людина, в якої нестерпно болить рука, б’є навідліг нею по дереву — їй уже байдуже, що з того буде.
На фотокартках зняті жінка й маленька дівчинка, це аматорські вузенькі знімки, вони зроблені на тлі повитої плющем стіни. Поруч із фотокартками лежать листи. Я виймаю їх і пробую прочитати. Майже нічого не розумію, почерк нерозбірливий, до того ж я тільки трохи знаю французьку мову. Та кожне слово, яке я можу перекласти, стріляє в мене, б’є багнетом у груди…
Голова мені йде обертом. Але одне я все-таки розумію: я ніколи не насмілюся написати тим людям, як намірявся спершу. Це неможливо. Ще раз дивлюся на фотокартки: Видно, то люди небагаті. Я міг би надсилати їм гроші, не підписуючи переказів,— згодом, коли вже щось зароблятиму. Чіпляюся за цю думку, принаймні на ній можна бодай трохи спинитися, Цей мертвий чоловік з’єднаний з моїм власним життям, тож я мушу все зробити, все пообіцяти, щоб урятувати себе; не замислюючись, я урочисто обіцяю йому, що житиму тільки для нього та його родини; мокрими від сліз устами я запевняю його в цьому, а десь глибоко в душі жевріє надія, що цим я відкуплюсь і, може, ще виберуся звідси — дрібні хитрощі й сподівання на те, що там, мовляв, побачимо. Тож я розгортаю його солдатську книжку й повільно читаю: Жерар Дюваль, друкар.
Олівцем записую адресу на якомусь конверті, що його взяв у померлого, та потім мерщій засовую все це йому до кишені.
Я вбив друкаря Жерара Дюваля. Тепер я мушу стати друкарем, думаю я, зовсім розгубившись, стати друкарем, друкувати книжки…
Надвечір я трохи заспокоююсь. Мій страх був безпідставний. Його ім’я мене вже не бентежить. Напад жаху минув.
— Хлопче,— кажу я до мерця, але вже зовсім спокійно.— Сьогодні — ти, завтра — я. Але якщо я повернуся звідси, то боротимуся проти того, що зламало нас обох: у тебе забрано життя, а в мене? В мене теж забрано життя. Обіцяю тобі, хлопче. Це ніколи не повинно повторитися.
Сонце стоїть уже низько. Я геть отупів від утоми й голоду. Вчорашні події наче оповив туман, я вже не сподіваюсь вибратися звідси. Куняю, не помічаючи, що вже вечоріє, залягає присмерк. Тепер мені здається, що час спливає швидко. Ще година. Якби це було влітку, то ще три години. Ще одна година.
Нараз мене проймає дрож — а коли щось перешкодить? Я вже не думаю про вбитого, тепер він став мені зовсім байдужий. Зненацька в мені прокидається жадоба життя, і все, що я намірявся зробити, щезає перед нею. Але, щоб не накликати лиха, я машинально бубоню:
— Я все зроблю, все зроблю, що тобі обіцяв,— та я вже певен, що нічого не робитиму.
Раптом мені спадає на думку таке: коли я підповзатиму до наших окопів, по мені почнуть стріляти мої ж товариші: вони ж не знатимуть, що то я. Треба ще здаля чимдуж гукати, щоб вони мене впізнали. Я лежатиму перед окопами, аж поки вони відгукнуться.
Засяяла перша зірка. Поки що на передовій спокійно. Я полегшено віддихуюсь і від хвилювання кажу сам до себе:
— Тільки тепер ніяких дурниць, Паулю… Спокійно, спокійно, Паулю… Тоді ти врятований, Паулю.
Це добре діє, коли я називаю себе на ім’я. Здається, то говорить хтось інший, що має наді мною велику владу.
Уже зовсім споночіло. Моє хвилювання спадає, з обережності я чекаю, доки в небі засяють перші ракети. Тоді виповзаю із вирви. Про вбитого я вже забув. Ніч оповиває землю, а поле, що лежить переді мною, осяяне бляклим світлом ракет. Мої очі намацують невелику заглибину; тільки-но гасне ракета, я миттю перекочуюся туди, знову виглядаю, і знову перекочуюся, і плазом повзу далі.
Нарешті добуваюся до окопів. Аж тут при спалаху ракети я бачу, немов у дротяній огорожі щось ворушиться та враз завмирає, і я завмираю теж. Знову спалахує ракета, і знов я бачу те саме. То, напевне, хлопці з наших окопів. Але я стережусь і, тільки упізнавши наші каски, голосно гукаю.
Одразу ж чую у відповідь своє ім’я:
— Пауль… Пауль…
Я знов гукаю до них. То Кач і Альберт, узявши плащ-намет, вирушили мене шукати.
— Тебе поранено?
— Ні, ні.
Ми скочуємось у траншею. Я прошу щось попоїсти і вмить усе поглинаю. Мюллер дає мені цигарку. Я розповідаю в кількох словах, що зі мною сталося. У цьому немає нічого особливого, такі випадки трапляються часто. Різниця тільки в тому, що цього разу атака відбувалася вночі. А Кач, коли був у Росії, якось пролежав два дні по той бік російських окопів, перш ніж дістався до своїх.
Про вбитого друкаря я нічого не кажу.
Та вранці я вже не витримую. Мушу розповісти про нього Качеві й Альбертові. I обидва мене заспокоюють:
— Та не переймайся цим. Що ж ти мав робити? Саме для цього ти тут.
Я слухаю їх, мені так затишно, так добре біля них. Яку нісенітницю я плів там, у тій вирві!
— Поглянь-но туди,— показує Кач.
За бруствером стоять кілька снайперів. У руках вони тримають гвинтівки з оптичним прицілом, вони стежать за цим сектором передової. Час від часу ляскає постріл.
Чути й вигуки снайперів:
— Оце-то влучив!
— Ти бачив, як він підскочив?
Сержант Ельріх гордо обертається до нас і записує собі очко. У снайперському списку він посідає перше місце — сьогодні він має три зафіксованих прямих влучання.
— Що ти на це скажеш? — питає Кач.
Я киваю головою.
— Якщо сьогодні він і далі так стрілятиме, то ввечері матиме в петельці ще одну яскраву стрічечку,— запевняє Кроп.
— Або ж незабаром стане віце-фельдфебелем,— додає Кач.
Ми дивимось один на одного.
— Я не став би цього робити,— кажу я.
— А все-таки дуже добре, що саме тепер ти це бачиш,— зауважує Кач.
Сержант Ельріх знову підходить до бруствера. Дуло його гвинтівки шастає то туди, то сюди.
— Після цього те, що тебе мучить, не варте й мови,— посміхається Альберт.
Я вже й сам себе тепер не розумію.
— То все тому, що мені довелося так довго лежати біля нього,— кажу я.
Зрештою війна є війна.
Ельріхова гвинтівка ляскає коротко і сухо.
X
Нам дістався непоганий пост. Наше відділення з восьми чоловіків повинне охороняти село, яке військовим частинам довелося залишити, бо його надто сильно обстрілювали.
Найголовніше у нас завдання — стежити за продовольчим складом, який ще не весь вивезли. Ми маємо самі себе забезпечувати харчами з тих запасів. Це діло якраз для нас — для Кача, Альберта, Мюллера, Тьядена, Леєра, Детерінга. Усі тут, увесь наi гурт. Правда, Гайє вже помер. Але нам по-справжньому таланить, бо всі інші відділення мають набагато більше втрат, ніж ми.
За сховище ми обираємо собі бетонований льох, знадвору туди ведуть сходи. А вхід захищено спеціальним бетонованим муром,
Тепер ми розгортаємо бурхливу діяльність. Знову нам випала нагода відпочити не тільки тілом, а й душею. А таких нагод ми не пропускаємо, наше становище надто тяжке, щоб вдаватися до всяких там сентиментів. Це можливо тільки тоді, коли справи ще не зовсім кепські. А нам немає іншої ради, як бути практичними людьми. Настільки практичними, що іноді мені аж страшно стає, коли на мить сяйне якась думка з тих часів, довоєнних. Правда, такі думки затримуються у мене в голові ненадовго.
Нам доводиться сприймати своє становище якомога спокійніше. I ми не пропускаємо жодної можливості його полегшити, тож поруч із жахом війни, зовсім поруч, у нас живе бажання пустувати. Інакше ми не можемо і з запалом віддаємося пустощам. Ось і тепер ми завзято намагаємося створити собі ідилію — ідилію, звісно, в розумінні того, як нажертись і виспатися.
Насамперед застелюємо підлогу матрацами, що ми їх понатягали сюди з різних будинків. Солдатський зад теж не від того, щоб посидіти на м’якенькому. Тільки посередині сховища ми зоставили вільне місце. Потім забезпечуємо себе ковдрами й перинами, розкішними м’якими речами. У селі цього добра повно. Ми з Альбертом знаходимо велике розбірне ліжко з червоного дерева, до нього балдахін із блакитного шовку і мереживне покривало. Із нас піт лив дзюрком, поки ми дотягли те ліжко сюди, але ж не можна відмовити собі в такій розкоші, а надто коли її за кілька днів напевне розтрощить якийсь снаряд.
Ми з Качем вирушаємо у невеличку розвідку по будинках. Невдовзі вже маємо десяток яєць і два фунти досить свіжого масла. Раптом у кімнаті, де ми стоїмо, щось гупає і, пробивши стіну, повз нас, на відстані якогось метра, пролітає чавунна грубка й зникає за протилежною стіною. Зостаються лише дві дірки в Стінах. Грубка потрапила сюди з іншого будинку, в який влучив снаряд.
— Нам пощастило,— шкірить зуби Кач, і ми шукаємо далі.
Нараз ми наставляємо вуха й мерщій вибігаємо. Та ось ми спиняємось, мов зачаровані: у невеличкому хлівці кувікають двоє живих поросят. Ми протираємо собі очі й знов обережно зазираємо туди: там справді поросята. Хапаємо їх — і сумніву немає, це дві молоденькі свинки.
Оце-то буде печеня! За якихось п’ятдесят кроків од нашого сховища стоїть будиночок, де квартирували офіцери. На кухні — здоровенна плита з двома конфорками, тут-таки ми знаходимо сковороди, каструлі й казани. Все тут є, навіть купа дрібно наколених дров у повітці,— просто якийсь казковий будинок.
Двох хлопців ми ще з самого ранку послали в поле шукати картоплю, моркву й молодий горох. Ми запишалися і вже чхаємо на консерви з продовольчого складу, нам хочеться чогось свіженького. У комірчині лежать уже дві головки цвітної капусти.
Поросята заколоті. Їх упорав Кач. До печені ми хочемо насмажити картопляників, але ніде не можемо знайти тертушки. Та незабаром і з цим ми впоралися. У денцях консервних бляшанок ми попробивали цвяхом багато дірочок і от маємо тертушки. Троє хлопців натягають грубі рукавиці, щоб не подряпати собі пальців, як тертимуть картоплю, ще двоє її оббирають, і справа посувається швидко.
Кач чаклує над поросятами, над морквою, горохом і цвітною капустою. До капусти він навіть зробив білу підливу. Я смажу картопляники, відразу по чотири штуки. За десять хвилин я вже примудрився так струшувати сковороду, що підсмажені з одного боку картопляники високо підстрибують, перевертаються в повітрі й падають назад іншим боком. Поросят ми смажимо цілими. Всі стоять круг них, немов біля вівтаря.
Тим часом до нас приходять гості — двоє радистів, ми щиро запрошуємо їх попоїсти з нами. Вони сидять у покої, де стоїть піаніно. Один грає, другий співає “На Везері”. Співає зворушливо, тільки відчувається сильний саксонський акцент. Проте ми розчулено слухаємо, готуючи біля плити всі ті чудові страви.
Врешті ми помічаємо, що обстріл подужчав. З ворожих аеростатів завважили дим з нашого комина, і нас засипають снарядами. Стріляють тими клятими дрібними гадючками, що б’ють неглибоко, але осколки від них розлітаються низом і сягають далеко. Вони дедалі ближче свистять круг нас, але ж ми не можемо кинути напризволяще всі наші наїдки. А ті бандити вже пристрілялися. Кілька осколків залітає крізь верхню шибку. вікна. Печеня в нас замалим уже готова, а от смажити картопляники стає важко. Снаряди вибухають так часто, що осколки від них раз у раз ляскають у стіни й сиплються крізь вікна. Зачувши посвист такої бестії, я присідаю, не пускаючи з рук сковороди з картопляниками, й тулюся до стіни біля вікна. Тоді мерщій схоплююсь і смажу картопляники далі.
Саксонці кинули грати — якийсь снарядний уламок влучив у піаніно. Ми теж більш-менш усе закінчили й ладнаємося відступати. Після чергового вибуху двоє наших хлопців беруть каструлю з городиною і миттю пробігають п’ятдесят метрів до сховища. Ми бачимо, як вони щезають у ньому.
Ще один вибух. Усі присідають, а тоді ще двоє хлопців біжать підтюпцем, кожен несе кавник із чудовою натуральною кавою; до нового пострілу вони встигають сховатися в нашому притулку.
Тепер Кач і Кроп нестимуть окрасу нашого обіду. Вони тримають велику сковороду із засмаженими до коричневого лиску поросятами. Виє снаряд, вони присідають, та ось уже мчать, долаючи п’ятдесят метрів незахищеного простору.
Поки я смажу останні чотири картопляники, мені доводиться двічі лягати на підлогу, але врешті маємо на чотири картопляники більше, а це моя улюблена страва.
Нарешті я беру миску з горою картопляників, виходжу й тулюся за дверима. В повітрі шипить, тріщить, а тоді я щодуху кидаюсь уперед, обома руками притискаючи миску до грудей. Я майже добігаю, та в повітрі наростає посвист, я мчу, як олень, завертаю за бетонний мур, осколки снарядів б’ють по ньому, я скочуюся сходами в льох, лікті в мене обдерті, але я не загубив жодного картопляника і не перекинув миски.
О другій годині у нас починається обід. Він триває до шостої. До пів на сьому п’ємо каву, офіцерську каву з продовольчого складу, ще й куримо офіцерські сигари та цигарки — знов-таки з продовольчого складу. Рівно о пів на сьому починаємо вечеряти. О десятій годині викидаємо за двері поросячі кістки. Тоді пригощаємося коньяком і ромом, з того-таки благословенного продовольчого складу, і знову куримо довгі товсті сигари з фірменими наклейками. Тьяден запевняє, що бракує тільки одного: дівчат з офіцерського борделю.
Пізно ввечері ми чуємо — щось нявчить. Біля входу сидить невеличка сіра кішка. Ми заманюємо її до хати й годуємо. Від цього і в нас самих прокидається апетит. Ми й спати лягаємо ще з повними ротами.
Але вночі нам стає зле. Ми занадто понаїдалися жирного. Свіжа молочна поросятина погано подіяла на наші шлунки. Хлопці раз у раз виходять із сховища. Двоє чи троє весь час сидять надворі зі спущеними штаньми й лаються. Я сам виходив уже дев’ять разів. Десь о четвертій годині ночі ми досягаємо рекорду: всі одинадцятеро, вартові й гості, порозсідалися надворі.
Уночі охоплені полум’ям будинки нагадують смолоскипи. Гримотять снаряди і гучно вибухають. Дорогою мчать колони машин із боєприпасами. Один бік продовольчого складу розвалило. Немов бджолиний рій, обліпили його шофери з колон і, не зважаючи на розриви снарядів, розтягують звідти хліб. Ми їх не спиняємо, бо якби хоч слово сказали, вони віддухопелили б нас, та й по всьому. Тож ми робимо інакше. Пояснюємо, що ми охорона, а оскільки нам відомо, де що лежить, приносимо консерви й вимінюємо на них те, чого нам бракує. Адже однаково найближчим часом тут усе буде знищено. Для себе ми набираємо в складі шоколаду та їмо його цілими плитками. Кач запевняє, що він зараджує, коли швидка нападе.
Так збігають майже два тижні, ми тільки їмо, п’ємо й байдикуємо. Ніхто нам не заважає. Під вибухами снарядів село поволі щезає, а ми розкошуємо. Поки стоїть іще хоч частина продовольчого складу, нам усе байдуже, ми мріємо тільки про одне — саме тут діждатися кінця війни.
Тьяден так запанів, що курить сигари тільки до половини. Він поважно пояснює, що така вже в нього звичка. Навіть Кач викаблучується. Прокинувшись уранці, він голосно гукає:
— Емілю, подайте кав’яр та каву!
Взагалі ми всі стали напрочуд вишукані, кожен має іншого за свого денщика, звертається до нього на “ви” і наказує йому, що тільки заманеться.
— Кроп, у мене свербить підошва, спіймайте-но врешті ту вошу.
I Леєр простягає Альбертові ногу, наче балерина, а Кроп тягне його за ту ногу сходами нагору.
— Тьяден!
— Що?
— Стійте спокійно, Тьяден! I, до речі, треба казати не, “що”, а “слухаю”, отже, повторімо: Тьяден!
У відповідь Тьяден знову цитує круті слова з драми Гете “Гец фон Берліхінген”, вони в нього завжди напохваті.
Ще через тиждень ми дістаємо наказ повертатися. Наше раювання скінчилося. Нас забирають два великі ваговози. Вони вщерть навантажені дошками, та ми з Альбертом ще ставимо зверху наше чудове ліжко з блакитним шовковим балдахіном, з матрацами і двома мереживними покривалами. У головах ми кладемо кожному по мішку з найкращими харчами. Часом ми мацаємо руками ті мішки, і тверді копчені ковбаси, бляшанки з лівером та інші консерви, коробки з сигарами звеселяють нам серця. Кожен із нас має такий повний мішок.
Крім того, ми з Кропом урятували ще два фотелі, оббиті червоним плюшем. Вони стоять на ліжку, і ми сидимо в них, наче в театральній ложі. Над нами має на вітрі шовковий балдахін. У кожного в роті довга сигара. I ми сидимо, роздивляючись згори всю місцевість.
Між нами стоїть клітка, в якій колись жив папуга. Ми взяли ту клітку для кішки. Кішку ми веземо з собою, вона лежить у тій клітці перед мисочкою з м’ясом і муркоче.
Повільно котяться машини дорогою. Ми співаємо. Позаду, там де зосталося вже зовсім залишене село, снаряди здіймають фонтани землі.
Через кілька днів ми виступаємо, щоб зайняти новий населений пункт. Дорогою нам зустрічаються біженці, яких виселили звідти. Вони тягнуть із собою своє майно — на тачках, у дитячих колясках чи просто на спинах. Постаті зігнуті, на обличчях — скорбота, розпач, поспіх і покора. Діти чіпляються за руки матерів, часом малят веде трохи старша дівчинка, а ті, зашпортуючись, чалапають за нею і весь час озираються назад. Дехто з них тримає в руках якусь жалюгідну ляльку. Минаючи нас, усі мовчать.
Ми йдемо похідною колоною, адже французи не обстрілюватимуть села, з якого ще не вийшли їхні люди. Та ось за кілька хвилин уже виє повітря, земля двигтить, лунають зойки — снаряд влучив в останню машину нашої колони. Ми кидаємося врізнобіч і падаємо на землю, але ту ж мить я відчуваю, що напружена увага, яка завжди примушувала мене, хоч і не свідомо, правильно поводитись від вогнем, раптом зникла. В голові спалахує думка: “Пропав!” Це викликає в мене задушливий, гидотний страх. А за мить щось ляскає мене, наче батогом, по лівій нозі. І зразу ж я чую, як десь поруч скрикує Альберт.
— Альберте, вставай, вставай!— кричу я, бо ми з ним лежимо нічим не захищені, на рівній місцині.
Заточуючись, він підводиться й біжить. Я тримаюся біля нього. Нам треба перебратися через живопліт, вищий за нас. Кроп чіпляється за гілки, я хапаю його за ногу, він голосно зойкає, та я підштовхую його, і він перелітає через загорожу. Одним стрибком я лечу за ним і падаю в воду — за живоплотом виявився ставок.
На обличчя нам поналипали ряска й твань, проте схованка у нас чудова. Ми заходимо у воду аж по шию. Зачувши виття снаряда, ми пірнаємо з головою.
Пірнувши так разів із десять, я відчуваю, що з мене досить. Альберт теж стогне:
— Ходімо звідси, бо я впаду і втоплюся.
— Куди тебе поранило? — питаю я.
— Здається, в коліно.
— Ти можеш іти?
— Начебто можу.
— Тоді гайда.
Ми дістаємося до рівчака, що тягнеться понад шляхом, і нагинці біжимо по ньому. Вогонь нас доганяє. Шлях веде до складу боєприпасів. Якщо той склад вибухне, від нас не знайдуть навіть гудзика. Тож ми змінюємо план, звертаємо з дороги й біжимо просто в поле.
Альберт починає відставати.
— Біжи, я дожену,— каже він і падає на землю.
Я шарпаю його за руку, щосили торсаю.
— Вставай, Альберте, якщо ти зараз отут ляжеш, то вже не встанеш. Ходімо, я тебе підтримуватиму.
Нарешті ми добуваємось до якогось невеличкого сховища. Кроп падає, і я перев’язую його. Куля влучила йому трохи вище коліна. Далі я оглядаю себе самого. На штанях у мене кров, на руці теж. Альберт перев’язує мені рани бинтами із своїх пакетів. Він уже не годен поворухнути ногою, і ми обидва дивуємось, як ми взагалі змогли сюди доплентатися. Це, звичайно, тільки через страх; ми втекли б звідти, навіть якби нам відірвало ступні, бодай на обрубках, але втекли б.
Я ще можу якось повзати і підкликаю віз, що їде поблизу. На ньому повно поранених, нас теж беруть туди. Санітар, що супроводить поранених, вганяє нам у груди протиправцевий укол.
У польовому лазареті ми з Кропом улаштовуємо так, щоб лежати поряд. Нам приносять ріденький бульйон, ми жадібно з’їдаємо його, хоч і зневажливо кривимось, адже ми звикли до кращого; проте голод нас змагає.
— Тепер, Альберте, нас відпустять додому,— кажу я.
— Можливо,— озивається він.— Аби ж я тільки знав, що саме зі мною.
Біль дужчає. Під бинтами пече наче вогнем. Ми п’ємо воду, п’ємо склянку за склянкою.
— Чи набагато вище коліна мене поранено? — питає Кроп.
— На добрих десять сантиметрів, Альберте,— відповідаю я.
Насправді там не більше трьох.
— Ось що я надумав,— каже він трохи згодом,— якщо мені відріжуть ногу, я вкорочу собі віку. Не хочу шкутильгати по світу калікою.
Так ми лежимо, думаємо й чекаємо.
Увечері нас несуть до “різницької”. Злякавшись, я гарячково починаю обмірковувати, що робити, адже всім відомо: у польових лазаретах лікарі ампутують руки чи ноги, не довго думавши. При такій кількості поранених це простіше, ніж старанно латати людину. Я згадую Кеммеріха. Нізащо не дозволю себе хлороформувати, хай навіть мені доведеться не одному розчерепити голову.
Та все гаразд. Лікар длубається в рані, аж мені в очах темніє.
— Не придурюйтесь,— лається він і знову мене шматує.
В яскравому світлі його інструменти виблискують, наче ікла хижих звірів. Біль уже такий, що несила терпіти. Двоє санітарів міцно тримають мене за руки, але одну я висмикую і вже збираюся зацідити лікареві в окуляри, але він помічає це і відстрибує вбік.
— Хлороформуйте цього поганця! — люто кричить він.
Я миттю затихаю.
— Пробачте, пане лікар, я лежатиму спокійно, тільки не треба хлороформу.
— Отож-бо,— буркає він і знову береться до інструментів.
Це білявий чоловік, щонайбільше років тридцяти, з рубцями на обличчі і в огидних золотих окулярах. Я помічаю, що тепер він просто знущається з мене, дужче копирсається в рані, та ще й раз у раз скоса поглядає на мене крізь окуляри. Я вчеплююся руками в бильця; нехай я краще здохну, але він не почує від мене ані звуку.
Нарешті він видобуває з рани металеву скалку і кидає її мені. Він вочевидь задоволений моєю витримкою, бо старанно накладає мені лубок і каже:
— Завтра вас відправлять додому.
Потім мені гіпсують ногу. Опинившися знову з Кропом, я розповідаю йому, що напевне завтра прибуде санітарний поїзд.
— Альберте, нам треба домовитися з фельдшером, щоб нас відправили разом.
Мені справді щастить тицьнути фельдшерові дві сигари з фірмовими наклейками, докинувши кілька відповідних слів. Фельдшер обнюхує сигари й питає:
— У тебе їх ще багато?
— Ще ціла жменя,— кажу я,— і в мого товариша,— я показую на Кропа,— теж стільки. Можемо передати їх вам із вікна санітарного поїзда.
Він, звісно, відразу зметикував, що до чого, ще раз обнюхує сигари й каже:
— Гаразд.
Уночі ми не можемо й на хвилину заснути. В нашій величезній палаті помирає семеро. Один співає високим здушеним тенором церковні хорали, а далі починає вже хрипіти. Другий вилазить із ліжка і доповзає до вікна. Там він і лежить, перед вікном, немов хотів востаннє подивитися на білий світ.
Ноші з пораненими стоять на залізничній станції. Ми чекаємо поїзда. Періщить дощ, а тут немає ніякого даху. Ковдри в нас благенькі. Ми чекаємо вже дві години.
Фельдшер дбає за нас, наче рідна мати. Дарма що я почуваю себе дуже кепсько, я не забуваю про наш задум. Ніби ненароком я роблю так, що йому видно пачки з сигарами, одну сигару даю йому на завдаток. За це фельдшер укриває нас плащ-наметом.
— Ох, Альберте,— зітхаю я,— а пам’ятаєш наше ліжко з балдахіном? І кішку?
— I м’які крісла,— додає він.
Авжеж, і м’які крісла, оббиті червоним плюшем. Вечорами сиділи ми в них, наче якісь князі; і вже збиралися видавати їх напрокат. По цигарці за годину. Ото було б безтурботне життя, та ще й мали б з тих крісел пожиток.
— Альберте! — Нараз згадую я,— А наші мішки з харчами!
Нам стає сумно. Як вони тепер були б нам у пригоді! Коли б поїзд відходив… на день пізніше, Кач напевне знайшов би нас і приніс би сюди наші скарби.
От же клята в нас доля! Мусимо їсти ріденьку затірку, убогі лазаретні харчі, а в наших мішках лежать бляшанки із смаженою свининою. Але ми такі кволі, що не можемо навіть хвилюватися через це.
Вранці, коли в наших ношах уже хлюпає вода, нарешті прибуває поїзд. Фельдшер стежить за тим, щоб ми з Кропом потрапили до одного вагона. У поїзді повно сестер-жалібниць із червоного Хреста. Кропа влаштовують на нижній полиці, я лежатиму на верхній, над ним.
— Боронь боже! — мимохіть вихоплюється в мене.
— Що сталося? — питає сестра.
Я ще раз кидаю погляд на свою полицю. Її застелено білими як сніг лляними простирадлами, неймовірно чистими, на них ще видні бганки від праски. А я шість тижнів не міняв сорочки, вона брудна, аж чорна.
— Ви не можете самі залізти?— занепокоєно питає сестра.
— Та ні, можу,— кажу я, вмиваючись потом,— тільки спершу зніміть простирадла.
— Навіщо?
Я відчуваю, що брудний, як свиня. I маю отуди лягати?
— Але ж я…— і не зважуюся казати далі.
— Забрудните трохи ту білизну? — питає сестра, підбадьорюючи мене.— То нічого, ми її потім виперемо.
— Та ні…— кажу я, хвилюючись.
Я не здатен протистояти цьому навальному тиску культури.
— Ви гибіли на передовій в окопах, тож хіба ми не можемо випрати вам простирадла? — веде вона далі.
Я дивлюся на сестру, вона молоденька, вбрана в чисте, хрустке й біле, як усе тут довкола; важко збагнути, що це — не тільки для офіцерів, стає аж якось незатишно, ба навіть трохи небезпечно.
Проте ця жінка — справжній кат, вона змушує мене все сказати.
— У мене ж…— і я замовкаю; вона ж повинна зрозуміти, про що мова.
— Ну! Що там у вас?
— Воші! — вигукую я нарешті.
Сестра сміється:
— Нехай і вони трохи порозкошують.
Врешті мене це не обходить. Я залажу на полицю і вкриваюся ковдрою.
Чиясь рука торгає мене. То фельдшер. Діставши сигари, він собі йде.
За годину ми помічаємо, що вже їдемо.
Уночі я прокидаюся. Кроп теж ворушиться. Поїзд тихо котиться по рейках. Усе це ще незбагненне: постіль, поїзд, додому. Я шепочу:
— Альберте!
— Що?
— Ти знаєш, де тут убиральня?
— Здається, за дверима праворуч.
У темряві я намацую край полиці й хочу обережно сковзнути додолу. Але нозі немає на що спертися, на другу ногу, в гіпсі, ступати не можна, а я вже сповзаю і, наробивши шелесту, падаю на підлогу.
— Сто чортів! — вигукую я.
— Забився? — питає Кроп.
— Хіба ти не чув? — гарчу я.— Головою…
У глибині вагона відчиняються двері. Підходить із лампою сестра й бачить мене.
— Він упав з полиці…
Вона рахує в мене пульс і мацає лоба.
— Температури у вас нема…
— Нема,— погоджуюсь я.
— Може, вам щось наснилося? — питає вона.
— Напевне,— відмагаюсь я.
Але сестра береться й далі мене розпитувати. Вона дивиться на мене ясними очима, така чепурна, така дивовижна, і я й поготів не можу їй сказати, чого я хочу.
Мене знову підіймають нагору. Треба ж такої мороки! Адже тільки-но вона піде, мені знову доведеться злазити додолу. Коли б то була якась стара жінка, я, либонь, зважився б сказати, в чому річ, але ця сестра ще зовсім молода. Їй щонайбільше двадцять п’ять років, тож ради немає, сказати їй я не можу.
Тоді на поміч мені приходить Альберт, йому нема чого соромитися, йдеться ж не про нього. Він гукає сестру і, коли вона нахиляється до нього, каже їй:
— Сестро, йому треба…
Однак Альберт теж не знає, як висловитися, щоб було цілком пристойно. На фронті поміж нами це визначалося одним-єдиним словом, але тут, у присутності такої дами… Та нараз Альбертові пригадуються шкільні часи, і він бадьоро додає:
— Йому треба надвір.
— А, он що,— каже сестра.— Але ж нащо йому для цього злазити з полиці,— з загіпсованою ногою. Що ж саме вам треба? — звертається вона до мене.
Це нове запитання лякає мене на смерть, бо я не маю найменшого уявлення, який термін тут треба вжити. Сестра приходить мені на допомогу.
— За великим чи за малим?
От ганьба! Я впріваю, наче мавпа, і розгублено кажу:
— Ну, тільки за малим…
Урешті все обійшлось. Мені дають пляшку, а за кілька годин й інші поранені роблять те ж саме. На ранок ми вже всі призвичаїлись і, не соромлячись, просимо те, що нам треба.
Поїзд іде повільно. Іноді він зупиняється, і тоді з вагонів виносять померлих. Зупиняється він часто.
В Альберта температура. Я почуваюся непогано, біль можна терпіти, але куди гірше те, що під гіпсом, мабуть, завелися воші. Нога страшенно свербить, а почухати її нема як.
Цілісінькі дні ми куняємо. За вікнами тихо пропливають різні краєвиди. На третю ніч ми прибуваємо в Гербесталь. Я дізнався від сестри, що на наступній станції Альберта висадять, бо він температурить.
— А куди йде поїзд? — питаю я.
— До Кельна.
— Альберте, нас висадять обох,— кажу йому,— от побачиш.
Коли сестра робить наступний обхід по вагону, я затримую віддих так, що кров шугає в голову. Обличчя в мене червоніє, його зрошує піт. Сестра зупиняється,
— Вам боляче?
— Еге!— стогну я.— Раптом заболіло.
Вона дає мені термометр і йде далі. А я недарма вчився в Кача, тепер я знаю, що робити. Ці солдатські термометри не розраховані на досвідчених вояк. Слід тільки загнати живе срібло вгору, воно застрягне в тоненькій рурочці й уже не падатиме.
Я засовую термометр під руку навкоси вниз, легенько вказівним пальцем постукую по ньому, а тоді перевертаю. Виходить 37,9. Та мене це не задовольняє. Запалюю сірника і, дотримавши поблизу термометр, доводжу стовпчик до 38,7.
Коли сестра повертається, я щосили надимаюсь, уривчасто дихаю, втуплююся в неї виряченими очима, неспокійно кручусь і шепочу;
— Я більше не можу терпіти…
Вона записує моє прізвище на папірець. Я певен, що гіпсу мені без нагальної потреби знімати не будуть. З поїзда нас висаджують разом — Альберта і мене.
Ми лежимо в католицькому лазареті, в одній палаті. Нам дуже пощастило, бо католицькі лікарні славляться дбайливим доглядом і добрими харчами. Лазарет геть заповнений пораненими з нашого поїзда, серед них є й дуже важкі. Сьогодні нас іще не оглядають, бо тут замало лікарів. Коридором раз у раз провозять низенькі візки на гумових коліщатках, і завжди на такому візку лежить хтось випростаний. Мабуть, до біса незручно так лежати, хіба що як чоловік спить мертвим сном.
Ніч минає неспокійно. Ніхто не може заснути. Вже над ранок ми трохи задрімали. Та я прокидаюся від світла. Двері розчинені, з коридора чути голоси. Інші поранені теж прокидаються. Один із них, що лежить тут уже кілька днів, пояснює нам, у чому річ:
— Тут, нагорі, сестри щоранку читають у коридорі молитву. Вони звуть це ранньою службою. Щоб і ми її почули, вони розчиняють двері до палат.
Безперечно, вони роблять це з добрим наміром, але у нас болять усі кістки, болять голови.
— Яке безглуздя, — кажу я.— Саме коли ми ледве поснули…
— Тут, нагорі, лежать легкопоранені, ось вони і вважають, що так треба.
Альберт стогне. Я спалахую з гніву і кричу:
— Та замовкніть там нарешті!
За хвилину до нас заходить сестра. У своєму чорно-білому вбранні вона скидається на гарненьку ляльку-ковпачок для кавника.
— Зачиніть двері, сестро,— каже хтось із поранених.
— Двері відчинені, бо в коридорі промовляють молитву,— відказує вона.
— Але ми хотіли б іще поспати…
— Молитися краще, ніж спати. — Вона стоїть і безневинно всміхається. — До того вже сьома година.
Альберт знову стогне.
— Зачиніть двері! — гаркаю я.
Сестра зовсім збентежена, щось таке вочевидь не вкладається їй у голові.
— Але ж ми молимось і за вас.
— Дарма! Зачиніть двері!
Вона щезає, покинувши двері розчиненими. Знову чути, як вони там бурмочуть молитву. Від цього я ще дужче скаженію.
— Рахую до трьох, — кажу. — Коли за цей чає вони не замовкнуть, я чимось у них пожбурю.
— I я теж, — озивається ще один поранений.
Я рахую до п’яти. Тоді беру пляшку, націлююсь і жбурляю її крізь двері в коридор. Пляшка розбивається на дрібні скалки. Молитва уривається. До нас входить зграйка сестер, вони лають нас, але досить стримано.
— Зачиніть двері! — галасуємо ми.
Вони щезають. Останньою йде та мала, що оце заходила до нас.
— Безбожники! — цвірінькає вона, але зачиняє за собою двері.
Ми перемогли.
