VI
Андрій ледве посувався в темному і вузькому коридорі, йдучи слідом за татаркою й несучи на собі мішки з хлібом.
— Скоро буде видніше, — промовила провідниця, — ми підходимо до місця, де я поставила ліхтаря.
І справді, темні земляні стіни почали потроху прояснюватися. Вони дійшли до невеличкої місцини, де, мабуть, була капличка; принаймні під стіною стояв вузенький столик, подібний до престолу у вівтарі, а над ним виднівся майже зовсім затертий, полиняли й образ католицької Мадонни. Невеличка срібна лампадка, що висіла перед ним, ледве-ледве освітлювала його. Татарка нахилилася й підняла з землі покинутого мідного каганця на тонкій високій ніжці, з поначіплюваними круг нього на ланцюжках кліщиками, протичкою, щоб направляти ґноти, та гасильцем. Узявши каганця, вона засвітила його від лампадки. Світла побільшало, і вони, йдучи поруч, то освітлювались ясно вогнем, то покривалися темною, мов вугілля, тінню, нагадуючи собою картину Ґерарда della notte [1]. Свіже, прекрасне обличчя лицаря, від якого так і пашіло здоров’ям та юністю, було цілковитою протилежністю до змарнілого й блідого обличчя його супутниці. Прохід трохи поширшав, тож Андрій міг випростатися. Він з цікавістю розглядав ці земляні стіни, що нагадували йому київські печери. Так само, як і в печерах київських, тут виднілися в стінах заглибини і стояли де-не-де труни; місцями траплялися навіть людські кістяки, що від вільгості пом’якли й потрухлявіли на борошно. Видко, що й тут були святі люди і ховалися так само від житейських бур, горя та спокус. Вільгість подекуди була дуже велика: під ногами їхніми іноді навіть хлюпала вода. Андрієві доводилося часто зупинятися, щоб його супутниця, яка безнастанно приставала, могла відсапатися. Невеличкий шматочок хліба, який вона з’їла, викликав тільки біль у животі, що давно відвик від страви, тож вона часто стояла нерухомо на однім місці по кілька хвилин.
Нарешті перед ними з’явилися маленькі залізні двері.
— Ну, слава Богу, ми прийшли, — промовила кволим голосом татарка, звела руку, щоб постукати — і не подужала. Андрій замість неї грюкнув у двері; розлігся гул, який свідчив, що за дверима був великий простір. Гул цей мінився, неначе натрапляючи на кам’яне склепіння. Хвилини через дві забряжчали ключі, ніби хтось спускався сходами. Нарешті двері відчинилися і їх зустрів чернець, стоячи на вузеньких східцях із ключами та свічкою в руках. Андрій мимоволі зупинився, побачивши католицького ченця, який викликав таку огиду в козаків, що вони карали їх нещадно. Чернець також трохи одступився, побачивши запорозького козака; але татарка щось тихо сказала, і він заспокоївся. Чернець посвітив їм, зачинив за ними двері, повів їх сходами нагору, і вони опинилися під високим темним склепінням монастирського костьолу. Коло одного вівтаря, обтиканого високими ставниками й свічками, стояв навколішки ксьондз і тихо молився. Обабіч, теж навколішки, стояло двоє молодих клирошан у лілових мантіях із білими мереживними шемізетками зверху і з кадилами в руках. Ксьондз молився, щоб Бог явив чудо: вирятував місто, підкріпив занепалий дух, послав їм терпіння, прогнав спокусника, що нашіптував ремство і лехкодухий, боязкий плач на земне лихо. Кілька жінок, схожих на привиди, стояли навколішки, спершись і зовсім посхилявши знесилені голови на спинки стільців і темних дерев’яних лавок, що стояли попереду них; декілька чоловіків, притулившись до колон та пілястрів, на яких трималося бокове склепіння, сумно спустивши голови, також стояли навколішки. Надвівтарне вікно з різнобарвним склом засвітилося рожевим світлом ранку, і від нього на підлогу впали блакитні, жовті й іншого кольору світляні кружала, осяявши раптом темний костьол. Весь вівтар у своєму віддаленому заглибленні здавався немов осяяним; дим од кадил зупинився в повітрі веселково-освітленою хмаркою. Андрій зачудовано дивився з темного свого кутка на те світлом пороблене диво. Тієї хвилі величне гудіння органу враз наповнило весь костьол. Воно все густішало й густішало, розросталося, перейшло у важкий гуркіт грому, а тоді раптом обернулося в небесну музику, полинуло високо під склепінням співучими звуками, що були немов тоненькі дівочі голоси, потім знов обернулося на густе фомове ревіння і вщухло. I довго ще громовий гуркіт, тремтячи, ширяв під склепінням, і чудувався Андрій, аж рота розтуливши, з величної музики.
Нараз він відчув, як хтось смикнув його за полу жупана.
— Пора! — промовила татарка.
Вони перейшли через костьол, ніким не помічені, і вийшли на майдан перед ним. Вранішня зоря вже давно жевріла на небі: все віщувало схід сонця. Чотирикутний майдан був порожній; посеред нього ще стояли дерев’яні рундуки, які свідчили, що тут, може, з тиждень тому був харчовий ринок. Вулиця — а їх тоді ще не брукували — була суцільною купою засохлої багнюки. Довкола майдану стояли невеликі кам’яні та глиняні одноповерхові будинки з високими, на всю стіну, дерев’яними палями й стовпами, що виднілися в стіні й були навскіс перехрещені так само дерев’яними зв’язками, як то скрізь клали будинки тодішні міщани, — їх і сьогодні можна ще побачити по деяких містах Литви та Польщі. Всі вони мали надміру високі дахи з силою слухових віконець і продухвин. З одного боку, майже біля костьолу, височіла геть не схожа на інші будівля, — мабуть, ратуша чи якесь інше урядове місце. Вона мала два поверхи, а зверху був надбудований бельведер на дві арки, де стояв вартовий; у дах було врізано великі дзиґарі.
Майдан здавався мертвим, та Андрієві наче причувся якийсь кволий стогін. Роздивившись, він помітив на другому боці купку людей, три-чотири душі, що нерухомо лежали на землі. Він приглянувся до них пильніше, щоб роздивитися, чи то були поснулі, чи померлі, і тієї ж миті наткнувся на щось, що лежало біля його ніг. То було мертве тіло жінки, мабуть, жидівки; вона була ще нібито молода, хоч того не видко було з її спотвореного, вимученого обличчя. На голові у неї була червона шовкова хустка; два разки перлів, а чи, може, намиста облямовували її навушники, два чи три довгі в кучерях пасма волосся вибилися з-під них на висохлу шию з набряклими жилами. Коло неї лежало немовля, судомно вхопившись ручкою за висохлі груди і скрутивши їх пальцями зі злості, що не знайшло в них молока. Воно вже не плакало й не кричало, і лише з поруху його животика, що ледь-ледь то опускався, то підіймався, можна було здогадатися, що воно ще не вмерло чи принаймні от-от мало сконати. Вони звернули на вулицю, і їх раптом зупинив якийсь божевільний, що, побачивши в Андрія коштовну ношу, кинувся на нього, як тигр, учепився в нього й крикнув:
— Хліба!
Та його сила не дорівнювала силі його несамовитості; Андрій відштовхнув його, і він полетів на землю. З жалощів Андрій жбурнув йому одну хлібину, і той, немов скажений собака, кинувся його кусати, гризти, і тут таки, на вулиці, в страшних корчах сконав, бо давно вже відвик харчуватися. Майже на кожнім кроці вражали їх страшні жертви голоду. Здавалося, наче, не стерпівши муки вдома, багато хто зумисне вибігав на вулицю: чи не послано буде з повітря чогось такого, що підживлює сили. Біля воріт одного будинку сиділа баба, й не можна було збагнути, чи вона заснула, чи вмерла, чи просто знепритомніла: вона вже нічого не бачила й не чула і, схиливши голову на груди, сиділа нерухомо, як камінь. З даху іншого будинку висіло на мотузяній петлі витягнуте й висохле тіло: бідолаха не зміг більше терпіти голодних мук і, вирішивши краще пришвидшити кінець, заподіяв собі смерть.
Дивлячись на такі страшні ознаки голоду, Андрій не втерпів і спитав татарку:
— Невже вони геть не знайшли чим підживитися? Людині в скрутну годину, що вдієш — треба їсти все, чим досі вона гидувала: можна споживати й тих тварин, що законом заборонені; все тоді може йти на пожиток.
— Уже все поїли, — промовила татарка, — всю худобу. Ні коня, ні собаки — навіть миші не знайдеш у цілому місті. Запасів тут у нас ніколи не водилося, бо все привозили із сіл.
— Але як же ви, вмираючи такою лютою смертю, все ще гадаєте оборонити місто?
— Та, може б, воєвода і здав його, але вчора вранці від бужанського полковника у місто прилетів яструб із запискою, щоб не здавали міста; що він іде на підмогу з полком, — жде тільки іншого полковника, щоб іти разом. І тепер щохвилини їх виглядають… Та ось ми й прийшли.
Андрій уже звіддаля побачив будинок, не схожий на інші, будований, видно, якимсь архітектором італійським. Змуровано його було з гарної тонкої цегли на два поверхи. Вікна нижнього поверху були з високими гранітними заломами; горішній поверх складався з невеличких арок, що утворювали галерею; поміж них виднілися залізні грати з гербами. На ріжках будинку теж були герби. Надвірні широкі сходи з мальованої цегли виходили просто на майдан. Долі на сходах по обидва боки сиділо двоє вартових, які мальовничо, обидва так само, трималися однією рукою за свої алебарди, а другою підпирали схилені свої голови, й через те, на перший погляд, більше скидалися на скульптури, аніж на живих людей. Вони не спали й не дрімали, але, здавалося, були байдужі до всього, що робилося довкола: вони навіть не звернули уваги на те, хто здіймався сходами. Вгорі на сходах вони побачили пишно вбраного й озброєного з голови до п’ят вояка, що тримав у руці молитовника. Він звів було на них свої втомлені очі, але татарка сказала йому одне слово, і він знову втупив їх у розгорнені сторінки молитовника. Вони увійшли до першого покою, доволі просторого, що правив за вітальню чи просто почекальню. Там, біля стін, у різних позах сиділо повно вояків, слуг, псярів, винарів та іншої челяді, необхідної як ознака сановитості польського вельможі, чи то військового, чи володаря великих маєтків. Пахтіло чадом від згаслої свічки; дві інші ще горіли в двох здоровенних, мало не в людський зріст, свічниках посеред кімнати, незважаючи на те, що вже давно в заґратоване широке вікно дивився ранок. Андрій уже хотів був іти просто в широкі дубові двері, прикрашені гербами й силою різних візерунків, але татарка смикнула його за рукав і показала на маленькі дверцята в бічній стіні. Ними вони увійшли в коридор, а тоді до покою, який він почав пильно оглядати. Світло, прорізуючись крізь щілини віконець, торкнулося малинової завіси, позолоченого карнизу і живопису по стінах. Тут татарка попросила Андрія зостатися й відчинила двері до іншого покою, з якого блимнуло світло. Він почув шепіт і тихий голос, і від того голосу все в ньому затремтіло. Він бачив крізь прочинені двері, як майнула струнка жіноча постать із довгою розкішною косою, що спадала на зведену догори руку. Татарка вернулася й сказала йому зайти. Він не пам’ятав, як увійшов і як зачинилися за ним двері. У кімнаті горіло дві свічки; лампада перед образом ледь жевріла; перед ним стояв високий столик, за католицьким звичаєм зі східцями, щоб уклякати під час молитви. Та не того шукали його очі. Він обернувся в другий бік і побачив жінку, що ніби завмерла і скам’яніла в якомусь швидкому рухові. Здавалося, немовби вся вона хотіла кинутися до нього й раптом зупинилась. І він теж вражено завмер перед нею. Не такою він уявляв її: це була не вона, не та, яку він знав колись; нічого не було в ній схожого з тією, але вдвічі краща й чарівніша, як давніше, була вона тепер. Тоді було в ній щось недокінчене, недовершене, а тепер це був витвір, якому художник віддав останній помах пензля. То було прегарне, легковажне дівча; це була красуня — жінка у всій своїй квітучій красі. Повне почуття виявлялося у її зведених догори очах — не уривки, не натяки на почуття, а все почуття. Ще сльози не встигли висохнути в них і оповивали їх блискучою росою, що пройшла крізь душу. Груди, шия і плечі набули обрисів, притаманних найдовершенішій красі; волосся, що колись розсипалося дрібненькими кучерями по лиці, тепер сплелося в густу розкішну косу, частина якої була зібрана, а частина розкинулася по всій довжині руки й тоненькими, довгими, чарівно закучерявленими пасмами спадала на груди. Здавалося, кожнісінька рисочка її змінилася. Марно він намагався відшукати в них хоч би одну з тих, що закарбувалися в його пам’яті, — жодної! Хоч яка була вона бліда, але та блідість не потьмарила чарівної вроди її; навпаки, наче додала їй чогось стрімкого, непоборно-переможного. І відчув Андрій у душі своїй побожний острах, і став як стій перед нею. Вона, здавалося, теж була вражена виглядом козака, що постав у всій красі та силі юнацької мужності, що ніби і в самій завмерлості своєї постави виявляв розкуту вільність рухів; ясною твердістю сяяли його очі, сміливою дугою вигнулись оксамитові його брови, засмаглі щоки пашіли всією ясністю чистого вогню, і, як шовк, вилискував молодий чорний вус.
— Ні, не маю змоги я нічим віддячити тобі, великодушний лицарю, — промовила вона, і заколихалося усе срібне звучання її голосу. — Лише Господь може віддячити тобі; не мені, слабосилій жінці… — Вона понурила свої очі; чарівними сніжними півкружальцями насунулися на них повіки, облямовані довгими, мов стріли, віями. Нахилилося її чарівне обличчя, і знизу відтінив його тонкий рум’янець. Нічого не вмів на це відповісти Андрій. Він хотів висловити все, що було в його душі, — висловити так само палко, — і не міг. Відчув, як щось зціпило йому уста: голос відсахнувся від слова; відчув він, що не йому, вихованому в бурсі та у вояцькому кочовому житті, відповідати на такі речі, й запалився гнівом на свою козацьку натуру.
Тієї миті ввійшла до покою татарка. Вона вже встигла нарізати скибками принесений лицарем хліб, принесла його на золотій тарелі й поставила перед своєю панною. Красуня глянула на неї, на хліб і звела очі на Андрія, — і багато було в тих очах… Цей зворушений погляд, що свідчив про безсилля і неспроможність висловити почуття, які її огорнули, був зрозумілий Андрієві більше, ніж усі слова. Його душі враз стало легко; здавалося, з нього спали всі пута. Поривання й почуття, які досі ніби хтось утримував тяжкою вуздечкою, тепер відчули себе на волі і вже хотіли вилитися нестримним потоком слів, коли це раптом красуня, обернувшись до татарки, стурбовано спитала:
— А мати? Ти віднесла їй?
— Вони сплять.
— А батькові?
— Віднесла. Вони сказали, що прийдуть самі подякувати лицареві. Вона взяла хліб і піднесла його до уст. В невимовному щасті дивився Андрій, як вона ламала його лілейними пальцями своїми і їла; аж раптом згадав божевільного, що сконав на його очах, проковтнувши шматок хліба.
Він зблід і, вхопивши її за руку, закричав:
— Годі! Не їж більше! Ти так довго не їла… тепер тобі хліб може стати отрутою.
І вона зараз одвела свою руку, поклала хліб на тарелю і, як покірна дитина, глянула йому в очі. І нехай би чиєсь слово… та не можуть ні різець, ні пензель, ні всемогутнє слово виявити того, що бачиться іноді в очах дівчини, окрім невимовне солодкого почуття, яке огортає того, хто заглядає в такі очі.
— Князівно! — вигукнув Андрій, наповнений і сердечними, і душевними, і всілякими пориваннями. — Що тобі треба? Чого ти хочеш? Накажи мені! Загадай мені найнеможливішу послугу, яка тільки є на світі, — я кинуся виконувати її! Загадай мені зробити те, чого не в силі зробити жоден чоловік, — я зроблю, себе занапащу. Занапащу, занапащу! І занапастити себе задля тебе, святим хрестом присягаюся, так мені солодко… та несила всього сказати! У мене три хутори, половина батьківських табунів — мої; все, що принесла батькові в посаг моя мати і що навіть ховає вона від нього, — все моє. Такої ні в кого тепер у козаків наших зброї, як у мене, нема: за самий держак моєї шаблі дають мені найкращий табун коней і овець три тисячі. І всього того я зречуся, покину, спалю, потоплю за одне твоє слово, за один тільки порух твоєї тонкої чорної брови! Але знаю, що, може, верзу дурниці, і не до речі, негаразд усе це, що не мені, вихованцеві бурси й Запорожжя, висловлюватися так, як зазвичай висловлюються там, де бувають королі, князі і все, що є найкращого з-поміж вельможного лицарства. Бачу, що ти інше творіння Боже, ніж усі ми, та й куди їм до тебе, усім тим нашим шляхтянкам та їхнім дочкам-павам. Ми не гідні навіть рабами твоїми бути, тільки янголи небесні можуть служити тобі.
Із щораз більшим подивом, уся обернувшись у слух, не зронивши жодного слова, слухала дівчина щиру, сердечну мову, в якій, мов у дзеркалі, виявлялася молода, сповнена сили душа. І кожне просте слово, сказане голосом, що добувався з самого дна його серця, було оповите силою. І подалося вперед усе її чарівне обличчя, відкинула вона далеко назад набридливе волосся, розтулила уста і довго сиділа так, з розтуленими устами. Тоді хотіла була щось сказати і враз зупинилася, згадавши, що інше призначення провадить лицарем, що батько, брати і вся вітчизна його стоять позад нього суворими месниками, що місто оточили страшні запорожці, а самі вони з тим своїм містом приречені на люту смерть… І очі її враз потуманилися сльозою; швидко вхопила вона хустинку, шиту шовком, затулила нею своє лице, і за мить хустинка стала вогка; і довго сиділа вона, закинувши назад свою прегарну голову, прикусивши білосніжними зубами свою прекрасну нижню губу, — мовби зненацька відчувши отруйне жало змії, — і не здіймаючи з обличчя хусточки, щоб не виявити перед ним свого пекучого жалю.
— Скажи мені одне слово! — промовив Андрій і взяв її за єдвабну руку. Яскристе полум’я перебігло по його жилах від того дотику, і стиснув він руку, що, безвладна, лежала в його руці.
Але вона мовчала, не відтуляючи хустки від свого лиця, й сиділа непорушне.
— Чом же ти така смутна? Скажи мені, чом ти така смутна? Кинула геть вона від себе хустку, відгорнула своє довге волосся, що налазило їй на очі, і вся розлилася жалощами, вимовляючи їх тихим-тихим голосом, немов той вітрець, що, знявшись теплого вечора, промайне гущиною прибережного очерету: зашелестять, забринять і полинуть раптом сумно-жалібні звуки, і ловить їх з незбагненним смутком занімілий перехожий, не чуючи ані тихого згасання вечора, ні веселих здалеку пісень, що їх співають, вертаючи з поля, женці, ні далекого торохтіння возів.
— Чи ж не судилися мені довічні жалі? Чи не бідолашна мати, що породила мене на світ? Чи не гірка доля мене колисала? Чи ж не лютий ти кат мій, моя жорстока доле? Всіх ти привела до моїх ніг: найкращих з-поміж шляхетства, найбагатіших панів, графів, чужоземних баронів і весь цвіт нашого лицарства. Всім їм було вільно мене кохати й за велике щастя кожен із них мав би моє кохання. Досить мені було тільки махнути рукою, і кожен із них — найвродливіший і найкращого роду — став би моїм чоловіком. І до жодного з них не причарувала ти мого серця, жорстока моя доле; а причарувала моє серце, обминувши найкращих лицарів землі нашої, до чужого, до ворога нашого. За віщо ж ти, Пречиста Божа Мати, за які гріхи, за які тяжкі провини так невблаганно й немилосердно мене караєш? У достатку, в розкошах минали мої дні; найкращі, найдорожчі страви й солодкі вина були мені до вибору, і навіщо все те було? Задля чого? Задля того, щоб нарешті померти лютою смертю, якою не помирає навіть останній жебрак у королівстві? Та мало, що судилася мені така страшна доля; мало того, що перед своїм економ я мушу бачити, як мають померти в невимовних муках батько з матір’ю, за яких я двадцять разів життя своє віддала б; мало цього всього: треба ж було, щоб перед своїм кінцем довелося мені почути слова й побачити кохання, яких ще зроду я не бачила й не чула. Треба ж, щоб він своїми словами розшматував надвоє моє серце, щоб гірка його частина була ще гіркіша, щоб іще жалькіше було мені мого молодого віку, щоб іще страшнішою здавалася мені моя смерть і щоб ще більше, вмираючи, дорікала я тобі, жорстока моя доле, і тобі, — прости мої провини, — Свята Божа Мати!
І коли змовкла вона, глибока безнадія проступила на її обличчі; болючим жалем заговорила кожна його рисочка, і все, від сумно похиленого чола й спущених очей до сліз, що завмерли й висохли на тихо спломенілих її щоках, усе, здавалося, промовляло: “Нема щастя на цьому обличчі!”
— Не чувано в світі, не можна, не бувати тому, — промовив Андрій, — щоб найвродливіша і найкраща з-поміж усіх жінок зазнала такої тяжкої долі, коли вона народилася на те, щоб перед нею, як перед святинею, схилялося все, що є найкращого на світі. Ні, ти не помреш! Не тобі помирати! Присягаюся своїм народженням і всім, що мені миле на світі, ти не помреш! А коли випаде так, що вже нічим — ні силою, ні молитвою, ані мужністю — незмога буде відвести гіркої долі, то ми помремо разом, і перше помру я, помру перед тобою, біля твоїх прекрасних колін, і хіба вже мертвого розлучать мене з тобою.
— Не дури, лицарю, ні себе, ні мене, — промовила вона, тихо хитаючи прекрасною головою своєю. — Знаю, на превеликий мій жаль, дуже добре знаю, що не вільно тобі кохати мене; і знаю, який обов’язок і заповіт твій, — тебе кличуть батько, товариші, вітчизна, а ми — твої вороги.
— А що мені батько, товариші й вітчизна? — мовив Андрій, стрепенувши головою й випроставши стрункий, як явір над водою, свій стан. — Тож коли так, то ось що: нема в мене нікого! Нікого, нікого! — промовив він тим самим голосом і підтвердив мовлене таким рухом руки, яким упертий, непоборний козак виявляє звагу вчинити справу нечувану й для когось іншого неможливу. — Хто сказав, що моя вітчизна Україна? Хто дав мені її за вітчизну? Вітчизна є те, чого шукає наша душа, що для неї наймиліше. Моя вітчизна — ти! Ось моя вітчизна! I понесу я вітчизну цю в серці моїм, понесу її, доки стане мого віку, і подивлюся — хай хто-небудь з козаків вирве її звідтіля! Я все, все, що є на світі, продам, віддам, занапащу за таку вітчизну!
На мить скам’янівши, як прекрасна статуя, дивилася вона йому у вічі, тоді раптом заридала і з тією дивовижною жіночою відвагою, на яку буває здатна лише безкорисливо великодушна жінка, створена для прекрасного сердечного поривання, кинулася вона йому на шию й, обійнявши його білосніжними, дивовижними руками, заридала. Тієї миті на вулиці почулися невиразні крики в супроводі сурми й литаврів. Але він не чув їх. Він чув лише, як її чудові уста обвівали його запашним теплом свого дихання, як її сльози потоками стікали йому на лице і її пахуче розсипане волосся оповило його всього своїм темним блискучим шовком.
Тієї хвилі вбігла до них з радісним криком татарка. — Врятовані, врятовані! — нестямно вигукувала вона. — Наші пробилися в місто, привезли хліба, пшона, борошна і зв’язаних запорожців!
Та не чув ніхто з них, які то “наші” пробилися в місто, що привезли з собою і яких зв’язали запорожців. Сповнений неземних почувань, Андрій поцілував духмяні вуста, що припали до його щоки, і не зосталися без відповіді духмяні вуста. Вони одізвалися тим самим, і в цьому, злитім в одно, поцілункові відчулося те, що один лише раз у житті дається відчути людині.
І пропав козак! Пропав для всього козацького лицарства! І не бачити йому вже ані Запорожжя, ані батьківських хуторів своїх, ані церкви Божої! А Україні не бачити найхоробрішого з синів своїх, що взялися її боронити. Вирве старий Тарас сиве пасмо зі своєї чуприни і прокляне і день, і час, коли породив на свою ганьбу такого сина.
VII
Галас і надзвичайна метушня зчинилися в запорозькому таборі, Спершу ніхто не міг зрозуміти, як то трапилося, що військо прорвалося в місто. Нарешті виявилося, що весь Переяслівський курінь, розташований перед бічною міською брамою, був п’яний, як ніч, отож і не диво, що половину його перебито, а другу пов’язано, перше ніж усі змогли довідатись, у чім річ. Поки ближчі курені, розбуркані криком, встигли вхопити зброю, військо вже входило в браму і останні ряди відстрілювалися від сонних, напів-протверезілих запорожців, що безладною юрбою кинулися на них. Кошовий дав наказ зібратися всім, і коли всі стали в коло і, скинувши шапки, затихли, він почав так:
— То ось воно що, панове-братове, трапилося цієї ночі, ось до чого призвела горілка! Ось яку наругу нам ворог учинив! У вас, видко, вже така поведенція: коли дозволиш більше михайлика випить, то ви вже ладні так надудлитися, що ворог христового вояцтва не те що штани здійме з вас, а навіть начхає вам у саму пику, то й того не почуєте.
Козаки стояли, похиливши голови, бо почували свою провину;
тільки Незаймайківський курінний отаман Кукубенко озвався.
— Постривай, батьку отамане! — промовив він. — Хоч воно й не велить закон на військовій раді перечити кошовому, як він каже слово, та коли діло не так, то вже вибач. Не зовсім справедливо дорікав ти всьому християнському війську. Козаки були б винні, навіть заслужили б смертної кари, коли б напились у поході, на війні, на важкій праці, але ми товклися без діла, марно тинялися перед містом. Ні посту, ні іншого християнського закону не було, то нема нічого дивного, що на безділлі чоловік нап’ється. Гріха тут нема. А от краще ми покажімо їм, як на сонних та невинних людей нападати. Перше добре били, а вже тепер так наб’ємо, що й п’ят додому не донесуть.
Річ курінного отамана сподобалася козакам. Вони попідводили зовсім уже понурені голови й дехто вдячно кивнув головою, промовивши:
— Добре сказав Кукубенко!
А Тарас Бульба, що стояв недалеко від кошового, промовив:
— А що, батьку кошовий, мабуть, чи не правду сказав Кукубенко? А ти що на це?
— А ось що! Скажу: щасливий і батько, що породив на світ такого сина. Ще не велика мудрація сказати докірливе слово, а більша мудрість таке слово мовити, яке, не познущавшися з біди чоловіка, підбадьорило б його, додало б йому духу, як остроги додають духу коневі після водопою. Я сам хотів був потім сказати вам слово на розраду, та Кукубенко випередив мене.
— Добре сказав і кошовий! — почулося поміж лавами запорожців. — Добре слово! — промовили й інші. І найсивіші, що стояли, як сиві голуби, і ті кивнули головою й, моргнувши сивим вусом, тихо прогомоніли: — Добре слово сказав! Добре!
— Слухайте ж, панове, далі, — озвався знову кошовий. — Брати фортецю, лазити та підкопуватись, як то роблять чужоземні, німецькі майстри, — хай їй дідько з такою роботою! І не годиться, й не козацьке це діло. Та ще маймо на увазі те, що ворог увійшов до міста з невеликими запасами: возів щось було з ними небагато. Люд у місті голодний, тож усе з’їсть за одним махом, та й коням також сіна… навіть не знаю, хіба з неба на вила кине їм який-небудь їхній святий… тільки про те хіба ще Бог знає; а ксьондзи їхні тільки на слова мастаки. Чи по те, чи по інше, а вони повинні вийти з міста. Отож розділяйтеся на три гурти й ставайте на три шляхи перед трьома брамами. Перед головною брамою п’ять куренів, перед іншими по три курені. Дядьківський і Корсунський курені на засідку! Полковник Тарас із полком на засідку! Титарівський і Тимошівський курені на запас із правої руки обозу! Щербинівський і Стебликівський горішній — із лівої руки! Та виходьте з лави, панове-молодці, котрі гостріші на язик, подражнити трохи ворога! Лях пустоголовий і гоноровитий: не витерпить глузування, то, може, ще й сьогодні всі вони вийдуть з брами. Курінні отамани, обдивіться гарненько курені: у кого замало людей, додати з тих, що лишилися від Переяслівського. Перегляньте все ще раз! Дайте на кожного козака по чарці горілки й по хлібині! Але я так думаю, що кожний ще від учорашнього не голодний, бо ніде правди діти, — понаїдалися всі так, що я дивуюсь, як ніхто вночі не луснув. І ще один наказ: коли який-небудь жидюга-шинкар продасть козакові хоч один кухоль горілки, то я приб’ю йому, собаці, на саме чоло свиняче вухо й повішу його догори ногами! До праці ж, братове! До праці!
Так порядкував кошовий, і всі, вклонившись йому в пояс і не надягаючи шапок, подалися до своїх возів і таборів, і аж відійшовши вже далеко, понадягали знов шапки.
Усі почали готуватися: пробували шаблі та палаші, насипали пороху з мішків у порохівниці, відкочували й ставили вози, кульбачили коней.
Ідучи до свого полку, Тарас думав і ніяк не міг додуматися, де дівся Андрій: чи полонили його разом з іншими і сонного зв’язали? Тільки ж де там: не такий він, щоб живим їм дався в руки. Поміж убитими козаками також не було його видко. Тяжко замислився Тарас і йшов попереду свого полку, не чуючи, що його давно вже хтось кликав.
— Кому там мене треба? — спитав він нарешті, отямившись. Перед ним стояв жид Янкель.
— Пане полковнику, пане полковнику! — белькотав жид, хапаючись і уриваючи мову, немов би хотів звірити щось важливе. — Я був у місті, пане полковнику!
Тарас глянув на жида і здивувався, що той уже встиг побувати в місті.
— Який же тебе чорт туди заніс?
— Я зараз розкажу, — промовив Янкель. — Як тільки я почув уранці галас і козаки почали стріляти, я вхопив лапсердак і, не надягши його, побіг туди бігом! Дорогою вже надяг його в рукави, бо хотів швидше довідатися, що то за галас і чого козаки вдосвіта зчинили стрілянину. Я взяв та й прибіг аж до самої брами якраз тоді, коли вже останнє військо входило в місто. Дивлюся — поперед загону пан хорунжий Галяндович. Він мій давній знайомий: ще три роки тому був позичив у мене сто червінців. Я за ним, буцімто щоб гроші в нього виправити, і увійшов разом із ними в місто.
— Як же це: увійшов у місто та ще й гроші хотів виправити? — спитав Бульба. — I він тебе не звелів повісити, як собаку?
— А їй-богу, хотів повісити, — відповів жид, — уже його служники були зовсім ухопили мене й накинули мотузку на шию, але я відпросився в пана, сказав, що підожду з грішми, скільки пан сам схоче, й пообіцяв, що ще позичу, аби тільки він поміг мені виправити борги з інших лицарів; бо у пана хорунжого, — я скажу панові правду, — нема ані червінця в кишені. Хоч він має й хутори, і садиби, і аж чотири замки, та й степової землі аж до Шклова, а грошей у його так само, як і в козака, ані-ані. I тепер, коли б не озброїли його брацлавські жиди, ні з чим було б йому й на війну виїхати. Він і на сеймі через те не був.
— І що ж ти робив там у місті? Бачив наших?
— Аякже! Наших там багато: Іцько, Рувим, Шмуль, Самуйло, Хайвалох, жид-орендар…
— Та хай вони западуться! — гукнув, розсердившись, Тарас. — Що ти мені пхаєш під носа своє жидівське кодло! Я питаю тебе про наших запорожців.
— Наших запорожців не бачив. А бачив самого пана Андрія.
— Андрія бачив? — аж крикнув Бульба. — Що ж ти не кажеш, де ти його бачив? У льоху? В ямі? Зганьбленого? Зв’язаного?
— І хто ж би посмів зв’язати пана Андрія? Тепер він такий пишний лицар… Далебі, я його й не пізнав! І наплічники в золоті, і нарукавники в золоті, і верцадло в золоті, і шапка в золоті, і на поясі золото, і скрізь того золота, і все золото. Так, як сонце навесні, коли в городі всяка пташка свище та співає і травичка пахне, так тепер і пан Андрій — увесь сяє в золоті. І коня йому дав воєвода найкращого: двісті червінців коштує самий кінь.
Бульба остовпів.
— Навіщо ж він надяг чуже вбрання?
— Того, що воно краще, того й надяг… I сам їздить, і з ним інші їздять; і він навчає, і його навчають. Як найбагатший польський пан!
— Хто ж його присилував?
— Або ж я кажу — присилував? Хіба пан не знає, що він своєю волею перейшов до них?
— Хто перейшов?
— Пан Андрій.
— Куди перейшов?
— Та до них перейшов. Він уже тепер зовсім їхній.
— Та брешеш ти, свиняче вухо!
— Як же то можна, щоб я брехав? Хіба я дурний брехати? На свою б голову брехав? Хіба я не знаю, що жида повісять, як собаку, коли він збреше перед паном?
— Виходить, по-твоєму, що він продав віру, продав вітчизну?
— Я ж не кажу, щоб він там продавав щось: я сказав тільки, що він перейшов до них.
— Брешеш, чортів жиде! Не було ще такого на християнській землі. Ти вигадуєш, собако!
— Хай мої пороги травою поростуть, коли я вигадую! Хай кожне плюне на могилу батька мого, матері, тестя, і батькового батька, і батька матері моєї, коли я вигадую. Як панська воля, то я навіть скажу, через що він перейшов до них.
— Через що?
— У воєводи є дочка-красуня. Святий Боже, яка красуня! Тут жид усякими способами почав виявляти красу панночки на своїм обличчі: розставив руки, прищулив око і скривив набік рота, немовби щось дуже смачне покуштував.
— Ну то що з того?
— Він задля неї і вчинив це, перейшов до них. Коли чоловік закохається, то він тоді мов підошва: її як намочиш у воді, то гни як хочеш — вона буде гнутися.
Тяжко замислився Бульба. Згадав він, що справді велику силу має квола жінка, що багато дужих душ вона погубила, що податлива на жіночу звабу вдача в Андрія; і стояв він довго, мов укопаний, на одному місці.
— Слухайте, пане, я все розкажу панові, — мовив далі жид. — Тільки-но почувши ґвалт і побачивши, що вони входять до міської брами, я вхопив про всяк випадок із собою низку перлів, бо в місті є красуні і шляхтянки, а коли є красуні і шляхтянки, подумав я, то їм хоч і їсти нічого, а перли куплять. І як тільки слуги хорунжого пустили мене, я побіг до воєводи в двір продавати перли. Розпитався про все в служниці-татарки. “Буде весілля зараз, як тільки проженуть запорожців. Пан Андрій обіцявся прогнати запорожців”.
— І ти не вбив його на місці, того чортового сина? — гукнув Бульба.
— За віщо ж убивати? Він перейшов самохіть. Що чоловік винен? Де йому краще, туди й перейшов.
— І ти бачив його в лице?
— Їй-богу, в саме лице! Такий гарний вояк! Кращий за всіх. Дай йому Боже здоров’я, мене відразу пізнав, і коли я підійшов до нього, він і каже мені…
— Що ж він каже?
— Він каже… перше кивнув пальцем, а тоді вже каже: “Янкелю!” А я: “Пане Андрію!” — кажу. “Янкелю, скажи батькові, скажи братові, скажи всім козакам, скажи запорожцям, скажи всім, що батько — тепер мені не батько, брат — не брат, товариші — не товариші і що я з усіма ними буду битися, з усіма буду битися!”
— Брешеш, чортів Юдо! — несамовито крикнув Тарас, зовсім не пам’ятаючи себе. — Брешеш, собако! Ти й Христа розіп’яв, проклятий від Бога лиходію! Я тебе вб’ю, сатано! Тікай відсіля швидше, а ні — тут тобі й смерть!
І, промовивши це, Тарас вихопив шаблю. Зляканий жид прожогом кинувся геть, скільки сили було в його тонких сухих литках. Довго біг він, не оглядаючись, козацьким табором, а тоді ще далеко чистим полем, хоч Тарас і не гнався за ним, розміркувавши, що не слід на першому, хто нагодився, зганяти свою злість.
Тепер згадав він, що бачив минулої ночі Андрія, який переходив табором із якоюсь жінкою, і похилив сиву голову, а все ж ще не хотів вірити, щоб могло статися таке ганебне діло, щоб його син, його рідна дитина, продав і віру, й душу свою.
Нарешті повів він свій полк у засідку й сховався з ним за лісом, який ще один і зостався не спалений козаками. А запорожці, і піші, й кінні, зайняли три шляхи перед трьома брамами. Один за одним посунули курені: Уманський, Поповичівський, Канівський, Стебликівський, Незаймайківський, Гургузів, Титарівський, Тимошівський. Тільки Переяслівського не було. Дуже курнули козаки і прокурили свою долю. Хто прокинувся зв’язаний в руках у ворога, дехто й зовсім не прокинувся, сонний перейшов у сиру землю, а сам курінний отаман Хліб без шароварів і жупана опинився в лядському полоні.
З міста почули рух у козацькому таборі. Усі сипнули на вал, і перед очима в козаків постала враз жива картина: польські лицарі, один за одного кращий, стояли на валу. Мідяні шоломи, оздоблені білим, мов той лебідь, пір’ям, сяяли, як сонце. На інших були легенькі шапочки, рожеві й блакитні, з перегнутими набакир верхами; кунтуші з вильотами, шиті золотом і просто облямовані шнурками; у тих шаблі і зброя в дорогій оправі, за яку великі гроші платили пани, — і багато іншого вбрання. Спереду чванькувато стояв, у червоній шапці з золотом, буджацький полковник. Дебелий був полковник, вищий і грубший за всіх, широкий, дорогий кунтуш ледве сходився на череві. З другого боку, ближче до бокової брами, стояв другий полковник, невеличкий чоловічок, сухий, як тріска; але маленькі меткі очі його дивилися пильно з-під насуплених густих брів, і вертівся він швидко на всі боки, жваво показуючи тонкою сухорлявою рукою своєю та віддаючи накази; видко було, що, незважаючи на своє дрібне тіло, він добре знав військову справу. Недалечке від нього стояв хорунжий, довжелезний, з густими вусами й таким червоним лицем, що аж занадто: любив пан міцні меди і не дурень був погуляти. І багато було видко за ними всякої шляхти, озброєної хто на свої червінці, хто на королівський скарб, хто на жидівські гроші, заставивши все, що тільки знайшлося в прадідівських замках. Чимало було і всяких сенаторських дармоїдів, яких брали з собою сенатори на обіди задля панської пихи і які крали зі столу й креденсів срібні келехи й після сьогоднішнього величання другого дня сідали на передки правити кіньми у якого-небудь пана. Було там усячини. Інший раз і випити не було за віщо, а на війну всі причепурилися.
Козацькі лави стояли тихо перед мурами. Не було ні на кому золота; хіба де-не-де блищало воно на держаках щабель та на мушкетах. Козаки не любили пишно вбиратися на війну; прості були на них кольчуги й свити, і далеко чорніли та червоніли чорні, червоноверхі їхні смушеві шапки.
Двоє козаків виїхало наперед із запорозьких рядів: один іще зовсім молодий, другий старіший, обидва гострі на язик і в ділі теж не з остатніх: Охрім Наш і Микита Голокопитенко. Слідом за ними виїхав і Демид Попович, кремезний козак, що вже давно вештався на Січі, бував і під Адріянополем і не раз був лихом битий на своїм віку: горів у вогні і пригнався на Січ обсмалений, з почорнілою головою та обгорілими вусами; але знов убрався в силу на Січі Попович, пустив за вухо оселедець і викохав густі й чорні, як смола, вуса. І вдатний був на в’їдливе слово Попович.
— А красні жупани на всьому війську, та хотів би я знати, чи красна сила у війська?
— Ось я вас! — гукав зверху дебелий полковник. — Усіх перев’яжу! Віддавайте, хлопи, зброю та коней. Бачили, як я перев’язав ваших? Виведіть їм на вал запорожців!
І вивели на вал скручених мотузками запорожців. Попереду всіх був курінний отаман Хліб, без шароварів та верхнього одягу, — так, як ухопили його п’яного. Понурив голову свою донизу отаман, соромлячися голизни своєї перед своїми ж козаками й того, що попався в неволю, як той собока, сонний. І за одну ніч посивіла його міцна голова.
— Не журися, Хлібе! Визволимо! — гукали йому знизу козаки.
— Не журися, друзяко! — озвався курінний отаман Бородатий. — Не велика твоя провина, що тебе вхопили голого: біда може трапитися з кожним чоловіком; але сором їм, що виставили тебе на ганьбу, не прикривши хоч чим-небудь твоєї голизни.
— Знати, що з вас хоробре військо на сонних людей! — казав, поглядаючи на вал, Голокопитенко.
— Ось постривайте, ми вам пообрізуємо чуби! — відповідали їм згори.
— А хотілося б мені подивитися, як вони нам пообрізують чуби! — промовив Попович, повертаючись перед ними на коні, а потім, подивившись на своїх, додав: — А що ж, панове! Може, й справді ляхи правду кажуть, бо як виведе їх отой черевань, їм усім буде добрий захисток.
— А чого ж, ти думаєш, їм буде добрий захисток? — спитали козаки, знаючи, що Попович запевне вже щось їм утне.
— А того, що позад нього заховається все їхнє військо і вже дідька лисого дістанеш кого-небудь списом з-поза його черева! Усі козаки зареготали, і довго ще декотрі з них хитали головою, приказуючи:
— Ну й Попович! Уже як зав’яже кому слово, то тільки ну… Та так і не сказали козаки, що таке “ну”.
— Відступайте, відступайте швидше від муру! — закричав кошовий, бо ляхи, здавалося, не витерпіли глузів і полковник махнув рукою.
Тільки-но козаки од’їхали, як з валу вдарили картеччю. На валу заметушилися, з’явився верхи сам сивий воєвода. Брама відчинилася, і з неї виступило військо. Попереду виїхали рівним шиком гусари в золотом вишитому вбранні, за ними панцерне військо, тоді латники зі списами, потім усі в мідяних шоломах, а далі, нарізно, значні шляхтичі, кожний одягнутий по-своєму. Горда шляхта не бажала ставати у лави аби з ким, і в кого не було загону, той їхав сам зі своїми служниками. Потім знов лави, і за ними виїхав хорунжий; за ним знов лави, і виїхав дебелий полковник; а позаду вже всього війська виїхав останнім низенький полковник.
— Не давайте їм, не давайте їм шикуватися і ставати в лави! — гукав кошовий. — Зразу налягайте на них усіма куренями! Кидайте всі інші брами! Титарівський курінь, налягай збоку! Дядьківський курінь, нападай з другого. Напирайте в потилицю, Кукубенко й Паливодо! Мішайте їхні лави, не давайте їм шикуватися!
І вдарили з усіх боків козаки, збили, змішали ляхів і самі змішалися. Не дали навіть зчинити стрілянину: пішло діло на шаблі та на списи. Всі збилися в одну купу, й кожному випала нагода показати себе.
Демид Попович трьох заколов посполитих та двох найкращих шляхтичів збив із коней, примовляючи:
— Оце добрі коні! Давно вже мені хотілося мати таких коней. І погнав коней далеко в степ, гукаючи козакам, що стояли осторонь, щоб перейняли їх. Потім знов пробився в купу, налетів знов на збитих із коней шляхтичів; одного вбив, а другому накинув аркана на шию, прив’язав до кульбаки й поволік його по всьому полю, знявши з нього шаблю з коштовним держаком і відв’язавши від череса повний гаман з червінцями.
Кобіта, добрий козак і молодий ще, зчепився також з одним із найхоробріших польських шляхтичів, і довго билися вони, схопившися рукопаш. Подужав був уже козак і, зборовши ворога, вдарив гострим турецьким ножем у груди, але й сам не вберігся: раптом вліпила його гаряча куля у скроню. Звалив його найзначніший із панів, прегарний і давнього князівського роду лицар. Стрункий, як молода тополя, літав він на буланому коні своєму і багато вже показав шляхетської лицарської відваги: двох запорожців розрубав надвоє, Федора Коржа, доброго козака, перекинув разом з конем, стрельнув по коневі й дістав списом козака; багатьом постинав голови й руки і звалив козака Кобіту, загнавши йому кулю у скроню.
— Ось із ким хочеться мені помірятися, чий батько дужчий! — гукнув Незаймайківський курінний отаман Кукубенко. І, припустивши коня, налетів на нього ззаду й так галаснув, що всі, хто був поблизу, здригнулися від того несамовитого крику. Лях хотів обернути свого коня, щоб стати чолом до нього, але не послухався кінь: зляканий страшним гуком, кинувся вбік, і дістав його кулею з мушкета Кукубенко. Ввійшла межи плечі йому гаряча куля, і звалився лях з коня. Але й тут ще не піддався, усе силкувався рубнути ворога, та ослабла рука і впала разом із шаблею. А Кукубенко взяв у обидві руки свій важкий палаш і загнав його в сполотнілі вже уста ляхові, й вибив два, як перлове намисто, зуби палаш, розітнув надвоє язика, розтрощив горловий хребець і далеко ввігнався в землю. Так і прибив він його там, як цвяхом, навіки до сирої землі. Мов потужне джерело, ринула вгору червона, як калина над річкою, шляхетна кров і залила весь шитий золотом жовтий кунтуш його. А Кукубенко вже кинув його й пробився зі своїми незаймайківцями до іншого гурту.
— Ач, яке вбрання коштовне покинув! — промовив уманський курінний отаман Бородатий і подався від своїх до місця, де лежав убитий Кукубенком шляхтич. — Я семеро вже вбив шляхтичів своєю рукою, а такого вбрання ще ні на кому не бачив.
І повабився на здобич Бородатий: нагнувся, щоб поздіймати з убитого дорогі шати, вийняв уже турецький ніж, оздоблений самоцвітами, відв’язав од череса гаман з червінцями, зняв із грудей торбинку з тонкою білизною, коштовним сріблом і кучериком дівчини, обережно схованим на спомин. І не почув Бородатий, як налетів на нього ззаду червононосий хорунжий, якого він був уже раз збив з коня й лишив йому добрий рубець на спомин. Розмахнувся хорунжий з усієї руки й рубонув Бородатого шаблею по нахиленій шиї. Не довело до добра козака зазіхання на здобич: покотилася могутня голова й упало безголове тіло, далеко навколо заросивши землю. Полинула у вирій сувора козацька душа, похмура й гнівна, та ще й дивуючись, що так рано вилетіла з такого дужого тіла. Та не встиг ще хорунжий ухопити отаманову голову за чуба, щоб прив’язати до сідла, як уже нагодився й суворий месник.
Немов той шуліка, що колами ширяє в небі на дужих крилах, а тоді враз зупиняється на одному місці, не згортаючи крил, і звідти стрілою шугає на перепела, який розкричався біля самого шляху, — так Тарасів син Остап налетів раптом на хорунжого й накинув йому мотузку на шию. Почервоніло ще дужче й так червоне лице хорунжого, коли зашморгнула йому горлянку міцна петля; ухопився він був за пістоль, але судомно зведена рука не змогла добре націлитись і куля даремно полетіла в поле. Остап тут-таки від його ж сідла одв’язав шовковий шнур, який хорунжий возив із собою на бранців, зв’язав йому руки й ноги, причепив кінець шнура до сідла й потяг його через поле, скликаючи гучно всіх козаків Уманського куреня, щоб ішли віддати останню шану своєму отаманові.
Як почули уманці, що їхнього курінного отамана Бородатого нема вже на світі, покинули поле бою й прибігли поховати його тіло. 1 тут-таки почали радитися, кого їм вибрати за курінного. Нарешті сказали:
— Та нащо радитися? Кращого нам не знайти курінного, як Бульбенко Остап: він хоч і молодший за всіх нас, але розум має, як у старого.
Остап, скинувши шапку, подякував усім козакам-товаришам за честь. Він не відмовлявся ні молодістю, ні молодим розумом, знаючи, що під гарячий час на війні не до того, а зразу повів їх просто на ляхів і навіч усім показав, що не дурно його обрали за отамана. Побачили ляхи, що вже непереливки, відступили й перебігли поле, щоб зібратися на другім кінці його. А низенький полковник махнув рукою чотирьом свіжим сотням, що стояли осібно біля самої міської брами і вдарили звідтіля картеччю на козацькі гурти. Але мало кого дістали: кулі сипнули по волах козацьких, що боязко дивилися на бій. Заревіли злякані воли, повернули на козацький табір, поламали вози й багатьох потоптали. Але Тарас саме тоді вискочив із засідки зі своїм полком і, закричавши, кинувся їм навперейми. Повернула тоді злякана криком оскаженіла череда назад, кинулася на лядські полки, перевернула кінноту і все зім’яла й розкидала.
— Ой, спасибі ж вам, воли! — гукнули запорожці. — Служили ви нам добре у поході, а тепер ще й на війні послужили! — І вдарили ще дужче на ворога.
Багато ляхів тоді перебили. Багато козаків показало себе: Метелиця, Шило, обидва Писаренки, Вовтузенко й чимало інших. Побачили ляхи, що до скрути доходить, викинули корогву й гукнули, щоб відчиняли мерщій міську браму. Зарипіла, відчиняючись, залізом кована брама і впустила збитих у гурт, як овець у кошару, стомлених, закурених вершників. Дехто з запорожців погнався був за ними, але Остап зупинив своїх уманців, промовивши:
— Далі, далі, пани-браття, від мурів! Не годиться наближатися до них.
І справді тієї ж миті з мурів гримнули гармати й посипали всім, що попало, й багатьом дісталося на горіхи. Тоді саме під’їхав кошовий і похвалив Остапа, промовивши:
— Новий отаман, а веде військо немовби старий! Оглянувся старий Бульба подивитись, який там новий отаман, і побачив, що перед уманцям веде на коні Остап, заломивши набакир шапку, з отаманським пірначем у руці.
— Чи ти бач, який! — сказав Тарас, дивлячись на нього; і зрадів старий, і почав дякувати уманцям за те, що вони так ушанували його сина.
Козаки знов одступили, готуючись іти до таборів, а на міському валу знов з’явилися ляхи, вже в подертих опанчах. Запеклася кров на багатьох коштовних кунтушах, і порохом припали гарні мідяні шоломи.
— А що, пов’язали? — гукнули їм знизу запорожці.
— Ось я вас! — усе так само кричав згори дебелий полковник, показуючи мотузку; і все ще не переставали нахвалятися закурені, стомлені вояки, а задерикуватіші перекидалися з обох боків гострими словами.
Нарешті всі порозходилися. Хто ліг одпочивати, утомлений битвою; хто присипав землею свої рани і дер, щоб перев’язати їх, хустки та коштовне вбрання, зняте з убитого ворога. Інші, що були бадьоріші, почали зносити тіла й віддавати їм останню честь: шаблями, списами копали могили; шапками, полами вибирали землю; склали чесно козацькі тіла й засипали їх свіжою землею, щоб круки та хижі орли їм очей не видзьобували. А лядські тіла, поприв’язувавши десятками до хвостів диким коням, пустили по всьому полю, і довго потім гналися за ними, шмагаючи їх по боках. Оскаженілі коні тікали борознами та горбами, через яри та протоки, і бились об землю закривавлені й пилом припорошені лядські трупи.
Потім посідали кружкома всі курені вечеряти й довго гомоніли про діла та звитяги, що випали кожному з них на вічний спомин людям прийшлим та нащадкам. Довго не лягали вони; а найдовше не лягав старий Тарас, усе міркуючи, чому Андрія не було поміж ворожим вояцтвом. Чи сумління не пустило Юду вийти супроти своїх, чи жид одурив і він просто попався в неволю. Але раптом згадав Тарас, що занадто було прихильне серце Андрієве до жіночої зваби, й защеміло його старе серце й тяжко заклявся він у душі супроти польки, що причарувала його сина. I виконав би він свою клятьбу: не подивився б він на її красу, витяг би її за густу, пишну косу й поволік по всьому полю поміж усіма козаками. I потовклися б об землю, закривавлені і порохом приладі, її чудові груди та плечі, блискучі, як той нетанучий сніг, що вкриває гірські верховини. Роздер би він на шматки її пишне, прекрасне тіло. Але не відав Бульба, що готує Бог людині на завтра, і почав він дрімати й нарешті заснув.
А козаки все ще гомоніли поміж собою, і цілу ніч стояла біля багаття, розглядаючися пильно на всі боки й очей не стуляючи, твереза варта.
