“Шаланда в морі” скорочено

шаланда в морі скорочено Скорочені твори

У новелі “Шаланда в морі” розповідається про батьків Половців, які прагнули зберегти свій рід, своє заняття, знаряддя рибальської праці. Але цього досягти не вдалося, якщо читати скорочено “Шаланда в морі”, то стає зрозуміло, що рід розпадається, кожен піде своїм шляхом. У новелі “Подвійне коло” сини Половців зійдуться, але будуть з різних боків політичних барикад нищити один одного.

“Шаланда в морі” скорочено читати

Був січень чи лютий… Віяв вітер-трамонтан. Море замерзло на сотню метрiв, вдалині піднімалися хвилi. Біля берега кригу розбив штормок, було зрозуміло, що скоро почнеться справжній шторм. На березi стояла стара висока Половчиха, одежа на нiй вiялась, мов на кам’янiй. У море пішов її чоловік Мусій і жінка чекала його повернення, її серце калатало, мало не вискакуючи з грудей.

Одеса переживала чергову морську зиму, вiтри всiх напрямкiв не минали її, часом з моря заходили густі та сірі тумани. І тепер туман закрив Одесу. Половчиха стояла нерухомо, обiч поралися коло шаланд на березi рибалки з артiлi, море виштовхувало на землю шматки криги, холод проймав до кiсток, трамонтан дмухав широкою, рiвною зливою. Була надморська зима, зимовий туман, за його запоною гримiв уже серед моря шторм, докочуючи хвилi дужчi й вищi, засвiтився одеський маяк, смуги червонi й зеленi, променi червонi й зеленi.

Половчиха пильно дивилася на море, яке зажерливо ревло, схопивши її Мусiя. Вона не показувала перед морем страху, мовчки стояла на березi — висока й сувора, їй здавалося, що вона — маяк невгасимої сили.

«Ой, пiшов ти в море, Мусiєчку, — голосила вона мовчки, — та й слiд твiй солона вода змила. Та коли б я знала та бачила, я б той слiдок долонями прогортала та до бебега тебе покликала. Ой, подми, вiтре-трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, i хоч би з мене дерево стало, то я б усiма вiтами над морем махала й листям би шумiла».

I здавалося після безкінечного чекання в морi показалась шаланда. У ній був Мусій Половець з якимсь рибалкою. Вона то ховалася за водяними горбами, то з’являлася на хвильку i впiрнала, мов у безодню. Вона билася з штормом. Шаланда була схожа на самотню  людину серед водяних гiр. Хвилі кидали шаланду в різні боки,  холоднi бризки обпікали вогнем, мокрий одяг примерзав до тiла, але Мусій не пiддавався і прямував до берега!

Стара Половчиха не зводила з них очей, її серце було з шаландою, на березi гомонiли рибалки з Мусiєвої артiлi, з селища прибігли дiти. На березi вирiс натовп, осторонь стояла стара степовичка Половчиха, вона мужньо дивилася на боротьбу її чоловiка, був лютий холод. Всі дуже хвилювалися, але допомогти нічим не могли.

Молодшi рибалки навіть кинулися до шаланд, але старшi їх зупинили, «не дурiй, хлопцi, шаланди загинуть, i вас краби поїдять, а артiль наша бiдна, голова артiлi Мусiй Половець, вiн нам за шаланди голови поодриває, коли живий випливе».

Половчиха побачила, як зламалося весло, шаланда стала кружляти і її перекинуло хвилею, і вона пiшла пiд воду. На поверхні показалася лише одна голова. Йому на допомогу кинулися рибалки. Вони посунули до моря «Ластiвку» — гордiсть цiлої артiлi, туди сили четверо велетнiв, але величезна хвиля завалила «Ластiвку» набiк і рибалки опинилися у водi. Тепер чоловіки уже були змушені рятувати «Ластiвку» та себе. Крига ранила їм голови, вони трималися в «Ластiвку». На щастя, люди з берега кинули їм мотузку iз зашморгом, вони прив’язали її до човна й їх витягли на берег.

На хвилях шаланда Мусія блукала догори кiлем, а поруч хтось плив серед крижаного моря до берега, плив наввимашки, рiвно вигрiбав руками… Хвилі не хотіли відпускати чоловіка і відносили його назад в море…

До води підійшов велетень-рибалка з жмутом мотуззя. Він випив склянку спирту та полiз у воду. Чоловік одразу посинів, але поплив назустрiч людинi в морi. Рибалки на березі тримали кінець мотузки. Вони бачили, що рятівника била крига, але він не здавався. Людина, яку велетень-рибалка хотів врятувати  вже конала серед хвиль, вона лежала на спинi, її кидало на всi боки…

На щастя, та людина не загинула, а лише од холоду втратила свiдомiсть, невдовзі очунявши, щосили почала вигрiбатися до берега. Велетень-рибалка дістався до чоловіка, і їх мотузкою потягли до берега. Плавцi мчали до берега, захлинаючись водою, пробиваючись крiзь кригу.

Чужа людина вилiзла на берег i не могла звестися на босi ноги. Половчиха впiзнала Чубенка. Вiн весь задубiв, у ньому лише калатало гаряче живе серце, його пiдхопили пiд руки, — «товаришi, — сказав Чубенко через силу, -я плачу за героєм революцiї, що визволив мене з французької плавучої тюрми». I всi пiшли вiд моря, а стара Половчиха залишилася стояти на березі.  Душа її скам’яніла. Там загинув її чоловік Мусiй Половець. Вiн чимало пожив,був хорошим чоловіком, рибалив на Чорному морi пiд Одесою. І чи завжди так буває, що молоде випливає, а старе гине. Iз Дофiнiвки прибiг хлопчина: «бабо, а дiда Мусiя не буде, бо той дядько казали, що упiрнув дiд Мусiй двiчi й потiм щез, а дядько упiрнули за ним i вдарилися головою об човна, i не буде вже дiда Мусiя».

Берег спорожнiв, рибалки розійшлися, i ніхто не здивувався, що стара Половчиха не зійшла з мiсця. Вона справляла жалобу, трамонтан обдував її, мов кам’яну, шторм не вгавав, крига трощилася одна об одну, туман сунувся до берега. Одеський маяк миготiв червоно та зелено.

Думки понесли її у далекі щасливі роки, часи її дівування в Очакові.  До неї сваталися хазяї трамбакiв, які мали безліч шаланд, баркасiв, моторок, яхт! Вона була доброго рибальського роду, доброї степової кровi. Вийшла заміж за Мусiя Половця — звичайного непоказного рибалку, який був нижчий од неї на цiлу голову. Вони кохали один одного, невдовзі народилися їхні сини. Хлопцi виростали коло моря, тiсно стало в хатi од їхнiх дужих плечей, а Половчиха тримала хату в залiзному кулацi, мати стояла на чолi родини.

Кожен з синів був рідним Половчисі і згадувався чимось своїм. Кожний був їй дорогим. Давно нічого про них не чула Половчиха.  Вони повиростали й розiйшлися.

Андрiй вдався у дядька Сидора, таке ж ледащо й не знати що, а Панас привозив матерi контрабанднi хустки й серги, шовк i коньяк, Половчиха складала все до скринi та боялася за Панаса. Вона його важко народжувала, i вiн їй став дорожчий, виходила вночi до моря, їй все здавалося, що чує плескiт його весел i треба рятувати вiд погонi. А Оверко — той артист i грав з греками у «Просвiтi» та читав книжки, написанi по-нашому. На дядьковi грошi в семiнарiї вчився, рибалка з нього був нiякий, а й його жалко, не чути за нього давно, i Панаса не чути, та й Андрiя, мабуть, убито, бо снився пiд вiнцем.

Тiльки Iван працює на заводi i робить революцiю, i Мусiй ховає гвинтiвки (хоч в Одесi й стоять французи). Серед них є й нашi, вони приходили по прокламацiї i раз налякали Мусiя до смертi.

Перекинута шаланда так і гойдалася на хвилях, шторм лютував. Половчисi здалося, що шаланда поближчала. Жінка подумала, що треба її дістати, i артiль подякує — без шаланди риби не наловиш.

Половчиха чекала поки шаланда підпливе до берега, вона зайшла у крижану воду. Шаланда сунулась ближче i ближче, вже чути, як стукається об неї крига, вже видко її засмолене дно, i кiльова дошка витикається з води. Хвиля перекочувалась через чорне плисковате днище, серце Половчихи захолонуло, за шаландою щось волочилося по водi, видувалося на водi лахмiття.

Жiнка дивилася й боялася роздивитися, море їй приносило покору, море їй прибивало до берега, певно, i тiло Мусiя Половця. Буде над чим поплакати й потужити, i поховати на рибальському цвинтарi, де лежать самi жiнки та дiти, а чоловiки лише мрiють там лягти, i лягають у морi на глибинi.

Половчиха хотiлв крикнути й покликати свого Мусiєчка, хвиля била її по ногах, крига різала ноги, шаланда вже була близько.  Половчиха хотiла витягти посуду, а потiм тужити коло чоловiка, вона вже бачила його тiло у мутнiй водi, серце їй щемiло, i руки не почували ваги шаланди, i тодi до неї озвався голос. Вона скрикнула, бо то був голос її чоловiка, голос стомлений i рiдний.

«Наша артiль бiдна, — сказав старий, — i кидати шаланду в морi не годиться. Я — голова артiлi, то мусив i рятувати, а Чубенко, мабуть, доплив добре, здоровий i завзятий, нiяк не хотiв плисти без мене, аж поки я не пiрнув пiд перекинуту шаланду, а вiн усе гукає та все пiрнає, шукаючи мене».

Старий Половець став на мiлкому з чоботом у руцi й викинув чобiт на берег та почав поратися коло шаланди. Половчиха заходилась йому допомагати, лютий трамонтан заморожував душу, берег був пустельний, його штурмувало море. Одеса крiзь туман здалеку височiла на березi, мов кiстяк старої шхуни.

“І подружжя Половців пішло до домівки. Вони йшли, преніжно обнявшись, їм у вічі дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено і дружно, як ходили ціле життя”.

Незай там хто що каже про “дві правди”, у них вона одна для двох, бо вони — сім’я.

Оцініть статтю
Додати коментар