«Три долі», розділ XVI
Повінчали їх восени.
Мені тоді було важенько. Усе було кажу собі: дурна, дурна голова, нерозумна! Усе було міркую і обміркую добре, — а не помагається… Почала я тоді частіш до Марусі ходити — легше наче мені стало… Одно, що Маруся була мені завсіди добра, а друге, що цікавість моя; як то вони живуть із собою? Почала я до них учащати.
І було як не прийдеш до їх — сумирно і согласно, та тільки чогось дуже вже порядно, — от кажіть, гості усе сидять, а господарів і нема. Нема, як то бува часом, чоловік і жінка гостей вітають: “Ану, чоловіче, внеси з комори, що там!” — “Ану, лишень, жінко, частуй любих гостей!”, що бачиш, живуть вони, як свої, і все у їх вкупі: болещі і радощі, думки і гадки, варти і жарти: чи заговорить один, другий перехопить — докаже… А молоді Чайченки хоч і рядком сидітимуть, та була між ними як стіна залізна. Чи той підніметься, другий уступає геть, місце дає, — доторкнутись стережеться; вона до його заговорить, як дочка до батька, — він до неї, як зять до тещі.
Пилипиха сумувала, віддавши Марусю заміж; з суму того занепадати стала.
— Як бог милує? — пита було в неї мати.
— Сама живу, — одмовить; того не скаже, що сумно самій жити, ні в світі.
Ходить до дочки, і завидно їй бачити, що там без неї своя сім’я.
— А що, як дітки ваші? — спитаємо.
— Була у їх в гостині, то усе гаразд.
— Свекруха вашу Марусю дуже любить, — як свою рідну дитину.
— Маруся годить свекрусі, як мені годила… З Чайченком Пилипиха поводилася звичайненько, унятливо, тільки як з чужим-чужісіньким чоловіком, що нічого йому казати, ні об чім його поспитати.
— Мій зять, — говорить було, як от кажуть: “далекий повіт”.
— Отеє в вас тепереньки двоє діток: і дочка й син, — думає хто улестить кажучи.
— В мене одна рідна дитина!
Як вже стара Чайчиха її шанувала, як вже годила їй — в неї наче і очі й вуха позавішувані. Нікому вона так низько та гордо так не кланялася, як тій бідній Чайчихі, що та було ночі не досипляє, — дума, за що ласки одпала та як знов під ту ласку підійти? Сама так нам признавалася. Далі стратила надію власкавить Пилипиху: як Пилипиха до їх у хату — вона тихенько з хати, — десь хоч під тином перебуде. “Діждуся, що вона попрощається, тоді і увійду — не можу їй докучати собою, не хочу собою її гнівити — бог із нею! Якби не вона мене смутила, то б мені таке добре життя було з ними. У хаті в нас любо, мило! Я вже не знаю, кого я більше кохаю, чи свого Якова, чи Марусю? І такеньки я думаю: чи ж се її дитина, що така вона люб’яча та прихильна, ся Маруся!”
Стара не довго ще пожила: на другий рік по весіллю вмерла. Не дуже й боліла.
Як її поховали, Пилипиха почала день у день до дочки ходити, додому тільки на ніч, а коли, то й ночує у дочки. Дивитися веселіш стала.
Заздрісна та радісна, що знов сама з дочкою, вона багато дечого недобачала довго. Вона не вважала, що Чайченко, сливе, дома й не живе, тільки навідується; що який він смутний, та нетерплячий, та неспокійний ту рідку хвилину, як посидить дома… Куди він усе поспішається? Чого він, як на жарині? Чи все те бачила Маруся… Чого вже не догледишся, як кохаєш! Маруся нікому не казала — я хотіла як-небудь розмову на се навернути; вона мовчала, слухаючи мої ті підходи цікаві, а тиха, добра та ясна у своїй хаті.
Що далі забувалася небіжка Чайчиха, то знов Пилипиха робилася похмурніша — важким духом стала дихати вона на зятя. Спершу раділа, що він з дому часто одгоджається, а там завважила, як його дожидає Маруся, як устріч йому виходить… По ниточці до клубочка, як-то кажуть, і Пилипиха вже вмічати почала, що дома він не говорить і смутує, а йде — вибирається з господи — то й очі блищать…
«Три долі», розділ XVII
Як іти од нашої слободи до Любчиків, то при дорозі шинок стояв і шинкував там жид Гершко. Давно вже все він держав той шинок, сам старий дуже. Звісно, як ті жиди живуть довговічні: посивіє, побіліє, пожовкне та й тоді ще живе, — аж лихо! Так і той Гершко жив-жив… а тут разом і вмер. От і одержав шинок другий шинкар з наших людей, — багатир, славили люди, сам жартовливий і злий, а жінка в його прехороша, препишна, превесела така, що й час не змигнеться з нею.
Се було саме тоді, як вмерла стара Чайчиха. Бачимо, що вже Пилипиха тижнів ізо два не виходить з своєї хати і кроку нікуди, — не буває і Маруся в неї…
— А що се ви усе дома? — питаємо. — Як же господь милує?
— Спасибі, добре.
— Ви вже давненько у діток не були у своїх, — чи вони здоровенькі? Чому Маруся не буває?
— В неї дитина нездужає.
— Та як же вона, молоденька, без вас там запомагається?
— Нехай сама собі живе, — промовила Пилипиха.
— Що се ви, бог із вами, голубочко! Чи у нас з вами діточок поле засіяно? Вже мені господь послав лихо та горе — його божа воля, а вас господь милує, то й шануйтеся!
— Яв своєї дитини ні за що… Вона мене не шанує, не поважає! Вона мене заміняла на свекруху, вона мене заміняла на свого чоловіка… Чи зроду вони кохали її, як я, мати рідна, питима мати! Він її не кохав — хотіла за його, а тепер він до іншої ходить.
— Та, може, се неправда…
— Неправда? Я вже давно бачу, як він з дому рветься, як вона його дожидає, стрічає, а він мимо йде — чи гляне; я стала назирати. От і дозналась, що ходить він у шинок. Я перше думала: п’є нишком. Кажу Марусі: “Чи ти знаєш, що твій чоловік усе до шинку ходить?” Вона зблідла як крейда, мовчить. “Не пускай його з дому, говорю їй, скажи йому”. — “Як я його маю не пускати, — одмовляє тоді: — може, йому діло яке…” “Скажи йому”, — наполягаю. Вона таки ані словечка йому не промовила, як він пішов. Я її докоряла — вона стояла передо мною та мовчала. “А ти віри, кажу, материному розуму не ймеш?” Пішла я за ним у тропі і назирцем аж до шинку доходжу побачити на свої очі й при людях, — може, дочка віри пойме тоді. Доходжу до шинку, де там купка яблунь стоїть: чую, розмовляє з кимсь мій зять — його голос. А місяць світить. Ближче я дивлюся — сидить під яблунею молодиця: рукава в неї за білі лікті закасовані, у перснях вона срібних, руками у стан хибкий узялася, очі поночі блищать блискучі; слухає, що мій зять говорить, і сміється. А зять мій до неї такі речі промовляє: “Як тебе не побачу, каже, хоч годину, то я з нудьги пропадаю та з туги: я без тебе жити не можу! Без тебе жити не хочу! Дармо вже, що ти мене занапастила навіки — нехай я тільки отакеньки до тебе прийду, та гляну, та слово твоє, нехай і неласкаве, почую… А вчора, — каже, — вчора і позавчора я усю ніч під цією яблунею стояв. Чи вже ти того не знала?” А вона йому: “Твоя жінка молода, що каже, як не днюєш, не ночуєш дома?” — й сміється. “Нічого”, — одмовив їй (правду одмовив!). “Як нічого? Чи вона ж тебе не любить?” — “Не знаю”. — “А чому ж ти в неї не поспитаєш за се? га?” Голосно засміялася. “Ой, чоловік мій почує!” — схопилася з місця, поцілувала, як вразила, і зникла.
Він кликав — рукою махнула, пішов за нею у шинок, а я до дочки: “А що, чия правда? Яке діло в його?” Дивиться на мене. “Не добрий він тобі судився, тебе їм бог скарав”. — “Мамо, не гнівіть бога, се ви вже бога гнівите!” — мені дорікає дочка моя!
Тоді я усе їй розказала, що чула, що бачила. “Ой, мамо, нащо було вам догледжуватися, нащо допитуватись?” — “А тобі лучче, як дурять, любити?” — “Він мене не обманює”. — “То ще віри не ймеш мені?” — “Я його ніколи не питала об сьому, чи мене любить”. — “Не питала, чи тебе він любить? Так ти його не кохаєш, чи що?” — “Кохаю…” Спориться та змагається ізо мною… Такеньки, аж поки він повернувся пізно… Повернувся він, а моя дочка іде навпроти його, двері розчиняє, як батькові шановному, як чоловікові любому… “Як вже ти уваги на себе не маєш, — кажу, — то я свого зятя спитаю: де був він до півночі? За якою причиною? У кого?”.
Він змішався і в мислях і в словах, дивиться убік, а дочка моя: “Годі, мамо! Се ми вже між собою розпитаємось, а вам вже час спочити, коли ласка”. Я вже більш нічого не казала, більш не слухала, серед ночі додому пішла. Не була з того часу у їх і не буду.
— А унучечка ваша дуже слаба?
— Не велика там слабість, та велике побивання.
— Журяться вони дуже?
— Хто вони? Та зять мій чи й знає, що дитина нездужає — він не питає і не дивиться.
— Не відрікайтесь діток, любко, — просить вже мати Пилипиху, — не відрікайтеся втіхи своєї!
— Я сама собі раду раджу, — одкаже на те Пилипиха.
— Подаруйте вже дочці своїй: вона ж його дуже так любить, Якова! — говорить мати.
— І я її дуже люблю, — одказала Пилипиха.
— Хоч я вже одвідаю Марусю, — кажу матері та й пішла до неї.
Маруся сама була в хаті, сиділа на лаві, хитаючи в обіймах недужу свою дитинку.
— Боже поможи, Марусю! — вітаю її.
— Спасибі. Сідай, Химо.
— А що дитинці?
Вона глянула на дитинку й одмовила!
— Терпить малесеньке.
— Була у нас твоя мати, Марусю, — кажу.
— Яка вона була? Що говорила?
— Не хоче до тебе ходити; казала: не буду.
— Смутно мені те! — промовила Маруся.
Я вже більше нічого не говорила за се й питати ні об чім не питала.
Почали ми тиху розмову — згадування. Згадали наші забавки давні дитячі, — пригадали й дівочі безсумнії часи… Не зводячи очей з дитинки своєї, Маруся розмовляла ізо мною, хитаючи недуженьке.
Чайченко усе не приходив, а вже вечоріло. Вже пізно — він не приходив. Вона його дожидала любо: що там шурхле, шелесне — прислухається пильно; стихне усе знов і нема нікого, — вона не зітхне навіть, знов дожидає… Я й пішла так — не бачила його, — не повернувся при мені. “Скажи матусі моїй, що прийду до неї, як моя дитинка трохи одужає”, — просила мене Маруся прощаючись.
А тут у кілька днів занедужала Пилипиха. Покликали ми до неї усіх знатниць і лікарок, — здається, нікому не впізналася її недуга — яка була. В неї нічого не боліло, казала вона, тільки ходила все кволій та кволій, поки не збулася сили своєї — і тоді лягла вже, знемоглася і лежала понура.
Маруся приїхала з дитинкою — дитинка ще не зовсім одужала, — усе ще квиліло кришенятко. Я пам’ятаю добре те врем’я, як було уночі не спимо всі, а вулиця, село у сні, і всюди тихо. Заквилить дитятко, схилиться до його Маруся гойдати, а Пилипиха блискучими очима в обох вдивляється. Вона не всипляла ночей і хвилиночки. Як Маруся вже не падала коло неї, як Маруся не годила їй, — не пригорнулася вже мати до неї ніколи; ніколи не всміхнулася ласкаво до самої смерті своєї. Що було Маруся просить:
— Мамо, чого журитесь? Чого, мамо, не дбаєте о здоров’я своє? — Вона не прийма нічого того. І останнє слово її було: “Лучче, мовляла, ображеному вмерти, ніж так на світі жити”. — І вмерла.
«Три долі», розділ XVIIІ
Округи нас діялось, чулось, велося. Що радощів, а що журби зважали ми збоку; скільки поженилось на селі, заміж повиходило, народилося, вмерло; як радощі проминали і журба втихала, як одно по другому наставало усе нове у людей, — ми ж усе жили своєю старою тугою.
Батько усе ходив по дорогах і вертався сивіший та похмурнішнй; матії усе смутніла і слабішала. Од Катрі вісті були рідко, та й то неширокі. Отсе було напросить мати священика, щоб туди написав та спитав про здоров’я й життя, то й одпише Катря на три листи одним листочком своїм: “Здорова, — напише, — живу, богу молюся за свої гріхи і за ваші”.
Скільки-то сліз виливалося матусиних, слухаючи, а опісля згадуючи, скільки благалося благословення! У Марусиній хаті ще гірше повелося: що далі, Чайченко зовсім дому одбився свого. Шинкарка ним так заорудувала, що він у неї під тином шинковим днює й ночує, а щоб шинкар не мав на його призри (бо ревнивий шинкар був), то потроху почав Чайченко й пити. Бачили вже його й п’яного люди, а недурно те ж кажуть: що в тверезого на умі, те в п’яного ка язиці, — він не встерігся, миркнув там якесь слово чи друге до шинкарки, хтось цікавий підхопив та розславив по селу, — от і поговір став недобрий. Тоді всі до Марусі молодиці з питанням та з жалощами, усі старі баби з радами та з наукою; тільки Маруся на усі питання і жаління, і на ради усі: “Він мені добрий і любий; я його над усе в світі шаную”. І жалібниці, і порадниці образилися, — покинули Марусю: нехай же терпить, коли така! Ніхто й одвідати не одвідає.
Тільки й ходили до неї, що мати да я; ми — частенько.
Одного разу підходжу городу стежкою до хати, — се було у свято, — аж дзвінкий регіт такий чути, що так і розкочується. Гості в неї якісь?
Доходжу, уступаю. За столом сидять Маруся і Чайченко, і гості — молодиця і чоловік. Що то вже за молодиця була красовиця! Я її зараз пізнала, хоч ніколи не бачила. Була чорнява, в рум’янцях, білолиця, уста червоні сміються, очі радісні, убрана світло: змалювати б таку та дивитись, не впускаючи з очей, та самому всміхатись на ту красу сміливу та веселу. Тільки оті брови її високі і зрощені в’юнкою чорною гадючкою на чолі білому чорніли, — щось недобре віщували. Поруч з молодицею, од вікна у затінку, сидів чоловік плечистий, приземкуватий, з чорним щетинястим усом; чорне волосся посивіло в його космами; од лівого виска він чорнявий як грак; а з виду дивився він спідлоба, або збоку, наче кого підгледжував злими очима своїми, і Маруся, почастувавши усіх, одійшла; я в неї і питаю:
— Хто се в вас, Марусе?
— Шинкар із жінкою.
— Чи давно се ходять вони до вас?
— Се уперше прийшли сьогодні.
— Як се здумали вони?
—Та шинкар схотів неодмінне до нас.
— Чого то?
— Каже, мене забачити.
— А ти ж до їх підеш?
— Та ще не знаю, Яків ще не казав нічого; як Яків мені скаже.
Спокійна собі, люба — от наче вона без жодної думки важкої по квітчастому полю проходжає вечором тихим та теплим.
Чайченко сидів із гістьми дуже смутний, зітхав часто; шинкар поглядав на його — неласкавий був погляд той: неначе яка іскра спахувала з чорного його ока… Шинкарка ‘^j усе всміхалася.
— Нащо п’єш багато, не пий! —озвалась вона до шинкаря (а він чарку за чаркою випивав).
— Чому не пити мені? Уп’юся — мене люба жінка доведе до господи.
— А як не схочу? — задзвеніла вона жартуючи.
— Не схочеш? — каже, а сам її міряє поглядом — яка. — Або ж хто тебе запитає, чи хочеш?
Чайченко, слухаючи се, важко зітхнув й на шинкарку смутненько дивився, а шинкар на його пильно. Маруся вже заговорює, питає, частує — не звів очей шинкар з Чайченка, — аж той сам схаменувся, сам його погляд на собі почув, — тоді шинкар очі в землю врив.
— Хутко у вас празник, — говорить Маруся до шинкаря, — гостей же до вас, гостей!
— Дякувати, мене добрі люди не забувають! — одкаже шинкар. — Не так за мою щирість, як за те, що жінка хороша, славлють, — то прихильному приятелеві мило подивитися на мою кралю!
Та й засміявся, а такеньки засміявся, що й шинкарка трохи стрепенулась.
— А ваш брат у других, чи здоровий він з молодою жінкою? — пита знов Маруся.
— Пом’яніть його душу, шановна хазяєчко! Хіба ви ще не чули? То б я вам давно вже повістив! Жіночку його молоду взято й завезено кудись… а він втопився.
— Як? Боже мій! Боже мій! Бідна ж вона людина!
— Чого — бідна! Вона у розкошах тепер, їй ще покращало у світі… Ну, як на мене, то б не так було: я б не втопився ані повісився б сам один, а хіба вже вкупці з коханкою!
Схиливсь до своєї жінки, оком іскрить.
— Удвох, кажуть, і вмирати охітніш! — додав.
Сумно стало. Мова не мовилася.
Стали гості прощатися і побрались додому. Йдучи, шинкарка озирнулася на Якова і махнула якось йому рукою, тобто незнарошне. Шинкар вхопив її за руку:
— Годі махать, пора перестати! Ходім ізо мною! — Отсе, не даси добре і з хазяйкою попрощатися, — засміялась йому шинкарка: — чи ти мене загубити боїшся, як тую голочку?
— Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! — відказав їй.
І пішли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й сміялася, брала його за руку, обернулася ще до нас, крикнула:
— Бувайте здорові! — Шинкар ішов не оглядаючись. У кілька день ми перечули через людей, що зчинилась сварка між шинкарем і Чайченком і що вигнав шинкар Чайченка з шинку. А зчинилася та сварка за те між ними, — казали, — що став шинкар свою жінку зневажати — вона все оджартовувалась, сміялася, а Чайченко не переміг свого серця, уступився — мабуть, вже у його бриніло. Як же зчепились вони — така буча збилася, що ледве розняли їх. І казав шинкар Чайченкові: “Не приходь, — каже, — у шинок більше!” А Чайченко кричить: “Чому?” — “Не приходь у шинок!” — знов так само йому шинкар говорить. “Чому?” — “А то прийди”, — промовив шинкар.
Люди вже їх розвели і за Чайченком двері зачинили. Шинкарка, кажуть, дуже бліда була, дуже, хоч і не втеряла на той час ні хисту свого, ані всміху. Шинкар же веселий такий, розвеселився і жарти підняв… Повістки розпорошив, таке!.. А Чайченка з того грому ніде не бачив ніхто.
Я приходжу до Марусі: чи все гаразд, Марусе?
— Чоловік нездужа, — смутно вона мені одказала.
— Коли се він занедужав?
— Та вже три дні. І не їсть, і не п’є. А вже по тій сварці три дні вийшло.
— Та де ж він?
— Лежить у кімнаті.
А він тоді кличе: “Марусе!” Вона схопилася — кинулась до його.
— Хто се до нас прийшов? — питає.
— Се Хима прийшла мене одвідати.
Нічого більше не казав і не питав. Маруся до мене вийшла.
Я тоді їй говорю:
— Марусе, чи знаєш ти, що позавчора було?
— Не знаю. Що було? Яків повернувся недужий. Вчора вранці прибігла шинкарка, задихана уся, до мене: нехай Яків не приходить, бороню йому, в нас біда! “Чуєш — не приходь, бороню тобі, — крикнула на Якова, — в нас біда. Мій буде казати, що у ярмарок їде, що до приятеля їде — не йми віри, не приходь”. І побігла від нас. Я більш нічого не знаю. Мені сумно, і боюся, що йому буде недобре!
Змовкли ми та й сидимо собі мовчучи. Багато дечого мені й чулося, і згадувалось!
— Жаль, — кажу, — жаль, та не вернеться!
— Чого жаль? — спитала Маруся.
— Життя молодого, віку загубленого дарма — чи я ж вже тобі не казала, чого жалко?
— Мені не жаль нічого, — говорить.
Знов змовкли — сидимо… Вже вечір пізній. Дітки поснули, сплять спокійно сини маленькії, а на городі вітер шумить вербами, надворі чорно; блискавиця поблискує.
— Куди тепер підеш у негоду таку, — каже Маруся, — заночуй у мене.
А вже дощ гурчить, гурчить і грім, і блискавиця й вітер.
— Добре, зостануся, — заночую в тебе. — І зосталася. Чайченко лежав неспокійно, в тривозі, на ліжку, — зітхав усе; Маруся прислухалася, а до його не ввіходила, не насміла біднесенька. Раз чи два звечора він покликав її, спитав, хто в хаті в неї, наче забував, що я прийшла, а що далі вночі, то все частіш, частіш її кликав і все каже: “Хтось прийшов до нас!” — “Нема нікого”. — “Хтось прийшов; я чув, у двері стукало, хтось під дверима, — відчини!” Вона одчинить — нема. Трошки згодом знов її шле: “Під ворітьми хтось стоїть”, то: “Під вікном хтось добувається”. Вона усе виходила дивитись, вкликала, дожидала — нікого не було цілу ніч тую чорну, вітряну.
Мені почулося, що Чайченко плакав. Маруся не спала, хоч до мене не озивалася словом…
Ha світанні, чуємо, стукають тихенько, там міцніш, — Маруся вибігла, я за нею. “Хутче, скоріш!” — гукав нам услід Чайченко…
Одчиняємо ворота, а під ворітьми шинкар.
— Здорові були! — до Марусі. — А де ваш чоловік?
— Дома.
— Коли б ви до мене його викликнули, коли дома він.
— Він нездужає, лежить.
— Не можна й подивитись на його?
— Нездужає. Нащо це вам так конче його треба?
— Я йому із ярмарку доброго гостинця привіз. Нездужає, кажете? А я, може, його де стріну по дорозі! Щасливо!
Швидко пішов, швидко.
Маруся розказує чоловіку, — не дає своїм питанням промовляти їй. Велів їй ще та ще розказувати. Вона розказувала.
«Три долі», розділ XIX
Ще хмари чорні, важкі волоклись по небу, а тільки з краєчку рожево зорялося од схід сонця. Ми вже й не лягали спати, ранку діждали. Я беруся додому йти. Попрощалася, пішла. Се було в неділю. Бачу, йдучи, що коло шинку людей скупчилося багато, гомонять такеньки. Ближче сходжу — жінок бачу тут і бачу — ще їх біжить дорогами; бачу, двері збитії виносять з шинку… “Що то таке?” — питаю людей. “Шинкар з жінкою забився”. Почали мені усе розказувати молодиці; тискають мене подивитись на обох. Обоє на долівці лежали, сполощені кров’ю. В неї ніж у персях великий стримів; руками вона його як стиснула за шию, так і замерли руки — впились. Сорочки на їх порвані, подрані, намисто її розсипане у крові: дуже, мабуть, вона одбивалась. Вона його задушила, видно, — бо не було на йому ніякої порази, й лежав він зчорнівши, — вона лежала біла, біла, з чорними бровами. Як прийшли чоловіки до шинку — зачинено; почали стукати — не відчиняють. Надійшли ще люди, бачать — щось непевно — вибили двері, а вони обоє лежать… Я метчій до Марусі…
— Боже мій правий! — промовила тільки Маруся. А Чайченко вже кричить:
— Хто прийшов до нас?
— Лихо сталося, — кажу голосно.
— Яке лихо?
— Забився шинкар з жінкою.
Тихо… Аж ось увійшов він до нас у хату білий:
— Що, що? — питається, — сам шапку хапає, свиту на себе вдяга. Маруся біля його.
— Правда сьому? — запитав він Марусі.
— Правда, — промовила Маруся.
— Я на свої очі обох бачила, — говорю йому.
— Я сама піду подивлюся, Якове, ще розпитаюся! — заговорила Маруся.
— Йди, йди, Марусе, та хутко вертайсь. Скажи усю правду! Вертайсь хутко!
Просить її, як дитина маленька.
Маруся побігла. Він дожидав, не мовлячи слова, духу не зводячи, блідий, замлілий.
Повернулася вона. “Правда”, — каже.
Став Чайченко плакати дуже.
Біда тая зовсім його скрутила; у голові йому завернуло наче, почне говорити, то путанину таку, що й не розбереш. Занедужав тяжче, гірше — тільки живий та теплий. Громада тим часом дала вже віду справнику. Набігли судські утриконь з бубенцями, із дзвониками; по троє, по двоє їх позирають з воза. Зараз усіх людей зібрали, зараз деяких пов’язали. Прислали по Чайченка — ходив він до шинку часто. Чайченка тоді гарячка палила; без пам’яті сливе був він. Не вважають — беруть, везуть його судити судом. Питають: одкази його нерозумні, чудні… Вкинули його у темну комору, зв’язали йому руки. Марусю женуть геть від його…
Вона до нас діток своїх завела — покинула, а сама знов-таки пішла туди до його.
— Не пустять, Марусе! — кажемо їй.
— Я ближче буду до його. — Пішла.
Деяких людей хутко повипускали й оправдали, хоч нікого і не було винуватого, а інші, і багато, ще були за сторожею, поки аж доброї ради не послухали… тоді й їм вільний шлях дали. А рада була така: справника подякувати. Хто вже був у бувальцях, то зараз і зробив так, не вповаючи на безневинність свою, а хто угинавсь, той сидів довго. Раду таку подавав усім справників чи слуга, чи приятель, чи родич, хто його, нікчемного, зна. У чорному кожушку з червоним комірцем ходив, шапка кругленька, зелена, з себе худий, жовтий, очі ямкуваті, зубатий такий… Він радив усім дякувати, а хто не слухав, то він грозив, наполягав. Справник сам не казав нічого, — дожидав: цілий день стоїть на порозі, руки в кишенях, на шиї червона плетена хустка, сам пикатий, усатий, витрішкуватий, — стоїть та свистить — якусь жовнірську ходу висвищує.
Хіба чай іспиває, то перестане, а випив самовар чаю — знов на порозі, знов свище…
Подякувала Маруся — її пустили до чоловіка побачитись. Вона на другий день знов проситься, знов дякує, — стали її пускати щодня. Сидів Чайченко тиждень ще, — вона усе ходила до його. Грошей вже не було, стала спродувати товар… “Отсе добрая жона”, — хвалив справник з порога, як вона проходила мимо його… Вже суд вибирався з нашого села виїздити на завтра, вже Чайченка випустили, — коли вишукавсь якийсь родич шинкарю небіжчику, що скаржити прийшов, ніби шинкар колись йому узивав Чайченка “своїм ворогом” і казав, “що тісно їм обом у світі жити”. Знов суд судити почав; знов питання — Чайченка знов узяли за сторожу, а там у два тижні повезли його у місто, посадили в острозі.
Маруся за ним пішла.
— Прощавай, — каже мені, — спродай усе, пересилай гроші.
— Марусе, — говорить їй мати, — усе ти спродуєш, а в тебе дітки…
— Я знаю… я не забуваю.
Попрощалася з нами, діток пригорнула, — пішла, її до острогу не впускають.
— Мій чоловік там, — доводить вона усім.
— Твій чоловік повинувачений — йому там і сидіти, — тобі не можна.
— І я винна.
— У чому винна ти?
— Винна й я, коли він винний.
— Годі! Іди геть собі! — кажуть їй, жаліючи. Вона не йде.
— Що ж ти признаєшся, що винна ти? — питають в неї знов.
— Винна.
Казали їй руки ізв’язати. Посадили між злодіями, між убійниками, молоду та добру. Два місяці із тижнем вибула вона з чоловіком там, поки їх випустили.
Дітки в нас були. Усе питають: “де мама?”, усе кличуть: “мамо!”
Маруся не одмінилася — тільки пішла молоденька, а повернулася сива, як голубка.
А я ще, стрічаючи її, дивуюся, що вона краси своєї не стратила: ті ж очі, чоло теж, — коли вона стала другу хустку зав’язувати, аж шовкова сивина забіліла.
Оселилися вони знов у своїй хаті, у глухім дворі, бо вже не було там нічого живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло — усе вже спродане було… Дітки гомонять самі одні, і вже така їм утішка з того, як горобці прилетять — зацвірінькають або голуб попогуде; не полохають, самі притуляться під тином, радіючи.
Чайченко усе хворів, усе болів; від людей наче ховався; з хати не виходив хіба пізно, крадькома, за горілкою у чуже село. Пити він став дуже.
Я його бачила двічі. Одного разу він сидів без жодного діла, склавши руки, очі приплющував, — десь сильно в його голова боліла… Другого разу бачила — він спав… Маруся дивилася на його таким поглядом, як і перше, прихильна була, як перше. Кого вона любила ще? Якого кохала? Як зазнати чоловіка у красі його, у квіту, в силі, як зазнати його доброго, а час піде та усе ізможе, то інше покажеться, ніж гадалося. “Мислі ж мої, мислі! До кого ж ви прийшли?” — сказати, та й годі! “Багато жалю мого буде, — не буде вже моєї любові”.
