Я, розумієте, аж підскочив на місці:
— Хто? Моя дитина під вашим наглядом? За яким правом? — кажу я і відчуваю, що мене охоплює лють.
А він озивається до мене спокійненько, з усмішкою:
— Тільки не гарячись, Тевелю! Спокійно,— каже він,— ми краще порозуміємось. Ти знаєш, я тобі,— каже,— боронь боже, не ворог, хоч ти єврей. Ти знаєш,— каже він,— який я прихильний до євреїв і як мені болить серце, що вони такі вперті, затялись так і не хочуть зрозуміти, що їм добра бажають.
— Про добро,— кажу,— ви мені, панотче, зараз не говоріть, бо кожне слово, яке я чую від вас оце зараз, для мене наче крапля смертельної отрути,— кажу,— наче куля в серце. Коли ви мені такий доброзичливий друг, як ви кажете, я попрошу вас тільки однієї ласки: облиште мою дочку, дайте спокій…
— Ти нерозумна людина,— каже він,— твоїй дочці, боронь боже, нічого лихого не буде. На неї чекає щастя,— каже він,— у неї наречений, дай боже мені таке щастя…
— Амінь! — кажу я, нібито всміхаючись, а в серці палає пекло.— Хто ж він, цікаво знати, той наречений,— кажу,— якщо я заслужив це знати?
— Ти, напевне, його знаєш,— каже він,— він дуже бравий, чесний парубок і освіту має, хоч і самотужки вчився; він закоханий у твою дочку і хоче з нею одружитись, але не може, бо він не єврей…
“Федько!” — думаю собі, і в голову мені вдарила гаряча кров, і весь я вкрився холодним потом, насилу всидів у візку. Але виказувати це перед ним? Не діждеться він цього! Беру в руки віжки, вдаряю конячину і, не прощаючись, рушаю додому… Приїжджаю додому, ай-ай-ай — цілий содом! Діти лежать, уткнувшись у подушки, і плачуть, моя Голда — кращу в домовину кладуть… Шукаю Хаву… Де Хава? Немає Хави!.. Спитати, де Хава, не хочу. Питати — зайва річ, горе мені! Пойняла мене велика туга. В душі палає пекло, лютую, не знати на кого… Хочеться самого себе відшмагати. Гримаю на дітей, зганяю свій гнів на жінці. Не можу собі місця знайти. Іду в стайню до шкапи дати їй корму і бачу, що вона стоїть, перекинувши ногу через колоду. Хапаю дрючок і починаю її лупцювати, трощити кістки. “Згоріло б ти, падло коростяве! Щоб ти так жила, як я маю для тебе хоч одну зернину вівса! Болячки, коли схочеш, можу тобі дати, хворобу, напасті, гризоти, трясця!..”
Так примовляю я до шкапи, але враз мені стає шкода її, бо це ж німа істота, безневинна тварина. Що я маю проти неї? Підсипаю їй січки та обіцяю, що на суботу дам їй трохи дерті, і йду назад до хати, занурююсь у подушку і лежу, як у пропасниці, а голова! — голова мало не розколюється. Роздумую все і дошукуюсь, що це означає? “Яка моя провина і які мої гріхи?” — чим я, Тев’є, завинив так на цьому світі, що мене більш за всіх покарано? Ой владико небесний, владико небесний! Хто я такий, що ти маєш завжди мене на думці, не випускаєш з ока і де тільки є халепа, лихо, напасть — посилаєш на мою голову?..
І коли отак роздумую собі, лежачи, мов на приску, раптом почув, як моя бідолашна жінка стогне, аж серце кров’ю обливається.
— Голдо,— кажу,— ти спиш?
— Ні,— каже вона,— а що?..
— Нічого,— кажу,— велике нещастя впало на нашу голову. Може, даси пораду,— кажу,— що робити?..
— Питаєшся у мене,— каже,— порад? Лишенько мені! Дитина,— каже вона,— встає вранці, здорова і дужа, одягається, падає мені на шию, починає цілувати, й обнімати, і плакати, і нічого не каже. Я думала, що вона, боронь боже, збожеволіла! Питаю в неї: “Що тобі, доню?” А вона нічого не відповідає, вибігає на хвилинку до корів і зникає. Чекаю годину, чекаю дві, чекаю три — де Хава? Нема Хави! Тоді я кажу дітям: “Ану, заскочте на хвилинку до попа…”
— А звідки,— питаю,— ти знала, Голдо, що вона, у попа?..
— Звідки я знала? — каже вона.— Лишенько мені! Хіба ж у мене очей немає? Чи хіба я їй не мати?..
— Коли в тебе є очі,— кажу,— і ти їй мати, то чого ж ти мовчала і мені не сказала?..
— Тобі сказати? А коли ти вдома буваєш? — каже вона.— Та коли я й скажу тобі, хіба ти прислухаєшся? Тобі як щось скажеш, ти одразу знаходиш притчу, памороки забиваєш цими притчами…
Так відповідає мені Голда, і я чую, як вона плаче в темряві… “Трохи вона має рацію,— думаю собі,— хоча що може зрозуміти баба?” І мені болить серце, на неї дивлячись, не можу слухати, як вона стогне і як плаче.
— От бачиш, Голдо,— озиваюся до неї,— ти гніваєшся, що я на все маю цитату. Мушу тобі на це теж відповісти цитатою. У наших книгах сказано: “Жаліє, як батько дітей своїх”,— тобто батько любить свою дитину. Чому ж не сказано,— кажу,— “жаліє, як мати дітей своїх?” Бо мати — це не батько. Батько,— кажу,— може зовсім інакше розмовляти з дитиною. Ось побачиш,— кажу,— бог дасть, завтра зустрінуся з нею…
— Дай боже,— каже вона,— щоб ти мав змогу зустрітися з нею і з ним теж. Він чоловік,— каже вона,— непоганий, хоч і піп, любить часом пожаліти іншого. Попросиш його, впадеш йому в ноги, може, зглянеться…
— Хто? — кажу.— Отой піп, побив би його грім?.. Щоб я вклонявся,— кажу,— попові? Ти збожеволіла,— кажу,— чи з глузду з’їхала? “Не розтуляй вуст своїх перед сатаною!” Не діждуть цього,— кажу,— мої вороги!..
— О! Бачиш, який ти…
— А що ж,— кажу,— ти думала? Я дозволю, щоб мною верховодила баба? Думаєш,— кажу,— що я житиму твоїм бабським розумом?
Ось у таких розмовах проминула у нас вся ніч. Насилу дочекавшись, поки треті півні заспівали, я встав, помолився, взяв батога і подався, самі здогадуєтесь, просто на попівське подвір’я. Баба,— як ви кажете,— це таки баба,— але куди ж я ще міг податися? В могилу?..
Одним словом, прийшов я до нього на подвір’я, зустріли мене його собаки гостинним “доброго ранку”, хотіли подерти мої штани і покуштувати мої литки, дізнатися, чи добрі вони на смак для їхніх собачих зубів… На щастя, я взяв з собою батога і дав їм зрозуміти, що означає речення: “Не ворухне собака язиком”,— нехай собака дарма не бреше… На їхнє валування і мої зойки вибігли піп і попадя. Він насилу відігнав собак і, запросивши до хати, прийняв мене як шановного гостя, хотів навіть на мою честь поставити самовар. Я сказав, що з самоваром можна зачекати, у мене є розмова з ним, кажу, віч-на-віч. Піп здогадався, на що я натякаю, моргнув до своєї дружини, щоб вона зробила таку ласку і зачинила за собою двері,— а я одразу приступив до справи просто, без передмов, попросивши, щоб передусім сказав мені, чи вірить він у бога?.. А далі щоб сказав мені, чи знає він, що відчуває батько, коли його розлучають з улюбленою дитиною?.. І ще нехай мені скаже, що таке, на його думку, добре діло, а що таке гріх?.. І ще одну річ я хотів, щоб він мені пояснив: який вигляд в його очах має людина, що вдирається в чужу хату і хоче все там перевернути шкереберть, стільці переставити, пересунути столи і ліжка?
Звичайно, я його цим приголомшив.
— Тевелю,— каже він,— ти розумна людина, а поставив переді мною,— каже,— одним духом стільки запитань, та ще хочеш,— каже,— щоб я тобі негайно відповів? Але я тобі відповім на все по порядку…
— Ні,— кажу я йому,— ви мені, любий панотче, ніколи на це не відповісте. Знаєте чому? Бо всі ваші думки я знаю наперед. Ви дайте мені краще відповідь,— кажу,— ось на що: чи зможу я ще побачити мою дитину, чи ні?..
— Що значить “ще”? — схопився він.— 3 твоєю дочкою, боронь боже, нічого лихого не станеться, навпаки…
— Знаю,— кажу,— знаю, ви хочете її ущасливити! Я не про це говорю, я хочу знати, де моя дитина і чи можу я з нею побачитись?
— Все що завгодно,— каже він мені,— тільки не це…
— От так би і говорив,— кажу,— коротко і ясно! Бувай здоров,— кажу,— і хай тобі бог за це відплатить,— кажу,— сторицею…
Повертаюсь додому, а моя Голда, скоцюрбившись чорним клубком, лежить у ліжку, не маючи більше сил плакати.
— Вставай,— кажу,— жінко, скидай черевики, і сідаймо на долівку справляти жалобу, як бог звелів. “Господь дав, Господь забрав”,— не ми перші, не ми останні. Нехай нам здається,— кажу,— що ми ніколи не мали Хави, або нехай здається нам,— кажу,— що вона, як Годл, подалася ген-ген до Крижаного моря, бозна, чи ще побачимо її… Господь,— кажу,— владика наш, сповнений милосердя і ласки, він знає, що робить!..
Отак виливаю я своє горе і почуваю, що сльози душать мене, застрягли, як кістка в горлі. Але Тев’є не баба. Тев’є стримується! Хоча це тільки так говориться, що “стримується”. Бо, по-перше, ганьба! По-друге, як можна стриматись, коли втрачаєш живцем таку дитину, такий брильянт. Вона, не знаю чому, люба і мені, і матері чи не більш, ніж усі інші діти. Може, це тому, що Хава в дитинстві багато хворіла, мала всі, які тільки є на світі, хвороби. Ми якось просиділи над нею кілька ночей поспіль, не раз криком, просто криком відганяли від неї смерть, врятували, як рятують маленьке розтоптане курча, бо, коли бог хоче, він з мертвого робить живого, як сказано у молитві: “Не помру, бо житиму!” — коли не судилося вмирати, то не вмреш… А може, це тому, що Хава добра, віддана дитина, завжди любила нас обох, ладна була душу за нас віддати. Спитаєте, як же сталося, що вона таке вчинила? Що ж, по-перше, така вже наша доля. Не знаю, як ви,— я вірю, що від долі не втечеш. А по-друге, це якась халепа, лихе око чи просто — чаклунство! Можете сміятися з мене, проте скажу вам, що я зовсім не такий вже неприторенний дурень, щоб вірити у нечисту силу, домовиків, привидів і тому подібні дурниці. Але в чаклунство, бачте, я вірю, бо що ж це, як не чаклунство? От послухайте далі, і ви самі скажете те саме…
Одним словом, коли в святих книгах сказано: “Проти волі живеш”,— тобто людина сама собі не вкорочує віку, то це недаремно: нема такої болячки на світі, яка б не загоїлась, і такого нещастя, яке б не забулося. Тобто воно не забувається, але що поробиш? “Людина подібна до тварини”. Людина повинна тяжко працювати, вмиватися сьомим потом, поневірятись і надсаджуватись заради шматка хліба.
Ми взялися знову всі до роботи: моя жінка і діти до глечиків, я до своєї кобили і візка, і “все пішло своїм звичаєм”,— світ не стоїть на місці. Наказав я суворо в хаті, щоб Хави не згадувано було — немає Хави! Викреслено — і вже! Зібрав я трохи масла, сиру й сметани, усе свіжий товар, і подався в Бойберик до своїх покупців.
Приїхав у Бойберик,— усі радіють, привітно зустрічають:
— Що поробляєте, реб Тев’є? Чому це вас не видно?
— Що маю робити? — кажу.— Той самий невдаха, що і раніше: корівчина,— кажу,— в мене здохла…
— Чим пояснити,— кажуть вони,— що саме з вами трапляються всілякі чудеса?
І люди розпитують у мене, кожен окремо, яка корова в мене здохла. Скільки вона мені коштувала? І скільки корівок у мене ще лишилося? Розважаються, сміються, як, у доброму гуморі бувши, звичайно сміються багатії з бідняка-небораки по обіді, коли в них спокійно на серці, а надворі година: тепло, зелено і хочеться дрімати…
Тев’є, однак, людина, яка вміє підтримувати жарт. Чорта пухлого в мене дізнається хто-небудь, що діється в моєму серці! Покінчивши справи з усіма покупцями, подаюся назад з порожніми глечиками додому. Їду лісом, попустивши віжки, нехай кобила йде собі помалу і потихеньку щипає травичку. А сам я заглиблююсь у свої думки і міркую про все чисто: про життя і смерть, про цей світ і потойбічний світ, і що таке взагалі світ, і навіщо живе людина, і ще про подібні речі, щоб трошки розважитись, забутися, тобто щоб не думати про Хаву. І як на те, лізе мені в голову саме вона — Хава. Вона постає перед моїми очима, висока, гарна і ставна, як тополя, або ще такою, якою була в дитинстві,— маленька, хирлява, квола, сидить, як пташеня, у мене на руках, голівку схиливши на моє плече: “Що тобі, Хавочко? Дати тобі папи? Трошечки моні?” І я на якусь мить забуваю, що вона накоїла, і мене тягне до неї, і душа щемить, сумує, ниє… Але тільки-но пригадаю все, в мені спалахує вогонь, і лють буяє в моєму серці проти неї, і проти нього, і проти цілого світу, і проти самого себе за те, що не можу забути її ні на хвилину. Чому я не можу її викреслити з пам’яті, вирвати з серця? Хіба вона цього не заслужила? Для того хіба мусить Тев’є все своє життя світу божого не бачити, землю носом рити, викохувати дітей, щоб вони потім враз відірвались силоміць, відпали, мов та шишка з дерева, і полетіли ген-ген далеко з вітром і з димом?.. “От, приміром,— думаю собі,— росте дерево, дуб у лісі… Приходить чоловік із сокирою, відтинає гілку, ще гілку і ще гілку… А що таке дерево без гілок, прости Господи? Візьми вже краще ти, чоловіче, і зрубай все дерево геть до пня — і хай цьому буде кінець. Навіщо стирчати голому дереву в лісі?..”
І отак, поринувши в ці думки, почуваю раптом, що моя шкапа зупинилась — стоп! Що таке? Підводжу очі, дивлюся — Хава!.. Та сама Хава, що й раніше, не змінилась ні на волосинку, навіть убрання не змінила!.. Перше, що спадає мені на думку,— скочити з воза, схопити її в обійми і поцілувати. Але зразу ж за цим спалахує інша думка: “Тев’є, ти що — баба?” І я смикаю віжки: “Вйо, неборако!” — та звертаю праворуч. Дивлюся,— вона теж звертає праворуч, махає до мене чогось руками, немовби кажучи: “Зупинись на мить, я мушу тобі дещо сказати…” У мене наче щось увірвалося всередині, защеміло серце, опустилися руки, ноги тремтять — от-от скочу з воза! Але я стримую себе, смикаю віжки і беру ліворуч. Вона теж бере ліворуч, дивиться на мене безумними очима, лице біле мов крейда… “Що робити? — думаю собі.— Зупинитись чи їхати далі?” Але перш ніж я встиг оглянутись,— ага, вона вже схопила конячину за вуздечку і звертається до мене:
— Тату, щоб я померла, якщо ти рушиш з місця! Прошу тебе, вислухай мене, тату любий!
— “Е! — думаю собі.— Хочеш мене примусити силоміць! Ні, люба моя! Не знаєш ти, видно, свого тата…” І давай щосили батожити коняку. Шкапина моя слухається, скаче, скаче, але раз у раз повертає голову назад, щулячи весь час вуха.
— Вйо,— кажу я їй,— “не заглядай у пляшку”, не озирайся, розумнице моя, туди, куди не слід…
А самому, думаєте, не хочеться повернути голову назад і поглянути, хоч раз глянути туди, на те місце, де вона лишилася?.. Але ні. Тев’є не баба. Тев’є знає, як поводяться, коли спокушає нечиста сила…
Одним словом, не буду розводитись, шкода вашого часу. Якщо мені судилися смертельні муки, то я вже напевне їх зазнав, покуштував смак пекла з чистилищем, з усіма тортурами для грішників, що описані в наших святих книгах. Спитайте в мене, що це таке, і я вам скажу! По дорозі мені весь час здавалося, що вона біжить слідом за возом і гукає: “Вислухай мене, татоньку, тату любий!..” І в голові промайнула думка: “Тев’є! Ти забагато береш на себе! З тобою нічого не станеться, коли зупинишся на хвилину і вислухаєш, чого вона хоче. Може, вона має тобі сказати щось таке, що тобі слід знати? Може — хто зна? — вона передумала, розкаялась і хоче повернутись назад? Може, вона в нього мучиться і просить тебе, щоб ти їй допоміг викараскатися з пекла?..” Може, і може, і багато ще таких “може” спадають мені на думку, і Хава уявляється мені дитиною, і на згадку приходить відоме речення: “Жаліє, як батько дітей своїх”,— немає поганої дитини в батька, і я картаю себе і кажу сам на себе, що я не вартий того, щоб топтати ряст на землі! Справді! Чого ти розпалився, як упертий осел? Чого ти тарабаниш? Візьми, розбійнику ти, заверни воза і помирися з нею, вона ж твоя дитина, не чиясь, не чужа! І в голову лізуть якісь недоладні, дивні думки: “Що таке єврей і неєврей?.. І чому Господь бог створив євреїв і неєвреїв?.. А коли Господь бог уже створив євреїв і неєвреїв, чому вони такі відокремлені одне він одного, чому ненавидять одне одного? І прикро стає мені, чому я не знаюся на книжках, як інші, щоб маги змогу знайти на всі ці питання якусь розумну відповідь… І, щоб розвіяти думки, я починаю надвечірню молитву: “Блаженні ті, що живуть у чертогах твоїх і славлять тебе на віки вічні…” Молюсь, виспівуючи на повний голос. Але що з тієї молитви і з того виспівування, коли глибоко в серці бринить пісня: “Ха-во! Ха-во! Ха-во!..” І чим голосніше співаю слова молитви, тим ще гучніше бринить “Ха-во”, і чим більше хочеться її забути, тим виразніше постає перед очима вона, і здається мені, що я чую її голос, як вона вигукує: “Вислухай мене, тату любий!” І я затуляю собі вуха, щоб не чути її, і заплющую очі, щоб її не бачити, і проказую молитву, не чуючи, що кажу, і б’ю себе в груди, каюсь, не знаючи в чому, і життя моє розбите, і сам я розбитий, і нікому не розповідаю про мою зустріч, і не говорю ні з ким про неї, і ні в кого про неї не допитуюсь, хоч знаю, дуже добре знаю, де вона і де він, і що вони поробляють. Але чорта пухлого у мене про це довідаються. Не діждуть цього мої вороги, щоб я комусь поскаржився. Отака людина Тев’є!..
Цікаво знати, чи всі чоловіки такі, чи тільки я такий божевільний? Ось, наприклад, одного разу трапилося… Ви не сміятиметесь з мене? Боюся, що ви з мене сміятиметесь… Іноді буває: надягну святкове вбрання, подамся на залізницю і вже ладен сісти та поїхати туди, до них,— я знаю, де вони живуть… Підходжу до касира і прошу дати мені квиток. “Куди?” — запитує він мене. “До Єгупця”,— кажу я. “Такого міста,— каже він,— у мене немає…” — “У такому разі це не моя вина”,— кажу, повертаюсь до нього спиною і подаюся додому, скидаю святкове вбрання і беруся знову до роботи, тобто до готування сиру і сметани, до візка і до кобили… Як сказано: “Кожен до свого ремесла і до своєї роботи”,— кравець до ножиць, а швець до дратви… Еге ж, смієтеся з мене? Я так і знав! Знаю навіть, що ви собі думаєте. Ви думаєте: “Оцей Тев’є зовсім якийсь пришелепуватий!..” Тому я вважаю, що “до цього місця читають у суботу”,— на сьогодні досить… Бувайте здорові й дужі і пишіть частіше листи. Але, ради бога, не забувайте, про що я вас просив: щоб було тишком-нишком, тобто щоб ви не зробили з цього книжки. А коли вже вам і доведеться писати, то щоб ви писали про інших, не про мене. Мене забудьте, немає, язиком злизало Тев’є-молочаря!..
Шпринця
— Великий і щирий привіт вам, пане Шолом-Алейхем, мир вам і дітям вашим! Скільки років не бачились! Матінко, скільки води спливло за цей час! Скільки лиха ми обидва і всі євреї зазнали за ці кілька років: Кишинів, “конснетуція”24, з погромами, з наклепами і напастями,— ах ти, господи, владико небесний!..
Я тільки дивуюсь вам,— прошу не гнівайтесь,— що ви, нівроку, анітрішечки не змінились! А погляньте на мене: мені ж іще шістдесяти нема, а дивіться, який білий став Тев’є! Це ж неабищо — “муки виховування дітей”, скільки натерпишся через них! А хто ще має стільки турбот від виховування дітей, як я? Мене спіткало нове лихо, з моєю дочкою Шпринцею, лихо, що перевершує всі нещастя, яких я зазнавав досі. Проте нічого, живу, як сказано там: “Проти волі живеш”,— хоч лусни, а співай тієї пісеньки:
Що маю робити
І як далі жити?
Бо ж роки минають,
Та й грошей не маю!..
Одним словом, як сказано в талмуді: “Схотів Господь потішити”,— захотілось богові зробити ласку євреям і наслав на нашу голову нову напасть — “конснетуцію!” Ой, ота “конснетуція!” Раптом сталася паніка серед наших багатіїв, почали втікати з Єгупця за кордон, нібито на теплі води, солоні ванни, нерви лікувати, витівки нероб… А коли роз’їжджаються з Єгупця, то Бойберик з його повітрям, і з його лісом, і з його дачами копійки щербатої не вартий. Але ж ми маємо великого бога, який піклується про свою бідноту, щоб вона ще трошки помучилась на цьому світі, от він і послав нам літо — ай-ай-ай! Наїхало до нас у Бойберик з Одеси, і з Ростова, і з Катеринослава, і з Могилева, і з Кишинева сотні тисяч багатіїв, дук, мільйонщиків!
Очевидно, там “конснетуція” ще лютіша, ніж у нас в Єгупці, бо втікають, кінця-краю не видно втікачам. Спитаєте, чого вони втікають саме до нас? А чому, скажіть, наші тікають до них? У нас уже, хвалити бога, так повелося — коли починаються балачки про погроми, євреї тікають з одного міста до іншого, як сказано в Біблії: “Поїхали і отаборились, отаборились і поїхали”…— тобто ти їдь до мене, а я поїду до тебе… Тим часом Бойберик несподівано став справжньою столицею, повно чоловіків, жінок і дітей. А діти люблять дзюбати. Отож потрібне молоко, масло, а де знайдеш це все, як не у Тев’є? Одним словом, Тев’є ввійшов у моду. Звідусіль тільки й чути: “Тев’є і Тев’є!”, “Реб Тев’є, будь ласка, сюди!”, “Реб Тев’є, зайдіть до мене!” Господня воля, нічого не скажеш…
Одного чудового дня — це було напередодні зелених свят — привіз я трохи сиру і сметани до однієї з моїх покупниць, молодої багатої вдови з Катеринослава, яка приїхала із своїм синком Арончиком до Бойберика на літо. І ви ж самі розумієте, що перше її знайомство в Бойберику було, звичайно, зі мною.
— Мені,— звернулась до мене вдова,— вас рекомендували, кажуть, що у вас найкращі молочні продукти.
— Аякже! — відповідаю я вдові.— Недарма сказав цар Соломон, що добре ім’я лунає, як сурма, на весь світ. А коли хочете,— кажу,— я вам розповім, що сказано з цього приводу у мідраші25.
Багатійка перепиняє мене і каже, що вона вдова і в таких справах, як мідраш, не дуже розуміється, бо не знає, з чим його їдять. “Головне,— каже вона,— щоб масло було свіже і сир щоб був смачний…” Ну, ідіть розмовляйте з бабою!..
Коротше кажучи, я почав відвідувати катеринославську вдову двічі на тиждень — щопонеділка і щочетверга, точно за календарем привозив свій молочний товар, навіть не питаючись, чи треба, чи не треба. Я став там своєю людиною і, як звичайно, почав придивлятися, які в домі порядки, заглядав на кухню, зробив деякі зауваження. Спершу, розуміється, дістав прочуханку від покоївки, щоб не совав носа, куди не слід, і не цікавився тим, що вариться в чужих горщиках. Другим разом до моїх слів прислухались, а далі вже почали питатися моєї поради, бо вдова-багатійка переконалася, хто такий Тев’є. Що далі в ліс, то більше дров, аж поки вона розповіла мені про свою болячку, турботи, про лихо своє — про Арончика.
— Де це чувано! Він уже парубійко понад двадцяти років,— каже вона,— а тільки й знає, що лошаків, тільки лосипеди, тільки ловити рибу, а більше,— каже вона,— ніщо його не обходить! І слухати не хоче про справи, про гроші. Йому лишилася після смерті батька,— каже вона,— добра спадщина, майже мільйон, а він навіть не цікавиться! Тільки те й знає, що розтринькувати гроші, діряві пальці у нього.
— Де він,— питаю,— ваш парубійко? Дайте-но мені його,— кажу,— сюди, я з ним трохи побалакаю, повчу його, нагадаю кілька цитат з Біблії, наведу йому мідраш.
— Знаєте що,— каже вона, сміючись,— ви йому краще приведіть,— каже,— жеребця, а не мідраш!..
Тим часом, поки ми так розмовляємо, “об’явилася дитина”,— приходить парубійко, її Арончик,— хлопчина стрункий, як тополя, здоровило, кров з молоком, з широким поясом, вибачайте, на штанях, з годинником у кишеньці пояса, із засуканими по лікті рукавами.
— Де ти був? — запитує його мати.
— Катався на човні,— каже він,— рибу ловив.
— Чудова робота,— озиваюсь я,— для такого парубійка, як ви. Там удома,— кажу,— порозтягають геть усе з потрухами, а ви тут рибчину ловитимете!
Оглядаюсь на вдову — вона червона, як буряк, міниться всіма фарбами. Вона, певно, вважала, що її синок візьме мене за комір дужою рукою, дасть мені кілька ляпасів і викине геть, як гнилу тріску. Дурниці! Тев’є такого не боїться! Я, коли маю щось сказати, то кажу одверто у вічі!
І що ж ви думаєте? Мій парубійко, почувши від мене такі слова, відступив трохи назад, заклав руки за спину, оглянув мене з голови до ніг, якось дивно свиснув і раптом розреготався так, що ми обоє злякалися, чи хлопець, боронь боже, не збожеволів. І що я вам скажу! З того дня ми потоваришували, зробились найкращими приятелями! Мушу вам сказати: мені цей парубійко дедалі більш подобався, хоч і шалапут, розтринькувач, і надто вже діряві пальці має, так ще й до того трохи пришелепуватий. Наприклад, зустрівши бідняка, засуне руку в кишеню, витягне гроші і віддасть, не лічивши скільки. Хто так робить?.. Або скине з себе добре пальто, ціле, нове, і віддасть… Просто, кажу вам, якийсь пришелепуватий! Шкода бідної матері! Вона мені скаржилась: “Що робити?” — і просила, щоб я з ним побалакав. Я їй зробив таку ласку,— чом ні? Хіба зі мною щось станеться? І я сідав з ним і розповідав йому байки, гатив притчі, сипав речення, шкварив мідраші, як Тев’є вміє. А він якраз любив мене послухати, розпитував, де я живу, як ведеться в мене вдома.
— Я б хотів,— якось сказав він,— заїхати до вас, реб Тев’є…
— Коли справді хочете,— відповів я йому,— бути у Тев’є, то треба,— кажу,— на дозвіллі приїхати до мене на хутір. Ви ж,— кажу,— маєте досить жеребчиків і велосипедів. У крайньому разі,— кажу,— з вами нічого не скоїться, коли пройдетесь пішки. Це недалеко,— кажу,— треба тільки пересікти лісок…
— А коли,— питає він,— ви буваєте вдома?
— Мене можна застати,— кажу,— дома тільки в суботу чи у свято. Стривайте, знаєте що? Ось маємо, бог дасть, наступного тижня зелені свята. Коли хочете,— кажу,— зробіть прогулянку до нас на хутір, і моя дружина почастує вас такими млинцями, яких і в Єгипті не їли наші прадіди!
— Ви ж знаєте,— каже він,— що я не великий знавець на єврейські історії…
— Знаю,— кажу,— що ви не знавець. Коли б ви,— кажу,— вчилися в хедері26, як я, ви б знали, що приказувала вчителева жінка…
— Гаразд,— сміється він,— ви маєте мене за гостя. Я з двома знайомими прийду,— каже він,— до вас, реб Тев’є, в перший день свята на млинці, але подбайте,— каже,— щоб вони були гарячі.
— Вогонь і полум’я,— кажу я,— просто зі сковорідки на стіл.
Повернувся я додому і звертаюсь до своєї старої.
— Голдо,— кажу я,— ми матимемо гостей на свято.
— Поздоровляю тебе,— каже вона,— кого саме?
— Дізнаєшся потім,— кажу.— Ти тільки приготуй яєчок,— кажу.— Сиру і масла у нас, дякувати богові, досить. Зготуєш млинці,— кажу,— на три персони, але це такі персони, що люблять попоїсти і зовсім не знають,— кажу,— що сказано з цього приводу в Біблії…
— Певно,— каже вона,— вже причепився якийсь неборака з голодного краю?
— Ти дурна,— кажу,— Голдо! По-перше, нічого страшного не було б,— кажу,— якби ми нагодували якого-небудь бідняка святковими млинцями; по-друге,— кажу,— знай, Голдо-серце, моя люба, скромна, чеснотлива дружино, що один з наших святкових гостей — вдовин синок, отой, що зветься Арончиком. Я тобі розповідав за нього.
— Коли так,— каже вона,— то це зовсім інша річ.
Що то значить сила мільйонів! Навіть моя Голда, як почує запах грошей, то стає зовсім іншою людиною. Такий світ, і нічого не вдієш. Як там сказано у нас: “Срібло і золото — витвір рук людських”,— гроші занапащують людину…
Одним словом, настали радісні зелені свята — п’ятдесятниця. Про те, як гарно, як зелено, як радісно і тепло у нас на хуторі, коли настає п’ятдесятниця, мені не треба вам розповідати. Найбільший багатій у світі хотів би мати таке синє небо, і такий зелений ліс, і такі запашні сосни, і таку соковиту траву, пашу для корівок, які стоять, ремигають і дивляться вам у вічі, мовби кажучи: “Давайте нам щоразу таку траву, а молока ми вам не пошкодуємо!..”
Ні, якщо пообіцяєте мені навіть найкращі заробітки з умовою, щоб я виїхав з села до міста, я відмовлюсь і з вами не поміняюсь. Де ви маєте в місті таке небо?.. У місті, коли задираєте голову, що ви бачите? Кам’яний будинок, дах, димар. Або де ви маєте там такі дерева? А коли десь і знайдете яке деревце, то воно пожовкле і хирляве…
Одне слово, мої гості не могли отямитись від захвату, коли на зелені свята прибули до мене на хутір. Прибули вони, четверо парубчаків, і всі верхи. Коні їхні як перемиті! А про Арончика і говорити нічого — він сидів на жеребчику,— що вам сказати? Ви такого не купите за триста карбованців!
— Дуже раді вам,— кажу,— шановні гості! Це ви на честь свята приїхали верхи?27 Та нічого,— кажу,— Тев’є не з великих святенників, і коли, бог дасть, вас лупцюватимуть у пеклі, то болітиме не мені, а вам… Ей, Голдо! Подбай, щоб швидше готові були млинці, і нехай,— кажу,— дівчата винесуть стіл сюди надвір. У мене в хаті немає чим вихвалятися перед гістьми… Ей, Шпринцю! Тайбл! Бейлко! Де ви там поділися? Не баріться!..
Отак командую я дітьми, а вони виносять стіл, стільці, скатертину, тарілки, ложки, виделки, сіль,— і одразу ж за цим виходить Голда з млинцями. Млинці гарячі, аж шиплять, щойно з печі, смачні — у роті тануть! А гості мої навперебій вихваляють хазяйку за ці млинці…
— Чого ти стоїш? — кажу я Голді.— Візьми повтори молитву спочатку, адже сьогодні,— кажу,— свято, отже, треба двічі проказати “Хвалю тебе!”
Моя Голда не лінується, наповнює полумисок знову, а Шпринця подає млинці на стіл. Раптом глянув я на Арончика і бачу, що він задивився на мою Шпринцю — ока не спускає з неї. Що він такого побачив на ній?..
— Їжте,— кажу я йому,— чому ви не їсте?
— А що ж я, по-вашому, роблю? — відказує він мені.
— Ви дивитесь,— кажу я,— на мою Шпринцю…
Знявся регіт, всі сміються, і моя Шпринця сміється теж. І всім весело, всім добре,— добре, веселе свято для всіх!.. Будь такий розумний і вгадай, що ці веселощі скінчаться горем, стражданням, гіркими слізьми, божою карою на мою голову!.. Та що казати! Людина — дурне створіння! Людина з розумом не має права все брати близько до серця і повинна зрозуміти, що як воно ведеться на світі, так і мусить бути. Бо коли б мало бути інакше, то все було б не так, як воно є! Хіба ми не кажемо в псалтирі: “На господа покладайся”,— а він уже зробить так, щоб ти голову не міг підвести і лежав глибоко в домовині, та ще приказував: “Все йде на краще!” Послухайте, що може трапитись на білому світі, але слухайте уважно, бо лише тут починається головне.
“І був вечір, і був ранок”,— одного разу присмерком вертаю додому, розпарений від денної спеки і змучений біганиною по дачах Бойберика, і бачу: коло хати стоїть прив’язаний до дверної клямки знайомий мені кінь, я б міг заприсягтися, що це Арончиків кінь, жеребчик, якого я тоді оцінив у триста карбованців. Підходжу до коня, даю йому ляпаса ззаду однією рукою, а другою чухаю йому шию і гладжу гриву. “Друже мій,— кажу я йому,— що ти тут поробляєш?” Він повертає до мене свою симпатичну морду, дивиться на мене розумними очима, немовби кажучи: “Чого ти мене питаєш? Спитайся в мого хазяїна…”
Заходжу до хати і беруся до жінки:
— Скажи-но мені, Голдо-серце, що тут робить Арончик?
— Звідки мені знати? — відповідає вона мені.— Адже ж він з твоїх знайомих!
— А де він?
— Він,— каже вона,— пішов з дітьми на прогулянку в гай.
— Що це раптом за прогулянка? — кажу я жінці і наказую дати мені поїсти.
Попоївши, думаю собі: “Чого ти, Тев’є, так схвилювався? Коли людина приїздить до тебе в гості, хіба треба так бурмоситись? Навпаки…” Раптом дивлюся — мої дівчата йдуть з отим шибеником, в руках у них букети квітів, попереду йдуть молодші, Тайбл і Бейлка, а позаду — моя Шпринця з Арончиком…
— Добривечір!
— Доброго здоров’я!
Арончик мій стоїть якийсь чудний, рукою гладить коня, жує травинку і озивається до мене:
— Реб Тев’є! Я хочу з вами зробити ґешефт. Давайте поміняємося кіньми.
— Ви не знайшли,— кажу,— з кого сміятися?
— Ні,— відказує він.— Я це серйозно.
— Он як,— кажу,— ви це серйозно? Скільки, приміром, коштує ваш огир?
— У скільки,— каже,— ви його оцінюєте?
— Я його оцінюю,— кажу,— боюсь сказати, чи не в триста карбованців, а може, ще й з гаком.
Засміявся він і каже, що той коштує втричі більше, і озивається знову до мене:
— Ну, то як, міняємось?
Мені ця розмова не сподобалася. Як то! Він хоче обміняти свого жеребчика на мою шкапину!.. Я йому порадив відкласти цей ґешефт на кращі часи і спитав жартом: чи для цього тільки він сюди приїхав? Якщо так, шкода,— кажу,— дорожніх витрат… На це він мені відповідає цілком серйозно:
— Приїхав я до вас, власне, з приводу іншої справи. Будь ласка, коли хочете, пройдемось трохи.
“Що за прохідка йому раптом спала на думку?” — думаю собі і подаюся з ним до гаю. Сонце давно вже сіло, зелений гай уже зовсім потемнів, жаби за греблею кумкають, а трава пахне — благодать! Арончик іде, і я собі йду. Він мовчить, і я мовчу. Нарешті він зупиняється, прокашлюється і звертається до мене:
— Реб Тев’є! Що ви, приміром, сказали б, якби я вам сказав, що люблю вашу Шпринцю і хочу з нею побратися?
— Що я сказав би? — відповідаю.— Я б сказав, що треба одного божевільного викреслити із списків, а вас вписати…
Подивився він на мене, не розуміючи, і питає:
— Як то?
— Отак,— кажу.
— Я вас не розумію,— каже він.
— Це свідчить,— кажу,— що ви не дуже розумний. У Біблії сказано: “Очі мудреця в голові”,— а це означає: розумному досить натякнути, а дурневі треба дати дрючком по голові!..
— Я з вами розмовляю просто,— каже він мені трохи ображено,— а ви відповідаєте жартами і цитатами.
— Кожен кантор,— кажу я на це,— співає так, як уміє, а кожен проповідник проповідує на свій лад. Коли хочете знати, який ви проповідник, побалакайте спершу із своєю матір’ю, вона вам,— кажу,— все достеменно пояснить…
— Ви маєте мене,— каже він,— очевидно, за хлопчиська, що мусить у всьому питатися неньки?
— Авжеж,— кажу,— ви повинні спитати в непьки, а ненька вам напевне скаже, що ви недоумкуватий, і матиме рацію…
— І матиме рацію? — запитує він.
— Авжеж,— кажу,— матиме рацію, бо який ви наречений для Шпринці? Хіба вона вам рівня? А головне,— кажу,— який я кум і сват для вашої матері?
— Коли так,— каже він мені,— то ви, реб Тев’є, дуже помиляєтесь! Я не хлопчик вісімнадцяти років і не шукаю сватів для моєї матері. Я знаю, хто ви і хто ваша дочка. Вона мені подобається, і так я хочу, і так воно буде!
— Пробачте,— кажу,— що перебиваю вас. Ви, бачу я, з однією стороною вже порозумілися, а чи певні ви,— кажу,— щодо другої сторони?
— Я не знаю,— каже він мені,— що ви маєте на увазі?..
— Я маю на увазі,— кажу,— мою дочку Шпринцю, чи ви вже з нею розмовляли? І що вона,— кажу,— відповіла вам?
Він навіть трохи образився і відповідає мені з усмішкою:
— Дивне запитання! Авжеж,— каже,— ми з нею розмовляли, і не один раз — кілька разів. Я,— каже,— приїжджаю сюди щодня…
Чуєте? Він приїздить сюди щодня, а я й не знав! “Дурна твоя вісляча голова! Тобі ж, Тев’є, треба давати сіно жувати! Коли так дозволятимеш водити себе за ніс, тебе купить і продасть хто схоче, йолопе ти!..” Так я собі вичитую, ідучи назад з Арончиком. А він попрощався з моїми дівчатами, скочив на коня — і гайда до Бойберика…
Тепер облишмо, як ви кажете в своїх книжках, царевича і візьмемось до царівни, до моєї Шпринці…
— Скажи мені, доню, я ось що хочу в тебе спитати, з’ясуй-но мені,— кажу,— як це Арончик домовився з тобою про таку річ без мого відома?..
Оце дерево коли-небудь відповідає? Так відповідає і вона! Почервоніла, опустила очі, як наречена під шлюбом, немов набрала повний рот води і ні мур-мур!.. “Ба! — міркую я собі.— Не хочеш говорити зараз, заговориш трохи згодом… Тев’є не баба, він має час”. І я чекаю. Настане, як то кажуть, щаслива хвилина. Дочекавшися, коли ми з нею залишилися в хаті, озиваюсь до неї:
— Шпринцю, хочу в тебе ще спитати… Чи ти принаймні знаєш отого Арончика?
— Авжеж, знаю,— каже вона.
— Чи знаєш,— кажу,— що він свистун?
— Що таке свистун? — запитує вона.
— Порожній горішок,— кажу,— що свистить.
— Помиляєшся,— каже вона мені,— Арнольд гарна людина.
— Він уже зветься,— кажу,— у тебе Арнольд, а не Арончик-шарлатан?
— Арнольд,— відказує вона,— не шарлатан, він має добре серце. Арнольд,— каже вона,— живе серед черствих людей, що одно тільки й знають — гроші і гроші…
— Он як,— кажу,— ти вже, Шпринцю, теж стала великорозумною філозофкою і теж уже зненавиділа гроші?
Одним словом, бачу з цієї розмови, що справа в них зайшла далеченько і тягти назад уже трохи запізно. Бо я знаю своїх дочок. Я вже вам казав колись, Тев’єві дочки, бодай їм не лиха година, коли вони вподобають людину, то всім серцем, усім єством, усією душею! І я думаю собі: “Дурню! Навіщо тобі, Тев’є, бути розумнішим від усього світу? Може, це від бога? Може, так судилося, щоб саме через оцю тихеньку Шпринцю ти здобув визволення, розраду і винагороду за всі свої невдачі і болі, яких ти досі зазнавав? Може, тобі тепер судилося мати дочку мільйонщицю? А що, хіба тобі це не личить?.. Де сказано, що Тев’є мусить бути завжди злидарем, завжди тягатись на своїй кобилі грязькими шляхами з маслом та сиром для єгупецьких багатіїв, щоб ті мали що жерти?.. Хто зна, може, так накреслено перстом божим, щоб я на схилі віку щось міг зробити на цьому світі, став, добродійником, давав притулок убогим, а може, зовсім сів би разом з ученими людьми та вивчав Біблію?”
І ще багато таких принадних, золотих мрій лізуть мені в голову, як сказано в молитві: “Багато думок у людському серці”,— чи як люди кажуть: “Дурень думкою багатіє!..” І я повертаюсь додому, беруся до своєї старої та починаю з нею розмову:
— Що було б, припустимо, наприклад,— кажу я,— коли б наша Шпринця стала мільйонщицею?
— А що таке мільйонщиця? — запитує вона мене.
— Мільйонщиця,— кажу,— це мільйонщикова жінка…
— А що таке,— питає вона в мене,— мільйонщик?
— Мільйонщик,— кажу я їй,— це людина, яка має мільйон…
— А скільки це,— питає вона в мене,— мільйон?
— Коли ти,— кажу,— така дурна і не знаєш навіть, що таке мільйон, тоді навіщо ж мені з тобою балакати?
— А хто тебе просить,— каже вона,— щоб ти балакав?
Вона таки має рацію…
Одне слово, минає день, повертаюсь я додому:
— Був Арончик?
— Ні, не було його….
Минає ще день.
— Приїздив хлопець?
— Ні, не приїздив…
Може, зайти до вдови під якимсь приводом? Але цього мені не дозволяє гордість: я не хочу, щоб вона подумала, ніби Тев’є набивається із сватанням… А до того ж відчуваю, що для неї це, “як троянда між будяками”, мов те п’яте колесо до воза. Хоч, правду кажучи, не розумію, чому саме? Тільки тому, що в мене немає мільйона? Але ж у мене є тепер сваха мільйонщиця! А вона? Кого вона має за свата? Бідняка, злидаря, Тев’є-молочаря! Тепер скажіть самі: кому більше пишатися — мені чи їй?.. Скажу вам чисту правду, мені захотілося цього шлюбу і не так самого шлюбу, як захотілося зробити на злість багатіям. “Трясця їх батькові і матері, нехай вони знають, оті єгупецькі багатії, хто такий Тев’є!.. Досі знали тільки: Бродський і Бродський, неначе інші зовсім навіть не ті люди!”
Так думаю собі, вертаючи одного разу з Бойберика. Приїжджаю додому, а мені назустріч виходить моя стара з радісною звісткою:
— Посланець був щойно з Бойберика, від удови, щоб ти якомога швидше приїхав туди, хай навіть увечері. Завертай негайно коня та їдь туди, ти там дуже потрібний.
— А що таке,— питаю,— що їм так припекло? Чого це вони,— кажу,— так поспішають?
Я зиркаю на мою Шпринцю — вона мовчить, тільки очі її промовляють. Ой, як промовляють! Ніхто не розуміє її серця так, як я… Я весь час побоювався — всяке буває,— що з цього вийде пшик, і тому я на того Арончика клепав, лихословив про нього, як тільки міг,— він, мовляв, такий, він сякий. Проте я бачив, що це наче горох об стінку, моя Шпринця тане, як свічка.
Завернув я свою конячку і подався — вже присмерком — знову до Бойберика. Їду собі та й думаю: “Чого це вони мене так раптово кличуть? Домовитись? Призначити заручення? Але ж тоді він міг би сам, здається, приїхати до мене. Я ж все-таки батько нареченої?” І сам сміюся з такої думки: де це чувано на світі, щоб багатій приходив до злидаря? Хіба що настане кінець світу і месія прийде! Пригадую при цьому жартівників, які хочуть мене переконати, що незабаром настане час, коли багатій із злидарем будуть рівні, моє — твоє, твоє — моє, гуляй, голото! Здається, розумний світ — а скільки ще йолопів є! Ех-хе-хе!..
Отак роздумуючи, я прибув до Бойберика і заїхав просто на дачу до вдови, прив’язав коня. Де вдова? Немає вдови! Де парубійко? Нема парубійка! Хто ж мене кликав?
— Я вас кликав! — Так звертається до мене опецькуватий кругленький єврей з ріденькою борідкою і з грубезним золотим ланцюжком на черевці.
— Хто ж ви такий,— питаю,— будете?
— Я,— каже,— вдовин брат, а Арончикові доводжусь дядьком… Мене,— каже він,— викликали депешею з Катеринослава, і я щойно приїхав сюди…
— Коли так, то з приїздом вас,— кажу я і сідаю.
Побачивши, що я сів, він звертається до мене:
— Сідайте.
— Дякую,— кажу,— я вже сів. Що поробляєте, як у вас там з “конснетуцією?”
На це він мені нічого не відповідає і, розсівшись в кріслі, руки засунувши в кишені, випнувши вперед золотий ланцюг, що на черевці, звертається до мене з такою мовою:
— Вас прозивають, здається, Тев’є?
— Так,— кажу,— коли мене викликають у синагозі до амвона, то оголошують: “Нехай прийде реб Тев’є, син реб Шнейєр-Залмана…”
— Послухайте,— звертається він до мене,— реб Тев’є, що я вам скажу: навіщо нам довгі балачки? Перейдімо,— каже він,— просто до суті справи, тобто до діла…
— Будь ласка,— кажу,— цар Соломон давно вже сказав: “Усьому свій час”,— коли треба говорити про діло, то говорімо… Я людина ділова…
— Це,— каже він,— одразу видно, що ви людина ділова, саме тому я й хочу говорити з вами по-купецькому. Я хочу, щоб ви мені одверто сказали, але цілком одверто, скільки нам коштуватиме вся ця історія загалом?.. Але цілком одверто!..
— Якщо,— кажу,— цілком одверто говорити, то я не знаю, про що тут йдеться…
— Реб Тев’є! — звертається він знову до мене, не виймаючи рук з кишені.— Я питаю вас,— каже він,— скільки коштуватиме нам загалом оце все “весілля”?
— Це залежить,— кажу,— яке весілля ви маєте на увазі? Якщо хочете пишне весілля, як вам личить, то це,— кажу,— не по моїх достатках…
Він витріщив на мене баньки і каже так:
— Або ви удаєте з себе придуркуватого, або ви справді-таки придуркуватий… Хоч, коли подумати,— каже він,— ви не скидаєтесь на дурника, бо якби ви,— каже він,— були дурником, ви б не затягли мого племінника в багно, не запросили буцімто на святкові млинці, не підсунули б йому там гарної дівчини,— чи то справді дочка чи не дочка, я не вдаюсь у такі подробиці,— яка йому полюбилася, тобто сподобалась йому. Ну, а він їй і поготів,— не об цім зараз ідеться. Можливо, що вона чесна дівчина і думає, бідолашна, це серйозно, я в такі подробиці не вдаюсь… Але ж ви не повинні забувати,— каже він,— хто ви, а хто ми! Ви ж,— каже він,— людина розумна: як ви можете навіть помислити таке, щоб Тев’є-молочар, який привозить нам сир і масло, породичався з нами? А те, що вони дали собі одне одному слово? То вони його візьмуть назад! Нічого страшного в цьому,— каже він,— немає. Може, це повинно щось коштувати,— каже він,— щоб вона повернула йому слово, будь ласка, ми нічого проти цього не маємо. Дівчина не парубок, чи вона там дочка, чи не дочка,— каже він,— я не хочу вдаватися в такі подробиці…
“Владико небесний! — думаю я собі.— Що хоче від мене ця людина?..”
А він не вмовкає і все торочить над моєю головою. Нехай я і в думці не маю такого, що мені пощастить учинити скандал, роздзвонити скрізь, що його племінник сватався до дочки Тев’є-молочаря… І щоб я вибив собі з голови,— каже він,— що його сестра така людина, з якої можна випомповувати гроші… Добром,— каже він,— будь ласка, можна взяти в неї кілька карбованців, припустимо, що це милостиня… Ми ж,— каже він,— люди добросерді, треба часом допомогти іншим!..
Одним словом, хочете знати, що я йому відповів? Я йому, лишенько, нічого не відповів. У мене, як кажуть, “прилип язик”, зовсім наче відібрало мову. Я підвівся, подався до дверей і пішов!.. Як з пожежі вихопився, як з тюрми!.. Шуміло в голові, мерехтіло в очах і гуло у вухах від слів цього череваня: “Але цілком одверто…”, “дочка чи не дочка…”, “вдова, щоб випомповувати…”, “припустимо, що милостиня…” Я підійшов до моєї брички, занурився обличчям у сіно і — ви не сміятиметеся з мене? — як розплакався, то плакав і плакав без кінця! Добре наплакавшись, я сів у бричку, зігнав на бідолашній конячині все, що накипіло мені на душі, і лише тоді запитав у бога, як колись запитував Іов28: “Що ти, господи боже, побачив такого у старому Тев’є, що не даєш йому спокою ні на хвилину? Хіба нікого іншого більше немає на світі?”
Приїхавши додому, бачу, що всі мої дівчата, нівроку, в доброму гуморі, вечеряють. Немає тільки Шпринці.
— Де Шпринця? — запитую.
А вони мені:
— Що чути? Чого це тебе кликали?
— Де Шпринця? — запитую ще раз.
А вони знову:
— Що чути?
— Нічого,— кажу,— хвалити бога, тихо, про погроми не чути.
На ці слова ввійшла Шпринця, глянула мені в очі, сіла до столу, немов це не її стосується і не про неї мова… З виразу її обличчя нічого не впізнати, але мовчазність її надмірна, просто надприродна… А ще не подобається мені її задумливість та її слухняність в усьому, що б їй не наказали. Скажеш їй: сідай — вона сідає; скажеш їй: їж — вона їсть; скажеш: піди — вона йде; а коли гукнеш її, вона здригається… Дивлюсь на неї, і серце мені щемить, і лють бере — не знаю сам на кого… Ах ти, владико небесний, боже ти наш! Чого ти мене так караєш, за чиї гріхи?!
Одне слово, ви хочете знати, чим кінчилося? Такого кінця не хочу побажати найгіршому моєму ворогові, та й гріх будь-кому таке бажати. Бо ж прокляття, яке падає на голови дітей,— це найстрашніше з усіх проклять у світі. Звідки я знаю, може, хтось прокляв мене з моїми дітьми? Ви не вірите в такі речі? Тоді що це? Будь ласка, скажіть, може, ви розумієте більше… Але навіщо нам мудрувати? Послухайте краще, чим це все кінчилось. Одного разу присмерком повертаюся з Бойберика, самі розумієте, в якому настрої: така досада, такий сором! Ну, а душевний біль за дитину?! А вдова, спитаєте ви? А синок? Де там вдова! Який там синок! Поїхали і навіть не попрощались! Соромно розказувати: за ними лишився невеличкий борг за сир і масло… Але я вже не кажу про це, забули, мабуть… Я кажу про прощання: поїхали і навіть не попрощалися!.. Що дитина, бідолашна, перестраждала — цього не знає жодна людська душа, крім мене, бо я ж батько, батькове серце чує… Може, гадаєте, що вона відкрилась переді мною хоч словом? Чи поскаржилась? Чи хоч раз сплакнула? Е! Тоді ви не знаєте Тев’євих дочок! Тихо, мовчки сохла, згасала, мов свічка! Коли-не-коли зітхне мимохіть, але так зітхне, що серце краялось від жалю! Одним словом, їду я собі отак на своєму візку додому, поринувши у сумні розмисли, ставлю запитання перед владикою небесним і сам собі відповідаю. І досадно мені вже не так на бога — з богом я сяк-так помирився,— досадно мені на людей: чому люди такі лихі, коли могли б бути добрими? Навіщо люди затьмарюють життя собі і іншим, коли мають змогу жити мирно і щасливо? Невже Господь на те тільки створив людину, щоб вона мучилась на грішній землі?.. Навіщо це йому здалося?..
З такими думками заїжджаю я до себе на хутір і бачу здалеку, біля греблі, збіговисько людей, селяни, селянки, дівчата, парубки і маленькі дітлахи, тьма-тьмуща людей. Що б це могло бути? Пожежі нема. Мабуть, утопленик. Хтось, видно, купався коло греблі і знайшов там свою смерть. Ніхто не знає, де ангел смерті чатує на нього, як ми, молячись у судний день, кажемо… Раптом бачу, біжить моя Голда, хустка має на вітрі, руки простягнені вперед, а за нею мої дочки, Тайбл і Бейлка,— всі троє мчать з криком, плачем, голосінням: “Доню! Сестро! Шпринцю!!!”
