“Пісня над піснями” скорочено читати твір Шолома-Алейхема варто, щоб згадати неймовірно сумні історію кохання.
Шолом Алейхем “Пісня над піснями” скорочено
Частина 1. Бузя
Оповідь ведеться від імені Шимека — хлопця, який згадує про перше кохання до дівчинки Бузі в ті часи, коли їм разом ще не було й двадцяти.
Беня був старшим братом Шимека, він жив на селі, орендував млин, умів стріляти з рушниці, їздити верхи на коні й плавати, як чортяка. То одного дня влітку Беня купався у річці й потонув. Залишилися після нього млин, двоє коней, молода вдова з дочкою. Млина передали комусь іншому, коней спродали, молода вдова вийшла заміж і поїхала десь далеко, а їхню дочку Бузю взяли до себе батьки Шимека. Дівчинку тітка з дядьком любили, всі її балували, але вона сумує за померлим батьком і за матір’ю, яка її покинула.
Шимек навчався в хедері (єврейській релігійній школі для хлопчиків) і тому знав багато уривків з Біблії.
Шимек довго чекав на улюблене свято – Великдень. У це свято він хотів цілий день грати з Бузею в горіхи, ходити до річки, пускатіму каченят на воду. Бузя сміялася з таких розмов, вона не вірила хлопцю.
На Великдень дітей “одягли в царські наряди”. Шимек дивився на Бузю і згадував “Пісню пісень”, яку вивчав перед пасхою з учителем у школі: “Прекрасна ти, подруго моя, – о, яка ж їй гарна! Очі твої, як у голубки, волосся – мов стадо кіз, що зісковзують з гори Галаадської, зубки в тебе – мов отара білих ягнят, що з річки виходять, одно в одно, губки – пурпурова стрічка, мова твоя, як мед, солодка”.
Чудовий переддень Великодня. Матір дала дітям багато горіхів, але наказала не їсти їх перед пасхальною вечерею. Можна було лише гратися ними скільки завгодно. Діти вийшли з дому. Сонце було близько крайнеба.”На Вулиці добре. На вулиці любо». Сонце вже дивиться вниз на околиці міста. Десь визирає зелена травичка, з вереском пролітає зграя ластівок, і Шимек знову згадує «Пісню пісень»: «Паростки-травички вже з’явилися на землі, пора соловейка настала, і голос першої літньої пташки залунав в нашій країні».
Шимеку здалося, що у нього були крила, що їх двір – то замок, хата – палац, він – принц, Бузя – принцеса. Горбок, що ген за синагогою, це гора Ліван, теж із “Пісні пісень”. Жінки й дівчата, які готуються до пасхи, ніби дочки Єрусалима, про яких пишеться в “Пісні пісень”.
Хотілося Шимеку летіти, линути, ширяти мов орел. Він біг, і вона за ним. «Бузя не вміє робити того, що я вмію». Хлопець був щасливий, і разом з тим йому було шкода її. «Бузя має таку звичку: весела … а потім раптом … заплаче». За ким вона плаче? За батьком? За матір’ю, яка покинула її? Бузя ніколи не говорила про неї…
Хлопцю не подобалося, коли Бузя сумувала, у такі моменти він намагався її розвеселити. Він говорив, що може зробити так, що всі її горіхи перейдуть до нього. Адже хлопці можуть усе. Він розповідав, дівчинці про шкільного товариша – сліпого Шайку (він сліпий на одне око), який знав все, навіть кабалу. А за допомогою кабали можна зробити що завгодно. Можна з Бузею полетіти до хмар, полетіти в країну карликів. За допомогою каббали можна зробити так, щоб “я тебе бачив, а ти мене ні”… Можна добути вино з каменю і золото із стіни …
Знятися з Бузею в небо і полетіти за океан – це була одна з моїх улюблених мрій. За океаном починається країна добрих карликів, які харчуються тільки цукерками та мигдальним молоком. Вони дуже гостинні, люблять співати, танцювати, грати на флейтах. Гостей карлики «обдаровують найдорожчим нарядом», а в кишені напихають діаманти, що валяються у них на дорогах. Бузя не вірила розповідям Шимека про карликів, та він запевняв, що чув про них в хедері.
Тоді Шимек вигадав, що за допомогою кабали, можна повернути її матір. Після цього Бузя не сміялас, А Шимек зрозумів, що бовкнув зайвого. Він хотів все їй пояснити, та його покликала матір, щоб він збирався з батьком йти до синагоги.
Все ж хлопець наважується сказати Бузі, що все вигадав. Зробити за допомогою кабали так, щоб хтось інший летів, – не можна. Але самому полетіти можна, він хотів це паказати дівчинці. Шимек збирався летіти визволяти прекрасну царівну, та Бузя попросила його залишитися.
Мати втретє покликала сина, якого чекав батько, що йти до синагоги. Бузя підштовхує хлопця, щоб він швидше пішов. Схожа вона була на “зачаровану принцесу”. Шимек чує її голос, який каже мовою “Пісні пісень”: “Біжи, мій милий, біжи, мій коханий! І будь подібний до оленя або до сарни на горах запашних!”.
Частина 2. За зеленню
Шимек показує Бузі красу природи, розповідає їй казки. Бузя називає дідуся і бабусю «тато» і «мама», і оточуючі вважають Бузю і Шимека братом і сестрою, але коли Шимек бере її за руку, Бузя свою руку вириває: «Не можна нам триматися за руки».
Ах, якби ми були брат і сестра!
Разом Бузя і Шимек забувають про все на світі.
Настав Переддень свята швуес (зелених свят). Діти мчали з гори, милувалися природою, відчували вітер, слухали голоси птахів і захоплювалися: «Це наше небо, наш вітерець, наші пташки — усе наше, наше, наше!»
Обійнявшись, вони йшли земним раєм, і Шимеку здавалося, ніби Бузя говорить йому словами «Пісні пісень»: «Я належу коханому моєму, а коханий мій — мені…»
Діти сиділи на пагорбку, забувши нарвати зелень для свята, і Шимек розповідав, як вони виростуть, за допомогою чарівного слова піднімуться вище хмар й облетять увесь світ. Бузя хотіла, щоб вони полетіли туди, де живе її мати, і провчили б її вітчима. Вона затулила обличчя руками і заплакала. Шимек насварив себе, назвавши ослом і базікою. Йому хотілось сказати їй словами «Пісні пісень»: «Покажи мені обличчя твоє, дай мені почути голос твій…» .
Батьки, занепокоєні довгою відсутністю дітей, вийшли на пошуки і, побачивши їх, зраділи тому, що вони живі-здорові, а зелень до свята вже як-небудь дістануть. І Шимек подумав: «Чудові люди — мої батьки!»
Частина 3. Цієї ночі
Проти волі батька Шимек їде з рідного дому вчитися. Багато років він не приїжджає додому. Раніше батько сердився на нього, говорив, що ніколи не вибачить сина, може, тільки на смертному одрі. Потім вибачив і став посилати звістки: «Посилаю тобі 00 рублів, а також посилає тобі щире вітання мати». Листи Шимека теж були сухими й короткими: «Твого листа й 00 рублів одержав, посилаю щире вітання матері».
І ось уперше за час розлуки батько просив приїхати на Пасху і повідомив, що Бузя стала нареченою і в суботу після Швуеса відбудеться весілля.
Шимек приїжджає додому напередодні Пасхи. Рідне містечко не змінилися. Одного тільки не стало: «Пісні пісень». Ні, все кругом вже не пахне «Піснею пісень», як колись, багато років тому. Батьки трохи постаріли, борода батька стала більш сріблястою. А Бузя зовсім не змінилася, лише виросла і стала неймовірно гарною. Це була висока і струнка, гнучка і сповнена принади дівчина.
Родичі, знайомі, сусіди – все приходять поговорити з Шимек, дізнатися, як він жив все ці роки, а він думає тільки про те, як поговорити наодинці з Бузею. Він розповідав знайомим: що бачив і що чув. Та дивився при цьому на Бузю. Шукав її погляду і зустрічався з її очима, її великими, глибокими, засмученими синіми очима з “Пісні пісень”.
Потім вони з батьком, як у дитинстві, відправилися до синагоги. Шимек молився разом з усіма, але думки його були далекими від молитви. Погортавши свій молитовник, він відкрив «Пісню пісень», розділ IV: “О, ти прекрасна, подруго моя, ти прекрасна!”. Шимек картає себе, що поїхав і тепер Бузя – чужа наречена.
Батько й син повернулися додому. «Тиха, тепла, урочиста пасхальна ніч… Про неї тихо шепочуть зірки вгорі. Вихід з Єгипту чується цієї ночі». Дім був сповнений чарівності. Білі скатертини, срібні підсвічники, маца на прикрашеному блюді. «Жаль тільки, що принца всадовили далеко від принцеси». Колись вони сиділи інакше. Тепер же їх розсадили так, що вони ледве можуть бачити одне одного.
Батько й Шимек гучно читали «Пісню пісень», а мати і Бузя тихесенько повторювали: «Багато років не можуть загасити кохання… і ріки не заллють його».
Мати відвела Шимека до його кімнати, і губи її прошепотіли: «Спи спокійно, дитино моя, спи спокійно…» У цих словах — море любові, що накопичилася в матері за роки його відсутності. Він був готовий припасти до неї, розцілувати її руки, але вважав, що не гідний цього, і тихо побажав доброї ночі.
Лишившись сам, Шимек болісно думав: «Невже я програв своє щастя, програв навіки? Невже я сам, своїми власними руками, спалив свій чудовий палац і випустив прекрасну чарівну царівну, яку я колись зачарував?»
Шимек хоче погуляти з Бузею в святкову ніч, але дівчина відмовляє. Вона пропонує поговорити наступного дня. Шимек зрозумів, що кохає Бузю тим священним, полум’яним, пекельним коханням, що так чудово описане в «Пісні пісень»: «Гірке, немов смерть, кохання, жорстокі, немов пекло, ревнощі. Стріли його — стріли вогненні. Полум’я Боже».
Частина 4. Субота після швуеса
Вранці мати з сяючими очима розповідала про Бузю: «Добра партія, гарний наречений, порядна родина, поважний, багатий дім. Дім — повна чаша».
За ті лічені хвилини, коли Шимек і Бузя залишилися вдвох, вона розповіла йому про «нього», вихваляючи «його» з усіх сил, але раптом кинула: «Йому далеко до тебе. Де ж йому до тебе!..» «Чудова музика, найпрекрасніша симфонія не пролунали б так чарівно, як ці слова у вухах Шимека». У них почувся відголосок «Пісні пісень».
Бузя запросила його трохи погуляти за містом. В останній раз Бузя відпросилася в матері, щоб пройти з Шимеком місцями їх спільного дитинства. Вона подарувала йому букет запашних квітів, подивившись на нього чудовими блакитними очима з «Пісні пісень», і погляд цей проник Шимеку прямо в душу. Йому здалося, що він почув з її уст слова: «Я належу коханому моєму, і мені — коханий мій…»
Ніколи ще Бузя не нагадувала йому так Суламіф із «Пісні пісень», як того дня. І Шимек відкрив їй тим ранком своє серце, розкрив свою душу і зізнався, що кохає її тим святим, палаючим, пекельним коханням, що описане в «Пісні пісень». Дівчина плаче: вона бідна провінційна дівчина, що у неї спільного з Шимеком, який поїхав вчитися і досягне висот? Даремно Шимек намагається переконати її в зворотному.
«Бузя плакала — і весь світ поринув у смуток… Так плаче мала дитина, коли відчує, що втратила батьків. Так плаче любляча мати над дитиною, яку в неї відбирають. Так плаче дівчина, яка оплакує свого коханого, що відвернувся від неї. Так плаче людина над своїм життям, яке вислизнуло з-під її ніг». Занадто пізно згадав Шимек про Бузю.
Бузя припинила плакати, і все ожило. Вона стала розповідати про те, які листи пише їй наречений. Але вона говорила якимось дивним голосом, і Шимеку здалося, що цей голос хоче перебороти інший голос, внутрішній. Бузя була такою прекрасною, що Шимеку здавалося: якби він назвав її справжньою Суламіф’ю, це зробило б честь Суламіфі з «Пісні пісень».
Минули дні, тижні, пройшла перша субота після швуеса і ще багато субот — а Шимек усе ще гостював у своєму домі. Кожного дня він сидів на тій горі, де вони недавно сиділи вдвох з Бузею, де причаїлися найкращі спогади про навіки втрачену юність, про навіки втрачене щастя. Він оплакував незабутню Суламіф свого роману.
Минають дні. Проходять тижні. Настали любі зелені свята. Настала субота, що після зелених свят. Минула субота, що після свят, і ще субота, і ще субота, а я все ще гостюю в своєму містечку. Батьки думали, що син покаявся, що шкодує через те, що порушив їхній завіт і не схотів іти їхніми шляхами. І вони раді.
Щодня Шимек йде за місто, сидить сам горбку, де недавно сидів вдвох з Бузею…
“Не примушуйте мене розповідати вам кінець мого романа. Кінець – це сумний акорд.”
пон
Батон