Персоналії
Український державотворчий процес (1918-1920 рр.)
Андрієвський Опанас (1878, Уманський пов. Київської губ. – 16.05.1955, Австрія) укр. держ. і політ. діяч, юрист. 1906 закінчив юрид. ліцей у Ярославлі (тепер РФ), займався правничою практикою. А. брав участь в укр. нац. русі. 11.02.1900 був одним із засновників РУП. З грудня 1917 член УПСС. 14.11.1918 увійшов до складу Директорії, вийшов 4.05.1919. А. підтримував заколоти отаманів В. Оскілка і П. Болбочана. Емігрував.
Вернадський Володимир (12.03.1863, Петербург — 6.01.1945, Москва) – видатний природознавець, мінералог і кристалограф, основоположник геохімії, біогеохімії, гідрогеохімії, вчень про ноосферу і біосферу. Походив з давнього козачого укр. роду, дитинство минуло у Харкові та Полтаві. 1885 В. закінчив фізико-математичний ф-т Петербурзького ун-ту, 1888-1890 навчався за кордоном. З 1909 академік Петербурзької АН. З червня 1917 В. мешкав в Україні. 1918-1921 — перший президент УАН, 1920-1921 — проф. Таврійського ун-ту в Сімферополі. 1922-1939 — директор створеного ним Петроградського (з 1924 Ленінградського) радієвого ін-ту та ін. наук. установ. Головна праця — монографія про біосферу і ноосферу (1941-1944). Член Чехо-Словацької (з 1926) та Паризької (з 1928) АН, багатьох зарубіжних наук. товариств. Автор бл. 400 праць.
Вннниченко Володимир (26.07(7.08). 1880, за ін. даними 28.07, с. Веселий Кут Єлизаветградського пов. Херсонської губ., нині с. Григорівна Новоукраїнського р-ну Кіровоградської обл. — 6.03.1951, Мужен, побл. Канн, південь Франції) — видатний гром.-політ. і держ. діяч, визначний письменник. Екстерном склав іспити за юрид. ф-т Київського ун-ту, під час навчання займався рев. діяльністю, був арештований. 1906-1914 змушений періодично жити в еміграції. Один із засновників РУП, лідер УСДРП. На засіданнях Українського нац. конгресу (квітень 1917) обраний заступником голови УЦР. 15(28).06.1917 призначений головою першого укр. уряду — Генерального Секретаріату УЦР, 18(30).01.1918 пішов у відставку з посади тоді вже голови Ради Нар. Міністрів. 14.11.1918 обраний головою Директорії УНР, 10.02.1919 подав у відставку й емігрував. У 20-х рр. поселився у Франції, де займався переважно літ. діяльністю.
Вітовський Дмитро (8.11.1887, с. Медуха, неподалік Галича, тепер Галицького р-ну Івано-Франківської обл. — 4.08.1919, під Ратибором, Польща, похований у Берліні) — визначний військ. і держ. діяч. Навчався на юрид. ф-ті Львівського і Краківського (тепер Польща) ун-тах. У листопаді 1908 підготував втечу зі станіславської (нині Івано-Франківськ) в’язниці М. Січинського, який 1908 убив австрійського намісника Галичини А. Потоцького. Активний учасник виступів студентства за укр. ун-т, один з організаторів т-ва «Січ» і читалень «Просвіти» на Покутті. 1914-1915 В. командував сотнею, пізніше куренем УСС, 1916-1917 як комісар УСС у Ковелі займався о-цією укр. шкільництва на Волині. Наприкінці жовтня 1918 очолив Укр. військ, генеральний комісаріат, який під його керівництвом організував і провів переможне Листопадове повстання 1918 у Львові. 9.11.1918 призначений держ. секретарем військ, справ ЗУНР. Брав участь у Паризькій мирній конференції, загинув в авіакатастрофі.
Врангель Пьотр (Петро; 27.08.1878, Ново-Олександрівськ Ковенської губ., тепер Каунас, Литва — 25.04.1928, Брюссель) — рос. військ. і політ. діяч, барон. Походив з нім. і данського родів. В. здобув освіту гірничого інженера, згодом закінчив Академію генштабу. Учасник рос.-японської, Першої св. і громадянської війн, генерал-лейтенант. В. командував Кавказькою армією у війську А. Денікіна (травень-грудень 1919), 4.04.1920 очолив збройні сили півдня Росії. У червні-листопаді 1920 вів воєнні дії з Червоною армією переважно на території України, зазнав поразки, емігрував, трагічно загинув.
Григорєв Матвій (спр. Серветник Ничипір, прізвище та ім’я поміняв; Григоріїв Микола; 1885, Дунаївці Подільської губ., тепер Хмельницька обл., за ін. відомостями 1888, с. Верблюжка Херсонської губ., тепер Новгородківського р-ну Кіровоградської обл., за ін. даними с. Заставля Новоушицького пов. Подільської губ., нині Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл. — 27.07.1919, с. Сентове, Херсонщина) — військ. діяч. Воював у російсько-японській і Першій св. війнах у чині штабс-капітана в складі рос. армії, 1917 взяв активну участь в українізації війська, 1918 служив у збройних силах Укр. Держави. Брав участь у повстанні проти гетьмана на півдні України, повстанські загони під його командуванням зайняли Миколаїв. Згодом перейшов на службу в Червону армію, очолив Задніпровську стрілецьку бригаду, з квітня 1919 — дивізію. Провів операцію зі звільнення півдня України від військ Антанти, здобувши 10.03.1919 Херсон, а 15.03.1919 — Одесу (нагороджений рад. орденом Червоного прапора). Побачивши криваві репресії більшовиків проти укр. селянства, Г. 8.05.1919 звернувся з універсалом «До українського народу», в якому закликав до боротьби проти рос. продзагонів і комісарів і створення рад без більшовиків. Звільнив значну частину центру і півдня України, але під тиском більшовиків відійшов на Херсонщину, де війська Г. об’єдналися із загонами Н. Махна, під час конфлікту з яким отаман і загинув.
Денікін Антон (16.12.1872, Варшава — 8.08.1947, Анн-Арборн, США) — рос. військ. і політ. діяч. 1892 закінчив Київське піхотне училище, 1899 — академію Генштабу. Учасник Першої св. війни, 1917 командував Зах. і Пд.-Зах. фронтами. Наприкінці 1917 разом з Л. Корніловим і М. Алексєеиим був організатором Добровольчої армії, яку очолив після загибелі Л. Корнілова. Весною 1919 розпочав наступ з Пн. Кавказу, 31.08.1919 війська Д увійшли в Київ, кілька наступних місяці» тривали їхні бої з об’єднаними укр. збройними силами. На окупованій денікінцями території здійснювалися погроми укр. культ. установ і шкіл, проводилися масові репресії проти укр. інтелігенції. Після поразки від Червоної армії весною 1920 емігрував за кордон.
Затонський Володимир (8.08.1888, с. Лисець Подільської губ., нині Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл. — 29.07.1938, Москва) – ком. держ. і парт. діяч. 1912 закінчив фізико-математичпий ф-т Київського ун-ту. З 1905 належав до РСДРП. З. у грудні 1917 повністю підтримав агресію більшовицької Росії проти УНР, увійшов як нар. секретар з питань освіти у маріонетковий Нар. секретаріат. У березні 1918 був головою більшовицького ЦВК в Україні. З. був одним з організаторів КП(б)У. У липиі-вересні 1920 був головою Галревкому. 1922-1923 і 1933-1938 — нарком освіти УСРР та на ін. керівних постах у більшовицькій владі. Академік ВУАН (з 1929, хімія). Репресований сталінським режимом.
Коновалець Євген (14.06.1891, с. Зашків, нині Жовківського р-ну Львівської обл. — 23.05.1938, Роттердам, Нідерланди) — визначний військ. і політ. діяч. Навчався на юрид. ф-ті Львівського ун-ту, один з лідерів студентського руху. Був членом УНДП. Під час Першої св. війни 1915 потрапив у рос. полон, до вересня 1917 перебував у таборах для військовополонених. З січня 1918 — командувач Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, який незабаром перетворився на одну з найбоєздатніших частин армії УНР, відзначився у боях з більшовицькими військами і під час придушення антидержавного заколоту. 1-2.03.1918 війська К. та ін. укр. частини звільнили Київ від рос. окупаційних військ. Після гетьманського перевороту загін Січових стрільців був розформований, але з кінця серпня 1918 почав створюватися Окремий загін Січових стрільців у Білій Церкві (нині Київська обл.). Цей загін під проводом К. взяв участь у антигетьманському повстанні Директорії, відіграв вирішальну роль у перемозі під Мотовилівкою (тепер Київська обл.) 18.11.1918. Надалі брав участь у боях з більшовицькими і денікінськими військами.
Левицький Кость (18.11.1859, Тисмениця, тепер Івано-Франківська обл. — 12.11.1941, Львів) — визначний гром.-політ. і держ. діяч, публіцист. Навчався на юрид. ф-ті Львівського і Віденського ун-тів. Л. 1899 був співзасновником, а згодом головою УНДП. 1907 обраний депутатом австрійського парламенту, 1908 — галицького сейму. На поч. Першої св. війни Л. став головою ГУР, а з травня 1915 — ЗУР. 9.11.1918 політик став головою уряду ЗУНР — Державного Секретаріату (до поч. 1919).
Лизогуб Федір (6.11.1851, Седнів Чернігівської губ., тепер Чернігівського р-ну Чернігівської обл. — 14.11.1928, Королівство сербів, хорватів, словенців, згодом Югославія) — гром. і держ. діяч. Походив з старовинного козацько-старшинського роду. Батько Андрій Л. був одним з найближчих приятелів Т. Шевченка, старший брат Дмитро страчений як революціонер-народник за участь у замаху на імператора Олександра II. 1901-1915 був головою земської управи Полтави, виступав одним з ініціаторів спорудження пам’ятника І. Котляревському, видання його творів, побудови для земства нового будинку в укр. стилі та відкриття музею в місті. Належав до партії октябристів. 10.05.1918 очолив Раду Міністрів Укр. Держави (до 14.11.1918), намагався вести політику на стабілізацію політ., екон. і культ, життя країни, послідовно відстоював її інтереси на міжнародній арені. Емігрував.
Мазепа Ісаак (16.08.1884, с. Костобобрів, Новгород-Сіверського пов. Чернігівської губ., тепер Семенівського р-ну Чернігівської обл. — 15.03.1952, Реґенсбурґ, ФРН) — гром.-політ. і держ. діяч, учений-агроном, публіцист. 1904-1910 навчався на природничому ф-ті Петербурзького ун-ту. 1911-1917 працював агрономом. З 1905 був членом УСДРП. 1917 обраний членом Катеринославської (нині Дніпропетровськ) ради робітничих депутатів. М. у січні 1919 — депутат Трудового Конгресу України. 27.08.1919-25.05.1920 — голова ради Нар. Міністрів УНР. Брав участь у Першому Зимовому поході. М. з 1920 жив в еміграції.
Макаренко Андрій (17.07.1886, Гадяч, нині Полтавська обл. — 28.09.1963, Г’юстон, штат Техас, США) — гром. і політ. діяч. Служив в управлінні залізниць у Києві, 1917 став одним з організаторів укр. залізниць, голова Спілки залізничників. З 14.11.1918 — член Директорії УНР. Після поразки укр. визв. змагань М. перебував в еміграції — у Чехо-Словаччині, Австрії, Зах. Німеччині, з 1951 — у США. Захистив докторську дисертацію, вів пед. і гром. діяльність, зокрема допомагав укр. втікачам уникнути депортації в СРСР.
Мартос Борис (1.06.1879, с. Городище Кременчуцького пов. Полтавської губ. — 19.09.1977, Юніон, Нью-Джерсі, США) — гром.-політ. і держ. діяч, педагог. Навчався у Харківському ун-ті, уже тоді брав участь в укр. нац. русі, тричі був арештований, 1908 йому було заборонено учителювати, тому 1910-1914 працював у кооперативних установах. Належав до РУП (з 1905 — УСДРП). Член УЦР з березня 1917. Увійшов до складу першого її уряду — Генерального Секретаріату (червень-серпень 1917 — секретар із земельних справ). У період Директорії М. знову потрапив до складу уряду, а 9.04-27.08.1919 очолював Раду Нар. Міністрів УНР. 1920 емігрував.
Махно Нестор (26.10.1888, с. Гуляйполе Катеринославської губ., нині районний центр Запорізької обл. — 25.07.1934, Париж) — повстанський отаман, один з лідерів анархістського руху. Деякий час навчався у початковій школі. 1906-1908 брав участь у проведенні експропріацій, за що був арештований. 1910 за розбійницькі напади на багатіїв засуджений на довічне ув’язнення, яке відбував у Москві. Звільнений після революції 1917. Повернувшись в Україну, М. розгорнув активну діяльність, організував повстанський загін проти гетьмана, вів б-бу і проти військ Директорії УНР, одночасно 1919 воював з військами Антанти і Денікіна. Кілька разів укладав союз з Червоною армією, але ненадовго. На поч. вересня 1919 переформував свої загони, назвавши їх «Революційна повстанська армія України» (махновців, нараховувала бл. 80 тис. бійців). Завдав значної шкоди військам Денікіна і Врангеля, сприявши утвердженню рад. влади. Колишні союзники-більшовики з листопада 1920 розпочали ліквідацію частин М., вів з ними б-бу до 28.08.1921, коли перейшов кордон з Румунією. В еміграції жив у Румунії, Польщі, а з 1925 — у Франції. Урну з прахом М. було замуровано в стіні комунарів на кладовищі Пер-ля-Шез. Його називали «Устимом Кармалюком XX ст.».
Нарбут Георгій (Юрій; 9.03.1886, хутір Нарбутівка Глухівського пов. Чернігівської губ., нині Глухівського р-ну Сумської обл. — 23.05.1920, Київ) — визначний художник-графік. Навчався малювати самотужки. 1909 удосконалював майстерність у Мюнхені (Німеччина, 1909). Повернувшись у Росію, мешкав у Петербурзі, з березня 1917 — у Києві. Проф., згодом ректор УАМ. 1910-1912 виконував ілюстрації до казок Г. X. Андерсена, байок І. Крилова, нар. казок. Будучи добрим знавцем укр. стародавнього мистецтва, Н. виконав низку гербів, ілюстрував або оформляв «Малоросійський гербовник» (1914), «Герби гетьманів Малоросії» (1915), «Стародавні садиби Харківської губернії» (1917). За часів УНР і Укр. Держави Н. виконав проекти грошових знаків, поштових марок, держ. герба і печатки, форми для війська, обкладинок до ратифікаційних актів, грамот з нагоди різних урочистих подій тощо.
Омелянович-Павленко Михайло (8.12.1878, Тифліс, нині Тбілісі — 29.05.1952, Париж) — визначний військ. діяч. Батько Володимир був інспектором артилерії, мати — з грузинського князівського роду. 1910 закінчив Академію генштабу. Брав участь у російсько-японській і Першій св. війнах. У квітні-листопаді 1918 — командир Третьої стрілецької дивізії у Полтаві. У грудні 1918 — червні 1919 очолював УГА, згодом командував Запорізьким корпусом армії УНР. О.-П. успішно керував армією УНР під час Першого зимового походу (6.12.1919-6.05.1920) і в ході радянсько-польської війни 1920. Після поразки укр. визв. змагань емігрував.
Остапенко Сергій (листопад 1881, Троянів Житомирського пов. Волинської губ., тепер с. Житомирського р-ну Житомирської обл. — 1937) — політ. і держ. діяч, економіст. Став членом УЦР, належав до УПСР. У січні-лютому 1918 О. був екон. радником укр. делегації на мирних переговорах у Бересті. Міністр торгівлі та промисловості в першому уряді Директорії (грудень 1918 — лютий 1919), протягом 13.02.1919 — 9.04.1919 очолював Раду Нар. Міністрів УНР. О. 1919-1920 був проф. Кам’янець-Подільського (тепер Хмельницької обл.) ун-ту. У 20-х рр. жив на території УСРР. 1931 арештований, загинув в ув’язненні.
Петлюра Симон (22.05.1879, Полтава — 25.05.1926, Париж) видатний гром.-політ. і держ. діяч, публіцист. 1895-1901 навчався у Полтавській духовній семінарії, виключений за нац. настрої. П. з 1900 — член РУП (з 1905 — УСДРП). 1902 виїхав на Кубань (тепер у РФ) під загрозою арешту. П. працював у різних друкованих виданнях: «Рада» (1906-1907), «Слово» (1907-1908), «Украінская жізнь» (Москва, 1912-1914). На поч. Першої св. війни у статті «Війна і українці» закликав підтримати Росію, працював у Союзі земств. З березня 1917 — член УЦР, з травня 1917 — голова Укр. генерального військ, комітету, з червня 1917 — генеральний секретар військ, справ у першому уряді В. Винниченка. П. у січні-лютому 1918 сформував Гайдамацький кіш Слобідської України, взяв активну участь у рос.-укр. війні. У період Гетьманату майже чотири місяці був ув’язнений. 14.11.1918 став членом Директорії і гол. отаманом армії УНР. П. у лютому 1919 вийшов з УСДРП і очолив Директорію УНР. За його ініціативи у квітні 1920 підписано Варшавський договір. П. з листопада 1920 керував роботою еміграційного уряду УНР у Польщі, згодом перебував в Австрії, Угорщині, Швейцарії, Франції. Убитий більшовицьким агентом С. Шварцбартом.
Петровський Григорій (4.02.1878, Харків — 9.01.1958, Москва) — рад. парт. і держ. діяч. П. 1905 — один із засновників у Катеринославі (1926 названий на його честь Дніпропетровськом) першої в Україні ради робітничих депутатів. Належав до РСДРП, вів рев. діяльність, був арештований, ув’язнений. П. — депутат IV Держ. думи (1912-1914, арештований, звинувачений у зраді й засланий). Нарком внутр. справ рад. Росії (1917-1919). П. — голова ВУЦВК (1919-1937, з перервою, грудень 1919 — лютий 1920 — голова Всеукрревкому).
Петрушевич Євген (3.06.1863, Буськ, тепер Львівська обл. — 29.08.1940, Берлін) — видатний гром.-політ. і держ. діяч. Навчався на юрид. ф-ті Львівського ун-ту. П. працював адвокатом у Сокалі (нині Львівська обл.), 1907-1918 був послом до австрійського парламенту, з 1910 — галицького сейму. П. з 1914 був членом ГУР, з 1915 — ЗУР. У 1917-1918 — голова Укр. парламентарної репрезентації. 19.10.1918 як президент Укр. Нац. Ради П. проголосив створення на укр. землях Австро-Угорщини Укр. держави. 4.01.1919 обраний у Станіславі (нині Івано-Франківськ) президентом Укр. Нац. Ради (фактично — Президентом ЗУНР). Після проголошення 22.01.1919 Акту Злуки ЗУНР і УНР П. став членом Директорії УНР. 9.06.1919 призначений Диктатором ЗО УНР, Директорія не визнала цього акту і вивела П. зі свого складу. Розходився з С. Петлюрою у ряді питань державотворення. 15.11.1919 виїхав на еміграцію, очолив б-бу за самовизначення Галичини на міжнародній арені. Уряд П. в еміграції припинив своє існування 15.03.1923 після рішення Ради послів Антанти про передачу Галичини Польщі. До кінця життя перебував у Берліні.
Прокопович В’ячеслав (псевд. Волох; 10.06.1881, Чигиринський пов. Київської губ. — 7.06.1942, Бесан-кур, Франція) — гром. і політ. діяч, історик, публіцист, педагог. Закінчив іст.-філол. ф-г Київського ун-ту. Викладав історію у київських гімназіях, редагував пед. журнал «Світло». П. належав до УРДП, згодом ТУП, УПСФ, член ЦК. Обраний до складу УЦР. П. був нар. міністром освіти УНР (січень-квітень 1918). З травня 1920 — голова Ради Нар. Міністрів УНР, один із соратників С. Петлюри. Емігрував.
Пятаков Георгій (Юрій: 6.08.1890, Городище Черкаського пов. Київської губ., тепер Черкаська обл. – 30.01.1937, Москва) — рос. більшовицький діяч в Україні. Навчався у Петербурзькому ун-ті. З 1910 член РСДРП (став більшовиком під впливом старшої під нього на 11 років Є. Бош, з якою згодом одружився і втік із заслання через Японію і США до Європи). П. перебував в ув’язненні, засланні, еміграції. З 1917 голова Київського комітету більшовиків, деякий час від них входи» до УЦР. У нац. питанні стояв на позиціях рос. великодержавного шовінізму. У липні 1918 на першому з’їзді КП(б)У обраний секретарем ЦК фактичним її керівником (лнпень-версень 1918, березень-травень 1919). П. у листопаді 1918- січні 1919 очолював Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. На цьому посту діяч різко посилив примусову колективізацію селянських господарств, пришвидшив створення радгоспів і комун. П. причетний до масових розстрілів 1920 у Криму. Прихильник Л. Троцького. П. 1920-1923 — керівник Центр, управління вугільної промисловості Донбасу, згодом — на госп. роботі у Москві, один з авторів проекту першого п’ятирічного плану, виступав за проведення швидкими темпами індустріалізації України. 1936 арештований, пізніше розстріляний.
Раковський Християн (13.08.1873, Градец, тепер Болгарія — 11.09.1941, Орел, РФ) — політ. і держ. діяч. За національністю болгарин. Активний учасник болгарського і румунського соціалістичних рухів. Навчався в ун-тах Женеви, Цюриха (Швейцарія), Берліна, Нансі, Монпельє (Франція)1918 вступив у партію більшовиків. З травня 1918 очолював делегацію рад. Росії на переговорах з урядом гетьмана П. Скоропадського. З січня 1919 до липня 1923 очолював РНК УСРР (з перервами). Р. ставив під сумнів навіть саме існування укр. народу, але до кінця 1921 змінив свої погляди, вимагав розширення політ. та екон. самостійності УСРР. Репресований, 1938 засуджений до 20 років ув’язнення, згодом розстріляний.
Скоропадський Павло (15.05.1873, Вісбаден, Німеччина — 26.04.1945, Метген, Німеччина, похований в Оберсдорфі) — визначний політ. держ. і військ. діяч. Походив зі старовинного козацько-старшинського роду. Дитячі роки С. провів у с. Тростянець Прилуцького пов. Чернігівської губ. 1886-1893 навчався у Петербурзькому пажеському корпусі. З 1912 С. — генерал-майор почту імператора. Брав участь у російсько-японській і Першій св. війнах, генерал-лейтенант (1916). У липні-серпні 1917 розпочав українізацію 34-го армійського корпусу, який до поч. 1918 залишався однією з найдисциплінованіших частин. У жовтні 1917 С. обраний почесним отаманом Вільного козацтва. 29.04.1918 на Всеукраїнському хліборобському конгресі генерала обрано гетьманом України, він видав «Грамоту до всього українського народу» і «Закон про тимчасовий державний устрій України». За допомогою нім. військ С. прийшов до влади і добився відносної екон. стабільності, спираючись на поміщиків, великих промисловців і фінансистів. Значними були досягнення гетьмана у нац.-культ. політиці. У міжнародних відносинах відстоював інтереси Укр. Держави. Екон. політика С. викликала масові селянські повстання і робітничі страйки. 14.11.1918 видав «Грамоту», в якій оголосив про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією, що стало приводом до поч. повстання проти гетьманського режиму під проводом Директорії. 14.12.1918 гетьман підписав зречення від влади і невдовзі виїхав до Німеччини, де проживав майже весь час до самої смерті. Заходами С. 1926 створено Укр. наук. ін-т при Берлінському ун-ті. Відстоював інтереси українців перед нацистською владою, сприяв звільненню з концтаборів С. Бандери, А. Мельника, Я. Стецька та ін. Важко поранений під час бомбардування станції Платлінг (побл. Мюнхена, Німеччина). С.. який до 1917 не брав участі у нац. русі, став одним з найбільших укр. патріотів.
Тарнавський Мирон (29.08.1869, с. Барилів, тепер Радехівського р-ну Львівської обл. — 29.06.1938, Львів) — відомий військ. діяч. Закінчив офіцерську школу (Відень, 1892) і офіцерські курси (Відень, 1899). Брав участь у Першій св. війні, командував сотнею, полком, у липні 1917 призначений командиром легіону УСС. З 12.02.1919 Т. — в УГА, бере участь в українсько-польській війні. У червні 1919 УГА здійснила Чортківську (нині Тернопільська обл.) офензиву, задум якої народився у штабі Т., саме бригади його корпусу вели успішний наступ. У липні 1919 присвоєно звання генерала, призначено командувачем УГА. Восени армія опинилася перед катастрофою, Т. наважився на перемир’я з військами А. Денікіна, за що був усунений з посади. 1920 арештований польською владою, після звільнення 1921 мешкав на території сучасної Львівської обл.
Троцькнй Лев (спр. Бронштейн Лейба; 7.11.1879, с. Янівка Єлизаветградського пов. Херсонської губ., нині Кіровоградська обл. — 20.08.1940, Кайокан, Мексика) — видатний діяч більшовизму і рад. держави. Походив з родини заможного єврея-землевласника. Навчався у Миколаївському реальному училищі (1895-1896). З молодих років брав участь у рев. діяльності, 1898 уперше заарештований, 1902 утік з Сибіру. Після II з’їзду РСДРП перейшов на бік меншовиків, згодом займав особливі позиції, з 1917 — більшовик. Т. 1905 очолював Петербурзьку раду, арештований, 1907 вивезений на довічне поселення в Сибір, по дорозі втік, в еміграції до 1917. 25.09.1917 став головою Петроградської ради, відіграв важливу роль у жовтневому перевороті. У першому більшовицькому уряді — нарком закордонних справ, разом з В. Леніним 3( 16). 12.1917 підписав ультиматум УЦР. 1918-1925 Т. очолював Реввійськраду республіки, нарком військ. справ, відіграв значну роль у формуванні Червоної армії, застосовуючи адміністрування і репресії. Важлива роль Т. у ліквідації укр. державності та встановлення більшовицького режиму в Україні. Після смерті В. Леніна як найвизначніший лідер більшовизму мав шанси стати лідером, але зазнав поразки від Й. Сталіна. Висланий з СРСР. 1939 у серії статей Т. несподівано висловився за надання політ. самостійності Україні. Убитий агентом НКВС іспанцем Р. Меркадором, якому за це було присвоєно звання Героя Рад. Союзу.
Тютюнник Юрій (20.04.1891, с. Будищс Київської губ., тепер Лисянського р-ну Черкаської обл. – 20.10. 1930, Москва) – визначний військ. діяч. Закінчив агрошколу в Умані, нині Черкаська обл. Брав участь у Першій св. війні. У липні 1917 Т. обраний членом УЦР. Восени 1917 сформував у Звенигороді (тепер Черкаська обл.) Кіш вільного козацтва, який у лютому 1918 розгромив збільшовичену 8-му армію і 8-тис. загін М. Муравйова, конролював великі території Київщини і Херсонщини. Влітку і восени 1918 повстанні під командуванням Т. вели бої з німцями і гетьманцями. У лютому 1919 об’єдналися із загонами М. Григор’єва, який очолив могутню військ. групу, Т. став начальником штабу, разом з Червоною армією повели наступ прози військ Л. Деиікіна й Антанти, зайняли Херсон і Одесу. У травні 1919 через політику «воєнного комунізму» виступили проти більшовиків. Після загибелі М. Григор’єва частини Т. у липні 1919 приєдналися до армії УНР воювали проти Червоної і білогвардійської армій. Т. присвоєно звання генерал-хорунжого, був начальником штабу під час Першого зимового походу, в листопаді 1921 очолив Другий зимовий похід, після невдачі емігрував. 1923 повернувся у рад. Україну, позрапившн у пастку ОГПУ(ОДПУ), викладав тактику і стратегію у Харківській школі червоних старшин («Даю виклади бандитизму!», — за його словами). Ю. Яновський на основі блискучих оповідей Т. створив роман «Чотири шаблі». Написав спогади, кілька кіносценаріїв, навіть зіграв себе самого у фільмі «ПКП». 1929 арештований, вивезений до Москви, розстріляний за наказом начальника спецслужб В. Менжинського.
Чехівськнй Володимир (Чеховський; псевд. Ілля Братерський; 1.08.1876, с. Горохуватка Київського пов. Київської губ., тепер Кагарлицького р-ну Київської обл. — 3.11.1937, Архангельська обл., РФ) — визначний політ. і релігійний діяч. Закінчив Київську духовну академію (1900), кандидат богослов’я, магістр (1905). Учителював, зокрема в Одесі (1908-1917). Належав до УСДРП (з 1905). Депутат І Держ. думи, входив до складу Укр. парламентської громади (1906). Член УЦР. 26.12.1918-11.02.1919 — Ч. очолював Раду Нар. Міністрів, перший уряд Директорії УНР. За його безпосередньою ініціативою 1.01.1919 було проголошено автокефалію укр. православної церкви. 1919-1920 — проф. історії к-ри у Кам’янець-Подільському держ. укр. ун-ті, 1920-1922 — проф. Вінницького ін-ту нар. освіти та Київського мед. ін-ту, доцент Київського політехнічного ін-ту. Ч.—один з активних учасників І (14-30.10.1921) і II (17-30.10.1927) Всеукраїнських православних соборів, ідеолог УАПЦ. 1929 арештований, засуджений на процесі «СВУ» на 10-річне ув’язнення, згодом розстріляний.
Швець Федір (11.11.1882, Жаботин Черкаського пов. Київської губ., тепер Кам’янського р-ну Черкаської обл. — 20.06.1940, Прага) — відомий гром. і політ. діяч, учений-геолог. Закінчив природничий ф-т Дерптського ун-ту (нині Тарту, Естонія, 1909). Викладав природничі науки у Дерптській гімназії (1909-1916). Ш. у березні 1917 повернувся в Україну, став членом УЦР. У вересні 1918 призначений проф. геології укр. держ. ун-ту в Києві та його першим проректором. 14.11.1918 Ш. став одним із членів Директорії. 15.11.1919 разом з А. Макаренком виїхав за кордон з дипломатичними дорученнями, передавши всю повноту влади С. Петлюрі. 25.05.1920 виведений із складу Директорії УНР. Емігрував.
Щорс Микола (25.05.1895, Сновськ Городнянського пов. Чернігівської губ., нині Щорс, районний центр Чернігівської обл. — 30.08.1919, побл. с. Білошиця, тепер Коростенського р-ну Житомирської обл., похований у Самарі, РФ) — рад військ. діяч. Навчався у Полтавській духовній семінарії (1911-1915). Щ. — учасник Першої св. війни, підпоручик. Командир полку, дивізії у Червоній армії. Загинув за суперечливих і нез’ясованих обставин, ймовірно від кулі більшовицького комісара. На замовлення Й. Сталіна О. Довженко створив фільм «Щорс», у якому немає жодного документально засвідченого епізоду, він став початком міфотворчості навколо постаті Щ. Для створення пам’ятника діячеві у Києві позував молодий Л. Кравчук. Нині багато фактів життєпису Щ. залишаються невивченими.
Читайте тему “Український державотворчий процес (1918-1920 рр.)”, щоб детальніше вивчити матеріал для підготовки до ЗНО з історії України.
