Олександр Довженко «Щоденник» читати повністю текст, що був написаний у період війни.
Олександр Довженко «Щоденник» читати
1943 рік
26/Х/ 1943
Сьогодні я знову в Москві. Привіз з Києва стареньку свою матір. Сьогодні ж узнав од Большакова і тяжку новину: моя повість “Україна в огні” не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки.
Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскне. І не тому тяжко, що пропало марно більше року роботи, і не тому, що возрадуються вразі і дрібні чиновники перелякаються мене і стануть зневажати. Мені важко од свідомості, що “Україна в огні” — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо.
Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо, видно, не потрібно, крім панегірика.
28/Х/ 1943
Умираючи в Києві од голоду, од голодної водянки, нещасний мій батько не вірив у нашу перемогу і в наше повернення. Він вважав, дивлячись на колосальну німецьку силу, що Україна загинула навіки разом з українським народом. Він не мав надії зустрітися уже з своїми дітьми, що поневолі кинули його на поталу. Він думав, що ми житимем усе своє життя десь по чужих країнах. Так в тяжкій безнадійності і помер у великих муках…
Життя батькове було нещасливе. Він помер вісімдесяти років. Він був неграмотний, красивий, подібний зовнішньо на професора чи академіка, розумний і благородний чоловік. Родись і вирости він не в наших умовах, з нього вийшов би великий чоловік.
Прожив він усе своє життя невдоволений, не здійснений пі в чому, хоч і готовий народженням своїм до всього найвищого і тонкого, що є в житті людства.
Шість день лежав він непохованим, поки мати не зробила йому гроб, продавши рештки своєї одежі, і не одвезла його, стара, самотня, кинута всіма, на кладовище.
Мати каже, що він у гробу був як живий і красивий. У нього і в гробі було чорне хвилясте волосся і біла, мої! сніг, борода.
Його вигнали з моєї і сестриної квартири німці і навіть сильно побили, так сильно, що він довгий час ходив і увесь синій од побоїв. Його було пограбовано, обкрадено і вигнано на вулицю. Батькове життя — це цілий роман, повний історичного смутку і жалю.
5/ХІ/ 1943
Розпочну я краще писати новий сценарій про народ. І не буду я його писати ні про дважди героїв, ні про трижди зрадників, ні про во:дів, що самою присутністю своєю вже прикрашають твір і збуджують надії постановщиків на безапеляційні путеводні сентенції, а напишу я сценарій про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів. Напишу, як їм жити і що робити і як і що думати, щоб краще жилося по війні по закону божеському і людському. Дія починається поверненням на руїну родини.
6/ХІ/ 1943
Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, —аі бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митців…
11/ХІІ 1943
Сьогодні записав од матері десять чудесних колядок і п’ять нових старих пісень. Так було приємно записувати. Просто сльози наверталися од радості чи зворушення. Колядки мати наспівувала. У неї лишився чудесний слух. Вона потонула у спогади дитинства і проспівала мені п’ять пісень улюблених свого батька, а мого діда, ткача Ярмоли, що дуже любив співати було за своїм верстатом. “Ото було тче і так співає, тільки човник бігає.У Л часом співає-співає та й заплаче, їй-богу, правда”.
Мати розповіла мені, як позаминулої зими, вигнані німцями, зимували вони з батьком десь на Бессарабському ринку в темній холодній кімнатці в якійсь підозрілій квартирі базарників-цияків.
В ніч різдвяну батько, згадавши, очевидно, молодість свою, дитинство усе своє, одним словом, життя, попросив матір заспівати йому колядок. Мати почала, співати. Згадав батько, слухаючи старечий голос матері, молоді свої літа, різдво дома, кутю, пісні, гостей, колядки — увесь згинувший у небуття наївний і прекрасний свій світ, почав тихо плакати.
Раптом одчинилися двері. Сусіди п’яненькі, почувшії материн спів, прийшли запросити старих на колядки до себе.
— Ні, не пійдемо.
Так ми й не пішли.
21/ХІ/ 1943
Починаю негайно й уперто правити “Україну в огні”. Зараз мені починав здаватися, що я зробив велику помилку, що погодився з … редакцією “Знамени” друкуватися. По суті кажучи, ця … редакція вирвала у мене сценарій, бодай їй добра не було. Безумовно, був правий Щербаков, радивши мені не поспішати з друком і працювати над повістю далі. Так мені й треба. Не міг одмовити двом редакційним маніячкам, тепер буду довго каятись.
1944 рік
1 І1 1944
Новий рік стрічав у симпатичного старого руського генерала О. О. Ігнатьєва. Обоє вони — і Ігнатьєв, і дружина його Наталія Георгіївна — були виключно добрими і зворушливими. Я згадую сьогодні свою зустріч з ними з почуттям теплої подяки. Мене зворушила їх інтелігентність…
19 І1 1944
З великою приємністю працюю над літературним сценарієм “Мічурін”. Я розпочав сю роботу перед війною і зараз повернувся до неї як до теплої рідної хати. Се ніби не в’яжеться трохи з моїм “націоналізмом”. Адже се тема руська, про руський народ, проте я думаю, що мені не заборонять писати про його добре, люблячи палко і свій народ.
Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізм? В чім його злочин? Які нелюди придумали отеє от знущання над життям людським? Ну, цур йому. Пишу про воїна-мученика і борця великої і рідної мені ідеї: облагородження нашого народу радянського через сади. Мічурін. Так, отже, ні. Оказується, що ее “уход от действительности, могущий навлечь на себя…” і т. ін. А між тим мій фільм про Мічуріна сказав би радянському (всім!) глядачеві, їй-богу, багато більш, ніж усі наші камери тортур на екрані, іменуємі фільмами на “военном материале”, з вбивством дітей, жінок, і криком, і жахом, і жорстокістю, що їх і так пребагато у нашому житті. Про людину, про життя, про труд і благородство високої мети.
25/1 1944
Я ніколи не був метким. У дні диспутів, якими таке рясне було моє життя, я знаходжу потрібні слова не зразу, а вже після бою, десь на самоті, встромивши голову в подушку. Отоді я знаходжу для свого противника найсильніші аргументи, я обдаровую його найгострішою словесною зброєю, я підставляю під них свої слабкі місця терпеливо, зате тут же побиваю його вщент такими досконалими, яскравими влучаннями, що все тремтить в захопленні навколо, все радіє, та вже запізно, марно. Нема ні бою вже, ні перемоги. Одна досада і нещастя реальності.
22/ 1/ 1944
Дописую “Мічуріна”. Чим більш пишу і вдумуюсь в написане, тим більше люблю сю людину. Може, він був і не такий, напевне не такий. Я одкинув майже всю суму невеликих приватних побутових правд, прямуючи до єдиної головної правди сієї Людини. Се мені дає багато для думання. Мені приємно писати про сього справжнього сподвижника Леніна, скромного і органічно глибоко відданого комунізму трудного і складного чоловіка. Я почуваю в ньому себе, прости мені, світе, за порівняння..,
I/Ill [19]44
…Письменник, коли він щось пише, повинен почувати себе врівні, на висоті найвищого політичного діяча, а не учня чи прикажчика,,,
I/Ill 1944
Учора N, привіз мені з Києва звістку про зняття мене з посади художнього керівника студії. Таким чином, я повернуся до Києва на студію хоча й ще більше посивілим, але убогим, побитим і пораненим.
Понесу стид свій по Шулявці на довгі, очевидно, часи, поки не забудеться.
Годі б уже мені мучитися і спокутувати свій гріх перед Сталіним. Треба прийматись за роботу і роботою довести йому, що я радянський митець…, а не одіозна талановита постать з “обмеженим світоглядом”.
Треба взяти себе в руки, закувати серце в залізо, волю і нерви, бодай останні, і, забувши про все на світі, створити сценарій і фільм, достойний великої нашої ролі у велику історичну добу.
Учора у Козловського сказав мені Самосуд: коли Москвін узнав по усунення мене з Сталінського преміального комітету, він сказав: “Як жаль. З комітету вийняли серце й душу”.
Смутно мені, смутно.
8/IV 1944
//Якою б не була страхітливо руйнівна війна, яким би брудним ураганом не пройшлась вона по Україні, її величезне позитивне значення для історії українського народу безперечне. У цій пожежі, хаосі й крові злились воєдино всі українські землі. І якою б не була, очевидно, напочатку їхня доля тяжкою і трудною, в кінцевому рахунку український народ робить рішучий і неминучий крок вперед. До речі, об’єднання — кінець національному дрібному, другорядне кон’юнктурному, […несе кінець]. Очевидно, його підставою була розірваність земель і різнобожжя.//
91 IV 1944
Москва
//Уся Росія їде сьогодні на бабі. Те, на що виявилась здатною російська баба, незбагненне.
Так само незбагненний і так само сповнений величі наш наступ. Наступ нашого радянського воїна в це бездоріжжя — більше, ніж чудо. Це непосильний, немислимий труд. Люде ніби бояться, що зменшиться їхній священний гнів, і прагнуть швидше його реалізувати, не шкодуючи ні праці для цього, ні життя, ні страждань.
Що е в брудній, некрасивій, непричесаній російській людині? Споконвічне прагнення чуда, великого, найкращого, всезагальності… Прагнення перебудувати світ. Звідси і Жовтень. Він живе в ній і сьогодні для великого, кінець кінцем, щастя всього людства.//
9/IV 1944
Америка одмовилась дивитися мій фільм “Битва ва н[ашу] Р[адянську] Україну”.
Вона, підла, і перекупка, і спекулянтка, не захотіла навіть глянути на ту кров, яку купує вона за свій свинячий бекон у консервних банках.
Будь же ви прокляті, панове і (нраб) американці, а усім вашим добробутом і лагідними: усмішками.
Проклинає вас мій батько, мати і я з усім народом українським.
S6 / IV [19]44
Я не вмію писати.
Або я зовсім не вмію писати і все те, що я роблю, лише здається писанням за принципом — на безриб’ї і рак риба, або ж я втомився і виснажився увесь вщент. Написати півсторінки для мене вже канальський труд. Я втомлююсь часом від одного рядка.
Тисячі думок і картин збиваються в купу і мучать мене. А витікають вони з голови неначе через мікронне тоненьку щілинку, і все написане мною здається завжди мені нікчемною краплинкою того, іцо я так пристрасно хотів сказати.
Тоді я журюся і знову мучуся од знесилення.
28 / 1V 1944
Учора в ВОКСі шанували творчість Чапліна. Гарно виступив англійською мовою Пудовкін.
…Потім дивилися “Золоту лихорадку” — чудесну молоду картину Чапліна. Я сміявся, як давно не сміявсь.
Був Литвинов. Сіра форма зробила його трохи подібним до старого швейцара в гарному домі. І нащо завели форму для міжнародного Наркомату — не знаю, господи прости!
29 / IV 1944
Учора дзвонив мені мій главковерх кіно. Bin повідомив мене, що мій сценарій (літературний) “Жизнь в цвету” він приймає. Що сценарій “ничего себе, только надо его сократить, особенно в первой части, в первой половине, менее удавшейся (якраз навпаки). Потом я предлагаю вам выбросить начало— царей. Не трогайте их. Ну их, бог с ними. Знаете, сейчас царей лучше не трогать. Выбросьте их”.
30/IV 1944
Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більш глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне тільки те, що прекрасне.
І коли ми не постигнемо краси, ми ніколи не зрозуміємо правди ні в минулому, ні в сучаснім, ні в майбутньому. Краса нас всьому учить. Ся проста істина лишилася, проте, не признаною, особливо ворогами високих мислей і почуттів. Краса — верховний учитель.
Доказ цьому мистецтво — малярі, скульптори, архітектори, поети. Що б нам лишилося од Риму, од Ренесансу, коли б їх не було?
У всьому людському я хочу шукати красу, себто істину.
З А. Ф[ранса].
(Без дати. Листок міститься після запису від 30/IV 1944 p.)
Записати Історію постановки фільму “Щорс” від самого початку до кінця.
Роль Шумяцького, Панаса, Кошара. Розмова на дачі Панаса з Будьонним. Читання сценарію на У[кр]політбюро. Знімання фільму.
Арешт Дубового. Дзвінок N. в справі нової версії смерті Щорса.
Поїздка в Москву до Сталіна.
Як родивсь у мене кінець фільму… і т. д.
На “Щорсі” я заболів грудною хворобою.
Фільм у Москві. “Прийом” у Дукельського. Прийом у Сталіна.
