Всеволод Нестайко «Таємниця трьох невідомих» скорочено читати варто, щоб згадати короткий зміст пригод Яви та Павлуші. Переказ детально описує події кожного розділу.
«Таємниця трьох невідомих» скорочено читати
Інша назва “Повість про те, як посварилися Іван Васильович з Павлом Денисовичем і що з того вийшло”
(Розказав Ява Рень)
Розділ І. Як це все почалось…
Неймовірно, але одного разу сталось так, що Іван Васильович (а по-вуличному просто Ява) посварився з Павлом Денисовичем (себто, зі своїм вірним другом Павлушею).
Одного дня Павлуша запропонував Яві записатись у гурток малювання – кажуть, що у нього (Павлуші) є здібності. Ява одразу зрозумів, що це Гребенючка підбила Павлушу на таке – він давно помітив як змінюється друг, коли вони поряд. Та Яві ця затія не сподобалась не тільки через ймовірну участь у цьому Гребенючки, а й тому, що він – дальтонік, тобто не розрізняє червоного і зеленого кольорів, тому художником точно бути не може. Ява одразу почав відмовляти і Павлушу від цієї ідеї, аж тут де не взялась – Гребенючка! Між ними як завжди зав’язалась суперечка, а Павлуша її захищав! Слово за слово і от уже і Ява з Павлушою посварились. Та так, що такого досі й не було.
Розділ ІІ. Шукаю напарника. Геніальна теорія Антончика Мацієвського. У мене виникає ідея
Минув день, два, три після сварки, а Павлуша миритись не йшов. Ява вважав його винним, тому першим миритись теж не збирався. Аж на четвертий день він дізнався, що Павлуша таки записався в художній гурток. Це вже була зрада! Тому Ява вирішив, «щось таке устругнути», щоб друг одразу пожалкував про сварку. Вирішив шукати напарника.
Ява пішов на вигін до хлопців. Там якраз точилась суперечка про те, чи існує душа в людини і яка вона. Зайшла мова і за привидів – мовляв, то якраз душа людини не може заспокоїтись після смерті. Тут же згадали і привида з Горбушиної могили. Так в Яви і виникла ідея – піти вночі і перевірити чи існує привид (а значить і людська душа!), чи ні. Хлопці як почули таку пропозицію, то аж роти пороззявляли.
Розділ ІІІ. Легенда про Горбушину могилу
Легенду про Горбушину могилу знали всі місцеві. Давним давно, повертаючись з походу, стали на цьому місці, де тепер село, козаки на чолі з сотником Горбушею. Якось так сталось, що зникли всі скарби, які запорожці везли з походу. «Скарбником у запорожців був старий козарлюга Богдан Захарко. Сотник Горбуша звинуватив його у крадіжці. Хоч як клявся старий Захарко, хоч як божився, присягався всім святим на світі, що не винен, але довести нічого не зміг. І наказав сотник Горбуша скарати Захарка на горло. Зітнули старому скарбникові сиву козацьку голову. І тут—таки й поховали».
Козаки пішли на Запоріжжя. Дещо згодом повернувся на ці землі сотник Горуша і збудував пишний маєток. Він сам заховав тоді скарб, щоб ні з ким не ділитись. Та даремна смерть Захарка не минулась йому. Став до Горбуші вночі приходити привид Захарка без голови. Сотник не міг спати і наказав розкопати могилу скарбника, «спалити прах, а попіл вистрілити з гармати, щоб розвіявся по вітру. Сподівався, що те врятує його від жахливих нічних видінь, оджене дух Захарка». Так і зробили, проте в могилі не знайшли голови. Горбуша й далі не знав спокою. І от одного разу знайшли мертвим самого сотника і також без голови. Як не шукали, але її так і не змогли знайти. Так і поховали тіло, а над могилою звели каплицю.
«А невдовзі сам собою спалахнув маєток сотника Горбуші і згорів дотла. І оскільки був Горбуша нежонатий і ніяких родичів не мав, земля його одійшла в казну. І лишилася від Горбуші тільки ота каплиця на сільському цвинтарі. (…) Люди обходили її десятою дорогою, бо казали, що те місце нечисте. Начебто щоп’ятниці (бо саме у п’ятницю був страчений Захарко) рівно опівночі з’являвся біля каплиці білий привид без голови. То приходив до Горбуші старий скарбник нагадати про себе. І з-під землі чувся стогін і приглушений крик жаху. Горбуша і в могилі не знав спокою, мучився, спокутував свій гріх.
Проте побачити привид міг не кожен. Тільки, якщо ти щось украв і прийдеш після цього в п’ятницю опівночі до каплиці, тоді тобі явиться привид, — казали люди».
Розділ IV. Я беру в напарники Антончика Мацієвського. Крадіжка апарата. Ми йдемо в розвідку на кладовище
Хлопці явно не були в захваті від цієї ідеї, але Ява вже загорівся. Вирішив взяти в напарники Антончика Мацієвського, бо саме він висунув думку про те, що привид – це людська душа. Для того, щоб довести що справа зроблена, Ява вирішив сфотографувати привида. На тому й розійшлися.
Антончик був полохливим, тому вся справа лягла на плечі Яви. Він вирішив викрасти фотоапарат у Гришки Бардадима, що було надзвичайно ризикованою справою, адже він був «двометровий здоровило-десятикласник, кулаком забивав цвях у дошку та ще й був, як то кажуть, у гарячому купаний: слово йому скажи, він уже заводиться. Його всі хлопці боялися. Але в нього був найкращий у селі фотоапарат “Київ” — з телескопічною лінзою і з такою чутливістю, що сам Фарадейович, наш сільський Едісон, казав, ніби тим апаратом можна знімати навіть під землею». Проте Ява не хотів відступати і, можливо саме тому йому так пощастило.
Коли підішли до будинку Бардадима, то його «вікно було відчинене, на стіні біля вікна висів апарат, і в хаті й біля хати нікого не було. Простягай руку й бери». Ява так і зробив. Разом з Антончиком вони швидко втекли. Дорогою їм стрівся Павлуша, який щось сидів і малював, проте колишні друзі не перемовились і декількома словами.
Ява з Антончиком пішли на кладовище в розвідку – потрібно було визначити місце, з якого найліпше буде спостерігати за привидом. Вирішили зачаїтись у садку діда Салимона, подвір’я якого межувало з кладовищем. Звідти якраз добре було видно каплицю і не так страшно, бо людське житло поряд. Домовились зустрітись ввечері об 11 біля сільського клубу. На цьому й розійшлись.
Розділ V. Привид. Увага! Знімаю!
До самого вечора Ява не знаходив собі місця. Бардадим уже розшукував винуватця своєї пропажі, тому треба було якось уникнути зустрічі з ним. Врешті, настав і вечір. Вдома Ява сказав, що піде на рибалку якраз з Бардадимом, а сам рушив до клубу. Він чекав там Антончика ледь не до 12 години, та врешті пішов у засідку сам. Спочатку було тихо й темно, аж раптом Ява побачив щось біля каплиці.
«Біля Горбушиного склепу стояв… білий привид. Білий привид без голови. Стояв, гнівно розмахуючи руками. А зі склепу чувся приглушений стогін. Я трусонув головою. Привид не щез. Я протер очі рукою.
Привид був на місці. Старий козацький скарбник Захарко ходив навколо могили свого підступного вбивці і мстиво сварився кулаком.
Я ущипнув себе за руку (може, я сплю, і це мені мариться). Боляче. Ні, не сплю.
Привид стояв, трагічно розмахуючи руками. Білий. Без голови. Я бачив його дуже чітко на чорному тлі каплиці. І оте темне біля шиї — то ж, мабуть, плями крові».
Не тямлячи себе від жаху, Ява хотів вже тікати, проте вчасно згадав про обіцяне фото, тому, лиш зробивши знімок привида, побіг чимдуж додому.
Розділ VІІІ. “Два кольори мої…” “Геть звідси!” — каже мені Павлуша. Друга атака баби Мокрини
Тепер Ява хотів, щоб про його подвиг якнайшвидше дізнався Павлуша. Вирішив діяти через Гребенючку. Пройшовся дев’ять разів повз її подвір’я – вона якраз замітала. Але вона зовсім не звертала увагу на нього. Довелось Яві самому завести розмову, яка швидко переросла у звичну суперечку. І от, коли він вже хотів кинути в немилу Гребенючку грудку землі, з’явився Павлуша. Він знову заступився за неї і наказав Яві йти геть. «І прірва, що пролягала між нами, стала ще глибшою і страшнішою — так просто не перескочиш».
Коли засмучений Ява йшов додому, його якраз перестріла баба Мокрина. Вона знову завела розмову про Бога і почала розповідати про святих. Її слова видавались хлопцю дуже переконливими і це не могло його не бентежити. Тож він радо чкурнув додому, коли почув як його кличе дід Варава. Він вже теж дізнався про пригоди онука. Ява розповів йому що і як було і показав фото. Але дід все заперечив – немає ніякого привида сказав, бо і сам як був хлопцем ходив «полювати» на того привида, і не один раз, а тричі! І жодного привида так і не бачив. Яві теж хотілось вірити, що то ніякий не привид, бо надто вже переконливими видавались в такому разі доводи баби Мокрини.
Розділ ІX. Отець Гога
У сусідньому селі Дідівщині була церква, з отцем Георгієм на чолі. З легкої руки діда Салимона отця всі звали просто Гога. А баба Мокрина була в нього помічницею, завідувала жіночим хором і збирала гроші на храм. Після декількох атак баби Мокрини Ява очікував вже і його. І не прогадав! Прийшов якось ввечері з рибалки, а біля двору машина стоїть, і не кого іншого, як отця Гоги. Ява чекав коли той почне розповідати про Бога, але він, побалакавши трохи з дідом, поїхав так і не завівши розмови про привида. А про це вже знали всі сільські і навіть з сусідніх сіл. Почали приходити додому до Яви і кожному хотілось бачити фото привида. Ява так від того всього втомився, що вже й сам хотів аби той привид виявився чимось іншим. Вирішив поговорити про нього з дідом Салимоном – він же живе майже біля каплиця, тож мусить щось знати.
Розділ Х. Я відвідую діда Салимона. Неймовірні дива
Дід Салимон сидів на призьбі. Ява підійшов до нього і став розпитувати про привида. Дід повів його в каплицю, де Ява з полегшенням виявив лелеку. Та от воно що здалось йому привидом! Але…що це? Раптом Ява побачив, що в лелеки немає голови! Сказав про це діду, а той, схопившись і собі за голову, зняв її і пожбурив геть! «І голова його котиться по землі, важко підскакуючи, як кавун. Авжеж, як кавун! Дід же Салимон – баштанник». Тут раптом Ява розуміє, що поряд з ними не вулики, а гроби. І, з жахом він бачить як над одним з них стоїть отець Гога, а в гробу тому Павлуша! Тут Яві стало зовсім недобре:
«Я хочу крикнути, хочу кинутися до Павлуші і — не можу.
Щось на мене навалюється, більшає, більшає, більшає…
Я задихаюся, задихаюся, задихаюся… і прокидаюсь».
Розділ XI. Я таки відвідую діда Салимона. Тепер уже наяву. Он воно що!
Після такого сну Ява вирішив чимшвидше йти до діда Салимона. Там йому довелося почекати поки поснідає вся дідова родина, аж тоді він зміг приступити з питаннями.
Дід Салимон, побачивши фото привида, не знав що і казати. Тут Ява побачив, що з сусіднього городу за його розмовою з дідом спостерігає уся гопкомпанія: Карафолька, Вася Деркач, Антончик Мацієвський, Коля Кагарлицький і навіть Павлуша з Гребенючкою. Дід Салимон покликав племінника подивитись на фото. Той почав сварити діда за те, що, називаючись атеїстом, розводить привидів у себе на городі. Домовились вважати привида лише сорочкою, що висіла на плечиках:
«Йой! Та це ж справді була сорочка! Звичайнісінька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отій вишні в кінці саду. Випрали до весілля, щоб чистеньку вранці вдягнути. Вітер гойдав її, розмахував рукавами… А я… Ах ти ж».
Тут вже хлопці почали сміятись. Сміялись і дід Салимон з племінником, і сам Ява. Йому зовсім не було прикро, навпаки він був радий, що історія з привидом завершилась:
«Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на світ народився. До лампочки мені тепер піп Гога, баба Мокрина і вся їхня братія. Не боюся я їх анітрішечки, анікрапелюшечки. Бо знову стою обома ногами на твердому матеріалістичному ґрунті».
Тут вже дід почав просити розповісти йому історію про полювання на привида, але Ява віднікувався. Дід подумав, що то вони разом з Павлушею як завжди таке вчудили, але ні. Антончик сповістив йому, що вони посварились. Тут Павлуша і покинув гурт. А Яві стало з того стало прикро-прикро.
Розділ XII. Нудьга. Я відганяю спогади. Мій вірний друг — Вороний. Солдати. «Восьмьорка»
Минуло кілька нудних днів – з ранку до ночі лив дощ, тож навіть надвір не було змоги вийти. Нарешті вийшло сонце і Ява, взявши велосипед, поїхав кататись. То був не просто велосипед, а його вірний друг – він навіть мав ім’я Вороний. Ява їхав поза селом польовою дорогою, коли побачив солдатів. Це була не дивина для хлопця – недалеко од села, в лісі, розташовувались військові табори, а поряд, у полі, був полігон. Ява провів солдатів поглядом і перестрибуючи калюжі, їхав далі. Та от влетів у рівчак і ледь не зламав велосипед – колесо скрутило «восьмьоркою». Довелось додому йти пішки. Вдома вірного друга Ява довірив дідові. Він возився з велосипедом до вечора, але таки полагодив його.
Розділ XІІІ. Недарма цей розділ тринадцятий, бо трапляється в ньому річ надзвичайна, незбагненна і загадкова. Таємниця трьох невідомих
Наступного дня Ява знову осідлав Вороного і рушив за село. Дорогою він почув ззаду мотоцикл і вирішив пропустити його, проте, на диво хлопця, мотоцикл зупинився і тут сталось дещо дивне:
«Мене наздоганяв якийсь військовий у шоломі і великих мотоциклетних окулярах-крагах, які закривали півобличчя. Порівнявшись зі мною, військовий раптом загальмував.
— Рень? — коротко спитав він і, коли я кивнув у відповідь, простягнув мені якийсь конверт. І одразу дав газ і рвонув уперед».
Від здивування Ява не одразу взявся читати те, що було у конверті, а було там таке:
«Сьогодні, рівно о дев’ятнадцятій нуль-нуль приходь до розбитого доту у Вовчий ліс. У розколині над амбразурою знайдеш інструкцію, що ти мусиш робити.
Цього листа треба негайно знищити. Справа надзвичайно важлива і секретна. Нікому ні слова. Щоб тобі було легше зберігати таємницю, ми поки що не називаємо себе.
Отже, рівно о дев’ятнадцятій нуль-нуль.
Г. П. Г.».
Спочатку Ява подумав, що це чийсь розіграш, проте хто б з хлопців міг підмовити якогось військового, щоб його розіграти? Те, що конверт передав йому у руки саме військовий, говорило про те, що це справді важлива справа. Але хто ж такий Г. П. Г.? А точніше хто вони такі? Написано «ми», значить, це декілька осіб, але хто ці троє? Поки Ява роздумував, дорогою йому зустрівся піп Гога, який попросив допомогти йому зремонтувати машину. Тут хлопець і запідозрив, що це міг бути саме піп Гога (П. Г.), а ще одне Г., то мабуть баба Мокрина, бо вона Гаврилівна. Щоб перевірити свою теорію, Ява поїхав до баби Мокрини. Вона якраз збирала яблука у себе в саду і, побачивши, Яву, почала на нього сваритись. Тому хлопець зрозумів, що це точно не вони. Лишалось дочекатись дев’ятнадцятої години, щоб дізнатись про все детальніше.
Розділ XVI. Павлуша. Невже?.. Я не хочу, щоб він мене бачив. Невідомий у вчительчиному саду. Хто це?
Повертаючись від Вовчого лісу, Ява побачив, що якийсь велосипедист їде з боку села. Коли придивився, то зрозумів, що то Павлуша. Мабуть, його взяли замість Яви на завдання. Тут йому стало так прикро і досадно, що не хотілось навіть додому повертатись. Поїхав вулицями і, проїжджаючи повз подвір’я вчительки Галини Сидорівні, помітив у неї в саду якогось чоловіка. Подумав, що то злодій вліз і, гукнувши Галину Сидорівну, вирішив налякати і злодія, покликавши сусідів. Та вчителька запропонувала впоратись сама і, озброївшись домашнім начинням, вони з Явою рушили в садок. Але там нікого вже не було. Злодій втік. Галина Сидорівна, мабуть, навіть не повірила Яві. Це стало останньою краплею до чаші його смутку:
«І така мене байдужість охопила до всього на світі, що репни зараз земля, як стиглий кавун, і розлетися на шмаття — я б і оком не моргнув».
Розділ XVII. Мене викликають до телефону. “Розслідування футбольної баталії”. Нове Гребенюччине плаття. Зіпсований настрій
Наступного ранку Яву розбудив дід Варава – його викликали у сільраду до телефону. Хлопець швидко зірвався з постелі і побіг до сільради. У слухавці почув знайомий вже голос того, хто передав йому конверт. Він наказав слідкувати за щоглою біля школи – коли там з’явиться білий прапорець, тоді слід приходити до доту і братись за завдання. Яві аж полегшало від думки про те, що його кандидатуру таки не відкинули від завдання. Голос у слухавці наказав говорити всім, що телефонував інспектор райвно Федорищенко щодо бійки під час футбольного матчу в Дідівщині. Та бійка відбулась унаслідок неправильного підрахунку голів і її довго обговорювали в обох селах.
Ява заспокоєний поїхав додому, та вирішив подивитись що там у саду Галини Сидорівні. Знайшов сліди і недопалки – значить учора тут таки хтось був. Якраз коли збирався їхати додому, почув, що до вчительки прийшла Гребенючка. Коли вона поверталась додому, хлопець вирішив оббризкати її водою з калюжі – на ній саме було нове плаття. Промчав біля неї як вітер! Може вона не розібрала, що то був Ява? Та коли вона верталась додому, то проходила повз подвір’я Павлуші. Тут Ява злякався, що вона його видасть, але на диво Гребенючка сказала, що то її машина оббризкала. Тут Яві стало зовсім недобре: «Тю! Чого це вона?.. Подумаєш, яка благородна!.. І стало мені якось кепсько, наче то не вона, а я весь у багнюці з голови до п’ят».
Розпочався дощ і піднявся вітер, тож Ява зайшов у будинок.
Розділ XVIII. Стихійне лихо. Я приймаю рішення
Вночі Ява прокинувся від того, що вдома всі метушились. Дід пояснив:
«— Річка від дощів піднялася, з берегів вийшла. Греблю біля млина прорвало. Село внизу заливає».
Всі йшли допомагати і Ява вирушив з ними. Що робилось надворі – не передати словами! Тут вже були і сільський голова, і директор школи, і половина місцевих. Вода розбивала тини і попідтоплювала хати. Трактор, яким намагались щось вивезти, застряг у багнюці і тепер чоловіки щодуху намагались його витягнути. Десь хтось кричав про допомогу.
«Тоді сердито закричали до тракториста:
— Що ти засів, панімаєш! Там люди гинуть, а ти!.. Трактором не можеш проїхати, герой!
Кричали, щоб зігнати своє безсилля. Тракторист хрипло відлайнувся:
— Що — трактором! Що — трактором! Тут танком не проїдеш, не те що трактором! Розумники!
“Танком…” і раптом в уяві моїй виник військовий табір, артилерійський двір, дивовижні незграбні машини із скошеними, як у човнів, носами… “Бронетранспортери-амфібії, да… Для подолання водних рубежів… для десантів, да.”
Я вмить згадав, що читав десь, як воїни допомагали людям під час стихійних лих…
І раптова думка пронизала мене».
Ява вирішив залучити до порятунку села військових. Він намагався привернути увагу сільського голови, чи хоча б тата, але його ніхто не чув. Тож він сам побіг додому і, скочивши на вірного Вороного, щодуху помчав до військової частини.
Розділ XIX. Полковник Соболь. Знову старший лейтенант Пайчадзе
Яву на диво швидко прийняли у військовій частині – як тільки почули про стихійне лихо в селі, одразу збудили усіх зі сну і вирішили негайно відправлятись у село. Яву приймав особисто полковник Соболь. Навіть подякував йому за оперативність. Тут же хлопця взяв до себе в бронетранспортер лейтенант Пайчадзе. Ява був настільки захоплений можливістю покататись на цій чудомашині, що на хвилинку й забув чому він тут опинився і куди прямує. Згадавши, що в селі стихійне лихо, він навіть засоромився самого себе. Ява дуже не хотів покидати бронетранспортер, тому справді зрадів, коли лейтенант Пайчадзе направив машину до роботи, залишивши його на борту.
Розділ XX. Подвиг старшого лейтенанта Пайчадзе. Несподівана поява Павлуші
Пропливаючи серед дворів і хат на бронетранспортері десь з даху почувся крик про порятунок дитини, що лишилась в хаті. То була хата Пашків, мати з усіма дітьми сиділа на даху, а молодший п’ятирічний Альошка лишився в хаті. Лейтенант Пайчадзе швидко зрозумів, що треба робити. Не без складнощів вибив вікно і, занурившись у воду, що майже затопила хату, дістав звідти цілого Альошку. Мати й подякувати не встигла, як вони рушили далі.
Ява був захоплений подвигом лейтенанта. У цей час він якраз подумав про Павлушу, як побачив і його самого – він плив на човні серед хат. Та від прямого контакту їх відволікло те, що бронетранспортер поїхав до хати баби Мокрини. Вона, дві її дочки і корова сиділи на даху. Баба вимагала спочатку рятувати корову, а потім згадала про те, що забула в хаті щось за іконою. Її стогони і скарги перекрикували дочки, що якраз допомагали зняти корову зі стріхи.
Розділ XXI. Я пірнаю в затоплену хату. Пастка. Віч-на-віч з богом. Безвихідь
Ява рішуче вирішив дістати бабі Мокрині те, за чим вона жалкувала. Він роздягнувся і стрибнув у воду. Шибки в хаті вже були вибиті, тож пробратись через вікно було легко. Ява швидко знайшов і той куток з іконою, і дістав з-за неї якийсь пакунок. Дивним було те, що не зважаючи на воду, яка майже заполонила хату, лампадка біля ікони ще горіла. Ява поплив назад, але у вікні щось застрягло, тож він опинився у майже затопленій хаті сам. Напевне ніхто не бачив як він стрибнув сюди, тож ніхто не шукатиме його. Одяг тягнув донизу, вода все прибувала, а повітря закінчувалось.
«Я борсавсь у воді, як сліпе кошеня. Сил ставало дедалі менше. Я почав ковтати воду і захлинатися. Невимовний жах охопив мене. Невже це кінець?! Не хочу! Не хочу! Не хо…о…о! Я закричав. І сам почув, яким здавленим і безсилим був той крик. Так кричать крізь сон, коли душать кошмари. А може, це і справді лише кошмар, може, це все мені сниться? І я зараз прокинусь, побачу сонце, що світить у вікно, І почую…»
Розділ XXII. «Давай руку!» Я знову з ним. Що було за іконою
«— Яво! Яво! Яво! Де ти? Яво!
То був голос… Павлуші.
Я не одразу збагнув, що це насправді. Мені спершу здалося, що то мені мариться. Але враз я побачив тоненьку смужку світла. То світилася вузенька шпарина вільного над водою повітря у сінешніх дверях. Йой! Там же в сінях у стелі хід на горище! Як я раніше не розшолопав! Із останніх сил, ковтаючи воду і захлинаючись, я сіртонувся туди.
Світло ліхтарика засліпило мене, і я нічого не бачив. Тільки чув Павлушин голос:
— Давай руку! Давай руку!»
Павлуша витягнув Яву з води. Віддихавшись, вони стали вибиратись на дах. Ява був несказанно радий, що його друг врятував його від смерті. Він вирішив забути всі ті непорозуміння, що стались між ними. «Як добре жити на світі, коли тебе врятував од смерті твій друг!».
Опинившись на даху, хлопці вирішили подивитись що там у згортку, яким так дорожила баба Мокрина.
«— Ану, присвіти ліхтариком, — попросив я Павлушу і почав обережно розгортати пакуночок — газету, у яку було щось загорнуто. Мокра стара газета не стільки розгорталася, скільки відпадала м’якими, невагомими клаптями. Нарешті газета чи то розгорнулась, чи то розпалася, і ми побачили скручені трубкою якісь папери, пописані олівцем. Я схилився нижче і прочитав на згині:
“…знову в бій. Бережи донечок наших і себе. Цілую. Михайло…”
Я підвів очі на Павлушу. Павлуша теж уже встиг прочитати і хитнув головою.
То були листи. Фронтові солдатські трикутники. То були листи з фронту чоловіка баби Мокрини, що загинув, визволяючи Прагу, в останній день війни, в День Перемоги, дев’ятого травня сорок п’ятого року. Скільки минуло відтоді, а в селі й досі часто згадували про цю незвичайну, таку, як казав мій дід, нефортунну загибель дядька Михайла Деркача. Розповідали, що то був дуже веселий, дотепний, дуже хороший чоловік. І завзятущий садівник. То він насадив цей багатий сад перед війною, так і не скуштувавши його плодів. А тепер деякі дерева вже й повсихали…
І те, що я мало не втопився, саме рятуючи фронтові листи дядька Михайла, який загинув в останній день війни, і те, що зараз отам, попід хатою саме солдати рятували людей, худобу і майно — все це набуло для мене якогось особливого змісту. Я відчув себе так, наче я теж належу до армії, наче я беру участь у справжній військовій операції і зараз зробив щось таке, що, може, робили на фронті, щось гідне бійця. І гордість з цього радісно залоскотала під серцем».
Листи передали бабі Мокрині. Вона від щастя аж заплакала, і в Яви від того ще дужче стислось серце. Військові хотіли забрати його на бронетранспортері, але він вирішив пливти назад з Павлушею.
Розділ XXIII. У хаті Гребенюків. Ой, нога, нога! Безславно додому. Все плутається
Човном хлопці пливли далі, коли побачили Гребенючку на одному з бронетранспортерів. Ява зрозумів, що Павлуша, мабуть, хотів якось допомогти їй, але тепер запізнився, тож він запропонував попливти до хати Гребенюків і перевірити чи не потрібна яка допомога. Там вже нікого не було. Хлопці запливли самим човном у хату. В шафі Ява побачив якусь коробку і подумав, що там може бути щось коштовне. Дістав її, але вона виявилась порожньою. Коли залазив назад у човен, то підвернув ногу і впав. Нога тут же почала швидко напухати, тому Павлуша вирішив відвезти друга додому. З кожною хвилиною нога боліла все більше. Вибрались на землю якраз тоді, коли лейтенант Пайчадзе під’їхав, щоб віддати Яві велосипед і верхній одяг. Їхати хлопець вже не міг, тож його повіз Павлуша. Яві було страшенно прикро, що він замість того, щоб допомагати, вертається тепер додому з хворою ногою. До хати він вже ледь зайшов. Павлуша побіг кликати медичку Любу Антонівну, а Яві тим часом затьмарився світ.
Розділ XXIV. Хвороба. Сни і дійсність. Чого вони всі такі хороші?
Ява прийшов до тями аж на третій день. Виявилось, що він вивихнув ногу і розтягнув зв’язки. Через те і температуру мав, і до тями прийти довго не міг. Та коли прокинувся, то біля нього сидів дід. Тут же прийшли і мама з татом. Всі були такі раді і хороші з ним! Дуже тішились з того, що то він солдатів у село привів. Аж тут прийшов Павлуша. Рідні лишили друзів удвох. Ява розпитував як там в селі і які новини. Все потрохи поверталось до норми. Вода відступила, лагодили тини й хати, кожен допомагав чим міг. Хлопці цікавились Явою, бо вважали його героєм. А щаслива баба Мокрина за нього молилась день і ніч. Ява було приємно чути про свою славу, проте ще приємніше було з того, що поряд був вірний друг. Трохи посидівши, Павлуша пішов допомагати у відбудові села, а Ява знову поринув у хворобливий сон.
Розділ XXV. Усе! Кінець! Я дарую велосипед. «Загаза чогтова!» Я видужую
Видужування йшло повільно. Ява багато лежав, а коли й намагався підвестись, то крутилась голова. Зранку поснідав тим, що батьки лишили – вдома була лиш сестра Яришка – і те не доїв. Здалось, що це вже організм їжу не приймає. Значить настав час вмирати. У розпачі Ява покликав до себе Яришку і наостанок вирішив подарувати їй свій велосипед. Дівчинка настільки цьому зраділа, що одразу побігла кататись.
Ява лежав і чекав смерті, коли прийшла медичка Люба Антонівна. Вона послухала його, вислухала скарги і сказала, що він вже видужує. Їсти йому поки багато не можна, а вставати навпаки треба частіше, щоб організм звикав. Коли вона пішла, Яві аж полегшало. Він потрохи встав і вийшов на поріг. В цей час Яришка саме намагалась осідлати його велосипед, хоч їй не дуже те вдавалось – мала щоразу падала, а з нею і велосипед. Не мігши більше дивитись на знущання над велосипедом, Ява почав сваритись. Яришка образилась і повернула йому велосипед, не забувши обізвати «загазою чогтовою». Тут Яві геть полегшало і він зрозумів, що скоро зовсім видужає.
Розділ XXVI. Знову троє невідомих. Ти мені друг? «Нічого не розбереш…» — каже Павлуша
Коли Яві полегшало, але ще не можна було нічого важкого робити, тут він і зрозумів, як це погано хворіти! Всі хлопці працювали для відбудови тинів і будинків, а він мусив нудитись вдома. Одного такого дня йому через вікно влетіла записка. Коли розгорнув її, то очам не повірив – то знову було послання від трьох невідомих!
«Дорогий друже!
Нам усе відомо, що сталося з тобою за останній час. Ми задоволені твоєю поведінкою. Ти поводився, як справжній солдат. Нам дуже приємно, що ми не помилилися в тобі. Тепер ми ще більше впевнені, що ту секретну справу, яку ми маємо доручити тобі, ти виконаєш з честю.
Стихійне лихо і метеорологічні умови унеможливлюють проведення наміченої операції зараз. Операція відкладається. Сподіваємося, що до того часу ти видужаєш і нам не доведеться шукати іншої кандидатури. Намічувана операція секретна, державного військового значення. Розголошення таємниці карається за статтею 253 кримінального кодексу УРСР.
Цього листа треба негайно спалити.
Нагадуємо: умовний сигнал — білий прапорець на щоглі біля школи. В день, коли з’явиться прапорець, — треба прибути до доту у Вовчий ліс рівно о дев’ятнадцятій нуль—нуль. У щілині над амбразурою будуть інструкції.
Бажаємо найскорішого видужання.
Г. П. Г»
Ява був зовсім спантеличений. Вирішив розповісти про все Павлуші. Друг він йому врешті чи ні?!
Коли прийшов Павлуша, то Ява показав йому листа. Виявилось, що Павлуша їх теж отримував! Перший – від мотоцикліста в шоломі, де значилось, що треби прийти у Вовчий ліс до доту о двадцятій. Другий – в альбомі для малювання, де йшлось про те, що потрібно очікувати білого прапорця біля шкільної щогли. І тепер третій. Ява розповів про свої листи і дзвінок до сільради. Хлопці намагались зрозуміти що відбувається. Спочатку подумали, що то міг хтось з товаришів пожартувати, але ні – справа надто серйозна. Ява згадав і про невідомого, якого бачив у саду Галини Сидорівни. Справа ускладнювалась…
Розділ XXVII. Події розгортаються блискавично. Невже один з невідомих — вона? Не може бути! «Він хоче вкрасти її!» Ми поспішаємо на допомогу… Асса!
Ява й далі нудьгував вдома. Він хотів уже йти допомагати на будівництві, але батьки ще не пускали. Одного дня він бродив вулицями і дійшов до школи. Там, у вікні класної кімнати, він побачив малюнки. Серед них знайшов і Павлушин – він намалював Яву, коли той ледь не потонув у хаті баби Мокрини. Таки є в нього талант! Ява відчув гордість за друга. Коли хотів уже вертатись, то побачив, що біля щогли стоїть Гребенючка і… чіпляє білу хустинку! Умовний знак.
«Це було так неймовірно, так фантастично, що я просто отетерів.
Тю! Так, значить, один з трьох невідомих — це Гребенючка!
Тю! А чого з трьох?
Може, вона сама все це й придумала! “Г. П. Г.” — Ганна Петрівна Гребенюк. Але ж вона не Петрівна, вона Іванівна. Її ж батько Іван Гнатович. І почерк же зовсім не її, дорослий почерк. І по телефону говорив басистий дядько. Вона ніколи в житті так голос не підробить. І листа ж дав мені таки офіцер на мотоциклі. І мені, і Павлуші.
Павлуші?
А може…».
Може Павлуша розповів усе їй і вона вирішила покепкувати? Коли Гребенючка пішла, то Ява зняв хустину зі щогли і вирішив поки про це Павлуші не казати.
Вдома його чекала ще одна несподіванка – незабаром як він повернувся від школи, прибіг Павлуша. Захеканий він розповів, що лейтенант Пайчадзе хоче викрасти Галину Сидорівну!
«— Він що — здурів?
— Закохався! А ти знаєш, які в них звичаї? “Кавказьку полонянку” пригадуєш? Сподобається такому дівчина, він її хапає, зв’язує, на коня і в гори!.. Пойняв?
— А звідки ти взяв? Розкажи толком!
— Чув! На власні вуха чув! Розумієш, почався обід, усі порозходились. І я вже збирався… Коли бачу, той грузин біля нашої Галини Сидорівни крутиться і щось їй нашіптує, а вона одмахується сердито і хоче йти, а він їй дорогу перепиняє. Це на подвір’ї у Мазуренків, за хатою, там, де груша напівусохла, знаєш. Ну, я сховався на городі в кукурудзі, дивлюсь, що ж воно буде. А вона йому: “Ну одійди, ну одійди, я тебе прошу!” А він: “Нэ могу болше! Я тебе вкраду, понімаєш, да! Вкраду!” Вона щось йому сказала, я не почув, а він: “Сегодня в одинадцать, після відбою”. А вона як вирветься, як побіжить. Він рукою тільки так — мах! — роздратовано і не по-нашому щось джерготнув, лайнувся, мабуть, а очі — як у вовка просто — зеленим вогнем палають… От!».
Тут у Яви майнула думка про те, що можливо це він підмовив (або й залякав!) Гребенючку, щоб вона відволікла хлопців на той час, поки він викрадатиме вчительку. Але про свої підозри Павлуші не розказав. Вирішили рятувати вчительку. Ввечері Ява мав нібито піти в гості до Павлуші, а звідти вони б уже й пробрались в садок до Галини Сидорівни і там напали б на лейтенанта! Вдвох може і не подужали б, але галас здійняли такий, що село збіглося б точно. На тому й вирішили.
Ввечері зробили так, як і планували. Сиділи в садку, коли почули як під’їхав лейтенант. Як тільки Галина Сидорівна вийшла, хлопці накинулись на лейтенанта з палицями і наказали вчительці тікати. Але вона замість цього кинулась до лейтенанта перевіряти чи він не ушкоджений! Тут і розкрилась вся правда. Виявилось, що Реваз (а саме так звали лейтенанта Пайчадзе) вже давно закоханий у Галину Сидорівну і хоче з нею одружитись, а вона йому відмовляє, бо вважає, що це непедагогічно! Тепер же, в хвилюванні за його здоров’я, Галина Сидорівна і розкрила свої справжні почуття. А хлопці розповіли про те, що чули і чому вирішили рятувати вчительку.
«— Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! — загримів на всю хату лейтенант. — Слушай, Галя! Слушай, які в тебе геройські ученики, да! Вай, молодці! Вай! Ти права, їм не можна сваритися, да, нізащо не можна сваритися! І ви ніколи не будете сваритися, правда? Ваша дружба, да, буде завжди міцною, як граніт того доту! Ви на все життя запам’ятаєте, да, той дот! І ви, канешно, не сердитесь на нас за цю тайну, да? «Г. П. Г». Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви сьогодні прочитали там, свята правда Павлуша вирячився на мене:
— Д-де… що прочитали? Я знизав плечима.
— Як? Ви хіба не були сьогодні біля доту? — тепер уже здивовано промовив лейтенант.
Він глянув на Галину Сидорівну. Вона розгублено закліпала очима.
— А… а ця хустина? — Галина Сидорівна підняла руку з хустиною, яку я їй дав. — Це ж… це ж… та сама, я ж бачу. Це моя хустина, яку я дала Гані. Ой хлопці, не той…».
Тут Яві і довелось зізнатись, що він сам зняв хустку, бо побачив як її чіпляла Гребенючка. Він думав, що вона хоче покепкувати. Але Галина Сидорівна розповіла, що це була саме її ідея, щоб помирити хлопців. Яві стало страшенно соромно.
Розділ останній, в якому історія наша за добрим звичаєм старих класичних романів закінчується весіллям
«На другий день усе село облетіла звістка про те, що наша вчителька, наш класний керівник Галина Сидорівна Герасименко виходить заміж за старшого лейтенанта Реваза Пайчадзе».
Підопічні Галини Сидорівни вирішили влаштувати з нею прощальну зустріч у переддень весілля – таку, щоб запам’яталась назавжди. Стали радитись що і як. Ява з Павлушою тим часом поїхали до доту, щоб нарешті прочитати, що ж там написали ті «троє невідомих». Ось яку записку вони знайшли:
«Дорогі друзі! Яво і Павлушо! — писалося там. — Це дуже-дуже добре, що ви помирилися. Наша таємниця тепер не потрібна. Бо все це придумувалося для того, щоб вас помирити. І ми сподіваємося, що ви не образитесь на нас за це.
Ми хочемо від усього серця побажати, щоб свою дружбу ви пронесли через усе життя. Святе це діло — дружба. Найсвятіше і найчистіше почуття в світі. І найчистіше воно в дитинстві. Бережіть його і шануйте! Бо найвірніші, найбільші, найкращі друзі в світі — це друзі дитинства. І той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гірко буде. Бо дитинство не повторюється… і проживе той своє життя без дружби. І буде воно дуже безрадісним, хоч, може, й довгим. І не відчує він себе по—справожньому людиною. Бо найбільше ти Людина, коли щось робиш для друга.
Пам’ятайте про це, хлопці!
І хай ваша дружба буде міцна, як ці кам’яні брили доту, що є пам’ятником справжньої солдатської дружби, дружби до останньої краплі крові…
Г. П. Г.».
Виявилось, що то була ідея Гребенючки помирити хлопців, бо вона просто не могла дивитись на те, як страждав Павлуша. Галина Сидорівна придумувала і диктувала листи, а лейтенант їх писав і доставляв. Вони хотіли організувати для хлопців якесь завдання, чим і помирити їх врешті-решт. Але сталось зовсім по-іншому – їх помирила негода, що ледь не потопила пів села.
Тепер друзі сиділи біля доту і думали про все, що сталось. Раптом Яві прийшла в голову ідея як по-своєму попрощатись з Галиною Сидорівною. Вирішили, що це буде таємниця двох невідомих.
В переддень весілля весь клас зібрався у школі, щоб попрощатись з Галиною Сидорівною. Коли вона прийшла, то разом вони просто пішли гуляти полем і лісом, побували біля річки. Говорили мало, проте відчувалось, що вони у ці моменти дружні і близькі, як ніколи.
Наступного дня грали весілля. Такого пишного весілля Васюківка ще не бачила! Прилетіли родичі молодого з Грузії, запросили все село і солдатів з військової частини. Серед гаміру потрібно було, щоб хтось оголосив про сюрприз від Яви і Павлуші, який вони мали організувати в полі. Залучили до цього Гребенючку. Так вона стала частиною ще однієї таємниці трьох невідомих.
Ввечері в полі хлопці запускали величезного повітряного змія, обладнаного елекрифікацією. Ганя оголосила увагу гостям і тоді в небі всі побачили:
«У темно-синьому небі барвисто засвітився чарівний ліхтар. “Слава Галині Сидорівні!” — золотом палали на ньому слова з одного боку.
“Бажаємо щастя!” — червоно світилося з другого боку.
“Не забувайте нас!” — жовто промінилося з третього.
А з четвертого боку щасливо усміхався чорновусий красень лейтенант. Абсолютної портретної подібності з нареченим, звісно, не було, але що ви хочете — без натури, по пам’яті сам Анатолій Дмитрович не намалював би краще».
Всім гостям дуже сподобалось привітання хлопців. Через декілька хвиль всі повернулись до весілля, а друзі потрохи почали згортати змія. Але рвучкий вітер не дав їм змоги впоратись з ним – змія потягло в бік лісу, а згодом він загорівся. Впав якраз на узліссі, де було скошене сіно. Міг загорітись і сам ліс. Ява з Павлушею чимдуж побігли гасити пожежу – до весілля докричатись не було змоги. Тут прибігла напоміч і Гребенючка. Втрьох таки загасили вогонь.
«І от усе скінчено.
Знеможені, ми посідали на землю і сиділи мовчки, тільки перезиралися, важко дихаючи.
Обличчя в нас були закіптюжені, аж чорні, попалений одяг звисав клаптями. Я глянув на Гребенючку і усміхнувся. А вона таки молодець. Справді—таки молодець! Їй-богу! Не кинула нас у біді, не втекла, не злякалася вогню. Навпаки! Билася з полум’ям, як… як тигриця. Молодчинка!
І я подумав: “Цікаво, мабуть, було б намалювати таку картину: сидять троє після того, як загасили пожежу, — обідрані, брудні, закіптюжені, але щасливі, як солдати-переможці…”
І ще я подумав, що, мабуть, і Гребенючка, і Павлуша стануть-таки художниками. Ну, що ж. Хай! А чого, як є здібності? Бач, якого ж змія розмалював Павлуша. Красота, а не змій був.
І раптом у мене виникла несподівана думка: хоч би ким ми стали в житті, а солдатами ми станемо обов’язково. Це точно. Кінчимо школу і підемо в армію. І, може, навіть попадемо в ці табори, що в нашому лісі. До полковника Соболя.
Ото було б здорово!
І будемо ми з Павлушею дружити найміцнішою, найвірнішою солдатською дружбою — до останньої краплі крові.
Ну, а… Ганька? Гребенючка?
Ну, що ж, хай буде й Ганька!
Хай буде Ганька-кулеметниця! Як у “Чапаєві”.
Хай!».
Автор переказу: cup_of_flowers
Авторські права на стислий переказ належать сайту dovidka.biz.ua.
