«Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо» РОЗДІЛ XIX. У сні і наяву
— Де ти цілий день бігаєш, не ївши? Диви, аж очі позападали, докірливими словами зустріла мене мати.
— Та що ви, мамо! Я юшки отак-о наївся. Ох і смачна! Там один Сашко такий мастак виявився — краще любого куховара, — так несподівано прохопивсь я, що ледве встиг собі рота затулити, щоб зовсім не проговоритися. Мати помітила мій жест і, підозріло глянувши на мене, спитала:
— Про якого це ти Сашка?
— Га про… про… Юрчишина, — почав виплутуватись я, як в’юн із сітки. — Отой, знаете, що біля млина живе, дядька Михаила син.
А сам аж млію всередині. А що, як мати його сьогодні у селі бачила? Пропав тоді. Ні, пронесло! Мати нічого не сказала Значить, не бачила.
— Так що — добре клювало? — лагідно усміхнувшись, спитала мати
— Поганюче! Ледве на юшку наловили, — не червоніючи, брехав я — Ми сьогодні на ніч збираємось. На плеса. Пустите?
— Подивимось, подивимось. Іди-но дров урубай, а то в мене вже всі вийшли.
І я, радий, що все так добре обійшлося, побіг рубати дрова.
До обіду я все кубцем-кубцем коло матері — то води принесу, по помиї виллю, то в хаті підмету. Такий хороший, хоч до рани прикладай. А що поробиш, треба ж, щоб на ніч пустили. Кукурузо ж чекатиме.
Після обіду чогось мені очі злипатися почали — далися взнаки нічні пригоди. Приліг я під грушею в холодочку і одразу ж упав в сон, як сокира в воду.
І наснилося мені щось чудернацьке. Не сон, а просто кіно.
Стою я значить, на березі острова Переекзаменовки.
Стою і бачу; випливає на плесо корабель, величезний білий океанський корабель (я такі тільки в кіно бачив), трипалубний, а труба завбільшки, як вся наша хата. Я стою і дивуюсь: як це він через вузенькі стружки в очеретах проїхав? Та не встиг я добре надивуватися, як з корабля спускають трап і по трапу йде на берег… Гребенючка. Підходить до мене й каже:
— Здрастуйте вам. До вас на острів приїхала німецька делегація піонерів. Ви будете за перекладача.
Я здивовано дивлюсь на неї, і мені хочеться сказати: “Чого це ти, дурепо, мене на “ви” звеш?” — але я чомусь чемно відповідаю:
— З великою радістю. Але хочу нагадати вам, що в школі я вивчаю, як вам відомо, англійську і по-німецькому говорю не дуже вільно. По німецькому я знаю лише три слова: дер Тиш, дер Штуль і дер Бляйштіфт.
— Нічого, — каже Гребенючка, — цілком досить. Приймайте гостей. Ось вони, будь ласка.
Я дивлюсь і бачу, що по трапу спускаються Ігор, Сашко — “штурман” і Валька.
“Он воно що! Так вони, виходить, німецькі піонери, а не наші”.
Ми йдемо по острову і підходимо до куреня. Біля куреня стоїть Кукурузо і колупає в носі.
— Знайомтесь. Губернатор острова Переекзаменовки Робінзон Васильович Кукурузо, — кажу я, як мені здається, по-німецькому, а сам думаю: “Тю! Чого це я його губернатором охрестив? Що він, капіталіст, чи що? Він же наш радянський Робінзон. Треба було, мабуть, сказать — голова сільради. Але яка ж тут сільрада, коли він на острові один!”
Між тим Кукурузо каже:
— Будь ласка!
І ми входимо в курінь. Входимо в курінь і опиняємось у великій світлій кімнаті, де все біле, як у лікарні. Посередині на білому столі стоїть блискуча нікельована каструля.
— Каструля, — пояснює Кукурузо. — На транзисторах. Сама варить. Без вогню.
“Ти диви. От чортів Кукурузо! Таки понавидумував оте… на транзисторах”.
— Дер Штуль? — питає раптом Валька.
— Дер Бляйштіфт, — відповідаю я і сам дивуюсь, як складно виходить. Адже вона спитала: “Слухайте, а як з вашим секретним ділом?” — а я відповів: “Все в порядку. Не хвилюйтесь”.
Яка гарна німецька мова! Одне слово скажеш, і все зрозуміло. Треба буде на той рік попроситися у школі в німецьку групу. Обов’язково. Відмінником у ній стати — раз плюнути. Тепер я розумію, чому всі вони: і Валька, і Ігор, і Сашко — відмінники.
І тут я раптом бачу: позад Вальки стоїть у капітанській формі… Книш. А біля нього — голий, у масці і в ластах, Бурмило.
“Вермахт… Подарунок від німців… Двадцять залізних… Сьогодні вночі…” — згадую я, і все в мені враз пішло-поїхало вниз.
А Книш підходить до мене й грізно каже:
— Дамі завжди треба звільняти місце! — і щосили штовхає мене в груди.
— Тільки так! — чується голос Бурмила.
І я лету, лечу, лечу — кудись у безодню. Геп — і просинаюсь
Отаке чорті-що наснилося мені.
І вмить я згадав, що мені треба їхати на ніч у плавні. Що “сьогодні вночі” — таки сьогодні вночі. І так мені зробилося маркотно, що й передати не можу.
Матері не було — пішла в поле. Батько зранку на роботі. Ніде нікого. А тут ще цей сон… Не міг я сидіти на самотині. До людей мене потягло. На вулицю. Як добре все-таки що є на світі люди! Ондо голопуза дітлашня сусідська у колії заболоченій корабликів пускає, а все одно: гпянеш на них — і легше.
Зазирнув я у двір до Ренів. Дід Варава сидів на призьбі і мантачив косу.
“Ех, нічого ви, діду, не знаєте, де зараз ваш дорогенький онук Ява, подумалося мені. — Якби ви знали, не сиділи б так спокійно. А вночі сьогодні хтозна-що його чекає! Справжня військова операція. Може, й стріляти доведеться. Ех!”
Проскочив я повз відчинену хвіртку, щоб не помітив мене дід (а то ще, чого доброго, питати почне!).
“А може, не приїде Книш? Захворіє абощо. Всяке ж буває. Але — ні, навряд. Такі не хворіють”.
Назустріч Галина Сидорівна.
— Здрастуйте! — привітавсь я до неї чемненько, а в душі: “Прощайте, Галино Сидорівно! Може, й не побачимось більше..”
Іду далі
І раптом…
— Чого ти носа повісив? Знову щось накоїв і мати ременя дала? — почув я несподівано. Звів голову. Біля колодязя, з відрами й коромислом, стояла Гребенючка і дивилася на мене усміхнено. — І чого це ти сам? А де ж твій переекзаменовщик? Посварилися, може?
Мабуть, треба було їй сказати щось різке або уїдливе: “Не твоє свиняче діло”, але мені не схотілося такого говорити, і я просто сказав:
— Він у Пісках, у тітки.
— А ти, бідненький, ходиш і плачеш.
І знову я втримався від обов’язкового в таких випадках: “Сама ти плачеш. Оно витри під носом”, — а чесно признався:
— Не плачу, але скучаю.
Мої незвично смиренні відповіді, мабуть, здивували і розчулили Гребенючку. Вона глянула на мене з щирим співчуттям і сказала:
— Так чого ж ти до школи не приходиш, на майданчик? Ми там завжди у волейбола граємо і в інше.
— Та-а… — невиразно протяг я. І мені раптом дуже захотілося розказати їй і про острів, і про Книша з Бурмилом, і навіть про сон, що наснився мені сьогодні. Я ледве втримався. Якби це була тільки моя таємниця, я б таки, напевне, розказав. Але — Кукурузо! Він би ніколи не простив мені цього. Як важко іноді бути вірним другом!
І ще я несподівано подумав: “А чи вміє Гребенючка танцювати козачок?” І хоч я не знав, але чогось вирішив, що, мабуть, уміє.
Поки ми говорили, вона опустила відро в колодязь і тепер почала витягати, крутячи обома руками корбу. Я спершу дивився, потім у душі махнув рукою: “А! Кукурузо ж все одно не бачить!” — і сказав:
— Давай поможу.
Вона нічого не відповіла, я взявся й собі за ручку, і ми почали крутити вдвох. Ми крутили так завзято, що відро гойдалося там, у глибині, стукалося об цямрини, і чулося безперервне хлюпання, мов водопад. Коли ми витягли, води було всього піввідра. Ми глянули одне на одного і засміялися.
— Давай ще.
Мені було дуже весело отак удвох крутити корбу. Наші руки торкалися, ми штовхали одне одного, а один раз навіть стукнулися лобами. І весь час сміялися. І стало шкода, коли відра були вже повні.
Вона почепила їх на коромисло, взяла на плечі і пішла похитуючись. Десь вглибині ворухнулася в мене думка: було б помогти їй, піднести хоч до воріт. Але на це вже в мене не вистачило пороху. І я тільки мовчки дивився їй услід. І думав, що на безлюдному острові я б не жив нізащо в світі. Навіть за мотоцикл з коляскою.
“Прощай, Ганю! Може, ми й не побачимось більше… І ти все життя згадуватимеш оцю нашу зустріч біля криниці… Ой! — згадав я раптом. Кукурузо ж скигликів просив привезти. А скоро ж продмаг закриється”.
І тут, наче кийком по голові, стукнула мене думка: “Леле! У мене ж грошей ні копійки. А скиглики дев’ять копійок сто грамів! Що робити? Коли мати або тато прийдуть, продмаг буде закритий”.
Гребенючка вже входила у свою хвіртку.
— Гр… Гр… Ганю! — гукнув я, чи не вперше в житті називаючи її на ім’я.
Вона хитнулася і аж вихлюпнула воду від несподіванки.
— Ганю, — підбіг я до неї, — стривай! Знаєш що, позич мені дев’ять копійок. Мати з роботи прийде, я одразу віддам.
— Нащо? — лукаво глянула вона на мене. — На цигарки? Да? На цигарки?
— Та які там цигарки! Дуже треба… Я на рибалку на ніч їду. Гачків купити, а то сільмаг закривається. Чесслово, оддам. Позич.
— Тільки в мене дев’яти нема, у мене п’ятдесят цілих. Мати на книжку дала. Ох, гарна книжка продається!..
— То я здачі принесу. Я швидко.
— Пожди, я винесу.
Коротше кажучи, скигликів я купив, Гребенючці здачу відніс, а коли мати прийшла, і борг оддав. Усе вийшло добре. Навіть не довелося довго просити у матері дев’ять копійок. Одразу дала. І на ніч відпустила.
От що значить бути хорошим і виконувати все, що тобі наказує мати!
Ще й харчів напакувала повнісіньку торбу — наче я на місяць мандрувати їду.
І коли зайшло сонце, я вирушив. По дорозі у сінях поцупив ще довгеньку мотузяку-припиначку, на якій мати колись припинала бичка. “Хтозна, може, доведеться зв’язувати, так щоб було чим”, — подумав я, відчуваючи при цьому холодок у животі.
«Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо» РОЗДІЛ XX. “Руки вгору!”
Кукурузо з вудкою в руках стирчав по пояс з води коло берега. Стирчав, мабуть, давно, бо вже посинів, як бузина, і цокотів зубами.
— Нічого сказать, поспішав ти, як свекор пелюшок прати. Я вже думав, що ти зовсім не приїдеш, — сердито пробурмотів він, але я бачив, що він ховає радісну усмішку. Він — таки боявся, що я не приїду, і зрадів, коли побачив мене.
Кукурузо вийшов з води і почав вимахувати руками та присідати, зігріваючись. Потім спитав:
— Ну як там? Що нового? Як дід мій? Ще в міліцію не заявив?
— Та що ти! Сидить собі спокійнісінько і косу клепле. Про тебе й не думає.
Кукурузо нахмурився. І я зрозумів, що йому неприємно це чути. Йому, мабуть, здавалося, що він уже так давно-давно на цьому острові, а виявляється, ніхто навіть не помітив його відсутності.
— Ну й правильно. І добре. Скоро взагалі всі забудуть, що був такий… І все буде в порядку, — бадьоро говорив він, але в голосі чувся сум і туга. Кому ж хочеться, щоб його всі забули!
Я витяг кульок із скигликами і простяг йому.
— О! Таки привіз! Спасибі! От скучив, — і він одразу вп’явся зубами в скиглик.
— Ну, а що ж ти робив? — спитав я.
— Та що, рибу ловив і просто так…
— Ну, а щоденник свій ти хоч пишеш?
— Ні, не пишу, — легковажно промовив він, жуючи скиглик. — Кинув. Це ж усе одно, що уроки готувати. Чи я для цього на безлюдний острів запхався!
Я нічого не відповів: я ж знав, що там — у щоденнику.
— Слухай, давай у цурки-палки зіграємо. Я так давно не грав! запропонував несподівано Кукурузо.
— А що, можна, — погодивсь я.
І старі стріляні качури, банькаті жаби, полохливі очеретянки та інші жителі плавнів уперше, мабуть, в своєму житті почули одчайдушне й протяжне:
— Цурки-палки-накувалки накую-ю-ю…
Аж дотемна грали ми з Кукурузом. Припинили тільки тоді, коли вже ні цурки, ні навіть палки не було видно.
Ще від час гри, чим більше темніло, тим більший неспокій огортав мене. Я, звичайно, намагався не виказувані його Кукурузові, але з кожною хвилиною щось дедалі дужче муляло мені всередині. А коли зовсім стемніло, я вже був, як то кажуть, готовий: ледве стримувався, щоб не цокотічи зубами.
— Ну, поїхали на Високий, — сказав Кукурузо. Він витяг з куреня рушницю, зарядив.
Ми сіли в човен. Кукурузо на носі з рушницею, я гріб. Ніч, як на зло, знову була хмарна, беззоряна, наче хтось накрив землю чорним рядном.
— Значить, план такий, — шепотів Кукурузо. — Я з рушницею, ти — з ліхтариком. Я кажу: “Руки вгору!”, ти в цей час світиш ліхтариком і гукаєш: “Товаришу Валігура, заходьте справа! Миколо Івановичу, заходьте зліва!” Щоб він думав, ніби нас багато. Так навіть справжні прикордонники роблять, коли затримують шпигуна.
— А… а що ми потім робитимем? Коли затримаємо його? — поцікавивсь я.
— Як — що? Передамо в міліцію. Товаришу Валігурі передамо.
— То, значить, ти свій острів покинеш і не будеш більше Робінзоном? Розсекретиться ж усе.
Ох, і нащо я це сказав!
— Ні, ні в якому разі! — категорично прошепотів Кукурузо. — Я залишусь на острові. А ти повезеш його в міліцію.
Мені стало зовсім погано. Я мало не випустив весло з рук.
— Та що… та як… та ну… — забелькотів я.
— Подумаєш! Одведеш до міліціонера, товариша Валігури, і все.
— Та Валігура ж ще спатиме, — мало не заплакав я. — Що ж я з цим злодюгою робитиму вночі сам? Він же мене придушить.
— Не бійся! Я тобі дам рушницю. Потім привезеш.
— Н-не-треба. Н-не давай! — тепер уже категорично прошепотів я. — Я б-боюсь. Я рушниці боюсь ще більше, ніж Книша. Ненароком стрельну, вб’ю його, і мене тоді розстріляють.
Я вже остаточно зрозумів, що у Кукурузо ніякого плану не було. Він усе продумав тільки до того моменту, коли скаже: “Руки вгору!” — і Книш стане, хитаючись, з піднятими руками. А далі, виходить, усе повинен робити я. Дзуськи!
— Ні! Так не буде! Я сам Книша не повезу, як собі хочеш.
— Та гаразд уже! До села вдвох довеземо, а тоді я вернусь. От нюні розпустив! Не знав я, що ти такий боягуз!
Мені стало соромно. Кукурузо таки був набагато хоробріший за мене. Іч, як тримається впевнено!
Ми пристали до Високого острова. Хвилини зо дні сиділи в човні нишком, загамувавши подих, — прислухалися. Ніде ніщо анічичирк! Бурмила нема (човна не видно). Послухався-таки Книша, лишився вдома, щоб не заважати…
Загнали ми свій човен в очерет, замаскували. Самі залізли на березі в кущі — я по один бік стежки, що до озерця веде, Кукурузо — по другий. Тепер нам лишилося одне — ждать, довго ждать, може, навіть усю ніч, аж до світання, поки не приїде Книш.
— Спати не можна. Ні хвилини. Бо як почнемо куняти, розморить, будем, як мокрі курки, і нічого не вийде, — тихо сказав Кукурузо.
— Твоя правда, — зітхнув я. Мені вже зараз хотілося спати.
Я широко розплющував очі, вдивляючись у темряву, в якій ледь—ледь можна було розрізнити на тлі неба обриси очеретів, але очі самі собою стулялися, і доводилося раз у раз протирати їх.
Мабуть, немає нічого важчого, як не спати, коли хочеться спати. І, мабуть, немає довших хвилин, ніж оті хвилини напівсонного чекання в темряві.
— Не спи, бо прогавимо, — шипить з кущів невидимий Кукурузо.
Якби він знав, як мені хочеться саме прогавити! Та хіба з ним прогавиш, з таким завзятим? Невже він справді не боїться?
Уява малює мені страшні картини: Книш, вищирившись по-хижацькому, б’є мене веслом по голові, потім кидає в річку, я ковтаю воду, задихаюся-задихаюся, водорості обплутують мене і… Мені навіть справді стало важко дихати. І нащо ми вталапалися в цю справу? Дійсно, хтозна-що може бути. А що, як трапиться оте, що я тільки-но уявляв? Це ще добре, коли знайдуть наші тіла. Тоді будуть гучні похорони, з музикою, з промовами. Ховатиме вся школа, все село. Всі плакатимуть. І Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: “А я ж бачила його напередодні. Він був такий хороший, такий чемний — допомагав мені витягати воду з криниці. І Ганею назвав. Я ще йому дев’ять копійок пезичила. Знала — я б йому п’ятдесят оддала назовсім. Який буз хлопець!”
Мені стає так шкода себе, і я здаюся собі таким нещасним, що починає щеміти в горлі.
Але Кукурузо нічого цього не розуміє. Він знову шипить з кущів:
— Не спи!
І я трагічно шепчу у відповідь:
— Та не сплю я, не сплю, чого ти!
Час іде. Чи то очі звикли до темряви, чи стає світліше, але вже краще видно очерети, і вода виблискує, і клубочаться в небі хмари. А може, то вже світає? Бо в мене таке враження, що ми сидимо цілу вічність.
І враз — наче хто штрикнув мене чимсь гострим у груди. З темряви вигулькнув човен. Він плив прямо до берега. Ближче, ближче. В човні грізна постать гребе веслом.
Серце повисло в мене на тоненькій ниточці — от-от обірветься. І тут у кущах клацнув курком Кукурузо і зривисто-басовито крикнув:
— Р-руки вгор-ру!
Я забув про ліхтарик, забув, що мені треба кричати, і панічно вереснув:
— Дядя міліціонер, сюди! Дядя міліціонер, туди!
І завмер, злякавшись власного голосу. “Ой що ж це ми робимо! Що ми робимо! Він же ще нічого шпигунського не робив, а ми вже: “Руки вгору!” Ой, що ж це буде!”
— Руки вгору! Руки вгору! — знову, але вже не так басовито повторив Кукурузо і теж розгублено замовк.
Якусь мить було тихо, потім…
— Га? — наче не дочувши, спитала “грізна постать”.
І щось глухо вдарилось об землю — то випала з Кукурузових рук рушниця. А я на все небо роззявив від несподіванки рота. І, тільки зараз згадавши про ліхтарик, стиснув його рукою.
Перед нами був… дід Варава.
— Діду це ви? — плаксивим, розгубленим голосом спитав нареші Кукурузо.
— Та я ж, я, — сказав дід, вилазячи на берег. — Не впізнали, жовтодзьоби?..
Ми мовчали. Кукурузо, видно, ждав і боявся дідових розпитувань — чому збрехав, що йде до тітки в Піски, де був, що робив чому оце — “руки вгору…” Але дід мовчки замасковував свій човен в очереті і нічого не питав, наче він усе-все знав. У таких випадках завжди краще самому щось питати.
І Кукурузо, нарешті, несміливо спитав:
— Діду, а як ви тут опинилися?
— Топитися їхав. З горя. Що в мене такий онук шалапутний.
— Та не жартуйте, діду.
— От, інтересно мені жартувать з тобою!
— Ну, скажіть, діду, — канючив Кукурузо.
— Ти ж мені збрехав, чого ж я маю правду тобі казати.
— Та я… — затнувся Кукурузо. Що ж бо скажеш?
— Ехе-хе, — сумно зітхнув дід. — Куди ж я міг їхати! Тебе, дурника, шукав… Отож узявся я сьогодні рушницю свою чистить. У неділю ж відкриття полювання. Вирішив і твою почистити. Думаю, хоч і двоєшник ти, а жалко все одно треба ж з тебе мисливця зробити. Кинувся — нема твоєї рушниці. Туди, сюди — нема. Невже, думаю, хтось украв? Потім глядь — набоїв майже половини нема (вони ж у мене, дурнику, підраховані). Почав догадуватися. Тим більше, бачу, й ватянки нема, в якій ти зі мною на полювання ходив. Але все-таки вирішив перевірити. І пішов аж у Піски до тітки Ганни… Отак ти мої ноги старі жалієш! Туди сім кілометрів, назад сім. Там тебе, звісно, не найшов. Ганні ні став нічого говорити, щоб не хвилювалася. Ну, думаю, не інакше, як у плавні чкурнув хлопець, бісова душа. Я й сам же туди ще пацаном колись тікав після того, як батько духу дав за розбиту макітру. Знаю… Прийшов я з Пісок — уже вечоріло. Було б на ранок пошуки відкласти, та на душі неспокійно: “Уже два дні отой жовтодзьоб сам у плавнях (бо ж дружка твого я бачив), а я, старий дурень, і вухом не веду. Може, він голодний, може, хто його зна, що з ним. Усе-таки плавні — це не жарт. Не один фашист могилу собі тут знайшов… Як дома сидіти, дай, думаю, поїду пошукаю”. І поїхав. Якби не оте “Руки вгору”, мабуть би, старий до ранку по плавнях мотався, як водяник. Отак-то…
Кукурузо всього міг чекати: що дід лаятиметься, що навіть намне вуха, як бувало. Але що дід говоритиме так просто й щиро, він, мабуть, не думав. Він принишк і мовчав.
— Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина, чи ні? — з болем сказав дід.
— Не кажіть так, діду, не помрете ви, — злякано писнув Кукурузо.
— А ти що думав — дід вічний? На дев’яносто вже завернуло. От-от — і в яму сторчака. Вже недовго…
— Я, може, ще навіть раніше за вас помру. Оно, пам’ятаєте, як у мене чиряк на нозі був і температура сорок… Так що не кажіть.
— Е, синку, молоді можуть вмерти, а старі мусять вмерти… Так уже заведено. І не треба в цьому змагатися. Краще в чомусь іншому…
Запанувала мовчанка. Видно, мого друга вкрай збентежили і схвилювали дідові слова. Та й мене теж. Ніколи я не бачив діда таким. Завжди він бурчав, лаявся, навіть потиличниками частував, а тут… Ех, краще б він нам вуха нам’яв!..
— Діду, — жалібно мовив Кукурузо, — ви не кажіть матері. Я вас прошу. Га, діду?
— Та що ж казати. Нема чим радувать.
— Я вчу граматику, вчу, чесне слово. І переекзаменовку здам.
— Побачимо…
— Ви думаєте, ми балуємося. Ми тут… ми тут…
— Та бачу ж — вистежуєте когось. Кого ж це?
— Книша.
— Овва! Чого раптом?
Кукурузо хотів був почати пояснювати, аж тут дід враз приставив долоню до вуха і тихо сказав:
— Цить!.. Потім… Пливе… Ховайтесь, хлопці, побачимо, в чім тут справа.
Ми принишкли. А дід ступив тільки один крок до куща і — ніби розтанув у темряві. Минула хвилина, дві, а може, й більше. І тільки тоді ми побачили — із стружки виплив човен. Як дід Варава міг почути його, не збагну. От що значить — старий мисливець!
Човен пристав до берега.
З човна виліз Книш.
Щось дзвякнуло, впавши на землю.
Книш лайнувся півголосом, підняв, пішов стежкою.
Він так близько пройшов повз мене, що мені здалося, він зараз перечепиться через мою ногу, і я швиденько підібгав її під себе.
В одній руці Книш тримав великий залізний лом, а в другій — відро й друшляк, оте металеве з дірочками, на якому галушки й вареники зціджують.
Біля озерця Книш поклав лом на землю, роззув чоботи, забрів по коліна у воду й почав друшляком збирати щось з поверхні озерця і струшувати у відро.
— Гайда, хлопці, — шепнув дід і, вийшовши з кущів, голосно кахикнув:
— Кахи-кахи!
Від несподіванки Книш сіпнувся, послизнувся — шубовсть! — і сів у воду. Лише голова з води стирчить, на всі боки розгублено крутячись.
— Помагай’бі, чоловіче добрий, — спокійно мовив дід. — Що це ви тут робите?
— Ку-купаюсь! — дурнувато вищирився Книш і почав незграбно підводитися.
— З друшляком? Ясно!.. А беріть-но, хлопці, його чоботи, ломика заарештований він. Повезем у село — там розберемось…
— Та що ви, дедушка!.. Та що ви, їй-богу!.. — заметушився Книш, вилазячи з води і брикаючись на всі боки. — От жартують! Ги-ги! От жартують!
— Давай-давай! — підвищив голос дід.
— Та ну, чесне ж слово! Та ну, що ви таке говорите!
— Лізь, кажу, в човен сам! Бо зв’яжу!
— Та постойте, дедушка! Я все розкажу! Все, як є. Не винен я… їй-богу! От святий хрест! Це все вона! Проклятуща баба! Тюрма народів! Сам її ненавиджу! Щоб їй триста болячок! Їй-богу! Отож як почула про той льобулус, ну в одну душу: “Дістань та дістань, воно піде на базарі”. Ну з ножем до горла пристала. Що ти зробиш! Хай уже, думаю, щоб одчепилася, дістану трошки. Поїхав. А воно, виявляється, ще, по-перше, нема, а по-друге, — мікроскопічне Як ти ним, мікроскопічним, торгуватимеш? Ну хоч додому не вертайся! Ви ж не знаєте моєї баби… Вирішив я їй якоїсь іншої гадості з води натягати, щоб тільки не гавкала (хіба вона розбере?). Обманув її, сам сознательно обманув! Не хотів же чіпать — раз ученики таке діло роблять. Думав, усе! Обійшлося! І торгівля йде, і я спокійний. Та нещасна моя доля. Оце вчора дізналася вона про обман. Господи, що було! Хоч хрестись та тікай. “Ти, кричить, злочинець, ти, кричить, уголовник! Я ж людям, може, шкоди завдала! Якщо настоящої мені не принесеш — з світу зживу!” Ну що було робити? Ну, пойміть, дедушка, хіба я хотів? Їй же богу! Одпустіть, пожалуста.
Книш замовк, схлипуючи.
Видно, дід завагався — сопів і кахикав
— Ой, діду, викручується він! Як ужака! — скрикнув Кукурузо. — Вони тут з Бурмилом… у акваланзі для підводного плавання… ціле літо пірнають.
— Спеціально у Києві купили. Ми самі бачили, — підхопив я. — Завдання у них якесь… від вермахту… Мабуть, фашистський архів з дна дістають. Як у Чехословаччині.
Книш аж зіщулився весь.
— Та що ви, хлопці! Що ви! Та боронь боже! Яке там завдання! Христос з вами! Таке ж вигадали, їй-богу!
— А що ж? — спитав дід.
Книш якийсь час мовчав, потім враз гаряче заговорив:
— Та знаєте, та ми ж якраз, дедушка, і про вас думали. Хотіли подаруночок вам ізробить. Хоч ви й непитущий, але ж па свята чарочку можете… Хи-хи! Це ж, знаєте, узнав я, що у війну німці тут спирт затопили. Двадцять, кажуть, каністр лежить. Герметичні, що їм зробиться. Так ото думаємо піднять. Тільки ж ви, дедушка, пожалуста, нікому-нікому! Ми вам по дружбі дамо. Навіть і не думайте відмовлятися. Це ж таке діло! Згодиться! Хі-хі!..
Книш засміявся дрібненьким підлим сміхом. Та сміх одразу й увірвався. По дідовому настрою зрозумів Книш, що сміятися не до шмиги.
— Ясно, — суворо сказав дід — А ломика оце нащо брав?
— Та просто так… просто… — зам’явся Книш.
— Хотів греблю зруйнувати? Щоб сліди замести? Щоб усе спливло? Мовляв, стихійне лихо? Так? — у голосі діда дзвеніла лють.
— Таж клята баба, — почав Книш, але дід перебий його:
— Годі вже! Сідай! Поїхали!
— Та, дедушка! — плаксиво запросився Книш — Та ми ж з вами сусіди! Що вам — більше всіх треба? Я ж нічого не зробив, не встиг же! Одпустіть!
— Які ми сусіди! — одрубав дід. — Ти зовсім на іншій планеті живеш! І не смій сусідиться до людей. Поїхали!
І Книш згорбився і, як побитий собака, слухняно пішов до човна. А коли вже ми одпливали, дід Варава, ні до кого не звертаючись, тихо сказав:
— А той спирт партизани ще у сорок третьому виловили. Для госпіталю. Було б старожилів спитать, перед тим як у воду лізти.
«Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо» РОЗДІЛ Останній. Отак закінчилися пригоди Робінзона Кукурузо на безлюдному острові поблизу села Васюківки
Наступний після тої ночі день був ущерть насичений знаменними подіями.
Зранку приїхав професор Дудка, керівник київських юннатів, а разом з професором кореспондент піонерської газети.
Професор Дудка виявився молодою вродливою жінкою у модному платті з короткими рукавами і в туфлях на тонюсіньких каблучках—шпильках.
Професор Дудка подивилася на глобулус і сказала, що це “прекрасний штамб хлорели” (саме так вона висловилася), що вона обов’язково доповість про це в інституті, що це великий успіх, і гаряче потиснула руки спершу Фарадейовичу, а потім усім юннатам.
Фарадейович аж сяяв від щастя (до речі, в цей день виписали з лікарні його жінку).
Юннати теж сяяли (кореспондент обіцяв написати про них у газеті). Потім Фарадейович при всіх обняв нас з Явою, поцілував і сказав:
— Коли б не ви — все б погибло! Спасибі, друзі мої, спасибі!
***
А незабаром у клубі був товариський суд. На сцені стояв накритий червоною китайкою стіл, за яким сиділи голова колгоспу Іван Іванович Шапка, члени правління, Явина мама-депутат, дід Варана, дід Салимон і Галина Сидорівна.
А збоку на лаві підсудних вкупочці сиділи набурмосені Книш з Книшихою і трохи осторонь скуйовджений Бурмило. Ми висіупали як головні свідки обвинувачення. І весь зал дуже сміявся, коли Ява розповідав, як він затонув…
Півсела виступило на цьому суді. І всі говорили, що той, хто дбає тільки про власну шкуру і свою кишеню, не вартий доброго слова (це сказала Галина Сидорівна).
…Що він “унутрішній диверсант” (це сказав дід Салимон).
…І якщо він може продати за копійки свою совість, торгуючи нею на базарі, то за хорошу ціну він і Батьківщини не пожаліє (це сказав комсомолець Гриць Чучеренко).
…І жаль, понімаєте, що товариський суд не може присудити всипать, понімаєте, добренько за такі діла, як говорить один хороший чоловік, по западному полушарію! (Це сказав мій тато.)
…Але нічого, тепер вони знатимуть, що про них думає все село (це сказав Іван Іванович Шапка). Бучний був суд.
А після суду до нас підійшов Гришка Бардадим і сказав:
— Молодці, босяки!
І ляснув своїми граблями по потилиці спершу мене, потім Яву.
Коротше кажучи, то був день нашої слави. Слави, про яку ми так довго й безуспішно мріяли.
…Але ми чомусь не відчували тої шаленої радості, про яку мріялося. Чогось нам не того хотілося… Щось їло наші душі, як іржа залізо… Якась думка. І коли ми йшли з суду, Ява висловив її.
— Мда, — мовив він задумливо. — Все це добре, але… одні глобулус виводять… космічний. Інші майструють щось на транзисторах, напівпровідниках. А ми… — він зітхнув, — тільки підштаники на телевізійну антену вивішувать уміємо. Це й дурень може. Та й не тільки дурень. Навіть мавпа.
— Людиноподібна, — додав я.
***
…І от — уже позаду літо, безтурботне дозвілля. Знову парта, знову кожні сорок п’ять хвилин дзвоник, знову: “Хто не виконав домашнього завдання, піднесіть руку!”, “іди до дошки!”, “Вийди з класу!..” Буденне життя колишнього п’ятого, нині шостого “Б”.
Я сиджу на своєму звичному місці біля вікна, дивлюсь, як ганяє на подвір’ї наш Собакевич, і думаю…
Я думаю про Книшів — кажуть, вони продають свою нову хату і їдуть кудись на Харківщину. Певно-таки заговорила в них совість після суду. Соромно односельцям в очі дивитися. Може, там, на Харківщині, й людьми стануть.
Он Бурмило ж і пити кинув, і браконьєрський реманент свій поламав і повикидав.
І ще я думаю (не вперше уже): “Чому все-таки Кукурузяка висадився на той острів, що поряд з Високим? Випадково? Збіг обставин? Чи, може, спеціально?”
Я вже питав його.
Мовчить.
Тільки усміхається…
Раптом думки мої порушує голос Галини Сидорівни:
— Рень, до дошки!
І я відчуваю, як мій правий лікоть підскакує вгору — це підводиться, піднімаючи кришку парти, мій сусіда. Мій сусіда і друг Ява (колишній Кукурузо). Аякже, він таки склав переекзаменовку (а що ж ви думаєте!) і теж перейшов до шостого класу.
О, то були дуже напружені дні — після суду.
Спершу я тільки ходив попід вікнами у Ренів і на всіх цикав. На Собакевича: “Цить!” — не гавкай.
На корову Контрибуцію: “Цить!” — не мукай.
На зозулястого півня: “Цить!” — не кукурікай,
Пильнував, щоб ніхто не перешкодив готуватися моєму другові.
А потім я переконав його, що краще готуватися вдвох, що мені теж це необхідно, бо я нічого не знаю.
Спочатку він огинався:
— Не треба мені твоїх жертв!
Але я сказав:
— Та ти що — хочеш бути кращим за мене? Хочеш усе знати, а я, значить, лишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, не по-товариському!
І він змушений був погодитись.
Цілий серпень ми готувались вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цікаво, цікавіше, наприклад, ніж грати у футбола, у цурки-палки або ловити рибу… Але хто сказав, що для друга треба робити тільки те, що цікаво?
На переекзаменовку я пішов теж разом з Явою. І диктант ми писали удвох.
Галина Сидорівна одразу зрозуміла, чого я прийшов, і сказала:
— Сідай теж пиши, тобі це корисно.
І ви знаєте, я написав гірше, ніж Ява. Він зробив тільки дві помилки, а я три. Недарма він, чортяка, брав з собою “Граматику” на безлюдний острів.
І от тепер він стоїть біля дошки і впевнено пише вправи, і ні разу не помилився.
До речі, я знаю, що в книзі “Робінзон Крузо” лежить у нього папірець з однією адресою.
Навряд чи хтось би став берегти адресу просто собі так, не думаючи з неї скористатися.
Отже, граматика моєму другові ще й, так би мовити, особисто потрібна. Відмінниці безграмотного листа не напишеш. Краще одразу у криницю сторч головою.
— Молодець, Рень, сідай! — каже Галина Сидорівна. І мій друзяка, розімлілий від гордості, повільно йде на місце.
Сівши за парту, Ява кілька хвилин мовчить — поки не вляглися почуття, викликані похвалою вчительки. Потім нахиляється до мене і шепоче:
— Так що — випробуємо?
— Давай, — кажу я.
Ми схиляємося і засовуємо голови під парту. Ява виймав з-за пазухи плоску жерстяну коробочку з-під цукерок, з якої стирчать різні гвинтики, шпунгики і дротинки. Це винайдений нами механічний пристрій для розстібування гудзиків, Офіційної назви він ще не має і зветься поки що умовно “штукакенція” (не “штука” і не “штукенція”, а саме “штукакенція”, бо кожний винахід обов’язково повинен мати свою назву). Діє “штукакенція” дуже просто прикладаєш до гудзика, натискаєш на кнопку — і готово. Тільки спершу треба, звичайно, завести пружину. І от Ява бере і починає заводити.
Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напівпровідниках, але…
Кррекк! — раптом дзвінко на весь клас клацає пружина і, вискочивши з коробочки, б’є знизу Стьопу Карафольку, що сидить перед нами.
Карафолька скрикує.
— У, розтелепа! — шиплю я на Яву. Але пізно! Наче грім з неба, лупає над нами гнівний голос Галини Сидорівни:
— Завгородній і Рень, вийдіть з класу!
Червоні як маки, вилазимо ми з-під парти і один за одним чимчикуємо до дверей. Навчальний рік почався…
