«Синій птах» ДІЯ П’ЯТА Картина десята
Царство Майбуття
Неозорі зали Палацу Лазуру, де Д і т и чекають свого народження. Нескінченні ряди сапфірових колон підпирають бірюзове склепіння. Тут усе, від світла та плит із лазуриту й аж до далеких арок у млистій глибині сцени, всі великі й найдрібніші речі — надприродного яскравого блакитного кольору. Тільки капітелі й цоколі колон, замки склепіння, кілька сидінь і округлих лав — із білого мармуру чи алебастру. Праворуч, між колонами, — велика опалова брама. Ця брама, стулки якої наприкінці картини прочинить Час, відкривається на Теперішнє Життя та Пристань Зорі. Скрізь у залі повагом лине сила-силенна дітей, убраних у довгий лазуровий одяг. Деякі бавляться чи прогулюються, інші гомонять або мріють. Чимало спить, чимало між рядами колон працює над майбутніми винаходами. Всі їхні знаряддя, прилади, які вони майструють, рослини, овочі та плоди, котрі вирощують або збирають, — тієї ж таки надприродної осяйної блакиті, що й увесь дух Палацу. Між дітьми снує сюди-туди кілька високих постатей величної та мовчазної краси, які нагадують янголів, убраних у яснішу голубінь.
Ліворуч, крадучись, увіходять, а тоді переховуються між колонами переднього плану, Тільтіль, Мітіль і ДушаСвітла. їхній прихід спричиняє певне пожвавлення серед Дітей Блакиті. Ті хутенько збігаються звідусіль і юрмляться довкола незвичайних гостей, із цікавістю розглядають їх.
М і т і л ь. А де ж Цукор, Киця й Хлібчик?.. Душа Світла. їм сюди зась. Як вони знатимуть Майбутнє, то не коритимуться більше. Т і л ь т і л ь. А Пес?..
Душа Світла. Йому теж не слід знати, що чекає на нього за кілька століть… Я замкнула їх у церковному склепі…
Т і л ь т і л ь. І де це ми?..
Душа Світла. Ми в царстві Майбуття, серед іще не народжених дітей. Оскільки завдяки Діамантові нам усе ясно видно в цьому краї, який люди не помічають, певне, саме тут ми знайдемо Блакитного Птаха.
Тільтіль. Еге ж. Птах має бути блакитний, адже тут скрізь блакить… (Роззирається довкола.) Боже! Яка ж тут краса!..
Душа Світла. Поглянь: до нас біжать діти…
Т і л ь т і л ь. А вони не сердяться?..
Душа Світла. Анітрохи. Ти ж бачиш — вони всміхаються, тільки ось дивуються.
Діти Блакиті (їх збігається дедалі більше). Живі Діти… Ходіть подивіться на Живих Дітей!..
Тільтіль. Чом це вони звуть нас “Живими Дітьми”?..
Душа Світла. Бо вони поки не живуть…
Т і л ь т і л ь. А що ж вони тоді роблять?..
Душа Світла. Чекають часу свого народження…
Тільтіль. Часу народження?..
Душа Світла. Авжеж. Усі діти, народжені на Землі, надходять звідси. Кожне чекає свого дня… Коли Татусі й Матусі забажають мати дітей, вони відчиняють оцю велику браму праворуч, і малеча спускається…
Тільтіль. Скільки їх! Скільки їх тут!
Душа Світла. їх значно більше… Та всіх не видно… Ти тільки уяви — ними треба заселити цілу Землю до кінця світу… їх не перелічити…
Т і л ь т і л ь. А хто ці високі блакитні особи?..
Душа Світла. Не знаю напевне… Кажуть, берегині… Подейкують, що вони прийдуть на Землю після Людей… Але розпитувати їх не можна…
Тільтіль. Чому це?
Душа С в і т л а. Бо то таємниця Землі…
Тільтіль. Аз малятами можна поговорити?..
Душа Світла. Авжеж. Треба познайомитись… Диви: оцей цікавіший за інших… Підійди до нього, побалакайте…
Т і л ь т і л ь. А що йому треба сказати?..
Душа Світла. Будь-що. Розмовляй, як із другом…
Т і л ь т і л ь. А поручкатись із ним можна?
Душа Світла. Певна річ. Він тебе не скривдить.
Ну ж бо! Не соромся!.. Я залишу вас самих, вам буде вільніше… До речі, маю погомоніти з отією Високою Блакитною Особою…
Тільтіль (підходить до Дитини Блакиті та простягає їй руку). Добридень!.. (Торкається йога блакитного одягу.) Що це в тебе?..
Дитина (легко торкнувшись Тільтілевого капелюха). А це що?..
Тільтіль. Це?.. Мій капелюшок. А в тебе капелюха нема?..
Д и т и н а. Ні. А нащо він?..
Тільтіль. Щоб вітатись… А ще, щоб, коли зимно… Дитина. “Зимно”? А що таке “зимно”? Тільтіль. Коли тремтиш отак: “бррр!”, “бррр!” а тоді хукаєш на руки, а тоді руками робиш отак… Щосили тре руки.
Д и т и н а. А на Землі зимно?.. Тільтіль. Буває — взимку, коли нема вогню. Д и т и н а. А чому це його нема?.. Тільтіль. Бо він дорого коштує. Потрібні гроші, щоб купити дрова…
Д и т и н а. А що таке “гроші”? Тільтіль. Те, чим розраховуються… Дитина. А…
Т і л ь т і л ь. У декого вони є, а в інших нема… Дитина. Чому це нема?..
Т і л ь т і л ь. Бо небагаті… А ти багатий?.. Скільки тобі років?..
Дитина. Невдовзі народжусь… За дванадцять років. А народжуватися добре?..
Тільтіль. Ще б пак!.. Це весело!..
Д и т и н а. І як це тобі вдалося?..
Т і л ь т і л ь. Не пам’ятаю вже… Давненько те було…
Дитина. Кажуть, Земля і Живі — все те дуже гарно.
Тільтіль. Еге ж, непогано… Там пташки, тістечка, іграшки… Дехто все те має, а хто не має, може дивитися на інших…
Дитина. Кажуть, за брамою чекають Матері… Вони добрі, еге ж?
Тільтіль. Ще б пак!.. Вони від усього кращі!.. І бабусі теж… Та вони швидко вмирають…
Дитина. “Вмирають”?.. Що це таке?..
Тільтіль. Отак, одного вечора йдуть і вже не повертаються…
Дитина. Чому?..
Тільтіль. Хіба ж я знаю?.. Мабуть, нудьгують… Д и т и н а. А твоя теж пішла?.. Тільтіль. Бабуся?..
Дитина. Мати чи бабуся — звідки я знаю?..
Т і л ь т і л ь. Е, ні, це різні речі… Спершу відходять бабусі. Це вже дуже сумно… Моя була така добра…
Д и т и н а. А що це в тебе з очима?.. З них падають перлини?..
Т і л ь т і л ь. Та ні. То не перлини…
Д и т и н а. То що це?..
Тільтіль. Нічого. Мене трішки сліпить оця блакить…
Д и т и н а. І як це зветься?.. Тільтіль. Що?.. Дитина. Те, що крапає… Тільтіль. Нічого. Трохи води… Д и т и н а. То вона тече з очей?..
Тільтіль. Так, часом. Коли плачеш… Д и т и н а. А що таке “плачеш”? Тільтіль. Ая не плакав — це все через оцю блакить… А коли б оце заплакав, було б так само… Д и т и н а. А плачуть часто?
Тільтіль. Хлопці — ні, а ось дівчата… А тут не плачуть?..
Д и т и н а. Та ні. Я от не вмію…
Тільтіль. Ще навчишся… Чим це ти бавишся? Якісь великі блакитні крила?..
Дитина. Оці?.. То для винаходу, який зроблю на Землі…
Тільтіль. Для якого винаходу?.. Ти хіба винайшов щось?..
Дитина. Авжеж. А ти хіба не знаєш?.. Як я буду на Землі, маю винайти таке, що робить щасливим… Т і л ь т і л ь. А воно їстівне?.. Грюкає?.. Д и т и н а. Та ні, його зовсім не чути… Тільтіль. Шкода…
Дитина. Працюю над цим щодня… Вже майже готове… Хочеш побачити?..
Тільтіль. Ще б пак!.. А де воно?
Дитина. Отам. Звідси видно… Між отими колонами…
Друга дитина Блакиті (підходить до Тільтіля й сіпає його за рукав). А хочеш подивитися мій винахід, га?..
Тільтіль. Авжеж. Що це таке?..
Друга Дитина. Тридцять три засоби для продовження віку… Ось, у цих голубих склянках…
Третя дитина (виходить із юрби наперед). А я несу нове незнане світло!.. (Увесь спалахує надзвичайним сяйвом.) Цікаво, еге ж?..
Четверта дитина (тягне Тільтіля за руку). Ходи, подивись на мою машину! Вона літає в повітрі, мов птах, ось тільки без крил!..
П’ята Д и т и н а. Ні! Ні! Спершу оглянь мою — вона відшукує скарби на Місяці…
Блакитні діти юрмляться довкола Тільтіля й Мітіль, кричать усі одразу: “Ні! Ні!”, “Оглянь мою!..”, “Ні! Моя краща!..”, “Моя — дивовижна!”, “А моя вся з цукру!..”, “В нього нецікава!”, “Він поцупив у мене ідею!” тощо. Під оці вигуки малеча тягне Живих Дітей до блакитних майстерень, і там кожен винахідник запускає свою досконалу машину. Здіймається круговерть лазурових коліщаток, дисків, маховиків, ланцюжків, шківів, привідних ременів, якихось дивовижних ще незнаних пристроїв, які огортає блакитнувата курява надзвичайного. Ціле юрмище дивних загадкових машинерій підноситься й ширяє під склепінням чи шмигає між колонами. Тим часом діти відкривають блакитні статуї, підносять величезні квіти, здоровенні плоди, які наче виросли з бірюзи та сапфірів.
Маленька дитина Блакиті (зігнувшись під вагою величезних голубих стокроток). Гляньте, які в мене квіти!..
Тільтіль. Що це?.. Я такого не знаю… Маленька дитина Блакиті. Та це ж стокротки!..
Т і л ь т і л ь. Не може бути!.. Вони завбільшки з колесо…
М а л е н ь к а дитина Блакиті. А як вони добре пахнуть!..
Тільтіль (нюхає). Чудово!..
Маленька дитина Блакиті. Вони будуть такі, як я зійду на Землю… Тільтіль. Коли саме?..
Маленька, дитина Блакиті. За п’ятдесят три роки, чотири місяці й дев’ять днів…
Надходить двоє дітейБлакиті. Вони несуть на жердині, мов люстру, ґроно винограду неймовірних розмірів, у якому кожна виноградина більша за грушу.
Одне з дітей, котрі несуть ґроно. То як мої фрукти?..
Тільтіль. Ґроно груш!..
Д и т и н а. Та ні, це виноград!.. Коли мені буде тридцять років, вони всі будуть такі… Я винайшов спосіб…
Інша дитина (згинаючись під вагою кошика з голубими яблуками завбільшки з дині). А ось мої!.. Погляньте на мої яблучка!..
Т і л ь т і л ь .Та це ж дині!..
Д и т и н а. Е, ні!.. Це яблука, до того ж не найкращі!.. Всі такі будуть, як я житиму… Я винайшов систему…
Інша дитина (вивозить на блакитному візочку блакитні дині, більші за гарбузи). А мої диньки?..
Т і л ь т і л ь. Та це ж гарбузи!
Дитина з динями. Як на Землю лиш прилину, що вже будуть гарні дині!.. Я стану садівником Короля Дев’яти Планет…
Тільтіль. “Короля Дев’яти Планет”?.. А де він?..
Король Дев’яти Планет гордо виступає наперед. На вигляд йому щось із чотири рочки, і він заледве тримається на кривеньких ніжках.
Король Дев’яти Планет. Ось він, я!.. Т і л ь т і л ь. Не дуже ж ти й великий!.. Король Дев’яти Планет (поважно й урочисто). Зате я сподоблюсь на великі діяння! Тільтіль. Які ще діяння?
Король Дев’яти Планет. Я створю Загальну Конфедерацію Планет Сонячної Системи.
Тільтіль (не второпавши). Еге-ге! Справді?..
Король Дев’яти П л а н е т. До неї увійдуть усі Планети, окрім Сатурна, Урана та Нептуна, — вони на величезній, незліченній відстані від нас.
Поважно йде собі.
Тільтіль. Дотепник!..
Дитина Блакиті. А того бачиш?..
Тільтіль. Котрого?
Дитина. Того малюка, що спить під колоною… Тільтіль. Так. То й що? Дитина. Він принесе на Землю чисту радість… Т і л ь т і л ь. Як це?..
Дитина. Завдяки ідеям, які нікому не спадали на думку…
Т і л ь т і л ь. А що зробить отой товстун, що колупається в носі?..
Дитина. Він має винайти вогонь, аби зігріти Землю, коли менше грітиме Сонце…
Т і л ь т і л ь. А ті двоє, що тримаються за руки й весь час цілуються? То брат із сестрою?..
Д и т и н а. Ні, вони дуже кумедні… То Закохані…
Т і л ь т і л ь. А що це таке?..
Д и т и н а. Не знаю… Так їх охрестив Час, аби з них поглузувати… Вони цілісінький день дивляться одне одному у вічі, цілуються та прощаються…
Тільтіль. Нащо?
Дитина. Кажуть, вони не зможуть піти разом… Т і л ь т і л ь. А цей рожевощокий малюк, що так поважно смокче пальця, що він за один?..
Дитина. Він ніби має знищити на Землі несправедливість…
Тільтіль. Он як!..
Дитина. Кажуть, страшенно марудна праця!..
Т і л ь т і л ь. А цей рудячок, який наче ходить наосліп? Він хіба сліпий?..
Дитина. Ще ні. Але згодом осліпне… Придивись до нього пильніше. Він, здається, має перемогти Смерть…
Тільтіль. Що б це мало значити?..
Д и т и н а. Не знаю напевне… Та кажуть, це щось надзвичайно важливе…
Тільтіль (вказуючи на силу-силенну дітей, які сплять під колонами, на сходах, лавках тощо). А всі, хто дає хропака,— ой скільки ж їх! — нічого не роблять?..
Дитина. Розмірковують над чимось…
Т і л ь т ьл ь. Над чим?..
Дитина. Вони й самі ще не знають. Але мають щось принести на Землю. Заборонено входити туди впорожні…
Т і л ь т і л ь. І хто ж це заборонив?..
Дитина. Час. Ось він, стоїть біля брами… Побачиш, як він її прочинить… Такий нудило!
Дитина (прибігла з глибини зали, проштовхнувшись крізь натовп). Добридень, Тільтілю!..
Тільтіль. Оце так!.. І звідкіль це він знає моє ім’я?..
Дитина,яка щойно підбігла (гаряче цілує Тільтіля та Мітіль). Добридень! Як життя?.. Та поцілуй мене! І ти теж, Мітіль… То не диво, що я знаю твоє ім’я, адже я буду твоїм братом… Мені тільки оце сказали, що ти тут… Я був аж на іншому кінці зали й саме збирався з думками… Скажи матусі, що я вже готовий…
Т і л ь т і л ь. Як це?.. Ти хочеш до нас прийти?
Дитина. Авжеж, наступного року, на вербну неділю… Ти мене, малого, не дражни, гаразд?.. Я такий радий, що заздалегідь вас розцілував… Скажи таткові, щоби полагодив колиску… А в нас там добре?..
Т і л ь т і л ь. Та незле… А матуся така добра!.. Д и т и н а. А як із їжею?..
Тільтіль. Коли як… Навіть іноді тістечка трапляються, еге ж, Мітіль?..
М і т і л ь. На Новий Рік і на Чотирнадцяте Липня… Мама сама їх пече…
Тільтіль. А що в тебе в торбинці?.. Ти нам щось принесеш?..
Дитина (дуже гордо). Я несу три хвороби: скарлатину, коклюш і кір…
Тільтіль. Тільки й того?.. А що робитимеш потім?..
Дитина. Потім?.. Піду собі… Тільтіль. Варто було приходити… Дитина. Хіба хочеш — мусиш!..
Чути, як у повітрі здіймається й шириться якесь довге напружене кришталево-чисте тремтіння, що, здається, лине від колон та опалової брами, яка саме запалюється яснішим світлом.
Тільтіль. Що це?..
Дитина. Час!.. Зараз він прочинить браму!..
Тієї ж миті юрба дітей заметушилась, більшість із них покинула свої прилади, роботу, чимало поснулих прокинулось, і всі звертають погляди до опалової брами та прямують до неї.
Душа Світла (підходить до Тільтіля). Спробуймо заховатися за колонами… Не треба, щоб Час нас бачив…
Т і л ь т і л ь. А звідкіля цей передзвін?..
Дитина. Займається Зоря… Це час, коли діти, які народяться сьогодні, зійдуть на Землю…
Т і л ь т і л ь. Як це “зійдуть”?.. Там є драбина?..
Дитина. Ось побачиш… Час відсуває засуви…
Т і л ь т і л ь. А хто такий Час?..
Дитина. Старець, який викликає всіх, хто має йти…
Т і л ь т і л ь. То він лихий?..
Д и т и н а. Ні. Ні, але глухий до всього… Його не вблагаєш… Поза чергою не пропускає нікого. Т і л ь т і л ь. А вони хіба раді звідси йти?..
Д и т и н а. І лишатися прикро, і, як ідеш, то жаль бере… Там! Там!.. Ось! Відчиняє!..
Велика опалова брама поволі відчиняється. Здалеку далеченною музикою долинає гомін Землі. Залу заливає червоне та зелене світло. На порозі виростає Час — високий бородатий дідуган, озброєний косою та пісковим годинником. Віддалеки ледве мріють окрайці білих і золотавих вітрил на галері, котра стоїть у гавані рожевих
млив Зорі.
Ч а с (на порозі брами). Чи готові ті, чий час настав?..
Діти Блакиті (збігаються звідусіль, розштовхуючи натовп). Ось ми!.. Ось ми!.. Ось ми!..
Час (буркоче до дітей, які проходять повз нього до виходу). Поодинці!.. Знову їх набралося більше, ніж треба!.. І так щоразу!.. Та мене не одуриш! (Відтягає дитину.) Тобі ще не черга!.. Вертай! Тобі — завтра!.. І ти завертай! Прийдеш за десять років!.. Тринадцятий чабан? А потрібно лише дванадцять — їх стільки не треба, часи Феокрита й Вергілія минули… Знову лікарі?.. їх уже занадто! На Землі на них нарікають… А де це інженери?.. Ще потребують чесної людини, бодай однієї… Як виняток… То де чесна людина?.. Це ти?.. (Дитина ствердно киває.) Ти чомусь дуже кволий. Недовго тобі ряст топтати!.. Нуте ви, не так швидко!.. А ти що приніс?.. Нічого? Впорожні йдеш?.. Так не пущу. Приготуй бодай щось — великий злочин, як хочеш, чи то хворобу — мені байдуже… але щось таки треба… (Помічає, як одного малюка випирають наперед, а він щосили пручається.) Ну! Що тобі поробилось?.. Ти ж знаєш — уже час… Потребують героя, котрий має здолати Несправедливість. Це ти! Треба йти…
Діти Блакиті. Він не хоче, пане!..
Ч а с. Як це?.. Не хоче?.. Та за кого ти себе маєш, замірку?.. Годі суперечок! Час не жде!..
Малюк (якого виштовхують). Ні! Ні!.. Не хочу!.. Я не хочу народжуватись!.. Хочу лишитися тут!..
Ч а с. Та менше з тим!.. Час, то й час!.. Мерщій уперед!..
Дитина (виступаючи наперед). Пустіть мене!.. Замість нього!.. Кажуть, мої батьки старі й так давно чекають мене!..
Час. Ні, ні… На все свій час… Вас не переслухаєш… Одне хоче, друге не хоче, тому зарано, тому запізно… (Відхиляє дітей, що скупчились на порозі.) Далі, малята!.. Назад, цікаві!.. Хто лишається, хай не визирає назовні. Тепер їм припекло, а от коли буде черга, найде страх і повернуть голоблі… Оці четвірко трусяться, мов листки на осиці… (До Дитини, яка було переступила порога й одразу задкує.) То що?.. Що з тобою?..
Дитина. Забув скриньку з двома злочинами, що їх маю скоїти.
Друга дитина. Ая — горщика з думкою, яка має просвітити юрбу…
Третя дитина. Ая — живця від своєї найкращої грушки!..
Час. Біжіть щодуху!.. Лишилося тільки шістсот дванадцять секунд… Галера Зорі вже тріпоче крильцями на знак чекання… Приїдете запізно, то й не народитесь… Хутчіш, хутчіш, сідайте!.. (Хапає дитину, яка хотіла прошмигнути в нього між ногами й дістатися пристані.) А тобі — зась!.. Ти вже втретє лаштуєшся народитись поза чергою. Як іще раз тебе спіймаю, то чекатимеш скільки світу в моєї сестри Вічності, а в неї не дуже й весело… То що, всі готові?.. Всі на місці?.. (Окинув оком дітещ котрі скупчилися на пристані чи вже посідали до галери.) Бракує ще одного… Скільки не ховайся — я бачу тебе і в натовпі. Нема дурних!.. Гей ти, Закоханцю, прощайся зі своєю любою!..
Двоє малих, яких звуть Закоханими, з помертвілими від розпачу лицями, ніжно обнявшись, підходять до Часу й падають перед ним навколішки.
Перша дитина. Пане Часе, дозвольте мені піти з ним!..
Друга дитина. Пане Часе, дозвольте мені лишитися з нею!..
Ч а с. Не можна!.. Нам лишилося тільки триста дев’яносто чотири секунди…
Друга дитина. Краще вже взагалі не народжуватись!..
Ч а с. Не маєш вибору…
Перша дитина (благально). Пане Часе, я туди прийду запізно!..
Друга дитина. Коли вона зійде на Землю, мене там не буде!..
Перша дитина. Я його більше не побачу!..
Друга дитина. Ми будемо самі в цілому світі!..
Час. Все це мене не обходить… Всі скарги — до Життя… Я лише виконую накази — з’єдную, розлучаю — тільки й усього… (Вхопив Другу дитину.) Ходи!..
Друга дитина (пручається). Ні! Ні! Ні!.. І її, її теж!..
Перша дитина (чіпляється за одяг Другої дитини). Лишіть його!.. Лишіть!..
Час. Годі вже… Він таки йде жити, а не вмирати!.. (Тягне геть Другу дитину.) Ходи!..
Перша дитина(в розпуці простягає рученята до Другої дитини). Знак!.. Подай мені знак!.. Скажи, як тебе знайти!..
Друга дитина. Моя любов — вічна!.. Перша дитина. Я буду найсмутніша!.. Ти мене впізнаєш!..
Непритомніє і падає долі.
Час. Краще б уже надіялись… Ну, годі… (Дивиться на годинник.) Залишилося тільки шістдесят три секунди.
Наостанок велика метушня серед дітей, які йдуть і лишаються. Бурхливе прощання та вигуки на кшталт “Бувай, П’єре!”, “Бувай, Жане!”, “Ти все взяв?”, “Підготуй ґрунт для моїх ідей!”, “Спробуй упізнати мене!”, “Я тебе віднайду!”, “Не розгуби своїх думок!”, “Не нахиляйся так низько над Просторінню!”, “Сповісти, як воно там!”, “Кажуть, не можна!”, “Можна! Можна! Спробуй!”, “Скажи, чи добре там!”, “Я тебе зустріну!”, “Я народжусь на троні!” тощо.
Час (вимахуючи ключами й косою). Годі! Годі!.. Якір піднято!..
Вітрила галери пропливають і зникають. Віддалеки чути дитячі вигуки: “Земля!”, “Земля!”, “Я її бачу!”, “Вона гарна!”, “Вона світла!”, “Велика!” Тоді, наче з глибин безодні, линуть далеченні співи про радість очікування.’
Тільтіль (до Душі Світла). Що це?.. То не їхні співи… Якісь інші голоси.
Душа Світла. Так, то співи Матерів. Вони їх чекають…
Тим часом Час замикає опалову браму. Він повертається, щоб востаннє окинути оком залу й,раптом помічає Тільтіля, Мітіль і Душу
Світла.
Час (вражено й люто). Що це?.. Що ви тут робите?.. Хто ви?.. Чому ви не блакитні?.. Звідки прийшли?.. Підступає до них, погрожуючи косою.
Душа Світла (до Тільтіля). Не відповідай!.. Блакитний Птах у мене під серпанком… Рятуймося!.. Поверни Діаманта — і він загубить наш слід…
Душа Світла, Тільтіль іМітіль зникають ліворуч між колонами першого плану.
Завіса.
