Екзистенціалізм у творі І. Франка «Сойчине крило»
Значним досягненням української літератури стала мала проза Івана Франка, у якій письменник аналізує людські пристрасті, неординарні характери, складні почуття героїв. В оповіданні «Сойчине крило» письменник намагається дослідити внутрішній світ людини як духовної істоти, яка, опинившись у складних, неоднозначних обставинах, здатна до вибору власної долі.
Твір І. Франка «Сойчине крило» має підзаголовок «Із записок відлюдька». І справді, герой твору Хома відлюдько. Сорокарічний чоловік, який цурається людей, замкнувся в собі і почувається в такому стані наче й добре, але однаково шось муляє Йому, щось не дає спокою; у новорічну ніч зринають спогади про гомінливе товариство, молоді жіночі голоси, жарти, співи. Але ось уже два роки, як він відмовився від усього цього. І тридцять восьмий, і тридцять дев’ятий рік свого життя він зустрічає самітником. Два попередні роки герой почувався новачком у «твердій школі самоти», його ще кудись тягло, а в душі ще не вмерла мала дитина,
І яка плаче за мамою, за ласкою, за увагою світу. І ось там, де вирувало море пристрастей, тепер тихо й спокійно. Герой вважає, що він вилікувався від меланхолії й готовий відмовитися від усіх принад людського спілкування й почуттів, готовий зберегти рівновагу духу. Він заперечує оптимізм, бо цей стан вважає ознакою дитячої наївності, коли людина бачить те, чого немає й не може бути, чого життя не може дати. Але герой твору заперечує й песимізм, адже такий стан людської душі — не, на його думку, ознака хворобливої малодушності, духовного й душевного убожества. Ось таку лінію поведінки й світоглядну позицію вибудував для себе самітник і мав надію дожити віку без особливих емоцій і потрясінь. «Жити для самого себе, з самим собою, самому в собі» — ось життєве кредо відлюдника, який пройшов важку школу розриву стосунків, втрати кохання, зради й розчарування. Він поховав багато ілюзій, і це призвело до заперечення ним не тільки ліричних почуттів, а й інших «кайданів», що їх накладає на людину суспільство: інтереси спільноти, держави, народу. Нігілізм ліричного героя розрісся до небачених розмірів. Він навчився сприймати важливі для кожної людини речі як пута, що викувані із твердого заліза — насилля й м’якої павутини — брехні. Тихе, без тріумфів і болючих падінь, схоже на ясний літній погідний вечір щоденне життя повністю влаштовує героя. Він створив своє буття, як твердиню, у якій живе й панує сам, нікого не пускаючи у свою душу й нікому не нав’язуючи власні почуття. Десь у світі шумлять бурі, шаленіють пристрасті, але твердиня, побудована в душі відлюдника, надійно захищає його від усього цього. Звичайно ж, йому доводиться віддавати світові якусь данину, витрачати частину свого життя, щоб мати засоби для існування, але робота в бюро не торкає його душу й не радує серце. З колегами він поводиться чемно, але стримано, так, щоб ні в кого не виникло бажання налагодити з ним близькі чи навіть дружні стосунки. З такими людьми він ввічливо, але твердо розривав усяке спілкування.
Хома зустрічається з колегами в бюро, потискає їм руки, п’с каву у кав’ярні, навіть щось радить, і ніхто не здогадується про його приховані почуття, про його бажання відмежуватися від світу й жити своїм життям без емоцій і потрясінь.
Після роботи, у вихідні та свята герой твору зачиняється у своєму затишному кабінеті, зі стін якого на нього дивляться портрети поетів і філософів. На поличках акуратними рядами стоять улюблені книги в гарних оправах, у кутку — старовинна скульптура, на столиках у вазах — різнокольорові квіти, на бюро чекає нових записів щоденник. Служник поставив на стіл новорічну вечерю: яблука, помаранчі, фіги, кілька пляшок гарного вина і два келихи. Та хлопець помилився — один келих був зайвий, бо хазяїн нікого не чекав. Жінка, яка могла б відсвяткувати Новий рік з відлюдником, — небажана гостя, бо своїми словами, якимись цинічними зауваженнями, неконтрольованим виразом обличчя здатна враз прогнати всю радість, розвіяти всю поезію й таємничість новорічного вечора. Ось уже третій рік кожна дівчина, яка розмовляє з привабливим одинаком, викликає в його душі якесь дивне відчуття. Чоловікові здається, що через тонку, шовковисту шкіру дівочого обличчя до нього вишкіряє зуби страшна голова трупа — і тоді його всього проймає холодом.
Цей святковий вечір відлюдник спланував до подробиць. Спочатку він гратиме на фісгармонії улюблену увертюру, потім огляне кімнатні квіти, що, мов навмисне, порозцвітали саме сьогодні, далі почитає газету й послухає по радіо виступи знаменитих артистів і політиків, а коли почне бити годинник дванадцяту, він…
Раптом у передпокої задзеленчав дзвінок: прийшов листоноша з листом, якого відлюдник не чекав і якому точно вже не зрадів, бо відчував, що з цим посланням закінчиться його таке спокійне, розплановане, тихе життя…
Іван Франко “Сойчине крило”. (аудіокнига)
