«Троє на Місяці», розділ XVIII. Кров на алмазі
Невідомий у циліндричному шоломі міцно обкрутив Незнайка капроновим мотузком, закинув горілиць собі на спину й поніс. Незнайкові було дуже незручно так лежати, бо сонце било йому прямо в обличчя. Він і заплющував очі, і повертав голову то в правий, то в лівий бік, але ніяк не міг уникнути гострих, нещадних променів. Не допомагали навіть захисні окуляри на заборолі шолома. Хоч би той людолов утомився та присів відпочити, то, може, повернув би спиною чи боком до сонця. Але він ішов не зупиняючись, тільки час від часу, коли Незнайко зсувався вниз, підкидав його собі вище на спину.
Ці муки, перемішані зі страхом, тривали близько півгодини. А Незнайкові здавалося, що він розіп’ятий на спині в людолова, мордується так уже цілу вічність. Нарешті той, у циліндричному шоломі, зупинився й опустив Незнайка головою на поверхню Місяця, а потім перевернув і поставив на ноги. Розмотав мотузок, але тільки на ногах, руки залишив зв’язані.
Незнайко тим часом розглянувся довкола. Перед ним височіла якась величезна ракета – не їхня, бо їхня набагато менша і не така важка. А ця, здавалося, ось‑ось підімне під себе весь навколишній простір, а заразом розчавить і його, Незнайка.
Ліворуч на тлі чорного неба підносилася похмуро‑чорна крута гора – тільки неширока, освітлена сонцем смужка яскраво біліла вздовж її схилу, наче велетенський турецький ятаган, виставлений проти Чумацького Шляху.
Місячний грунт у цьому місці був густо стоптаний. Отже, тут їх було багато.
Людолов, у якого під циліндричним шоломом ніяк не можна було розгледіти обличчя, намотав вільний кінець мотузка на лівий кулак, а правим попхнув Незнайка в напрямку до ракети. Вони пройшли повз вартового, що стояв під ракетою. Тільки людолов щось показав йому. Потім той натиснув кнопку на стояку, і до них опустилася кабіна ліфта, у якій вони піднялися до вхідного люка – Незнайко, повернутий обличчям до стіни, і за його спиною – людолов.
У шлюзовій камері Незнайко і його конвоїр перечекали, доки вона наповниться повітрям, а потім перейшли в іншу, теж невелику комірку. Тут із стіни викотилися сходи на коліщатах, а в стелі над ними відсунувся люк. Людолов знову штурхонув Незнайка межи плечі, і він пішов сходами нагору. Услід йому прогупав конвоїр. І люк за ними засунувся.
Незнайко опинився у великій круглій каюті, яку можна було сприйняти за звичайну земну кімнату, якби не круглі ілюмінатори. На стінах висіли килими з витканими пейзажами: з одного боку бірюзове море з берегом, заставленим барвистими химерними будинками, і густо‑блакитним небом над ним, по якому то тут, то там були розкидані кучеряві білі хмаринки; з другого – сині гори з темними проваллями й зеленими луками.
Під горами стояла софа, обтягнута червоним оксамитом. А в глибині каюти між двома килимами, в кріслі, схожому на трон, напівлежав‑напівсидів підстаркуватий чоловічок у розкішному, яскраво розмальованому халаті. На голові в нього смугастий ковпак. Жовтясте обличчя було якесь ніби сплюснуте. Але що найбільше вразило Незнайка, то це його ріденька руда борода: ну, достеменний тобі цап баби Марини. Але на бильцях крісла лежали куці кістляві пальці з нанизаними на них коштовними перснями.
Конвоїр підняв забороло на Незнайковому шоломі.
Чоловічок у кріслі ворухнувся, скривив тонкі губи і втупив у нього безвії водянисті очі:
– What are you?
Незнайко кліпнув кілька разів, доки нарешті збагнув, що той про щось запитує його англійською мовою. Хотів відповісти теж по‑англійському, але йому лише вирвалося:
– Ай нот розумію.
– Що ти єст? – повторив чоловічок своє запитання.
– Я? – здивувався Незнайко. – Я людина, хлопець.
– Звідки ти є?
– З Келеберди.
– Кентербері? – перепитав чоловічок і додав: – Це ж близько від Лондона і недалеко від Дувра. О, білі скелі Дувра!
– Ні, я не з Кертебері і не з Дура… І білих скель у нас нема… А‑а, – раптом здогадався Незнайко, – ви, напевно, ще не чули про Келеберду, але ж Канів знаєте? Сюди завжди приїжджають люди: і влітку, і взимку, і восени, і навесні. Так‑от, отут Канів, – Незнайко поворушив правою рукою, – а відразу тут Келеберда, – і він так само поворушив лівою рукою, бо людолов так і не розв’язав його.
– О, і влітку, і взимку, і восени, і навесні – завжди є повно людей у Канні! Люблю бути в Канні. Коли тільки приїжджаю в казино до Монте‑Карло, тоді обов’язково буваю в Канні, в Ніцці.
– Ні, Капів не низько, – заперечив Незнайко. – Це Келеберда низько, а Капів на горах.
– Так, так, – погодився чоловічок, – з півночі – гори Альпи, з півдня – Середземне море, а між ними на схилах – Канн, Ніцца. Монте‑Карло… О, Монте‑Карло, казино, рулетка, розваги… Скільки я грошей там всадив!
Незнайко аж упрів, пояснюючи цьому чоловічкові з цапиною бородою, де Келеберда, а той ніяк не може второпати. Тільки вига дує казна‑що.
– Море є коло нас, – тлумачив далі Незнайко, – але не Середземне, а Канівське. І гори і теж Канівські. І ще біля нас тече Дніпро, в Чорне море впадає.
– Так, так, Чорне море, Крим, Ялта, – пригадував чоловічок. – Якось я там був іноземним туристом. Який там є палац розкішний! Його проектував англієць Бльор. Сам цар жив у ньому. Скільки в палаці старовинних гобеленів, кришталевих люстр на позолочених ланцюгах, срібних канделябрів, а які мереживні кахлі, перські килими, мармурові колони, оксамитові крісла… І всякий, кому заманеться, може дивитися на це. Я хотів найняти собі палац, лише собі, щоб місяць жити в ньому, великі гроші давав, але мені сказали: не можна, це для всіх… Навіщо для всіх? Така розкіш повинна бути лише для тих, хто має великі гроші, хто має силу. Для таких, як я.
Незнайко, який досі якось неуважно слухав його (бо і втомився, і думки його були зовсім іншим зайняті), при останніх словах аж підвів голову й пильніше придивився до нього. Сила? А чи втримав би він колгоспного бугая так, як дядько Сидір? Одною рукою? Таж бугай мотав би ним, як вітрячком. Або ні. Крутнув би головою – і цей чоловічок з цапиною борідкою залетів би аж на хлів, на самісінький вершечок даху. Незнайко уявив собі карколомний політ і всміхнувся.
– Я бачу, тобі приємна моя думка. А ти був на Чорному морі в Ялті?
– Ні, я був у Скадовську, – відповів Незнайко. – Там багато гарних черепашок. І був я в Києві. От де красиво! На Дніпро дивився з Володимирської гірки – який він гарний! А Хрещатик – народу на ньому, як у лузі квітів навесні…
– Київ… – наморщив жовтого лоба чоловік. – Це ж у Києві є коштовна золота пектораль. Надзвичайна: понад два кілограми чистого золота. Нагрудна прикраса скіфського царя. Ти бачив цю коштовність?
– Така блискуча бляха, ніби велика сережка? Бачив. Ми в музей на екскурсію ходили. Але ж і ловко на цій блясі викувано звірів! І ще два скіфи якусь шкуру розтягають. Як живі! Оце майстерність, оце коштовність.
– Що ти можеш судити про коштовності? – вискнув чоловічок, бридливо скрививши тонкі губи. – Ти хіба знаєш, що таке коштовності!
Незнайко мовчав. Зараз йому було, якщо правду сказати, не до золотої бляхи і не до коштовностей. Він увесь час, доки стояв у цій обвішаній килимами каюті, губився в здогадах, що потрібно від нього оцьому ватажкові невідомої банди. І, взагалі, що це за банда? Що вони зроблять з ним? А може, відпустять? Тільки чому цей головний бандит з цапиною бородою не накаже конвоїрові, щоб розв’язав його? Бо вже руки затерпли.
А чоловічок, очевидно, зачепив свою улюблену тему. В його водянистих очах загорілися вогники, ніби від гарячки. Він аж підвівся в кріслі – і говорив, говорив.
– О, коштовності! Чого вартий лише один алмаз “Сансі”, найкривавіший з усіх алмазів світу! Він буде моїм! Тисячі, десятки тисяч людських життів принесено йому в жертву. А я принесу мільйони!
Незнайко слухав чоловічка, і йому ставало дедалі моторошніше.
Виходить, заради якогось алмаза син може не пощадити навіть рідного батька. Коли в 1325 році правитель Індії, султан, пішов завойовувати Бенгалію, його син Мухаммед перерив усю скарбницю, щоб знайти цей камінь. Але не знайшов його, бо батько забрав із собою в похід.
Чоловічок був до краю збуджений. Його очі блищали.
– І тоді, – вів далі він, – Мухаммед вдався до надзвичайно тонких хитрощів. Він влаштував батькові урочисту зустріч. Для цього звелів при в’їзді в столицю Індії збудувати пишну ротонду з важкою позолоченою банею на єдиному бамбуковому стовпі. У глибині ротонди поставили трорі і обтикали його молодим пальмовим гіллям – улюбленою їжею індійських слонів. Прибув султан зі своїм почтом. На шиї в нього, справді, блищав різними кольорами знаменитий коштовний алмаз.
“Як гарно мерехтить, переливається всіма барвами райдуги роса на траві, коли ще сонце не піднялося високо!”
– Мухаммед вклонився батькові й запросив його разом із почтом у ротонду на бенкет.
“Цікаво, що мама приготувала їсти. Чи нам’яла зеленої цибулі із сметаною? – вертілося в Незнайковій голові. – На Землі, мабуть, уже й вечір, бо дуже хочеться їсти…”
– Грала музика, дзвенів кришталь. І ось бенкет закінчився, гості розійшлися по лужку, а втомлений султан залишився відпочивати на своєму троні. І тоді Мухаммед попросив у батька дозволу влаштувати на його честь урочистий хід білих слонів. Приведені з міста голодні слони, як тільки побачили молоде пальмове гілля, так і кинулися до нього. Бамбуковий стовп не витримав, і важка позолочена баня впала на султана й розчавила його. Зраділий Мухаммед забрав собі знаменитий алмаз, а погоничів наказав стратити за недбалість.
– І він досі має той алмаз? – запитав Незнайко.
– Де ж має, коли вже й кістки його, нацевпе, перетліли на порох. Так давно це було… Після нього алмаз “Сансі” побував ще в десятків султанів, шахів, королів, вельмож, авантюристів, був свідком не одної насильної смерті і нарешті опинився в Росії.
– Оце заради якогось камінця люди людей убивали? – мало не вигукнув Незнайко. – Таж якщо потрібно різати скло, то це можна зробити й звичайним склорізом. Тільки треба рівно тримати його, не нахиляти й не перекручувати – і так гарно ріже, не треба й алмаза.
– Ти невіглас, ти шмаркач, – роздратовано перебив його чоловічок. – Що ти розумієш у коштовностях… А втім… У школі вчишся?
– Аякже, вчуся, – твердо відповів Незнайко.
– Як вчишся?
– Та так… – зам’явся Незнайко. – На трійки, часом бувають четвірки.
– Підходить, – кивнув сам до себе цапиною бородою чоловічок. – А з чого бувають четвірки?
– З ботаніки, подобається мені. Цікава й зоологія.
– А математика?
– Важка.
– Художня література?
– Багато читати треба, ще й напам’ять вчити задають, – бовкнув Незнайко й прикусив язика: “Чого це я так розбазікався перед цим типом. Той чоловічок якийсь підозрілий, непевний. Глянь тільки, які хижі очі в нього! І чого це він усе випитує? Ще про наш корабель почне питати…”
– Це те, що мені треба, – чоловічок потер кощаві руки. – You are regular guy. Отже, ти…
Від останніх слів Незнайкові раптом забухкала кров у скронях. Він аж шарпнувся. А дзуськи, не діждеш… Ви чуєте, Капітане й Граматику, що каже мені це опудало з цапиною бородою? Він хоче, щоб я…
Футляр, багаж, упир, муляр, столяр, вапняр, йорж, подорож, орач, береза, гараж, огорожа, кулінар, лапша, скатерть, аптекар, ключ, орієнтир, есмінець, пристань, бригадир, ювіляр, Євгенович, межа, ожеледь.
Ключ. Усі іменники постав в орудному відмінку однини. Підряд випиши лише ті, які мають закінчення з буквою е ( ем або ею ). З перших букв виписаних слів прочитаєш те, що так обурило Незнайка.
«Троє на Місяці», розділ XIX. В оранжереї оранжеве небо
Граматик озирнувся в один бік, у другий, ніби сподівався побачити в цій непроглядній темені якийсь вихід. І раптом помітив ліворуч вертикальну смужку світла, яка дедалі ширшала, доки не перетворилася на прямокутник. “Та це ж розсунулися двері!” – здогадався Граматик.
– Капітане, ти бачиш світло? – запитав він товариша.
– Бачу, – відповів Капітан.
– Ходімо туди, – запропонував Граматик.
Вони зайшли в невелике, тьмяно освітлене приміщення. Світло ніби просочувалося крізь тоненький отвір у стелі і відразу ж розсіювалося. “Шлюзова камера”, – подумав Граматик. І справді, двері за ними засунулися, а через хвилину відчинилися двері навпроти. Відкрився досить довгий, так само тьмяно освітлений коридор. Хлопці переглянулися.
– Підемо? – запитав Капітан.
Граматик кивнув головою. І вони рушили вздовж коридором, який, здавалося, впирався в глуху стіну. Але коли хлопці наближалися до його кінця, перед ними знову розсунулися двері. Було таке враження, ніби хтось невидимий стежив за ними і заздалегідь натискував кнопки прихованих механізмів.
– Чи не в пастку нас заманюють? – стривожено прошепотів Граматик.
Капітан лише здвигнув плечима. Відступати було пізно. Та й нікуди.
За дверима підіймалися сходи. Хлопці пішли нагору й опинились у просторому залі. Вікон у ньому не було, але із склепінчастої стелі лилося рівномірне м’яке світло, мовби стеля сама світилася.
Прямо перед ними на протилежній стіні білів квадратний екран. Збоку підіймалася ніби трибуна. А в залі обабіч досить широкого проходу стояло кільканадцять крісел. В одному з них Граматик побачив людську постать. Невідомий сидів спиною до хлопців, схиливши над чимось голову. Може, читав. Потім він поволі випростався й, не обертаючись, звівся на ноги.
Невідомий був без скафандра. Його тонкі цибаті ноги, щуплу поставу й непропорційно широкі плечі облягав світлий костюм, подібний до спортивного. Довгу шию увінчувала лиса приплюснута голова, вкрита панциром, як черепаха. На зріст він мав не менше двох метрів.
“Чужопланетянин, – подумав Граматик, з цікавістю приглядаючись до нього. – І умови на його планеті досить‑таки відрізняються від земних. Він високий, тонконогий, отже, тяжіння там менше, ніж у нас на Землі, а значить, і планета менша. Груди дуже широкі – низький тиск повітря. Голова захищена панциром, очевидно, від спеки. Виходить, або сонце в них більше, ніж наше, або їхня планета обертається ближче до сонця”.
Чужинець тим часом непоквапно підніс руки до грудей і, тримаючи їх долонями назовні, поволі повернувся до хлопців. Обличчя його, незважаючи на широкий розплюснутий ніс і великі ніздрі, було приємним. Дрібні очі дивилися доброзичливо.
– Я радий вас вітати на нашій станції, – промовив він монотонним, якимось незвичним голосом.
– Добрий день, – відповів йому Граматик. – Дякуємо за вітання. Пробачте, що потурбували вас.
– Тиск повітря на нашій станції приблизно вдвічі менший, ніж над водною поверхнею Прекрасної планети, яка світить над Місяцем. Кисню в ньому близько тридцяти процентів, решта азот і гелій, – повідомив чужинець і додав: – Будь ласка, можете дихати нашим повітрям, якщо воно для вас не шкідливе.
– Дякуємо, скористаємося вашим запрошенням, – відповів Капітан, підіймаючи забороло на своєму шоломі, і, повернувшись до Граматика, пояснив: – Тиск такий, як на вершині Казбеку чи Монблану, а кисню в півтора раза більше, ніж у земному повітрі. Азот і гелій для нашого організму нейтральні.
Граматик теж підняв забороло. Повітря було свіже, пахло сіном.
– Дозвольте вас запитати, з якої ви планети? – звернувся до них чужинець.
– Ми з Землі, з тої планети, що світить над Місяцем, – відповів йому Граматик. – А ви звідки?
– Доки від нашої зірки до вас добіжить промінь, то ваша планета одинадцять разів без одної чверті обкружляє навколо Сонця. Якщо ви бажаєте, я вам покажу нашу зірку на вашому небі.
Чужинець підійшов до підвищення, яке Граматик сприйняв за трибуну, щось увімкнув, і на екрані з’явилося зображення частини зоряного неба. Ліворуч горіли, витягнувшись в один ряд, три яскраві зірки.
– Та це ж Косарі, – упізнав Граматик. – їх у нас видно взимку.
– Наукова назва цього сузір’я Оріон, – уточнив Капітан. – Недалеко від нього є дві зірки, порівняно близькі до нас і схожі на Сонце, навколо яких можуть обертатися заселені планети, – це Тау в сузір’ї Кита і Епсилон у сузір’ї Ерідана. До Тау дванадцять світлопих років, до Епсилона – неповних одинадцять. Отже, ви з планети, яка обертається навколо Епсилона… Пробачте, а з якою метою ви прилетіли на Місяць?
– Розповім, але перед тим прошу вас сісти, бо ви, бачу, потомлені, – і чужопланетянин жестом показав на крісла.
Це запрошення було дуже доречне, бо в Граматика ноги аж гули. Хлопці подякували й сіли.
– Наша цивілізація, – почав свою розповідь чужинець, – старша від вашої щонайменше на півтора тисячоліття. Ми досягли фантастичних успіхів у створенні різних машин і техніки, у будівництві, у виведенні нових сортів рослин і порід тварин. Ми навчилися за короткий час долати велетенські відстані. У нас є все, чого людина може забажати. Але ось уже понад століття ми переживаємо цілковитий застій у всіх сферах життя, ми не бачимо сенсу в нашому існуванні. Річ у тім, що в нас у процесі науково‑технічного прогресу все: і машини, і механізми, і речі, і думки – все було стандартизоване, наперед передбачене, регламентоване, зоднаковлене. Були усунені всі суперечності й протилежності в думках, виключена боротьба поглядів, одне слово, не стало основи для дальшого розвитку.
Чужопланетянин перепочив хвилину, а тоді повів далі:
– Тепер наші експедиції вирушили в різні кінці Галактики не на пошуки додаткових джерел енергії – цього достатньо нам дає наша Зірка, це ми досхочу беремо із чорних дір – і не на пошуки якихось мінералів чи речовин – ми самі вміємо виготовляти все, що нам потрібно. Ми подалися шукати нестандартного, незрегламентованого, незоднаковленого. І ось уже три місяці наша експедиція вивчає вашу планету.
– То ви не один? – запитав Капітан.
– Не один. Нас ціла група. Але ми не втручалися і не будемо втручатися в життя вашої планети. Якщо хочете, я можу ознайомити вас з роботою нашої експедиції.
– Це ж цікаво! – Граматик аж схопився на ноги.
– У такому разі ходіть за мною.
Розсунулися невидимі бокові двері, і хлопці вслід за своїм провідником вийшли в коридор, який кінчався сходами, що вели нагору.
– Ми виходимо на поверхню Місяця, в оранжерею, – попередив їх чужопланетянин.
Як тільки розсунувся люк, в який впиралися сходи, в очі хлопцям ударило яскраве світло. З незвички вони аж зажмурилися.
Над ними було низьке оранжеве небо, яке неподалік зливалося з поверхнею Місяця. Збоку на ньому застигло, ніби потужна лампа, сліпуче сонце.
– Стеля в оранжереї виготовлена з двох шарів міцної прозорої плівки, між якими запресована еластична світлопроникна гума, – пояснював їхній провідник. – Це зроблено для того, щоб зменшити втрати повітря, якщо метеорит проб’є покриття. Краї стелі герметично з’єднані з поверхнею Місяця, вони підтримуються тиском повітря. У нас є три такі оранжереї, вони забезпечують нас продуктами харчування.
В оранжереї росли невисокі кактусоподібні деревця з м’ясистим листям, між якими голубіла трава. На них упереміш висіли різні за величиною й формою жовті та зелені плоди, палали червоні, оранжеві, бронзові квіти. У повітрі плив тонкий приємний запах.
– У грунті Місяця нема органічних речовин. Щоб зробити його придатним для рослинництва, ми спочатку поселили на ньому спеціальні бактерії і тільки потім уже посіяли траву й посадили деревця.
Поміж деревцями походжали кілька чужопланетян, одні переносили пилок з квітки на квітку, інші обрізували гілочки, зривали достиглі плоди, усе це дбайливо складали в кошики й відносили вниз.
– А чому вони це роблять вручну? – здивувався Капітан. – Адже рівень вашої техніки, мабуть, такий, що всю цю роботу можна доручити роботам.
– Звичайно, можна, – відповів чужинець. – Але фізична праця, особливо біля рослин, для нас найкращий відпочинок. Вона зміцнює здоров’я й приносить моральне задоволення. У саду зараз працюють ті, хто відпочиває після роботи. Є в нас і роботи, але вони риють тунелі, видовбують приміщення під поверхнею Місяця… А тепер, якщо ви не заперечуєте, я вам покажу, як переробляється зібраний урожай.
Вони знову сходами спустилися в коридор і звернули в бічні двері, які беззвучно розступилися перед їхнім провідником.
– У нас усі приміщення з’єднані між собою підземними переходами і водночас герметично відділені одне від одного, щоб на випадок аварії якнайменше втрачалося дорогоцінного повітря, – пояснював чужопланетянин. – Це секція синтезу.
Тут уже було царство машин, трубопроводів, балонів і цистерн. У пих очищалися й перемелювалися плоди, перетиралося листя, булькала рідина, формувалися харчові продукти, схожі на хліб і на шинку, на смажену зі шкварками яєчню і на кабачкову ікру, на солодкі суниці і на товчену картоплю, на виноградний сік і на кисле молоко.
– У себе вдома, на своїй планеті, ми всі продукти харчування виготовляємо безпосередньо з рослин. А органічні рештки повертаємо назад у грунт, ніколи їх не спалюємо – ні хмизу, ні соломи, ні опалого листя, ні навіть бур’яну. Органічний світ – це дивний витвір природи, і його ми повинні цінувати. Тварин же розводимо тільки заради молочних продуктів та ще для розваги дітям.
Після цього чужопланетянип повів хлопців в інше приміщення, як він сказав, у їхню робітню. Це була досить простора кімната, у якій сиділо сім чи вісім чужоплапетян: троє поралися біля електронно‑обчислювальної машини, ще двоє чи троє схилилися над машинками, схожими на друкарські, один із пластмасовою скринькою, повішеною через плече, тримав біля губів якийсь кружечок, можливо мікрофон, і попискував у нього, наче передавав азбукою Морзе.
Двоє сиділи біля телескопа й дивилися кожен в окремий окуляр. Вони теж час від часу видавали пискляві звуки. Чужопланетянин, що привів сюди хлопців, щось писнув до них, а тоді промовив:
– Я гадаю, цим двом людям буде приємно глянути зблизька на свою планету, Прекрасну.
– Будемо вам дуже вдячні за таку можливість, – серце в Граматика радісно забухкало. – Бо ми вже скучили за своєю Землею.
Двоє чужопланетян відступилися від телескопа, а хлопці – Граматик і Капітан – так і приліпилися до окулярів. Граматик одразу впізнав канівські кручі, всіяну блискітками хвиль течію Дніпра, густі верболози, келебердянські хати в садках, своє подвір’я з черешнею… Ось мама зупинилася посеред подвір’я з відром щойно надоєного, вкритого шумовинням молока. Біля неї стоїть ще якась тітка. Ага, то ж Незнайкова мати. Задерли голови догори, вдивляються в Місяць і щось говорять між собою. Раптом Незнайкова мати втерла хустиною очі, його мама теж почала втиратися.
І Граматик не стримався, гукнув:
Любов, рішучість, мідь, вість, артіль, мить, легкість, гордість, ожеледь, повість, ніч, свіжість, електропіч, снасть, Керч, подорож, кров, лють, жовч, нехворощ, антресоль, шерсть, скатерть, чвань, гідність, людяність, тінь, емаль!
Ключ. Усі іменники належать до третьої відміни. Постав їх в орудному відмінку однини. Випиши в стовпчик ті, у яких букви перед закінченням ‑ю подвоюються. З перших букв цих слів прочитаєш речення.
«Троє на Місяці», розділ XX. Аварія
Але наступної миті в окулярі телескопа пливли вже поля, промайнула дорога, велично покивав листям дуб, мабуть, той самий, що Граматик його назвав колись Видубом.
Земля була чудова, зелена, заквітчана. Отак би дивився й дивився на неї, не відриваючись від окуляра.
– Ви, як я зрозумів, зворушені тим, що побачили на своїй планеті, більше, ніж досягненнями нашої цивілізації, з якими ви мали змогу частково ознайомитися, – обізвався до хлопців їхній провідник. – Оце для нас і є найбільшою загадкою, це ми й прагнемо розв’язати, спостерігаючи за вашою планетою. Розгадку цього незвичайного явища ми б повезли своїм однопланетянам як найбільше наше відкриття. Тому просимо вас, якщо ваша ласка, поділитися своїми почуттями, які ви пережили, розглядаючи зблизька свою рідну планету.
Граматик подивився на Капітана, але Капітан хитнув головою в його бік:
– Розповідай ти, ти це краще вмієш.
– Гаразд, я розповім, – погодився Граматик.
– У такому разі прошу до залу, де ми з вами вперше зустрілися. Там зараз будуть члени нашої експедиції, – сказав чужопланетянин.
У залі майже всі крісла були зайняті. На екрані світилося блакитне кружало Землі. На стінах застигли земні пейзажі: гірська гряда з білими шапками на вершинах та кам’янистими схилами; ріка, в якій під одним берегом аж до половини вода текла жовта, а під другим – зеленаста; нагромадження високих будинків, що нагадувало скоріше кам’яні джунглі, ніж місто; ліс на болотистій місцевості; високі хвилі на морі чи океані.
Чужопланетянин відвів хлопців за трибуну (це була таки трибуна, але з пультом керування) і залишив їх там, а сам сів у крісло між слухачами.
Граматик розкрив рота, хотів був уже почати словом “товариші”, але вчасно схаменувся, що перед ним сидять набагато старші від нього і, безперечно, вже заслужені в науці чужопланетяни. Але й іншого слова, гідного для звертання до таких представників чужої планети, не знайшов, тому почав свій виступ без жодного вступу.
Граматик говорив, і йому часом здавалося, що тю він пише твір на уроці української мови. Розплющить очі й побачить, як праворуч замислився Капітан, з передньої парти полохливо озирається Незнайко, раз по раз дивиться у вікно Оксана, проте нічого не бачить і не чує, крім своїх думок. За столом завмерла Лариса Іванівна. Але перед ним сиділи поважні чужопланетяни з довгими шиями й панцирними головами, через те треба було висловлюватися ще чіткіше й дохідливіше, ніж у творі.
Граматик сказав:
“Для нас Земля безмежно дорога, бо на ній є той малесенький клаптик, де ми робили свої перші кроки, де ми відкривали для себе навколишній світ, повний несподіванок. Тут нам уперше забриніли звуки рідної мови, завдяки якій ми усвідомили самих себе і відчули гордість від того, що можемо думати. Тут ми навчилися відповідати усмішкою на усмішку і співчуттям на чужий біль.
Образ батьківської хати, де б ми не були, що б не переживали: щастя, горе чи розчарування, – скрізь супроводить нас. Обрамлена кронами вишень, біліє вона на земній кулі, ніби маяк серед неозорого моря, завжди готова дати відпочинок і розраду, завжди сповнена ніжності й тепла.
Навесні вона дарує нам веселе дзюрчання струмків, що пустотливими зграйками біжать із‑під снігу. Над нею у бездонній блакиті неба жайворонки розсипають для тебе радісну, зіткану з променів сонця пісню. В одне вікно до неї зазирає гілка яблуні, обліплена блідо‑рожевими квітками‑метеликами, а під другим – духмяніє бузок, палахкотять півонії.
Настає літо, і, розлившись нестримною повінню, хату затоплює зелень: здіймаються темно‑зелені хвилі кукурудзи, водоспадами ллється витка квасоля, пливуть, задумливо погойдуючись, ясночолі соняшники. Зачудовано зорять з‑поміж зеленого шумовиння гвоздики і півники, чорнобривці й гладіолуси, спинаються довкола кручені паничі і королевий цвіт. Прилітають до тебе леготи, напоєні медвяними пахощами поля.
Наближається осінь, і до хати все тісніше горнуться пишні жоржини, довірливі айстри, безтурботні безсмертники. Золотими дукатами її обсипають груші. Дорогою повз неї натужно гудуть навантажені зерном, буряками й картоплею автомашини, а в небі вдень і вночі ключами, і зграями, й поодинці летять у вирій журавлі і лелеки, дикі гуси, й граки, і крижі.
Приходить зима і по‑святковому прибирає опустілі ниви. Тоді Чумацький Шлях довго дивиться згори на засніжену хату і будить мрії про ніким ще не бачені далекі світи, про не відкриті ще досі світові таємниці”.
Граматик закінчив. У залі ще якийсь час панувала тиша. Капітан непомітно штовхнув його в бік і підморгнув, мовляв: дуже добре сказано.
Нарешті їхній провідник підвівся й подякував Граматикові за його надзвичайно цінну інформацію. І тоді чужопланетяпи, збившись купками, запискотіли, замахали руками – видно, обговорювали почуте. Дехто рушив до Граматика й Капітана, але їхній знайомий похитав головою й сказав:
– Наші гості сьогодні втомилися. їм потрібно відпочити.
Цієї миті щось хряснуло, мов хто вистрілив із мисливської рушниці. Граматик мимоволі підвів очі й побачив, що в склепінчастій стелі з’явилася ніби лійка, тонким кінцем повернена вгору. Цamp; метеорит пробив покриття, і тепер повітря, напираючи на розірвані краї еластичної плівки, витікало в навколомісячний космічний простір.
Тиск у залі почав падати. Позакладало вуха. Капітан поспішно опустив забороло на шоломі. А Граматик ніяк не міг повернути заслінки – щось заїло. І ноги стали мовби ватяні. Він відчув, що йому бракує повітря, й безсило осів на долівку.
Краєчком ока ще помітив, як Капітан метнувся до нього, заступив собою отвір у його шоломі. І зробилося зовсім темно. Тільки в його свідомості поволі прокльовувалися Капітанові сповнені тривоги слова:
– Граматику, Граматику…
Свічка, споглядач, груша, осокір, подорож, столяр, школяр, жайворонок, чиж, снігур, ювіляр, льонар, санітар, іспанець, тягар, зйомка.
Ключ. Постав іменники в називному відмінку множини. Випиши підряд спочатку іменники з закінченням ‑и , потім з – і . Підкресли в них другу від початку букву. З цих букв мають скластися два слова.
