"Скіфська Одіссея" скорочено

Ліна Костенко “Скіфська Одіссея” читати скорочено поему-баладу варто, щоб дізнатися про мандрівку греку до Скіфії.

“Скіфська Одіссея” скорочено (переказ)

Поетеса розповідає про невеличку річку Супій, що тече спокійно серед українських земель. Здавалося б, звичайна річечка — у ній росте латаття, плавають качки, корови приходять на водопій. Та ніхто й не здогадується, що в її водах прихована давня таємниця.

Колись, багато віків тому, тут потонув грецький купець. Його човен, наповнений коштовним товаром — античним посудом, амфорами, прикрасами, — знайшли лише через тисячоліття, коли машини копали торф. Разом із човном виявили й кістяк чоловіка, який колись плавав тими шляхами.

Автор розмірковує, чому ж загинув той грек: може, з кимось боровся, може, врізався човном у камінь, а може, просто випив зайвого або захотів перепочити. Історія ця невідома, ріка зберігає свою таємницю.

Автор уявляє, як грекиня прощалася зі своїм чоловіком, не знаючи, що він пливе у далеке майбутнє — у двадцятий вік. Купець вирушив із грецької колонії — з Ольвії, заснованої вихідцями з Мілету та Епіру. Він прагнув пізнати нові землі, дізнатися про Скіфію, її народи, звичаї й багатства.

Для нього ці землі були, як для нас — далекі галактики: невідомі, загадкові й привабливі. Він мріяв про нові шляхи, нові знання, нові світи. Але його подорож обірвалася саме тут, у тихих водах річечки Супій, яка й досі береже мовчазну пам’ять про давнього мандрівника.

Грецький купець, зібравши торбу з харчами, попрощався з дружиною, яка плакала, але він не звертав уваги на її сльози. Для нього життя означало рух, мандрівку, відкриття нового. У ті давні часи подорожі були справою важливою і почесною — мандрували не лише філософи чи поети, а й торговці.

Грек чув, що далеко на півночі, за Гілеєю, є торгівельні місця, де грекам дають привілеї, тому вирішив рушити туди човном. Хоч інші купці відмовляли його, мовляв, нормальний грек торгує ближче, у степах царських скіфів, він усе ж вирушив у далеку дорогу разом із кількома такими ж відчайдухами. Їм кортіло побачити нові землі й знайти нові шляхи для торгівлі.

Попри відсутність карт і компаса, грек плив усе далі й далі на північ, у незвідані землі праслов’ян. Його жінка залишилася в Ольвії й не знала, що сталося з чоловіком. Минали роки, а від нього не було жодної звістки. Тільки Мойри — три безжальні богині долі — знали його призначення: одна дає життя, друга пряде нитку долі, а третя перерізає її.

Грек невтомно налягав на весла, не мав часу на сон. У човні він віз різні товари — вино, олію, амфори, прикраси, вироби з лаку, тканини, а також великий глечик із зображенням богині Афіни Паллади.

Пливучи ріками і степами, він відкривав для себе новий світ — Скіфію. Тут простягалися безкраї степи, жили вільні скіфи, кочові племена з незвичною мовою, що звучала, наче струна. Вони жили в кибитках, пасли коней і худобу просто в полі.

Грек дивувався їхнім звичаям — для нього, звиклого до кам’яних грецьких міст, ці кочові люди здавалися дивом. Та він розумів, що їхня земля теж багата — має ріки, моря, трави, і навіть за легендою перший скіф був сином Дажбога і дочки Дніпра, а боги дарували скіфам золотий плуг, сокиру й чашу — символи праці, влади та життя.

Далі автор переходить від легенд до наукових теорій. Дослідники вважають, що в цих краях могли жити етруски чи споріднені з ними племена — лелеги, тірсагети, пелазги, які згодом стали відомі як скіфи, тобто кочівники. Є й інші припущення: що скіфи походили з Персії або прийшли зі сходу, ведучи кочове життя у степах. Але постає запитання — якщо вони кочівники, навіщо їм був потрібен плуг?

Ліна Костенко підкреслює: щоб зрозуміти істину, треба уважно досліджувати історію, звертатися до мудрих джерел — Плутарха, Страбона, Гекатея, а найбільше — Геродота, який описав життя скіфів у своїх книгах. Геродот писав, що Скіфія — велика країна, у якій жили різні племена: кочові скіфи, царські скіфи (паралати), будини, гелони, неври, меланхлени, агафірси, гети, таври, савромати, сармати та інші.

Кожен народ мав свої звичаї: будини жили в лісах, ловили бобрів; гелони мали дерев’яні міста з храмами; неври мешкали на Поліссі; агафірси славились золотими прикрасами й співали свої закони; таври займалися розбоями; савромати походили від амазонок; а скіфи-орачі займалися землеробством біля Дніпра та Південного Бугу.

Поет запитує: чому на землях, де тепер Київ, історія залишила “чорну дірку” — мовчання про давні часи? Геродот лише писав, що Скіфія простягалася від Дону до Дунаю, від моря до Прип’яті.

Історія сповнена припущень і міфів, та скіфи — це частина нашого коріння. Геродот, який багато мандрував, описував ці землі по-грецьки, залишивши для нащадків дорогоцінні відомості.

Поет завершує роздумами про те, що люди жили на цих землях із прадавніх часів — ще тоді, коли тут ходили мамонти й ревли дикі тури. Люди чорноліської культури вже тоді сіяли хліб, співали й творили. Отже, хто б сюди не приходив, цей край завжди мав своїх корінних мешканців, бо їхнє коріння глибоко проросло в землю.

Скіфська земля — щедра, багата на ріки, родючі ґрунти й корисні копалини. Саме тому тут споконвіку точилася боротьба — життя й смерть завжди були поруч. Через ці землі проходили різні орди, лилася кров, але жоден завойовник не зміг остаточно підкорити цей край.

Поет згадує, що в курганах лежать не монголи, а скіфи — давній народ, який залишив по собі величні сліди історії. Скіфи були хоробрими воїнами, не розбійниками, а захисниками своєї землі. Вони перемагали навіть могутніх завойовників — македонського Зопіріона й перського царя Дарія, який, прийшовши з величезним військом, зазнав поразки у степах.

Скіфи мали власну культуру: носили панцирі, варили бринзу, кували зброю, ходили по сіль у Крим, шанували дружбу й побратимство. У них існувала соціальна нерівність — були заможні й бідні, навіть раби. Серед рабів траплялися освічені люди, як-от філософ Біон Бористеніт.

Скіфи дали світові видатних мудреців — одним із семи грецьких мудреців був Анахарс, скіф за походженням. Про них із повагою згадували Гомер і Есхіл. Це був народ вільних, гордих і мужніх людей, які любили степ, волю й пісню, билися хоробро й дотримувалися присяги.

Поет також розповідає про їхні зв’язки з іншими народами — з греками, ассирійцями. Грецькі купці торгували з ними, везли вино, обмінювали товари, іноді навіть намагалися обдурити скіфів, але поважали їхню силу й майстерність.

Скіфи мали власних богів. Мирним богом був Папай, богинею вогню — Табіті, покровителькою краси — Аргімпаса. Але головним серед усіх був бог війни Арес, на честь якого вони розпалювали велике священне вогнище й приносили меч — символ мужності та перемоги.

Колись на землях, де згодом жили скіфи, мешкали кіммерійці — народ могутній і хоробрий, про який згадували ще ассірійці та Гомер. Вони воювали з багатьма народами, підкорювали міста, навіть перемогли царя Лідії — Гіга. Та зрештою їх самих довела до загибелі війна і бог Арес, якому приносили жертви.

Коли скіфи рушили в їхні землі, кіммерійці розділилися: одні хотіли битися, інші — тікати. Вони не змогли дійти згоди й почали воювати між собою, тож коли скіфи прийшли, супротивників уже майже не залишилось. Про ті події лишилися лише легенди й перекази, бо справжні факти загубились у глибині віків.

Дехто вважав, що греки, читаючи Гомера, приписали кіммерійцям життя саме на цих землях, але насправді тут жили таргети — нащадки Таргітая, внука Дніпра, прабатька скіфів. У нього було три сини, від яких походили три скіфські роди. Один став панівним, а інші розселилися аж до Дунаю.

Далі оповідається про грека — мандрівника, який подорожував цими степами. На нього чекали різні пригоди: і напади диких тварин, і небезпека від людей, і навіть кохання. Якось його врятував юнак, який назвався Геродотом.

Поет іронічно зауважує: греку, може, краще було б сидіти вдома, допомагати дружині, ловити рибу в лимані, але жага до знань і пригод гнала його далі. Він дивувався величі природи, могутності ріки Дніпра, красі степу й обрядам скіфів.

Особливо вражали грека скіфські похоронні звичаї. Коли помирав цар, його тіло возили сорок днів, щоб усі могли попрощатися. Рабів і дружин убивали, щоб вони супроводжували володаря у потойбіччя. Тіло муміфікували, прикрашали золотом і ховали разом із кіньми, слугами, коштовностями. Насипали величезні кургани, що піднімалися високо над степом.

Та з часом ці гробниці почали розкрадати — грабіжники лазили під землею, зривали золоті прикраси. І народна уява малює, як мертвий цар схопив одного з них за плече й покарав за святотатство.

Сучасні вчені змушені «читати історію», розкопуючи кургани й досліджуючи скіфські скарби. У золотих прикрасах, пекторалях, зброї й посуді зображені сцени їхнього життя — праця, війни, звичаї, вірування. Це ніби «золотий літопис» народу без письма.

Поет міркує, хто ж створив ті шедеври — греки чи самі скіфи. Він переконаний, що такі реалістичні й живі сцени могли зробити лише ті, хто з дитинства жив у степах, знав їхнє життя і душу. У цих творах — мудрість і талант самих скіфів.

Автор також замислюється над питанням нашого походження: хто ми, звідки наші предки, які мови вони мали, чому не залишили письма. Можливо, у слові “Геррос” відлунює “слава”, і саме звідти бере початок ім’я слов’ян.

Наприкінці поет оспівує велич степу, його жіночі образи, мистецтво, природу і дух давніх народів. Він чує “муз степових”, які мовчать, але живуть у душі народу. Скіфська земля постає як колиска нашої культури, а її золото — символ вічної пам’яті й духовної сили України.

Грек плив морем, спостерігаючи довколишні краєвиди. Тим часом у безкраїх скіфських степах панувала спека — ні дерев, ні тіні, лише кам’яні “скіфські баби” стояли на обрії, охороняючи землю. Греки дивувалися цим суворим постатям і порівнювали їх зі своїми ніжними музам, проте автор наголошує: кожен народ має свою неповторну красу і силу. Навіть без мармуру скіфські майстри могли створювати вражаючі образи, а в їхніх жінках була природна грація й велич, якою захопився б навіть Фідій.

Поет звертається до “муз степових” — уособлення скіфської культури й душі минулих віків. Він відчуває їхній голос у собі, у глибинах історичної пам’яті. Далі описано столицю скіфського царя — місто серед рівнин, укріплене валами та лісами. Там жили працьовиті люди, які кували залізо, займалися ремеслами й торгівлею, споруджували кам’яні будинки.

До скіфського городища прибули греки — подивитися, які там ціни, купити товарів і ліків. Один із них мав радикуліт, тому шукав зміїну отруту, адже скіфські лікарі-гомеопати славилися на весь світ. Навіть мудрець Солон шанував скіфського лікаря Токсаріса, а сам Гіппократ приїздив у Скіфію, щоб перейняти знання про лікування.

Греки в’їхали у місто, оточене валами. На базарі панувало пожвавлення: продавали руду, ремісники працювали в кузнях, кипіло життя. Гості ходили вузькими вуличками, розглядали товари й купували потрібні речі. Вони завітали до майстра-скіфа, який навчався в Ольвії, і той показав їм свої золоті вироби та пектораль із тонкими малюнками ягнят і птахів. Він навіть подарував грекам прикраси для жінок.

Потім мандрівники оглянули царські хороми, згадали, як колись зустрічали маленького царевича Аріапіфа, що тепер став великим правителем. Заночували греки в дядька на таборищі — серед простих людей, що жили напівосіло. Їх щиро пригостили простою, але смачною скіфською їжею: лемішкою, горохом, рибою, пирогами.

Надвечір у степу панував спокій: засинала природа, гасло вогнище. Грека довго мучила безсоння — він дивився на місяць і відчував тугу за рідною Ольвією. Далеко вдома, його дружина хвилювалася, питала піфію про долю чоловіка. Та відповіла, що “він уже в дорозі”, не пояснивши, яку саме дорогу мала на увазі — земну чи до світу мертвих.

Грекиня, подібно до Пенелопи, чекає свого чоловіка. Проте, на відміну від легендарної героїні, ця жінка — звичайна смертна, і чекання виснажує її красу та сили. Вона тче килим, не розмовляє з женихами, сумно виглядає далечінь, сподіваючись, що чоловік повернеться.

Тим часом грецький мореплавець долає довгий шлях Дніпром, який стає для нього дорогою випробувань, подібно до пригод Одіссея. Греки-веслярі змучені, але герой не здається, пам’ятаючи про свою вірну дружину в Ольвії. На своєму шляху він уникає спокус і небезпек, пливе крізь стрімкі течії, минає скелі й пороги, що нагадують міфічних Скиллу і Харибду.

Одного дня через спеку й втому греки зупиняються на березі, де один із них захворює. Вони розкладають табір, готують вечерю, але вночі на них насувається страшна буря. Перун і Посейдон, мов два боги-громовержці, здіймають грім і блискавки. Хвилі кидають човни, греків прибиває до берега.

Щоб урятуватися, мандрівники шукають сховок у печері. Та там їх лякають дивні звуки — ревище, блискавка, грім, вона навіть бачили якогось Триглавого Змія. Греки чекають ранку, тремтячи від страху й відчуваючи безсилля перед стихією.

На світанку один із греків першим визирнув із печери, почув пташиний писк і шум порогів Дніпра. Грек побачив старого діда, який пас козу, й запитав про Триглавого Змія, що лякав їх уночі. Старий відповів, що Змій не чіпає простих людей, бо бореться лише з богатирями.

Грек заспокоївся, подякував і пішов гуляти, але згодом зник. Його товариші шукали всюди — кликали, лагодили човни, сушили речі, але марно. Тим часом зниклий грек досліджував острів, де, за переказами, народився син Геракла — Скіф. Він повернувся подряпаний, із кам’яними знахідками, і розповів, що бачив печеру, у якій, можливо, народилися три брати — Скіф, Гелон і Агафірс, діти Геракла й Змії.

Греки рушили далі Дніпром і наблизилися до страшних порогів, де вода ревіла, немов дикі звірі. Щоб обійти небезпечні місця, вони мусили тягнути човни суходолом, допомагаючи волами. До перевезення долучилися місцеві — скіфи, лісоруби, хлопці. Так греки перетягували свої кораблі через землю, відпочивали біля ручаїв, варили юшку, міняли волів.

За два дні вони подолали півсотні верст, а на третій — спустили свої човни знову у спокійні води, продовживши мандрівку далі.

Греки пливуть річкою з коштовним крамом, прямуючи в далекі північні землі. Довкола — дикі ліси, праліси й болота, де живуть невідомі племена. Природа тут первісна, а люди — щедрі, добрі, але зовсім не схожі на еллінів. Вони не знають Зевса й Паллади, натомість поклоняються своїм богам — Сонцю, Місяцю, Зорі, шанують Рід і предків.

Греки заходять до села, де їх гостинно зустрічають місцеві жителі. Починається свято Купала — із піснями, танцями, вінками та вогнищами. Греки беруть участь у веселощах, пробують місцеві напої, стрибають через вогонь, долучаються до звичаїв і навіть приймають віру місцевих у добрих богів природи.

На ранок, отримавши гостинці — мед, рибу, вінки й трунки, — греки вирушають далі. А люди дарують їм у дорогу свої благословення і пам’ятні речі. Пливуть вони крізь безкраї луги, минаючи села й святі місця, де на вербах гойдаються Берегині — охоронниці цих благословенних земель.

Греки прибули у казкові, таємничі землі, де вечорами лунають співи чарівних дівчат, схожих на сирен. Один із греків вирішує відхилитися від торговельного шляху й заплисти у невідому річку Супій, попри перестороги товаришів. Вони відмовляють його, нагадуючи про небезпеки — диких сарматів і невідомі місцеві звичаї, але грек, певний у своїй сміливості та моряцькому вмінні, не слухає їх.

Він пливе далі вгору річкою, захоплений красою природи й вірою у власну долю. Грек упевнений, що для справжнього елліна немає неподоланних шляхів: він нащадок тих, хто пережив морські бурі та давні пригоди. Та ріка Супій виявляється підступною — і невідомо як, але човен перекидається, і грек гине.

Тепер його тіло спочиває на дні тихої річки, а над ним пливуть риби та гуси. Ніхто не знає, як саме сталася трагедія — чи буря, чи випадковість, — і ніхто не запам’ятав його імені. Лиш річка зберігає мовчазну пам’ять про “щасливого грека” з Ольвії, який не повернувся з мандрів.

Минуло багато віків. Його човен і кістки з часом витягнуть із торфу, і тепер у музеї експонують уламок човна, що нагадує про давнього мандрівника.

Поет проводить паралель між минулим і сучасністю: усе минуще — міста, храми, цивілізації, — але пам’ять про людину, її дух і творчість безсмертні. Грек повертається до нас крізь віки — вже не плоттю, а образом, застиглим у музеї. Він “пливе по паркету” анфілад, нагадуючи, що час — це коло, і навіть загиблі повертаються через пам’ять і мистецтво.

І хоча немає вже ні Ольвії, ні скіфів, тече вічна ріка Борисфен (Дніпро), а разом із нею — плин історії та життя.