Переходжу туди, на другий тротуар,— людей, нівроку, як на ярмарку. Тиск великий, насилу протовпився! Бігають як скажені, той сюди, той туди. Наскакують один на одного, точнісінько як божевільні. Галасують, репетують, вимахують руками: “Потивіло…”, “Піймав на слові…”, “Ткнув завдаток…”, “Як сказав, то не викручуйся…”, “Чухатиметься…”, “Мені належить куртаж…”, “Ти страшенний крутій”, “Я тобі голову потрощу…”, “Плюнь йому межи очі…”, “Диви-но, як розрюмсався…”, “Теж мені спекулянт…”, “Банкрот!”, “Лакуза!”, “Сто сот чортів!..” Ще слово — і почнеться бійка. “Утікай, Тев’є,— кажу я собі,— а то спіймаєш ляпаса! Ну-ну,— міркую собі,— бог наш батько, Шмуль-Шмелька його слуга, Єгупець — місто, а Менахем-Мендл — загрібач золота! Отут,— думаю,— шукають щастя, ловлять золоті імперіали? Оце зветься у них робити діла? Лишенько тобі, Тев’є, з твоїми ділами!”
Одним словом, зупиняюсь перед великою вітриною, де виставлено силу-силенну штанів, і раптом бачу у шибці відображення мого ділка. Серце в грудях увірвалось мені, коли я його побачив. Просто в очах потемніло! Щоб усі наші вороги мали такий вигляд, як Менахем-Мендл. Де поділася капота? Де чоботи? А лице! Матінко рідна! З далеко кращим лицем кладуть у домовину. “Ну, Тев’є, ти ускочив по самі вуха,— думаю собі,— можеш попрощатись із своїми грошенятами. Це вже, як то кажуть, “ні ведмедів, ані лісу”,— ні товару, ні грошей, самі сльози…”
Він і собі, мабуть, теж дуже розгубився, бо ми обидва стали, ніби прикуті до місця, слова не могли вимовити і тільки дивилися й дивилися, мов ті півні, один одному в вічі, наче кажучи: “Бідні й нещасні ми! Тепер можемо удвох взяти торби і піти попідвіконню!..”
— Реб Тев’є,— звертається він до мене тихенько, ледве чутно, а сльози душать його.— Реб Тев’є! Без талану — чуєте? — краще на світ не родитись! Ніж так жити,— каже він,— нехай би вже повісили мене, четвертували!
І більше не може слова вимовити.
— Авжеж,— кажу,— ти вартий, Менахем-Мендл, за таку справу, щоб тебе поклали отут посеред Єгупця і привселюдно відлупцювали так, щоб ти побачив свою бабку Цейтл з того світу. Подумай тільки,— кажу,— що ти наробив! Ти занапастив,— кажу,— повну хату живих істот, нещасних, ні в чому не винних ні перед богом, ані перед людьми, без ножа зарізав! Ґвалт,— кажу,— з чим я тепер додому навернусь до своєї жінки і дітей? Ну, скажи сам, гицелю ти, розбійнику, душогубе!..
— Ваша правда,— відказує він мені, притулившись до стіни,— ваша правда, реб Тев’є, Господь тому свідок.
— Пекла,— кажу,— дурню ти, пекла мало для тебе!
— Ваша правда,— каже він знову,— реб Тев’є, ваша правда, Господь тому свідок. Ніж таке життя,— каже він,— ніж отак жити, реб Тев’є…— і опускає голову…
Дивлюся на нього, бідолаху, як він ото стоїть, похнюпившись, спершись об стіну, зсунувши шапку набік, і кожне його зітхання, кожний стогін крає мені серце.
— Проте,— кажу,— якщо зміркувати, то виходить, що ти не дуже-то й винний. Бо коли розглянути справу всебічно, то навряд чи ти мав якийсь лихий намір,— це ж дурниця: ти був,— кажу,— компаньйоном нарівні зі мною. Я вклав гроші, а ти дав свій розум, лихо мені! Ти сподівався, безперечно, як то кажуть, на краще, а не на гірше. А що це виявилося химерою? Мабуть, не судилося нам. Сказано-бо: “Не вихваляйся завтрашнім днем”,— людина планує, а Господь руйнує. Маєш, дурненький, доказ,— кажу,— ось, наприклад, моє ремесло. Здається, цілком певне діло? Проте, коли мені минулої осені судилося,— кажу,— то в мене здохла корова. Якби її зарізати на м’ясо, і тоді мав би я за неї п’ятдесят карбованців,— і одразу ж, слідом за цією коровою, здохла ще й червона телиця, якої не віддав би і за двадцять карбованців. Не допоміг мені тоді весь мій розум. Коли не щастить,— кажу,— то хоч ґвалт кричи! Я не хочу допитуватися в тебе,— кажу,— де мої гроші. Я вже сам розумію, де вони поділися, мої тяжко загорьовані гроші, лишенько мені! Вони пропали,— кажу,— десь на заячому молоці, на позаторішньому снігу. А хто винен, коли не я сам, що піддався твоїм умовлянням і заморочив собі голову легкими заробітками, надхмарними замками, казна-чим? Гроші, братику, треба,— кажу,— заробити кривавим потом, мозолі натерти! Бити треба тебе, Тев’є, лупцювати дрючком, як Сидорову козу!! Але дарма! Кричи, хоч лусни! Розум і каяття — ці дві речі завжди приходять занадто пізно. Не судилося,— кажу,— Тев’єві стати багатієм, як каже мій сусід Іван: “Не було в Микити грошей і не буде”. Мабуть,— кажу,— так Господь судив. Бог дав, бог і взяв… Ходім, небораче, візьмемо,— кажу,— по чарці!..
Отак, пане Шолом-Алейхем, всі мої золоті мрії кінчилися пшиком! Ви, може, думаєте, я дуже близько взяв до серця те, що втратив свої грошенята? Повірте, що ні! Ми ж знаємо, як сказав Господь у святому письмі: “Срібло і золото мені належить”,— гроші — це ніщо, грязь! Головне — людина, тобто, щоб людина була людиною. Але що ж тоді мені так дошкулило? Те, що чудесний сон, химера вітром розвіялися. Мені хотілося, ой, як хотілося бути багатієм, хоч би на часинку!
Але нічого не вдієш! Як сказано у нас: “Проти волі живеш”,— і проти волі стоптуєш пару чобіт. Ти, Тев’є, каже бог, повинен мати на думці сир і масло, а не химери. Скажете, а як же надії, сподівання? Дивна річ, чим більше горя, тим кращі надії, чим більше злиднів, тим палкіші сподівання. Маєте доказ… Але мені здається, що я сьогодні трохи забалакався. Час уже поїхати, подбати про справи, бо, як то кажуть: “Всі люди облудні”,— тобто кожен має свою болячку! Бувайте здорові, і нехай вам добре ведеться!
Теперішні діти
От ви кажете: теперішні діти. “Синів ростив я і виховував…” — народжуй їх, поневіряйся, віддавай їм усі сили, працюй, як віл, день і ніч, і чого, скажіть, будь ласка? Думаєш собі, може, так, а може, так, кожен згідно з своїм розумом і достатком. До Бродського в родичі я, звичайно, не набиваюсь, але зовсім прибіднюватись мені не доводиться, бо сам я, слово честі, не простого роду, і походимо ми, як моя дружина, дай їй боже здоров’я, каже,— теж не з кравців і не з шевців. От я собі гадав, що з дочками своїми не осоромлюсь. Чому, питаєте? Поперше, мене Господь благословив вродливими дочками. А вродливе обличчя — це ж ви самі кажете,— половина посагу. По-друге, я ж тепер, хвалити бога, не той Тев’є, що колись. Я можу дозволити собі вибрати для них найкращих женихів навіть у Єгупці. Чи не так? Але ж ми маємо бога на світі, господа всеблагого і милостивого, який являє свої великі чудеса і кидає мене в холод і в жар, угору і вниз. Він і каже мені: “Тев’є, не забивай собі голову дурницями, і нехай все ведеться, як велося!..” Тепер послухайте, що трапляється на цьому світі. І з ким? З небораком Тев’є.
Одне слово, навіщо довго розводитись? Ви, мабуть, пам’ятаєте, що мене недавно спіткало,— хай бог боронить усіх нас надалі від такого,— оту лиху пригоду з моїм родичем Менахем-Мендлом, побий його нечиста сила. Пам’ятаєте, як ми щасливо торгували в Єгупці золотими імперіалами і потивілівськими акціями,— моїм ворогам бажаю такі успіхи! Я тоді не тямився від горя, рвав на собі волосся. Гадав, що вже по всьому, кінець Тев’є, кінець молочарству!
— Дурню ти! — каже мені одного разу моя стара.— Годі журитися, горю цим не зарадиш! Ти тільки занапастиш себе — і край. Вважай, що розбійники напали на нас і пограбували… Піди краще,— каже вона,— до Анатівки, до м’ясника Лейзер-Волфа, він переказував, що ти йому дуже потрібний.
— А чого він хоче? Нащо я йому так терміново здався? Якщо він має на думці,— кажу,— вимантачити нашу муругу корову, то нехай краще візьме дрючка і виб’є з голови цю думку.
— Овва! — відповідає мені вона.— Можна подумати, що ми маємо від цієї корови багато молока, сиру та масла?
— Не в цьому річ,— кажу.— По-перше, шкода віддавати на заріз боже створіння. У нас сказано в святій Біблії…
— Облиш Біблію, Тев’є! Цілий світ знає, що ти людина вчена. Послухайся мене, своєї жінки, піди до Лейзер-Волфа. Щочетверга, коли наша Цейтл приходить до нього в ятку по м’ясо, він їй спокою не дає: “Перекажи,— каже,— татові, щоб прийшов. Він мені дуже потрібний…”
Одне слово, треба, як то кажуть, іноді послухатись і жінки. Пішов я до Лейзер-Волфа в Анатівку, верст зо три від нас, і не застав його дома.
— Куди ж він пішов? — запитую у кирпатої тітки, що порається в хаті.
— У бойню,— відказує кирпата,— там ріжуть вола з самого ранку. Він, мабуть, уже скоро повернеться…
Я вирішив почекати. Тиняюсь по хаті, оглядаю Лейзер-Волфове хазяйство. Нівроку, дай боже всім моїм друзям таке добро: шафа, повна мідного посуду,— не купиш її навіть за сто п’ятдесят карбованців; самовар, і ще один самовар, і мідний таз, і ще один варшавський, і кілька срібних свічників, і позолочені келихи та келишки, і ханукальний світильник14 з чистого срібла, і достобіса ще різного посуду і мотлоху. “Владико небесний! — думаю собі.— Коли вже я дочекаюсь такого добра у моїх дочок, нехай здорові будуть!.. Ну й щастить же м’ясникові! Мало того, що він такий багатий і має тільки двох дочок, до того ж заміжніх, то ще лишився вдівцем!..”
Нарешті Господь змилувався, відчиняються двері, і входить Лейзер-Волф, сповнений гніву Й люті на різника. Той, каже, зарізав його без ножа, забракував вола, могутнього, як дуб, схопила б його холера. Через дрібничку заборонив вола до продажу, знайшов прищик па легенях, малесенький, з шпилькову головку завбільшки, щоб він здох!
— Доброго здоров’я, реб Тев’є,— звертається він до мене,— що поробляєте?
— Що я можу поробляти,— кажу,— робиш і робиш, і все ще ні до чого не доробився, сказано-бо в святому письмі: “Ні жала твого, ні меду твого!” — ні тобі грошей, ані здоров’я, ні життя, ані радості.
— Гріх так казати, реб Тев’є,— озивається він до мене.— Порівнюючи з тим, що було колись, ви ж тепер, нівроку, багатій.
— Того, що мені бракує,— кажу,— до багатства, яке, ви вважаєте, є в мене, було б добре нам мати вдвох… Але нічого, хвалити бога за те, що є. У талмуді сказано: “Аскакурдо демасканто декирпато десвинято…”15 А сам думаю: “Щоб ти так дихав, м’ясницька пико, коли є таке в талмуді!!!”
— Ви,— звертається він до мене,— завжди з своїм талмудом. Добре вам, реб Тев’є, що ви розумієтесь на дрібних літерах. Але навіщо нам вченість премудрості, поговоримо краще про наше діло. Сідайте, реб Тев’є,— каже він і гукає на кухню: — Чаю! — І неначе з-під землі з’являється кирпата баба, хапає самовар, як чорт цигана, та вибігає з ним на кухню.— Тепер,— звертається він до мене,— коли ми лишилися тут самі, віч-на-віч, можемо говорити про діло. Справа,— каже він,— ось у чому: я з вами, реб Тев’є, давно хотів поговорити, я вже переказував з вашою дочкою, кілька разів просив, щоб ви потрудились прийти до мене. Розумієте, мені впала в око…
— Знаю,— кажу,— що вам впала в око… Але даремна ваша праця, нічого не вийде, реб Лейзер-Волф, нічого не вийде.
— Чого це так? — озивається він до мене і дивиться на мене трохи перелякано.
— Отак,— кажу,— я можу заждати. Ще маю час, річка не зайнялась, не горить!
— Навіщо вам ждати,— каже він,— коли можна домовитись тепер-таки?
— Це, по-перше,— веду я далі,— а по-друге,— кажу,— просто жаль боже створіння.
— Подивіться на нього, що він з себе корчить,— регочучи, каже Лейаер-Волф,— можна подумати, що вона у вас єдина! Мені здається, їх у вас, нівроку, є досить, реб Тев’є!..
— То нехай і надалі будуть,— кажу,— а хто заздрить, той нехай сам нічого не має…
— Заздрить? Які там заздрощі? Навпаки,— каже він,— саме тому, що вони такі вдалі, саме тому я хочу, розумієте чи ні? Не забувайте тільки, реб Тев’є, яку користь ви матимете від цього!
— Авжеж, авжеж,— кажу,— від вашої ласки, реб Лейзер-Волф, голова може попухнути: взимку снігу не випросиш, це ми знаємо вже давно…
— Ет! — озивається він до мене солоденько.— Що ви рівняєте, реб Тев’є, старі часи до теперішніх? Колись було одне, а тепер зовсім інше; адже ми стаємо родичами, га?
— Що це за родичання? — кажу я.
— Авжеж,— каже він,— породичаємось.
— Пробачте, реб Лейзер-Волф,— озиваюсь я до нього,— про що ми говоримо?
— Будь ласка,— каже він,— реб Тев’є, скажіть ви, про що ми говоримо?
— Як то,— кажу,— ми говоримо про мою муругу корову, яку ви хочете у мене купити.
— Ха-ха-ха! — захлинається він від сміху.— Нічого собі корова, та ще муруга, ха-ха-ха!
— А що ж ви маєте на увазі, реб Лейзер-Волф? Будь ласка, скажіть, я теж хочу сміятися.
— Вашу дочку,— озивається він до мене,— про вашу Цейтл говоримо ми весь час! Ви ж знаєте, реб Тев’є, що я, хай вас бог боронить від такого лиха, лишився вдівцем. Я собі й подумав, навіщо мені шукати щастя десь на чужині, мати мороку із свахами, шахраями, пройдисвітами. Чи не краще, коли ми тут обидва на місці? Я знаю вас, ви знаєте мене. Товар мені теж подобається. Я бачу її щочетверга у себе в ятці, кілька разів говорив з нею, видно, нічого, сумирна. А я сам, нівроку, як бачите, хазяїн не з останніх, маю власну хату, кілька крамничок і хазяйствечко, як бачите, дякувати богові, трохи шкір на горищі і трохи грошей у скрині. Навіщо нам, реб Тев’є, мудрити, крутити? Краще вдаримо по руках, раз, два, три. Розумієте чи ні?..
Одне слово, тільки-но він мені це сказав, я занімів, як буває з людиною, коли їй раптом переказують радісну звістку. Спочатку в мене навіть промайнула думка: “Лейзер-Волф… Цейтл… У нього вже такі діти, як вона”. Але одразу ж я сам себе спинив: “Що ти-бо, таке щастя! Таке щастя! Адже їй буде добре, краще, ніж будь-кому на світі! Ну, а те, що він скупердяга, то за теперішніх часів це навіть похвально, як то кажуть: “Своя сорочка ближча”,— коли хто добрий до інших, то він поганий до себе. Кепсько тільки, що він неук… Та хіба всі можуть бути книжниками? Мало є багатіїв, поважних людей в Анатівці, Мазепівці і навіть у Єгупці, які не вміють замість підпису навіть закарлючку поставити на папері. Проте дивіться, яку вони пошану мають від людей повсюди! Недарма сказано в Біблії: “Коли нема муки, нема й науки”,— тобто наука лежить у скрині, а мудрість — у кишені…
— Ну, реб Тев’є,— озивається він до мене,— чого ви мовчите?
— А чого мені галасувати,— кажу я, немовбито вагаючись.— Це, розумієте, реб Лейзер-Волф, така справа, що її треба добре обміркувати з усіх боків. Вона ж у мене старша дочка!
— Саме тому,— каже він,— саме тому, що вона старша у вас. Потім ви вже, з божої ласки, зможете видати заміж другу дочку, а згодом і третю, розумієте чи ні?
— Амінь, і вам те ж саме бажаю! — кажу я.— Видати заміж — невелика мудрість, аби Всевишній прислав кожній її судженого…
— Ні,— каже він,— не це я маю на увазі, реб Тев’є. Я маю на увазі зовсім інше. Адже посагу, хвалити бога, для вашої Цейтл вам уже не треба, і одягти її до весілля, справити все, що дівчині потрібно,— я беру на себе. Та й вам,— каже він,— дещо перепаде в гаманець.
— Фе,— кажу я йому.— Ви розмовляєте, пробачте мені, як на базарі! Як то “перепаде в гаманець”? Фе! Моя Цейтл, крий боже, не така, щоб я її продавав за гроші. Фе, фе!
— Якщо фе, то фе,— відказує він.— Я хотів, щоб було якнайкраще, але коли ви кажете фе, то нехай буде фе! Коли вам любо, то й мені мило. Головне,— каже він,— не зволікати. Я хочу, щоб негайно-таки була, як то кажуть, господиня в хаті. Розумієте чи ні?..
— Будь ласка,— кажу,— я не заперечую, але ж треба переговорити з моєю дружиною. В таких справах її слово багато що важить. Це ж не жарт, як у Біблії сказано: “Рахіль оплакує синів своїх”,— мати не п’яте колесо до воза. Ну, а крім того,— кажу,— саму Цейтл теж треба спитати. Як то кажуть: усіх родичів запросили на весілля, тільки нареченого залишили вдома…
— Пусте,— каже він.— Запитувати? Оповістити треба, реб Тев’є, прийти додому й оповістити, мовляв, так і так, повести до шлюбу, раз-два — і могорич!
— Не кажіть цього,— озиваюсь я,— не кажіть цього, реб Лейзер-Волф. Дівчина, крий боже, не вдова.
— Звісно,— каже він,— дівчина — це не вдова. Саме тому треба заздалегідь усе обговорити; розумієте, весільне вбрання, те, се, п’яте, десяте… А тим часом, може, ми, реб Тев’є, візьмемо по чарці, га? Так чи ні?
— Будь ласка,— кажу я,— чом ні? Сварка сваркою, а чарка чаркою. З цього приводу добре сказано у нас в талмуді…— І втелющую один уривок і другий, та не з талмуда зовсім, а з “Пісні пісень” чи пасхального казання…
Одне слово, хильнули ми по чарці отого гіркого зілля як годиться. Кирпата тітка тим часом принесла самовар, і ми ще випили по склянці пуншу, провели час дуже весело, погомоніли, набалакались про сватання, те, се і знову-таки про сватання.
— Хіба ви уявляєте собі, реб Лейзер-Волф,— кажу я,— що то за брильянт?
— Я знаю,— каже він,— вірте мені, що знаю. Якби не знав, я б і не починав.
І отак ми розмовляємо ввесь час. Я кричу:
— Брильянт, діамант! Щоб ви хоч її шанували, не виказували вдачі м’ясника…
А він:
— Не бійтеся, реб Тев’є, те, що вона їстиме у мене в будні, вона у вас не їла на свято…
— Дурниці,— кажу я,— їсти, хіба це головне? Багатій не їсть червінців, а бідняк не їсть камінців. Ви проста людина і не розумієте, як треба її шанувати. Яка вона хазяйка! Які калачі випікає, яку рибу готує, реб Лейзер-Волф! Її рибу покуштувати — це заслужити треба…
А він знову:
— Реб Тев’є, ви, пробачте мені, вже видихнулись, реб Тев’є, ви людей не знаєте, реб Тев’є, ви мене не знаєте…
А я своєї:
— Покласти на одну тарілку терезів золото, а на другу Цейтл… Чуєте, реб Лейзер-Волф, навіть якби ви мали своїх двісті тисяч, ви теж не варті її мізинця!..
А він:
— Повірте мені, реб Тев’є, ви великий дурень, хоч віком ви старший від мене!..
Одне слово, ми, очевидно, довгенько галасували і добре хильнули, бо коли я прийшов додому, було вже досить пізно і ноги мене не слухались… Моя дружина, дай їй боже здоров’я, зразу побачила, що я хильнув, і добре нам’яла мені чуба.
— Цить, не гнівайся, Голдо! — кажу я до неї весело, і мені хочеться аж танцювати.— Не галасуй, серце моє, нас треба поздоровити! Мазл-тов!16
— Ой лишенько,— каже вона,— пропала вже муруга корова! Продав її Лейзер-Волфові?
— Ще гірше,— кажу.
— Виміняв її,— каже вона,— на іншу? Обдурив бідолаху Лейзер-Волфа?
— Ще гірше,— кажу я.
— Говори по-людськи,— гримнула вона.— Диви-но, кожне слово доводиться витягати з нього, мов обценьками!
— Мазл-тов тобі, Голдо,— кажу я ще раз.— Мазл-тов нам обом, наша Цейтл заручена!
— Я бачу,— каже вона,— ти добре налигався. Верзеш щось несусвітне! Ти, видно, вихилив добру чарчину?..
— Чарку,— кажу я,— ми з Лейзер-Волфом хильнули, і по склянці пуншу ми з ним теж випили, але я ще при повному розумі. Отже, знай, Голдо-серце, що наша Цейтл у добрий і щасливий час стала нареченою самого Лейзер-Волфа!
І я їй переказав геть усе з початку до кінця, що, і як, і коли,— все, що ми говорили, не проминувши ні слова.
— Чуєш, Тев’є,— озивається до мене моя жінка,— хай мені так бог допоможе у всьому, як святу істину кажу. Серце мені віщувало, що Лейзер-Волф кликав тебе недаремно. Я тільки боялась про це думати, може, не доведи господи, з цього нічого не вийде. Дякую тобі, боже любий, дякую тобі, батьку наш небесний. Щоб це було в щасливий час, щоб вона дожила з ним до старості у багатстві й пошані. Бо ж Фрумі-Сурі,— нехай їй легко тикнеться на тому світі,— не дуже щасливо жилося з ним: вона, нехай простить мені і не проти ночі будь сказано, була в’їдлива жінка, ні з ким не могла бути в ладах, зовсім не те, що наша Цейтл. Дякую тобі, дякую тобі, господи! Ну, Тев’є, що я тобі говорила, дурненький? Чи ж варт людині журитися? Коли судилося, то щастя само приходить до тебе в хату…
— Авжеж,— кажу я,— у Біблії недвозначно сказано…
— Нащо мені твоя Біблія? — каже вона.— Слід готуватися до весілля. Насамперед треба подати Лейзер-Волфові список того, що потрібно Цейтл до весілля. Про виправу, звичайно, нема чого і казати. Адже ж у неї нічого нема з білизни, навіть панчіх немає. А тепер,— каже,— вбрання: одне шовкове до шлюбу, одне вовняне на літо і друге на зиму, та ще кілька суконь і спідниць нижніх; і пальта,— каже вона,— я хочу, щоб вона мала аж два: один бурнус з котячого хутра на будні і одну шубу гарну, лисячу, на свято. Ну, крім того, ще чобітки на корках, корсет, рукавички, носові хусточки, парасольку і все інше, що за теперішніх часів потрібне дівчині…
— Звідки це взялось у тебе,— кажу,— Голдо-серце, що ти знаєш про все це ганчір’я?
— А що,— каже вона,— я хіба не була серед людей? Чи не бачила хіба у нас в Касрилівці, як люди вдягаються? Ти пусти мене, я вже сама з ним про все домовлюсь. Нічого,— каже вона,— Лейзер-Волф багатій, він, мабуть, і сам не схоче, щоб цілий світ сміявся з нього. Якщо вже їсти свинину, то наїстися досхочу17, щоб губи були масні…
Одне слово, ми отак гомоніли аж до самого світанку.
— Збери-но,— кажу,— жінко, сир і масло, і я поїду тим часом до Бойберика. Все це дуже добре, але діло,— кажу,— не можна забувати. Як то кажуть: і цей світ забувати не слід.
І рано-вранці, тільки-но почало розвиднятись, я запріг коня та подався до Бойберика. Приїхав до Бойберика на базар — ага! (Хіба є якісь секрети у нас?!) Всі вже знають і поздоровляють мене на кожному кроці:
— Мазл-тов вам, реб Тев’є! Коли, Господь дасть, буде весілля?
— Щасти боже й вам,— кажу.— Виходить, як то кажуть, тато ще не народився, а вже син виріс на даху…
— Дурниці,— кажуть вони,— вам нічого не допоможе, реб Тев’є. Чарку мусите поставити. Нівроку, таке щастя, мішок золота!
— Золото зникає,— кажу,— а мішок лишається. Проте,— кажу,— не слід бути свинею, цуратися товариства не можна. Ось,— кажу,— покінчу всі оправи з моїми єгупецькими хазяїнами, тоді буде і чарка, і закуска. Один тільки раз живеш на світі, як сказано: “Радій і веселися!” — гуляй, голото!..
Одне слово, упоравши свої справи, як завжди, швидко й легко, я запросив приятелів, і ми випили по чарці, побажали один одному всього найкращого, як ведеться, потім я сів на воза і подався напідпитку, веселий і радісний, додому. Їду собі отак лісом, було це влітку, сонце пече, а в лісі тінь від дерев, сосни пахнуть — благодать… Я розлігся паном на візку, попустив віжки своїй кобилі, мовляв, іди вже, будь ласка, сама, дорога тобі добре відома… І починаю виспівувати вголос уривки із святкових молитов, бо настрій у мене святковий. Дивлюся вгору, у небо, а думки, думки мої плутаються тут, на землі.
“Небеса небесам”,— вони створені для бога, “а землю” — грішну землю,— думаю собі,— він віддав “синам Адама” — людям, щоб ті бились головою об стіну, чубилися за посаду синагогального старости та інші почесті. “Не мерці славитимуть бога”,— чорта пухлого розуміють вони, як треба славити бога за блага, які він дає їм… “А ми”…— Але ж ми, біднота, коли маємо хоч би один щасливий день, ми славимо бога і кажемо: “Злюбив”,— люблю Всевишнього, бо він прислухається до мого голосу й благання, жаліє мене, коли мене оточують з усіх боків злидні, скрута, горе, напасті: то здохне корова посеред білого дня, то принесе лиха година небораку родича, як от Менахем-Мендла з Єгупця, який забирає останню копійку, і вже думаєш “у хвилину розпуки”, що кінець світу, “всі люди облудні”,— ніде на світі немає правди. Що робить Господь бог? Він подає Лейзер-Волфові думку, щоб той посватався до моєї Цейтл, не правлячи ні посагу, ні вбрання. Через те кажу знову і знову: “Славлю тебе”,— дякую тобі, боже, що ти зглянувся на Тев’є, прийшов йому на допомогу, подбав, щоб я мав невеличку втіху від моєї дитини… Коли я прийду до неї в гості, то, бог дасть, побачу її господинею на всьому готовому, шафи, повні білизни, буфет, повний пасхального смальцю й варення, подвір’я, повне курей, гусей і качок…
Раптом моя кобила розігналася стрімголов з гори, і, перш ніж я встиг підвести голову та подивитись, що сталося, я лежав уже на землі з усіма порожніми глечиками та горнятками, а візок на мені. Насилу-силу, з превеликими труднощами викараскався я, побитий, пом’ятий, і вилив увесь свій гнів на кобилу.
— А бий тебе сила божа! Хто тебе просив, неборако, показати свою спритність і довести, що ти вмієш мчати стрімголов з гори? Ти ж мене мало не вбила на смерть, сатано!
І я почастував її батогом скільки влізло. Кобила, мабуть, сама зрозуміла, що завинила переді мною, і стояла, опустивши голову, з винуватим виглядом.
— Щоб тобі повилазило! — кажу я їй, піднімаю візок, складаю посуд і їду далі. “Погана прикмета,— міркую собі.— Чи не сталося часом вдома якесь нове лихо?..”
Так воно й було. Проїхав ще версти зо дві, був уже недалеко від дому, раптом бачу, шляхом наближається до мене людина в образі жінки. Під’їжджаю ближче, придивляюся: Цейтл!.. Не знаю чому, але серце мені закалатало в грудях, коли я її побачив. Скочивши з воза, підбігаю до неї:
— Цейтл, це ти? Що ти тут робиш?
А вона падає мені на шию з плачем.
— Господь з тобою,— кажу,— дитино моя, чого ти плачеш?
— Ой,— каже вона,— тату, татоньку!..— і вмивається сльозами.
Мені потемніло в очах, затремтіли руки й ноги.
— Що з тобою, доню, що трапилось? — запитую я, беру її за руку, заспокоюю, обіймаю, цілую її, а вона не заспокоюється.
— Тату, татоньку, любий, дорогий,— благає вона,— раз на три дні шматок хліба їстиму, зглянься,— каже,— на мої молоді літа!..— і захлинається від плачу, не може й слова вимовити.
“Ой лишенько,— думаю собі,— я вже здогадуюсь, у чім річ! Вража сила понесла мене до Бойберика!”
— Навіщо плакати,— кажу я їй, гладячи її по голові,— дурненька, навіщо плакати? Ні — так ні,— кажу,— не хочеш, не треба. Тобі силоміць ніхто не почепить горба на спину. Ми хотіли,— кажу,— твого добра, вважали, що так буде краще. Ну, а коли це тобі не до душі, що поробиш? Мабуть,— кажу,— не судилося…
— Спасибі тобі, тату,— каже вона,— дай тобі боже дожити до глибокої старості,— і знову падає мені на шию, і знову починає мене цілувати й плакати, вмиватися сльозами.
— Та годі-бо вже рюмсати,— кажу,— “суєта суєт”,— вареники їсти теж набридає. Сідай,— кажу,— і поїдемо додому. Мама там, мабуть, хвилюється, думає вже бозна-що.
Одне слово, ми обоє посідали на воза, і я почав її заспокоювати, всіляко розважати.
— Справа така,— кажу,— ми, крий боже, нічого лихого не мали на думці. Бог тому свідок, він знає всю правду, ми хотіли, як то кажуть, забезпечити дитину, щоб не знала нужди. А коли нічого не виходить, то, мабуть,— кажу,— така воля божа. Не судилося тобі, доню моя, прийти на все готове, стати господинею такого добра, а нам дочекатися хоч невеличкої радості на старості літ за нашу тяжку працю… День і ніч у ярмі, жодного просвітку, жодної щасливої хвилини, тільки злидні, тільки убозтво, тільки лихо, куди не глянь!..
— Ой тату,— каже вона мені знову з плачем,— піду в служниці, глину міситиму, землю копатиму!..
— Чого ти плачеш, дурна дівчинко,— кажу я їй.— Хіба я тобі, дурненька, за щось дорікаю? Просто,— кажу,— тяжко і гірко на серці, через те й виливаю свою журбу-печаль, веду розмову з ним, з владикою небесним, про те, як він править мною. Він,— кажу,— всеблагий отець, жаліє мене, гарно повівся зі мною, хай мені простить за такі слова,— кажу,— поквитався зі мною, як з пасинком, і хоч ґвалт кричи! Але, мабуть,— кажу,— так воно, певно, мусить бути. Війна небі, високо, а ми,— кажу,— тут глибоко-глибоко в землі. Отож мусимо казати, що він правий і його вирок правдивий. Бо, з другого боку, хіба я не великий дурень? Чого галасую? Чого лементую? Що я, маленький хробачок, який плазує тут по землі, важу проти бога, щоб хизуватися перед ним своїм дурним розумом і давати йому поради, як правити божим світом? Певно, коли він велить так, воно мусить бути саме так, і скаргами нічого не досягнеш. Сорок днів,— кажу,— так написано в наших святих книгах,— сорок днів перед тим, як дитина зароджується у череві матері, приходить ангел і вигукує: “Дочка раба божого най…” — нехай Тев’єва дочка візьме сина такого-то і такого-то, а м’ясник Лейзер-Волф хай потурбується і поїде десь-інде шукати жінку свого стану. Його рівня від нього не втече. А тобі,— кажу,— нехай бог пошле твого судженого, аби було щось путнє, і якнайшвидше. Амінь, хай справдиться його воля,— кажу.— Щоб хоч мати твоя не дуже гримала. Вона вже дасть мені перцю з маком!..
Одне слово, приїхали ми додому, я випріг кобилу і сів коло хати на траву дати собі раду, придумати для моєї жінки щось із “Тисячі і однієї ночі”, аби здихатися лиха. Сутеніє, сонце сідає, повітря тепле, жаби в далечині кумкають; кобила моя, стриножена, скубе травичку; корівчини щойно прийшли з череди, стоять над цеберками і чекають, щоб їх видоїли; трава в усій окрузі пахне — рай земний, та й годі! Сиджу собі отак, оглядаю це все і міркую при цьому, як мудро створив Господь бог свій світ, де кожне створіння, починаючи від людини і аж до тварини, заробляє собі на хліб. На дурничку нічого нема! Ти, корово, хочеш жувати — йди, тебе видоять, давай молоко, годуй бідняка з його жінкою і дітьми! Ти, конику, хочеш набити пельку — біжи щоразу з глечиками до Бойберика і назад! Так само й ти, людино, хочеш мати шматок хліба — йди працювати, дій корів, тягай глечики, збивай масло, готуй сир, запрягай коня і чвалай щоранку до Бойберика на дачі, схиляйся перед єгупецькими багачами, усміхайся їм, підлещуйся, стелися кожному під ноги, щоб вони були задоволені, пильнуй, щоб, боронь боже, не зачепити їхнього гонору!.. Тож лишається питання: “Чим відрізняється?..” — чому існує така різниця? Де сказано, що Тев’є мусить тяжко працювати для них, прокидатися рано-вранці, коли ще сам бог спить. І заради чого? Заради того, щоб вони до кави мали на сніданок свіжий сир і масло? Де сказано, що я повинен жили з себе висотувати, щоб заробити на рідкий крупник, на куліш з картоплею, а вони, оті єгупецькі багатії, мають розкошувати на дачах, за холодну воду не беручись, об’їдатися смаженими качками, смачними книшами, млинцями й вергунами? Хіба я не така ж людина, як вони? Чи не було б справедливо, слово честі, щоб Тев’є теж хоч раз виїхав улітку на дачу? Ви, може, спитаєте, де братимуть сир і масло? Хто доїтиме корів? Таки вони, єгупецькі аристократи… І я сам регочуся, дійшовши до такої чудернацької думки, як кажуть у приказці: коли дурнів слухали б вуха господні, то був би світ не такий, як сьогодні…
— Добривечір, реб Тев’є!— чую я раптом, як хтось мене називає на ім’я.
Повертаюсь, дивлюся — знайомий: Мотл-жилетник, кравчук з Анатівки.
— Доброго здоров’я,— кажу,— про вовка помовка. Сідай, Мотл, на божій землі,— кажу.— Як це ти раптом опинився тут?
— Як я прийшов? Ногами,— відповідає він, сідає коло мене на траву і дивиться туди, де мої дівчата пораються біля глечиків та біля горнят.— Я давно вже збираюсь до вас, реб Тев’є,— каже він,— але все часу не маю; одну роботу кінчиш, другу береш. Я тепер сам собі кравець. Роботи, хвалити бога, досить, у всіх кравців тепер роботи повно. Цього літа у нас сезон весіль: Берл гугнявий справляє весілля, Йосел-паливода справляє весілля, Мендл-заїка справляє весілля, Яків язикатий справляє весілля, Мойше-горлань справляє весілля, Меїр-кропива справляє весілля, Хаїм-лошак справляє весілля і навіть удова Тригубиха теж справляє весілля!
— Усі на світі,— кажу,— справляють весілля, тільки я один нещасливий. Мабуть, не заслужив у бога…
— Ні,— озивається він до мене і дивиться туди, де дівчата пораються,— ви помиляєтесь, реб Тев’є; якби тільки схотіли, ви б теж тепер були близькі до весілля. Це залежить тільки від вас…
— А саме,— кажу,— яким чином? Може, маєш нареченого для моєї Цейтл?
— Ви вгадали! — каже він.
— Хоча б пристойний жених? — питаю і думаю собі: “Ото буде цікаво, якщо він має на увазі м’ясника Лейзер-Волфа!..”
— Наче для неї покроєно! — відповідає він мені кравецькою мовою і дивиться все туди, де пораються мої дівчата.
— Звідки родом, цікаво знати, твій жених? — запитую я в нього.— 3 яких країв? Якщо від нього тхне м’ясною крамницею,— кажу,— я навіть слухати не хочу ані дивитись!
— Боронь боже,— каже Мотл,— він ніколи і близько не стояв коло м’ясної крамниці! Ви знаєте його, реб Тев’є, дуже добре!..
— Він,— питаю,— хоч рівня для нас?
— Ще яка рівня,— каже Мотл,— рівніше не може бути: це, як то кажуть, скроєно і пошито!..
— Хто ж він такий, твій жених? — питаю.— Цікаво послухати.
— Хто жених? — повторює він і дивиться все туди, до дівчат.— Жених, розумієте, реб Тев’є, таки я сам…
Тільки-но він мені це вимовив, я, наче ошпарений окропом, схопився з трави, а він за мною. І отак ми стали один проти одного, мов ті півні.
— Чи ти збожеволів,— кажу до нього,— чи ти просто так з глузду з’їхав? Ти сам сватальник, сам кум і сам жених, тобто на своєму весіллі із своїми музиками! Я ще ніде такого ніколи не чув, щоб парубок сам сватався!
— Те, що ви кажете, реб Тев’є,— озивається він до мене,— ніби я божевільний, то нехай наші вороги божеволіють. Я ще, можете мені повірити, при повному розумі. Не треба,— каже,— бути божевільним, щоб хотіти вашу Цейтл. Ось вам доказ: Лейзер-Волф — найбільший багатій у нашому місті — теж хотів її взяти без копійки посагу. Ви думаєте, це секрет? Все містечко вже знає!.. А те, що ви кажете: “Сам, без сватів”,— то я дивуюсь вам: ви ж, реб Тев’є, людина, котрій, нівроку, пальця в рота не треба класти,— відкусите… Але навіщо довго розпатякувати? Справа,— каже він,— така: я і ваша дочка Цейтл давно, ще понад рік тому, дали одне одному слово, що ми поберемось…
Коли б хто мені загнав ножа в серце, було б приємніше, ніж чути оці слова. По-перше, куди йому, кравцеві Мотлу, бути зятем Тев’є? По-друге, що це за балачки: вони дали одне одному слово, що поберуться?
— Ну, а я де? — озиваюся до нього.— Чи можу й я своє слово сказати з приводу моєї дитини, чи мене вже зовсім не питаються?
— Боронь боже,— вигукує він,— саме для цього я й прийшов до вас переговорити, як тільки почув, що Лейзер-Волф сватається до вашої дочки, котру я вже понад рік люблю…
— От ще скаже,— озиваюсь я.— Коли Тев’є має дочку Цейтл, а тебе звуть Мотл-жилетник і ти кравцюєш, то чому ж ти маєш її ненавидіти?
— Ні,— каже він,— не це я маю на оці. Я маю на оці зовсім інше. Я вам хотів розказати, що я кохаю вашу дочку, і ваша дочка мене кохає; вже понад рік, як ми дали одне одному слово. Уже кілька разів,— каже він,— я збирався з вами переговорити, але все відкладав на пізніше, поки зберу кілька карбованців, стягнуся на машину, а потім ще приодягнусь як годиться, бо кожне ледащо має тепер по два костюми і по кілька жилетів…
— Тьху на вашу голову,— озиваюсь до нього,— з вашим дитячим розумом! А що ви робитимете після шлюбу,— покладете зуби на полицю і з голоду помиратимете чи, може, годуватимеш свою жінку жилетами?
— Е,— відповідає він,— мене, реб Тев’є, дивує, що ви таке кажете! Мені здається, що коли ви одружувались, ви теж, мабуть, власного палацу тоді ще не мали. Проте, як бачите… Одно з двох, що буде з усіма, те буде і зі мною… А крім того, у мене ж ремесло в руках…
Одне слово, чого тут довго розводитись? Він мене умовив, бо навіщо нам себе дурити: як справді одружуються інші бідняки? Якби всі хотіли зважати на такі речі, то ніхто з людей нашого стану ніколи не міг би одружитись… Мене тільки дратувало, і я не міг ніяк зрозуміти ось чого: вони самі дали одне одному слово! Що це на світі робиться? Парубок зустрічається з дівчиною і каже їй: “Дамо одне одному слово, що поберемось”. Зовсім занедбано звичаї предків!.. Та коли я глянув на мого Мотла, як ото він стоїть із серйозним наміром, без будь-яких хитрощів, опустивши голову, наче грішна людина, я собі подумав: “Поміркуймо спокійно і без запалу. Чого я кирпу гну, чим хизуюсь? Шляхетним походженням? А хто я такий: онук святого рабина, чи, сказати б, багатий посаг даю моїй дочці, чи виправу, прости господи?.. Мотл-жилетник, щоправда, таки кравець, але він досить порядний парубійко, працьовитий хлопець, може прогодувати жінку, а до того чесна людина. То що я маю проти нього? Тев’є,— кажу я сам собі,— не строй з себе дурня, дай згоду. Як у письмі сказано: “Дарую тобі…” — нехай буде в щасливий час!.. Ну, гаразд, але що робити з моєю старою? Вона ж мені такого заспіває, що хоч із хати тікай! Як втовкмачити їй, що саме так буде найкраще для Цейтл?
— Знаєш, що я тобі скажу, Мотл,— звертаюсь я до жениха,— ти йди собі додому, а я тим часом тут уладнаю все, що треба, перебалакаю з тим, з іншим, як у наших книгах сказано: “А випивка згідно з законом”,— все мусить бути обмірковане заздалегідь. Бог дасть, завтра, якщо ти до того часу не передумаєш, ми, мабуть, побачимось…
— Передумаю? — озивається він до мене.— Я передумаю? Щоб я не дожив зрушити з цього місця, щоб мене побила лиха година!..
— Навіщо тобі присягатися,— кажу я йому,— коли я тобі вірю і без цього? Іди собі на здоров’я,— кажу,— на добраніч, і нехай тобі сняться гарні сни…
Сам я теж ліг спати, але сон мене не бере: голова мало не розвалюється, обмірковую і такий план, і інший, аж поки на думку не спав мені добрячий план. Який план, хочете знати? Ось послухайте, як Тев’є викручується із скрутного становища.
Одне слово, опівночі, коли всі в хаті міцно спали — той хропів, той висвистував, я раптом як заволаю несамовито: “Ґвалт! Ґвалт! Ґвалт!” Зрозуміла річ, що на мій лемент усі в хаті прокинулись. І раніше від усіх Голда.
— Господь з тобою, Тев’є,— каже вона мені і торсає щосили,— прокинься! Що з тобою? Чого ти так лементуєш?..
