Одне слово, винесли лампи на ганок, накрили стіл і почали виносити гарячі самовари, таці з чаєм, цукром, з варенням, тортами, пухкими свіжими запашними медяниками, а потім всілякі страви, дорогі наїдки, жирні борщі, курей, смажених гусей, печеню, найкращі вина і наливки. Я тільки стояв здалеку і дивився, як, нівроку, їдять і п’ють у єгупецьких багатіїв, щоб лихе око їм не зашкодило. “Останні штани в заставу віддати,— подумав я собі,— аби багатієм бути!” Знаєте, здається, того, що тут падає під стіл, вистачило б для моїх дітей на цілий тиждень. Ґвалт, боже милосердий, ти ж довготерпеливий, всеблагий Господь, великий і добрий бог, який вершить усе по справедливості і совісті, як же це так вийшло, що ти одному віддав усе, а другому нічого? Одному калачі, а другому плачі? Але, з другого боку, я собі подумав: “Е, ти, Тев’є, великий дурень, слово честі! Ти хочеш його навчати, як правити світом? Мабуть, коли він так наказує, то воно так і мусить бути”. Ось вам доказ, якби мусило бути інакше — то було б інакше. Ви спитаєте, чому таки не інакше? То на це є відповідь: “Рабами були ми в Єгипті” — нічого не вдієш, на те ми живемо на цьому світі. Людина повинна вірити і сподіватись; кожний мусить вірити, по-перше, що є бог на світі, і покладатись на Всевишнього, що з часом життя, певно, покращає…
— Стривайте, а де подівся візник? — чую я чийсь голос.— Уже поїхав, неборака!
— Боронь боже! — озиваюсь я здалеку.— Як це можна поїхати, не попрощавшись? Добривечір,— кажу,— добривечір вам усім, хліб та сіль, їжте на здоров’я, і хай вам усе добре смакує.
— Ідіть же сюди,— звертаються вони до мене.— Чого ви стоїте там у темряві? Хоч подивимось на вас, побачимо, який ви на вигляд. Може, чарку вип’єте?
— Чарку? Ох,— кажу,— хто відмовляється від чарки? Як там написано в Біблії: “Кому життя, а кому смерть”. Це означає: сварка сваркою, а чарка чаркою. Будьмо здорові,— кажу я і вкидаю чарчину.— Щоб євреї,— кажу,— завжди були добрими євреями! Хай Господь їм дасть,— кажу,— здоров’я і сили, щоб вони могли зносити всі нещастя.
— Як вас звуть? — звертається до мене сам багатій, гарний на вроду єврей у ярмулці.— Звідки ви? Де живете? Пораєтесь коло чого? Чи ви жонаті? Чи маєте дітей і скільки дітей?
— Дітей? — кажу.— Хвалити бога! Коли кожна дитина варта, як моя Голда хоче мене переконати, мільйона, то я багатший від найбільшого єгупецького багатія. Шкода тільки,— кажу,— що сумирні не пихаті, а бідні не багаті, як сказано у нас: “Наука божа серцю мила”,— у кого гроші, в того й сила. Хоч правда, гроші мають Бродські, а в мене є дочки. А коли хто,— кажу,— дочок має, того сміх проймає. Та нічого, Господь бог — наш батько. Він завжди доб’ється свого, себто він сидить там високо на небі, а ми мучимось тут, унизу. Працюєш, тягаєш колоди, хіба маєш інший вихід? Як у талмуді сказано: “Де путніх нема людей…” — там і осел соловей. Єдине нещастя — це харчі. Як моя бабка, хай царствує, бувало, каже: “Коли б пелька в домовині лежала, голова б у золоті купалась…” Пробачте,— кажу,— що згадую про пельку. Нема нічого прямішого від кривої драбини і прихованішого від одвертого слова, а надто ще,— кажу,— коли береш чарку натщесерце.
— Дайте людині щось поїсти! — озивається багатій, і на столі з’являється усяка всячина: риба, і м’ясо, і печеня, і кури, і тьма-тьмуща пупків та печінок.
— Хочете поїсти? — звертаються вони до мене.— Ідіть помийте руки.
— Хворого запитують, здоровому дають. Що ж,— кажу,— спасибі вам. Трошки горілки,— кажу,— будь ласка, але піти до столу, розсістися і бенкетувати в той час, коли там, удома, моя дружина і діти, дай їм боже здоров’я… Якщо ваша ласка буде…
Одним словом, вони, видно, здогадалися, на що я натякаю, і почали вантажити на мою підводу кожен окремо: хто булку, хто рибу, а хто печеню, той курку, цей чаю з цукром, той горщик смальцю, а той слоїк варення…
— Це ви,— кажуть вони,— привезете додому в подарунок вашій жінці і дітям, а тепер скажіть, скільки, на вашу думку, треба вам заплатити за те, що ви зробили для нас?
— Теж вигадаєте,— кажу,— з якої речі я буду встановлювати, скільки саме? Яка ваша добра ласка буде,— кажу,— так ви і заплатите. Ми порозуміємось, як то кажуть, червінцем менше, червінцем більше. Злидень злиденнішим не стане…
— Ні,— кажуть вони,— ми хочемо послухати від вас самого, реб Тев’є! Не бійтеся. Вас за це, боронь боже, на голову не скарають.
“Що робити? — міркую собі.— Кепська справа: сказати карбованця,— шкода, а що, коли можна взяти два? Сказати два — боюсь, може, подумають, що я збожеволів: за що тут платити два карбованці?”
— Троячку!!! — зірвалось у мене з язика, і вибухнув такий регіт, що я від сорому мало не крізь землю пішов.
— Не ображайтесь на мене,— кажу,— може, я прохопився зайвим словом. Кінь,— кажу,— на чотирьох ногах спотикається, тим більше людина з одним язиком…
Знявся ще більший регіт, всі просто за боки бралися від сміху.
— Годі вже сміятися! — озивається багатій, витягає з бічної кишені великого гаманця і виймає з того гаманця — скільки гадаєте, наприклад? Ану, вгадайте! Десятку, червону, як жар,— щоб я так на світі жив, не знаючи лиха разом з вами! — і каже так: — Оце маєте від мене. А ви, діти, дайте, хто скільки вважає за потрібне.
Одним словом, чого тут довго розводитись! Як посипались на стіл п’ятірки, троячки і карбованці — руки і ноги затремтіли в мене, мені здавалось, що от зараз упаду непритомний.
— Ну, чого стоїте? — звертається до мене багатій.— Зберіть свої кілька карбованців, що на столі, та їдьте собі на здоров’я до своєї жінки і дітей.
— Хай вам бог дасть,— кажу,— удвічі більше, щоб ви мали вдесятеро, у сто разів більше, щоб ви мали всякого добра і багато втіхи! — І загрібаю обома руками гроші, навіть не лічу — де там лічити! — запихаю в усі кишені.— На добраніч,— кажу,— бувайте здорові, і бажаю,— кажу,— багато втіхи вам, і вашим дітям, і вашим онукам, і всій вашій родині,— так кажу я і подаюсь до свого воза. Раптом озивається до мене багатійка, ота, що в шовковій хустці:
— Заждіть хвилинку, реб Тев’є, від мене ви дістанете зовсім окремий подарунок. Приїздіть, будь ласка, завтра! Я маю,— каже вона,— муругу корову. Була це колись чудова корова, давала двадцять чотири кварти молока, тепер її зурочили, і вона перестала доїтися, тобто вона доїться, але молока не дає…
— Дай боже вам багато здоров’я,— кажу я,— а ви не турбуйтесь, у мене ваша корова і доїтиметься, і молока даватиме. Моя стара, нівроку, така хазяйка, що з нічого робить локшину, з пальців варить затірку, з чудес справляє суботу і буханцями укладає дітей спати… Не ображайтесь,— кажу,— може, я щось зайве бовкнув. На добраніч, усього найкращого вам, бувайте здорові,— кажу я і подаюсь геть з ганку.
Вийшов на подвір’я, підходжу до воза, оглядаюсь: де кінь? Ой лишенько, нещастя, напасть, біда! Дивлюсь навколо — нема, пропала шкапа!
“Ну, Тев’є,— думаю собі,— ти вскочив у халепу…” І згадується мені цікава байка, яку я колись прочитав десь у книжиці, про те, що якісь волоцюги злапали на чужині чесного чоловіка, заманили до себе на околицю міста в палац, дали йому їсти, а потім раптом зникли геть усі, залишивши його наодинці з жінкою; жінка враз перевернулась на хижого звіра, хижий звір обернувся на кішку, а кішка на перевертня… “Диви-но, Тев’є,— розмовляю я сам з собою,— чи тобі не готують якоїсь пастки”.
— Чого ви там бабраєтесь і чого буркочете? —запитують у мене.
— Чого бабраюсь? — відповідаю я.— Бідна моя голова,— кажу,— шкодую, що на світ народився. В мене велике нещастя: конячина моя…
— Ваша конячина,— кажуть вони мені,— у стайні. Підіть, будь ласка, туди, у стайню.
Заходжу в стайню, дивлюсь: еге, слово честі! Моя кобила стоїть собі любенько поміж багатієвими кіньми і, допавшись до корму, уминає овес, аж за вухами лящить.
— Послухай-но,— кажу я їй,— розумнице моя, час уже додому! З незвички допадатися так до вівса не можна! Зайвий кусень, кажуть, може зашкодити…
Одним словом, я насилу ублагав її, чемненько запріг і подався додому веселий, жвавий, виспівуючи “Царю небесний” у найкращому настрої. А конячина моя ніби теж переродилася, у нову шкіру вбралася: вже не ждала мого батога, бігла, любо подивитись! Приїхав я додому пізно вночі і, радісний, щасливий, розбудив жінку.
— З празником,— звертаюсь до неї,— вітаю тебе, Голдо!
— Згорів би ти з твоїм празником і віншуванням,— каже вона.— Чого ти сьогодні такий святковий, мій дорогий хлібодавцю? Ти з весілля повертаєшся чи з обрізання, мій загрібателю золота!
— І весілля в нас,— кажу,— і обрізання! Постривай, дружино моя, ось побачиш зараз великий скарб. Але насамперед розбуди дітей, нехай вони, бідолашні, теж поласують,— кажу,— єгупецькими стравами…
— Чи ти здурів, чи ти сказився, чи клепки всі порозгублював, чи з глузду з’їхав? Плетеш таке, наче збожеволів, прости господи! — каже мені моя жінка і лається, обкладає прокльонами, як звичайно ведеться у бабів.
— Баба,— кажу,— лишається бабою! Недаремно твердить цар Соломон, що серед тисячі жінок він не знайшов жодної путньої. Щастя, слово честі, що тепер уже не заведено мати багато жінок,— так кажу я, повертаюсь до свого воза і вношу звідти все, що мені там поклали, і ставлю всі страви на стіл. Мої дітлахи, побачивши булки, почувши запах м’яса, навалилися, бідолахи, на стіл, мов ті голодні вовки. Почали хапати, аж руки в них тремтіли, спритно орудували зубами, поїдали все, як сарана. Дивився я, і сльози навертались мені на очі…
— Ну, скажи нарешті,— звертається до мене моя дружина,— в кого це була така учта чи просто вечеря, що ти такий радісний?
— Не поспішай,— кажу я,— Голдо, ти про все дізнаєшся. Роздмухай лише самовар, ми всі посідаємо до столу,— кажу,— нап’ємось чаю, як годиться. Людина,— кажу,— живе тільки раз на світі, не двічі. Тим паче,— кажу,— що ми вже маємо тепер свою власну корову на двадцять чотири кварти молока щодня. Узавтра, бог дасть, я її приведу. Ану, Голдо,— звертаюсь я до неї далі і вихоплюю весь пак асигнацій,— ану, вгадай, скільки ми тут маємо грошей?
Дивлюсь на мою жінку — вона змінилась на виду, стала біла як крейда, не може слова вимовити.
— Господь з тобою, Голдо-серце,— кажу я,— чого ти так перелякалась? Може, боїшся,— кажу,— що це я когось обікрав чи пограбував? Фе,— кажу,— соромно тобі! Ти Тев’єва жінка вже стільки років і можеш таке подумати на мене? Дурненька,— кажу,— це чисті гроші, зароблені чесно моїм розумом і моєю працею. Я врятував дві істоти від великої небезпеки,— кажу,— якби не я, бозна-що сталося б з ними!..
Одним словом, я їй розповів усе з початку до кінця, як Господь бог повівся зі мною, і ми почали вдвох перелічувати гроші ще раз і ще раз. Там було двічі по вісімнадцять7 карбованців і ще один карбованець, отже, маєте, значиться, капітал у тридцять сім карбованців. Моя стара аж заплакала.
— Чого ти плачеш,— кажу,— дурна бабо!
— Як мені не плакати,— каже вона,— коли сльози ллються. Коли серце вщерть сповнене, з очей ллється через вінця. Богом клянуся, серце мені віщувало,— каже вона,— що ти приїдеш з радісною звісткою. Я вже не пам’ятаю того часу, коли мені снилася бабуся Цейтл, хай їй буде земля пером. Я сплю, і раптом сниться мені дійниця, ущерть повна; баба Цейтл, мир їй, несе дійницю під фартухом, щоб, крий боже, не зурочили, а діти кричать: “Мамо, моні!..”
— Не лізь тільки поперед батька в пекло,— кажу я,— серце моє. Нехай баба Цейтл спочиває в світлому раю,— кажу,— ще невідомо, чи дасть корова молоко. Але, коли бог,— кажу,— міг створити таке чудо, що ми матимемо корову, він, мабуть, подбає, щоб корова була коровою… Дай мені краще пораду, Голдо-серце, що робити з грішми?
— Отакої,— мовить вона,— скажи, що ти маєш на думці робити, Тев’є, з такою силою грошей, нівроку?
— Е, ні,— кажу,— що, на твою думку, нам робити з таким, нівроку, капіталом?
І ми вдвох почали міркувати і так і сяк, п’яте й десяте, ламали собі голову, перераховуючи всі можливі на світі заробітки. Тієї ночі ми торгували чим хочете: купили пару коней і відразу-таки продали їх із зиском, відкрили бакалію в Бойберику, поспродували весь крам і одразу ж відкрили мануфактурну крамницю; придбали ділянку лісу, взяли відступного кілька карбованців і накивали п’ятами; взяли в оренду анатівську таксу8; навіть віддавали гроші в позичку під процент.
— Не доживуть того мої вороги! — озивається моя жінка.— Ти хочеш розтринькати наші грошенята, лишитися з батіжком?
— А що ж,— кажу,— торгувати хлібом і потім збанкрутувати краще? Мало людей скручують собі в’язи на пшениці? Іди,— кажу,— послухай, що в Одесі робиться!
— На чорта мені здалася,— каже вона,— Одеса. Мої діди і прадіди не були там, і мої діти там не будуть, поки я живу і ноги мене носять.
— Що ж ти хочеш? — кажу я.
— Що я хочу? — каже вона.— Я хочу, щоб ти не був йолопом і не плів дурниць.
— Авжеж,— кажу,— тепер ти розумна, як то кажуть: коли грошву дістав, то й розумний став… Це завжди так!
Одне слово, ми кілька разів посварились і зразу ж помирились. Вирішили до муругої корови докупити ще одну корову, дійну, тобто таку, що дає молоко…
Ви ж, мабуть, запитаєте: чому корову, а не коня? На це я вам відповім: чому коня, а не корову? Бойберик таке місце, куди щоліта збираються всі єгупецькі багатії на дачі, і оскільки єгупчани — люди дуже делікатні, призвичаєні до того, щоб їм усе підносили мало не до рота, починаючи від дров, м’яса, яєчок, курей і кінчаючи цибулею, перцем, петрушкою,— чому ж не знайтися людині, яка б взяла на себе приносити їм щодня в хату сир, масло і сметану? Оскільки єгупчани люблять попоїсти, а пальці, як то кажуть, у них діряві, то можна заробити коло них добру копійчину. Головне, щоб товар був добрячий. А такого товару, як у мене, ви навіть у Єгупці не знайдете. Дай боже мені стільки років щастя разом з вами, скільки разів дуже поважні люди, з християн, просили в мене, щоб я їм привозив свіжий товар.
— Ми чули,— кажуть вони,— Тевелю, що ти чесна людина, хоч ти й нехристь…
Від євреїв, думаєте, можна почути таку похвалу? Чорта пухлого! Жодного ласкавого слова не почуєте від наших євреїв. Вони знають тільки совати носа в чужі горщики. Побачать у Тев’є зайву корівчину, бричку нову й одразу почнуть ламати собі голову: звідки це взялося? Чи не торгує отой самий Тев’є фальшивими асигнаціями? Чи, може, він нишком-тишком курить горілку?.. “Ха-хаха! Ламайте собі,— думаю я,— браття, голови на здоров’ячко!..” Не знаю, чи повірите мені — ви майже перший, кому я розповів усю цю пригоду…
Але здається мені, я трохи забалакався. Не гнівайтесь, треба взятися до справ, як то кажуть, кожному своє. Ви до своїх книжок, а я до своїх горнят і глечиків… Одно прошу вас, пане, щоб ви хоч не вписали мене в книжку. А коли впишете, то принаймні не виставляйте мого імені… Бувайте здорові, і хай вам добре ведеться…
Химери
— “Багато думок у серці людини” — так, здається, написано у святій Біблії? Пояснювати вам цього не треба, реб Шолом-Алейхем. Але звичайною мовою, по-простому кажучи, є приказка: найкращому коневі потрібен батіг, найрозумнішій людині — порада. З приводу чого це я кажу? Таки з приводу самого себе, бо коли б я був розумний, мене, певно, не спіткала б така халепа. Але “життя і смерть у руці божій”,— коли бог хоче покарати людину, він позбавляє її розуму. Уже скільки разів я казав самому собі: “Подумай лишень, Тев’є, йолопе такий, у тебе ж, кажуть, є голова на плечах, чому ж ти дозволив, щоб тебе завели на слизьке, та ще так по-дурному? Хіба тобі погано було б тепер, приміром, з твоїми заробітками, нівроку, з твоїм сиром і маслом, що набули такої слави в цілій окрузі — у Бойберику, в Єгупці,— скрізь, де тільки хочете. От було б добре тепер, якби грошенята лежали собі тихенько, сховані в скрині, і жодна людина не знала б про це. Бо кому яке діло, скажіть, будь ласка, чи є у Тев’є гроші, чи нема? Справді, хіба хто цікавився долею нещасного Тев’є, коли його обсіли злидні і він тричі на день помирав з голоду разом з жінкою і дітьми? Тільки згодом, після того як бог зглянувся на Тев’є, коли доля всміхнулася йому і він сяк-так домігся чогось у житті, почав відкладати копійчину на чорний день, увесь світ заговорив про нього, і Тев’є вже став реб Тев’є — не жартуйте з ним! З’явилось багато друзів, як у святому письмі сказано: “Усі улюблені”,— коли бог дає дрібку, люди дають цілу скибку. Кожний приходить із своїм: той пропонує мануфактурну крахмницю, цей — бакалію, той радить купити хату у власність на віки вічні, цей каже — пшеницю, той — ліс, цей — торги… “Люди добрії — кажу.— Відчепіться! Ви помиляєтесь: певно, думаєте, що я Бродський? Дай боже нам усім,— кажу,— мати те, чого мені бракує до трьохсот карбованців, і навіть до двохсот, і навіть до ста п’ятдесяти! Чуже добро,— кажу,— легко оцінювати. Кожному здається, що в іншого повні жмені золота, підійдеш ближче, а це — мідний ґудзик”.
Одне слово, бодай їм лиха година, нашим євреям, вони мене таки зурочили! Родич, не знати звідки, взявся на мою голову. Чорти його батька знає, хто він, як то кажуть, п’яте колесо до воза, Менахем-Мендл звуть його. Завжди десь бігає, щось вигадує, вдається в химери, голову морочить собі й іншим, бодай йому лиха година. Він мене запопав і забив памороки нісенітницями, дурницями, надхмарними замками. Ви, може, спитаєте, яке відношення маю я, Тев’є, до Менахем-Мендла? На це я вам відповім — так судилося. Ось послухайте цікаву річ.
Приїхав я одного разу до Єгупця на початку зими із своїм товаром, привіз понад двадцять фунтів масла, свіжого, як сльоза, і два ворочки сиру — золото, а не товар! — дай боже нам обом таке щастя! Ви вже самі, мабуть, розумієте, що я поспродував усе скоро й легко, не залишив собі ані крихти. Не встиг навіть відвідати всіх своїх давніх покупців, бойберицьких дачників, що виглядають на мене, як на месію. Бо чорта лисого мають ваші єгупецькі купці такі продукти, як Тев’є! Мені не личить вихвалятися перед вами. Як каже пророк: “Нехай хвалить тебе чужий…” — добрий товар сам себе хвалить.
Одне слово, поспродувавши все до цурки і підкинувши коняці трохи сіна, я пішов поблукати по місту. “Людина з праху створена”,— я ж людина, не більше. Отже, хочеться поглянути на світ божий, подихати свіжим повітрям, побачити дивовижі, що їх Єгупець виставляє у вітринах, як то кажуть: очима — прошу, дивись, розглядай, скільки хочеш, а руками — зась!..
Стоячи отак перед великою вітриною із золотими імперіалами і безліччю срібних карбованців, з банковими білетами та з силою-силенною асигнацій, думаю я собі при цьому: “Владико небесний! Коли б у мене була хоч одна десята частка того, що тут є, які б я скарги мав тоді на бога і хто б на світі міг зі мною зрівнятися? Насамперед я б видав заміж свою старшу дочку, дав би їй п’ятсот карбованців посагу, крім подарунків, крім одягу й весільних витрат; підводу і своїх корівок я б спродав, переїхав би, не гаючись, до міста, купив би собі місце біля почесної східної стіни в синагозі9, а своїй жінці, дай боже їй здоров’я, трохи перлів; і пожертви роздавав би, як найповажніший хазяїн; подбав би, щоб синагога була вкрита залізом, а не стояла так, як тепер, без даху, от-от завалиться; збудував би школу для дітей і богадільню, як у всіх порядних містах, щоб біднота не валялась на голій землі в синагозі. Яків-паливода не був би в мене більше старостою похоронного товариства, годі вже йому дудлити горілку і жерти пупки й печінки громадським коштом!..”
— Добридень, реб Тев’є! — чую голос ззаду.— Як ся маєте?
Обертаюсь, дивлюся — я б міг заприсягтися, що знайомий!
— Доброго здоров’я,— кажу,— звідки ви?
— Звідки? З Касрилівки10,— відповідає він,— таки ваш родич, тобто ваша жінка Голда доводиться троюрідною внучкою моїй бабці.
— Стривайте-но,— кажу,— то ви, може, і є зять Леї-Двосиного чоловіка Борух-Герша?
— Майже вгадали,— озивається він до мене.— Я зять Леї-Двосиного Борух-Герша, а моя жінка — Шейна-Шейндл Леї-Двосиного Борух-Герша. Тепер ви вже знаєте?
— Стривайте-но,— кажу,— бабка вашої тещі, Сура-Єнта, з тіткою моєї жінки, Фрумою-Златою, були, коли не помиляюсь, кровні двоюрідні сестри, і, якщо пам’ять мене не зраджує, ви середульший зять у Леї-Двосиного Борух-Герша. Але біда в тому, що я забув, як вас звати. Ваше ім’я,— кажу,— просто вилетіло у мене з голови. Як же вас звуть?
— Мене,— каже він,— звуть Менахем-Мендл Леї-Двосиного Борух-Герша. Так звуть мене дома, у Касрилівці.
— Коли так, мій любий Менахем-Мендл,— озиваюся до нього,— вітаю тебе від щирого серця! Скажи ж мені, дорогий мій Менахем-Мендл, що ти тут робиш, як ся мають твоя теща і твій тесть, хай живуть довгі літа? Як твоє здоров’я,— кажу,— як щастить тобі в твоїх справах?
— Ет,— махнув він рукою,— на здоров’я гріх скаржитись, живемо помаленьку, але справи тепер не дуже-то добрі.
— Нічого, бог якось поможе,— кажу я і зиркаю на вбрання бідолахи: потріпане в багатьох місцях, а чоботи, вибачайте, страшенно стоптані… — Нічого,— кажу,— справи, напевно, покращають, як сказано у нас: “Суєта суєт” — не в грошах щастя. Сьогодні так, завтра інак, аби живі були. Головне,— кажу,— не занепадати духом,— єврей мусить сподіватися. Ну, а те, що поневіряємося? На те ж ми євреї. Як то кажуть: коли ти солдат, то нюхай порох. Все на світі мара, химера… Ти скажи мені краще, Менахем-Мендл-серце, чого це ти раптом, з доброго дива, потрапив сюди, в Єгупець?
— Як то,— каже він,— чого я сюди потрапив? Я вже тут,— каже він,— отак потихеньку, помаленьку років з півтора.
— Он як? То ти, виходить, зовсім тутешній,— кажу,— постійний житель Єгупця?
— Ш-ш-ш! — зашипів він на мене й оглядається навколо.— Не кричіть так голосно, реб Тев’є! Я таки тутешній,— каже він,— що правда, то правда, але не будемо про це голосно говорити, нехай воно між нами залишиться…
Я стою й дивлюся на нього як на божевільного.
— Ти втікач,— кажу,— ховаєшся в Єгупці посеред базару?
— Не питайте,— каже він,— реб Тев’є. Ви, певно, зовсім не обізнані з єгупецькими законами і звичаями… Ходімо,— каже він,— я вам усе розповім, і ви зрозумієте, що означає бути тутешнім і в той же час бути нетутешнім…
І він почав мені докладно пояснювати, як тут доводиться поневірятись і викручуватися.
— Послухай мене, Менахем-Мендл,— кажу я,— їдьмо до мене в село на день, ти хоч відпочинеш і трохи заспокоїшся. Будеш,— кажу,— у нас бажаним гостем, моя стара дуже зрадіє тобі.
Одним словом, я його умовив: їдемо вдвох. Прибули додому — всі зраділи! Такий гість! І родич — брат у других! Це ж не жарт! Своє, як то кажуть, не чуже. Почалося: що чувати в Касрилівці? Що поробляє дядько Борух-Герш? Як ся має тітка Лея-Двося? Дядько Йосл-Менаше? Тітка Добриш? А дітоньки їхні як поживають? Хто помер? Хто одружився? Хто розлучився? У кого народилась дитина, а хто має народити?
— Навіщо тобі,— кажу,— здалися, дружино моя, чужі весілля і чужі обрізання? Ти подбай краще,— кажу,— щоб було що перекусити. “Хто потребує, хай прийде і підживиться”,— перед їжею балачки в голову не лізуть. Якщо,— кажу,— є борщ, дуже добре, а як ні — то не зашкодять книші, вареники, галушки, млинці, налисники, вергуни. Нехай,— кажу,— буде більше на одну страву, аби жваво.
Одним словом, ми помили руки і гарненько перекусили, чим бог послав.
— Їж, Менахем-Мендл,— звертаюсь я до нього,— адже однаково, як сказав цар Давид11, “все суєта суєт” — світ дурний і фальшивий. А здоров’я,— так, бувало, каже моя бабка Нехама, хай царствує — розумна була жінка, мудра голова,— здоров’я і веселощі шукай у полумиску…
У мого гостя, бідолахи, аж руки трусилися — не знаходив слів, щоб похвалити мою жінку за обід, присягався, що не пам’ятає того часу, коли їв таке молочне, такі чудові книші і такі смачні вергуни.
— Дурниці,— кажу,— коли б ти Менахем-Мендл, спробував її печеню,— кажу,— або фаршировану рибу, ти б знав тоді, який смак мають райські страви.
Одним словом, попоїли, помолились і розбалакались. Кожен, звичайно, про своє: я про свої справи, він про свої. Я — про те про се, п’яте, десяте, а він розповідає про свої діла в Одесі та Єгупці, як він бував уже разів з десять, як то кажуть, на коні і під конем, сьогодні — багач, завтра — злидар, а далі знову багач і ще раз бідняк; торгував чимсь таким, про що я зроду-віку не чув, якимись чудернацькими “гос” і “бес”12, “акції-шмакції”, “потивілови”, “мальцев-шмальцев”, чорти їх батька знає. І якісь карколомні суми: десять тисяч, двадцять тисяч — грубий шмат грошей!
— Скажу тобі по щирості, Менахем-Мендл,— озиваюсь я до нього,— те, що ти розповідаєш про свої діла, безперечно, мудра штука, це треба вміти. Одного я тільки не розумію: наскільки я знаю твою жіночку, то мені,— кажу,— дуже дивно, як це вона дозволяє тобі так шугати в небеса і не прибуває до тебе верхи на мітлі.
— Ет! — каже він мені, зітхнувши.— Цього ви мені, реб Тев’є, краще не згадуйте. Вона мені і так дає перцю з маком. Почули б ви,— каже він,— що вона мені пише, ви б самі сказали, що я святий праведник. Але це все пусте, на те вона жінка, щоб мене в могилу заганяти. Є,— каже він,— далеко гірші речі: у мене є ще, розумієте ви мене, теща! Довго розповідати вам про неї не варт,— каже він,— ви її знаєте!..
— Виходить, як у Біблії сказано: “Перисті, рябі і червоні” — тобто болячка на болячці, а на тій болячці ще й прищ.
— Ваша правда,— каже він,— реб Тев’є, маєте цілковиту рацію. Болячка, звісно, болячка, але прищ, ой, отой прищ ще гірший від болячки!..
Одне слово, ми отак помалу теревенили аж до пізньої ночі. Голова мені обертом ішла від його розповідей про дивовижні справи з тисячами карбованців, що летять вгору і вниз, і про мільйони Бродського… Мені потім цілу ніч плуталося в голові: Єгупець… золоті імперіали… Бродський… Менахем-Мендл з тещею… Лише вранці другого дня він набрався духу. В чім річ?
— Оскільки,— каже він мені,— у нас в Єгупці настає час, що гроші у великій пошані, а ціни на товари впали так, що далі нікуди, ви тепер маєте нагоду, реб Тев’є, заробити гарну копійчину, а мене,— каже він,— ви врятуєте, тобто ви просто можете мене воскресити, вирвати з пазурів смерті.
— Ти говориш, як хлопча,— відказую я йому,— гадаєш, певно, що в мене єгупецькі гроші, золоті імперіали? Дурненький,— кажу я,— чого мені бракує до мільйонів Бродського, було б добре, щоб ми вдвох заробили до Пасхи.
— Воно так,— каже він,— це я й сам знаю. Але ви гадаєте, що для цього треба мати багато грошей? Коли б ви,— каже,— дали мені тепер одну сотню, я б вам зробив з неї за три-чотири дні дві сотні, три сотні, шість сотень, сім сотень, а може, навіть і цілу тисячу!
— Дуже можливо,— кажу,— що буде, як у Біблії сказано: “Близько до заробітку і далеко від кишені”. Але ж,— кажу,— про це можна було б говорити, якби було чим ризикувати. А коли немає тієї сотні, то виходить,— кажу,— що прийшов з батіжком і пішов з батіжком чи, інакше кажучи, як вкладеш хворобу, матимеш трясця.
— То пусте,— озивається він до мене.— Сотня у вас, реб Тев’є, ще знайдеться. При ваших заробітках та з вашим ім’ям, нівроку…
— Що з того,— кажу,— що є ім’я? Ім’я це, звичайно, гарна річ. Але, на жаль, я лишаюся з ім’ям, а гроші все-таки у Бродського. Коли хочеш,— кажу,— знати достеменно, то в мене набереться власного капіталу, може, з сотню карбованців і цією сотнею треба заткнути тисячу дірок: по-перше, видати заміж дочку…
— От бачите,— каже він,— про це ж таки йде мова! Бо коли ще ви матимете, реб Тев’є, таку нагоду вкласти одну сотню і дістати, як бог дасть, стільки, щоб вам,— каже,— вистачило і на посаг дочкам, і на дещо інше?
І почалися нові теревені на три-чотири години, щоб пояснити мені, як він робить з карбованця три, а з трьох десять.
— Насамперед,— каже він,— вносиш сотню і наказуєш купити десять штук,— я вже забув, як це зветься,— і чекаєш кілька днів, поки воно піднімається. Даєш тоді телеграму десь туди, щоб не продали і за всі гроші купили вдвічі більше, потім воно знову піднімається, даєш ще раз телеграму. Отак помалу кілька разів,— каже він,— аж поки з сотні стає дві, з двох — чотири, з чотирьох — вісім, з восьми — шістнадцять, таки просто чудеса, та й годі! Є,— каже,— в Єгупці такі, що оце тільки нещодавно ходили без чобіт, були маклерами, прикажчиками, попихачами, а тепер вони мають свої власні кам’яні будинки, а жінки їхні мають клопіт з шлунками — їздять за кордон лікуватися… А самі вони мчать по Єгупцю у каретах з гумовими шинами — геть з дороги, голото! — і вже не впізнають знайомих!..
Одне слово, чого там довго розводитись? Він мене добре розворушив, і я таки розпалився. “Мало що буває,— думаю я собі,— може, він мій добрий ангел? Адже ж я чую скрізь, що в Єгупці люди багатіють, маючи тільки десять пальців і нічого більше,— то чим я гірший від них? Він, здається, не брехун, щоб вигадувати такі чудеса. Може, справді,— думаю собі,— воно повернеться, як то кажуть, на добре, і Тев’є хоча б на старості літ здихається злиднів? Доки, справді, можна, скажіть, будь ласка, так тяжко працювати, поневірятися. Удень і вночі тільки коло підводи і тільки сир та масло. Час уже тобі, Тев’є,— звертаюсь сам до себе,— відпочити трохи, бути хазяїном між хазяїнами, ходити до синагоги, читати книжки. Ну, а що, коли, боронь боже, справа обернеться не так, і ми з’їмо облизня, тобто вхопимо шилом патоки? Але ж чому не сподіватися, що все буде гаразд?
— Га? Що ти скажеш? — звертаюсь я до своєї старої.— Як тобі подобається, Голдо, його план?
— Що мені,— відповідає вона,— на це казати? Я знаю, що Менахем-Мендл, крий боже, неабихто, щоб хотів у тебе видурити гроші. Він, боронь боже, не з кравців і не з шевців! У нього дуже порядний батько, а дід,— каже вона,— був неабиякою людиною, дні і ночі сидів над книгами, дарма що сліпий, і вивчав святе письмо. А бабка Цейтл, хай царствує, теж була не простого роду…
— Приший кобилі хвіст,— кажу я.— Тут про діло йдеться, а вона встряла з своєю бабкою Цейтл, яка пекла добрі медяники, та з своїм дідом, який “душу втопив у чарці…” Баба лишається бабою. Недаремно,— кажу,— цар Соломон об’їздив цілий світ і не знайшов жодної жінки з клепкою в голові…
Одним словом, умовились, що ми стаємо компаньйонами: я вкладаю гроші, а Менахем-Мендл — розум, і все, що бог дасть, навпіл.
— Вірте мені,— каже він,— я з вами, реб Тев’є, бог дасть, поведуся чесно — чесніше не може бути. Я, з божої ласки, вам даватиму гроші, і гроші, і гроші.
— Амінь, дай боже і вам так само,— кажу я,— щоб усе було, як ти кажеш. Але одного,— кажу,— не розумію: де Рим, а де Крим? Я тут, ти — там. Гроші,— кажу,— це ж тонка матерія, розумієш. Не ображайся,— кажу,— я тут, крий боже, нічого образливого не маю на думці. Просто, як сказав колись Авраам: “Хто плачучи посіє, той з піснею пожне”13,— краще наперед усе обговорити, ніж потім сльози лити…
— О! — відповідає він.— Може, ви гадаєте, що треба розписатися на папері? З превеликою охотою!
— А втім,— кажу я,— коли зміркувати як слід, то обоє рябоє: одно з двох, якщо ти схочеш мене зарізати, чим мені допоможе папір? “Не миша злодій, а нора”,— не вексель платить, а людина. А коли вже я ступив на слизьке однією ногою, доведеться ступити й другою.
— Можете мені повірити, реб Тев’є,— каже він,— богом присягаюсь перед вами, що я говорю без хитрощів, не хочу видурити у вас гроші, а маю намір повестися з вами сумлінно і чесно, ділитися пополам, нарівно, кожному однакову частку, половину мені, половину вам, мені сотню, вам сотню, мені дві сотні, вам дві сотні, мені три сотні, вам три сотні, мені чотири сотні, вам чотири сотні, мені тисячу, вам тисячу…
Одним словом, я витяг мої грошики, тричі перелічив, руки в мене при цьому добре трусилися, покликав стару мою у свідки, ще раз пояснив йому, які це тяжко загорьовані гроші, і віддав їх Менахем-Мендлові, зашив їх йому у бічну кишеню, щоб у нього, крий боже, не поцупив хто, умовився з ним, що не пізніше як через тиждень він обов’язково повинен мені відписати листа про все докладно, і попрощався з ним любенько, гарненько, розцілувався дуже приязно, як звичайно ведеться між родичами. Лишившись сам після його від’їзду, я знову почав марити: в голові снувалися різні думки і сни наяву, та ще які солодкі сни, і хотілося мені, щоб вони тривали вічно, ніколи не кінчалися. Мені уявлявся посеред міста великий будинок, під залізним дахом, із стайнями, хлівами, коморами, стодолами і повітками, сповненими всякого добра. Хазяйка з в’язкою ключів порається в хаті; це моя жінка Голда — не впізнати її, слово честі: вона набула зовсім іншого вигляду, вигляду багатійки з подвійним підборіддям і з разком перлів на шиї; вона пиндючиться і лає покоївок на всі заставки. Діти мої крутяться навколо неї, всі в святковому одязі, нічого не роблять, за холодну воду не беруться. На подвір’ї повно курей, гусей і качок. В хаті охайно, аж блищить, у печі палає вогонь, вариться вечеря, а самовар парує як скажений! За столом на покуті сидить сам хазяїн, Тев’є, у халаті, в ярмулці, навколо нього розсілися найповажніші хазяїни міста і підлещуються до нього! “Дозвольте, реб Тев’є…”, “Не гнівайтесь, реб Тев’є…” “Ай,— думаю собі при цьому,— стокрот болячок отим грошам!”
— Кого ти лаєш? — запитує мене моя Голда.
— Нікого,— відповідаю,— я трохи замислився, всякі там думки, мрії, позаторішній сніг… Скажи мені, Голдо-серце,— звертаюсь я до неї,— чи не знаєш ти, чим торгує твій родич,— це я Менахем-Мендла маю на увазі.
— Отакої! Все, що мені снилося лихого,— каже вона,— цієї ночі, і минулої ночі, і протягом цілого року, нехай окошиться на головах моїх ворогів! Подумай сам,— каже вона,— ти ж просидів з людиною цілу добу і без угаву розмовляв з ним, а тепер запитуєш у мене, чим він торгує? Адже ж ви вдвох,— каже вона,— зробили якесь діло чи ні?
— Так,— кажу,— зробили, але що саме зробили — я не знаю, хоч убий мене! Немає, розумієш ти, за що вхопитися. Проте,— кажу,— це нічого не важить, ти тільки не журись, дружино моя, мені віщує серце на добре, ми, бог дасть, так мені здається, заробимо, і чимало — отже, скажи амінь і готуй вечерю!
Одним словом, минає тиждень, і два, і три — ані рядочка від мого компаньйона! Я зовсім розгубився і не знаю, що думати. “Не може цього бути,— думаю собі,— щоб він просто так забув написати. Адже він дуже добре знає, як ми тут видивляємо очі”. А далі майнула така думка: “Що я йому зроблю, коли він там знімає всі вершки для себе, а мені скаже, що нічого не заробив? Позивай його тоді до рабина! А втім, це все-таки неймовірно,— заспокоюю сам себе.— Де це чувано?.. Я повівся з ним, як з рідною людиною — щоб мені справдилось те, що я йому зичу,— невже він мені підкладе таку свиню?” Але тут майнула нова думка: “Кат його бери, цей зиск, я вже не хочу заробітку! Дай боже, щоб хоч гроші були цілі!” І від жаху мене проймає холод. “Старий дурню! — кажу я собі.— Думкою багатів, телепню ти, осел з курячим мозком! За ці сто карбованців купив би собі краще добрих коней і візок змінив би на бричку з ресорами…”
— Тев’є, чом ти ні про що не думаєш? — звертається до мене моя жінка.
— Як то,— кажу,— не думаю? Голова мені мало не лусне від думок, а вона питає, чом я не думаю!
— Певно,— каже вона,— з ним щось у дорозі скоїлось: або грабіжники,— каже вона,— напали на нього і обібрали до нитки, або він, крий боже, захворів, або зовсім, хай бог милує, помер.
— Що ще,— кажу,— вигадаєш, серце моє? Ось маєш, доброго дива якихось розбійників вигадала! — А сам думаю собі: “Мало що з людиною може часом трапитися в дорозі?” — Ти любиш,— кажу я їй,— дружино моя, завжди тлумачити все на гірше!
— У нього,— каже вона,— вся сім’я така: мати його — хай заступницею буде за нас на тому світі — нещодавно померла зовсім молодою. І три сестри були в нього, нехай в раю спочивають, то одна ще дівчиною померла, друга встигла вийти заміж, але застудилась у лазні і померла, а третя одразу після перших пологів збожеволіла, мучилась, мучилась і померла…
— Померли, царство їм небесне,— кажу я.— Ми всі, Голдо, помремо. Людина подібна до столяра: столяр живе, живе і помирає, і так само людина живе і помирає.
Одне слово, ми вирішили, що я поїду до Єгупця. За цей час зібралося трохи сиру, сметани, масла — все першого сорту. Я запріг коня — і гайда до міста. Їду собі, звичайно, засмучений; на серці, самі розумієте, гірко; у лісі ані живої душі, а думки буяють, і уявляється мені різне. “От цікаво буде,— думаю собі,— коли приїду і почну розпитувати про мого зайду, а мені скажуть: “Менахем-Мендл? Те-те-те! Дуже в пір’я вбився, високо піднявся, має власний будинок, їздить у каретах, його й не впізнати!” Набираюся духу і подаюсь до нього просто в хату. “Тпру! — зупиняють мене ще перед дверима і штурхають мене ліктем у груди.— Не пхайтеся так, дядьку, тут не пхаються”.— “Я родич,— кажу,— моя жінка троюрідна внучка його бабки”.— “З чим і вітаємо вас,— відповідають мені,— дуже приємно. Проте,— кажуть вони,— можете трохи почекати отут, коло дверей, вам це не зашкодить…” Я здогадуюсь, що треба щось сунути в руку, як то кажуть, не підмажеш — не поїдеш, і подаюся після цього сходами просто до нього. “Доброго ранку,— кажу йому,— реб Менахем-Мендл!” Та де там! “Ні гласу, ні мови…” — він мене зовсім не впізнає! “Що вам треба?” — звертається він до мене. Я майже непритомнію. “Як то,— кажу,— ви, пане, вже не впізнаєте родича? Тев’є звусь я!” — “Га? — мовить він.— Тев’є? Здається, знайоме ім’я…” — “Знайоме? — кажу я йому.— Може, вам знайомі млинці моєї жінки? Пригадайте лишень її книші, вергуни, галушки…” Але слідом за цим мені уявляється зовсім протилежна картина: я заходжу до Менахем-Мендла, а він зустрічає мене з великою пошаною. “О, гість! Диви-но, який гість! Сідайте, реб Тев’є! Що поробляєте, як ся має ваша жінка? Я вже давно виглядаю вас, хочу з вами розрахуватись.— І він насипає мені повну шапку золотих імперіалів.— Це,— каже він,— заробіток, а капітал лишається капіталом. Скільки заробимо, поділимо пополам, нарівно, половину мені, половину вам, мені сотню, вам сотню, мені двісті, вам двісті, мені триста, вам триста, мені чотириста, вам чотириста”.
Замріявшись, я задрімав і не помітив, як моя кобила збилася з дороги, зачепила візком за дерево, і мене чимсь ударило ззаду так, що аж іскри посипалися з очей. “Це на добре,— кажу я собі,— хвалити бога, що хоч не зламалася вісь…”
Одним словом, приїхавши до Єгупця і перш за все спродавши швидко і легко, як звичайно, свій товар, подаюся шукати Менахем-Мендла. Тиняюсь містом годину, і дві, і три — немає, не бачу його ніде! Починаю зупиняти людей, розпитувати:
— Чи не чули ви, чи не бачили такого чоловіка, що прозивається Менахем-Мендлом?
— Що його звуть Менахем-Мендл, цього ще замало,— кажуть вони,— Менахем-Мендлів на світі є багато.
— Ви, певно, маєте на увазі,— кажу,— його прізвище? Хоч убийте мене, не знаю. Якщо сказати вам щиру правду, то його вдома у Касрилівці звуть за ім’ям його тещі, Менахем-Мендл Леї-Двосин. Але чого вам більше,— кажу,— його тесть уже зовсім літня людина, та й він прозивається за її ім’ям: Борух-Герш Леї-Двосин. І навіть сама вона — Лея-Двося — теж прозивається Лея-Двося Боруха-Герша Леї-Двосиного… Тепер ви вже розумієте?
— Розуміємо,— кажуть вони,— але цього все-таки ще не досить. Що він робить,— питають вони,— коло чого порається оцей ваш Менахем-Мендл?
— Коло чого порається? — перепитую я.— Він торгує золотими імперіалами, у нього є якісь “бес-мес”, “потивілов”, він дає телеграми десь туди до Петербурга, до Варшави…
— Га?! — вигукують вони і за боки беруться від сміху.— Ви, мабуть, маєте на увазі того Менахем-Мендла, що торгує заячим молоком? Перейдіть, будь ласка,— кажуть вони,— туди, на той бік. Там бігає багато зайців, і ваш теж серед них…
“Що далі живеш, то більш їси і більше досвіду набираєш,— думаю собі.— Ось маєш якихось зайців, заяче молоко!”
