«Сучасники» Маланюк аналіз вірша

Аналіз вірша “Сучасники” Євгена Маланюка допоможе зрозуміти твір та визначити, який жанр, провідний мотив та особливості. Інформація актуальна для того, щоб скласти літератрний паспорт твору.

Євген Маланюк “Сучасники” аналіз вірша (паспорт)

Автор – Євген Маланюк

Рік написання – 1923 і 1924

Літературний рід: лірика

Жанр: диптих

Вид лірики: громадянська

Провідний мотив: захоплення лірикою М.Рильського (перша частина) і захоплення раннім П.Тичиною й розчарування його пізнішими творами – «гаслами дня».

Віршовий розмір: ямб (М.Рильському), анапест (П.Тичині).

Римування: перехресне.

 У поезії «Сучасники» митець засуджує пристосуванство до творів, які писалися в умовах тоталітарного режиму.

Живучи в Америці, видатний український письменник завжди душею був в Україні, разом з рідним народом мріяв про її світле майбутнє. Він завжди був у курсі подій, що відбувалися в Україні, слідкував за творчістю українських письменників. У його творчому доробку є кілька посвят, одна з яких — «Сучасникам».

Максимові Рильському присвячує поет свій вірш, глибоко шануючи його за багату внутрішню культуру творчості, що несла в собі високохудожні образи й картини, за любов Рильського до українського слова, форма якого під його пером гармонійно зливалася зі змістом. На початку XX століття Максим Тадейович належав до «грона» неокласиків, що в той бурхливий час зберігали шанування літературних традицій, а не вдавалися, як більшість тогочасних поетів, до футуризму та інших формалістичних течій.

Глибокою повагою до Рильського, поета і вченого, пронизані рядки поезії Маланюка, для якого він «далекий брат», «краси веселий кондот’єр», «еллін, схимник і Гоген», «алхімік мудрих слів».

Маланюк розумів, у якому важкому становищі доводиться жити й творити українським радянським письменникам, адже «навколо — хащі й печеніги». Лагідно і сердечно звертається Маланюк до поета, низько схиляє перед ним свою горду голову.

Ще один вірш посвяти «Сучасникам» присвячено Павлу Тичині, але слід сказати, що в ньому автор звертається і до інших своїх сучасників, що оспівували радянську «справжність». У 1917 році Павло Тичина став провісником «нового часу», весни, що мала прийти в Україну. Він закликав віддати революції свої палкі душї, адже сприймав її, як початок нового щасливого життя. Своєю поезією, сильною і щирою, він збудив національний дух українців, у І917—1919 роках Україна пережила воскресіння національної ідеї, зліт літератури. У Тичині вбачали нового месію після Великого Кобзаря в українській літературі, він став кумиром тогочасного юнацтва, зокрема Маланюка. Поезія Тичини була новим явищем в українській літературі, вона «на межі двох епох» звучала «сонячно-ярим оркестром», вона закликала боротися за незалежність і збудила мільйони. Про це нагадує Євген Маланюк кумирові своєї юності, що у добу тоталітаризму «віддав хвалу тиранам» і почав оспівувати радянську владу. Гіркий сарказм звучить у тих рядках, де йдеться про різницю ранньої поезії Тичини і поезії часу написання цієї посвяти:

Раптом… брязнуло враз!
…Від кларнета твого —
Пофарбована дудка зосталась.
…В окривавлений жовтень —
Ясна обернулась Весна…

Євген Маланюк не простив Тичині зради ідеї, до якої той закликав, і сміливо сказав правду про тих своїх сучасників, що зламалися під тиском радянської влади.

Ви можете розширити аналіз твору “Сучасники” додавши тему, ідею, художні засоби через форму коментарів.

Вірш “Сучасники” аудіо. Євген Маланюк

Євген Маланюк “Сучасники” читати текст

1

Максимові Рильському

Ще молитeсь, далекий братe,
Серeд Звeнигородських піль.
Ще не стомились карбувати
В коштовних ямбах вічний біль.

Краси весeлий кондотьєрe,
Несeте хрест свій там, гeн-ген,
Серeд похмуро-рідних прeрій;
Ви — еллін, схимник і Гогeн!

Навколо — хащі й печeніги,
А в кельї — тиші ніжний спів,
Реторти, циркyль, колби, книги,
І Ви — алхімік мyдрих слів.

Січень. 1923
По прочитанні “Синьої далечіні”

2

Павлові Тичині

На межі двох eпох, староруського золота повeн,
Зазгучав сонцeносно твій сонячно-ярий оркестр —
І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,
Й над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.

І на дрeвнім, на скитськім1[1], на кров’ю залитім просторі
Говорили могили, співали козацькі вітри.
І у літери тайн стeповії складалися зорі,
Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.

Так зродився ти з хвиль злото-синіх коcмічних вібрацій”
Метеором огнистим ударив в дніпровські стeпи
І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці,
І вже мріяло серце про сонцeм налиті снопи…

Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічнe.
О, ти знав, що тоді не сонeти й октави, о ні! —
Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північнe,
Й клекотіла дyша твоя в гнівнім, в смертельнім огні.

Раптом… брязнуло враз! І ридально навік розірвалoсь…
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
…від кларнета твoго — пофарбована дудка зосталась.
…в скривавлений Жoвтень— ясна обернулась Весна.

І по синіх степах дикий вiтер повіяв примару,
Щоб журить і жахать… Замогильний доноситься спів.
І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари
Божевільну Офелію — знов половецьких степів.

Листопад. 1924
[1] Скитський — скіфський. Так писали за правописом 1929 року.