“Страшні слова, коли вони мовчать” – це ліричний роздум про суть мистецтва, роль слова в житті людини. Твір “Страшні слова, коли вони мовчать” належить до лірики філософської, а паспорт цього твору допоможе краже зрозуміти його тему та ідею.
“Страшні слова, коли вони мовчать” аналіз вірша (паспорт)
Автор – Ліна Костенко (шістдесятниця)
Рік написання: 1977.
Збірка: «Над берегами вічної ріки».
Рід – лірика
Вид лірики: філософська.
Жанр “Страшні слова, коли вони мовчать”: ліричний вірш.
Напрям: модернізм. Течія: неоромантизм.
Тема: слово в житті людини, сутність поезії.
Ідея — показати силу слова: «Людині бійся душу ошукать».
Провідний мотив: роль митця в житті суспільства, значення слова в житті людини, сутність поезії.
У творі Ліна Костенко говорить про те, що слова, ніби згустки, увібрали в себе радощі й болі людей. Чутлива душа поета не тільки вловлює енергію сказаного, а й дивиться на слова з побожним страхом, адже впевнена, що поетові треба пам’ятати про свою відповідальність за кожен свій рядок і за кожне слово.
Композиція твору. Невеликий за розміром у три строфи вірш наповнений почуттями й експресією. Перша строфа твору — це одне складнопідрядне речення, у якому кожне підрядне речення посилює звучання головного.
Образи твору. Ліричний герой — це людина, що знає силу слова й відчуває відповідальність за їх використання: «Хтось ними мучився, болів…» Філософські роздуми поетеси над словом і творчістю породжують в уяві читача образ ліричного героя, який висловлює свої думки щодо проблеми добору слів, завдань мистецтва у суспільстві.
Римування – перехресне: мовчать — почать, причаїлись — чиїмись (абаб):
Віршовий розмір – вірш написано п’ятистопним ямбом із пірихієм.
Строфа – три катрени (чотиривірші)
Історія написання: філософські питання про сутність поезії, про місію митця для Ліни Костенко (особливо для неї, яка пішла у «внутрішню еміграцію» на знак протесту проти відновлення тоталітаризму в СРСР і понад 16 років змушена була писати «в шухляду»), як і для всіх «шістдесятників», були особливо актуальними, що вилилося в низку творів, де ця проблематика стає осердям уваги.
“Страшні слова, коли вони мовчать” художні засоби:
- епітети: «страшні слова», «безсмертний дотик», “чорні дні” ;
- метафори «слова мовчать, причаїлись», «хтось ними (словами) плакав, мутився, болів» оживлюють, олюднюють слова;
- анафора: у першій строфі другий і третій рядки починаються словом «коли*, яке підкреслює і пояснює оксиморон «слова мовчать»;
- антитези: «краса й потворність», «асфальти й спориші» змальовують і різноманітність світу, і його повторюваність, узагальнюючи словами «Усе було», і підводять до висновку: «Поезія — це завжди неповторність».
- оксиморон – “слова мовчать”
У поезії “Страшні слова, коли вони мовчать…” протиставляються асфальти й спориші (це контекстуальні антоніми). Таким чином письменниця порівнює особливості життя міського і сільського, міські асфальтові та сільські грунтові дороги.
У вірші «Страшні слова, коли вони мовчать» Ліна Костенко закодувала своє розуміння значення слова в житті суспільства і кожної людини. Поетеса впевнена, що митці, як ніхто інший, мають обережно й відповідально ставитися до сказаного, адже «поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі». Буває важко знайти потрібні слова, які б не «були уже чиїмись», але поети тому й несуть це звання, що вміють словом торкатися наших душ і пробуджувати світлі почуття.
Ідея: утвердження думки, що «поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі», що «страшні слова, коли вони мовчать» у той момент, коли вони повинні бути сказані поетом як особистістю й громадянином.
Та ну много.
Тут папрям постмодернізм,а не модернізм