Пригоди чорного кота Лапченка: Як одержати зайві 10 000 кіло риби
Увечері, сидячи з професором і директором господарства за чаєм, я дізнався про цікаву річ. Виявляється, що можна викликати нерест коропів майже на цілий місяць раніше, ніж це буває звичайно. Спочатку я не надавав цьому ніякого значення. Ну й нехай на місяць раніше, так що?
Аж ні. Коли короп виметає ікру на місяць раніше, то його потомство ростиме до початку зими не 5, а 6 місяців! Якщо годувати коропенят, кожне збільшить свою вагу за цей місяць на 100, а то й більше грамів. А коропеня ж не одно! Полічіть, скільки буде прибавки на один мільйон?
Десять тисяч кілограмів прибавки! Десять тисяч кілограмів риби!
— Організуймо ранній нерест! — скрикнув я, але, як і звичайно, професор не зрозумів мого вигуку.
— Привабливо, але ж…— тяг професор.
— Наше господарство вирощує не лише мальків для Дніпровського моря. Воно має завдання вирощувати і рибу на продаж! — доводив директор.
— Так, так…— знову тяг професор.
— Так у чому ж річ? — знову не витерпів я.
Виявляється, що ранній нерест відбувається тоді, колі в ставку тримають разом і коропів, і коропих. Нерест відбувається за несприятливих умов, багато ікри гине, встановити якийсь контроль неможливо.
— Боже! — нявкнув я,— Одна коропиха мече в середньому 450 тисяч ікринок! У нас у господарстві понад тисячу дорослих коропів, або, як ви кажете, маточного поголів’я риби. Пустіть 50 коропих та 100 коропів в один ставок, а нерест решти контролюйте. 50 коропих дадуть 23 з половиною мільйонів ікринок. Коли з цієї маси виживе лише двадцята частина, то матимемо понад мільйон коропенят, які важитимуть на 10 тисяч кілограмів більше, ніж коропенята пізнього нересту.
Треба віддати належне людям: хоч вони довго балакають, але зрештою приходять до правильних висновків. Після годинної розмови Кость, зробив ті ж самі підрахунки, що й я.
— У нас план — 40 тисяч кілограмів товарної риби. Щоб його виконати, ми запланували поставити на відгодівлю один мільйон мальків. А ми дамо не сорок, а п’ятдесят тисяч кілограмів риби! Перевиконаємо план! Завтра ж посадимо півтори сотні коропів — коропих і самців в один із ставків.
Давно вже впала ніч, надворі посвіжіло, почав накрапати дощ. У кімнаті було затишно і тепло. Професор і Кость допили чай і вели далі свою неквапну бесіду. Леночка спала, Костева дружина щось кроїла, а я сидів і мучився. Зараз Пуголовиця “вартує” рибу і, може, домовляється з Ракшею, як пограбувати ставки, а я гріюсь у теплій кімнаті замість того, щоб бути там, куди кличе мене обов’язок.
“Треба йти!” — казав я собі і щоразу зволікав. Нарешті я загадав собі: як тільки дома всі полягають спати, я зразу ж помчу на свій пост. Тепер можна було спокійно подрімати, не мучаючи себе щохвилини докорами совісті. Та не минуло й півгодини, як професор позіхнув, а Кость зараз же запропонував йому відпочити. Я аж муркнув, уявивши себе під холодною мжичкою.
— Прошу лягати, відпочивайте,— звернувся Кость до професора.— А я проїдусь по ставках: погода така, що варта сидітиме в куренях, а браконьєри шастатимуть.
— Чудово! Ти такий милий! — скрикнув я і вибіг за Костем надвір.
Ми сіли з ним у “Москвича” і поїхали, як тут кажуть, на об’єкти. Вартові справді сиділи в будці, за винятком Пуголовиці. Директор нагримав на них, і вони поплентались вартувати.
Ми поїхали вздовж каналу і аж біля останнього ставка здибали Пуголовицю.
— Чекаєш напарника, злодію? — промовив я і тут же гірко посміхнувся: директор хвалив Пуголовицю за відданість справі.
Чи був тут Ракша? Я вислизнув з машини і, переборюючи огиду до мокрого ґрунту, пройшовся біля ставка, принюхуючись до повітря. Ні, Ракші тут не було.
Незабаром Кость поїхав додому, а я пішов далі обстежити місцевість. Вологість заважала мені, але все ж я вловлював сліди у повітрі. Відійшовши метрів за сто вбік од ставка, я раптом впіймав знайомий запах.
Ракша був тут!
Я лаяв себе в думці за лінощі, за те, що сидів у теплій хаті в той час, коли тут відбувалася змова.
Повернувшись до Пуголовиці, я сів оддаля, спостерігаючи, що буде далі. Мабуть, Ракша дав йому важке завдання, бо він нервував, раз у раз випльовуючи з свого гидкого рота гидку лайку. Мені противно слухати брутальності, але в надії, що Пуголовиця скаже ще що-небудь, крім лайки, я наблизився до нього. Мої сподівання справдились.
Після непристойного він додав:
— Чортяка! Де ж він забарився?
“Еге! — зрадів я.— Значить, я не спізнився!”
Пуголовиця ходив побіля ставка, прислухався, лаявся:
— Може, дощу злякався? Чорти б його взяли! Чи, може, щось перешкодило? Бодай тобі він здох! Де він ходить, каналія?!
Минали години, а Ракші не було. Я вмостився під снопом очерету, що його, на моє щастя, хтось тут кинув. Це мене рятувало від дощу, але не від вологи і холоду. Я змерз, як цуцик, але терпляче чекав.
Нарешті почало світати, Пуголовиця втратив надію на появу Ракші і, як мені здалося, повеселішав. Коли зовсім розвиднілось, стало ясно, що браконьєр не прийде. Раптом я згадав, що натрапив на слід Ракші ще на початку ночі. Очевидно, він прийшов на побачення зарано і, не дочекавшись Пуголовиці, пішов.
Пригоди чорного кота Лапченка: Змова злодіїв
Напружений день і безсонна ніч давала мені повне право на відпочинок, але я відчував, що не можу кинути свого поста. Я не пішов додому, а залишився біля того ставка, з якого мали сьогодні виловлювати рибу. Воду вже спущено, реманент для роботи був на місці, скоро мали прийти рибалки. Примостившись під перекинутим шапликом для купання риби, я примружив очі, стежачи за Пуголовицею.
— Чи витримаю я без сну дві доби? — запитав я себе, бо твердо вирішив не спускати з Пуголовиці очей весь день і наступну ніч. Та мої побоювання були марні: Пуголовиця чергував ніч і тепер мав відпочивати півдня. Я зрозумів це, коли він витяг пару коропів, що на мотузку були спущені в воду, і почвалав додому.
Склепавши повіки, я лежав під шапликом, коли раптом почув оклик:
— Ей, ви! Добродію!
Неприємно вражений тим, що мене розбудили, і підкреслено іронічним зверненням, я незадоволено муркнув і розплющив очі. Переді мною стояла худа, з нервовим блиском в очах, ще досить молода кішка. Хвилину я вагався — вилаяти нахабу чи, навпаки, убити її ввічливістю, вірніше ввічливим презирством, і спинився на останньому.
— Я слухаю вас,— промовив я байдужим тоном.
— Що вам зробив мій син?! Навіщо ви ошельмували його?! — почала вона на високій ноті, з кожною новою фразою все більше й більше підвищуючи голос.— Яке ви маєте право втручатися в життя сина?! Виховуйте своїх дітей! Своїх дітей!
— В чому справа? Я нічогісінько не розумію,— промовив я стримано, хоч істеричне вищання незнайомої кішки мене нервувало.
— Ах, ви нічого не розумієте! А хто глузував з мого сина? Хто називав його стилягою? Хто називав його кислооким?
Я не міг стримати усмішки:
— То ви он про що? Ви — мати того кошеняти?.. Цікаво…
— Ах, вам цікаво! — перекривила вона мене.— Вам цікаво! Так, я мати того кошеняти! Мати! І не дозволю, щоб з моєї дитини знущалися! Не дозволю, щоб ображали мою єдину дитину!
— Прошу Вас не кричати,— скривився я.— Ви виховали паразита і тепер лаєте мене за те, що я називав ваше кошеня так, як воно того заслуговує,— стилягою-паразитом.
— Тю на вас! Я виховала паразита! То воно ж ще дитина. Я люблю своє дитя і хочу, щоб воно бачило в житті тільки радість! Так, я не дозволяю своїй дитині працювати! Досить того, що я мучусь, не вилажу з роботи, то нехай хоч дитина поживе як слід, не знаючи турбот, не знаючи праці!
— Дитина? — засміявся я — Та всі ровесники вашої дитини прекрасно ловлять уже мишей!
— Для матері дитина — завжди дитина, якого віку вона не була б.
Я з жалем дивився на цю дурну істоту. А скільки є матерів, що отак по-дурному люблять своїх дітей, псують їх, завдають їм непоправної шкоди.
Кішка продовжувала істерично кричати, доводячи свою любов до сина, а я шукав слова, які найболючіше вдарили б її і водночас показали б її глупоту. Почекавши, поки вона видихалась, я спитав:
— А ви задумувались, чого ваше кошеня таке шолудиве? Ви порівнювали його з іншими кошенятами? Чому в нього такий жалюгідний вигляд?
Кішка враз зів’яла.
— Здоров’я у нього слабе. Це таке мені горе! І чому в нього слабе здоров’я? — промовила вона таким голосом, що мені стало її жалко.
— М’язи слабі, бо не ловить мишей, а мишей не ловить, бо м’язи слабі,— сказав я з сарказмом.— Невже вам приємно дивитися, що всі кошенята як кошенята, а ваше таке кволе…
Кішка раптом заплакала.
“Чорт їх носить тут, цих істеричок!” — вилаявся я в думці і похмуро чекав, що буде далі. Та моє мужське серце довго не витримало, вже через хвилину я, хоч і холодно, але озвався до неї.
— Ну, чого ви?..
— Допоможіть мені…— простогнала вона.— Я не знаю, що з ним робити… Як мені виховати його?
— Виховувати дітей треба тоді, коли впоперек лави лежать, а коли вздовж,— то вже пізно…— проказав я прислів’я, яке чув од людей.
— Молю вас, порадьте, що мені робити?
— Що я можу вам порадити? — знизав я плечима.
— Ви такий освічений! Ви так багато бачили в житті! Ви буваєте в товаристві вчених.— В її очах блиснула надія.— Скажіть, що ви зробили б на моєму місці?
— Я?.. Гм… Справді, що я зробив би?..— Хвилину я думав, що треба було б зробити на місці цієї нещасної, і раптом відповідь знайшлася.— Не дав би йому їсти!
— Як?! — скрикнула вона.
— А отак! Не дав би та й усе!
Кішка хвилину дивилася на мене, потім зітхнула і пішла геть.
“Сама винна”,— подумав я і, добре вмостившись, ліг спати.
Незабаром мене розбудив гомін — прибули робітники на чолі з директором і професором. Хоч як хотілося мені спати, але я не втерпів, щоб не подивитись на перший улов.
У цьому ставку були здебільшого дорослі коропи, віком п’ять і шість років, які цієї весни мали дати потомство. Я люблю дивитися на таку рибу.
Перш ніж затягти волок, директор наказав дістати чотирьох дохлих коропів, що геть усі — у виразках, з червоними черевами — плавали на поверхні води. Тим часом два робітники викопали на пагорбку яму і вкинули в неї спіймані трупи, обливши їх спочатку гасом.
І ось витягли перший волок. Приємно було слухати, як дужо тріпотять пірцями коропи в неводі, в носилках, у ванні. Сидячи під шапликом, я не міг одірвати очей од цих красунів, та шаплик був потрібен для ванни, і мене прогнали.
Перш ніж перекинути коропів до карантинного ставка, їх уважно оглядали і ретельно вимірювали. Якщо короп був криворотий, кривошиїй чи кривоспинний — його зразу ж відкидали геть. Звичайно, не геть, а до окремого садка, щоб потім відвезти на продаж. До цього ж садка потрапляли дуже вузькі і дуже тонкі коропи…
Поснідавши, я заснув і прокинувся в обід, коли прийшов Пуголовиця, заспаний, червонопикий, ще огидніший, ніж завжди. Роботи було багато, і всі вартові потроху допомагали вдень, хоч і не спали вночі. А Пуголовиці ж треба було завоювати цілковите довір’я.
Я байдуже стежив за розвантажуванням ставка, коли раптом на доріжці почулися кроки. Я озирнувся і аж скрикнув від несподіванки. До нас простував Ракша.
— В чім річ? Що вам тут треба? — сердито крикнув йому Кость.
— Пробачте,— відповів той прихильно.— Бензин у мене ось-ось вийде, чи не дали б трохи? Я шофер, машина на соші.
Несподівано в розмову втрутився Пуголовиця:
— Давай! Давай звідси!
Він три дні побув вартовим, а вже навчився кричати “Давай!”.
— Давай! А то матимеш бензин! Товаришу директоре, дозвольте, я піду запишу номер його машини. Тоді він затямить, де береться пальне!
Ракша враз чкурнув од ставка, а Пуголовиця кинувся за ним.
— Правильно, Петренку! — крикнув навздогін директор.
“Що сталося? — здивувався я.— Чому змінилися відносини у злодіїв?”
На хвилину я замислився і враз ляснув себе по лобі.
— Вай! — скрикнув я.— Це ж він навмисне, щоб побачитись і поговорити з своїм спільником.
Не гаючи і секунди, я подався за Пуголовицею і наздогнав його раніше, ніж він порівнявся з Ракшею.
— Я тебе вчора цілу ніч ждав,— почав Пуголовиця.— Змок, як хлющ.
— А я трохи раніше приїхав, почекав, тебе немає… А тут пішов дощ!
— Ну, добре, кажи — чого?
Ракша похмуро посміхнувся:
— По рибу.
— А як ти її візьмеш?
— От я тебе й питаю — як?
Пуголовиця подумав:
— Волок маєш?
— Наче не знаєш…
— Позич у кого-небудь,— порадив Пуголовиця.
— Небезпечно. Як піде чутка, що рибу покрадено, зразу ж почнуть допитуватися, хто в кого брав волок. Ти краще мій передай.
— Та я жду нагоди,— кивнув головою Пуголовиця і додав: — А рибу ми візьмемо…
Я весь перетворився на слух.
— Як потепліє, почнуть підгодовувати рибу, короп звикне до певного місця, от ми там і затягнемо!
— Це було б добре! А коли ж почнуть годувати?
— Та як погода, може, й через тиждень-два, а може, й через місяць.
— Довго ждати,— похитав головою Ракша.— А давай у розсадному затягнемо! Великих! Тих, що на розплід! З ікрою!
— Страшно! — заперечив Пуголовиця.— Про це зразу ж дізнаються, адже незабаром нерест, а коропи там лічені.— Він раптом посміхнувся.— Ми їх заберемо пізніше! Після нересту. Хто тоді знатиме, скільки їх у ставку?
Але ця пропозиція не викликала захоплення у Ракші.
— Коли це буде, а мені хочеться юшки зараз!
У Пуголовиці рот розтягся в посмішці аж до вух.
— А я про тебе подумав…— Вони підійшли до крайнього ставка, і Пуголовиця вказав на дві хворостинки, ввіткнуті в землю на самому березі.— Он бачиш — дві палички стирчать? Копни пальцем біля тієї, що ближче до води…
Ракша копнув і підняв шнур, що був схований у землі.
— Це ти добре придумав,— повеселішав він, витягаючи з води добрий десяток двокілограмових коропів.— Спасибі!
— Можу щодня залишати тобі на обід…
— А що! Це — діло! — зрадів злодій, але через мить він дивився на Пуголовицю вже підозріло.— Тільки гляди! Може, ти думаєш віддати мене отак охороні? Лист у жінки! І піде він, куди треба, на другий день!
— От дурний! — невесело засміявся Пуголовиця.— Що ти вигадуєш? Нам потрібна дружба! Міцна дружба!
— Мерзотники! Не смійте бруднити своїм язиком цього святого слова! — вирвалось у мене, але, захоплені розмовою, вони не почули мого вигуку.
— Я сповіщатиму тебе про час і місце побачення листами,— сказав Ракша.
— А як прочитає хто?
— А ми теж не дурні. Я писатиму, що такого ось числа о такій ось годині чекаю приїзду тітки. Це означатиме, що я чекатиму тебе.
— Ага, зрозумів. Тепер скажи мені якийсь номер машини,— засміявся Пуголовиця.
— Пиши.— І він назвав номер.— Сміху буде…
— А чий же це номер?
— Потім узнаєш…
Ракша сів у свою півторатонку і рушив по шосе. Пуголовиця довго стояв, задоволено всміхаючись, мабуть, підраховував майбутні прибутки. Я ледве стримав себе, щоб не видерти його безсоромні очі. А це здорово! Коли не матиму ніяких засобів боротьби, я зроблю це! Піду на таран!
По дорозі до рибалок я склав собі план дій. Перше — негайно організувати стеження за поштою. У листоноші була досить освічена кішка, яка могла б легко перевіряти всю кореспонденцію, що йде у наш виселок. Друге — я повинен негайно навчитися писати і розповісти всім, хто такий Петренко, хто такий Ракша і яку підлість вони задумали. Швиденько я добрався до рибалок. Не гаючи часу, скочив на машину, що саме йшла до висілка, і за кілька хвилин був дома.
Пригоди чорного кота Лапченка: Я беру олівець
Не молода, але симпатична кішка листоноші сказала мені, що нічим допомогти не може. Катя, яка розносить листи, одержує їх у конторі і несе по квартирах, не заходячи додому.
— А що в сумці, я не бачу,— кокетуючи, промовила вона.
— А хто працює в конторі?
— Ничипір.
— А, старий заводій! Ну, ми, з ним домовимось,— впевнено сказав я.
— Але ж він неграмотний,— підрізала мої надії кішка. І, бачачи мою розгубленість, додала: — Ничипір не хотів працювати над собою, а в нього були неабиякі здібності. Я знала його замолоду. Все йому легко давалося, і він аніж працювати, розлінився. А яким авторитетним котом міг би він бути!
Для годиться я співчутливо зітхнув, але мене зараз цікавив не життєвий шлях Ничипора, а викриття Пуголовиці.— То що ж робити? — з відчаєм у голосі промовив я.
— Я вам допоможу, дам Ничипорові помічника, який, я певна, вам сподобається і виконає ваше завдання. Я пошлю в контору свого сина — Сіренького, який зараз працює у дитячому садочку.
— О! Отого літературознавця? — зрадів я.
— Так.
Це була блискуча кандидатура, і я наговорив матері стільки компліментів, що вона аж засоромилась.
Закінчивши цю справу, я пішов додому і з незнаним досі хвилюванням почав готуватися до навчання. Олівець лежав на столі, тут же лежав блокнот. Я взяв у зуби олівець і відчув, що внутрішнє тремтіння досягло такої сили, що перейшло в фізичне. А справді, хіба це не найважливіший момент в моєму житті.?. Писане слово! Я навчуся писати і передам тим, хто не розуміє моєї мови, свої думки, свої знання!
Усвідомивши, що моє хвилювання йде від величності моменту, я заспокоївся.
— Будемо починати! — промовив я урочисто і, тримаючи олівець у зубах, провів першу риску для літери “П”, бо я поставив собі за мету написати сьогодні два слова: “Пуголовиця — злодій”.
Перша риска вийшла дуже гарна, друга теж була непогана, але щодо першої не зовсім рівнобіжна. Коли ж я з’єднував обидві риски перекладиною, нехотя махнув хвостом, і вийшло ось що.
Я знав, що це літера “П”, але можна подумати, що це “Н”. Моя біда полягала в тому, що я неприродно тримав голову і дивився лише одним оком, через те літера виходила недосконала. Я ще кілька разів спробував написати першу літеру прізвища Пуголовиці, але щоразу зазнавав невдачі.
Мене пойняв розпач. Виходить, мої надії марні. Та й справді — невже я найрозумніший кіт з усього нашого царства? Я кинув олівець і сидів, як у летаргічному сні.
Нараз блиснула думка:
“Ану, спробую тримати олівець у лапі!”
Надія повернулась до мене. Я схопив олівець обома лапами. Тепер мені було добре видно, як і куди йде риска, але папір рухався, бо лапи були зайняті, придавити його було нічим, і риска знову полізла навкоси. Вийшло щось схоже на літеру “у” з перекладинкою вгорі.
“Спробую тримати олівець в одній лапі!” — не здавався я, і — о радість! — я написав би чудову літеру, якби в останню секунду не вдарив себе хвостом по ребрах. До того ж так заболіла од цієї праці лапа, що я лише через півгодини заходився писати другу літеру. Написавши, нарешті, аж три літери, я зненацька глянув на годинник і скрикнув од здивування: минуло чотири години відтоді, як я взяв олівець, а мені здавалось, що я писав лише кілька хвилин.
Перепочивши, я написав ще одну літеру. Вже й повечоріло. Незабаром загуркотіла машина, і в кімнату ввійшли професор, Кость і його дружина. Скоро прийшла з садочка і Лена. Я сів на вікні і чекав, поки хтось прочитає мій перший твір. Ждати довелось недовго.
— Пуго,— прочитав Кость.— Хто це написав? Невже Леночка? Костева дружина здивовано розглядала написане.
— Більше нікому було написати. Леночко! — гукнула вона.— Це ти писала?
— Я!
— Це я написав! — скрикнув я нервово, ображений брехнею дівчинки.
— А може, не ти? — перепитав батько Леночку.
— Може, не я,— погодилась вона.
— То хто ж написав? — дивувалися всі, бо в кімнаті цілий день не було нікого, крім мене, звичайно.
— Кицька написала! — раптом догадалась Леночка.
Це мене так обрадувало, що я, знаючи, що вона схопить мене за хвіст, підбіг до неї і потерся об її ніжку.
— Кицька, кицька, розкажи, як ти писала? — запищала дівчинка.
Мене завжди ображало, коли мене вважали за кішку, але на цей раз я не звернув уваги на слова Леночки і хотів уже розповісти, аж раптом Кость запитав дівчинку:
— А що таке “пуго”? Що ти хотіла написати?
— Не знаю,— сказала вона.
— Вай! — скрикнув я.— Це ж тільки я знаю, хто такий Пуголовиця! Треба було писати: “Петренко — злодій”.
В цю мить у двері хтось постукав.
— Телеграма професору Нетязі,— сповістила Катя ще на порозі.
— Може, щось трапилося дома з його дружиною? — стурбувався я. Хоч вона зичила мені смерті, але я не відчував до неї зла.
— Просять виїхати до Херсона,— сказав професор, прочитавши телеграму.— Починається нерест судака, треба подивитися, як там використовуються гнізда професора Білого.
Я зрозумів ці слова так, що професор Білий не читає лекції, а робить якісь гнізда, і голосно засміявся.
— Хочеш поїхати зі мною? — як завжди, не зрозумів мене наш професор.— Будь ласка!
