«Троє на Місяці», розділ XXI. Нерівний двобій
Незнайко зопалу мало не кинув в обличчя цьому бундючному, самовпевненому нікчемі все, що він думав про нього і його нахабство. Але в ньому вчасно спрацював інстинкт самозахисту.
Подумав про Капітана й Граматика, з якими, напевно, скоїлося лихо і які потребують допомоги, згадав шестиногого Друга, що несподівано зник, навіть не гавкнувши на його нападника, уявив маму, яка сама залишилася на Землі, поворушив туго зав’язаними руками. “Ні, зараз краще мовчати, – сказав він собі. – Слухай його теревені й чекай”.
А чоловічок не вгавав. “Видно, давно не говорив”, – подумав про себе Незнайко.
– Звичайно, надійніших слуг, як роботи, нема. Що їм не загадаєш, усе зроблять. Накажеш перестріти корабель у відкритому космосі й забрати з нього воду, харчі, запаси повітря, пальне та обладнання – не вагатимуться ані секунди, не розмірковуватимуть, морально це чи ні, а підкрадуться нишком, випотрошать усе дочиста – і шукай вітра в космосі. А хтось буде опиратися – скрутять в’язи, і квит. Чи пошли їх довбати місячний грунт – навіть не поцікавляться навіщо. Або доручи охороняти базу – самого чорта заарканять і притягнуть до мене.
“Отже, мене спіймав робот, – здогадався Незнайко. – Він тепер стоїть у мене за спиною”.
– Я вже не кажу про те, – вів далі чоловічок з цапиною бородою, – що він і піднесе тобі все, і подасть, і прислужить, а якщо має таку програму, то ще й кланятиметься тобі – і не буде кривитися, огинатися: мовляв, це принижує його гідність. А люди зараз починають про гідність, про свободу базікати. Ніби за гідність хтось гроші дасть!
Чоловічок скрушно зітхнув.
– От тільки одне погано: з роботом не порозмовляєш. Робот слухає тебе, аналізує те, що ти кажеш, а сам як стовп – і не блідне, і не червоніє, в його очах не побачиш ні страху, ні задоволення. Нудно день при дні бачити все ті самі застиглі маски роботів, слухати надоїдливий шум від їхніх моторів і моторчиків.
Незнайко відзначив про себе, що в нього за спиною, справді, чується легке гудіння, наче працює холодильник.
– Інша річ – ось ти: спочатку був як стіна блідий, тепер розпашілий. І переляк в очах. Через те й підходиш мені.
Чоловічок помовчав хвилину, а тоді повів далі:
– Крім того, тебе не цікавлять золото, діаманти, коштовності, які я так люблю. Отже, не зазіхатимеш на них. А основне: вчишся абияк – значить, не мудруватимеш і не будеш думати, що розумніший за мене. Це все добре. Але мова… твоя мужицька мова не годиться для моїх розмов. Ти будеш говорити благородною мовою свого пана…
Кров ударила Незнайкові в скроні, лоб його вкрився крапельками поту. “Який ти мені пан? Чого це я маю відмовлятися від своєї мови? А не діждеш, бородатий цапе!”
Незнайкові думки обірвав скрипучий голос чоловічка:
– Чого мовчиш? Коли людина мовчить, то замишляє крамолу.
– А ви… – Незнайко запнувся, раптом похопившись, що не все, що думаєш, варто говорити вголос, і зненацька звернув на інше: – А ви… звідки?
– З Землі.
– А звідки саме?
– Просто з Землі.
– То як, – щиро здивувався Незнайко, – ви не маєте свого дому?
– У мене в усіх частинах світу – у Європі, Америці, Азії, Африці й Австралії – є свої контори.
– І в нас у колгоспі є контора, але контора – це ж не своя хата.
– За гроші я скрізь маю свій дім.
– А хто ви?
– У мене в швейцарському банку десять мільярдів доларів золотом.
– Ким ви працюєте?
– Нащо мені працювати? Я син всесвітньовідомого інженера Гаріна, того, що винайшов гіперболоїд і мало не став володарем світу. Він загинув на безлюдному острові після корабельної катастрофи, але моя мати врятувала й розшукала затоплене золото. За своє золото я все можу купити.
Незнайко пригадав, що, справді, бачив по телевізору багатосерійний фільм “Гіперболоїд інженера Гаріна”. Цей Гарін змайстрував машину, яка все могла пропалювати, але ж не він її винайшов, а інший чоловік, якого Гарін украв проект.
– Я теж інженер – інженер Джек Гарріс – і скоро, не далі як за тиждень, стану єдиновладним володарем шостої частини земної кулі.
– Ви, мабуть, спадкоємний принц і вам має дістатися в спадщину королівство? – запитав Незнайко, а мовчки подумав: “Який він принц. Та це ж усього‑на‑всього прищ, який багато уявляє про себе”.
– Я більше ніж принц, я супермен, надлюдина, – відповів той бундючно. – Я сам беру, що хочу взяти.
“А не подавишся?” – подумав Незнайко і вголос запитав:
– То чому б вам уже всю земну кулю не взяти собі?
– О, ти починаєш мені подобатися, – чоловічок аж йорзнув на своєму троні, його очі жадібно заблищали. – Справді, непогано було б стати Єдиним Володарем Всесвіту. Але нас четверо компаньйонів: троє мені допомагають із Землі. Тому півкулю, на жаль, мусимо ділити на чотирьох.
– А як же ви станете, ну, тим… як його… володарем? Вас оберуть на нього, чи що?
– Александра Македонського ніхто не обирав на володаря, він сам, силої зброї підкорив собі півсвіту.
Очі в чоловічка гарячково горіли, пальці з нанизаними на них перснями тарабанили по бильцях крісла.
– Для цього найкраще підходить моя зброя: навів на Землю випромінювачі, натиснув кнопку – і на півкулі як не було людей. Мої смертельні промені діють тихо, без шуму, пронизують десятиметрові перекриття. Врятуються хіба що ті, хто сидітиме в той час глибоко під землею…
Останні слова чоловічок говорив уже не до Незнайка, а сам до себе. І тут же це записав у пам’ять електронно‑обчислювальної машини.
Незнайко відчув, як від чоловічкових слів волосся в нього на голові стає дибом, а поза спиною ніби хто снігу сипонув. На якусь мить йому навіть здалося, що в цього недолюдка під смугастим ковпаком сховані роги, а’з рота йому ось‑ось шугоне полум’я, очі вибалушаться і він замекає по‑цапиному. Незнайко ледве переборов приступ страху й спромігся лише вимовити:
– А що ж варта Земля без людей?
– Зате все золото, усі коштовності – і неперевершений алмаз “Сансі”, і скіфська пектораль, – усі палаци, музеї, вілли на шостій частині земної кулі будуть мої, тільки мої, – задоволено проскрипів чоловічок. – Ти поки що залишишся жити, будеш моїм слугою.
У Незнайковій уяві постало їхнє село: тихо, на вулиці нікогіґ сінько, порожні подвір’я, пустками стоять хати, побіг до Федька – тільки вітер відчиненими дверима хилитає, Федька нема й не буде. І щось таке стиснуло Незнайка за горло, що йому аж кричати захотілося. І він таки не стримався.
– Ви… ви погана людина, – промовив крізь сльози Незнайко, – ви гірший від скаженого собаки!
– Он ти який! – очі в чоловічка звузилися, стали крижаними. – А я думав тебе залишити… У такому разі, може, скажеш мені, як ти сюди потрапив і що тут робиш? Адже не щодня люди прогулюються на Місяць.
– На Місяць я потрапив випадково. – Незнайко вже трохи заспокоївся і тепер пильнував, щоб не сказати чого зайвого.
– Де стоїть ваш корабель?
– Не знаю.
– Сліди скоро доведуть до нього моїх роботів. Тільки, на жаль, зараз вони дуже зайняті. Скільки вас?
Незнайко мовчав.
– А хто ще з тобою йшов?
– Ніхто.
– Мені мій робот доповів, – у голосі чоловічка бриніла лють, – що вас було двоє.
– То був ще собака.
– Собака? На Місяці? А де він? – у запитаннях чоловіка вчувалося нетерпіння.
– Не знаю.
– Так‑от що. Мені потрібен собака більше, ніж ти. Я хотів тебе попряжити на сонці, щоб ти розм’як трохи. Але ні. Робот замкне тебе на складі, і ти сидітимеш там, доки не прибіжить твій собака. Тоді я звелю вкинути тебе в якусь прірву або… випробую на тобі свої промені. Собаку ж заберу собі. Як я скучив за собаками!.. А мій робот‑сторож і без тебе знайде ваш корабель, і ми всіх вас, як мишей, переловимо.
“Отже, Капітан і Граматик, поки що не в його руках. Він про них нічого не знає, – з полегшенням подумав Незнайко. – Якщо вони живі, то будуть шукати мене. Тільки б самі не попалися в лапи до цих людоловів. І щоб Друг не попався”.
Чоловічок тим часом щось написав на аркуші паперу й показав роботові. Той мовчки обійшов Незнайка спереду, опустив забороло йому на шоломі й штовнув до виходу.
Ляда в підлозі відсунулася, і вони – Незнайко попереду, робот з кінцем шнурка в руці за ним – зійшли сходами вниз, перейшли в шлюзову камеру й ліфтом з’їхали на поверхню Місяця. Перед Незнайком знову на тлі чорного неба постала похмуро‑чорна крута гора.
“Ох, і ускочив, як жаба в жар, – мало не заплакав Незнайко. – Оце так Море Ясності. Доведеться, мабуть, скласти голову серед того каміння. І ніхто не знатиме, де я пропав. Ой, а який цей чоловічок жахливий, що він надумав! Людоїд якийсь!”
Циліндроголовий людолов потяг Незнайка просто туди, де метушилися кілька таких самих, як і він, циліндричноголових роботів. Вони щось носили, переносили, складали, не звертаючи анінайменшої уваги на Незнайка та його конвоїра.
Один з роботів недалеко перед ними, прямо на їхньому шляху, встромив у місячний грунт якусь табличку, ніби оголошення. По буквах Незнайко здогадався, що той напис зроблено англійською мовою, але що він означає, того, звісна річ, не міг збагнути.
І тут сталося щось незрозуміле. Робот, який увесь час шарпав Незнайка, щоб він ішов скоріше, раптом зупинився як укопаний, схопив його впоперек і…
Айва, помаранча, овоч, поле, бригадир, коваль, ветеринар, лікар, плече, нуль, алюміній, вугляр, пекар, хлібороб, ітрій, дідусь, Макар, Олексій, ліс, груша, слива, окунь, легеня, неон, осмій, школяр, муляр, емаль, нікель, молібден, ніобій, тінь, яблуня, верба, кварц, марганець.
Ключ. Від поданих іменників (алюміній, ітрій, неон, осмій, нікель, молібден, ніобій, марганець – це назви хімічних елементів) утвори прикметники жіночого роду за допомогою суфіксів ‑ова, – ева (‑єва) . Випиши підряд тільки прикметники з суфіксом ‑ева (‑єва) . З перших букв цих слів дізнаєшся, що сталося з Незнайком.
«Троє на Місяці», розділ XXII. Порятунок
Довкола, скільки око сягає, простяглася одноманітна пустеля, вкрита сіро‑коричневим пилом. Ніде ані найдрібнішої билинки, аніпайменшого натяку на життя. Тільки то тут, то там, ще більше підкреслюючи одноманітність місячного пейзажу, валяються невеликі шершаві камені; де‑не‑де стирчать чималі уламки скель та ще між вирвами, наче кротовини серед сплюндрованого якимись нещадними вибухами поля, здіймаються горбики пилу.
Раптом один такий горбик заворушився. Спочатку з нього виткнулися дві блискучі кульки й завмерли. У них відбилася порожня пустеля й шматок чорного неба з яскравим овалом Землі. Минуло небагато часу, і позаду кульок, ніби величезний паросток, вистромився вкритий лускою стрижень, гойднувся вліво‑вправо й застиг. Далі з обох боків поза кульками висунулися ще два листки, вкриті лискучою шерстю. І нарешті горбик розсунувся, і з нього, обтрушуючись, підвелася шестинога істота.
Це був, безперечно, Друг. Він повернув голову в один бік, у другий, а потім підійшов до того місця, де востаннє бачив Незнайка, обмотаного арканом і поваленого додолу, обнюхав місячний грунт, пробіг кілька метрів слідами циліндроголового людолова (його сліди сильно пахли мастилом, цього запаху не міг забити навіть їдучий місячний пил) і зупинився.
Якийсь час Друг розмірковував: треба було рятувати Незнайка і не можна було покидати напризволяще Капітана з Граматиком. Він розумів, що насамперед потрібно визволяти з біди багато людей, а потім одного. Але йому невідомо було, чи Капітан і Граматик зараз у скрутному становищі, чи пі. А Незнайко, це точно він знав, був у руках невідомих і, очевидно, безжалісних створінь. І все‑таки після хвилинного вагання пес вирішив шукати спочатку цих двох – Капітана й Граматика.
Але невдовзі Друг був змушений зупинитися. Шлях йому перетяло провалля, за яким височіла скеля. Отже, Капітан і Граматик або перестрибнули по той бік, або попадали в прірву. Однак, як показали розрахунки, перше було хлопцям не під силу. Залишалася як найімовірніша друга версія.
Пес нахилив голову над прірвою. Помітив, що дно провалля й стіни майже до половини були білі, мов із крейди. Але слідів тут не можна було розрізнити. Не було видно й хлопців. Отже, хлопці пішли кудись. Найлогічніше було припустити, що вони подалися таки ближче до корабля.
Друг побіг уздовж провалля, час від часу зупиняючись та зазираючи вниз. Біг довго, поки не наткнувся на вал від якогось невеликого, вибитого, очевидно, метеоритом кратера, який перегороджував місячну щілину. На його схилах стирчали нерівні кам’яні брили. Пес заглянув у провалля, проте нічого там, крім білих каменів, не побачив.
Правда, два уламки, теж білі, мов висічені з мармуру, мали якусь неприродно округлу форму. Вони лежали на самому дні прірви. Один з них ніби ворушився. І раптом пес вловив Капітанів голос:
– Граматику, Граматику, вставай, прокинься.
Друг зрадів, що хлопці десь недалеко, але стримався й тільки запитав, не розкриваючи рота:
– Капітане, де ти?
– Ми з Граматиком у якійсь прірві, – негайпо обізвався Капітан, мовби вже чекав Друга. – Тут непроглядна темінь, нічого не видно. Ми зайшли в глухий кут і не можемо вибратися звідси.
Пес тим часом, доки говорив Капітан, повертав голову то в цей, то в той бік – визначав, звідки йде Капітанів голос. Коли він наставляв голову до провалля, звуки сильнішали, а тільки‑но відводив в інший бік – звуки ставали слабкішими. Сумніву не було: хлопці внизу.
– Я йду до вас, – повідомив Друг.
– Ми чекаємо тебе, – радісно відповів Капітан.
Не гаючи ані секунди, пес почав спускатися в провалля, обережно переставляючи із виступу на виступ свої шість ніг. Спуск був крутий, небезпечний, кожної миті можна було послизнутися й скотитись у яму. До того ж зір у Друга, коли він зійшов нижче, почав чомусь затуманюватись. Пес орієнтувався більше на голос Капітана, який раз у раз повторював:
– Граматику, Граматику, вставай…
Нарешті почувся й Граматиків голос, якийсь ослаблий, кволий:
– Де ми?.. Де чужопланетяни?
– Вставай, до нас Друг іде.
– Який друг? Той із панцирною головою, що оранжерею нам показував?
– Ти, я чую, вже трохи ожив. Навіть жартуєш. То підводься. Будемо вибиратися звідси. Друг допоможе.
– Мені спати хочеться.
– Граматику, чуєш, Граматику, – не вгавав Капітан, боячись, щоб його товариш знову не заснув, – у тебе, мабуть, регенераційна система погано працює і в твоєму скафандрі зібралося багато вуглекислого газу, через те ти такий млявий…
Пес нарешті тицьнувся мордою в Капітанів скафандр, якраз йому в спину.
– Песику, – зрадів Капітан, – як добре, що ти прийшов. Граматикові погано, а я нічого не бачу в цій темряві.
– Тут можна вибратися з прірви, – промовив Друг, – тільки треба знаходити виступи.
Капітан відв’язав мотузок від себе, навпомацки зав’язав його навколо тулуба псові і сказав йому, щоб він поволі дряпався назад нагору.
– А ти, – звернувся він до Граматика, – скільки можеш, повзи за нами, аби нам вистачило мотузка, щоб дістатися на поверхню. Тоді я тебе витягну.
– Зрозумів тебе, Капітане. – Голос у Граматика звучав уже бадьоріше. – Не турбуйся, я не відстану.
Пес рушив попереду. Він звертав то ліворуч, то праворуч – вибирав місце, де можна було безпечно поставити лапу. За ним, тримаючи мотузок під пахвою, видирався нагору Капітан. Скафандр сковував його рухи, пальці в рукавицях погано згиналися, не приставали до каменя, сковзалися. До того ж, нічого не було видно. Рятувало тільки те, що Друг вів його. Та й важив він тут у шість разів менше, ніж на Землі, тому не було так тяжко втримуватися на крутому схилі кратера. І, на щастя, каміння від довгого лежання вже встигло міцно позлипатися між собою, тому не скочувалося вниз.
А цій горі, здавалося, кінця‑краю не було. Найбільше він потерпав, щоб не зірватися вниз. Звичайно, забитися не забився б, якби впав, але Друга потягнув би за собою та й Граматика міг збити. Через те коли стомлювався, то не пересилював себе, а припадав грудьми до каміння й відпочивав десять – п’ятнадцять секунд. І час від часу запитував:
– Граматику, як ти?
– Я підіймаюся за вами, – відповідав Граматик, і було чути, що він часто дихає – бракувало кисню.
Коли, за Капітановими підрахунками, до верху залишалося зовсім небагато, мотузок зненацька натягнувся і випорснув йому з‑під пахви. Першою його думкою було: чи не трапилося чого з Граматиком? Чи не покотився він назад у провалля?
– Граматику, що там у тебе? – запитав він з тривогою.
Кілька секунд у шоломофоні чулися тільки шерхоти й переривчасте сопіння.
А потім обізвався досадливий Граматиків голос:
– Та ось на мотузок наступив. Виплутуюся з нього.
І справді, невдовзі мотузок упав на Капітана, злегка стукнувши його по скафандру. Капітан знову затис мотузок під пахвою й подряпався вслід за Другом.
– Граматику, якщо втомився, то перепочинь. Я вже скоро виберуся на поверхню, тоді допоможу тобі.
– Усе гаразд, Капітане, – не здавався Граматик. – Не турбуйся.
Незабаром пес повідомив:
– Я дістався нагору. Тобі, Капітане, залишилося ще один метр шістдесят сім сантиметрів – і твоя голова буде врівень з поверхнею Місяця.
Серце в Капітана закалатало швидше: ще один ривок – і вони врятовані. Але Капітан, проте, не став поспішати. Він так само, як і перше, уважно обмацував кожен камінь, добре брався за нього й тоді обережно переносив ногу на вищий виступ. Адже зриви найчастіше трапляються тоді, коли до мети залишається один крок: людина на радощах розслаблюється й допускає помилку. А було б дуже прикро, якби він схибив саме тепер, коли вже майже вибрався з цієї пастки.
Нарешті його рука вільно просунулася вперед, не натикаючись на стіну. В очах йому ніби розвиднилося, посвітлішало, але він все одно нічого не бачив – навіть перед собою. Мовби якийсь молочний туман, густий‑прегустий, окутав його.
Капітан ще двічі переступив з каменя на камінь – і ось він уже, затискуючи мотузок у руці, став на поверхні. Але очі й далі йому застилала якась полуда.
Поволі, не сходячи з місця, щоб знову не впасти в прірву, Капітан обернувся навколо себе. І раптом піби хто рукою повів по заборолу – полуда зникла, і в очі бризнуло нестерпно яскраве сонце. Ховаючи очі від сліпучого світла, він опустив голову й побачив спочатку схил кратера, а потім чорну пащу провалля, у якій тьмяно біліла постать у скафандрі. Це підіймався Граматик, прив’язаний до конопляного мотузка.
Капітан став зручніше над прірвою, гукнув до нього, щоб він пильнував, аби не зачепитися десь за виступи, й почав поволі вибирати мотузок.
– Тебе, Граматику, тягти неважко, наче відро з водою, – весело промовив Капітан, радий, що їхня пригода щасливо кінчається, а тоді уважніше подивився на товариша, який уже був під самим верхом, і ойкнув: – Таж тебе геть усього…
Під голуб…м небом, на однаков…й відстані, братов… зошити, з перш…ми променями, при м’як…й посадці, інш…м разом, в усяк…й справі, рішуч… дії, з працююч…ми робітниками, в чуж…х краях, умираюч… дерева, тих…й гомін, широк…м полем, на вузьк…й стежці, далек…м друзям, в абияк…м ділі, у легк…м одязі, довг…м днем, освіжаюч… подихи вітерцю, гаряч…х почуттів, інш…й людині, найвищ… гори, евкаліптов… гаї, співаюч…х птахів, египетськ… піраміди, друг…й рік, з блискуч…м успіхом, з могутн…м піднесенням.
Ключ. У закінченнях прикметників, порядкових числівників, займенників та дієприкметників (а всі вони відмінюються, як прикметники) замість крапок встав букву и або і . Випиши підряд у стовпчик лише ті слова, у які вставлено букву і . З їхніх перших букв складеться два важливих слова, що їх сказав Капітан.
«Троє на Місяці», розділ XXIII. Один серед пустелі
Щойно конвоїр відійшов, як інші роботи почали складати поруч 8 Незнайком і на нього балки та рейки, мовби він теж був якимось шматком заліза.
Незнайко відкотився трохи й спробував підвестися. Але зробити це зі зв’язаними руками йому ніяк не вдавалося. Він і підгинав ноги, і перевертався з боку на бік, і впирався головою в місячний грунт, проте нічого з цього не виходило.
Знесилившись, він притих на хвилину. Якийсь робот знову підкотив його до купи залізяччя. І тут Незнайка почали обсідати невеселі думки. Досі нічого такого не думав, може, й через страх, а тепер, коли перший страх минув, його охопила тривога.
“…Зрештою, померти не страшно, – переконував себе Незнайко. – Це, мабуть, те саме, що заснути – і не бачити, не чути нічого… А мені й справді хочеться спати. Удома вже, напевно, ніч, усі поснули… Заплющити очі – і спати. Але тоді ніхто не дізнається, яка загроза нависла над Келебердою, над Землею. Ні, треба будь‑що‑будь утекти й розказати хлопцям про все… про того божевільного… Вони щось придумають…”
Незнайко знову став соватися сюди‑туди по стоптаній роботами місячній поверхні. І враз відчув, що капроновий мотузок попускає, і петля розслаблюється. Він поволі витягнув одну руку, потім уже легко – й другу. Перечекав, коли близько не залишилося жодного робота, й підвівся. Мотузок упав у пилюку. Незнайко переступив через нього, нагнувся, підняв й машинально поклав до кишені. Трохи відійшов убік – ніхто його не затримував. Тоді зробив ще кілька кроків – роботи однаково займалися своєю справою.
“Вони, мабуть, роблять тільки те, що їм наказано, – здогадався Незнайко, – все інше їх не цікавить. Це добре. Отже, ті роботи, які працюють, не страшні, я їм не потрібний. Остерігатися треба тих, що тиняються без діла”.
Повертатися назад повз ракету, коло якої стовбичив вартовий і в якій, ніби той павук, зачаївся чоловічок з цапиною бородою, Незнайко побоявся. Він повернув праворуч, проти сонця, й побрів за одним із роботів, намагаючись не відстати від нього й не випереджувати його.
Ліворуч чорніла велика кругла улоговина, оточена невисоким валом. У її центрі підносилась якась широка циліндрична, неначе вкорочений заводський димар, похилена в бік земного диска споруда. Роботи розбирали навколо неї риштовання. А над нею сяяла Земля, мов зарум’янений коровай.
Радість від того, що нарешті визволився з пут, трохи вляглася, і Незнайко тепер з тривогою подумав, як же він сам знайде дорогу до свого корабля. “Ага, коли я з Другом ішов, то Земля висіла в мене перед очима. Треба, отже, так повернутися, щоб вона тепер була за спиною. Але коли мене ніс людолов, то сонце сліпило мені очі…”
Незнайко відділився від робота й повернув праворуч попід горою, налягаючи на ноги, щоб скоріше відійти від небезпечного місця. Зараз сонце гріло його в лівий бік. Він оглянувся: Земля залишилася позаду. “Якби натрапити на свій слід, тоді б легко було дістатися до корабля”. Але слідів тут було багато. І його пробирав страх: ану ж знову зненацька вирине той циліндроголовий людолов.
Він ішов і зиркав то в один, то в другий бік, то позад себе, готовий першої‑ліпшої миті присісти за горбиком’чи впасти ниць у місячний пил.
“А може, хлопці, якщо з ними нічого не сталося, сіли в корабель і дременули назад на Землю? Побачили, що тут небезпечно, і вирішили не гаяти часу, а мене покинули…”
Сльози виступили в нього на очах, він хотів утерти їх і тільки стукнув кулаком по заборолу.
“Ні, не може цього бути. Капітан і Граматик не такі, з ними можна хоч на край світу – вони ніколи не залишать людину в біді”.
А довкола – одноманітна порожнеча: ні деревця, ні кущика, ані травинки. Тільки попіл буро‑коричневий і чорна стежка посеред нього – аж до самого чорного обрію.
“День чи ніч зараз на Місяці? І ніби день, бо сонце палахкотить у небі, і ніби ніч, бо небо чорне і всіяне зорями. З одного боку пече, мало скафандр не розплавиться, а з другого – мороз тріскучий. Усе не так, як на Землі…”
Незнайкові нараз впали в очі сліди, які, як йому здалося, вели в той бік, де залишився пес. З Другом не було б так страшно. І вони б скоро знайшли корабель. Незнайко вже навіть був рушив ними, та раптом зупинився: а якщо цей робот‑людолов знову чатує там? Вдруге на аркан попадатися він не хоче. Від згадки про це йому аж мороз поза спиною пішов. І він вирішив іти навпрошки.
“Так, ніби в схованки граюся, – подумав Незнайко, поволі забуваючи, де він і що з ним. – Тільки той, хто пішов шукати, невідомий мені. І я не знаю, куди він подався… Попіл, попіл, попільниця, а де твоя журавлиця? Попід небом літала, головою кивала. Кив‑кив, не кивай, а ти з города тікай!”
Це було на канікулах після якогось класу. Саме довкола буяла зелень, червоніли вишні, достигали соняшники. А вони гралися в схованки на Граматиковому подвір’ї.
Коли жмурився, здається, Федько, Незнайко заховався в борозні між картоплею під гарбузовим листям. Терпко пахло ботвиння. То дужчали, то зовсім згасали голоси. Монотонно гудів джміль, перелітаючи з квітки на квітку. Усе заколисувало його – і він заснув.
Один за одним жмурилися хлопці й дівчата, а Незнайка все нема й нема. Хтось навіть сказав, що він додому пішов. Це так йому потім розповідали. А було вже під вечір. То Граматик побіг до них подивитися, чи справді Незнайко вдома. А тоді всі стали шукати його. Поламали стебла кукурудзи, потоптали картоплю, порвали гарбузове огудиння, а таки знайшли.
Граматикова мати казала, що якби він був переночував у борозні, то міг би тяжко захворіти. Вона нагримала на хлопців, що столочили город, але й похвалила їх, що не кинули товариша напризволяще.
Може, хлопці вже йдуть визволяти його. А він сам утік з неволі і мандрує цією безводною, безлистою пустелею.
Незнайко повів язиком по пересохлих губах і оглянувся. Ззаду, вже досить далеченько, височіли чотири гори, попереду то тут, то там лежали камені. Корабля не було видно.
“Котилася торба з високого горба, а в тій торбі хліб, паляниця – кому доведеться, той буде жмуриться… А в тій торбі черешні, суниці, смачні полуниці, аґрус, порічки, морква без гички, яблука, груші, з маком пампуші, горох і редиска, вареників миска, в банці сметана, дині з баштана… Якби чогось попити… холодної води з криниці… Он у тій долинці, може, криничка є… І їсти хочеться…”
Ноги в нього були мов налиті свинцем, не хотіли згинатися, у животі бурчало, у горлі пересохло. І Незнайко вирішив перепочити.
Щойно присів на камені, як десь затьохкав заливисто соловей:
Тюї‑тюї‑тьох, тюїльрі‑віть‑віть, тюр‑р‑рль, тюр‑р‑рль, тьох‑тьох‑віть‑віть, тюї, тюї.
Так приємно‑приємно йому стало, ніби перенісся під розлогу вербу над дніпровською затокою. Якась ніжна змора охопила його й розлилася по всьому тілу. Та раптом у солов’їний спів увірвалося вороняче каркання:
– Кар‑кар, Гарріс крам крав.
Незнайко підвів голову і здерев’янів: до нього з капроновим мотузком наближався циліндроголовий робот. Незнайко хотів схопитися й утікати, але ноги не ворушилися, він ніби прилип до каменя. Хотів крикнути – голос наче застряг у горлі, язик не хотів повертатися, видобувся тільки якийсь хрип.
“Що робити? Що робити? – гарячково пульсувало в Незнайковій свідомості. Перед його уявою виникла їхня вулиця, обсаджена з обох боків вишнями, виринули обличчя Капітана й Граматика. – Треба повідомити хлопців. Повідомити хлопців”. І він, зібравши останні сили, швидко‑швидко став говорити, повторюючи дедалі голосніше:
– Хлопці, чуєте?..
Злий, дужий, енергійний, малий, легкий, близький, яскравий, високий, тяжкий, настирливий, ефективний, низький, багатий, важкий, елементарний, зухвалий, пухкий, економний, цікавий, вузький, істотний.
Ключ. Від цих прикметників утвори вищий ступінь порівняння. Випиши підряд у стовпчик лише ті прикметники, у вищому ступені яких немає буквосполучення ‑жч‑ . З перших букв цих слів прочитаєш три зашифровані слова.
