«Три долі», розділ IV
У тиждень по тому весіллі були у нас молоді і запрошали до себе. Ми поїхали у Любчики всією сім’єю. Поїхала й Пилипиха з дочкою. Катря ще звечора усе наготовила убрання; прокинулась удосвіта, та чи й спала вона — не знаю; а мені — то все такі сни снилися дивні тієї ночі. Снилось мені, що виходимо ми з Катрею і з Марусею на якийсь шлях великий між степами, і всі степи тії, і весь шлях усе Чайченки закрасили, усе Чайченки, та один у один хороші…
Катря мене будить — я їй розказую: “а чи ж не дивний сон?”
Як же вона вжахнулася, почувши!
— А що те віщує? Що віщує? — притьмом іскажи їй.
— Не полохайся, Катре, — вмовляю, — се сон недільний: як до обід не справдиться, то й не ждати нічого.
— Боже, боже! Що то буде! — бідкається вона…
Зоря розсвітала, день починав біліти; ми сиділи коло віконця, — розчісувала й плела вона свої коси довгі; рум’янець густий спахував на личку, а личко було бліде.
Розвиднилося; устала мати, батько; почали лагодитись, зарані виїхали.
— Катре! — говорю їй стиха: — чи побачимо ми там Чайченка?
— Не знаю, — сама одвернулася.
— А в жадібку його побачити? Не чує.
— Катре? А хочеш, — кажу, — побачити? Хотіла вона осміхнутися, та не всміхнулась, а розсердилась.
— Отже, остили, коли хоч, жарти!
Далі що почну, то нічого не виходить: то Катря усе хвалить, то Катря усе ганить; то усе в неї вже й злишнього славне, то усе в неї ні до чого не згарне й недокладне.
Приїхали у Любчики; ще тільки були там самі родичі у молодих та ближні приятелі, от як Пилипиха; у хаті було просторо; ми першого очима зустріли Чайченка: сидів він проти дверей…
Старі собі розмовляли; ми попліч з Марусею та з Катрею, так одсторонь, сиділи. Тихесенько я Марусі свій сон переказала.
— Чи не диво ж? — питаю.
— Усе дива в бога! — одказала задумавшися.
Між родичами молодого сиділа стара бабусечка у темній хустці, у темній юпчині, біленька на виду, невеличка зростом, з смутненьким поглядом. Сама вона говорила небагато, а людям одмовляла любенько, ввічливо, якось учасливо, місто б вона пожалувати хотіла. Вона частенько поглядала на Чайченка і на нас. Се була Чайченкова мати.
Обідня година; ніщо не правдить мого сну… А по обіді понаходило такого людей; розлігся гомін; музики заграли; танці вистроїлись.
Танцювали вже із добру годину, а Чайченко усе сидів собі та тільки дививсь, як другі підківками крешуть. Коли його мати до його нахилилась і щось говорила йому; після того він зараз пішов у танець і взяв перво Катрю, там Марусю, там мене, там і других дівчат, знов як тоді, не подивившись і в вічі жодній. Мені довелось сидіти коло Чайченка, може, заговорить, кажу; подивлюся на його — де вже сей заговорить!
— Якого тут людей! — знімаю річ сама. Він озирнувся на мене і по хаті поглянув:
— Багато гостей!
— Славне село Любчики, веселе. Ви ще тут недавно?..
— Недавно.
Так вже мені хочеться попитати, чи зостануться вони тут, — так вже!..
— Тутечки усі люди живуть доступні такі, привітні… жалко вам буде їх кидати…
— Та ми сюди на селище прийшли, у земляни пишемось любчівські.
В мене аж в очах ясно стало, як він похваливсь.
— Добре вам жити буде!
— Де жити, то жити, — почула я од його…
Повернулися ми додому. Катря смутна була. Мати питала, чи здужає? — “Здужаю”, каже.
Ведеться місяців зо два, що ми Чайченка бачимо вряди-часи: то любчівської церкви не проспимо, а з церкви зайдемо до роду, — просять на обід; по обіді гуляємо потам увесь день; то запрошали якось наші їх до себе, то знов вони нас.
Чайченкова мати купила хату у Любчиках, святила ту хату; нас звано і Пилипиху з дочкою: то ми усі на вхідчинах тих були.
На господі у себе Чайченко такий самий небалакливий, як і в людях, мати ж його дуже ласкава і привітно до всіх ставилась. Як вже ми додому виходили од їх, то вона нас проводила за свою леваду та й каже Катрі: “Коли б мені до сії хати таку пташечку, як ти!”
Ніхто того слова не чув тихого, окрім мене. Я Марусі се говорю, що чула я. Вона тільки поспитала: чи добре я чула?
З якого часу-години осмутніла наша Катря весела. Не раз я на свої очі бачила, що вона отеє думає-думає, та й обіллється сльозами дрібними. Або не знать з чого, з доброго дива обрадіє: тоді співає, всміхається, червоніє. Яким вже я тихим видом не підходила розмовитись з нею, розпитаться за все, так вона ж од мене посторонь. Ні мені нічого не каже, ні Марусі. І вже до нас так не горнеться, як давно: вже вона з своїми мислоньками і вже любіш їй на самоті із собою. Тепер вже сама не промовляє слова — не залюбила і других чути — як говорять. Стала вона до діброви учащати.
Був гай, такий густий, пущі такі за річкою — все вона туди ходить. Як я настерегла, що вона береться одного разу, — я й собі за нею назирцем побігла.
У самій гущавині дубрівній, де там липина і горобина, і дуб кучерявий поспліталися вітами зеленими над холодною криничовиною, — забралась аж туди та й сидить, схиливши голову. Уявилася я — вона зараз схопилась, охмурилась… Я до неї слово зговорила… “Годі вже тобі! — промовила, —в мене голова болить!” Попоходили укупі по гаю, послухали, як листя шумлять, як вода точиться, та й додому прийшли. Така-то вже стала Катря недоторклива: ані поспитати, ані загомоніти до неї! Коли б думок-гадок своїх, а то й так нічого мені не скаже…
Побреду до Марусі, а Маруся наче стала ще тихша, ніж була; усе вона шиє та вишиває, усе за ділом, усе тож в якихсь мислях… Ніякої мені поради і од Марусі. То було усе нас тройко у любій купці, а то якось розійшлися, як зозулі в лісі…
Однії неділі смуткувала я дуже сама. Катря покрилась десь, — пішла я собі до Марусі. Приходжу — вона сама у хаті, старої Пилипихи не було.
— Здоровенька була, Марусечко! — кажу їй. — Чого се ти сама дома?
— Та мати у гостину пішли.
— А ти ж? Чи не болить в тебе голова, — кажу, — як в нашої Катрі? У дівчат, як серце наброїло, то зараз на голову звернуть…
— Я чогось нездужаю трохи, — промовила Маруся. Придивилася я на неї пильно, та аж у крик покрикнула, — такеньки змарніла вона дуже, а в очу ж який смуток!
— Марусе, голубко! — кажу їй: — як ти змарніла! І чого в тебе такі очі смутні?
— Да того, може, що нездужаю, — сказала на одвіт. — А як там Катря? — питає.
— Та нема її дома давно: мабуть, у дубах сидить та думає думку. Вже, — кажу, — й мати давно помітили, вже й питали саму Катрю і мене. Катря не признається… А я що скажу? Хіба свою догадочку? А бачу вже, що біда якась коїться: батько на Катрю позирає, — от як він її поспитає!..
Маруся поруч зі мною сидить і слухає, а сама словечка не промовить.
— Боже мій! І що се лихо таке сколотилось несподіване? І ти, Марусю, вже не така, як колись була!
Отеє такеньки сидимо, а вечор темніє, — коли й Катря вбігла. Обійняла Марусю, стиснула мене, поцілувала, сіла коло нас. Мовчимо усі довго.
— Ну, бувай же здорова, Марусе! — кажу. — На добраніч! Вже час додому. Чи підеш і ти, Катре? Тебе, — кажу, — мати, мабуть, давно дожидають. Вже й спати пора.
— Химочко, голубочко! Марусе, голубочко! Я не хочу спати… Я, — каже, — я того Чайченка покохала!
— Та хіба не знаємо! — веселенько я їй одмовляю: — отсе нам новина велика!
А Маруся так-то навсправжнє її питає ще:
— Чи так се, Катре? Чи справді, Катре?
— Нащо ти мене так питаєш, Марусю? Я його люблю.
— Чи щиро? Чи велико, сестрице? Подумай!
— Та боже ж мій, боже! — одкаже Катря: — та я його од першого.разу покохала. Вже я з того весілля за ним пропадаю. Тільки ти не вважала, а з мене вже усі дівчата сміються…
— Ні, — каже Маруся, — я вважала та думала: не так… Я думала — забудеш…
— Хіба як очі заплющу!
— То поможи тобі боже, Катре! — промовила Маруся.
— Дай тобі боже, Катре! — кажу й я. Кинулась нас цілувати, жалувати Катря.
— А він же чи полюбить? — стала тоді гадати. — Може, насміється! Скажи, Марусю, скажи, Химо! Чи він любитиме?
— Ой, трохи чи не більше ти од нас відаєш про це, Катре, — говорю, — десь ти його бачила, абощо, бо ти чогось наче на світ одродилася сьогодні. Признайся ж і нам, любко, щоб і ми знали.
— Я його бачила, — розказує. — Була я у гаях і забрела дуже далеко, аж туди к чужосільським левадам; ішла собі, коли чую: “Здорова була!” Глянула — бачу його, віри не йму. Се, кажу, моя дума щоденна, щочасна вживилася… А він усе говорить до мене, усе говорить….
— Що ж він тобі говорив?
— Питав мене, чого зайшла, чом невесела…
— Що ж ти йому сказала? — я все її питаю; Маруся тільки слухала.
— Так зайшла, — кажу, — гуляю собі, і я, — кажу, — весела… Тоді він питав мене, чи хутко ми будемо у Любчиках, і казав, що у Красному церква згоріла… І що був він у ярмарку оттоді, як ми ходили до церкви, а його не було — він-то у ярмарку був, — говорив, що туга його обіймає… І провів мене аж до самісінького нашого тину. Ішов усе поруч зо мною… Спасибі тобі, вечір темний, і ти, доленько моя щасна!.. А Яковенко вже рушники побрав у Ганни; на тому тижню весілля. Пита він, чи будемо…
— Отсе, — кажу, — тепер треба ще на те весілля прибиратись. Трохи й ми з тобою там розважимось, Марусю!
— Та не знаю ще, — каже, — як мати схочуть!
— Хіба самій не манеться? Хіба не попросиш матусі?
— Та якось вже буде, — одказала.
— Ти, — кажу, — сумуєш чогось, Марусе; чи не пішла б ти із нами?
А Катря тоді:
— Сумує Маруся? Чого сумує?
— Голубко, — говорить мені Маруся, — мені не смутно, а коли й буде кому смутно, люди не розважать!
— Тільки той, кого любиш, розважить, — озвалась Катря.
— Покохаймо кого-небудь, Марусе! — жартую. Маруся нічого не одказала.
— Щаслива будеш, — говорить Катря.
— Покохаймо ж, Марусе! — я знов до неї.
— Не жартуй, — одкаже тихо.
Надійшла Пилипиха. Попрощались ми й пішли з Катрею додому. А Катря сього вечора да така ласкава була й весела, і смирнесенька така, що я такою її зроду не бачила.
«Три долі», розділ V
Ходила Катря у Любчики нібито заполочі позичати червоної та й повернулася додому ік вечору така, що батько споглянув та й поспитав в неї, де була, де ходила, а почувши де і пощо: “як така з тебе швачка, — каже, — то дбай, щоб не позичати заполочі вдруге по чужих селах”.
По тім слові батько вийшов з хати, запаливши люльку.
— Що тобі, моя дитино! — упада вже коло Катрі мати. — Уступила до хати біла мов білочок… що тобі, доню?
— Нічого, мамо, нічого!
— Де вже там нічого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з Марусею. Мати з старою зняли розмову, а ми, дівчата, у садок поскорилися.
— Що ж таке, Катре? — питаю.
— Сьогодні він увечері буде, — він сьогодні прийде до мене…
— А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почує?
— То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чує батько, нехай чує мати, нехай усі — я до його вийду!
— Та як батько почує, то не пустить, — кажу, — як вже ти собі там не ймися, а мусиш зостатися тоді.
— Я не зостануся, я піду!.. Чого ти на мене надалася, недобра дівчино?..
— Я тобі саму правду говорю, Катре; хіба ж я нападаюся на тебе?
— Не треба нені такої правди, не хочу я такої! Я вже бачу, що ти мені не щира подружниця, ти мені не хочеш у помочі стати, я сама за все стану!
— Слухай лиш, Катре, чого-бо ти вгнівалась? Я правду тобі виказала, та я ж тобі і в пригоді стану, коли вже не можна інако…
Тоді вона мене цілувати, тоді вона мене обіймати! Почали ми змовлятись, як двері відчинити Катрі і як їй вийти. Радились і Марусі питались, що вона думає, — сама вона нічого не говорила й нічого не питала, сиділа собі тихо, як на могилці…
Катря усе розказала, як вона у Любчиках була.
“Його мати мене покликала сама, як я йшла улицею, і жалувала мене любо, і розпитувала, чи мене хто сватає, чи я кого вподобала… А він усе оддалік стояв, не підходив… Так-то вже мені гірко стало! “Я, — кажу, — сії осені заміж піду”. Як я сказала, вона як покрикне: чи ж то правда? “Що?” — запитав він у матері, а вона йому каже, що я заміж піду восени…
Я тоді попрощалась з ними. Вона зітхнула, провела мене трохи і каже: “Шкода мені тебе, дівчино!..” — що я аж слізьми вмилася… Одійшла трохи, стала, — та нехай хоч на їх хату подивлюся, коли він і виходить із воріт, і йде… Я хочу далі — не можу… Діждалась, що він близько до мене зблизився… Зблизився: “Чи правда сьому?” — поспитав… Дівчатонька, голубоньки! Коли б же я сама знала, як я йому призналася, що я його кохаю одного у світі… Довго говорити не можна було: усе знакомі люди доходжали улицею; тоді я йому сказала — нехай прийде до мене ввечері, він сказав — прийде…”
Скоро наші старі поснули, я випустила Катрю з хати, а сама сіла, щоб сон не хилив, та мені не спалося: лихо та й годі дожидатись було! Нема, та й нема, та й нема!
“Як се вона гаїться, — думалося мені. — Що їй добре, то й забула про мене, яково тут мені дожидати, боячись… Такі-то люди на сьому світі!”
А там і те я згадала, що я сиротую, що вбога я та не при батькові-матері зросла, живу у чужій сім’ї з ласки; що не пожалує ніхто мене щиро, не любить ніхто душею усію… І за що я перше дякувала, з того самого тоді сліз гірких уточила; за що було, хвалити бога, вік байдуже, у той час так того забажалося, так-то вже треба стало…
Горюючи-плачучи, ізвела голову, погляну — як-то округи мене сумно усе, а у вікно вже світання синіє…
Очутилася я якось одразу, та й самій мені чудно стало; чого се я такеньки і чим зажурилась? Хіба ж я не знала Катрі, що вона до світу забарить? Та й яка б то дівчина з кохання поспіхом дбала? І чи я ж сьогодні всиротіла? Чи се тепер тільки зубожіла?
Поглузувала я сама з себе та й вийшла Катрі назустріч — за ворота. За ворітьми я ще довгенько зотривала її, поки аж вона прибігла весела.
— А що, надивилася? наговорилась?
— Все я йому сказала, все… як же я його кохаю, Химо! Господи великий! Як я його кохаю!
— А він же що говорив?
— Питав, чи дуже я його люблю… Він прийде завтра… Я його завтра дожидатиму…
З того часу стали вже вони щовечора зіходитись. Прилучилося мені, проводивши Катрю, того Чайченка зустрічати. У неділю або в свято яке ідемо удвійзі з Катрею, немов погуляти ранком тихим, то й вгледжу, було, я Чайченка, — усе він наче смутний… та й спитала якось Катрі:
— А ви із ним ніколи не сваритесь?
А вона мені:
— Що’тсе тобі бог дав, Химо! Отеє б із ним сваритись!
— Та чого ж вій наче невеселий ходить? — кажу.
— Такий завсіди, — заговорила, сама тут миттю впечалившись. — “Ти смутний? — питала я його. — Чого ж ти смутний?” А він мені: “На світі більш смутку, ніж радості!” — “Що говориш, серце, та я як знаю, що ти мене любиш, я забула, який то смуток на світі живе!” — “Се, — каже, — се такеньки бог дає тільки дівчатам та пташкам співочим…” Такий він, такий, Химо! І говорить, і жалує смутно; а потому ще мені любіший, ще миліший…
Постерегла мати, що діється щось, поспитала. Катря призналась матусі. А мати головою журливо похитала:
— Отсе і твоя пора прийшла, доню! Гляди ж, се на весь вік, Катре! Гляди, кого обираєш, та й нехай тебе мати божа і благословить, і допоможе!
Батько не питав нічого; чи він здогадувавсь, чи ні — того не знали ми. Правда, що двічі, а може, й більш він якось пильненько на нас споглядав. Ми, було, собі говоримо, що як се буде — Катрине весілля, та яке життя їй красне, гадаємо, а батько уступить до хати, — ми й пополошимось усі: одна схопиться, друга шукає чогось за запічком, третя голку загубить, — батько сяде у стола, дивиться бистрим оком та й каже: “А в якому кутку пожар в нашій хаті?”
Ми й скаменіємо перед ним… Він почне про господарство що говорити матері, яке діло загадувати, ми візьмемось робити щиро як, боже єдиний!
Чого б то й опасувагься були? Ми думали, що він прийме Чайченкове залицяння ласкаво, бо Чайченко і багатий, і молодий, і дочці любий, і люди Чайченка не цуралися — чого ж опасуватись? А ми все боялися дуже його часом. А мати вже для своєї дочки поклопотатися постарались. Бачу, де вже стрінуться з Чайчихою, посядуть рядочком і потиху розмовляють собі любенько, а прощаються, то обіймаються щиро. Прийшла до нас Чайчиха у неділю, а в середу вже мати до Чайчихи йде. Чайчиха знов і собі не забариться нас одвідати; та й пішлося так, що аби яке свято, то або Чайчиха в нас, або наша мати у Чайчихи…
Катря нам з Марусею призналася, що буде її сватати Яків восени. Мати вдалися до Пилипихи за порадою; розказали їй усе, що дочка вподобала парубка, що то хороші люди — за ними нажиться!
— Дай боже щастя! — говорить Пилипиха.
— Ох, голубко моя! Я ще не знаю, як чоловік згодиться… Та чого б йому не згодиться? Сей хіба не гарний? Сей хіба не добрий парубок? І заможний…
— А ти мати чи ні своїй дочці? Як почне він примхати, то ти й рученьки попустиш — нехай мойму дитяті доля гине.
Вже як тільки вчула удова, що батька бояться, вона жваво вхопилась за сватання: “Що з того буде, що ви головами розкивалися? Добре діло — доводьте ж йому краю!”
Та й одпочити не дає часу; підмовляє та підговорює: “хутчій, хутчій!” Було, моя годинонько, аж за рукава трясе, щоб хутчій…
Почала мати заходити коло старого та свого слова домовляти; почала усе про Чайчиху провадить та йому нагадувати, та хвалити, а разом вже й сина молодого:
— Що то за парубок хороший, роботящий, удатний, — се матері втіха від бога, а не син!
— Вже того не знаю, який він до діла, — каже батько, — а щодо танців, то вдавсь: дівчатами, як мухами, увиває.
— А що ж, мій голубе? Як веселого норову, то весело із ним і жити буде, кому судить господь. Сам не сумуватиме і подружжячку смуткувати не дасть.
— Не жодну й тугу танцюра розтанцює! — на те їй одмовив.
Удруге знов примощується мати Чайченка добрить: “а моторний, а розумний, а славний”. Пильно батько їи у вічі поглянув.
— А що се хвалиш, — змовив, — неначе б зятя?
— Як воля божа та твоя вгода, мій голубе! — одкаже йому тихо та умовно так уже!..
Ми з Катрею сидимо — не д’хнемо…
Старий подививсь на жінку, подививсь на дочку.
— Не шукай дочці пари, стара, — промовив, — вже я їй сам пару знайшов; осені заждіть.
Стара зирк на дочку, — дочка обмертвіла либонь; сплеснула мати руками та на його:
— Мій ти голубе милий! За кого ж ти її ‘ддати хочеш?
— Се вже мені знати. Та й вийшов з хати.
— Годі, доню! Годі, дитино моя! — вона до Катрі. — Не печаль свого серденька, Катре моя мила, годі! Я для тебе на все зважуся; я поклонюся ще твоєму батькові; я його буду за тебе прохати…
— Ідіть, мамо, йдіть-бо — просіть зараз! Ідіть, мамо, йдіть!
— Не можна так, доню! Так гірше буде: зажди трохи…
— Мамо, мамо! Яково мені зажидати!
Ми її вговоряти стали… Та коли ж умовив хто молоду тугу нетерплячу словом розсудливим?
Слухаючи, Катря поливалася слізьми та все своє, знай, правила: “йдіть, ідіть зараз!”
— Катре, — говорю, — буде гірш з тим поспіхом: ми кинемось до батька — благати, а як він прийме тепереньки? Що ж як він згукне нам оте своє “годі!” та й нагадувать іще не звелить?
— Горе моє! Горе моє! Добре! Я ждатиму… Як же мені важко! Чи се смерть моя приходить!.. Треба ще дожидати! Коли ж се буде? Коли? Скажіть, мамо!
— А от зараз, по обіді, ви з Химою вийдіть з хати, — я тоді йому скажу… Я тоді скажу і поблагаю… Для своєї дитини й голову під сокиру покладають, а то б мені ще не попіклуватися тобою…
— Я ждатиму, — промовила Катря: — я терпітиму. А ждала вона так, як от пташки сидять у клітці, — що вже нікуди летіти, то б’ються, де зачинені.
«Три долі», розділ VI
Обідаючи, батько наче не добачав, як мати блідла, як Катря плакала, — сидів такий, не гадки, як і вчора.
Після обід ми з Катрею зараз зійшли з хати, стали по вкупі під дверима.
Довгенько у хаті тихо було…
— Голубе мій! — заговорила мати: — нашу Катрю хочуть сватати…
— А що ж! Нехай сватають, хто хоче, — з того догани нема!
— Се молодий Чайченко хоче сватати… Яка твоя вгода?
— Я за Чайченка не ‘ддам.
Я вже живосилом одволікла Катрю од дверей хатніх:
“Катре! Катре! Усе пропаде!..”
Затрусилася вона і стала нерухомо на прислух знову.
— Дитина дуже парубка вподобала, — просить мати: — нехай же вона в нас щаслива буде!
— Не на те я дочку викохав, — гримнув батько, — щоб я її первому пройдисвіту мав оддати, який там їй в око впаде!
— Чим вони не люди? І добрі, й заможні; усі їх на повазі мають.
— За що поважають? Хіба за те, що зайшла вона невідомо чого та й осіла у селі чужому.
— Знали б люди… чулись би непокори на їх, а то усі шанують… Ти сам перве з ними заходив…
— Я по усіх шляхах битих блукаюся і багато людей набредеш усяких, що на ворота б свої не пускав їх ніколи…
— Велику ласку мені зроби, послухай!
— Годі!..
Катря як скричить, зарветься до хати, — я її за поперек вхопила, у сіни назад одкинула…
— Що таке? — пита батько з хати, біжить мати…
— Се ми йдемо в берег по воду, — одкажу голосно. Та відра на коромисел, та Катрю обіручки за собою…
— Не журись, — вмовляю її, — не журись! Може, ще батько власкавиться — він же тебе жалує! Як же нападеться на мене Катря!
— Куди се мене тягнеш? Що на мене замишляєш? Аж я сама трохи ізлякалася:
— Та бо’? із тобою, Катре, — кажу, — обміркуйся гаразд!
Облилася вона слізьми дрібними.
— Коли б же я хоч його побачила, своє серденько хоч трохи розвеселила! Химо! Бігаймо у великий гай, — він сьогодні у гаї дерево рубає.
— Бігаймо, — кажу, — утрися, не плач!
Вона тоді зараз обітерла очиці, і побігли ми до гаю, приховавши відра свої понад ровом у бур’янах.
До гаю хоч близенько видати, та далеко стрибати: розсудливій людині на добру годину ходи, а ми перебігли не зупиняючись. Чуємо вже — сокира цюкає і голос вітер до нас зносить — пісні хтось співає.
— Се він, — впізнала доразу Катря. Тут ми його й побачили обидві заразом, ще оддалік… Вже тоді вісень ішла; лист червонів, жовтів, в’янув і обсипавсь, і котючий вітер низався поміж деревом безлистим.
Голосно і просторо стало округи, у свіжім гаю пахущім… Бачимо його, а він нас ще не бачить — співає. Катря припинилася.
— Що він таке співає? — спиталася, вжахнувшися співу того: — що він співає?
— Послухаймо, — кажу, — то й почуємо… Ходім ближче.
— Цить! Постривай! — шепоче мені.
Стала за кущ та й слуха. Слухаю й я.
Чайченко обрублював гілки з зваленого дерева, і круг його зрубане дерев’я і пеньки свіжі; над ним яснеє та холоднеє небо, грайливе сонечко. Недбало він своєю сокирою блискучою цюкав, — задумався сам тяжко і тихо і сумно співав.
Отака була його пісня:
Співав він, що любив колись щиро та вірно, а йому зрада сталась несподівана, — і вже повік нещасливий він житиме; кохають інші — та до інших серце вже не приляже, до нікого:
Хоч яка ласкава, яка чорнобрива,
Та не буде так, як першая, мила!
— Яких се ти пісень співаєш? — покрикне криком Катря, наче себе не пам’ятаючи.
Він іздригнувся; швиденько вхопивсь, кинув сокиру, взяв Катрю за руку, — знов пустив і знов сокиру підняв.
— Спасибі, — каже, — спасибі, що прийшла, а я не сподівався…
— Боже милий! Якої ж смутної ти співав! Яку ти милу згадував? Була вже, либонь, перша, а я — друга?
Він так ніби трохи ізмішався…
— Лучче, — одмовляється, — лучче пожалуй мене, моя рибонько!
Вона рум’янцем уся закрасилася, як те слово почула, — вона усе своє горе забула…
— Ні, — каже, — я знаю, що ти мене вірно любиш, а я тільки пожартувала, — збач мені те… Та й знову перескоком:
— А нащо такої смутної співав? Проти чого співав такої?
Тоді вже я з-за куща озвалась:
— Чи забула, — кажу, — голубонько-гуркотливочко, чого бігла сюди?
— Ой, лихо ж моє великеє! Нещастя моє!
— Що ти кажеш? — пита її Чайченко, вклонившись мені. Усі ми посідали на прикорню.
— Батько за тебе дати мене не хоче!
— Має другого зятя до руки?.. Кого се? — пита він, та чудно мені те, що пита він ні весело, ні журно, наче за хліб-сіль подяку складає.
— Когось там думає на моє безголов’я! — говорить Катря, заплакавши.
— Вже зять нарекований! — каже тоді Чайченко. — От воно що! Кращого знайшли! Нічим втішатись та й нарікати ні на що; дармо ж з сухої криниці воду брать…
Мабуть, за досаду йому стало, що трохи мов зневажений зостався… уста стиснув і голову підняв гордо, і очі блисконули… Та все те потаївши у собі, ніби з упокоєм помалу устає…
— А тобі ж як? Ти що думаєш? — пита Катрі.
— Нащо питаєш? Нащо моє серце краєш? — одкаже вона.
— Та хто вас зна, хто й розбере! — промовив Чайченко гірко: — покохаєте вранці, забудете ввечері!
Заридала-заплакала Катря, а я проти його головою хитаю.
Він тоді узяв її за руку.
— Не плач! Ще ти молода, ще твоя доля тебе дожидає!
— Як? Без тебе? Хіба ж ти кого ще покохаєш? То ти й щасливий з другою будеш?
— Вже мені не було того щастя одвіку, та й повік не буде!.. Прощай, дівчино! Бувай здорова й щаслива!
— Та що се ви, — говорю я, — та ви ж сядьте порадьтеся: як його, що тут робити, як запобігти? Може, ще й ні за що буде на долю нарікати. Сідайте лиш!
Вони слухняненько коло мене посідали; він сумно дививсь, вона ж наче усі шляхи погубила, тільки усе до його ближче горнулася.
От і стали ми радитись.
— Не треба батькові докучати слізьми, — кажу. — Не треба тепер до його й приступати.
Чайченко усього дослухає склавши руки.
— Я батькові до ніг упаду, — нахваляється Катря, послухавши мого слова розумного. — Як не віддасть мене батько за тебе, я вмру!
— Ти й до ніг зажди упадати, — мовлю їй, — і вмирати зажди: може, ще й так перемежениться; а поки що, — кажу, — не займай батька, нехай він сам трохи вгамується.
— Та яково ж отакечки й не знати — чи мені жити у світі, чи лежати у домовині? Ой лихо моє! Лихо моє!
— А ти думала! Се воно, життя людське, се воно й е: терпи-терпи, надійсь та сподівайся, — виводжу Катрі.
— Або ще й сподіванку покинь та живи собі так, як без неї живеться! — додав Чайченко. Знав, бачте, парубок порадою втішити…
— Розумний не стратить надії, — я йому: — треба сподіватись, живши…
— Поки не зрадять, — знов мостить він. А Катря тоді до його пригорнулася.
— О, — каже, — отсе я тебе зраджу?
Аж і він на таке любе словечко всміхнувсь.
— А нам пора додому, — нагадую, — щоб часом не нажити нам собі лишенька!
— Іди, Химо, голубочко! — говорить Катря. — Я ось тільки ще два слова скажу, я тебе наздожену.
А сама мене виводить на стежечку… Я пішла… Що й казати! Я ще під гаєм чималу годинку тривала тих двох слів… Та вже добре й те мені, що вона прийшла трошки спокійніша і веселішая.
Допали криниці та боржій, сповнивши відра, додому побрались. Нас перестрів батько.
— А до якої се криниці ходили? — спитав.
— Ми ще й прогулялися собі трохи, — одказую йому. Він подививсь мені в вічі й подививсь на дочку… А в дочки сльози хвилюють…
— Батенько! — промовила.
І пішов собі, наче він не завважив і не чув слова її благащого…
«Три долі», розділ VII
Час іде, минається; ми ждемо собі кращого, бідкаємось, страхаємось. Батько не згадує за Чайченка.
Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подія…
— Як, — каже, — як! Та чи ж ти не рідна мати своїй дитині? Чи не ти страждала, чи не ти її згодувала? Нехай би так мене хто застував перед моїм дитям! Я — мати, вільно мені її за кого хотя віддати, чи за пана, чи за наймита, за того, хто мені до вподоби.
Та аж тоді вона посварилась з нашою матір’ю і довго до нас не ходила.
А на селі весілля ладяться та ладяться; приходять до нас, запрошують. Не гулянки у Катрі в голові, та ходить, — надія, бач, така: його там побачить.
Сії осені і батько наш на всіх весіллях гуляв… Помічаю я, що Чайченко став більше до Катрі припадати: то було поперід вона його шука-шука, поки-то він уявиться, а то вже сам він ії очима назорить між дівчатами і вмисне тоді до неї горнеться, як старий батько тут буде, — як би його волю мав нехтувати.
“Голубе, голубе! — думаю, — сього тобі не перетенетити так, — шкода й заходу!..”
Ну, батько нічого собі, — тільки дивиться — не на Чайченка, а через його голову, згори…
А Чайчиха й наша мати сидять, от мов ті голубки сиві, що бачать, як їх гніздечко розношають…
На одному весіллі Чайченко вже надто всміливсь: од Катрі мало що і одступає… Мати вже у такій тривозі була, що забула й молодих привітати.
Перш усіх гостей наш батько побравсь додому і нам звелів сходить; а ще саме гуляння; самі танці… пішли ми додому; пішла Катря плачучи.
— Не плач, Катре! Що поможеться? — вмовляю.
— То що? Я плачу, а все я щаслива! Щаслива, щаслива! Він мене любить, і я його любитиму, поки мого життя… нехай батько знає! Хоч горюю, — я щаслива — нехай і те знае!
— Катре! Краще буде, як батька не гнівити; лучче, коли б Яків тихенько обходив коло його. А то ж який талан вам буде, як батько не зглянеться… Уважай, яка мати смутна, та й у якій вона тривозі… Не горнись ти вже так до його — і дівчата сміятимуться з тебе.
— Нехай сміються! Я його люблю! Я щаслива!
— А як батько образився, — як не пустить більш по весіллях ходити — де тоді Якова побачиш? Уранці вийти забороняє, увечері сам двері замикає…
Обсипалася вона слізьми ще дрібнішими.
— А таки я щаслива, — промовила. — їй же богу моєму, щаслива!
Перегодом знов нас на весілля прохали. Може, й не пустив би батько, дак родичі. Ідемо туди усі вкупі, та аж нас улиця широка тисне… Приходимо. Зирк-зирк по хаті, по кімнаті, по усіх кутках і закутках — бігма Чайченка.
— Ще рано, ще він прийде! — каже Катря. Ждемо та дожидаємо — нема. Вже пізно уступила стара Чайчиха. Катря тільки її зуспіла, ураз опинилась біля своєї мами: знає, що Чайчиха вже не мине. Чи Чайчиха не обачила — сіла вона собі оддалік. Наша мати сама до неї добралась — сіла. Сидять мовчки. І Чайчиха і наша мати неспокійні, бачу. От мов і хочуть спитатись, та не зважуться; хочуть говорити, та не зміркуються. А Катря так і кипить у піджоді тому. Знає те наша матуся, —дивиться на Чайчиху любенько-жалібненько, а Чайчиха на свій пояс доглядається та й каже:
— Які то теперки пояси тчуть, моя голубко!..
— Чому він не прийшов? Чому? — вимовила Катря сама, матері не дожидаючи — своєї, — чужої не соромлячись,
— Катре! — дорікнула мати. — Ох! моя дитино!
А Катря й не чує:
— Чому не прийшов? Чому його нема?
— Не знаю, не знаю, моя красо! Він казав мені — буде… : а нема!.. Мабуть, притичина яка… я його поспитаю… я тобі скажу…
Такеньки стара Чайчиха словами мішається, і зупиняється, і перехоплюється — що ‘тсе таке?
Далі вже каже, що Яків дожидав якогось чоловіка до себе, — якісь воли на спродаж находяться… того він і не прийшов, мабуть.
Невзабарі вона похватилась додому і пішла.
Ми ще було по весіллях, а Чайченка — як пійма поняла — нема, ніде не буває. Мати його ходить, і — то вона скаже, що він нездужає, то скаже — дома його нема. Сама вона журна дуже, а Катрю вговоряє:
— Не печалься, дитино, не почалися! Перейде лиха година, і горе перебудеться, то й поберетесь!
Мати теж Катрю свою жалує:
— Лучче, доню, як він не попадається батькові на очі — батько не гнівиться, — а там, може, господь дасть, старий мій і погодиться.
— Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку, — благала Катря, — нехай він хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека!
— Зажди, зажди, не можна! — одмагалася Чайчиха.
— Зажди, зажди, не можна, — просить мати. Катря хоч смутує, хоч плаче, а слуха — сподівається добра іще…
Одного дня увійшов старий у хату веселий:
—Чи не буде снігу, — каже, — там такі білі хмари драглють.
Стара, дивлячись на його,насмілилась:
— А що, мій голубе, — вимовляє любенько, — що ти бачив? Що чув?
— А що я чув? Нашу Катрю сватають.
Тим словом сполохнув нас усіх: хто сидів — схопився; хто стояв — у куточок горнувсь…
— А хто ж сватає? Кого нам господь носила? — питає мати, ледве голос зводячи. Катря біло збіліла.
— А старий Шелях за свого сина Дмитра сватає. Се жених! Се не лічозір, не пройдисвіт який-небудь, се хазяїн добрий, що з срібного кубка своїх гостей почастує.
— Що з тих кубків, як повні сліз! — мовить мати.
— Гм! — Більше не сказав нічого, тільки придивився на неї пильно. Вона сльози свої нишком втирала — ховала.
— Я собі б кращого зятя сам не шукав, — знов батько озвався; насунув шапку та й з хати вийшов.
Мати усі думки приплакали: “Що його робити і що його чинити!”
Катря аж білі руки ламле…
Як на ту ж пеню — і стара Чайчиха не завідає нас, і Пилипиха сердиться: нікому поради дати, нікому розважити… А того любого як запав слід, то й запав…
Мати почали були Катрю умовляти:
— Покорись батькові, доню, покорись, дитя моє!
— І ви вже, мамо?.. Безталаннячко ж моє!.. — побивається Катря…
— Донечко мила! Кого ж лихо мине? Живши у світі, його не втечеш, — кожне одбува… Що ж як ти батькової ласки одпадеш, а той, може, одцурається…
— Він одцурається? Може, і я його занедбаю! — Та й засміялася… Хотіла я їй тоді сказати, що вже й тепер трохи на те походило, що він цурається, та жалко мені її стало… І мати за се більш нічого не змовила, — зітхнула важенько та й стала знов її прохати: “Корись, доню, батькові!” — “Нехай же я лучче вмру!” Як мати не плакали перед нею: “Або я вмру, або за ним буду!”
Давненько ми вже Марусю не бачили то за горем своїм, то за сваркою тією межи старими, та й Маруся наче ховалася: з хати сливе не виходила.
— Ходім, — кажу Катрі, — ходім до Марусі, що нам, що старі посварились — ми того не знаємо; ми собі з нею утрійзі порадимось.
Маруся сидить — шиє; удови не було дома.
— Марусю! Марусю! — говорить Катря, — прийшла я до тебе свою тугу розділити, та знаю, що й ти мене осудиш, як моє слово почуєш!
— Сядь, Катре, та розкажи, — каже Маруся.
— Батько мене за його не дає, — знаєш? За нелюба мене вже тепер прибирає. А я, Марусенько, хоч і батька й матір то я для його покинула б — не пожаліла… Що мені тсе? Нехай скаже — я за їм на край світу піду! Піду та й не оглянусь разу! Мені нічого не треба: нехай іншим розкоші, іншим нехай достатки, — мені нехай життя із ним вкупі!
Не зводячи очей, промовила Маруся:
— Боже вам поможи, Катре! Зумилася ж я!
— Марусю! — покликну. — Се ти? Тая покірлива?..
— Голубко моя! Сестрице! — обіймає її Катря ридаючи. — Ти мене не судиш?
— За що? — стиха питає Маруся. — А ти ж його любиш?
— Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усі нападаються! Хочуть, щоб я його покинула! Марусе! Якби ти любила?
— Я б не покинула.
Я все чую, та віри не йму.
— Марусе? Чи се ти говориш? — кажу. — А мати твоя якби почула?
— А що ж? Якби я любила, то вже мені нічого не страшно і нікого б я не боялася — тільки того, кого любила…
— Ти моє серце розвеселила, Марусечко! — дякує Катря. — Дуже вже мені було важко… хоч мене ніхто не переумить, та слова тії мене ображали… Спасибі тобі, Марусенько, галонько!
Маруся їй осміхнулася.
— Ні за віщо дякувати, — згомоніла: — я правду свою тобі кажу.