Зіскочив я з воза — мало не вбився. А коли підбіг до річки, було вже по всьому…
* * *
Що я вас хотів спитати?.. Ага! Чи бачили ви коли утопленика? Ні разу?.. Коли вмирає людина, то очі в неї здебільшого заплющені… а в утопленика розплющені очі… Не знаєте, чому воло так?.. Пробачте, що я відібрав у вас багато часу, та й самому мені байдикувати ніколи: мушу піти до кобили, розвезти свій невеличкий товар. Світ лишається світом. Треба дбати, заробити якусь копійку на хліб і забути те, що було. Бо все, що землею вкрито, слід, як то кажуть, забути, а поки живеш на світі, не можна зректися усього земного. Нічого не вдієш, доводиться повернутися до старого речення, що “поки душа в тілі”,— поганяй далі, Тев’є!..
Бувайте здорові, а як згадаєте про мене, не згадуйте лихом!
Тев’є їде до Палестини
Оповідання Тев’є-молочаря у вагоні поїзда
— Матінко, кого я бачу! Що поробляєте, реб Шолом-Алейхем? От зустріч! Навіть не снилося! Моє вам шанування! Я собі все думав і думав: “У чім справа, чого це його не видно ні в Бойберику, ані в Єгупці? Мало що буває: може, він віддав богові душу і перебрався туди, де вже не їдять редьки з гусячим смальцем?” Але тут-таки я подумав: “Невже ж вони зроблять таку дурницю? Вони ж людина розумна, слово честі!” Ну, хвалити бога, що побачились у доброму здоров’ї, як там сказано: “Гора з горою…” — людина з людиною зустрічаються…
Ви поглядаєте на мене, пане, неначе не впізнали мене? Це я, ваш старий приятель Тев’є! Не дивіться, що на мені нова капота. Я той самий безталанний Тев’є, що й колись, не змінився ні на волосинку, але коли вдягаєшся по-суботньому, набуваєш трохи кращого вигляду, мовби якийсь багач. Бо, як виїздиш між люди, інакше не можна. А надто, коли вирушаєш у таку далеку подорож, до Палестини, це ж не жарт! Ви дивитесь на мене і думаєте собі: “Звідки це взялася до злидаря Тев’є, що все своє життя торгував маслом і сиром, така забаганка, яку може собі дозволити на старості хіба що який-небудь Бродський?” Вірте мені, пане Шолом-Алейхем, краще не розпитувати, “усе в тумані”,— все гаразд, з усіх поглядів. Посуньте, будь ласка, трохи ваш чемоданчик, я сяду навпроти вас і розповім вам одну пригоду. Ось послухайте, що може утнути Господь бог.
Мушу вам насамперед сказати, що я лишився, хай вас бог милує, вдівцем. Померла моя Голда, царство їй небесне. Була жінка проста, без хитрощів, не заносилася високо, але велика праведниця. Нехай заступається на тому світі за своїх дітей, вона досить намучилася через них і, може, через них-таки пішла зо світу, не могла знести, що вони порозлазились під чотири вітри. Хто у лісі, хто у стрісі. “Нащо мені, прости господи,— казала вона,— таке життя, коли хата зовсім спорожніла! Навіть корова теж сумує, коли відлучають від неї теля”. Так, бувало, каже мені Голда і плаче при цьому гірко, сльозами вмивається. Я бачу, що жінка з кожним днем тане, як свічка, і намагаюсь розважити її, кажу їй: “Ех, Голдо-серце, в талмуді сказано: “Або як діти, або як раби”,— як з дітьми, так і без дітей. Ми маємо,— кажу,— великого, доброго, могутнього господа, проте,— кажу,— трапляється всяке, часом владика небесний утне таке, що я навіть ворогам своїм цього не зичив би…” Але ж вона була, хай мені простить, все-таки бабою, то й відповідала на це: “Ти грішиш, Тев’є, не можна,— каже,— грішити…” — “Ось тобі маєш,— кажу,— хіба я бовкнув щось недоладне? Хіба я виступаю проти Всевишнього? Бо коли він,— кажу,— створив так славно свій світ, що діти не діти,— кажу,— а батьки — дурниця, то він, мабуть, знає, що робить…” Вона, звісно, не розуміє моїх слів і відповідає зовсім недоречно: “Я помираю,— каже,— Тев’є, хто тобі готуватиме вечерю?” Так каже вона мені тихо і дивиться на мене таким поглядом, що навіть камінь, і той заплакав би. Але ж Тев’є не баба, і я відповідаю їй уривком з талмуда, жартом, мідрашем і ще одним мідрашем: “Голдо,— кажу я,— ти була мені віддана стільки років, то й тепер, на старості літ, не пошиєш мене в дурні”. Дивлюсь на мою Голду — біда! “Що тобі,— кажу,— Голдо?” — “Нічого”,— каже вона, ледве ворушачи губами. Еге! Бачу — справа погана. Запрягаю коня, їду до міста і привожу лікаря, найкращого лікаря. Приїхав додому — те-те-те! Моя Голда лежить уже на землі із свічкою в головах, схожа на купку землі, що її згребли і вкрили чорним. Стою собі і думаю: “Оце людина? Оце все, що лишається після неї! Ах ти, владико небесний, що ти витіваєш із своїм Тев’є! Що я тепер робитиму на старості літ, нещасна моя голова?” І отак я припав до землі!.. Але дарма, кричи ґвалт, бийся головою об стінку! Знаєте, що я вам скажу? Коли бачиш перед собою смерть, мимоволі стаєш невіруючим. Починаєш міркувати: “Хто ми і що є життя наше”,— що таке оцей світ із планетами, які крутяться, з поїздами, які шалено мчать, з усім оцим тарарамом і гармидером, і навіть Бродський з його мільйонами ніщо — “суєта суєт”, копійки щербатої не вартий!
Одним словом, я найняв людину читати поминальпу молитву “кадиш”, заплативши за цілий рік наперед. Що поробиш, коли бог мене покарав, не дав мені синів29, а тільки самих дочок і дочок, бодай їм усячина! Не знаю, чи всі так мучаться із своїми дочками, чи тільки я такий безпросвітний невдаха, що не щастить мені з ними? Тобто проти дочок я нічого не маю. А щастя від бога залежить. Хоча б половину мати того, що вони мені бажають. Навпаки, вони мені аж занадто віддані, але ж усе, що “занадто”, то не здрово.
Ось візьміть, наприклад, мою мізинку Бейлку. Ви собі не уявляєте, що то за дитина. Ми ж з вами знайомі, хвалити бога, не перший рік, і ви добре знаєте, що я не з тих батьків, котрі люблять хвалити своїх дітей просто так собі. Але коли мова зайшла про мою Бейлку, мушу вам сказати тільки два слова. Відколи бог має справу з Бейлками, він ще такої Бейлки не створив. Ну, про вроду вже не доводиться говорити: Тев’єві дочки, це ж ви самі знаєте, уславлені в цілому світі, як найбільші красуні. Але Бейлка їх усіх за пояс заткне. Та чого тут розводитись? Адже сказано: всім красуням красуня! Моїй Бейлці можна адресувати слова з молитви: “Облудна є краса”,— не про вроду її йдеться, а про її вдачу. Золото, щире золото, кажу вам! Я завжди був для неї найдорожчим на світі. Але відколи моя Голда, мир їй, померла, тато для неї став зіницею ока! Не дає порошинці впасти на мене. Я вже казав сам собі: “Господь бог посилає ліки перед болячкою. От тільки важко вирішити, що гірше: ліки чи болячка”. Хто міг наперед знати, що Бейлка заради мене продасть себе за гроші і вирядить батька на схилі віку до Палестини! А втім, це тільки так говориться. Вона так само винна в цьому, як ви, наприклад. У всьому тут винний він, її обранець! Я його не хочу лаяти, нехай завалиться стеля йому на голову! А може, сказати по щирості, я сам винен у цьому, бо ж про це недвозначно сказано в талмуді: “Повинна людина”… Але смішно, слово честі, коли я розповідаю вам, що саме сказано в талмуді!
Одним словом, не хочу вас довго затримувати. Проминув рік і ще рік. Моя Бейлка виросла, стала, нівроку, дівчиною на виданні, а Тев’є робить своє, як завжди, возить підводою масло й сир улітку до Бойберика, узимку до Єгупця, щоб тих багатіїв потоп залив, як у Содомі! Терпіти не можу цього міста, і не так саме місто, як людей, і не так усіх людей, як одну людину — шадхена Ефраїма, стократ болячок йому в спину! Ось послухайте, що шадхен може встругнути.
Одного чудового дня я приїхав якось на початку осені до Єгупця із своїм товаром. Дивлюсь — “і прийшов Гаман”30 — іде шадхен Ефраїм! Я вам колись розповідав про нього. Хоч Ефраїм в’їдлива людина, але, зустрівши його, мусиш зупинитись — отакий він чоловік…
— Послухай-но, розумнице моя,— звертаюсь я до своєї конячини,— зупинись на хвилинку, я тобі дам трохи похрумати…
І потискую Ефраїмові руку, починаю розмову здалека:
— Як у вас із заробітками?
Він гірко зітхає і відповідає:
— Дуже погано!..
— А саме? — запитую.
— Нема чого робити,— відповідає він.
— Нічогісінько? — запитую.
— Нічогісінько! — відповідає він.
— А в чому річ? — запитую.
— Річ у тому,— відповідає він,— що весілля тепер уже не справляють дома…
— А де ж тепер справляють? — запитую.
— Там десь,— відповідає він,— за кордоном…
— Що ж робити,— кажу,— такому, як я, наприклад, коли навіть бабка мого діда ніколи там не бувала?
— Для вас, реб Тев’є,— каже він і частує мене понюхом табаки,— я маю непоганий товар тут на місці…
— А саме? — запитую.
— Жінку одну, вдову без дітей. Має сто п’ятдесят карбованців приданого, була куховаркою в найпорядніших домах…
Я вирячуюсь на нього і кажу:
— Реб Ефраїм, кого ви маєте на увазі з цією нареченою?
— А кого мені мати на увазі? — запитує він.— Вас…
— Тьху,— кажу,— на голови моїх ворогів! — стьобаю коня батогом і хочу їхати далі.
— Прошу, не гнівайтесь, реб Тев’є,— озивається до мене Ефраїм,— може, я вас чимсь образив! Скажіть тоді, кого ви мали на увазі?
— Кого ж мені мати на увазі,— відповідаю,— як не мою мізинку?..
Він аж підстрибнув на місці і ляснув себе по лобі:
— Стривайте! Добре, що ви мені нагадали, дай вам боже дожити до глибокої старості, реб Тев’є!
— Амінь! — кажу.— Бажаю і вам дожити аж до приходу месії. Але чого це,— запитую,— на вас така радість напала?
— Все гаразд, реб Тев’є,— каже він,— дуже добре, краще бути не може!
— А саме,— питаю,— що саме так добре?
— Я маю для вашої мізинки,— каже він,— щастя, козирного туза, багатія, дуку, мільйонщика, Бродського, підрядчик він, і звуть його Педоцур!
— Педоцур? — кажу.— Знайоме ім’я з Біблії.
— На що мені здалася Біблія,— каже він,— яка там Біблія? Він підрядчик, оцей Педоцур, будує кам’яні будинки, мости, був у Японії під час війни, привіз лантух грошей, виїздить на баских конях, в каретах з лакеями, має власну лазеньку у себе в хаті, паризькі меблі, брильянтову каблучку на пальці, ще зовсім не стара людина, парубок, справжній “холостяк”, прима!.. А шукає він гарну дівчину, нехай буде хто завгодно, гола, боса, аби гарнюня!..
— Тпр-ру! — кажу я йому.— Коли ви будете і далі так бігти без попасу, ми з вами заїдемо, реб Ефраїм, до чорта в зуби. Якщо не помиляюся,— кажу,— ви вже якось сватали мені цього самого жениха,— кажу,— для моєї старшої дочки, для Годл…
Почувши це, Ефраїм як не зарегочеться, аж за боки взявся від сміху. Я боявся, що його грець візьме.
— Ого,— каже він,— ви згадали історію з часів, коли моя бабка дівкою була! Той збанкрутував ще перед війною і втік до Америки!..
— Благословенна будь його світла пам’ять,— кажу я,— може, цей теж втече туди?
— Що ви вигадуєте, реб Тев’є,— спалахує шадхен.— Той був свистун, шарлатан, марнотрат, а цей,— каже,— підрядчик, з війни повернувся з безліччю гешефтів, з конторою, з службовцями, з… з… з…
Коротше кажучи, шадхен розпалився так, що стягнув мене з воза, взяв за лацкани і так довго трусив мене, аж поки підійшов городовий і хотів нас обох відпровадити в буцегарню. Щастя, що я знаю, як з поліцією поводитись…
Одно слово, не буду вас затримувати. Оцей Педоцур став женихом моєї мізинки Бейлки. Проминув деякий час, і ми справили весілля. Чому я кажу, що проминув деякий час? Тому, що Бейлка не хотіла цього шлюбу, як не хоче людина вмирати. Що більше Педоцур в’язнув до неї з подарунками, і з золотими годинниками, і з брильянтовими обручками, то осоружніший ставав він їй. Мені не треба пальця в рота класти. Я це добре бачив з її вигляду, спостерігаючи її опухлі очі і сльози її, які вона нишком проливала. Одного разу кажу їй мимохідь:
— Чуєш, Бейлко,— кажу я,— боюсь, що твій Педоцур тобі так само любий і приємний, як мені?
— Хто це тобі сказав? — питає вона, почервонівши по саме волосся.
— А чого ж тоді,— кажу,— плакати цілі ночі?
— Хіба я плачу? — каже вона.
— Ні,— кажу,— ти не плачеш, а тільки хлипаєш. Думаєш,— кажу,— що, занурюючи голову в подушку, ти ховаєш від мене свої сльози? Думаєш, що твій тато хлопчисько або мозок йому висох і він не розуміє,— кажу,— що ти робиш це для твого старого тата? Ти хочеш,— кажу,— забезпечити йому спокійну старість, щоб він мав де голову притулити, щоб він, крий боже, не мусив ходити попідвіконню з довгою рукою? Якщо ти так думаєш, то ти,— кажу,— велика дурепа. Ми маємо могутнього бога,— кажу,— і Тев’є не з тих дармоїдів-нероб,— кажу,— які живуть на чужих хлібах. А гроші,— кажу,— це грязь, як у святому письмі сказано. Ось тобі доказ,— кажу,— твоя сестра Годл, хоч яка біднячка, проте,— кажу,— диви, що вона пише казна-звідки, з краю світу, і якою щасливою вважає себе там із своїм небораком Перчиком!..
Ану вгадайте, що мені на це відповіла Бейлка.
— До Годл,— каже вона,— не рівняй мене. Годл вийшла заміж,— каже вона,— в такі часи, коли весь світ хитався,— от-от мав перевернутися. Тоді всі дбали про ціле людство, а про себе забували. Тепер,— каже вона,— коли світ залишився, як був, кожен дбає за себе, а про людство забуває…
Отак відповідає мені Бейлка. Підіть здогадайтесь, що вона мала на думці!
Ну? Подобаються вам Тев’єві дочки? Подивилися б ви на неї, коли вона стала до шлюбу — просто принцеса! Я тільки стояв, милувався нею та й думав собі: “Оце Бейлка, Тев’єва дочка? Де це вона навчилась так стояти, і так виступати, і так голову тримати, і так одягатись, щоб усе на ній було як вилите?..” Проте довго милуватися нею мені не дали змоги, бо того ж таки дня після шлюбу, десь о шостій годині вечора, молоде подружжя подалося кур’єрським поїздом під три чорти аж до Італії, як заведено у великосвітських людей. А назад вони повернулися вже глибокої осені і переказали мені, щоб я, бога ради, негайно приїхав до Єгупця. Мені це одразу не сподобалося: “Одно з двох, якщо вони хочуть, щоб я просто так приїхав, вони могли б переказати, щоб я прибув,— і все. Навіщо оце “бога ради” і “негайно”? Тут, певно, криється якась особлива причина! Тож постає питання: яка саме причина?” І різні думки та припущення, добрі і лихі, лізуть мені в голову: “Може, подружжя вже там посварилося? Може, вони подряпалися, як ті кішки, і справа дійшла до розлуки?” І одразу ж сам себе спиняю: “Ти дурний, Тев’є, навіщо тобі все тлумачити на гірше? Звідки ти знаєш, чого тебе кличуть? Може, вони скучили за тобою, хочуть побачитись? Чи, може, Бейлка хоче, щоб тато її був близько коло неї? Чи, може, захотів Педоцур дати тобі посаду, взяти тебе до своїх справ і зробити тебе управителем над його підрядами? Так чи так, а їхати треба. І я сідаю на поїзд та їду до Єгупця. Їду собі отак, думки снуються, і уявляється мені, що я залишив село, поспродував корів, підводу, геть-чисто все, переїхав до міста і став у мого Педоцура спершу наглядачем, потім касиром, потім найстаршим над його підрядами, а тоді компаньйоном в усіх його справах, нарівні з ним, усе пополам, виїжджаю, як і він, на баских конях — один буланий, а другий каштановий — і дивуюсь сам собі: “Як це сумирний чолов’яга Тев’є так звеличився? Навіщо мені увесь цей тарарам, шарварок, цілоденна метушня, постійна морока з мільйонщиками! Облиште мене, я хочу мати спокійну старість, заглядати часом у Біблію, прочитати псалом з псалтиря… Треба ж подумати і про той світ, чи не так? Як каже цар Соломон: людина подібна до тварини, забуває, що скільки б вона не жила, а вмерти однаково доведеться…”
Ось з такими мріями й думками приїхав я щасливо в Єгупець і подався прямо до мого Педоцура. Що ж, вихвалятись перед вами, розповідати про його “велич і багатство” — про його квартиру і розкоші — не доводиться. Я ще ніколи не сподобився бути у Бродського вдома, але я собі так міркую, що кращого, ніж у Педоцура, не буває в світі!.. Можете собі уявити, який це палац, хоч би з того, що швейцар коло дверей, одоробло із срібними ґудзиками, ні в якому разі не хотів мене пустити всередину, хоч убий його! Що тут робиться? Двері скляні, і я бачу, як він стоїть, отой одоробло, погибель на його голову, і чистить убрання. Моргаю я до нього, кажу йому на митах і руками розмахую, щоб він мене пустив усередину, бо хазяїнова жінка доводиться мені рідною дочкою. Але він, дурна голова, нічогісінько не розуміє, показує мені теж на мигах, теж мовчки, щоб я пішов і забрався геть звідси під три чорти. Чи ви бачили таку рахубу! До рідної дочки не можна доступитись! “Сором і ганьба на твою сиву голову, Тев’є, до чого ти дожив!” Так думаю я собі, дивлюсь у скляні двері і помічаю, що там крутиться якась дівчина. “Мабуть, їхня покоївка”,— подумав я, бо очі в неї злодійкуваті. Всі покоївки мають злодійкуваті очі. Я вхожий у багатійські доми і знаю покоївок… Моргаю до неї: “Відчини мені, ластівко!” Вона послухалася, відчиняє двері і звертається до мене, уявіть собі, єврейською мовою:
— Кого вам треба?
— Тут живе Педоцур? — запитую.
— Кого вам треба? — каже вона мені голосніше.
— Якщо в тебе запитують,— кажу їй ще голосніше,— то відповідай: тут живе Педоцур?
— Тут,— відповідає вона.
— Коли так,— кажу,— ми з тобою свої люди. Піди і перекажи своїй мадам Педоцур,— кажу,— що вона має гостя. Тато її, Тев’є, приїхав,— кажу,— в гості і стоїть уже чимало часу надворі, наче жебрак на порозі, бо не заслужив уваги й ласки оцього гаспида у срібних ґудзиках, пропав би він за твій найменший нігтик!
Почувши ці слова, дівчина,— видно добра шельма,— із сміхом защепнула двері прямо перед моїм носом, побігла нагору, збігла вниз, впустила мене і завела в палац, якого мої діди і прадіди уві сні ніколи не бачили. Шовк і оксамит, золото і кришталь, ви йдете й не чуєте своїх кроків, бо ступаєте грішними ногами по найкоштовніших килимах, пухких, мов сніг. А годинників, годинників скільки! На стінах годинники, на столах годинники! Тьма-тьмуща годинників! “Господи боже, як у багачів усе гоже! Навіщо людині стільки годинників?” — думаю собі і, заклавши руки назад, іду далі. Дивлюся — кілька Тев’є нараз сунуть мені назустріч з усіх боків. Один Тев’є йде туди, другий Тев’є — сюди, один до мене, другий від мене — тьху на вашу голову! З усіх чотирьох боків дзеркала! Тільки такий птах, як оцей підрядчик, може собі дозволити розкіш мати стільки годинників і стільки дзеркал!.. І в пам’яті виринає Педоцур, товстенький, кругленький, з лисиною на всю голову, а говорить він тонким голоском і сміється дрібненько. І пригадую я, як цей Педоцур уперше приїхав на баских конях до мене на село, розсівся, наче в свого батька на покуті, познайомився з моєю Бейлкою, відкликав мене набік і сказав мені по секрету на вухо, але так голосно, що можна було почути аж у Єгупці. Який секрет? Секрет полягав у тому, що моя дочка йому сподобалась і він хоче раз, два, три — і весілля.
Що моя дочка йому сподобалась — річ цілком природна. Але оце “раз, два, три” було мені “як двосічний меч”,— наче хто тупий ніж загородив мені в серце. Як то раз, два, три — і весілля? А я де? А де Бейлка? Ой, як мені хотілося вгатити йому кілька стихів з мідраша, щоб він довго пам’ятав мене! Але стримався. “Навіщо тобі, Тев’є, втручатися в справи дітей? Багато ти домігся у своїх старших дочок, коли ти хотів давати їм поради щодо їх заміжжя? Наговорився до хрипоти, висипав усю свою мудрість, а хто пошився у дурні? Тев’є!”
Одним словом, облишмо, як ви там пишете у своїх книжках, царевича і вернімось до царівни. Отже, я, як бачите, поступився і приїхав до них у Єгупець. І тут почалося: “Добридень! Доброго здоров’я! Як ся маєте? Що поробляєте? Сідайте!” — “Спасибі, можу постояти!” — ну, і всі інші церемонії, як звичайно. Лізти поперед батька і запитати, чого мене сюди кликано,— не личить. Тев’є не баба, він має час. А тут іще приходить якийсь один у великих білих рукавичках і сповіщає, що сніданок уже на столі. Ми всі троє підводимось, заходимо в кімнату з самого дуба: стіл дубовий, стільці дубові, стіни дубові, стеля з дуба, і все різьблене, мальоване і цяцьковане, а на столі — царські страви: чай, і кава, і шоколад, і печиво, і добрий коньяк, і найкращі соління, і різні наїдки, фрукти та овочі. Мені соромно признатися, але, ніде правди діти, моя Бейлка напевно за столом у свого тата такого ніколи не бачила. Мені наливають чарку і ще одну чарку, я цокаюсь, випиваю і дивлюся на неї, на мою Бейлку, і думаю собі: “Ти дожила, Тев’єва дочко, як у пасхальній молитві сказано: “Підносить з праху бідняка”,— коли бог допомагає біднякові, його і не впізнати. Здається, Бейлка — і все-таки наче й не Бейлка”. І я пригадую колишню Бейлку, порівнюю її з теперішньою, і мені боляче, серце щемить, немовбито я зробив щось неподобне, і ніяк не виправиш цього: наприклад, виміняв би свою роботящу конячину на лоша, і невідомо, що з нього буде, кінь чи казна-що. “Ех, Бейлко, Бейлко,— думаю собі,— що з тебе стало! Колись, пам’ятаєш, ти вечорами сиділа біля чадної лампочки, шила й співала пісеньку, чи за якусь мить видоювала обох корівок, чи зовсім закочувала рукави і варила для мене звичайнісінький молочний борщ або готувала галушки з квасолею, чи пампушки з сиром, чи маківники і казала мені: “Тату, помий руки!” Це ж було любіше від найкращої пісні! А тепер вона сидить із своїм Педоцуром, як царівна, двоє служників подають до столу, бряжчать тарілками. А Бейлка? Хоч би слово вимовила! Зате він, Педоцур, говорить уже за обох, не затуляє рота ні на хвилину! Відколи живу на світі, я ще не бачив, щоб людина так любила базікати, чорти його батька зна що! І дрібненько сміється при цьому тонким голоском. Це у нас називається: сам сказав дотеп, і сам сміється… Крім нас трьох, за столом сидить ще якийсь червонопикий, не знаю хто він і звідки він, але їдок, знати, він не з останніх, бо весь час, поки Педоцур говорив і сміявся, той уминав, аж за вухами лящало, як у Біблії сказано: “Троє трапезували”,— він їв за трьох. Цей їв, а той говорив, і все якісь дурні речі, що й слухати гидко: “підряд”, “губернське правління”, “удільне відомство”, “казначейство”, “Японія”…
З усього цього мене цікавила тільки Японія, бо з Японією я мав деякі справи. Під час війни з нею, ви ж знаєте, коні були у великій пошані, їх шукали удень із свічками. Прийшли, самі розумієте, і до мене та взяли мою кобилу на цугундер, виміряли аршином, ганяли туди-сюди і видали їй… “білий білет”. Я їм тоді сказав: “Я ж знав наперед, що даремна ваша праця. Як у Біблії сказано: “Відає праведник душу тварини своєї”,— не може Тев’єва кобила піти на війну…” Але, пробачте, пане Шолом-Алейхем, я плутаю різні справи і можу отак збитися з пантелику. Перейдімо краще, як кажуть, до нашої справи.
Одним словом, ми, як бачите, непогано випили і закусили гарненько, а коли вийшли з-за столу, Педоцур взяв мене під руку і завів до окремого кабінету, оздобленого з царською розкішшю — з рушницями й списами на стінах та гарматами на столі. Посадовив він мене на диван, м’який як масло, вийняв із золотого ящичка дві великі, товсті, запашні сигари, одну закурив сам, другу дав мені, розсівся напроти мене, випроставши ноги, і звертається до мене:
— Знаєте, чого я послав по вас?
“Ага,— думаю собі,— оце він, мабуть, хоче завести розмову про справи”. Але удаю простачка і озиваюсь до нього:
— “Хіба я сторож братові моєму?” — звідки мені знати?
— Я хотів,— каже він мені,— поговорити з вами таки про вас.
“Служба”,— думаю собі і відказую йому:
— Коли щось путнє, будь ласка, послухаємо.
Тоді Педоцур виймає сигару з рота і виголошує цілу проповідь.
— Ви,— каже він,— розумна людина і не образитесь, коли я з вами говоритиму одверто. Треба вам знати,— каже він,— що в мене великі діла, а коли маєш такі великі діла, як я…
“Еге,— думаю собі,— ось чого я йому потрібний”,— і перебиваю його на слові та озиваюсь до нього:
— У талмуді сказано: “Чим більше майна, тим більше турбот”. Чи знаєте ви, що це означає?
— Я вам скажу чисту правду,— відповідає він мені досить одверто,— талмуда я ніколи не вчив і не знаю навіть, який він з вигляду.
Так каже мені Педоцур і дрібненько сміється своїм тонким голоском. Як це вам подобається? Здається, коли тебе бог покарав і ти невіглас, то хоч прикуси язика, навіщо тобі цим ще вихвалятися? Так думаю я собі і озиваюсь до нього:
— Я так і думав, що ви до цих речей непричетні. Але послухаємо, що далі.
— Далі,— веде він,— я хотів вам сказати, що з моїми ділами, з моїм ім’ям, з моїм положенієм мені соромно, що вас прозивають Тев’є-молочар. Ви повинні знати,— каже він,— що я знайомий лічно з губернатором, що до мене в дім може прийти іноді Бродський, Поляков31 і навіть сам Ротшільд, чєм чорт не шутіт?..
Так звертається до мене Педоцур, а я сиджу, дивлюся на його блискучу лисину і думаю: “Дуже можливо, що ти знаєш “лічно” губернатора і Ротшільд може іноді прийти до тебе в дім… Але говориш ти, як нахаба…”
І озиваюсь до нього вже трохи роздратовано:
— Що ж робити, коли до вас і справді завітає Ротшільд?
Думаєте, що він зрозумів мої ущипливі слова? “Ні лісу, ні ведмедів”,— нічого подібного!
— Я б хотів,— каже він,— щоб ви покинули ваше молочарство і взялись до чогось іншого.
— А саме,— питаю,— до чого?
— Що завгодно,— каже він.— Мало хіба ґешефтів на світі? Я вас,— каже,— підтримаю грошима, скільки вам потрібно буде, аби тільки ви перестали називатися Тев’є-молочар. Або, стривайте,— каже він,— знаєте що? Може, ви б зовсім — раз, два, три! — поїхали до Америки? Га?
Так каже він, бере сигару в зуби і дивиться мені просто у вічі, світячи лисиною… Ну? Що можна відповісти такому грубіянові? Спочатку я було подумав: “Чого ти сидиш, Тев’є, як бовдур? Встань, грюкни дверима і тікай звідси, не попрощавшись!..” Так воно взяло мене за печінки!.. Таке зухвальство підрядчика! Як ти смієш наказувати мені, щоб я покинув чесну, пристойну роботу і поїхав до Америки! Тому тільки, що до тебе може коли-небудь прийти Ротшільд, Тев’є-молочар мусить тікати світ за очі?! Серце в мені кипіло, як казан, та й роздратований я був ще раніше, на неї лютував я, таки на мою дочку Бейлку: “Чого ти сидиш там, як царівна, між сотнями годинників і тисячами дзеркал, коли твого батька женуть на тортури, на смертні муки? Далебі,— думаю собі,— твоя сестра Годл краще зробила, ніж ти! Що правда, то правда, у неї немає такої хати і стільки мотлоху, як у тебе. Зате ж вона має чоловіка Перчика, то це людина, яка про себе зовсім забуває. Головне для Перчика — все людство… А до того ще в нього голова на плечах, а не макітра з блискучою лисиною. І язичок у Перчика — це ж золото червоне! Йому як наведеш стих з Біблії, то він дасть три стихи здачі! Стривай, підрядчику мій, ось я зараз ушкварю такий стих, що тобі в очах потемніє!..” Так думаю собі і звертаюсь до нього з такими словами:
— Що ж,— кажу,— те, що талмуд для вас таємниця, це мені зрозуміло; коли такий чоловік, як ви, живе в Єгупці і прозивається Педоцур, а сам він підрядчик, то талмуд,— кажу,— може лежати на горищі. Але ж простий уривок з Біблії,— кажу,— його зрозуміє навіть дитина. Ви, певно, знаєте,— кажу,— що говорить коментар до Біблії з приводу Лавана Арамського: “Міхвостато десвинято не роблято кашкетосо!..” А він дивиться на мене, як баран на нові ворота, та й питає:
— Що ж це означає?
— Це означає,— кажу,— що з свинячого хвоста не можна пошити кашкета.
— Власне, з приводу чого ви це кажете? — питає він.
— З приводу того,— кажу,— що ви пропонуєте мені їхати до Америки.
— Америка не підходить? — засміявся він дрібненько.— Тоді, може, до Палестини? Всі старі євреї їдуть до Палестини…32
Тільки-но він це сказав, а воно мені уроїлось у голову: “Стривай! Може, це й не так погано, Тев’є, як ти гадаєш? Може, це таки непоганий план? Справді ж бо, ніж така втіха від дітей, як у тебе, може, дійсно краще поїхати до Палестини? Дурню! Чим ти ризикуєш і кого ти тут маєш? Твоя Голда, мир їй, все одно лежить уже в могилі, а ти сам, між нами кажучи, хіба не стоїш на порозі своєї могили? Докіль можна ряст топтати?..” А, до речі, мушу сказати, пане Шолом-Алейхем, що я давно хотів побувати коло Стіни плачу33, могил патріархів і праматері Рахілі, побачити на власні очі, який вигляд має річка Йордан, гора Сінай, Червоне море, Пітом і Рамзес34 і тому подібне. І я лину в думках туди, в стародавню обітовану землю Ханаанську, де, як кажуть, течуть річки, повні молока і меду. Але Педоцур перебиває мої мрії саме посередині і звертається до мене:
— Ну, навіщо,— каже він,— так довго думати? Раз, два, три…
— У вас,— кажу,— хвалити бога, все раз, два, три… А для мене,— кажу,— це дуже складна річ, бо, щоб піднятися та поїхати до Палестини, треба мати неабиякі гроші…
Він дрібненько засміявся своїм тонким голоском, підвівся, підійшов до стола, висунув шухляду, вийняв звідти гаманця і поклав на стіл, можете повірити, добру копійчину. Недовго думаючи, я згріб ці всі асигнації — таку силу мають гроші,—заховав їх глибоко в кишеню і збираюсь навести йому ще кілька уривків з мідраша, але він навіть слухати не хоче і каже:
— Цього вам вистачить, щоб доїхати, а коли приїдете на місце і вам потрібні будуть ще гроші, напишіть,— каже він,— листа, то вам — раз, два, три! — негайно перекажуть. А нагадувати вам,— каже він,— ще раз про поїздку не треба — адже ви людина сумлінна, маєте совість у серці…
Так каже мені Педоцур і дрібненько сміється своїм тонким голоском, від якого сказитися можна! І в голові в мене промайнула думка: “Може, шпурнути йому в обличчя його асигнації і сказати, що Тев’є не купують за гроші і що з Тев’є не говорять про сумління і совість?..” Але перше ніж я розкрив рота, Педоцур дзвонить, кличе Бейлку і каже їй:
— Знаєш, голубонько? Твій тато їде від нас, він спродує все, що має, і виїздить — раз, два, три — до Палестини.
“Все, що мені снилося лихого цієї ночі і минулої ночі, хай впаде на твою голову!..” — думаю я собі і дивлюсь на мою Бейлку. А вона хоч би скривилась на мить. Стоїть, як дерево, ні краплини крові в обличчі, дивиться то на мене, то на нього і ані пари з уст! Я, на неї дивлячись, теж мовчу. Мовчимо ми, отже, обоє, як у псалтирі сказано: “Прилипне язик мій”,— нам зовсім відібрало мову. Голова мені обертом іде, у скронях стукає, як від чаду. “З чого б це? — думаю собі.— Певно, від клятої сигари, якою Педоцур почастував мене. Але ж ось він і сам палить! Палить і говорить, язик його не заспокоюється ні на хвилину, хоч очі в нього злипаються. Йому, видно, хочеться здрімнути”.
— Їхати треба вам,— каже він мені,— звідси до Одеси кур’єрським, а з Одеси морем аж до Яффи. А їхати морем,— каже він,— найкраща пора тільки тепер, бо пізніше починаються вітри з снігами, з бурями, з… з… з…
Так каже він, а язик у нього заплітається, як у людини, що дуже хоче спати. Проте торочить далі:
— А коли будете зовсім готові до від’їзду, сповістіть нас, тоді ми виїдемо,— каже він,— обоє на вокзал з вами попрощатися, бо коли ще зможемо побачитись?
Так закінчує він, протяжно позіхаючи, підводиться і озивається до Бейлки:
— Голубонько, посидь тут трохи, а я,— каже,— піду приляжу на часинку.
“Ти ще ніколи нічого розумнішого не сказав, слово честі! Тепер я хоч матиму, на чию голову вилити все, що наболіло на серці”. Так думаю я собі і хочу взятися до Бейлки, висловити їй все, що накипіло в мені за цей ранок. Але Бейлка як не впаде мені на шию та як не заплаче! Серце краялось від її плачу! Мої дочки, бодай їм, мають усі таку звичку: спочатку вони бадьоряться, гороїжаться, а коли до діла доходить — плачуть, як верби. Ось візьміть, приміром, мою старшу дочку, Годл. Хіба мало сліз вона пролила в останню хвилину, коли їй довелося піти в заслання слідом за своїм Перчиком у холодні країни? Та куди їй до Бейлки! Вона її нігтя не варта!
Скажу вам щиру правду: я сам — ви вже мене трохи знаєте — не з тих, що рюмсають. Добре поплакав я тільки один раз, коли моя Голда, хай царствує, лежала на землі, і ще один раз я досхочу наплакався, коли Годл поїхала до свого Перчика, а я лишився на вокзалі сам-один із своєю конякою… І, може, ще разів зо два траплялось, що я трохи, як то кажуть, пускав сльозу, а більше не пригадую, щоб мав звичку плакати. Проте коли Бейлка розплакалась, серце мені так защеміло, що я вже не міг їй жодного слова докору сказати. Зі мною не треба багато говорити, я — Тев’є. Я одразу зрозумів її сльози. То були не просто собі сльози, то були, розумієте ви, “сльози спокути за непослух перед батьком!..” І замість того, щоб я їй вичитав, як вона того варта, та вилив увесь свій гнів на її Педоцура, я почав заспокоювати її, наводячи притчу за притчею, як Тев’є вміє… Бейлка вислухала мене і каже:
— Ні, тату, не через те я плачу. Я ні на кого не скаржусь. Але те, що ти їдеш з моєї вини, а я не можу нічим цьому завадити, оце мені найбільш болить.
— Облиш,— кажу,— ти говориш зовсім як мала дитина. Ти забула,— кажу,— що ми маємо великого бога, а тато твій ще при повній силі. Для твого тата,— кажу,— нічого не важить поїхати до Палестини і повернутись назад. Як у Біблії сказано: “Поїхали і отаборились”,— туди і назад…
Так я її заспокоюю, а сам думаю: “Тев’є, ти брешеш! Якщо вже поїдеш до Палестини, то “мир праху його” — кінець Тев’єві!..”
А вона, немовби вгадавши мої думки, озивається до мене:
— Ні, тату,— каже вона,— отак розважають маленьку дитину: дають їй ляльку, забавку в руки й оповідають їй гарну казочку про білу кізоньку… Якщо,— каже вона,— вже оповідати казку, то я,— каже,— розповім тобі, а не ти мені. Але моя казка скоріше смутна, ніж гарна.
Отак каже мені Бейлка: Тев’єві дочки не говорять марно. І вона розповідає мені предовгу історію, казку з “Тисячі і однієї ночі”, як оцей її Педоцур з малого звеличився, піднісся з найнижчого стану, самотужки видерся на найвищий щабель, а тепер мріє про те, щоб до нього додому прийшов у гості Бродський, отож роздає він милостині, розтринькує тисячі. Але, оскільки самих грошей ще не досить, треба до того мати і пристойне походження, то Педоцур із шкури пнеться, щоб довести, що він неабихто. Він вихваляється, що походить від великих Педоцурів і що його тато теж був відомий підрядчик. “Хоч,— каже вона,— він добре знає, що мені відомо, хто його батько: це був бідний музикант. А тепер,— каже вона,— він розповідає всім, що його тесть був мільйонщиком…”
— Кого це він,— питаю,— має на увазі? Мене? Якщо мені судилося,— кажу,— будь-коли мати мільйони, то нехай я цим одбуду.
— Ти собі не уявляєш, тату,— каже вона,— як мені пашить лице від сорому, коли він мене знайомить із своїми приятелями і починає їм змальовувати велич мого батька, і моїх дядьків, та всієї моєї сім’ї. Вигадує таке, що просто вуха в’януть. А доводиться,— каже вона,— все це вислуховувати і мовчати, бо він щодо цього великий капризун.
— По-твоєму,— кажу,— він капризун, а по-нашому зухвалець і мерзотник.
— Ні,— каже вона,— тату, ти його не знаєш. Педоцур зовсім не такий поганий, як тобі здається. У нього,— каже вона,— добре серце і щедра рука. А для мене — радий зірку з неба дістати! Думаєш, я зовсім не маю над ним влади? Ось я нещодавно умовила його визволити з далеких губерень Годл з її чоловіком. Він заприсягся переді мною, що ладен витратити на це кілька тисяч, але з однією умовою, щоб вони звідти подались прямо до Японії.
— Чого це до Японії,— питаю,— чому не до Індії або, приміром, до цариці Савської35 у Падан-Арам?36
— Бо в Японії,— каже вона,— є в нього справи. У цілому світі є в нього справи. Те, що він витрачає,— каже вона,— за день на самі телеграми, нам вистачило б на півроку життя. Але що з того,— каже вона,— коли я не я?..
— Виходить так,— кажу,— як у молитві сказано: “Коли не я за себе, то хто за мене”,— я не я, а ти не ти…
Отак озиваюсь я до неї жартома уривком з молитви, хоч серце крається мені на шматки, бо я бачу, що моя бідна дитина поневіряється, як то кажуть, “у багатстві і пошані…”
— Твоя сестра Годл,— кажу,— так не зробила б…
— Я вже тобі казала,— відповідає Бейлка,— ти мене до Годл не рівняй, тату. Годл жила,— каже вона,— у свій час, а Бейлка живе в свій час… Від часів Годл до часів Бейлки так далеко,— каже вона,— як звідси до Японії…
Розумієте зміст такої туманної мови?
Одним словом, я бачу, ви поспішаєте, пане. Ще дві хвилини і — кінець усім моїм розповідям. Набравшись горя і турбот за мою щасливу мізинку, я вийшов звідти розбитий, пригнічений, шпурнув на землю сигару, що зачадила мені голову, і озиваюсь до неї, тобто до сигари:
— Іди ти в пекло, під три чорти!
— Кого це ви лаєте, реб Тев’є? — чую я голос за своєю спиною.
Повертаю голову, дивлюся — шадхен Ефраїм, згорів би він!
— Доброго здоров’я,— кажу я.— Що ви тут поробляєте?
— А що,— питає він,— ви поробляєте тут?
— Був,— кажу,— в гостях у моїх дітей.
— Як же,— питає,— вони поживають?
— А як їм поживати,— кажу.— Дай боже нам обом так!
— Ви, я бачу,— каже він,— дуже задоволені моїм товаром?
— Ще як задоволений,— кажу,— хай вам бог віддячить за це,— кажу,— вдвоє більше.
— Спасибі вам,— каже він,— за побажання, може, ви б до цього побажання додали ще подарунок?
— Ви хіба,— питаю,— не одержали за сватання?
— Нехай,— каже він,— має стільки ваш Педоцур.
— А що,— кажу,— хіба мало дав?
— Не так мало,— каже він,— як від щирого серця.
— А саме?
— А саме? Вже нема,— каже він,— і копійки.
— Де ж це поділося? — питаю.
— Видав заміж,— каже,— дочку.
— Мазл-тов,— кажу,— хай бог дасть, щоб це було в щасливий час і щоб ви дожилися великої втіхи…
— Нічого собі втіха,— каже він,— реб Тев’є. Знайшов на свою голову зятя-шахрая, який бив, катував дочку, забрав гроші і подався,— каже він,— до Америки.
— Навіщо ж ви,— кажу,— дозволили йому поїхати так далеко?
— А що я мав,— каже він,— робити з ним?
— Вам треба було,— кажу,— йому насипати солі на хвіст…
— Вам, певно,— каже він,— дуже добре на серці, реб Тев’є?
— Дай боже,— кажу,— вам хоч би половину!
— Он як? А я вважав, що ви багатій. Якщо так,— каже він,— то ось вам понюх табаки…
Здихавшись шадхена понюхом табаки, я приїхав додому і почав спродувати моє хазяйство, назбиране за всі ці роки. Уявіть собі, не так скоро це робиться, як говориться. Кожен горщик і кожна дрібничка мені краяли серце. Ця річ нагадувала Голду, нехай царствує, та річ нагадувала дітей, нехай довго живуть. Але ніщо не завдало мені стільки болю душевного, як розлука з моєю конякою. Перед нею я себе почував винним… Адже ми попрацювали з нею стільки років, разом бідували, разом поневірялись, а я раптом беру й продаю цю тварину! Продав я її водовозові, бо від візників можна тільки образ дочекатися. Прийшов я до них продавати їм мого коня, а вони мені кажуть:
— Господь з вами, реб Тев’є, це хіба кінь?
— А що ж це,— кажу,— свічник?
— Це у вас,— кажуть вони,— не свічник, а праведник.
— При чому тут,— кажу,— праведник?
— При тому,— кажуть вони,— що це стариган тридцяти шести років, не менше, він зовсім без зубів, із сивою губою і трусить боками, як стара баба в п’ятницю на морозі…
Подобається вам така візницька мова? Можу вам заприсягтися, що коняка, бідолашна, розуміла кожне слово, як сказано: “Знає від покупця свого”,— скотина відчуває, що її збираються продати. І справді, коли ми вдарили по руках з водовозом і я сказав йому: “В щасливий час!” — мій вірний слуга раптом повернув до мене свою симпатичну морду і глянув на мене німими очима, немовби кажучи: “Отак ти мені віддячуєш за мою службу?..” Поглянув я на мою кобилу востаннє, побачив, як водовоз прибирає її до рук, щоб навчити розуму, стою собі потім наодинці і думаю: “Владико небесний! Як розумно ти правиш своїм світом. Ось ти створив Тев’є і створив, приміром, коня, і обидва вони мають однакову долю на цьому світі… От хіба тільки те, що у людини є язик і вона може поговорити, висловити все, що наболіло на серці, а кінь, бідолашний, що? Німе, прости господи, створіння…”
* * *
Ви дивуєтесь, пане Шолом-Алейхем, що в мене сльози на очах, і, певно, гадаєте: “Оцей Тев’є скучив, мабуть, за своєю конякою?” Чому це тільки за конякою, чудна ви людина? Всього мені шкода, і за всім я скучатиму. Скучатиму за кобилою, за селом, скучатиму за старостою з урядником, за бойберицькими дачниками, за єгупецькими багатіями і навіть за шадхеном Ефраїмом, погибель на його голову! Хоч кінець кінцем, якщо добре поміркувати, він теж не більше, як злидар, що шукає, бідолаха, заробітків.
Коли бог дасть і я щасливо приїду на місце,— не знаю, що там робитиму. Але ясно як день, що насамперед піду до гробниці праматері Рахілі. Молитимусь там за моїх дітей, яких я, мабуть, уже ніколи не побачу. Спом’яну тоді також шадхена Ефраїма, і вас, і весь наш народ. Ось вам моя рука, що додержу слова! Бувайте здорові, щасливої вам дороги, вітайте від мене кожного окремо від щирого серця.
Іди геть!
— Найкращий, найщиріший, найпоштивіший привіт вам, пане Шолом-Алейхем! Вам і дітям вашим! Я давно вже виглядаю вас, набралось у мене для вас чимало доброго краму. Я все допитуюсь: “Де ти?” — чому вас не видно? А мені кажуть, що ви десь мандруєте по світах, у далеких країнах. Як сказано: “Сто двадцять сім царств…” Але мені здається, що ви дивитесь на мене якось чудно? Певно, вагаєтесь і думаєте собі: “Це він чи не він?” Він, пане Шолом-Алейхем, він! Ваш давній приятель, Тев’є, власною персоною, Тев’є-молочар, той самий Тев’є, тільки вже не молочар, а просто собі людина, звичайнісінький чолов’яга, старий, як бачите, хоч навіть віку ще й не дуже похилого, як то сказано у нас: “Адже мені щось із сімдесят років”,— ще досить далеко до сімдесяти років! Спитаєте, чого це волосся таке сиве? Вірте мені, не з розкошів, любий друже! Трохи свого горя, не прогнівати бога, а трохи горя всього загалу — погані часи! Гірка година для бідного люду! Але я знаю, що вас муляє. Ви думаєте про щось інше: ви, мабуть, згадали, що ми колись попрощалися перед тим, як я мав виїхати до Палестини. Отже, ви, певно, вважаєте, що бачите Тев’є після повернення з Палестини, і ви, мабуть, хочете послухати новини, мати привіт з гробниці праматері Рахілі, з могил патріархів? Мушу вас заспокоїти. Якщо маєте час і хочете послухати, які дива трапляються на світі, то слухайте уважно, і ви самі скажете, що всі люди дурбаси, що ми маємо могутнього бога і що він керує світом.
Одним словом, який розділ Біблії читаємо цього тижня: “І покликав він”? А в мене інший розділ, розділ “Іди геть!”37. “Іди геть! — сказали мені.— Забирайся звідси, Тев’є, з землі твоєї і з батьківщини твоєї, з твого села, з твоєї хати, де ти народився й прожив усі свої роки, на ту землю, яку покажу тобі,— йди, куди очі ведуть!..” І коли саме надумали таке сказати Тев’єві? Тоді, коли він уже старий, кволий і самітний, як ми кажемо у новорічній молитві: “Не покидай мене на старості!..” Але я плутаю різні історії, забув зовсім, що ще не розповів вам про те, які новини в Палестині. Які можуть бути там новини, любий друже? Країна гарна, що й казати! Але Палестина в Палестині, а я поки що тут… Це про Тев’є, очевидно, сказано у книзі “Есфір”: “І якщо судилося загинути, загину”,— був небораком, небораком і помру. Здається, однією ногою вже стояв на тому боці, у святій країні, лишилось тільки взяти квиток, сісти на пароплав — і гайда! Що ж робить Господь бог? Надумав мій старший зять Мотл-жилетник, кравець з Анатівки, і, не при вас кажучи, раптом, ні сіло ні впало, звалився та й помер! Був дужий, здоровий, і така біда! Тобто, правду кажучи, богатирського здоров’я він ніколи не мав. Ремісник, прости господи, сидів день і ніч з ниткою та з голкою і латав, вибачайте, штани. Так довго латав, аж поки дістав сухоти, почав кахикати, кахикав-кахикав, поки виплюнув останній шматок легенів. Не допомогли ні лікар, ні знахар, ні козяче молоко, ні шоколад з медом. Добрий чолов’яга був, хоч і простий, не сильно вчений, але чесний, без хитрощів, любив мою дочку — душі не чув! І життя не шкодував заради дітей, а за мене ладен був піти в огонь і в воду!
Одним словом, як сказано в Біблії: “І вмер Мойсей”,— помер Мотл і залишив мені добру мороку. Де вже міг я навіть думати про Палестину? Я мав добру Палестину у себе в хаті! Та й як можна залишити, скажіть, будь ласка, вдову з маленькими дітьми-сиротами напризволяще, без шматка хліба? Хоч, як подумати, чим я можу їй допомогти? Я ж їй не воскрешу чоловіка, а дітям її не поверну батька з того світу. Та й сам я теж не більше, як грішна людина, на старості літ хотілося б дати трохи спокою старим кісткам, відчути, що й ти людина, а не скотина. Досить того гармидеру, досить скніти в земних справах! Час трохи подумати і про той світ. А надто, коли я поспродував усю мою худобу: коняки, як вам відомо, я давно вже здихався, та й корівок усіх до одної продав, лишилася тільки пара бичків, з яких згодом могло б вийти щось путнє, якщо їх добре годувати,— і ось раптом маєш — ставай на старості літ батьком малих сиріток! Думаєте, що це вже все? Не поспішайте! Головне буде далі, бо у Тев’є, коли трапиться біда, то, як ви добре знаєте, вона за собою тягне ще одну біду. Наприклад, коли мене одного разу спіткало нещастя — здохла корівчина, то зразу слідом за нею здохла ще одна корова… Отак уже створив Господь свій світ, і так воно мусить бути — нічого не вдієш!
Одним словом, ви ж, певно, пам’ятаєте історію з моєю мізинною, з Бейлкою, з великим щастям, якого вона досягла? Піймала птаха, Педоцура, зуха, підрядчика воєнного часу, який привіз до Єгупця лантух із золотом і втьопався в мою дочку, хотів мати жінку-красуню, послав до мене, згорів би він, шадхена Ефраїма, колінами витоптав стежку, мало не здох на місці, і взяв її в чому була, осипав її з голови до ніг діамантами, брильянтами та різними подарунками. Здавалося б, таке щастя, еге ж? Але з усього цього великого щастя вийшов пшик, та ще який пшик! Пшик з гряззю, хай бог боронить і милує! Бо коли бог захоче, щоб колесо повернулося навспак, то нічого не вдієш. Як у псалмі сказано: “Підводить з багна бідняка”,— і не встигнеш отямитись, як раптом: “споглядає на небо і на землю”,— гепається сторч головою об землю. Бог любить бавитися з людьми. Ой, як він любить бавитися! Отак він бавився з Тев’є кілька разів: “То піднімає, то опускає”,— з грязі в князі, і знову бовть у грязь! Так само було з підрядчиком Педоцуром. Ви ж, певно, пам’ятаєте його пишноту, великий будинок з кільканадцятьма служницями, з тисячею дзеркал, годинників і з різними цяцьками в Єгупці? Пам’ятаєте, я вам розповідав, здається, як я умовляв тоді мою Бейлку, благав її, щоб вона домоглася у чоловіка: нехай купить для неї цей будинок і, ради бога, запише на її ім’я? Та вона мене, певна річ, послухалась, як того собаку, що бреше,— хіба батько щось розуміє? Батько ж нічого не тямить! І чим воно скінчилось? Скінчилось так, що і ворогам такого не побажаєш: мало того, що він збанкрутував, залишився ні з чим, поспродував усі дзеркала з усіма годинниками, з жінчиними діамантами та брильянтами, він ще вскочив у брудну історію, змушений був накивати п’ятами, хай нас бог милує, і поїхав туди, де козам роги правлять, тобто аж до Америки. Туди ж їдуть усі стражденні душі, от і він з Бейлкою поїхав туди. Попервах вони дуже мучились, з’їли всі гроші, що мали з собою, а коли не стало більше що жувати, змушені були піти на роботу, виконували найтяжчу працю, як колись євреї в Єгипті. Обоє — і він, і вона! Тепер Бейлка пише, що їм уже, хвалити бога, покращало: вони в’яжуть панчохи на машині і “роблять життя…” Так воно зветься там, в Америці. По-нашому це означає: заробляють на шматок хліба… Єдине щастя, що їх тільки двоє, пише вона, без дитини, без родини — і за це хвалити бога!
Ну, питаю вас, чи не заслужив він, щоб його четвертували,— це я кажу про шадхена Ефраїма,— за оте щасливе сватання, яке він мені нараяв, і за те багно, куди він мене завів? Чим було б їй погано, наприклад, коли б вона вийшла заміж за ремісника, як Цейтл, або за вчителя, як Годл? Щоправда, їм теж не дуже поталанило! Одна — молода вдова, а друга — казна-де на поселенні! Та це вже господня воля, людина тут безсила… Знаєте, моя стара, мир їй, моя Голда, була розумна жінка, хоча б тим, що завчасно здогадалася і попрощалася з оцим дурним світом. Бо кажіть що хочете, але ніж мати стільки горя від своїх дочок, як оце Тев’є має, то чи не в тисячу разів краще лежати в домовині? Але, як сказано у нас: “Проти волі живеш”,— вези, кобило, хоч тобі немило. Людина не бере сама, а як захоче взяти, їй дають по руках… Тим часом ми збочили, отже, “повернімось до справи” — залишимо, як ви кажете в ваших книжках, царевича і повернімось до царівни. На чому ж ми зупинились? На розділі “Іди геть!”. Але, перш ніж перейдемо до цього розділу, я б хотів вас попросити, щоб ви потрудились і на хвилинку зупинились на розділі “Болок”38. Хоч людський звичай велить, відколи світ стоїть, спершу вивчати “Іди геть!”, а потім “Болок”, але зі мною вивчали спершу “Волок”, а вже потім “Іди геть!”. І вивчали зі мною “Болок” так добре, що можете послухати, воно вам коли-небудь придасться.
Одним словом, було це давно, одразу після японської війни, у самий розпал царських “конснетуцій”, тоді, коли посипалися на голови євреїв “благодіяння”, спершу по великих містах, а потім і в маленьких містечках. Але мене це не обходило, та й не могло обходити. Чому? Дуже просто! Живеш стільки років між селянами, то й приятелюєш з усіма хазяїнами на селі. “Дід Тевель” у них перша спиця в колесі! Потрібна порада — то “як Тевель скаже”; ліки від пропасниці — “до Тевеля”; позичка — теж у Тевеля. Ну, чи ж треба було мені думати про такі дурниці, як погроми, коли селяни мені не раз казали, щоб я анітрошечки не боявся — вони цього не допустять! Так воно й було, ось послухайте.
Коротше кажучи, повертаюсь одного разу додому з Бойберика,— я ще був тоді у “величі моїй”, колишнім Тев’є, торгував сиром, маслом, сметаною. Розпрягаю коняку, підкидаю їй сіна, вівса підсипаю, не встиг навіть помитися до обіду, дивлюся — повний двір селян, вся громада, найповажніші хазяїни, багатії з старостою Іваном Поперилом на чолі, і всі вони якісь дивні, святкові!.. Мені спочатку навіть тьохнуло серце: “Що це за свято, ні сіло ні впало? Чи не прийшли вони навчати мене “Волок”? Але одразу ж сам себе заспокоїв: “Фе, Тев’є, соромно тобі! Все своє життя живеш серед селян тихо і спокійно, і ніхто тебе ніколи не зачіпав навіть на волосинку!..” І я виходжу до них з щирим привітанням:
— Радий вас бачити,— кажу я їм,— що ви тут поробляєте, мої любі сусіди? І що скажете доброго? І які новини принесли?..
Виступає наперед староста Іван Поперило і звертається до мене досить одверто й без будь-яких передмов:
— Ми прийшли,— каже він,— до тебе, Тевелю… Ми хочемо тебе бити…
Як вам подобається така мова? Це зветься: наздогад буряків, щоб дали капусти… Можете собі уявити, як мені стало на душі. Але виказувати — дзуськи! Тев’є — не хлопчисько!.. І я озиваюсь до них досить бадьоро:
— Добридень,— кажу,— щасти вам боже, але чого це ви, дітоньки, так пізно згадали? В інших місцях про це вже майже й забули!..
Тоді староста Іван Поперило відповідає мені цілком серйозно:
— Розумієш, Тевелю,— каже він,— ми все радились між собою, бити тебе чи не бити? Скрізь, по всіх місцях, вас б’ють. Чому ж,— каже,— нам тебе проминути?.. Тому громада ухвалила,— каже,— щоб ми тебе побили… Ото тільки ще самі не знаємо, що нам з тобою робити, Тевелю: чи вибити шибки у тебе, чи розпороти перини і подушки та випустити з них пір’я, чи спалити тобі,— каже,— хату з хлівом, з усією твоєю худобою?
Тут мені стало вже зовсім моторошно на душі. Дивлюся на селян, які стоять, спершись на довгі дрючки, та перешіптуються про щось стиха. На те скидається, що це не жарт. “У такому разі,— думаю собі,— воно виходить, як у псалтирі сказано: “Дійшла вода до горла”,— погані твої справи, Тев’є! Бо коли, хай бог боронить… мало що глитаї можуть встругнути? Е, Тев’є,— думаю собі,— з ангелом смерті не можна жартувати — треба їм щось сказати!..”
І чого мені тут довго перед вами розводитись, любий друже! Судилося, певно, щоб сталося чудо, бо Всевишній напоумив мене, щоб я не занепав духом. Я набрався мужності і лагідно озиваюсь до них, до наших сільських багатіїв:
— Послухайте,— кажу,— дорогі сусіди, якщо громада так ухвалила, то сперечатись не доводиться: мабуть, ви знаєте,— кажу,— що Тев’є у вас заслужив, щоб ви знищили до пня все його майно й всю його худобу… Але чи знаєте ви,— кажу,— що є ще вищий за вашу громаду? Ви знаєте, що є бог на світі? Я не кажу, мій бог чи ваш бог. Я маю на увазі того бога, який є богом усіх людей, сидить,— кажу,— отам на небі і поглядає на всі підлоти, що чиняться на землі… Можливо,— кажу,— що він сам накреслив, щоб покарано було мене, безневинного, вашими руками, руками моїх найкращих друзів, а можливо, також навпаки, що він ні в якому разі не хоче, щоб Тев’єві зробили щось лихе… Хто знає волю господню? Будь ласка,— кажу,— може, знайдеться тут серед вас такий, що візьметься,— кажу,— і дошукається правди?..
Одним словом, вони, певно, побачили, що Тев’є не переспориш. Озивається тоді до мене староста Іван Поперило:
— Справа,— каже,— така. Ми проти тебе, Тевелю, власне, нічого не маємо. Ти хоч і єврей, але непогана людина. Проте бити тебе треба: громада так ухвалила — пропало! Ми тобі хоч виб’ємо шибки. Це,— каже він,— ми мусимо зробити, бо, може, хто проїде, то нехай,— каже,— побачить, що ми тебе били, а як ні, то нас ще оштрафують.
Ось із цими словами, які я вам точно переказую,— нехай мені так щастить, куди б я не подався! — звернувся він до мене. Ну, а тепер, питаю я вас, пане Шолом-Алейхем, ви ж людина, яка об’їздила весь світ,— скажіть, хіба не правий Тев’є, коли каже, що ми маємо великого бога?..
Отже, я вам, як бачите, закінчив про розділ “Болок”. Тепер повернімось до розділу “Іди геть!”. Цього мене навчали нещодавно і таки по-справжньому. Тут уже не допомогли мені, розумієте, ніякі проповіді і ніякі повчання. Мушу вам розповісти все докладно, з усіма подробицями, як ви любите.
Було це саме в ті часи, коли Мендл Бейліс39, наша невинна жертва, мучився за чужі гріхи, а весь світ ходором ходив. Сиджу я собі отак одного разу на призьбі перед моєю хатою, поринувши в думки. Надворі літо, сонце пече, а голова обертом іде: “Ґвалт, ґвалт, де це чуваної Теперішні часи! Такий розумний світ! Такі великі люди!.. А де бог? Де старий єврейський бог? Чого він мовчить? Як він таке дозволяє? Ґвалт, ґвалт і ще раз ґвалт!” І думаючи отак про бога, за одним разом заглиблююся в небесні справи і вдаюся в філософію: що таке цей світ, і що є той світ, і чому не приходить месія? “Ех,— думаю собі,— зробив би він розумно,— це я про месію,— коли б він заїхав до нас тепер верхи на своєму білому коні. Ото було б добре! Він ще, здається, ніколи не був такий потрібний для нашого брата, як тепер! Не знаю, як багатіям, Бродським, наприклад, у Єгупці чи Ротшільдам у Парижі? Можливо, що їм він потрібний, як п’яте колесо до воза. Але ми, бідні, убогі євреї з Касрилівки, з Мазепівки, із Злодіївки і навіть з Єгупця чи з Одеси, ой, як ми виглядаємо його! Просто очі мало на лоба не вилазять! Вся наша надія тепер тільки на те, що, може, Господь бог зробить таке чудо і прийде месія!..”
Тим часом, поки я отак сиджу, заглибившись в оці думки, дивлюся — білий кінь, а на ньому сидить хтось верхи і прямує до воріт моєї хати! Тпр-ру! — зупинився, зліз, прив’язав коня до воріт і сам простує до мене:
— Здрастуй, Тевелю!
— Здрастуйте, здрастуйте, ваше благородіє! — відповідаю привітно, а сам думаю: “І прийшов Гаман”,— сподіваєшся месії, а приходить урядник…— Я підводжусь та йду назустріч урядникові.
— Просимо до господи, дорогий гостю,— кажу,— що чувати у великому місті і що скажете доброго, пане мій?
