«Невидимець» XVI. У ЗАЇЗДІ “ВЕСЕЛІ КРИКЕТИСТИ”
Заїзд “Веселі крикетисти” стоїть біля самого підніжжя пагорба, де починається трамвайна колія конки. Власник його, спершися товстими червоними руками на прилавок, розмовляв із сухорлявим візником про коней, а якийсь чорнобородий чоловік у сірому вбранні їв сухарі з сиром, пив пиво і говорив про щось з вільним од служби полісменом. Він мав справжню американську вимову.
— Чого це вони галасують? — запитав сухорлявий візник, намагаючись поверх брудної жовтої фіранки на віконці що-небудь розгледіти на пагорбі. Хтось біг по вулиці.
— Може, горить десь? — висловив здогад власник заїзду.
Кроки наближалися. Раптом двері відчинились, і вбіг Марвел, весь у сльозах, розпатланий, без циліндра, з подертим коміром куртки. Судорожно повернувшись, він силкувався зачинити двері, але ремінь, яким вони були прив’язані до стіни, дозволяв зробити це тільки наполовину.
— Іде! — закричав він писклявим від жаху голосом.— Іде! Невидимець! Женеться за мною! Бога ради! Рятуйте мене! Рятуйте мене! Рятуйте!
— Зачиніть двері,— сказав полісмен.— Хто йде? Що то за гамір? — Він підійшов до дверей, відстебнув ремінь, і двері грюкнули. Американець зачинив другі двері.
— Пустіть мене далі всередину! — плаксиво попросив Марвел, весь тремтячи, але не випускаючи з рук книг.— Пустіть мене далі! Замкніть мене десь! Кажу вам, він женеться за мною. Я втік від нього. Він обіцяв убити мене і вб’є!
— Тут вам буде безпечно,— заспокоїв його чорнобородий.— Двері зачинені. В чому справа?
— Пустіть мене далі! — просив Марвел і голосно верескнув, коли зачинені двері аж трусонуло від удару, а потім у них квапливо застукали, гукаючи знадвору.
— Гей! — крикнув полісмен.— Хто там?
Містер Марвел, мов божевільний, почав тикатися в стіни і все репетував:
— Він мене вб’є! Він дістав ніж або щось таке! Бога ради!..
— Ну, гаразд,— сказав господар,— заходьте сюди,— і він підняв дошку над проходом за прилавок.
Містер Марвел кинувся в прохід. Гамір надворі не вщухав.
— Не відчиняйте дверей! — репетував він.— Не відчиняйте, будь ласка, дверей! Де мені сховатися?
— То це Невидимець? — спитав чорнобородий, заклавши руку за спину.— Нам, гадаю, час уже подивитися на нього.
Раптом віконце на вулицю розлетілося на друзки, а знадвору почулися крики та біганина. Ставши на стілець, полісмен визирав у вікно, силкуючись побачити, що робиться біля дверей. Потім він зліз і, піднявши брови, сказав:
— Це таки він.
Господар став перед дверима до вітальні, які тільки-но замкнулися за містером Марвелом, глянув на розбите вікно й підійшов до своїх клієнтів.
Раптом усе стихло.
— Шкода, що я не маю при собі кийка,— промовив полісмен, нерішуче ступаючи до дверей.— Тільки ми відчинимо, він зараз же ввійде. Його ніщо не спинить.
— Не дуже-то поспішайте з дверима,— занепокоєно сказав сухорлявий візник.
— Одсуньте засуви,— порадив чорнобородий,— а коли він увійде…— і він показав револьвер, який був у нього в руці.
— Так не можна,— запротестував полісмен.— Це ж убивство.
— Я знаю, в якій країні я тепер,— відповів чорнобородий.— Я стрілятиму йому в ноги. Відсуньте засуви!
— Тільки не стійте з цією штукою позаду мене,— сказав господар, дивлячись поверх завіски.
— Добре,— сказав чорнобородий і, нахилившися з револьвером напоготові, сам почав одсувати засуви.
Господар, полісмен і візник повернули обличчя до дверей.
— Заходьте,— стиха мовив чорнобородий, од ступивши трохи і з револьвером за спиною дивлячись на відімкнуті двері. Але ніхто не входив, і двері не розчинялися. Коли через хвилин п’ять другий візник обережно заглянув у пивницю, всі тут ще стояли в чеканні, а з вітальні визирало стривожене обличчя і немов благало розповісти про новини.
— Всі двері в будинку зачинені? — спитав Марвел.— Він пішов кругом… десь нишпорить. Він хитрий, як чорт.
— Боже! — скрикнув огрядний власник заїзду.— А чорний хід! Треба подивитись. Я, знаєте…— він безпорадно озирнувся навколо.
Двері до вітальні грюкнули, їх зачинили на ключ зсередини.
— Двері надвір і ще одні двері,— мовив він далі.— Двері надвір!..— і він вибіг з пивниці, а за хвилину повернувся з кухонним ножем у руках.— Двері надвір були відчинені,— сказав він, і його товста нижня губа відвисла.
— Він тепер мусить бути десь у будинку! — зауважив перший візник.
— В усякому разі, не на кухні,— сказав господар.— Там — дві жінки, і я обтикав у ній кожен закуток оцим різницьким ножем. Жінки не думають, щоб він міг зайти на кухню. Вони помітили б…
— А ви зачинили двері? — спитав перший візник.
— Та вже ж я не дитина,— відповів господар.
Чорнобородий сховав револьвер у кишеню. Саме в цю мить дошка над проходом у прилавку впала, затріщав замок у дверях, і вітальня розчинилася навстіж. Вони почули, як заверещав містер Марвел, немов упійманий заєць, і всі метнулися за прилавок йому на допомогу. Чорнобородий вистрелив, дзеркало на задній стіні вітальні тріснуло, і скалки від нього з дзвоном упали на підлогу.
Коли господар вбіг у вітальню, Марвел якось дивно корчився і немов боровся з дверима, які виходили на кухню. Поки господар вагався, Марвела було витягнено на кухню. Звідти донеслися крики, брязкіт посуду. Марвел, нахиливши голову, завзято опирався, але його таки дотягли до дверей з кухні надвір і відсунули засув.
Полісмен, спромігшися протиснутись уперед, вбіг разом з одним візником на кухню, схопив зап’ясток невидимої руки, що тримала Марвела за комір, дістав ляпаса і, похитуючись, відступив. Тут двері відчинилися, і Марвел, одчайдушно пручаючись, намагався сховатись за ними. Візник раптом ухопив щось.
— Впіймав! — заволав він.
Червоні руки господаря також вп’ялися в невидиме.
— Ось він! — гукнув господар.
Містер Марвел, наче визволившись, зненацька покотився на підлогу й спробував прошмигнути між ногами тих, що зчепилися у бійці. Біля порога зчинилася колотнеча. Тут уперше почули голос Невидимця — він скрикнув, коли полісмен наступив йому на ногу. Потім він люто загарчав, і кулаки його почали лупцювати всіх підряд. Візник завив і скорчився, діставши добрячий удар під серце. Двері з кухні до вітальні зачинилися й прикрили відступ містера Марвела. Люди в кухні нарешті помітили, що вони борються з повітрям.
— Куди він подівся? — кричав чорнобородий.— Невже втік?
— Сюди,— озвався полісмен, виходячи в двір і спиняючись.
Уламок черепиці просвистів біля його голови й розбився серед посуду на кухонному столі.
— Я йому покажу! — вигукнув чорнобородий. Над плечем у полісмена заблищала сталева цівка, і п’ять куль одна за одною полинули в морок у тому напрямі, звідки кинуто було черепицю. Стріляючи, чорнобородий рухав рукою по горизонталі, так щоб кулі слалися у вузенькому дворику, наче віялом.
Запала тиша.
— П’ять набоїв,— сказав чорнобородий.— Так воно буде найкраще. Гра певна. Беріть-но хто-небудь ліхтар і ходімо шукати його тіло.
«Невидимець» XVII. ГІСТЬ ДОКТОРА КЕМПА
Доктор Кемп все писав у себе в кабінеті, аж доки звуки пострілів не привернули його уваги. “Пах-пах-пах”,— клацали вони один за одним.
— Ого! — вигукнув доктор Кемп і, взявши ручку в рот, став прислухатися.— Хто це стріляє з револьвера в Бердоці? Що там ввижається цим ослам?
Він підійшов до південного вікна, підняв раму і, висунувшись, почав удивлятися в нічне місто,— в мережі освітлених вікон, цятки газових ліхтарів, вітрини крамниць на тлі чорних дахів і дворів.
“Там наче натовп під пагорбом, біля “Веселих крикетистів”,— подумав доктор Кемп і дивився далі. Погляд його перебіг над містом і зупинився на вогнях кораблів та на пристані — невелику споруду було наче освітлено жовтим світлом. Молодик висів над пагорбом на заході, а зорі сяяли майже по-тропічному.
Хвилин п’ять Кемп розмірковував про життя в майбутньому, і поступово його думки загубилися десь в безмірності часів. Потім він зітхнув, випростався, опустив віконну раму й повернувся до письмового стола.
Десь так через годину раптом задеренчав дзвоник при парадному вході. Після тієї стрілянини доктор Кемп писав повільно і раз у раз впадав у задуму. Він прислухався. Він чув, як служниця відчинила двері, і став чекати її кроків на сходах, але вона не прийшла.
“Що за дивина?” — подумав доктор Кемп.
Він спробував узятися знову за роботу, але марно. Тоді устав, зійшов униз на площадку сходів, подзвонив і, перехилившись через поруччя, гукнув до служниці, коли та з’явилася в передпокої:
— Це не лист був?
— Ні, просто хтось випадково подзвонив, сер,— відповіла вона.
“Щось я неспокійний сьогодні”,— сказав до себе доктор, повернувся в кімнату і цього разу рішуче взявся до роботи.
Невдовзі він уже з захопленням працював, і в кімнаті чути було тільки цокання годинника та тихе пошкрябування пера, що швидко бігало посеред світляного кола, яке кидала на стіл лампа під абажуром.
Коли він скінчив роботу, була вже друга година ночі. Доктор Кемп устав, позіхнув і пішов сходами до спальні. Скинувши піджак і жилетку, він відчув, що хоче пити. Він узяв свічку і зійшов униз, в їдальню, по віскі та сифон з содовою водою.
Наукові студії доктора Кемпа розвинули в ньому спостережливість, отож, проходячи коридором, він помітив на лінолеумі, біля матів під сходами, якусь темну пляму. Вже на сходах він раптом запитав себе, що то за пляма. Думка ця, очевидно, була підсвідома. Доктор Кемп повернувся назад, поставив сифон і віскі, нахилився, помацав пляму і не дуже й здивувався, дійшовши висновку, що, судячи з кольору та липучості, це напівзасохла кров.
Він узяв в руки сифон та пляшку з віскі й знову став підійматися сходами, уважно озираючись на всі боки і силкуючись збагнути, звідки могла взятися ця кров. На площадці він спинився здивований: ручка дверей його спальні теж була в крові.
Доктор Кемп глянув на свою руку. Вона була зовсім чиста. Тоді він пригадав, що, коли прийшов з кабінету до спальні, двері її були відчинені, і, значить, він не доторкався до ручки. Він спокійно увійшов у спальню, обличчя його було хіба що трохи рішучіше, ніж звичайно. Обвівши пильним поглядом кімнату, він подивився на ліжко. На укривалі темніла кров, а простирадло було розідране. Ввійшовши перший раз до спальні, він цього не помітив, бо підходив тоді просто до туалетного столика. Постіль з одного боку ліжка здавалась зім’ятою, неначе хтось тільки-но сидів на ній.
Тут йому невиразно почулось, ніби хтось стиха сказав:
— Боже мій! Кемп!
Але доктор Кемп не вірив у такі голоси.
Він здивовано розглядав зібгану постіль. Чи й справді то був чийсь голос? Він знову озирнувся, але побачив лише пом’яте та закривавлене ліжко. Потім він ясно почув якийсь рух біля рукомийника. Кожна людина, хоч би й яка освічена, зберігає в собі певні нахили до забобонності. Моторошне відчуття чогось надприродного охопило доктора Кемпа. Він зачинив двері спальні, підійшов до туалетного столика й поставив сифон і пляшку. Раптом він здригнувся: у повітрі, між ним і умивальником, висів у формі бинта закривавлений клапоть полотняної матерії.
Доктор Кемп вражено втупив очі. То був порожній всередині бинт, обмотаний як слід круг чогось, але зовсім порожній всередині. Він хотів підійти та схопити пов’язку, але чийсь дотик спинив його, і поруч почувся голос:
— Кемпе!
— Що? — Кемп так і лишився з розкритим ротом.
— Не хвилюйтеся! — сказав Голос.— Я — Невидимець.
Кемп спершу не відповів нічого і тільки дивився на бинт.
— Невидимець! — спромігся він нарешті.
— Невидимець,— повторив Голос.
Кемп ураз згадав історію, з якої так глузував ще сьогодні вранці. Але в цей момент він, здавалося, не дуже злякався й не дуже здивувався. Збагнув усе це тільки згодом.
— А я думав, що все це — брехня,— сказав він.— Ви забинтовані?
— Так,— відповів Невидимець.
— О! — вигукнув Кемп і встав.— Слухайте,— почав він.— Але ж це — безглуздя! Якийсь фокус!
Він раптом ступив наперед, і його простягнена рука зустріла в повітрі невидимі пальці.
Він одсахнувся від цього дотику й пополотнів.
— Заспокойтеся, Кемпе, ради Бога, заспокойтеся! Мені конче потрібна допомога. Стійте!
Невидима рука схопила Кемпа за плече. Він ударив по ній.
— Кемпе! — скрикнув Голос.— Кемпе, заспокойтесь! — І невидима рука стиснула його ще міцніше.
Шалене бажання визволитись охопило Кемпа. Але забинтована рука вп’ялась йому в плече; його штовхнули, і він упав навзнак на ліжко. Він розкрив рота, щоб закричати, але межи зуби йому зараз же сунули край простирадла. Невидимець не давав йому підвестися, тільки Кемпові руки були вільні, і він люто бив ними, куди попало.
— Будьте розважливі, чуєте? — сказав Невидимець, не пускаючи Кемпа, хоч той усе штурхав його під боки.— Слово честі, мій терпець зараз урветься! Та лежіть же тихо, дурню! — прогарчав він у саме вухо Кемпові.
Ще трохи Кемп пручався, а тоді втихомирився.
— Якщо ви крикнете, я розтрощу вам голову,— сказав Невидимець, витягаючи йому затичку з рота.— Я — невидима людина. Це не ошуканство і не фокус. Я справді невидимий. І мені потрібна ваша допомога. Я не хочу робити вам ніякої шкоди, якщо тільки ви не будете поводити себе як оскаженілий селюк. Кемпе, хіба ви не пам’ятаєте мене? Я Гриффін, ми ж разом вчилися в університеті.
— Дайте мені підвестися,— попросив Кемп.— Я не втікатиму. І дайте мені хвилинку спокою.
Він сів і помацав собі шию.
— Я — Гриффін, учився в університеті разом з вами. Я сам зробив себе невидимим. Я — звичайнісінька людина, ми ж разом вчилися, тільки я зробився невидимим.
— Гриффін? — повторив Кемп.
— Гриффін,— відповів Голос.— Я був на курс молодший за вас; майже альбінос, шести футів на зріст, плечистий, з біло-рожевим обличчям і червоними очима. Я ще був нагороджений медаллю за роботу з хімії.
— У мене голова йде обертом,— сказав Кемп.— Нічого не второпаю. До чого тут Гриффін?
— Та це ж я — Гриффін.
Кемп поміркував.
— Це жахливо! — промовив він нарешті.— Але яка диявольська сила може зробити людину невидимою?
— Нема тут ніякої диявольської сили. Це — цілком природний і досить зрозумілий процес.
— Це жахливо! — повторив Кемп.— Як же воно…
— Справді, досить жахливо. Але я — поранений, мені боляче, і я втомлений… О Боже, ви ж мужчина, Кемпе. Сприйміть це спокійно. Дайте мені поїсти, й напитися, і посидіти тут.
Кемп дивився на бинт, що пересувався кімнатою, а потім побачив, як по підлозі протягнувся плетений стілець і зупинився біля ліжка. Стілець скрипів, і сидіння на ньому ввігнулося десь на чверть дюйма. Кемп потер собі очі й знову помацав шию.
— Це краще за всякі привиди,— мовив він, дурнувато засміявшись.
— От і добре. А ви, дякувати богу, починаєте приходити до розуму.
— Або до дурості,— кліпнув очима Кемп.
— Налийте мені віскі. Я зовсім знесилів.
— Я щось цього не відчув. Де ви? Я на вас не наштовхнусь, коли встану? Ага, там. Гаразд. Віскі?.. Прошу. Куди ж подати його вам?
Стілець заскрипів, і Кемп почув, що склянку взяли у нього з рук. Він мусив аж присилувати себе, щоб випустити її, бо інстинктивно боявся, що вона впаде на підлогу. Склянка зупинилася дюймів за двадцять над переднім краєм стільця. Кемп вкрай ошелешено дивився на неї.
— Але ж це… це, напевне, гіпноз. Ви, мабуть, навіяли мені, що ви невидимі.
— Дурниці! — сказав Голос.
— Але ж це божевілля!
— Послухайте…
— Ось тільки сьогодні вранці я переконливо доводив, що невидимість…
— Плюньте на всі ці ваші доводи! — перепинив Голос.— Я помираю з голоду, та й ніч для голої людини трохи холодна.
— Їсти?
Склянка з віскі нахилилась.
— Так,— сказав Невидимець, стукнувши нею, коли ставив на стіл.— І дістаньте мені халат.
Кемп пробурмотів щось упівголоса, підійшов до шафи й витяг звідти червоний халат.
— Підійде? — спитав він.
Халат у нього взяли. Він на мить завис у повітрі, якось дивно затріпотів, випростався, потім, як і годиться, застебнувся на всі гудзики й сів на стілець.
— Спідні, шкарпетки, капці були б теж дуже до речі,— уривчасто сказав Невидимець.— І поїсти.
— Все матимете. Але це — найнеймовірніша річ з усіх, що я бачив досі.
Він видобув з шухляд одежу, яку просив його гість, і пішов униз шукати їжу. Повернувся Кемп з холодними котлетами та хлібом, підсунув маленький столик і поклав усе це на нього.
— Ножа не треба,— сказав Невидимець. Котлета зависла в повітрі, і почулося плямкання.— Я завжди щось одягаю на себе перед тим, як починаю їсти,— пояснив Невидимець з повним ротом, не перестаючи пожадливо жувати.— Чудна примха.
— Гадаю, що рукою ви можете рухати? — спитав Кемп.
— Та ніби,— відповів Невидимець.
— З усього незвичайного і дивного…
— Авжеж. Та ще дивніше, що для перев’язки я потрапив саме до вас. Це вперше мені пощастило. До речі, я збираюся переночувати в цьому будинку. Доведеться вам згодитися на це. Неприємно, що натекло стільки крові, правда? — Ціла калюжа. Вона, певне, стає видимою, коли зсідається. Я спромігся змінити лише живі тканини, і мене не видно, доки я живий…
— Але як ви це зробили? — роздратованим тоном почав Кемп.— Чортзна-що! Ця історія геть-чисто вся неприродна!
— Шкода, що ви такої думки. Усе цілком природно,— заперечив Невидимець.
Він простягнув руку й узяв пляшку з віскі. Кемп дивився, як жадібно п’є його халат. Проміння від свічки, проходячи крізь дірочку на правому плечі халата, утворювало світлий трикутник під лівими ребрами.
— Що то були за постріли? — спитав Кемп.— Через що це зчинилося?
— Там був один йолоп… так щось ніби мій спільник, хай він буде проклятий, який хотів украсти мої гроші! І вкрав.
— Теж невидимий?
— Ні.
— Ну й що?
— Чи не дасте мені ще чого-небудь поїсти? Я страшенно голодний. А ви хочете, щоб я розважав вас своїми оповіданнями.
Кемп устав.
— Отже, то не ви стріляли? — спитав він.
— Ні, не я,— відповів гість.— Стріляв навмання якийсь дурень, я його вперше бачив. Багато їх там налякалося. Власне, всі вони — хай будуть прокляті! — злякались мене. Я, кажу, хотів би ще поїсти, Кемпе.
— Піду подивлюся, чи нема чого внизу. Тільки навряд чи багато знайду.
Поївши,— а попоїв він добре,— Невидимець попросив сигару. Він одкусив її кінчик, перш ніж Кемп устиг дати йому ножа, і круто вилаявся, коли тютюновий лист ззовні відстав.
Дивно було бачити, як він курить і як його рот, горло, гортань і ніздрі стали видимими і здавались наче кільцями диму.
— Чудова річ тютюн! — сказав він, затягуючись.— Мені пощастило, що я опинився у вас, Кемпе. Ви мусите допомогти мені. Подумати лише, саме тепер я натрапив на вас! Зараз я в такій скруті, що далі й нікуди, я, здається, мало не збожеволів. Чого тільки я не пережив!.. Зате тепер ми з вами розмахнемося, запевняю вас!
Він налив собі ще віскі з содовою. Кемп підвівся, озирнувся і приніс з сусідньої кімнати і для себе склянку.
— Все це неймовірно, але я, мабуть, теж вип’ю.
— А ви, Кемпе, не дуже змінилися за ці дванадцять років. Біляві мало змінюються. Ви — спокійні і методичні… Я мушу вам розповісти. Ми спільно працюватимем.
— Але як зробилось усе це? — спитав Кемп.— І як стали ви таким?
— Ради Бога, дайте мені хвилинку спокійно покурити, а тоді я почну розповідати.
Але тої ночі Невидимець не розповів нічого. У нього розболілася рука, його трусила пропасниця, він був зовсім виснажений. Йому ввижалася погоня на пагорбі й бійка біля заїзду. Він почав був розповідати свою історію, але потім заплутався. Щось він плів про Марвела, судорожно затягувався, голос його став роздратований. Кемп намагався зрозуміти хоч що-небудь.
— Він боявся мене… Я бачив, що боявся,— кілька разів повторив Невидимець.— Він хотів утекти від мене, тільки це й мав на думці… Та й дурень же я був! А цей боягуз… Треба було вбити його…
— Звідки дістали ви гроші? — раптом спитав Кемп.
Невидимець на мить замовк.
— Сьогодні я вам цього сказати не можу.
Раптом він застогнав і нахилився вперед, спершись невидимою головою на невидимі руки.
— Кемпе,— мовив він,— я не спав уже майже три ночі, хіба що дрімав годину-другу. Я мушу виспатись.
— То й добре. Оце моя кімната… Тут і вкладайтесь.
— Але як можу я спати? Коли я засну — він утече. Е, та хай йому грець!
— А як ваша рана? — спитав Кемп.
— Пусте,— подряпина і трохи крові. О Боже, як я хочу спати!
— То чого ж не лягаєте?
Невидимець, здавалось, дивився на Кемпа.
— Тому, що не хочу, щоб мої ближні зловили мене,— повільно відповів він.
Кемп здригнувся.
— Та й дурень же я! — стукнув кулаком по столу Невидимець.— Сам же й навів вас на цю думку!
