Ґордер Юстейн “Помаранчева дівчинка” скорочено читати варто, щоб згадати сюжет зворушливої історії.
“Помаранчева дівчинка” скорочено
Оповідь у творі ведеться від імені п’ятнадцятирічного хлопця Ґеорґа Рьоеда. Його батько помер одинадцять років тому, коли Ґеорґ був зовсім малим, тому справжніх спогадів про тата майже не залишилося. Хлопець усвідомлює, що образ батька в його пам’яті сформований переважно з фотографій і відеозаписів. Єдиний спогад, у правдивості якого він упевнений, — як вони разом сиділи на терасі й дивилися на зорі.
Ґеорґ часто розглядає старі світлини та відео, де чує татів глибокий голос і свій тоненький дитячий писк. Він згадує, що батько тяжко хворів після Великодня, дуже боявся смерті й переживав, що не встигне по-справжньому пізнати сина. Родина тяжко пережила цю втрату, особливо бабуся й дідусь.
Тепер Ґеорґ живе в Осло на вулиці Джмелиній з мамою, її новим чоловіком Йорґеном та маленькою сестричкою Міріам. Одного дня дідусь і бабуся несподівано приїжджають у гості й повідомляють важливу новину: вони знайшли рукопис, який батько написав перед смертю. Записи були заховані під обшивкою старого дитячого спортивного автомобільчика Ґеорґа.
Бабуся дає онуку заклеєний конверт із написом «Ґеорґові» й одразу розуміє, що в ньому — лист від померлого батька. Прочитавши перші рядки, хлопець ніби знову чує татів живий голос. Родичі запевняють, що ніхто рукопису не читав.
Бабуся пояснює, що ще за життя тато говорив про лист у майбутнє й наполегливо просив ніколи не викидати червоний дитячий спортивний автомобільчик. Саме в ньому через одинадцять років і знайшли сховані записи. Автомобіль виявився своєрідною поштовою скринькою.
Ґеорґ іде до своєї кімнати, щоб читати лист на самоті. У татових словах з 1990 року переплітаються теплі спогади про спільні прогулянки, іграшки, повсякденне життя й болісне усвідомлення власної смертельної хвороби. Він відчуває себе «примарою», якій важко дихати в іншому часовому вимірі. Тато зізнається, що писати цей лист було надзвичайно важко, але Ґеорґ уже достатньо дорослий, щоб його прочитати. Батько, будучи лікарем, тверезо оцінює свій стан. Він знає, що хвороба невблаганно висмоктує з нього сили. Йому боляче дивитися на сина, знаючи, що той забуде майже все, що вони пережили разом. Він пише про те, що йому було б цікаво знати про відкриття та майбутній світ.
Він пише цей лист дорослому Ґеорґові як рівному, долаючи бажання розмовляти з ним, як із малюком. Батько попереджає, що в кінці він поставить синові надзвичайно важливе запитання, яке вимагає чесної відповіді. Але спершу він має розповісти історію, яку мріяв повідати від самого народження сина — історію про загадкову Помаранчеву дівчинку.
Дочитавши цю частину листа, Ґеорґ робить паузу й намагається пригадати батька. Та всі спогади про тата виявляються пов’язаними з фотографіями чи відео. Він добре пам’ятає дитячі іграшки — залізницю, триколісний велосипед, червоний спортивний автомобіль, — але не може згадати час проведений з батьком.
Особливо сильне враження на Ґеорґа справляє батькове запитання про телескоп Габбла. Це здається майже неймовірним збігом, адже хлопець нещодавно написав великий шкільний реферат саме на цю тему й отримав за нього високу оцінку. Він замислюється, чи міг батько передбачити його інтереси, чи це лише випадковість.
Ґеорґ усвідомлює, що запуск телескопа Габбла майже збігся з початком батькової смертельної хвороби. Тато не дожив до часу великих відкриттів, які зробив телескоп і які дозволили людству зазирнути в далекий Всесвіт. Сам хлопець дуже цікавиться астрономією і припускає, що ця пристрасть могла передатися йому від батька.
Ґеорґ подумки звертається до тата й просить продовжувати розповідь про Помаранчеву дівчинку, бо відчуває: настав час почути цю історію.
У листі батько пише, що історія про Помаранчеву дівчинку почалася пізньої осені наприкінці сімдесятих років. Тоді він був молодим студентом-медиком і одного дня у переповненому трамваї помітив дівчину в оранжевому анораку з великим пакетом помаранч. Вона здалася йому особливою, а їхні погляди зустрілися так, ніби вони давно знали одне одного.
Юнак не наважувався заговорити й лише стежив за нею. Коли трамвай різко смикнувся, йому здалося, що дівчина падає і він хотів її вхопити, але натомість лише незграбно вибив пакет з її рук, і десятки плодів розкотилися під ногами пасажирів. Дівчина дивилася на нього з таким розпачем, ніби кожна помаранча була для неї незамінною. Паленіючи від сорому, хлопець збирав фрукти з брудної підлоги. Дівчина сердито назвала його «розтелепою». На наступній зупинці вона забрала в нього лише одну помаранчу і вистрибнула з трамвая.
Почуваючись злодієм, батько Ґеорґа вийшов на наступній зупинці. Він віддав усі помаранчі жінці з дитячим візочком, пояснивши здивованій матері, що малюкам потрібен вітамін С. Весь вечір він блукав містом, намагаючись знайти незнайомку, та безуспішно. Увесь вечір він думав про неї, уявляв її життя й причини, через які вона несла стільки фруктів, відчуваючи, що ця випадкова зустріч стала для нього надзвичайно важливою.
Після цієї розповіді батько зізнається дорослому Ґеорґові, що хоча описує цю історію як веселе «німе кіно», насправді він у розпачі через свою хворобу. Він пише ці рядки, дивлячись на маленького Ґеорґа, який малює на підлозі, і сподівається, що через багато років ці слова стануть містком між ними.
Прочитане викликає у Ґеорґа суперечливі почуття. З одного боку, йому шкода батька, з іншого — він відчуває тягар цієї сповіді. Йому стає моторошно від того, що тато «заговорив із могили», повернувшись у його життя примарою. Ґеорґ навіть вирішує більше не ходити на цвинтар, аби не ятрити рани.
Хлопець скептично оцінює татову закоханість у дев’ятнадцять років, вважаючи його диваком. Йому здається, що тато надто перебільшив значущість дівчини з трамвая. Проте цікавість перемагає, і він продовжує читати.
Минули тижні. Батько Ґеорґа всюди шукав оранжевий анорак, аж поки одного ранку в кав’ярні в центрі Осло не побачив її. Вона сиділа за столиком, гортала книгу, а перед собою знову тримала велетенський пакет із розкішними помаранчами. Вони здавалися йому нереальними, «оранжевими сонечками», що випромінювали особливе світло.
Коли дівчина помітила його, вона тепло усміхнулася — цією усмішкою, на думку батька, можна було б спинити всі війни світу. Він підсів до неї. Хвилину вони мовчали, дивлячись одне одному в очі. Раптом дівчина поклала свою долоню в його руку. Відчувши цей контакт, батько бовкнув єдине, що спало на думку: «Ти — вивірка!».
Дівчина ніжно потиснула його руку, але раптом на її очах з’явилися сльози. Вона мовчки піднялася і вийшла з кав’ярні. Батько не пішов за нею, вважаючи, що це було б «порушенням правил»…
Ґеорґ аналізує татову розповідь. Він припускає, що дівчина могла бути лише «витвором уяви», але визнає, що тато «шаленів» за нею. Щоб краще зрозуміти почуття батька, Ґеорґ згадує свій досвід — дівчинку на ім’я Ісабелле з музичної школи. Вони часто сидять поруч у фойє, але майже не розмовляють через соромʼязливість. Ґеорґ проводить паралель між татовою «Помаранчевою дівчинкою» та своєю скрипалькою.
Ґеорґ розуміє, що життя, як «Місячної сонати» Бетговена, де радість межує з пеклом. Тепер він відчуває справжній зв’язок із батьком, адже сам вперше закохався. «Я чудово тебе розумію, таточку», — каже він і перегортає сторінку.
Батько Ґеорґа пише про те як він шукав Помаранчеву дівчинку. Проаналізувавши зустрічі, він розуміє: обидві трапилися в понеділок. Він припускає, що дівчина купує помаранчі на великому базарі Юнґсторґет, бо лише там видають такі великі коричневі паперові пакети.
Три понеділки поспіль він чатує на базарі. На третій — нарешті бачить її. Вона прискіпливо, по пів хвилини, обирає кожен плід, шукаючи абсолютно несхожі між собою екземпляри (деякі навіть із листочками). Батько будує теорії: від завідувачки кухні в дитсадку до учасниці експедиції в Гренландію. Проте цього разу він знову її втрачає: дівчина сідає в білу «тойоту» до незнайомого чоловіка.
Ґеорґ перериває читання, розмірковуючи про татові листи. Його дратує надмірна увага однокласниць, які бачать у ньому лише «юного Айнштайна», тоді як він мислить категоріями Всесвіту. Він проводить паралель між телескопом Габбла та татовою історією. Як і телескопу Габбла після запуску знадобилися спеціальні «окуляри» (система COSTAR), щоб виправити дефект дзеркала й побачити далекі зорі чітко, так і Ґеорґові цей лист допомагає розгледіти справжню постать батька крізь атмосферні коливання минулого.
Дочитавши татів лист до середини, Ґеорґ змушений вийти з кімнати до туалету. Йому доводиться пройти крізь вітальню, де вся родина завмерла в очікуванні звісток «з того світу». Усі цікавляться листом, але Ґеорґ поки не готовий нічого розповісти. Ґеорґ помічає, що його вітчим Йорґен п’є віскі в понеділок. Хлопець розуміє: Йорґену ніяк не дає спокою цей «лист з минулого», адже він завжди намагався бути ідеальною заміною батька.
Ґеорґ детально описує своїх рідних:
Мама: Сорокарічна викладачка Академії мистецтв. Вона впевнена в собі жінка, яка, проте, часто дратує Ґеорґа зайвою опікою та «сюсюканням». Її таємна пристрасть — лакриця, яку вона ховає від чоловіка.
Йорґен: Слідчий кримінальної поліції (КРІПОС). Він невисокий, рудий і схильний до самолюбування через моду (має безліч дезодорантів та лосьйонів). Йорґен намагається бути Ґеорґові другом і хоче прищепити йому любов до спорту, але хлопець чинить опір, вважаючи за краще грати «Місячну сонату», ніж бігати кроси.
Бабуся (татова мама): Колишня вчителька співу, фанатка Пуччіні, яка намагається привчити онука до опери. Її головна особливість — вона не може куховарити, не співаючи арій Пуччіні.
Дідусь: Колишній метеоролог, веселий і прямолінійний. Він фанатично стежить за прогнозами погоди, а літо проводить на своєму джипі серед шхер Тьонсберґа. Він любить сперечатися з прогнозами погоди в газетах і вважає кожні відвідини онука великим святом.
Дядько Ейнар: Штурман далекого плавання. Він молодше батька на 4 роки. Хоча він постійно обіцяє взяти племінника в рейс, Ґеорґ уже знає, що довіряти його словам не варто.
Ґеорґ повертається до читання. У листі батько зізнається, що січень та лютий минули в марних пошуках. У березні, під час великого свята стрибків з трампліна на Голменколлені, він намагається знайти її серед 50-тисячного натовпу. Але замість дівчинки він бачить лише тисячі інших анораків. Батько згадує, як через десять років він знову стояв на цьому місці вже з маленьким Ґеорґом, усе ще підсвідомо шукаючи її постать.
Наприкінці квітня стається диво: батько отримує листівку з Севільї із зображенням помаранчевого саду («Patio de los Naranjos»). На звороті лише кілька слів: «Я думаю про тебе. Стане тобі снаги почекати ще трохи?». Дівчина не залишила адреси, але батько зрозумів — Попелюшка повернулася у своє «Помаранчеве королівство». Охоплений ейфорією, він заявляє батькам, що одружується, позичає гроші й летить до Іспанії. Його не зупиняє навіть те, що він не знає іспанської та не має точних координат.
Приземлившись у Севільї, батько йде до Помаранчевого саду біля собору. Не зустрівши її там, він залишає записку біля фонтана: «Я теж про тебе думав. Ні, я не зумію почекати ще трохи».
Згодом його проймає жах: він порушив головне правило казки. Дівчина просила зачекати пів року, щоб потім бути разом щодня. Приїхавши раніше, він знехтував її умовою. Як і в казці про Попелюшку, порушення правил загрожує крахом усіх мрій. Він кидається назад, щоб забрати записку, але її вже немає.
Зневірений батько вирішує діяти логічно: якщо вони зустрічалися в кав’ярнях Осло, то мають зустрітися і в найкращій кав’ярні Севільї. Він обирає Плаза де ла Альянза в затишному кварталі Санта Круз і вирішує чекати там до півночі.
Години минають. Після п’ятої чашки кави та порції тапас батька охоплює відчуття глибокого сорому за свою наївність. Він уже готовий здатися, визнати свою поразку й повернутися до Норвегії. Але саме в цей момент, о пів на восьму вечора, на площі з’являється вона. Замість поношеного анорака на ній — палахкотливо-червона сукня, а поруч — ставний бородатий данець на ім’я Моґенс. Ян Улав відчуває розпач… Проте стається дивне: Моґенс, побачивши Яна Улава, вигукує його ім’я, приязно вітається і… йде геть, кажучи, що він тут зайвий. Вероніка (так звали дівчину) сідає за стіл і попри докір: «Ти не зумів зачекати», ніжно стискає долоні Яна Улава.
Ян Улав не може зрозуміти, звідки дівчина знає його ім’я та адресу батьків. Вероніка просить його подумати і згадати її…. Зрештою Ян Улав згадує Вероніку — дівчинку з карими очима, з якою вони були нерозлучні в дитинстві, доки її родина не переїхала, коли їм було по сім років. Вони бавилися у «вивірок» у садах сусідніх вулиць.
Ян Улав приголомшений тим, як вона змінилася. Він не розуміє чому вона не сказала одразу ким є насправді. Дівчина пояснила, що хотіла, щоб він покохав її заново як дорослу жінку, а не як подругу дитинства. Вона мріяла стати художницею, а помаранчі купувала, бо вчилася їх малювати. На думку Веронки, у світі не було двох однакових помаранч, як немає двох однакових людей. Вона хотіла, щоб він шукав саме її — єдину й неповторну.
Вероніка зізнається, що теж шукала Яна. Вона спеціально розшукала кавʼярню в Осло де він бував і там чекала зустрічі з ним, вона навмисно купувала помаранчі на Юнґсторґет, знаючи, що він її там шукатиме. Вона навіть заходила до його батьків, бо сподівалась побачити його вдома. Батьки Яна Улава впізнали її одразу. Але вона попросила зберегти її візит у таємниці й розповіла, що її прийняли до школи малярства в Севільї. Тому коли Ян заявив, що одружується і їде до Севільї, то батьки не здивувалися і дали сину гроші на квиток до Іспанії.
У маленькій кімнатці Вероніки Ян Улав бачить свій портрет, який вона намалювала з пам’яті. Та ніч стала для них часом сповідей: він розповідав їй усі свої божевільні теорії (про агентів ООН та експедиції в Гренландію), а вона повертала йому спогади про їхнє спільне дитинство…
Ґеорґ нарешті розуміє, що Помаранчева дівчинка – це його мама. У цей момент у двері стукає мама, кличучи його вечеряти. Хлопець відповідає їй словами татового листа: «Люба маленька Помаранчева дівчинко! Я думаю про тебе… ?». За дверима западає тиша, а потім Ґеорґ чує, як мама починає тихо плакати. Ґеорґ усвідомлює, що зараз відбувається дивовижна розмова: він, мама і тато (через свій рукопис) знову стали тією маленькою родиною, якою були колись. Він обіцяє мамі вийти, як тільки дочитає останні п’ятнадцять сторінок.
Ґеорґ читає історію про те, як батько провів з Веронікою два дні в Іспанії, а потім повернувся до Осло. Дорогою до аеропорту вони побачили мертвого білого голуба. Обоє зпасмутилися і сприйняли це за погану прикмету.
За три місяці Вероніка нарешті повернулася до Норвегії і закохані увесь час проводили разом. У їх житті слово «Ми» змінило все: «Ми готуємо», «Ми йдемо», «Ми щасливі». Ян Улав неймовірно пишався своєю талановитою художницею.
Так минув рік від їхньої першої зустрічі. На Святвечір вони разом пішли до собору. Після служби, Ян повідомляє Вероніці, що його сусід виїздить на навчання до іншого місті. Дівчина пропонує йому жити разом. Ян був щасливий, бо сам не наважився її просити про це. Вероніка переїжджає до Яна, перетворюючи одну з кімнат на свою художню майстерню.
Батько у листі знову повертається до теми космосу та телескопа Габбла. Ян Улав порівнює історію світу з однією добою: у такому масштабі людство існує лише дві останні секунди. Батько називає телескоп Габбла «Оком Всесвіту». Ян Улав вірить, що колись настане день, коли людство розгадає головну загадку буття, так само як Ньютон розгадав гравітацію, а Ватсон і Крік — структуру ДНК.
Ґеорґ, читаючи лист, захоплюється татовою метафорою про телескоп Габбла. Він підраховує, що вартість цього грандіозного проекту склала всього по 4 крони з кожного мешканця Землі — ціна, що значно менша за квиток на поїзд, але дає можливість кожному подорожувати галактиками. Ґеорґ виділяє жирним шрифтом головну думку: Всесвіту знадобилося 15 мільярдів років, щоб створити собі «око» — людину та її технології, — здатне побачити власну велич.
Ян Улав описує роки щастя з Веронікою. Вони оселилися у будинку його батьків на Джмелиній вулиці, доглядали сад і вчилися помічати «маленькі дива». Батько згадує, як вони розраховували швидкість польоту джмеля, порівнюючи його з «Боїнгом», і доходить висновку: для створення джмеля чи проліска потрібно більше мудрості, ніж для створення «чорної діри». Адже джміль у порівнянні з літаком літає значно швидше.
Батько закликає Ґеорґа не дозволяти науковим законам затьмарити магію природи. Світ для нього — це не набір атомів чи біохімічних реакцій, а іскриста казка, яку можна знайти в міфах, сагах або просто спостерігаючи за лосем на узліссі чи пінгвінами в Антарктиці.
Батько пише, що його кохання з Веронікою увінчалося народженням сина. Батько з теплотою згадує, як порушив лікарняні правила, випивши з дружиною шампанського прямо в пологовій залі за нове життя. Та їх казка невдовзі була зруйнована. Після Великодня, коли Ґеорґу було лише три з половиною роки, Ян Улав сам діагностував у себе смертельну хворобу. Його колега підтвердив страшний діагноз. Звичний світ розвалився: слова «туга» та «втрата» стали реальністю, а теплий займенник «ми» дав тріщину. Батько розумів, що більше не може обіцяти Вероніці майбутнього, і саме тоді почав готувати це послання для сина…
Батько згадує одну з останніх серпневих ночей на Джмелиній вулиці. Якось вночі він сидів на самоті, охоплений страхом перед смертю, і раптом до нього вийшов маленький Ґеорґ. Вони разом сіли на терасі під зоряним небом, і тато розповідав трирічному сину про планети та неосяжний Всесвіт, почуваючись у той момент надзвичайно близьким із сином. Саме тоді в його голові народилося головне запитання, заради якого він і написав цей довгий лист через багато років. Він пропонує Ґеорґу уявити, що перед народженням у того був би вибір: отримати шанс пожити в цій чудовій земній казці, знаючи, що вона дуже швидко закінчиться, або взагалі відмовитися від появи на світ, щоб не відчувати болю від неминучої втрати.
Ян Улав щиро зізнається, що сам він, стоячи на порозі смерті, зараз обрав би не народжуватися, бо розлука з коханою Веронікою та сином завдає йому нестерпних страждань. Він навіть почувається винним за те, що подарував Ґеорґові життя, яке колись у нього відбере смерть. Проте батько сподівається, що син знайде в собі сили дати іншу відповідь. Якщо Ґеорґ, попри всі правила гри та неминучий фінал, скаже життю «так», це стане для тата найбільшою спокутою та виправданням його любові. Відповіддю сина буде не слово, а те, як він проживе своє життя.
Завершуючи своє послання, батько готується до останнього візиту в лікарню, звідки вже не повернеться. Він зізнається, що хоч як науковець не вірить у потойбіччя, у нього все ж залишається надія на щось неймовірне, адже саме існування нашого світу вже є найбільшим дивом. Ян Улав прощається з сином, передаючи йому естафету життя і право самостійно вирішити, чи варта ця коротка людська мандрівка всього того смутку, який вона залишає по собі.
Після прочитання листа Ґеорґ усвідомлює, що та загадкова ніч на терасі — не вигадка, а його єдиний справжній спогад про батька. Хлопець пригадує, як тато показував йому зорі, наче готуючи його до своєї майбутньої подорожі в космос. Саме тоді в душі Ґеорґа зародилося захоплення астрономією, яке він вважав власним, а воно виявилося безцінним зерном, що його встиг посіяти батько. Хлопець розуміє, що тато відкрив йому очі на велич Всесвіту, навчивши дивитися в неб.
Коли до кімнати заходить мама, Ґеорґ не ховає сліз і вперше за багато років обіймає її, назвавши Помаранчевою дівчинкою. Він пояснює їй, що тато написав лист про кохання, адже він — Ґеорґ — був татовим найкращим другом, а вона — єдиною коханою. Мама зі сльозами на очах описує Яна Улава як великого мрійника та романтика, який до останнього подиху не міг змиритися з тим, що смерть брутально забирає його від найдорожчих людей.
Вийшовши до вітальні, де сиділа вся родина, Ґеорґ відчуває себе набагато дорослішим. Він повідомляє, що прочитав батькове послання, і дозволяє прочитати його усім присутнім, включаючи вітчима Йорґена. Але просить зробити це не сьогодні. Хлопець каже, що йому потрібен час, щоб знайти правильні слова для відповіді на те саме головне запитання, яке поставив йому тато.
Тієї ночі він не зміг заснути й вийшов на терасу — ту саму, де колись сидів на руках у батька. Під холодним зоряним небом Ґеорґ намагався відновити у пам’яті відчуття татових обіймів. Він зрозумів, що батько цим листом готував його до реальності: усвідомлення того, що життя має кінець. Хоча хлопцеві ставало страшно від думки про майбутню смерть, він вирішив не поспішати з остаточною відповіддю на татове запитання.
На світанку до нього вийшла мама. Між ними відбулася непроста розмова: мама боялася ворушити давні рани, а син намагався показати, що минуле нікуди не зникло.
Наступного дня Ґеорґ змусив маму розшукати її старі картини севільського періоду. Побачивши портрет батька, хлопець був вражений глибиною його блакитних очей. Ґеорґ наполіг, щоб картину з помаранчевими деревами повернули на її колишнє місце в передпокої, символічно відновлюючи зв’язок між минулим і теперішнім.
Наостанок Ґеорґ знайшов на горищі старий татів комп’ютер і приніс його до вітальні. Йому вдалося увімкнути цей «музейний експонат», проте він зіткнувся з останньою перешкодою: доступ до файлів був захищений паролем із дев’яти літер, який ніхто не зміг розгадати одинадцять років тому. І йому вдається вгадати пароль. Ним виявилося слово «ПОМАРАНЧА». Відкривши файл, хлопець бачить той самий лист і розуміє, що тепер він може доповнити татів лист і своїми думками та відповіддю на його питання.
Поки старий принтер повільно роздруковує сторінки, Ґеорґ вирішує з’ясувати одну загадку з минулого. Він іде на кухню до мами й запитує, хто ж був той чоловік у білій тойоті, до якого тато колись так ревнував Помаранчеву дівчинку. Відповідь мами шокує хлопця: це був Йорґен, його нинішній вітчим. Ґеорґ спочатку лютує, вважаючи це зрадою пам’яті батька, але мама спокійно пояснює, що віддано кохала Яна Улава до смерті, а з Йорґеном зблизилася лише через кілька років самотності. Хлопець усвідомлює, що не має права судити рішення матері. Він відчуває полегшення від того, що тато так і не дізнався про «перемогу» суперника.
Протягом кількох днів Ґеорґ перечитував листа, відчуваючи глибокий сум за батьком. Його жахала думка про неминучість смерті та «ошуканство» природи, яка дарує нам цілий світ лише для того, щоб згодом його відібрати. Проте, уявивши себе глядачем у кінозалі, де розгортається історія кохання його батьків, хлопець зрозумів: якби Ян Улав і Вероніка не зустрілися, він би ніколи не побачив зірок, не відчув тепла сонця і не пізнав би краси цього світу.
Лють Ґеорґа змінилася вдячністю. Використовуючи метафору Ференца Ліста про «квітку між двома проваллями», він вирішує зосередитися на життєствердному «allegretto» — радості кожної миті. Ґеорґ урочисто пише свою відповідь татові: він обирає життя, навіть якщо воно триватиме лише «коротку мить». Він дякує батькові за те, що той знайшов Помаранчеву дівчинку і дав синові шанс виграти в цій космічній лотереї.
Ґеорґ дописує книгу, вставляючи свої думки в татів текст. Він розповідає батькові про сучасне життя: про вітчима Йорґена, який щиро ним пишається і навіть планує на Різдво подарувати — телескоп. Ґеорґ вирішує назвати цей телескоп «ЯН УЛАВ», щоб пам’ять про батька допомагала йому досліджувати Всесвіт. Натхненний татовою історією, хлопець також наважується заговорити з дівчинкою зі скрипкою, яка йому подобається.
Зрештою Ґеорґ віддає роздрукований рукопис мамі. Поки вона, плачучи, читає послання від колишнього коханого, Ґеорґ відчуває, що тепер він справді став на варті свого родинного бастіону.
Книга завершується зверненням до кожного з нас. Ґеорґ закликає запитати своїх батьків про історію їхнього знайомства. Він нагадує: життя — це велетенська лотерея з мільярдами програшів. Кожна людина, яка зараз тримає цю книгу і дихає, — це щасливчик, який витягнув виграшний квиток у Великій Містерії Всесвіту.
Автор переказу – Гнатюк Юлія
Авторські права на опублікований матеріал належать сайту dovidka.biz.ua.
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
