Всеволод Нестайко «Дивовижні події в шостому Б» читати текст онлайн, що розповідає про шкільні реалії та фантазійні пригоди друзів-шостикласників.
«Дивовижні події в шостому Б» читати
«Дивовижні події в шостому Б», розділ I
в якому йдеться про Лесика, про Жору, а також про першу подію
Лесик був фантазер.
Коли, наприклад, він бачив на вулиці перехожого, в якого випиналися лопатки, уява якось сама собою домальовувала на тих лопатках срібні крила, з холош незнайомця вибухав вогонь, і реактивний перехожий злітав у небо, щоб там наздогнати авіалайнер, відчинити на льоту двері й зайти в салон, перелякавши пасажирів. Починалися карколомні пригоди з погонями, бійками й таємницями.
Або коли Лесик дивився якийсь фільм фільм закінчувався, то закінчувався він для всіх, але не для нього. Фільм крутився далі в його уяві.
Те ж саме було й з книжками. Після прочитання герої продовжували жити й діяти у Лесиковій фантазії. Виникали все нові й нові їхні походеньки. Причому сюжети різних книжок перехрещувалися. Том Сойер і Гекльберрі Фінн потрапляли у Ліліпутію, зустрічалися з капітаном Немо, з графом Монте-Крісто, разом з Гаврошем опинялися на барикадах революційного Парижа і т. д. і т. п.
Однокласники тільки очима кліпали.
Навіть піонервожатнй Стьопа Чичибабін, який не дозволяв собі дивуватися, щоб не втрачати авторитету, і той хмикав:
— Хм!.. От вигадує!.. Ну й Мюнхгаузен!
Жора — цілковита Лесикові протилежність.
Жора — абсолютний реаліст. Серйозний, поміркований. Недарма його прозвали Жора Комп’ютер. Він — відомий на всю школу юний технік, конструктор і винахідник. Його діючі моделі різних машин і механізмів постійно експонуються на станції юних техніків, на республіканських конкурсах і виставках. Жору торік навіть показували по телевізору.
Лесик і Жора — друзі. Живуть в одному будинку, на одній площадці. В школі сидять за однією партою. Але Жора ставиться до Лесика з дружньою поблажливістю, як ставляться старші до молодших. Хоча, до речі, старший саме Лесик (правда, всього лише на півтора місяця). Та такий уже закон: серйозність і позитивність завжди старші за балакучість та легковажність.
Коли Лесик починає фантазувати, Жора щоразу каже із зверхньою усмішкою:
— Ну! Це несерйозно.
Хоча ніколи не перебиває і слухає до кінця з цікавістю. Час від часу Жора “впливає” на Лесика:
— Ну, що ти, чесне слово, як маленький. У шостий клас уже ж перейшов… Зараз такий час. Епоха НТР. Комп’ютеризація суспільства… Вперше з’явився інструмент, що покращує не фізичні якості людини, а її розум, інтелект. Незабаром у кожного буде особистий мікропроцесор… А ти — як дитина. Граєшся у різні фантазії.
Лесик якось не витримав:
— До речі, Монтень сказав, що ігри дітей — зовсім не ігри. На них треба дивитися, як на найзначніше, найглибокодумніше заняття цього віку.
Жора дуже здивувався:
— А… а звідки ти знаєш… про Монтеня?
— Тато сказав, — чесно признався Лесик.
— А… хто такий Монтень?
— Точно не скажу. Якийсь француз… Чи то філософ, чи то письменник… здається… До речі, і наше знайомство з комп’ютером теж починалося, як ти пам’ятаєш, з гри. Ото як ми грали у “ліс”, добиралися до своєї хати, тікали від лісових мешканців… Не так?
— Ну, то ж зовсім інше! Що ти порівнюєш!.. То гра, так би мовити, функціональна, з науковою навчальною метою… От вибрав би ти собі щось функціональне… якесь захоплення. Як не подобається майстрування, фотографував би, марки збирав. Було б і цікаво, і корисно…
Але в Лесика з “функціональними захопленнями” нічого не виходило. Пробував він і фотографувати, і збирати марки, і грати в шахи. Та йому скоро набридало, і він кидав. Соромно признатися, але навіть малювати Лесик не дуже любив (хоча здібності в нього були безперечно — це відзначали і тато-художннк, і художник-дід). Протягом місяця Лесик міг не взяти до рук ні олівця, ні пензля.
— Ну, що ж, — казав тато. — Силувати не будемо. Силою ще нікого не зробили Рафаелем. І взагалі досить на нашу сім’ю й двох художників.
Лесикові цікаво було тільки фантазувати.
Отакі це хлопці.
А тепер — про подію, з якої починаються всі подальші події нашої повісті.
Сьогодні мав приїхати дорогий гість із Москви, колишній учень їхньої школи, а нині Герой Соціалістичної Праці, академік, учений-кібернетик із світовим ім’ям Віктор Сергійович Іваницький.
Його чекали вже давно.
Академік обіцяв приїхати ще торік, але то симпозіум у Парижі, то конференція в Лондоні, то з’їзд у Софії ніяк не давали змоги викроїти день-два для відвідин рідних місць. Нарешті позавчора директор школи Лев Парамонович одержав телеграму: “П’ятницю буду”.
І от…
Посеред шкільного подвір’я перед парадним шкільним входом красувалася величезна дивовижна клумба, гордість усієї школи.
То була не просто клумба. То була клумба — виставка рослин і квітів, занесених до Червоної книги УРСР. Починаючи з ранньої весни юннати школи, члени “Зеленого патруля”, під керівництвом вчительки біології Зінаїди Семенівни висаджували тут і доглядали квіти. Біля кожної квітки стояла табличка з коротенькою довідкою: де росте, коли цвіте, чим цінна. І форма клумби була незвична — в центрі її громадилася штучна скеля з каміння, на якій висаджували гірські квіти, — так звана “альпійська гірка”.
Ранньої весни на цій дивовижній клумбі зацвітали проліски, крокуси, сон. Потім розпускалися інші — на табличках можна було прочитати такі незвичні назви, як “калофака волзька”, “астрагал”, “шиверекія подільська” (біля назви цієї квітки була приписка: “релікт третинного часу”) і тому подібне.
Змінюючи одна одну, ці рідкісні рослини квітували аж до глибокої осені, коли зацвітав ніжний блідо-бузковнй пізньоцвіт осінній, дуже корисна лікарська рослина.
Спеціально для кожної квітки готували окремий грунт, який інколи привозили з того місця, де квітка росла, або, як це називалося по-науковому, з її ареалу.
З літніх канікул кожен юннат намагався привезти для “альпійської гірки” щось цікаве — чи то насіння, чи розсаду, а то й цілком дорослу рослину у вазоні. Деякі одразу ж висаджували у грунт, деякі так у вазонах і ставили — ті, що реагують на негоду, бояться холоду (щоб можна було негайно занести у приміщення).
Але зараз вересень, теплінь, майже літо. Наші герої ще навіть не зовсім звикли до того, що вони вже в шостому, а не в п’ятому.
І “альпійська гірка” була у самісінькому розквіті своєї неповторної краси. Особливо милував око високий кущ так званої штамбової троянди, яким вивершувалася “альпійська гірка”.
І от учора вночі хтось нещадно обламав троянди, витолочив, потоптав квіти, розвалив, повивертав каміння з “альпійської гірки”.
У безмовному розпачі завмерли вранці у дворі і учні, і вчителі.
Хто ще підходив, вражений незвичною гнітючою тишею, і собі тихенько зойкав, побачивши, і теж завмирав приголомшено.
Вся школа знала, що “альпійська гірка” вперше з’явилася на шкільному подвір’ї у ті далекі повоєнні часи, коли вчився тут Вітя Іваницькнй, майбутній академік, і що він був одним з тих, хто створював її тоді.
Лев Парамонович — високий кремезний чоловік з густими кошлатими бровами. Коли він гнівався, очі його з-під брів метали такі блискавки, що навіть найсмілнвіші одчайдухи-десятикласннки опускали голови.
Директор ніколи багато не говорив. Він тільки дивився, і цього вистачало.
Говорила завжди завуч Фаїна Панасівна.
От і зараз…
— Ганьба! — каже вона. — Це могла зробити тільки дуже зла й жорстока людина, яка не має ні серця, ні совісті, ні сорому… Ну як тепер Лев Парамонович дивитиметься у вічі академіку? Як?! І всі ми як дивитимемося?..
— Безсовісний шкідливий елемент! — кидає ставна волоока вчителька хімії Кира Андріївна.
— Як так можна було?! Як?! Не уявляю! — на очах вчительки української мови й літератури рудокосої красуні Маргарнти Михайлівни блищать сльози.
Більше з учителів ніхто не сказав ні слова, але мовчання їхнє було красномовне.
— Той, хто це зробив, звичайно, нікчемний боягуз, — веде далі Фаїна Панасівна. — І в нього, звісно, не стане духу признатися зараз у цьому. Але ми все одно дізнаємося! Все одно!
Вона кинула погляд у бік спортмайданчика, погляд блискавичний, але виразний.
Усі, як по команді, повернулися й глянули в той бік. На спортмайданчику, біля смуги перешкод, осторонь від усіх стояли троє — відома на всю школу трійця з п’ятого, тепер уже шостого “Б”, — Довгий, Злюкін і Малявка.
Бувають бешкетники симпатичні, добродушні, незлостиві, витівки яких хоч і є порушенням дисципліни, але викликають швидше усмішку, ніж роздратування.
Про трійцю з шостого “Б”, на жаль, так сказати було не можна.
Довгий, як ви вже здогадуєтеся з прізвиська (насправді його звуть Андрій Мережко), — здоровенний, майже двометровий акселерат із сонними очима і розпатланим чубом. Злюкін (Казик Люкін) — середній на зріст, звичайний шестикласник, але страшенно забіякуватий, злий і мстивий. Ну, а Малявка… Правильно! Малявка (Алик Дука) — маленький, найменший у шостому “Б”. Вуха відстовбурчені, шийка худенька, кулачки маленькі. Але тими кістлявими кулачками він так боляче штурхав свою жертву, яку Довгий тримав, як у лещатах, здоровенними лапами, що де тільки сили бралися.
Всі “художества” трійці були злі й жорстокі. Як правило, присікувався Малявка, а Довгий і Злюкін ховалися десь за рогом будинку. І як тільки той, до кого Малявка присікувався, давав йому, щоб одчепився, стусана, одразу з’являлися Малявчині друзі. “Ти що малих кривдиш?! — вигукував Злюкін. — Здоровий — так?” І…
Особливо знущалася трійця з молодших. Забирала гроші, сніданки, примушувала робити різні капості — бити вікна, вазони, псувати наочне приладдя… Але майже ніколи не вдавалося впіймати трійцю на гарячому, так хитро й підступно вони діяли. А залякані їхні жертви боялися їх виказувати, розплачувалися самі.
І тепер трійця лише хмикала й пересмикувала плечима — чого, мовляв, дивитеся, при чому тут ми, знати не знаємо.
Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук присіли біля клумби навпочіпки й намагалися підняти, вирівняти поламані квіти, повернути їх до життя.
— Як це так?! — розпачливо шепотіла Леся. — Їм же боляче!.. Вони ж усе відчувають…
— І… і навіть пізнають того, хто їх скривдив… Я чнтала… — шепотіла Аліна.
— Вони ж живі… Як це можна було, — губи в Лесі тремтіли.
Леся й Аліна були юннатки, “альпійська гірка” — то їхнє дітище.
У Лесика теж тремтіли губи. Він був блідий.
Коли Лесик дивився на Лесю Чорнобривець, у грудях його починав тьохкати соловейко. Ніжно так і щемливо: “Тьох-тьох!.. Тьох-тьох-тьох!..” Може, тому, що її звали Леся, а його Лесик?… А може, з іншої якоїсь причини… Хтозна, чого в людей у грудях тьохкають соловейки.
А от коли Лесик дивився на трійцю, в грудях його починали каркати ворони, хрипло, противно так, гаркаво: “Каррр!.. Каррр! Каррр!..”
Жора теж небайдуже дивився на Лесю. Але почуття його виявлялися по-іншому. В Жори холов кінчик носа — наче крижана колюча сніжинка сідала на нього.
А от коли Жора дивився на трійцю, щоки його починали горіти вогнем, наче до них притуляли розпечене залізо.
Але зараз чомусь ні ворони у Лесикових грудях не каркали, ні Жорині щоки не пекло вогнем.
Може, тому, що надто вже дикий був випадок. Не могло бути нормальних реакцій. А герої наші — хлопці дуже вразливі.
Задеренчав дзвінок на уроки. І, наче то був сигнал, що можна вже не мовчати, одразу навколо загуло й загомоніло.
Збуджено перемовляючись, разходилися і розбігались учні по класах.
Дисципліна у той день, що й казати, була не на висоті. Вчителі раз у раз втихомирювали учнів, але й самі були збуджені й нервові.
Зустріч з академіком мала початися одразу після п’ятого уроку.
Довгий стіл на сцені актового залу вже зранку був застелений червоною скатертиною, і на ньому стояли квіти й пляшки з мінеральною водою та “пепси-колою”.
Агашкін, який сидів за партою біля самісінького вікна перед Леснком і Жорою, весь час витягував шию, визирав надвір, робив “перське око” (тобто одне примружував, а друге витріщав) і збуджено хихикав. Агашкін страшенно любив різні надзвичайні події та неприємності (певна річ, коли вони траплялися не з ним, а з кимось іншим). Якось, коли у шкільному дворі була пожежа (хтось підпалив макулатуру, і зайнялися старі поламані парти, біля яких та макулатура лежала), Агашкін так верещав від захоплення, так танцював і підстрибував, що мало сам не вгнався у вогонь.
Клас на “перське око” Агашкіна реагував по-різному. Деякі, найбільш несвідомі, й собі хихикали, пирскали в кулак. Але переважна більшість учнів дивилася осудливо.
Лесик дивився на розпашіле, як маків цвіт, Лесине личко (він сидів майже поряд з нею, їх розділяв тільки прохід, між партами), і в грудях його потроху, ледь чутно вже починав витьохкувати соловейко. Жора теж дивився на Лесю через плече товариша, і кінчик його носа починав холонути…
Ах та Леся, ах та Леся-чарівниця!..
На п’ятому уроці всі вже совалися так нетерпляче, мов сиділи не за партами, а на розпеченій черені.
І раптом учитель фізики Антон Григорович (саме була фізика) кахикнув і сказав:
— Не совайтесь, сидіть спокійно. Зустрічі з академіком не буде. Після уроків підете додому.
Всі так і завмерли. Отаке?… Що?? Чому?..
— Нічого не знаю, — мовив Антон Григорович. — Так сказав Лев Парамонович.
Але ж стривайте! Академік же приїхав. Точно! Вчора увечері прилетів літаком. Тато Агашкіна працює у Борисполі в аеропорту. І сам бачив, як Лев Парамонович його зустрічав. З квітами і з Кирою Андріївною…
Жора глянув на Леснка й часто-часто заморгав. Він, мабуть, більше за всіх чекав цієї зустрічі.
— Сумнівів нема! — сказала Аліна. — Це через “альпійську гірку”… Може, й правильно…
Леся мовчки зітхнула. Вона дивилася на Лесика. Леся знала його з першого класу. Але ніколи не бачила його таким схвильованим і незвичайним, як зараз.
“А я завжди вважала його легковажним, — думала вона. — І байдужим до квітів, до рослин. А він, бач, як переживає…”
Правда, Леся не знала, що в Лесика є сьогодні й інші причини для збудження. Сьогодні день народження його мами. А цей день для Леснка незвичайний. Він дуже любить свою маму.
«Дивовижні події в шостому Б», РОЗДІЛ II,
в якому ви знайомитеся з батьками наших героїв. Незвичайні іменини
Лесикові батьки — люди мистецтва. Тато, Юрій Васильович, — художник. Мама, Галина Іванівна, — музикант. Концертмейстер у музичному училищі. Маму й тата Лесик любив не тому, що то мама й тато і їх треба любити, всі їх люблять. Він просто закоханий у своїх тата і маму. І є за що. Лесикові батьки справді люди незвичайні. Понад усе на світі вони люблять і шанують мистецтво. У квартирі в них немає дорогих меблів, килимів, кришталю абощо. Меблі дуже простенькі. Хіба що піаніно. Але то ж мамине знаряддя праці. Зате всі стіни завішані картинами. А одну стіну у великій кімнаті займає саморобний стелаж, на якому лежать величезні альбоми, книги з мистецтва. У тата всього один новий костюм, в якому він ходить з мамою на концерти. Всі гроші тато витрачає на книжки з мистецтва. А щодня він ходить у светрі і вельветових джинсах.
Коли мама готує обід, ні радіо, ні телевізора вмикати не можна. Бо сім’я могла лишитися без обіду. Якось у неділю Лесик необережно ввімкнув телевізор і…
Співали болгарський співак Гяуров і італійська співачка Френі.
Мама вибігла з кухні у фартушку з ножем у руках. Та як сіли вони удвох з татом на тахті, як обняв тато маму за плечі, як пригорнулася вона до його бороди щокою, то завмерли, про все на світі забувши. Для них існували в цю мить лише Віолета-Травіата, Мефістофель, Фауст, Маргарита — чарівні звуки їхніх арій і дуетів.
Лесик давно вже чув запах горілого, але не смів нічого сказати. Він сам був зачудований прекрасним співом.
Довелося викинути на смітник дві каструлі — так вони прогоріли. А сусіди вже збиралися викликати пожежників — такий чорний дим клубочився з вікна їхньої кухні.
Але трагедії ніхто з цього не зробив. Навпаки, тато й мама дуже сміялися, і всі втрьох пішли пити каву з пиріжками у найближче кафе “Хвилинку”.
Цій події був присвячений спеціальний екстрений сатиричний випуск сімейної стінгазети “Домовик”.
До кожного свята: до Нового року, Першого травня, Восьмого березня, до днів народження — у них у родині випускалася сімейна стіннівка, яка називалась “Домовик”. Тато вигадав і намалював дуже симпатичного веселого домовичка у береті, з кумедною борідкою, в окулярах, чимось трохи схожого на татового батька, діда Василя Денисовича. Цей домовичок завжди лукаво усміхався з довжелезної, на всю стіну газети, де були й дотепні дописи, і фотомонтажі, і карикатури.
Гості, які приходили до них на свята, цілий вечір сміялися, роздивляючись і читаючи стіннівку.
На дні народження обов’язково приїздили з села мамині батьки, дід Іван Семенович і бабуся Оксана Петрівна. Для Лесика то була особлива радість. Він дуже любнв, коли збиралася уся родина докупи.
Коли Лесик і Жора підходили до будинку, з балкона сьомого поверху бабахнуло.
— О! Тато салютує! Значить, наші з села вже приїхали, — сказав Лесик.
У них на балконі стояла маленька гарматка, схожа на іграшкову, але справжня. Це був трофей, привезений дідом Василем Денисовичем після війни з Німеччини. Колись ця гарматка стояла на ґанку в замку якогось фашистського барона… Спершу з неї салютував дід, а коли тато виріс, дід подарував гарматку йому, і тепер салютує тато.
Через ту гарматку в діда, а потім і в тата з кожним новим дільничним міліціонером бували непорозуміння. Але оскільки дід, а згодом і тато були членами товариства мисливців і мали право на зброю, а салютувала гарматка холостими зарядами, то міліція врешті давала спеціальний дозвіл на такі салюти під цілковиту особисту відповідальність діда або тата.
Салютував тато тільки в урочисті моменти — у свята, дні народження, приїзд дорогих гостей тощо.
— Рибочка моя! — кинулася до Лесика бабуся Оксана. — Виріс як!.. — Хоча бачила вона його десь із місяць тому. У серпні вони всією сім’єю гостювали в селі.
Дід Іван дістав із глибочезної кишені свого піджака розцяцьковану ліщинову сопілку.
— Це тобі ще один подарунок із Солов’їного гаю.
Село, де жили мамині батьки, напрочуд гарне й мальовниче. А таких соловейків, як у тамтешньому Солов’їному гаю, не було, мабуть, ніде в світі. Та й саме село таке співуче, що як розспівається, бува, на свята у травневе надвечір’я, то й соловейки в гаю замовкають, не витримуючи конкуренції.
Між іншим, цікава деталь — коли бабуся Оксана співала, вона чогось завжди чіпляла окуляри.
— Щоб видніше було співати, — жартував дід. — Без окулярів їй же пісні не видно.
На свята в їхньому селі всі вдягалися у народне вбрання.
І в народному одязі (у вишиванці, у корсетці, у запасці, з разками намиста й дукатів) та у великих сучасних окулярах баба Оксана справді виглядала досить кумедно.
Але співала вона так гарно, що нікому й на думку не спадало сміятися з неї. Недарма Лесикова мама стала концертмейстером. Не стати музикантом, народившися у тому селі, просто було неможливо.
Дід Іван любив вирізати сопілки. Тих сопілок у внука вже було десятків півтора. Але кожна з них мала свій неповторний голос. І хоч Лесик не був дуже вправним сопілкарем, але коли чогось ставало нудно, він брав якусь із сопілок, підносив до губів — і в уяві одразу виникав Солов’їний гай, село, усміхнені дід Іван і бабуся Оксана. І нудьга де й дівалася… Лесик не пам’ятає, щоб дід Іван коли-небудь сердився, лаявся, бував незадоволений. Хоч би що трапилося, він завжди жартував, усміхався, махав рукою: “Перемелеться — мука буде!”
Хлопцеві завжди радісно бачити свого діда Івана Семеновича.
А сьогодні особливо…
Мама була дуже гарна зараз. Святкова зачіска, нова сукня, а головне, той особливий натхненний вираз обличчя, який буває лише в день народження, коли ти в центрі уваги хочеш подобатися. Вона, мабуть, нещодавно прийшла з музучилища, де її віталн співробітники. На піаніно стояло кілька букетів і лежала величезна коробка цукерок.
— О! А чого ти так рано? — спитала мама. — Ти ж казав, що у вас сьогодні…
— Не відбулося! — сказав Лесик. — А ти незадоволена, що я прийшов?
— Та ти що?! — мама рвучко обняла сина, і на нього війнуло тонкими пахощами парфумів. — Це прекрасно!
На стелажах, від самісінької стелі до підлоги, розгорнувся величезний сувій святкової сімейної стінгазети.
Угорі, як завжди, усміхався “Домовик”. А далі починався веселий фотомонтаж, присвячений мамі: мама за піаніно, мама на кухні, мама на балконі, мама з Лесиком, мама з татом, мама в селі — на городі, у повітці…
Були в стінгазеті й дописи, і навіть вірші:
Ой радіє, ой танцює.
Ой співає вся земля —
Наша мама-концертмейстер
День народження справля!..
Словом, це була справжня стінгазета, якій міг бн позаздрити будь-який великий професійний колектив. До речі, дописи й вірші як у сімейну стіннівку, так і в шкільну, класну писав Лесик.
Я гадаю, не треба пояснювати, ким у класі по піонерській лінії може бути той, у кого тато — професійний художник? Авжеж. Редактором стінгазети. От уже шостий рік Лесик виконував це важливе громадське доручення (спершу жовтенятське, потім піонерське).
Хтось тричі енергійно подзвонив у двері. І за мить гучно пролунало:
— Ну! Кого я бачу? Здоров, свати!.. Дай я тебе обійму, свате милий! Свахо, ручку!
І одразу квартира сповнилася галасом і сміхом. Лесиків дід Василь Денисович був “дзвінка людина”, як Казала про нього Жорина мама Зоя Михайлівна. Розмовляв він голосно, а сміявся ще голосніше.
Як і Лесикїв тато, він ходив у светрі, в потертих джинсах і був бородатий. Тільки борода в нього була сивіша.
Дід Василь Денисович був художннк-реставратор, відновлював, реставрував старі картини, головним чином так звані фрески, настінний живопис у старих церквах, що мали історичну цінність.
І чи не тому, що він весь час підмальовував святих, він і сам був трохи схожий на них — попелястою сіро-сивою бородою, що весь час маяла у повітрі (дід був дуже рухливий), лисиною, над якою здвблювалося від потилиці павутиння сивих волосин, так що здавалося (особливо, коли дивитися проти сонця), ніби в діда над головою сяйво — німб, точнісінько як у святих на образах. То був веселий галасливий святий. Лесик його дуже любив.
Любив він і свою бабусю по татовій лінії — бабу Аню, Ганну Святославівну. Баба Аня була співачка, хористка. Спершу вона співала в опері, тоді в опереті, а потім у центральному палаці шлюбу, “шоколадному будиночку” на вулиці Карла Лібкнехта, ще коли там був хор. Тепер і того хору вже нема, і сам палац переїхав у так званий “Бермудський трикутник” біля Повітрофлотського мосту. І баба Аня давно вже не співає. Хіба що у них на іменинах.
Перецілувавши сватів, дід Василь Денисович і баба Аня привітали іменинницю, піднесли їй квіти й подарунок, альбом якихось нот, від чого мама радісно зойкнула й заплескала в долоні, як мала дитина.
— Ой!.. Я ж уже три роки за ними ганяюся!.. Де ви дістали?
Але дід Василь Денисович уже був біля стіннівки й басив громовито:
— Ну, безумство! Новий “Домовик”! Ха-ха!.. Ну, син, ти цінна людина! Молодець! Ха-ха! Оце здорово! А це… Ха-ха!.. Ну, безумство!.. Молодець!..
У них у родині вміли говорити один одному приємні речі. Причому не фальшиво, а щиро, від душі.
Потім усі гуртом почали готувати святкову вечерю, накривати на стіл. Бо мама, звичайно, нічого не встигла; та й коли вона, бідна, могла встигнути, як і вчора, й сьогодні була в музучилищі.
Це ще добре, що її сьогодні раніше відпустили.
Так непомітно у клопотах минув час, надійшов вечір.
І от уже вимогливо задеренчав дзвоник. Прийшли гості. Сусіди. Батьки Жори Комп’ютера.
Жорині батьки були “технарі” — науковці. Тато, Геннадій Максимович, — доктор технічних наук. Мама, Зоя Михайлівна, — кандидат наук, хімік. Якщо Лесикові батьки уособлювали стиль “ретро”, тобто пов’язаний з класичною спадщиною, з минулим, то Жорині були представниками, так би мовити, стилю ультрасучасного, стилю епохи НТР — науково-технічної революції.
На відміну від Лесикових, Жорині батьки були дуже організовані. Все вони робили чітко, по порядку, за зарані наміченим графіком. Прокидалися рівно о сьомій годині й всією родиною бігли на зарядку. Потім “водні процедури”, тобто хлюпання під прохолодним душем. Далі сніданок, читання ранкової пошти, вихід пішки иа роботу (Жора до школи) і таке інше.
Всі (в тому числі й Жора, так його привчили) звечора складали розпорядок дня на завтра — що й коли треба зробити — по годинах і навіть по хвилинах. Дома всюди в ннх були годинники — в усіх кімнатах, у кухні, в коридорі і навіть у ванній.
Жора носив свій графік у кишені і раз у раз зазирав у нього.
Але життя є життя, і в ньому весь час трапляються різні иепередбаченості, особливо в житті хлоп’ячому. Там, гляди, якісь піонерські справи, там якусь гру розпочали, там Лесик щось вигадав, на щось підбив. Не будеш же впиратися лише через те, що цього нема в графіку. Смішно!
У таких випадках Жора діставав графік і вносив у нього корективи. Наприклад, “15.00–17.00 — конструювання моделі” закреслювалось і натомість писалося: “15.00–17.00 — Лесик”.
Але все-таки основним законом життя був графік. І треба чесно визнати, що Жора встигав зробити за день утричі більше, ніж Лесик.
Вдома у них було все найкрасивіше, наймодніше. Нові меблі, нові модні шпалери, нова закордонна побутова техніка. Піаніно в них не було, але були такі системи “Грюндіг”, такі магнітофони “Соні”, що аж подих перехоплювало. І музика з тих систем линула найсучасніша. Не якісь там “Фауст” чи “Травіата”, а поп-музика і естрадні співаки екстракласу на зразок Хуліо Іглесіаса абощо.
І, віддаючи належне часові, вся Жорина родина займалася спортом. Тато грав у теніс, ходив з членамн-кореспондентами на академічний корт. Мама захоплювалася аеробікою, витанцьовувала фізичні вправи під музику. А Жора ходив у басейн на підводне плавання.
Чесно кажучи, цьому захопленню Жориної родини Лесик відверто заздрив. Лесикові так хотілося б, щоб і вони зранку бігали усією родиною на зарядку, у неділю вирушали на велосипедах на прогулянку за місто, ходили на стадіон… Але привчити батьків до цього йому не вдалося. Хоч він і робив спроби.
Батько Лесика прокидався вдосвіта і, щось нашвидку перекусивши, одразу біг у майстерню. Найкраще йому працювалося рано-вранці. Він був “жайворонком”. Батька Лесик зранку майже ніколи й не бачив. Коли він прокидався, батько давно вже був у майстерні. А мама зранку бігла на базар та в магазини, щоб встигнути щось приготувати, бо треба ж було в музучилище. Одне слово, на сімейний спорт у батьків часу не вистачало.
Жора пробував залучити Лесика до своєї сімейної команди, але з цього нічого ие вийшло. Лесик відчував себе там чужим, і робити вправи під “вольові” вигуки Жориного тата йому було чогось невесело. Взагалі у кожної родини свій стиль.
От і зараз…
— А де Жора? — вигукнула Лесикова мама, перецілувавшись з сусідами.
— Як — де? Дома. Уроки вчить, — одвела очі Зоя Михайлівна.
— Отакої! — сплеснула мама руками. — Завтра дня не буде, чи що? Завтра ж неділя!
— Нічого. Хай посидить. Дітей не заведено брати на дорослі іменини, — професорським тоном сказав Геннадій Максимович.
— Це у вас не заведено. А в нас заведено. Ану, синку! — мама обернулася до Лесика.
— Єсть! — Лесик вискочив на площадку.
Жора стояв у передпокої біля дверей і одчинив у ту ж мить, як тільки Лесик доторкнувся до кнопки дзвінка. Він був червоний і розгублений.
Що вам розказувати?
Ви, мабуть, самі добре знаєте, як буває, коли йдуть до сусідів на іменини, а вас не беруть. Препогане, препротивне почуття.
Але, мабуть, кожен на Жорнному місці спершу б сказав:
— Та ти що… Це несерйозно! Та не хочу… Дякую… Я — дома посиджу… У мене книжка цікава…
Проте Лесик усі оті витребеньки чудово знав і слухати не став. Він просто гупнув Жору кулаком по спині й підштовхнув иа площадку:
— Ану давай! Швидше!
— Стривай! Я хоч двері замкну, а то… — тільки й сказав Жора.
— О! Правильно! Привіт, Жора! — весело загукав, перекрикуючи гамір у кімнаті, дід Василь Денисович.
— Правильно! — луною відгукнувся з іншого кінця кімнати дід Іван Семенович. — Як же без Жори? Не можна без Жори!
Хоч було вже й нікуди червоніти, Жора примудрився почервоніти ще більше.
Як мало треба людині… Лише доброзичлива увага й більше нічого.
І тут несподівано почервонів Лесик. Причина для цього була. Лесик ненароком глянув на кришку піаніно й побачив: на вкритій пилом кришці пальцем було виведено: “Лесик — ледар!” Лесик зиркнув на тата. Тато усміхнувся. Лесик озирнувся навколо — ніхто ще не помітив. І він прожогом кинувся иа кухню, схопив ганчірку і, ховаючи її за спиною, швидко повернувся до піаніно. Стоячи до піаніно спиною і потроху посуваючись, він витер кришку. Потім зиркнув на тата й підморгнув. Тато усміхнувся й змовннцьки підморгнув теж. То був Лесиків обов’язок — стежити за чистотою і витирати пил. А сьогодні він закрутився й забув. Були для цього причини, щоб забути…
— Жоро! Перед тим як сідати за стіл, помий руки, — сказала Зоя Михайлівна. — А то за все берешся, а потім…
І от уже всі за столом, уже дзвенять об тарілки ножі й виделки… “Геннадію Максимовичу, візьміть оселедчика!”, “Зоє Михайлівно, салатику вам покласти?”, “Жоро, клади собі шпроти, не соромся, я ж знаю, ти любиш…”, “Беріть, беріть, дорогі, все, що на вас дивиться…”
Мушу вам сказати, що в Лесиковій родині навіть на свята спиртних напоїв майже не пили. Дід і тато (ие кажучи вже про бабусю й маму) не пили зовсім. А для гостей виставлялася пляшка шампанського, яку гості, дивлячись на непитущих господарів, майже ніколи до кінця не допивали. Та якось і не пилося те шампанське в атмосфері, яка панувала за столом. За столом смакували різними саморобними безалкогольними напоями — квасами, сидрами та морсами, готувати які Лесикова мама була просто-таки майстриня. Проте за традицією весь час виголошували тости.
І от уже підвівся дід Василь Денисович і громовим своїм голосом почав:
— Дорогі товариші! Родичі, близькі й знайомі! Не будемо, безумство, багато говорити… За здоров’я моєї любої невістки, коханої дружини мого сина, рідної матері мого внука, єдиної донечки моїх сватів, чарівної жінки й талановитої піаністки, цінної людини, незрівнянної Галочки!.. Хай буде здорова й щаслива! Хай завжди радує, безумство, всіх, хто її любить, тобто нас з вами, своєю неповторною усмішкою… На всіх святах, на всіх сімейних урочистостях, на всіх гостинах та іменинах завжди командує (або “тамадує”, як кажуть дорослі) дід Василь Денисович.
Мама-іменинниця, як і кожна порядна іменинниця-господиня, до столу якщо присіла на хвилинку, то й добре. Все навколо столу бігає, те приносить, те прибирає і раз у раз припрошує:
— Їжте, дорогі гості, їжте, будь ласочка. Хоч і нашвидкуруч, але все свіженьке…
— Все натуральне. Ніякої хімії, — докидає тато.
Сусідка Зоя Михайлівна, кандидат хімічних наук, удає, що образилась:
— Даремно ви, даремно, Юрію Васильовичу, знову на хімію нападаєте.
— Та що ви, що ви, Зоє Михайлівно, хто ж нападає! — прикладає тато руку до серця.
— І все-таки в Америці, кажуть, червиві яблука коштують дорожче за нечервиві, — похитав головою дід Василь Денисович. — Бо, значить, не обприскувані тими гербіцидами-пестицидамн та іншою бекою.
— Любий Василю Денисовичу, — із зверхньою лагідністю (так, як говорять дорослі з дітьми) сказала Зоя Михайлівна — не було б наших пестицидів, не їли б ми з вами зараз оте все що стоїть на цьому розкішному столі. Замість нас поїли б усе’довгоносики, колорадські жуки та інша різна бека, як ви кажете.
Почалася одвічна суперечка “фізиків” і “ліриків”. Вона виникала майже завжди, коли збиралися отак за столом їхні батьки.
— Не знаю, не знаю, — розвів руками Юрій Васильович. — Не було колись хімії, а люди жили і щось їли і розуміли прекрасне… І створювали шедеври, яких ми з нашим прогресом перевершити не в змозі…
— Ну то давайте поламаємо всі машини, зупинимо прогрес і повернемося в печери, — іронічно усміхнувся Геннадій Максимович.
— Я б не заперечував, — простодушно усміхнувся Лесиків тато.
— А що б ви там, дорогий, робили? — співчутливо спитала Зоя Михайлівна. — До речі, фарби, якими ви малюєте, — це теж хімія.
— Робив би, дорога, наскельні малюнки. Як наші доісторичні предки, безіменні художники.
— А… а на чому б грала наша чарівна іменинниця? — вигукнув Геннадій Максимович. — Фортепіано, рояль, дорогі мої, — це витвір прогресу, інженерної думки.
Тут “тамада” Василь Денисович дискусію перервав, бо виголосив тост за маму іменинниці, дорогу сваху, чарівну жінку, героїню-трудівницю, господарку колгоспних ланів, вічно молоду й прекрасну Оксану Петрівну, тобто бабу Оксану.
Знову забрязкали ножі й виделки. І на якийсь час запанувала тиша. Але то було недовго.
Невтомний дід Василь Денисович підхопився й замахав руками:
— Товариші! Громадяни! Чому мовчимо?.. Що за атмосфера? Безумство! Де сміх і пожвавлення в залі? Що таке? Люди! Ви ж не в кафе самообслуговування в обідню перерву. Ви ж на іменинах. Свате! Запальний Іване! Де твій вогонь? Не бачу вогню!
— Не треба йому вогню. Досить з нього. Позавчора мало не згорів зовсім, — сказала баба Оксана.
— Що?! — Всі з цікавістю подивилися на неї і на діда Івана Семеновича.
— Та пожежу гасив. Зовсім цілий, майже, сказать, новий костюм геть увесь попалив к бісовій матері! — Баба Оксана штурхонула діда Івана кулаком у плече. — На ган чір’я довелось пошматувати.
— Тю! То чого ж ви мовчите? — радісно вигукнув Василь Денисович — Негайно розказуйте! Розказуйте негайно!
— Та що там розказувать?.. Нема чого розказувать, — зашарівся як хлопчик, Іван Семенович.
— Та не ламайся! Розказуй! — знову штурхонула його кулаком у плече баба Оксана.
— Та ну — опустив очі дід. — Ну… йду я, значить, додому з поля… повз Солов’їний же якраз гай…
Дід подивився на Лесика і тицьнув вказівним пальцем у його бік, наче звертався тільки до нього. Тепер уже зашарівся Лесик — від задоволення: у такій шановній компанії дід виділив саме його.
— Так-от, — вів далі Іван Семенович. — Іду я, значить, аж бачу: куриться щось над гаєм. Причому здорово куриться, дим аж валує, на звичайне вогнище не схоже. А ще зранку бачив, як “Жигуль” з гаю вирулював. У нас часто в Солов’їному “жигуляити” з міста палатки ставлять, ночують. Лесик знає…— (Лесик ще більше почервонів від задоволення) — І одразу мені в серце — коль! “Ой леле! Це ж, мабуть, катові діти вогнище не загасили як слід!” А вже два тижні дощу ні краплі, все аж дзвенить — суш така… Кинувся я… ну і.. Ще б трохи, якихось півгодини, — кепські були б справи. Саме вчасно нагодився…
Лесикові вже уявляється: горить-палає Солов’їний гай, одчайдушно бореться з вогнем дід Іван… Аж тут підрулює червоний “Жигуль”, вискакують з нього здоровенні, з бандитськими пнками “жигулянти” (це вони спеціально підпалили гай, бо агенти ворожої держави), кидаються на діда, але могутній дід однією рукою…
— Ну, свате, так ви ж цінний чоловік! Медаль вам треба! Ви що!
— Та яку там медаль… — махнула рукою баба Оксана. — А на що її вішати? Піджаком, бачите, вогонь збивав. Самі петельки лишилися…
майже — А взагалі цього року стільки в нашому районі випадків — іВан Семенович похитав головою. — У жнива в сусідньому колгоспі хліб зайнявся. Ледве загасили. Там клуня згоріла там кажуть, вагончик механізаторів.
— Скільки той вогонь біди робить, — закивала Зоя Михаилівна — А в хімічній промисловості то взагалі… Варто одній іскринці десь проскочити і…
— Знав би Прометей, що люди так погано дотримуватимуться правил протипожежної безпеки, ніколи б, мабуть, не крав у богів той вогонь, — усміхнувся Лесиків тато. — До речі, він не лише вогонь викрав, а ще й навчив людей різним ремеслам. Отже, і за прогрес, і за хімію-фізику вашу він теж відповідальний, Прометей…
— Ой! слухайте, люди! — ляснув себе по лобі Василь Денисович. — Я ж, безумство, хотів розказати. Я ж з такою цінною людиною недавно познайомився! Прометей Гаврилович! Уявляєте? До речі, хлопці його добре знають. Це завгосп з їхньої школи. Про-ме-тей!.. Справжнє ім’я! Ну!..
— Ну й що? — знизав плечима Генадій Максимович. — Яких тільки імен не буває. Я, наприклад, зустрічався з однією Табшмітаркою Семенівною. Табшмітарка — абревіатура — Табір Шмідта в Арктиці. У двадцяті — тридцяті роки було модно називати дітей не зовсім звичайно, такий був час…
— Так, йому десь років під шістдесят, — кивнув Василь Денисович.
— До речі, мушу вам сказати… — почала Зоя Михайлівна.
