«Заповіт» читати – Борис Гуменюк

Вірш про війну зі збірки «Четверта хвиля» Бориса Гуменюка «Заповіт» читати текст онлайн.

Борис Гуменюк «Заповіт» читати

Сьогодні знову копаємо землю
Цю ненависну донецьку землю
Цю черству закам’янілу землю
Тулимося до неї
Ховаємося в ній
Ще живі.
Ми ховаємося за землю
Сидимо в ній тихо
Наче малі діти за маминою спиною
Ми чуємо як б’ється її серце
Як вона втомлено дихає
Нам тепло й затишно
Ще живі.
Завтра ми вже будемо мертві
Може багато з нас
Може всі.
Не забирайте нас із землі
Не відривайте нас від матері
Не збирайте на полі бою наші рештки
Не намагайтеся наново скласти нас докупи
І – благаємо вас – ніяких хрестів
Пам’ятних знаків чи меморіальних плит.
Нам це не треба
Адже це не для нас – для себе
Ви ставите нам величні пам’ятники.
Не треба ніде карбувати наших імен.
Просто пам’ятайте:
На цьому полі
У цій землі
Лежать українські солдати
І – все.
Не віддавайте нас батькам
Не хочемо щоб батьки бачили нас такими
Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми
Неслухняними хлопчиками
З рогатками з синцями на колінах
З двійками у щоденнику
З повною пазухою яблук з сусідського саду
Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося
Що ми десь є.
Не віддавайте нас дружинам
Нехай кохані запам’ятають нас красенями
Такими які подобалися багатьом дівчатам
А дісталися їм.
Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи
Наш гарячий подих
Наші палкі обійми
Нехай вони не торкаються нашого холодного чола
Наших холодних вуст.
Не віддавайте нас дітям
Нехай діти запам’ятають наші теплі очі
Наші теплі посмішки
Наші теплі руки
Нехай діти не торкаються тремтячими губами
Наших холодних рук.
Ось в цих окопах
Які сьогодні для нас тимчасове житло
А завтра стануть нашими могилами
Поховайте нас.
Не потрібно прощальних промов
В тиші яка настає після бою
Це завше виглядає недоречно
Це наче штурхати загиблого воїна
І просити щоб той встав.
Не треба панахид
Ми й так знаємо де тепер буде наше місце
Просто накрийте нас землею
І – йдіть.
Було б добре як би на тому місці було поле
Колосилося жито
Щоб жайвір у небі
І – небо
Багато неба –
Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле
Де лежать бійці?!
(В пам’ять про нас їжте хліб з поля
Де ми полягли.)
Було б добре якби на тому місці були луки
І багато-багато квітів
І бджола над кожною квіткою
Щоб надвечір приходили закохані
Плели вінки
Кохалися до ранку
А вдень щоб приходили молоді батьки
З малими дітьми.
(Не перешкоджайте дітям приходити до нас.)
Але це буде завтра.
А сьогодні ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури.
Ще живі.

8 серпня 2014р.

Борис Гуменюк «Заповіт» скорочено

Вірш Бориса Гуменюка «Заповіт» розповідає про українських солдатів, які під час війни копають окопи та усвідомлюють, що вони можуть стати їхніми могилами. Воїни звертаються до майбутніх поколінь зі своїм останнім проханням: якщо вони загинуть, не шукати їхніх останків, не ставити пам’ятників і не влаштовувати пишних поховань.

Солдати хочуть назавжди залишитися в українській землі, яку вони захищали. Вони просять, щоб батьки пам’ятали їх веселими хлопчаками, дружини — коханими чоловіками, а діти — добрими й усміхненими батьками. Воїни не бажають, щоб рідні бачили їх мертвими.

Автор підкреслює нерозривний зв’язок захисників із рідною землею. Він мріє, щоб на місцях боїв після війни знову колосилися поля, цвіли квіти, літали бджоли, гуляли закохані та гралися діти. Так життя має перемогти смерть.

Головна думка твору: справжня пам’ять про загиблих героїв полягає не в пам’ятниках, а в мирному житті, яке вони захистили ціною власного життя.

Борис Гуменюк «Заповіт» аналіз (паспорт твору)

Автор: Борис Гуменюк

Назва твору: «Заповіт»

Рік написання: 2014

Дата написання: 8 серпня 2014 року

Рід літератури: лірика

Жанр: громадянська (воєнно-патріотична) поезія

Тема: роздуми українських воїнів про можливу загибель на війні та їхній заповіт нащадкам.

Ідея: справжня пам’ять про полеглих захисників повинна жити не в пам’ятниках, а в мирному житті, родючій землі та майбутніх поколіннях.

Головна думка: воїни готові віддати життя за Батьківщину й бажають навіки залишитися в рідній землі, яку захищали.

Ліричний герой: український солдат, який говорить від імені всіх побратимів.

Образи твору:

• українські воїни;
• рідна земля-мати;
• батьки, дружини, діти;
• поле, жито, квіти, жайворонок;
• окопи, що можуть стати могилами.

Символи:

• земля — Батьківщина, мати, вічний прихисток воїна;
• окоп — межа між життям і смертю;
• жито, хліб — продовження життя, пам’ять про загиблих;
• квіти та діти — мирне майбутнє, заради якого воюють солдати.

Настрій твору: тривожний, сумний, але водночас світлий і сповнений любові до рідної землі.

Художні засоби:

• епітети: «черства закам’яніла земля», «солодка ласкава земля», «теплі руки»;
• порівняння: «наче малі діти за маминою спиною»;
• метафори: «чуємо, як б’ється її серце», «пишемо лопатками останній вірш»;
• уособлення: земля дихає, має серце;
• повтори: «Ще живі», «Не віддавайте нас…», «Не треба…».

Проблематика:

• війна і смерть;
• жертовність заради Батьківщини;
• пам’ять про загиблих;
• зв’язок людини з рідною землею;
• відповідальність перед майбутніми поколіннями.

Матеріал підготовлено у навчально-ознайомчих цілях. Текст твору цитується з метою критичного та літературознавчого аналізу, відповідно до ст. 22 Закону України «Про авторське право і суміжні права».”