«Про гору, що верхом сягала неба» читати, скачати. Казка

Українська народна казка «Про гору, що верхом сягала неба» читати повністю онлайн та скачати текст у зручному форматі. Сучасна літературна адаптація та мовна редакція: Олег Гнатюк

Казка «Про гору, що верхом сягала неба» скачати

Казка «Про гору, що верхом сягала неба» скачати fb2, pdf, epub. Українська народна казка «Про гору, що верхом сягала неба» завантажуйте повністю українською мовою (щоб скачати, обирай і натискай на іконку потрібного формату):

*розшифрування, щоб зрозуміти який формат Вам підходить:

FB2 – легка структурована книга, ідеально для читання з мобільного;

EPUB – підходить для більшості рідерів, структурована книга;

PDF – відкривається будь-де, зручно для друку.

Казка «Про гору, що верхом сягала неба» читати

Жив собі один багатий граф. Мав він багато родючої землі, чимало пустирів, ліси, сади й пасовища, а худоби — без ліку.

Граф дуже любив полювання. Днями й тижнями блукав із рушницею лісами та полями. Та ніколи не заходив до Страшного лісу, бо казали, що звідти ніхто не повертається.

Коли граф постарів, передав маєток трьом синам і сказав:

— Сини мої! Залишаю вам свій маєток. Господарюйте мудро й живіть у злагоді. Ви, старші, наглядайте за молодшим братом, бо він ще легковажний і неслухняний. Учитися не любить, зате завжди шукає пригод і часто втрапляє в халепи. Бережіть його. Коли підете на полювання, можете полювати в будь-якому лісі, але тримайтеся подалі від Страшного лісу. Я наказав поставити біля нього табличку з попередженням, щоб ніхто туди не заходив. Бо хто наважиться ступити в той ліс, живим уже не повернеться…

Невдовзі граф помер, і брати залишилися самі. Наймолодший уже не сидів удома й не бавився, як колись. Він постійно бігав лісами, садами та полями. Навіть години не міг усидіти на місці. Хоч до школи майже не ходив, читати й писати навчився від братів.

У графа було багато слуг і наймитів. Старші брати керували господарством, а молодший ні про що не турбувався. Закине рушницю на плече й подасться в ліси та поля. Ходив усюди, але Страшного лісу уникав, бо пам’ятав батькове застереження.

Одного разу брати вирушили на полювання. Цілий день бродили лісом у пошуках здобичі. Та, самі того не помітивши, зайшли до Страшного лісу.

Озирнулися навколо й здивувалися. Звірів і птахів тут було стільки, що під кожним кущем і деревом можна було побачити зайця, сарну, оленя чи дикого кабана. Люди сюди не заходили, тому дичини розвелося безліч.

До Страшного лісу брати потрапили ще зранку й блукали ним до самого обіду. Нарешті натрапили на криницю з чистою водою, а поруч ріс величезний явір. Тут вони вирішили перепочити. Насмажили м’яса, напилися свіжої води й рушили далі.

— Пройдімо ще трохи, — сказали брати. — Може, трапиться якийсь рідкісний звір. А надвечір повернемося додому.

Звірів у лісі вистачало. Брати полювали й складали здобич докупи. Так непомітно настала ніч.

Зібралися вони додому. Почали шукати дорогу, але знайти не можуть. Ходять туди-сюди, повертаються назад, а виходу немає. Наче хтось навмисне збивав їх зі шляху.

Блукали до пізньої ночі й зрештою знову опинилися біля тієї самої криниці під явором. Гілля дерева широко розкинулося над землею, а вода в криниці була чиста й холодна.

— Розпалімо тут вогонь, — порадилися брати. — Насмажимо м’яса, переночуємо, а на світанку знову вирушимо додому.

Вони ще не здогадувалися, що потрапили до Страшного лісу. Сиділи біля вогню, вечеряли й розмовляли.

Наймолодший брат частіше ходив на полювання і краще знав околиці батькових володінь, тому старші прислухалися до нього.

Коли настав час спати, він сказав:

— Уночі треба по черзі пильнувати вогонь, щоб на нас не напали звірі. Першим чергуватиме старший брат.

Старший узяв рушницю й почав обходити табір. Молодші лягли спати.

Близько опівночі він почув моторошний гуркіт.

«Що це так шумить?» — подумав він.

Вітер розгойдував дерева, пригинаючи буки майже до землі.

Раптом усе стихло. Вартовий прислухався й почув, що щось дереться по стовбуру явора. Поглянув угору — і побачив дивну істоту. Світло від багаття падало просто на неї.

Старший брат підняв рушницю й прицілився.

— Не стріляй! — благально вигукнула істота. — Я подарую тобі дещо корисне.

— І що ж саме?

— Чарівну шапку. Одягнеш її — і станеш невидимим для всіх.

— Гаразд. Кидай шапку на землю й забирайся, бо інакше стрілятиму.

Істота кинула шапку. Старший брат сховав її до торби.

Знову здійнявся вітер, загув між деревами — і дивний гість зник.

Минув ранок. Брати поснідали, напилися води й знову вирушили шукати дорогу.

Та хоч як довго блукали хащами, вибратися не могли. Опівдні вони знову опинилися біля явора й криниці.

Відпочили, пообідали та рушили далі. Але до вечора знову повернулися на те саме місце.

— Схоже, доведеться провести тут і другу ніч.

Вони насмажили м’яса, повечеряли, а наймолодший сказав:

— Цієї ночі чергуватиме середній брат.

Той узяв рушницю й став на варту.

Опівночі знову почувся страшний гул.

Вітер гойдав дерева, аж поки не стих. І тоді на гілці явора з’явилася та сама дивна істота.

Середній брат прицілився.

— Не вбивай мене! Я теж подарую тобі дещо цінне.

— Що саме?

— Чарівну сопілку. Щойно заграєш на ній, з’явиться незліченне військо — стільки, скільки піску в морі, листя на деревах і трави на землі.

— Тоді кидай її сюди й забирайся.

Істота кинула сопілку, а сама зникла разом із поривом вітру.

Середній брат заховав подарунок і пильнував до світанку.

Уранці брати поснідали й знову вирушили шукати вихід. Але опівдні вкотре повернулися до явора.

Тепер їм стало справді тривожно.

— Що ж із нами буде? — занепокоїлися вони.

Та скільки не шукали дороги, увечері знову опинилися біля криниці.

Розпалили багаття, повечеряли й, виснажені, полягали спати.

— Тепер відпочивайте, — сказав наймолодший. — Цієї ночі чергуватиму я.

Він узяв рушницю й почав уважно оглядати все навколо.

Близько опівночі знову почувся той самий моторошний гуркіт.

«Що це так гуде? І чи чули мої брати цей звук?» — подумав він.

А вітер гойдав ліс так сильно, що, здавалося, сама земля здригається. Потім усе стихло, і наймолодший брат помітив на яворі дивну істоту.

Він підняв рушницю й уже хотів стріляти, коли почув:

— Не стріляй! Я подарую тобі річ, яка ще не раз стане в пригоді.

— І що ж це буде?

— Чарівний гаманець. Скільки б золота ти з нього не взяв, гроші в ньому ніколи не закінчаться. Візьмеш одну монету — на її місці одразу з’явиться інша.

— Якщо так, кидай гаманець сюди й забирайся, поки я не передумав.

Істота кинула гаманець із дерева. Наймолодший брат швидко сховав його до торби.

Та щойно дивний гість почав спускатися з явора, хлопець не розгубився — прицілився й вистрілив.

Істота впала на землю.

Коли настав ранок, брати прокинулися й побачили під деревом нерухоме тіло. Та це був уже не той дивний панчук, якого вони бачили вночі, а справжній чорт. Саме він володарював у Страшному лісі, заманював людей у хащі й прирікав їх на загибель.

Брати вмилися біля криниці, поснідали й вирушили додому. Не минуло й кількох кілометрів, як вони легко знайшли дорогу. Незабаром вийшли на простору галявину й вирішили перепочити.

Сидячи на траві, вони заговорили про нічні пригоди.

— А ви теж когось бачили вночі? — запитав старший брат.

— Бачили, — відповіли молодші. — Того дивного панчука.

— І що він вам подарував?

— Мені — чарівну шапку.

— А мені — сопілку.

— А мені — гаманець.

— Тоді перевірмо, чи справді ці речі чарівні.

Старший брат узяв шапку й одягнув її на голову молодшому.

— Бачите мене? — запитав той.

— Ні, тебе зовсім не видно. Чуємо тільки голос.

Потім середній брат подав свою сопілку старшому. Той заграв на ній.

І раптом звідусіль почало з’являтися військо. Воїнів ставало дедалі більше, аж уся галявина заповнилася ними.

Невдовзі до братів під’їхав генерал і вклонився.

— Який буде наказ, ясновельможний володарю?

— Наказів немає. Я лише хотів перевірити, чи справді діє ця сопілка.

— Ми готові служити тобі будь-якої миті, — відповів генерал.

Тоді вирішили перевірити гаманець.

Старший брат дістав із нього золоту монету. На її місці одразу з’явилася нова. Він узяв ще одну — і знову гаманець залишився повним.

Скільки б монет не виймав, вони не закінчувалися.

— Оце так скарб, браття! — вигукнув він. — Тепер у нас є багатство, якого не має ніхто на світі.

Відтоді брати жили в достатку й ні в чому не знали потреби. Вони без страху ходили на полювання до колишнього Страшного лісу й завжди щасливо поверталися додому.

А ліс ніби ожив. Звірі й птахи стали спокійнішими, адже прокляття зникло разом із чортом. Поки той панував у лісі, усе живе там ніби завмирало.

Та наймолодшому братові незабаром набридло сидіти вдома.

Одного дня він сказав братам:

— Не можу більше залишатися на одному місці. Хочу побачити світ, помандрувати далекими краями.

Наповнив кишені золотими монетами й вирушив у дорогу.

Брати не стали його відмовляти.

— Іди, — сказали вони. — Побачиш світ, а потім розкажеш нам, де побував і що цікавого дізнався.

Так він мандрував із села до села, з міста до міста, переходив ліси, степи й пустельні землі.

Одного разу дістався великої столиці, де жив цар.

Оселився в заїжджому дворі й швидко познайомився з місцевими панами та купцями.

— Звідки ти, юначе? — запитали вони.

— Приїхав здалеку.

— І як живуть люди у ваших краях?

— Добре живуть. А що цікавого відбувається у вас?

— Та нічого особливого. Хіба що царська донька дивує всіх своїм розумом і хитрістю. Особливо в картярській грі. Ніхто ще не зміг її переграти. Хто сяде з нею за карти — залишиться без жодної монети.

Розповідь про царівну зацікавила хлопця.

«А що, як і мені спробувати зіграти з нею? Не віриться, що вона справді може обіграти кожного», — подумав він.

Поміркувавши, вирішив повернутися додому по чарівний гаманець.

Коли брати дізналися про його задум, почали відмовляти:

— Та годі вже мандрувати! Скільки світу побачив, скільки доріг пройшов.

— Ні, — відповів молодший. — Я хочу зіграти в карти з тією знаменитою царівною.

— Не зв’язуйся з царською родиною, — застерігали брати. — І не бери із собою чарівний гаманець. Через нього може трапитися біда.

Та хлопець нікого не слухав.

Він узяв гаманець, попрощався з братами й знову вирушив до столиці.

Там винайняв житло, почав розпитувати про місцеві новини, знайомився з молодими й старшими людьми.

І майже від кожного чув одне й те саме:

— Царівна обіграла мене до останньої монети.

Пробувши в столиці майже місяць, хлопець наслухався різних історій про царівну й нарешті вирішив сам зіграти з нею в карти.

Вартові без перешкод пропустили його до палацу.

Він сів за картярський стіл навпроти царівни. Та лише здивовано глянула на нього.

«Як він збирається грати? — подумала вона. — У нього ж немає таких грошей, як у тих багатіїв, що приходили сюди раніше».

До неї приїжджали вози, навантажені золотом. Від виграних статків у царівни вже не вистачало місця для скарбів — щороку доводилося будувати нові сховища.

Проте грати вона погодилася. Такий був закон: царівна не мала права відмовити жодному охочому.

Спершу вони познайомилися.

— Я такий-то і такий-то, — представився хлопець.

— І чого ти бажаєш?

— Хочу зіграти з вами в карти.

Царівна ще раз оглянула його з ніг до голови.

— А чим ти збираєшся грати? За кілька хвилин програєш усе, що маєш. А потім ще й дістанеш покарання за свою зухвалість.

Та гру все ж почали.

Із самого початку хлопцеві не щастило. Він програвав одну золоту монету за іншою. Царівна згортала виграш до себе, а він спокійно викладав нові монети.

Минала година за годиною.

Грали день і ніч. Слуги приносили їм їжу просто до столу, а вигране золото відвозили до скарбниці цілими кошиками.

Незабаром царівна занепокоїлася.

«Звідки в нього стільки золота? — думала вона. — Я вже виграла цілий віз монет, а вони все не закінчуються».

Вона зрозуміла, що така гра може тривати безкінечно.

Тоді вирішила вдатися до хитрощів.

Наказала накрити розкішний бенкет: найкращі страви, солодощі та дорогі вина.

Хлопець добре повечеряв, випив кілька келихів вина й незабаром заснув просто за столом.

Поки він спав, царівна наказала майстрам виготовити точну копію його гаманця.

Потім тихенько витягла чарівний гаманець із його кишені, а натомість поклала підробку.

Коли хлопець прокинувся, гра продовжилася.

Він поклав на стіл чергову монету, відкрив гаманець, щоб дістати наступну…

І завмер.

Гаманець був порожній.

«Що сталося?» — промайнуло в нього в голові.

А царівна вже нетерпляче вимагала:

— Ну ж бо! Клади гроші!

Та викласти більше було нічого.

Тоді царівна оголосила його переможеним і наказала вигнати з палацу.

Ще ніколи вона не раділа чужій поразці так сильно.

Побитий і принижений, хлопець ледве вибрався за ворота.

Ледве переставляючи ноги, він попрямував додому.

«Нічого, — думав дорогою. — Візьму чарівну шапку й змушу її повернути те, що вкрала».

Коли він повернувся, брати одразу помітили його пригнічений вигляд.

— Що трапилося?

І хлопець розповів усе як було.

— Царівна приспала мене вином і викрала чарівний гаманець.

— І що тепер збираєшся робити?

— Візьму шапку-невидимку й провчу шахрайку.

Старші брати намагалися його відмовити.

— Облиш цю справу. Навіщо тобі та царівна? Грошей у нас вистачає. Краще одружуйся й живи спокійно, як усі люди.

— Ні! — вигукнув хлопець. — Я не залишу це безкарним.

Він узяв чарівну шапку й одразу вирушив до столиці.

Надягнувши її, безперешкодно пройшов повз охорону й проник до покоїв царівни.

Та нікого не бачила. Лише почула, як скрипнули двері.

А невидимий гість уже стояв поруч.

У руках він тримав різку.

І почав щосили шмагати царівну.

Від несподіванки вона навіть закричати не змогла.

Так тривало кілька днів. Щойно хлопець з’являвся в її покоях, одразу брався за своє.

Царівна відбивалася, ховалася, намагалася вгадати, звідки чекати удару.

І одного разу їй пощастило.

Вона навмання схопила руками повітря — і вхопилася за край чарівної шапки.

Різко смикнула її вниз.

Шапка злетіла з голови хлопця.

Тоді царівна побачила свого кривдника.

Тепер уже він отримав добрячу науку.

Охорона швидко викинула його за ворота, а чарівну шапку царівна залишила собі.

— Корисна річ, — усміхнулася вона. — Недарма цей волоцюга так її беріг.

Знову повернувся хлопець додому побитий, голодний і засмучений.

— Ну що сталося цього разу? — запитали брати.

— Царівна відібрала й чарівну шапку.

— Ми ж попереджали тебе.

Та хлопець не хотів змиритися з поразкою.

— Ні! Я все одно доб’юся свого. Якщо треба, зруйную всю її державу.

Брати знову почали його вмовляти:

— Залишся вдома. У нас є все необхідне. Одружишся, створиш сім’ю й будеш щасливим.

Але він уже прийняв рішення.

Узяв чарівну сопілку й вирушив до кордонів царства.

Там надіслав цареві виклик.

— Я такий-то і такий-то! Оголошую тобі війну. Якщо не виставиш військо на кордон, я знищу твоє царство.

Цар зібрав величезну армію.

На кордоні вишикувалися тисячі воїнів.

А навпроти стояв лише один хлопець — без війська й без зброї.

Усі дивувалися.

— Як він збирається воювати сам?

Тоді хлопець дістав чарівну сопілку й заграв.

І сталося диво.

З усіх боків почали з’являтися воїни. Їх ставало дедалі більше. Незабаром вони вкрили поля, пагорби й дороги навколо.

До хлопця під’їхав генерал.

— Який буде наказ, володарю?

— Усуньте всіх ворожих командирів. Простих солдатів не чіпайте — вони не винні. А царя залиште живим.

— Буде виконано.

За короткий час усі офіцери царського війська були переможені.

Армія залишилася без командування й втратила здатність чинити опір.

Цар визнав поразку й повернувся до палацу похмурий та пригнічений.

— Що сталося, батьку? — запитала царівна.

І цар розповів про все.

— Варто було тому хлопцеві заграти на сопілці, як з’явилося незліченне військо. Його було більше, ніж піску на березі моря чи листя на деревах. Наших командирів перемогли, і армія залишилася без керівництва.

Царівна замислилася.

Вона була не менш хитра, ніж розумна.

— Батьку, оголоси війну ще раз, — сказала вона. — Цього разу я поїду з тобою. Завдяки чарівній шапці підійду до нього непомітно й заберу його чарівну сопілку.

Так і сталося.

Цар знову оголосив війну й вивів своє військо до кордону. Щойно почалася битва, царівна одягнула чарівну шапку-невидимку.

Непомітно підкралася до хлопця й вихопила з його рук чарівну сопілку.

— Ну що, довоювався? — усміхнулася вона.

Потім сама заграла на сопілці.

І відразу звідусіль почали з’являтися воїни — так густо, ніби зерно сипалося з розірваного мішка.

До неї під’їхав генерал.

— Який буде наказ, ясновельможна володарко?

Неподалік височіла дивна гора. Вона здіймалася над землею, мов велетенський острів у небі. Її схили були гладенькі, наче кам’яні стіни, а вершина губилася серед хмар. Ніхто не знав, що там нагорі, бо вершок гори завжди був прихований від людських очей.

Царівна показала на неї рукою.

— Заберіть цього неробу на вершину тієї гори. Нехай залишається там назавжди. Звідти він ніколи не повернеться.

Вояки схопили хлопця й понесли нагору.

Коли його залишили самого, він довго лежав нерухомо.

Від пережитого страху йому здавалося, що він уже помер і потрапив до іншого світу.

Та поступово отямився.

Розплющив очі й озирнувся навколо.

Сонце тут світило яскравіше, повітря було чистішим і свіжішим, ніж унизу. А тепло відчувалося навіть сильніше.

— Та тут можна жити! — здивовано сказав він сам до себе.

На вершині гори простягався величезний сад.

Тут росли всілякі дерева, і кожне рясніло плодами. Яблука, груші, сливи, черешні — усе, що тільки можна було уявити.

Аромати стояли такі, що від них паморочилося в голові.

Хлопець почав ласувати фруктами.

Яблука були соковитіші, груші солодші, а сливи смачніші за будь-які плоди, які він коли-небудь куштував на землі.

Минали дні, потім тижні.

Він жив у саду без турбот. Не лише не занедужав, а навпаки — зміцнів і набрався сил.

Одного разу підійшов до краю гори й обережно глянув униз.

Побачене вразило його.

— Ого! Та яка ж це височінь!

Земля була так далеко, що її майже не можна було розгледіти.

Якось, прогулюючись садом, хлопець натрапив на величезний горіх.

Дерево було таким розлогим, що його крона могла б затінити ціле село.

Під ним било джерело з кришталево чистою водою.

Хлопець напився.

Вода виявилася настільки смачною, що він вигукнув:

— Ніколи в житті не куштував такої води!

Та разом із водою отримав і незвичайний дар.

Відтепер він почав розуміти мову всіх живих істот — звірів, птахів, комах.

Сів під горіхом відпочити.

Невдовзі прилетіла ворона й сіла на край великої гілки.

За мить поруч опустилася ще одна.

І вони почали розмовляти.

— Добрий день, мамо!

— Добрий день, доню!

— Що нового?

— Новин багато. Найважливіша така: через три місяці ця гора опуститься до самої землі.

— Справді?

— Так. На одну годину вершина зрівняється із землею. І той чоловік, що тепер живе тут, зможе спуститися вниз. А потім гора знову підніметься в небо.

— Бувайте здорові, мамо!

— І ти будь здорова, доню!

Після цього обидві ворони полетіли кожна у свій бік.

Хлопець уважно вислухав їхню розмову.

— Цікаво, чи правда це? — задумався він.

Відтоді не знаходив собі місця.

Щодня чекав на той момент, коли гора почне опускатися.

Якось під час прогулянки він відчув незнайомий аромат.

Такий солодкий і приємний, що аж дух перехоплювало.

— Звідки це пахне?

Він почав шукати джерело запаху.

І незабаром побачив дивовижну яблуню.

На ній росли яблука небаченої краси.

Поруч стояла груша, а її плоди пахли ще духмяніше.

Гілки обох дерев переплелися між собою так щільно, ніби вони зрослися в одне ціле.

Від рясного врожаю віти аж схилялися до землі.

Хлопець сів у затінку між деревами й довго милувався плодами.

Нарешті не втримався.

Зірвав найбільше достигле яблуко й надкусив.

І раптом відчув дивне запаморочення.

За мить у нього почали рости роги.

Спершу маленькі.

Потім більші.

Вони видовжувалися все далі й далі, пробиваючись крізь листя та гілки.

Незабаром переплелися з кроною дерева й так міцно притиснули хлопця до землі, що він не міг навіть поворухнутися.

— За що мені така кара? — розпачливо вигукнув він.

День минав за днем.

Він лежав під деревом, не маючи змоги підвестися.

Голод дедалі дошкуляв.

І ось одного разу поруч упала стигла груша.

— Яке щастя! — зрадів хлопець. — Хоч щось з’їм.

Він швидко проковтнув плід.

І сталося диво.

Роги почали зменшуватися, а потім зовсім відпали.

Хлопець схопився на ноги.

Відійшов убік і замислився.

Тоді зірвав ще одне яблуко.

Знову з’їв його.

І роги миттєво почали рости.

Тепер він уже знав причину.

Швидко схопив грушу й з’їв її.

Роги відразу зникли.

Так хлопець відкрив таємницю чарівних плодів.

Яблука вирощували роги, а груші їх прибирали.

Він набрав повну торбу і яблук, і груш.

Після цього перебрався ближче до краю гори й почав чекати.

Чекав довго.

Нарешті одного дня гора почала опускатися.

Спершу повільно.

Потім дедалі швидше.

Раптом земля під ногами ніби зникла.

Хлопця підкинуло вгору між деревами.

Він ледве встиг ухопитися за товсту гілку.

Повис униз головою, міцно тримаючись руками.

Ноги опинилися високо над ним, а голова — внизу.

І він зрозумів, що найнебезпечніша пригода в його житті ще далеко не закінчилася.

Недовго хлопець висів на гілці, бо невдовзі гора опустилася до самої землі.

Він миттю кинувся до краю скелі.

Саме встиг ступити однією ногою на землю, а друга ще залишалася на горі, коли вона раптом почала стрімко підніматися назад.

Усе сталося так швидко, що земля ніби захиталася під ногами.

Від переляку хлопець мало не знепритомнів.

Коли отямився, озирнувся довкола й побачив, що гора знову височіє над світом, а її вершина ховається за хмарами.

Він ще довго лежав на траві, відпочиваючи після пережитого.

А потім вирушив додому.

«Повернуся до братів, — думав дорогою. — Візьму грошей і ще раз провчу ту підступну царівну».

Шлях був довгим і важким.

Та зрештою він дістався рідного дому.

Трохи перепочив, набрався сил, узяв грошей і знову подався до столиці.

Цього разу він перевдягнувся в бідний і непримітний одяг та вирушив на базар.

Заплатив збір за торгове місце й виклав на прилавок лише кілька яблук із чарівного саду.

І одразу весь базар наповнився дивовижним ароматом.

Люди почали озиратися й сходитися звідусіль.

— Скільки коштують ці яблука?

— Дуже дорого, — відповідав продавець. — Навряд чи хтось із вас зможе їх купити.

І справді, ціна була захмарною.

Звичайним людям вона була не по кишені.

Того дня на базар прийшла служниця царівни.

Вона відчула незвичайний аромат і підійшла до прилавка.

Дізнавшись ціну, повернулася до палацу й усе розповіла господині.

— На базарі продають неймовірні яблука. Їхній запах чути по всьому місту. Але коштують вони цілий статок.

— Якщо вони справді такі особливі, я куплю їх сама, — сказала царівна.

Вона взяла кошик і вирушила на базар.

Хлопець одразу впізнав її.

Тож насунув капелюх нижче на очі, щоб його не впізнали.

— Скільки хочете за яблука? — запитала царівна.

Він назвав високу ціну.

Потім додав:

— Але для вас трохи поступлюся. Я вже давно сиджу тут і хочу швидше повернутися додому. Залишилися лише три найкращі яблука.

Царівна заплатила й забрала покупку.

Саме час був обідати.

У царській родині кожен мав власні покої.

Одне яблуко царівна віднесла батькові.

— З’їжте його після обіду, тату.

Друге подарувала матері.

— А це вам, мамо.

Третє залишила собі.

Після обіду всі троє взялися куштувати яблука.

Та не встигли доїсти й половини, як сталося щось неймовірне.

У кожного почали рости роги.

Спершу маленькі.

Потім дедалі більші.

За кілька хвилин вони вперлися в стелю, закрутилися вздовж стін і так притиснули царську родину до підлоги, що ніхто не міг поворухнутися.

У палаці здійнявся страшенний галас.

Цар, цариця й царівна кричали від болю та переляку.

На крики збіглися слуги.

Побачивши рогату царську родину, вони нажахано повтікали.

Новина миттєво розлетілася містом.

А потім і всією державою.

Незабаром про дивовижну подію писали вже всі газети.

Уся країна тільки й говорила про роги царя, цариці та царівни.

Газети розкуповували миттєво.

Одні співчували нещасним.

Інші ж лише сміялися.

— Давно їм така наука була потрібна!

До палацу з’їхалися лікарі з усіх куточків світу.

Вони намагалися лікувати дивну хворобу різними способами.

Мазали роги мазями.

Робили примочки.

Навіть пробували відпилювати.

Та варто було зрізати шматок рогу, як він відразу відростав ще більшим.

Тим часом хлопець давно повернувся додому.

Він вирішив дати царській родині трохи помучитися.

Минуло чимало часу.

За цей період він добре відпочив, округлився, відростив поважне черевце й підготував новий план.

Купив дорогий костюм лікаря, шкіряну валізу для інструментів, розкішну карету й пару гарних коней.

Навіть найняв статечного кучера.

Коли карета їхала дорогою, люди оберталися їй услід.

— Який поважний лікар!

— А який у нього розкішний кучер!

І справді, кучер сидів гордо, тримаючи віжки, а за його капелюхом майоріло яскраве перо.

Так новоспечений лікар прибув до столиці.

Оселився в найдорожчому готелі й усім розповідав, що приїхав із дуже далекої країни.

Місцева знать одразу зацікавилася загадковим іноземцем.

Його запрошували до столу, виявляли повагу й намагалися завести знайомство.

Одного дня лікар сидів у ресторані готелю.

Обідав, читав газети й неспішно смакував дороге вино.

Покликав офіціанта.

— Чим можу прислужитися, пане докторе?

— Принесіть мені ще пляшку вашого найкращого вина.

Офіціант виконав замовлення.

Тоді лікар запитав:

— Що сталося з вашим царем? У газетах пишуть про якусь дивну недугу.

— Ой, пане докторе, біда страшна! З’їхалися найкращі лікарі світу, але ніхто не може допомогти.

Лікар задумливо кивнув.

— Шкода. Я теж лікар. Але поспішаю до сусідньої держави. Там захворів принц, і мене терміново викликали.

Слова про знаменитого іноземного лікаря швидко дійшли до уряду.

Невдовзі до готелю примчав головний міністр.

Вони привіталися й сіли за стіл.

— Пане докторе, благаю вас допомогти нашому цареві. Уся країна страждає разом із ним.

— Я б із задоволенням допоміг, але мушу поспішати до іншої держави.

— Це майже по дорозі! Хоча б огляньте царську родину. Якщо зможете допомогти, вас щедро винагородять.

Міністр просив так наполегливо, що лікар нарешті погодився.

— Гаразд. Я огляну хворих. Але якщо лікування буде тривалим, повернуся до нього після поїздки.

Його відразу повезли до палацу.

У розкішному вбранні, з валізою в руках, він виглядав настільки солідно, що ніхто навіть не запідозрив, хто це насправді.

Лікар оглянув царя, постукав по рогах спеціальним молоточком, уважно все перевірив і похитав головою.

— Випадок дуже складний.

Цар мало не заплакав.

— Невже немає порятунку?

— Допомогти можна, — відповів лікар. — Але лікування буде непростим.

Цар, цариця, царівна й міністр почали благати його залишитися.

Обіцяли золото, коштовності й будь-яку винагороду.

Лікар довго вагався.

Нарешті погодився.

— Добре. Але маю одну умову.

— Яку завгодно! — вигукнув цар.

— Під час лікування в палаті залишаться тільки пацієнти. Усі слуги, урядовці, охоронці та придворні повинні вийти. Ніхто не має права бути присутнім під час моєї процедури.

І цар негайно наказав виконати цю вимогу.

— Я розумію, що іншого виходу немає. Я витримаю будь-які муки. А якщо вже й помирати, то бодай без цих рогів.

Цар наказав усім слугам, міністрам і придворним залишити палату.

Коли в кімнаті лишилися тільки члени царської родини, лікар розпочав лікування.

— Ваша величносте, у вас серйозне порушення крові. Щоб його вилікувати, доведеться пройти дуже болісну процедуру. Чотирнадцять днів поспіль я щодня битиму вас спеціальним ременем. Їсти можна буде зовсім мало. Після цього роги зникнуть. Гарантую.

Цар погодився.

Лікар узяв товстий сирицевий ремінь і почав лікування.

Цар ревів від болю на весь палац, але терпів.

День за днем хлопець виконував свою «процедуру»: бив царя, натирав роги ліками й тримав його на суворій дієті.

Через два тижні цар ледве стояв на ногах.

Тоді лікар дістав чарівну грушу, нарізав її шматочками, розчинив у воді й подав хворому.

Щойно цар випив напій — роги відразу відпали.

Лікар викликав помічників і наказав перевезти царя до лікарні для відновлення сил.

Усі були вражені.

Цар виглядав побитим і виснаженим, зате від рогів не залишилося й сліду.

Лікарі захоплено хвалили загадкового іноземного спеціаліста.

— Видатний фахівець! Якщо зміг вилікувати таку недугу, значить, знається на своїй справі.

Потім настала черга цариці.

З нею лікар провів майже таке саме лікування, хоча поводився трохи обережніше.

За чотирнадцять днів і вона отримала свою порцію чарівної груші.

Роги відразу зникли.

Газети вибухнули заголовками про дивовижне одужання царської родини й прославляли іноземного лікаря на всю країну.

Нарешті настала черга царівни.

Лікар уважно оглянув її роги й похитав головою.

— Найскладніший випадок. Ти молода, а тому лікування буде особливо важким.

Царівна була розніженою і ніколи не знала справжніх труднощів.

Тому кожен день лікування здавався їй справжньою катастрофою.

Вона плакала, кричала й благала припинити процедури.

А лікар продовжував.

Минуло чотирнадцять днів.

На останній день він раптом вийшов із кімнати, а потім повернувся й сказав:

— Пообіцяй, що виконаєш усе, що я накажу. Інакше лікування для тебе закінчиться дуже погано.

— Обіцяю! Обіцяю! — поспішно вигукнула царівна.

— Ти мене впізнаєш?

Вона уважно придивилася.

— Ні.

Тоді він зняв перуку, окуляри й частину гриму.

— А тепер?

Царівна зблідла.

Перед нею стояв той самий хлопець, якого вона колись обдурила за картярським столом.

Той самий, у якого вона викрала чарівний гаманець, шапку-невидимку й чарівну сопілку.

Той самий, якого вона наказала залишити на вершині недосяжної гори.

— Тепер згадала?

Вона лише мовчки кивнула.

— Що обираєш? Повернути мої речі чи продовжити лікування?

Спершу царівна вперто мовчала.

Тоді лікар узявся за ремінь.

Кількох ударів вистачило, щоб її рішучість миттєво зникла.

— Віддам! Усе віддам!

Вона розповіла, де заховала чарівний гаманець.

Під підлогою, у замаскованій схованці.

Хлопець знайшов його й переконався, що гаманець справжній.

Потім так само повернув собі шапку-невидимку.

А згодом — і чарівну сопілку.

Усі три речі знову були в нього.

— Тепер наостанок дам тобі ще трохи ліків, щоб добре запам’ятала цей урок, — сказав він.

Після цього завершив лікування.

Нарешті дав царівні шматочок чарівної груші.

Роги одразу відпали.

Перед тим як викликати слуг, хлопець попередив:

— Якщо комусь розповіси, хто тебе лікував і як повернулися мої речі, пошкодуєш.

Царівна мовчала.

Нікому не сказала правди.

А хлопець поїхав до іншого міста й кілька тижнів відпочивав, поки царська родина відновлювалася після лікування.

Коли почув, що вони знову стали на ноги, вирішив остаточно завершити цю історію.

Він оголосив цареві війну.

Цар виставив на кордон усю свою армію.

Тоді хлопець дістав чарівну сопілку й заграв.

І відразу з усіх боків почало з’являтися військо — безліч воїнів, ніби листя на деревах чи піщинок на березі моря.

До нього під’їхав генерал.

— Який буде наказ?

— Усуньте тиранів і всіх, хто допомагав їм гнобити людей. Простих солдатів не чіпайте.

Наказ було виконано.

Після цього вояки звернулися до решти війська:

— Складаєте зброю чи хочете продовжувати бій?

Солдати відповіли:

— Ми не будемо проливати кров за тих, хто використовував нас заради власної вигоди.

Так війна завершилася.

Народ підтримав хлопця.

— Хай живе новий цар!

Невдовзі він став правителем держави.

Та на відміну від попередніх володарів, не шукав собі наречену серед можновладців.

Одружився з чесною, працьовитою дівчиною зі звичайної родини.

На весілля запросив братів і щедро обдарував усіх гостей.

Під час святкування оголосив, що зменшує податки й полегшує життя простим людям.

Народ радів.

Люди бачили, що новий правитель дбає про справедливість.

Кажуть, молоде подружжя жило щасливо й у злагоді багато років.

А може, живе й досі — хто знає?

Кінець!

Сучасна літературна адаптація та мовна редакція: Олег Гнатюк