Вона давно вже хворіла шлунком і важила сорок п’ять кіл, та проте була завше привітна до людей. Вона вважала, що їй живеться ще зовсім непогано. Часом чоловік, коли йому було дуже важко, приходив до неї і плакав. Це були її найщасливіші години.
— Ти все ще на добрій посаді? — спитала мене “матінка”.
— Атож. Заробляю тепер добре.
— Отож дбай про те, щоб її не втратити.
— Та вже подбаю, матінко…
Повернувшись додому, застав на площадці, наче самим богом викликану туди, служницю Фріду.
— Ви дуже симпатична, — сказав я, бо мав охоту вчинити щось хороше. Фріда скривилася.
— Ні, справді, — не вгамовувався я. — Навіщо ото раз у раз сваритись! Життя коротке, Фрідочко, сповнене усяких випадковостей і небезпек. Під такий час треба жити дружно. Давайте помиримось!
Не звернувши уваги на мою простягнену руку, вона промимрила щось про чортових пияків та й забралася геть, грюкнувши дверима.
Я постукав до Георга Блока. З-під його дверей крізь шпарину пробивалося світло — зубрив!
— Ходімо, Георге, пожремо чого-небудь, — звернувся я до нього.
Він підвів на мене очі. його бліде обличчя зашарілось.
— Я не голодний.
Він гадав, що це я з співчуття до нього. Тому й не хотів.
— А ти спершу подумай як слід, — сказав я. — Бо інакше буде кепсько. Я ж по дружбі прошу…
Проходячи з ним коридором, я побачив, що двері Ерни Беніг причинені нещільно. За ними мені почувся чийсь легкий віддих. “Ага”, подумав я собі і в ту ж мить почув, як у кімнаті Гассе тихенько клацнув замок, а двері одійшли і теж лишилися трохи відхилені. Очевидячки, ввесь пансіон чатував на мою кузину.
З-під стелі яскраве світло заливало мою комірчину, а в ній — парчеві крісла пані Залевської. У сяйві настільної лампи, позиченої в Гассе, виблискував ананас, найвитонченіша ліверна ковбаса, сьомга, пляшка шеррі…
Коли ми з оторопілим Георгом саме взялися добре підрубати, у двері постукали. Я зрозумів, що зараз буде.
— Увага, Георге! — прошепотів я, а тоді гукнув: — Заходьте!
Двері розчинилися, зайшла, завмираючи від цікавості, пані Залевська. Уперше в житті вона власноручно принесла мені пошту — бандероль, якусь афішку, що закликала мене невідкладно перейти до споживання сирих продуктів. Пані Залевська вбралася казково, як великосвітська дама старих добрих часів: мережана сукня, шаль з бахромою, брошка з портретом небіжчика Залевського в медальйоні. Солодка усмішка враз застигла їй на обличчі, спантеличено дивилася вона на збентеженого Георга. А я безсоромно розреготався. Господиня вмить опанувала себе.
— Ага, дістали гарбуза! — в’їдливо сказала вона.
— Авжеж дістав, — погодився я, все ще захоплений її пишним вбранням. Яке щастя, що моя гостя не прийшла!
Пані Залевська невдоволено глянула на мене.
— А ви ще смієтесь? Я завжди казала: де в інших людей серце, там у вас стирчить пляшка з горілкою.
— Добре сказано, — відповів я, — але чи не зробили б ви нам честь, шановна пані?..
Вона вагалась, але нестерпне бажання довідатись, може, про дещо перемогло. Я відкрив пляшку шеррі,
Пізно ввечері, коли все стихло, я взяв пальто, ковдру і пробрався коридором до телефону. Ставши навколішки перед столом, де стояв апарат, я накинув собі на голову пальто і ковдру, зняв трубку правою рукою, а лівою знизу притримував пальто. Тепер я був певний, що мене ніхто не зможе підслухати. Бо в пансіоні Залевської вуха були на диво довжелезні. Мені пощастило — Патріція Гольман була вдома.
— Давно ви вже повернулися з свого таємничого побачення?
— Уже з годину.
— Шкода. Якби ж я знав…
— Ні, однаково нічого б не вийшло, — засміялася вона. — Лежу в ліжку і знову температурю. Дуже добре, що повернулася додому рано.
— Температурите? А це чого?
— Ах, нічого особливого. А ви що сьогодні ввечері робили?
— Розмовляв з хазяйкою про міжнародне становище. А ви? Ваша справа вдалася?
— Сподіваюсь, що вдасться.
У мене під накриттям створилася страшенна задуха. Щоразу, коли дівчина говорила, я підіймав “завісу” і похапливо дихав свіжим повітрям, а потім закривав “кватирку” і говорив сам, щільно притуливши рота до трубки.
— Чи є серед ваших знайомих хтось, кого звуть Робертом?
Вона розсміялась:
— Не знаю… Думаю, що ні…
— Шкода. Я б охоче послухав, як ви це вимовляєте. Може, проте, все ж таки спробуєте?
Вона знову розсміялася.
— Ось так, жартома… — сказав я. — Приміром таке: Роберт — осел!
— Роберт-дитина!
— У вас чудова вимова, — сказав я. — А тепер давайте спробуємо з Роббі… Отже: Роббі — це…
— Роббі — це пияк, — стиха вимовив далекий голосок, — а тепер треба спати, я прийняла снотворне, і в голові вже гуде.
— Ну, то на добраніч, спіть спокійно!
Поклавши трубку, я відсунув пальто і ковдру. Випроставшись, я скам’янів. На крок від мене, наче при вид, стояв пенсіонер — фінансовий радник, що мешкав у кімнаті поруч з кухнею. Я щось сердито пробурчав собі під ніс.
— Тсс! — прошепотів він, оскаливши зуби.
— Тсс! — прошепотів я й собі, посилаючи його в думках під три чорти.
Він підняв палець:
— Не розляпаю ні слова… а скажіть: це ви про політику, га?
— Що таке?! — здивувався я. Він підморгнув:
— Не турбуйтесь! Сам належу до крайнього правого крила. Ви потайки розмовляли на політичну тему? Я зрозумів і теж осміхнувся.
— На високополітичну!
Він кивнув головою і прошепотів:
— Хай живе його величність!
— Слава, слава, хай живе! — відповів я. — А тепер ось про що інше: чи не знаєте ви часом, хто винайшов телефон?
Він здивовано похитав лисою головою.
— Не знаєте? І я не знаю. Але той, хто винайшов, — хлопець хоч куди!
IX
Неділя. День перегонів. Останнього тижня Кестер тренувався щодня. А тоді вечорами ми до пізньої ночі розбирали “Карла” аж до найдрібнішого гвинтика, мастили, приводили до ладу. Тепер ось ми сиділи коло складу запчастин і чекали на Кестера — він пішов на стартову площадку.
Зібралися ми тут усі: Грау, Валентин, Ленц, Патріція Гольман і, зрозуміло ж, Юпп — у комбінезоні, шлемі і захисних окулярах. Юпп мав бути напарником Кестера, бо важив найменше. Ленц, щоправда, мав свої сумніви. Він твердив, що Юппові величезні лапасті вуха чинять надто сильний опір повітрю, отож машина або втратить кілометрів двадцять швидкості, або перетвориться на літак.
— Звідки у вас, власне кажучи, англійське ім’я? — запитав Готфрід Патріцію Гольман, що сиділа поруч з ним.
— Мати моя була англійка, її теж так звали-Пат.
— А, Пат — це вже щось інше. Це вже легше вимовляти. — Він видобув чарку й пляшку. — Отже, за дружбу, Пат! Мене звуть Готфрід!
Я пильно подивився на нього. Коли я все ще тупцював навколо проблеми, як звертатися до дівчини, він втнув отаке серед білого дня — йому й непереливки! А вона собі на це сміється і справді називає його Готфрідом!
Але Фердінанд Грау пішов іще далі. Він зовсім здурів і не зводив з дівчини очей. Він декламував звучні вірші і заявив, що писатиме її портрет. Він дійсно сів на якийсь ящик і почав малювати.
— Слухай-но, Фердінанде, старий пугаче, — сказав я, забираючи в нього блокнот, — не зачіпай живих людей, май діло з своїми трупами. І говори більш на загальні теми, бо за дівчину я можу образитись.
— А будете потім пропивати зі мною рештки гонорару за тітку шинкаря?
— Чи все проп’ємо, не знаю. Але дещо допоможемо, це напевно.
— Гаразд. Ну то я вже змилуюсь над тобою, хлопче…
Стукіт моторів, наче кулеметними чергами, зривався то тут, то там на біговій доріжці. Пахло перегаром масла, бензином, рициною. Цей чудовий запах збуджував, як збуджував і чудовий барабанний стукіт моторів!
Поблизу гомоніли автомеханіки в своїх добре устаткованих кабінах. Наші запаси були надто злиденні. Деякий інструмент, запалювальні свічки, пара коліс з резервними покришками, що ми дурно дістали від одного заводу, декілька дрібніших запчастин — оце й усе. Адже Кестер брав участь у перегонах не від якого-небудь підприємства, а приватне. За все треба було платити свої гроші. Тому у нас всього було обмаль.
Прийшов Отто, за ним Браумюллер, уже в костюмі гонщика.
— Ну, Отто, — почав він розмову, — якщо в мене свічки сьогодні витримають, то ти пропав! Та вони не витримають!
— Побачимо! — відповів Кестер. Браумюллер погрозився “Карлу”:
— Стережись мого цокотуна!
Цокотун — це була нова машина Браумюллера, машина важкого типу; вона вважалася за фаворита.
— Ось “Карл” дасть тобі духу, Тео! — крикнув до нього Ленц.
Браумюллер хотів був утнути щось у відповідь на бравому солдатському жаргоні старих часів, але, побачивши з нами Патріцію Гольман, поперхнувся, витріщив на неї очі, осміхнувся якось просто себе та й подався геть.
— Наша взяла! — з задоволенням відзначив Ленц.
Над біговою доріжкою загавкали мотоцикли. Кестер мав уже бути готовим. “Карла” включили до категорії спортивних машин.
— Великої допомоги від нас не сподівайся, Отто, — сказав я, оглядаючи інструмент.
Він махнув рукою.
— Немає в цьому потреби. Якщо “Карл” поламається, то не допоможе й ціла майстерня.
— А може, нам все ж таки виставляти щити, щоб ти знав, як ти ідеш, на якому місці?
Кестер не погодився.
— Адже всі стартують одночасно. То я й сам бачитиму. До того ж ще й Юпп буде стежити.
Юпп енергійно закивав. Він уже аж трусився від збудження і безнастанно їв шоколад. Але це хіба що тепер. Гримне постріл на старті — і він притихне, як черепаха.
— Ну, поїхали! Ні пуху ні пера! Ми випхнули “Карла” на старт.
— Отож не спинись на старті, ти, чортова худобо, — сказав Ленц, поплескавши “Карла” по радіатору. — Не підведи свого старенького тата, “Карле”! “Карл” поїхав, ми дивилися йому вслід.
— Диви-но, от кумедна бандура, — сказав раптом хтось поблизу. — Диви, диви, задній міст — страус, та й годі!
Ленц випростався:
— Це ви чи не про білу машину? — запитав він, почервонівши, як буряк, але ще зберігаючи рівновагу.
— Атож! — відповів йому кремезний автомеханік з сусідньої кабіни, навіть не обернувшись до нього, і подав своєму сусідові пляшку пива. Ленц почав був щось белькотіти від люті і намагався перелізти через низеньку дощану перегородку бокса. Але, хвалити бога, його лайки в боксі не почули. Я потяг його назад.
— Не роби дурниць! — насипався я на нього. — Ти нам і тут потрібний. А ти вже до лазарету захтів?
Уперто, наче осел, Ленц рвався до бійки — він раптом не міг нікому нічого датувати, що стосувалося “Карла”.
— Бачите, — звернувся я до Патріції Гольман, — ось цього навіженого цапа вважають за останнього з романтиків! Чи повірите, що він колись і вірші писав?
Це було вразливе місце Готфріда — він зразу ж вгамувався.
— Це було давно, ще задовго до війни, — сказав він, ніби перепрошуючись. — А до того ж, дитинко, шаліти під час перегонів — хіба ж це сором? Ну, скажіть. Пат?!
— Шаліти — це взагалі не сором… Готфрід урочисто вклонився:
— Добре сказано!
За гуркотом моторів нічого не було чути. Повітря здригалося. Здригалися земля й небо. Поле мчало мимо.
— Іде передостаннім, — пробурчав Ленц. — От бестія, знову заговтався на старті…
— Байдуже! — відповів я. — Старт — це для “Карла” біда! Він повільно одривається, але потім ти його й не вдержиш.
Гуркіт трохи вщух, тоді залунала мелодія гучномовців. Ми не повірили власним вухам: Бургер, один з найсильніших конкурентів, зовсім не рушив з місця.
Машини з гуркотом наближались до нас. Здаля вони підскакували по доріжці, як сарана, далі більшали й більшали і промчали нарешті навпроти нас повз трибуни, завернувши на довгому повороті, їх було шестеро, Кестер все ще йшов передостаннім. Ми тримались напоготові. Від повороту чути було то сильніший, то слабший відгомін гуркоту машин. За поворотом уся зграя рвонулась вперед. Одна машина йшла попереду всіх, щільно за нею — друга й третя, а за ними — Кестер. На повороті він обійшов одну і був тепер четвертим.
З-за хмарин виглянуло сонце. Широкими смугами світло й тіні линули на бігову доріжку, вона раптом стала плямистою, як тигр. Тіні від хмарин ковзали по людській юрбі на трибунах. Завзяття моторів пронизало нас, наче звуки грандіозного хоралу. Ленц нетерпляче крутився туди й сюди, я розжував зубами сигарету, Патріція Гольман, роздуваючи ніздрі, жадібно втягувала повітря, як молоде лоша весняним ранком. Тільки Валентин та Грау мирно сиділи під яскравим сонячним промінням.
Велетенський пульс машин знову застукотів коло трибун. Ми напружено вдивлялись у Кестера. Він захитав головою — не хотів міняти покришок. Тепер він дещо вирвався вперед — зрівнявся з задніми колесами третьої. Тут машини помчали по нескінченній прямій.
— От чорт! — Ленц відпив ковток із пляшки.
— Він на це натренувався, — звернувся я до Патріції Гольман, — обганяти на поворотах. В цьому він фахівець!
— А трохи ковтнути з пляшечки, Пат? — запитав Ленц.
Я кинув на нього сердитий погляд. Він, не кліпнувши очима, витримав мій погляд.
— Краще вже із склянки, — відповіла Пат. — Я ще не навчилась пити з пляшки.
— Так я й знав! — Готфрід простяг руку і вхопив склянку. — Це недоліки сучасної системи виховання.
У наступних кругах пасмо машин розтяглося. Першим ішов Браумюллер. Перші чотири машини поступово вийшли вперед на якихось триста метрів. Кестер зник за трибуною, зрівнявшися з третім гонщиком уже й передніми колесами. І от знову заторохтіли машини. Ми поскакували з місць. А де ж третій? За двома першими несамовито гнався один тільки Отто. Коли ось — ага, загудів і третій! Задні покришки метляли, мов ганчір’я! Ленц злорадісно вискалив зуби, машина спинилася коло сусіднього бокса. Кремезний механік вилаявся. За хвилину машина побігла знову.
Наступні круги нічого не змінили в розстановці сил. Ленц поклав секундомір і почав підраховувати, а тоді сповістив:
— “Карл” ще має дещо в резерві!
— Боюсь, що й інші теж мають, — сказав я.
— Маловіре! — він кинув на мене нищівний погляд, На передостанньому крузі Кестер теж покрутив головою. Він ішов натиск — не міняти покришок! Було ще не так тепло, щоб вони не могли витримати.
Коли машини вийшли на останній круг, над широким полем і трибунами запанувало прозоре й ясне напруження.
— Хапайтеся всі за дерево! — скрикнув я, вхопившись за держак молотка. Ленц ухопив мене за голову, я відіпхнув його. Він оскалився і вхопився за бар’єр.
Гудіння переходило в рев, рев — у шалене виття, виття — у несамовитий стукіт; тонко, із свистом співали мотори на максимальних обертах!.. Браумюллер високо шугнув на повороті, зразу ж за ним помчав другий; задні колеса його здіймали куряву й скреготіли, вони пішли глибше, ближче до центра, очевидно, він хотів, роблячи коротший поворот, обминути першу машину низом.
— Невірно! — закричав Ленц.
Коли ось і Кестер шугнув за ними, з дзижчанням винеслась машина на повороті аж до самого краю, на якусь мить ми скам’яніли — здавалося, він перелетить за бар’єр, але мотор заревів, і машина розвернулась.
— Він розвернувся на повній швидкості! — скрикнув я.
Ленц підтвердив:
— Збожеволів!
Ми перехилилися за бар’єр, тремтячи від збудження, від страху, чи все буде гаразд. Я допоміг Патріції Гольман стати на ящик з інструментами.
— Так вам буде видніше. Спирайтеся на моє плече.
Ось стривайте, він і цього наздожене саме на повороті!
— Уже наздогнав! — скрикнула вона. — Він уже й обминув його!
— Наздоганяє Браумюллера! Боже ж мій милий, а, їй-бо, так! — закричав тепер і Ленц. — Обминув другого і наздоганяє Браумюллера.
Наче з грозової хмари виринули три машини, помчали на нас, ми кричали, як навіжені, кричав і Валентин, чути було і здоровецький бас Грау, — адже Кестерові удався його одчайдушний трюк: на повороті він, ринувши зверху, обігнав другу машину, бо її гонщик прорахувався і на крутому повороті втратив швидкість.
Тепер Кестер шулікою кинувся на Браумюллера, який раптом опинився всього на якихось двадцять метрів поперед нього, — мабуть, чи не забарахлили свічки.
— А дай-но йому, Отто! Дай йому! Бий цокотуна! — ревли ми, махаючи руками.
Машини зникли на останньому повороті. Ленц уголос молився до всіх богів Азії та Південної Америки, просячи допомоги та розмахуючи своїм амулетом. Я й собі дістав свого. Патріція Гольман, спершися на моє плече, вся подалася, вдивляючись уперед, ніби фігура жінки на бугшприті корабля.
Ось вони показались! Мотор Браумюллерової машини все ще пихкав, працюючи з перебоями. Я заплющив очі, Ленц обернувся спиною до бігової доріжки — ми хотіли підкупити долю. Крик змусив нас хутко обернутися. Ми ще встигли побачити, як Кестер, випередивши свого конкурента на два метри, пройшов фініш.
Ленц наче одурів. Він жбурнув інструмент на землю, а на покришках зробив стойку.
— Як ви тоді сказали, — проревів він, ставши на ноги, до механіка-геркулеса, — як ви сказали? Бандура?
— Що ти на мене гавкаєш, чоловіче добрий? —незадоволено відповів механік. І вперше за ввесь час, що я його знаю, останній з романтиків не розлютувався від цієї грубості, а тільки почав вихилятися від реготу.
Ми чекали на Отто — він затримався десь там біля жюрі.
— Готфріде, — промовив раптом чийсь хриплий голос коло нас.
Ми обернулися… Перед нами височіла гора в образі людини: тіснуваті смугасті штани, тіснуватий піджак-маренго і чорний котелок.
— Альфонс! — скрикнула Патріція Гольман.
— Власною персоною, — погодився він.
— Ми виграли, Альфонсе! — знову закричала Пат.
— Здорово, здорово. То я, виходить, запізнився, га?
— Ти ніколи не запізнюєшся. Альфонсе! — сказав Ленц.
— Хотів, власне кажучи, трохи підгодувати вас — оце буженина та трохи солонини — самі реберця. Я все вже нарізав.
— Давай-но сюди та сідай з нами, хлопчино! — гукнув Готфрід. — Зараз ми тобі все розповімо.
Він розгорнув пакет.
— Боже, — здивувалась Патріція Гольман, — цього вистачить на цілий полк!
— Це тільки потім буде видно, — зауважив Альфонс. — До речі, ось ще трохи холодного кюммелю…
Він вийняв дві пляшки.
— Пробки вже вийнято.
— Здорово, здорово, — вимовила Патріція Гольман.
Альфонс доброзичливо їй підморгнув.
Підкотився запінений “Карл”, Кестер і Юпп вискочили з нього. Юпп пишався, ніби молодий Наполеон, вуха його світилися рожево, мов церковні вітражі. В руках він тримав велетенський срібний кубок, дібраний без будь-якого смаку.
— Це вже шостий, — сказав сміючись Кестер.
— Дивно, що людям ніколи не спаде на думку щось інше.
— Тільки оцей глек? — по-діловому запитав Альфонс. — А гроші?
— Є й гроші, — заспокоїв його Отто.
— Тоді в нас грошей — як сміття! — зауважив Грау.
— Буде, здається, непоганий вечір…
— У мене? — запитав Альфонс.
— Справа честі, — відповів Ленц.
— Гороховий суп з свинячим шлунком, вухами та ніжками, — почав Альфонс, смакуючи кожне слово так, що навіть на обличчі Патріції Гольман з’явився вираз глибокої пошани.. — Звичайно, я частую, — додав він.
Підійшов, проклинаючи свою невдачу, Браумюллер, він тримав цілу жменю замащених запалювальних свічок.
— Заспокойся, Тео! — гукнув до нього Ленц. — Перший приз на наступних перегонах дитячих візків тобі забезпечено.
— Можна мені взяти реванш коньяком? — запитав Браумюллер.
— Хоч би й у пивних кухлях! — сказав Грау.
— Навряд чи виграєте, пане Браумюллер, — авторитетно заявив Альфонс, — Кестера я ще ніколи не бачив п’яним.
— “Карла” я теж ніколи ще не бачив поперед себе, — відказав Браумюллер, — хіба що сьогодні.
— Терпи, не гнись, — сказав Грау. — Ось бери чарку, Вип’ємо за занепад культури через машину.
Рушивши в путь, ми хотіли забрати рештки Альфонсового провіанту — там лишалося ще не менш як на двох. Але ми побачили тільки папір.
— Що за чорт, — сказав Ленц, — ага, ось воно що! — він показав на Юппа, що зніяковіло всміхався — в нього були ще повні жмені їжі, а живіт вип’явся, як барабан. — І це рекорд!
Як на мене, то Патріція Гольман мала надто великий успіх у барі Альфонса. Грау я застукав на тому, що він знову набивався малювати її портрет. Вона сміялася й казала, що це для неї задовга справа, що сфотографуватися зручніше.
— Це йому якраз більше до фаху, — сказав я ущипливо. — Може, він потім за вашою фотографією намалює й портрет.
— Заспокойся, Роббі, — впевнено відказав Фердінанд, втупивши в Пат свої великі блакитні дитячі очі. — Ти від горілки лютієш, а я стаю людянішим. Ось у тому й різниця між нашими поколіннями.
— Він років на десять старший за мене, — подав я репліку.
— А це, на сьогодні, — різниця на ціле покоління! — вів далі Фердінанд. — На ціле життя! На ціле тисячоліття! Хіба ж ви, хлопці, знаєте, що таке життя? Ви ж боїтесь своїх власних почуттів. Ви не пишете листів — ви розмовляєте телефоном, ви не мрієте, ви їдете з коханою у недільну екскурсію, ви розсудливі у коханні і нерозсудливі в політиці — жалюгідне плем’я!
Я слухав його одним вухом, бо другим наслуховував, що казав Браумюллер. А він, дещо похитуючись, саме умовляв Патріцію Гольман учитися в нього водити машину. Він, мовляв, навчить її всім своїм трюкам.
Тільки трапилась нагода, як я одвів його осторонь.
— Дуже нездорово для спортсмена, Тео, приділяти стільки уваги жінкам.
— Мені це не завадить, — відказав він, — у мене залізне здоров’я!
— Добре. Тоді я скажу тобі про щось таке, що й для тебе буде здорово, як дістанеш оцією пляшкою по голові…
Він оскалив зуби.
— Кинь сокирку під лавку, хлопчику! Знаєш, по чому пізнають джентльмена? Він поводить себе пристойно, навіть коли і п’яний. А ти знаєш, хто я такий?
— Знаю. Хвалько!
Мене не турбувало, що хто-небудь з них насправді візьметься до дівчини; цього поміж нас не було. Але в мене не було такої впевненості щодо дівчини — могло статися, хтось із них раптом їй би дуже сподобався. Ми ще були надто мало знайомі для того, щоб я не відчував небезпеки. А коли взагалі можна не відчувати такої небезпеки?
— Давайте підемо собі непомітно, — запропонував я.
Вона погодилася.
Ми йшли вулицями. Мрячило. Туман, сріблястозелений туман насувався на місто. Взявши руку Пат, я засунув її до кишені свого пальта. Так ми ходили довго.
— Стомилися? — запитав я.
Вона похитала головою і посміхнулась.
Я показував на кафе, мимо яких ми проходили.
— Може, кудись зайдемо?
— Ні. Знову те саме — не хочеться.
Ми пішли далі, дійшли до цвинтаря. Він був наче тихий острів серед кам’яного потоку будівель. Дерева шуміли, але верхівок не було вже видно. Ми знайшли вільну лаву і сіли.
На обочині вулиці дрижали великі оранжеві плями — сяйво ліхтарів. Усе густіший насувався туман. Туман і світло — одвічна казка. Хрущі сп’яніло злітали з лип, кружляли навколо ліхтарів, з розбігу стукались об вогке скло. Туман заворожував навколо все, підносив кудись у височінь, пускав у глибину — готель навпроти нас був уже океанським пароплавом з освітленими каютами над чорним морем асфальту, сірий силует церкви став фантастичним парусним судном з високими щоглами, що губилися десь високо в сірочервоній заграві, а ось і каравани будинків почали рухатись, кудись пливли…
Ми мовчки сиділи рядом. У тумані все ставало нереальним, фантастичним, і ми — теж. Я подивився на дівчину — в її широко розкритих очах виблискувало сяйво ліхтарів.
— Іди ближче до мене, — сказав я, — бо туман понесе тебе геть…
Вона повернула до мене личко… Воно всміхалося, уста були напіврозкриті, зуби виблискували, великі очі дивилися на мене, але мені видавалося, ніби вони мене зовсім не бачать, ніби вона всміхається не мені, а сіро-сріблястим тіням, що пливуть повз нас, ніби її причарували подихи вітру у верхів’ях дерев, струмочки туману, що котилися вниз по стовбурах, ніби вона прислухається до глухого, неясного заклику, що лунає десь поза деревами, десь за краєм світу, ніби їй оце зараз треба встати й піти геть, крізь туман, впевненим кроком кудись просто себе, піти за глухим таємничим покликом землі і життя.
Ніколи не забуду цього обличчя, ніколи не забуду, як воно потім прихилилося до мене, як воно мовчки прибрало повного виразу, як сповнилось ніжності і ласки, тихого сяйва, наче розквітло; ніколи не забуду, як її губи розкрилися мені назустріч, як очі її наблизилися до моїх, як вп’ялися в них, запитливі, серйозні, великі і блискучі, як вони потім повільно закрилися, ніби здаючись…
А туман усе насувався… Хрести на могильних пам’ятниках неясно височіли за імлистою завісою. Я загорнув Пат до себе в пальто. Місто зникло. Час зупинився.
Так ми сиділи довго. Потроху міцнішав вітерець, тіні заколивалися перед нами в сірому тумані. Заскрипіли чиїсь кроки, почулося тихе мурмотіння, потім приглушене бренькання гітар. Я підвів голову. Тіні наближалися, перетворювалися на темні фігури, сходилися в коло. Запанувала тиша. І раптом пролунав голосний спів:
Я аж підскочив… Потім прислухався. Що це там таке? Хіба це ми десь на небі? Це ж бо був справжнісінький хор, жіночий двоголосий хор…
— Вставай-но, грішнику убогий… — залунало над кладовищем у ритмі полкового маршу.
— Це щось зовсім незрозуміле, — сказав я, витріщивши очі на Пат.
— Іди, покайся і молись, — прозвучало далі вже в швидкому темпі.
І раптом я здогадався:
— Святий боже, та це ж “армія спасіння”!..
— Тікай від згуби, гріх тамуй, — закликали знову тіні, переходячи до кантилени високих тонів.
У карих очах Пат заблимали вогники, губи її здригалися, плечі тремтіли.
Хор нестримно заревів з усієї сили:
— Пекла жар, вогненні муки-
Це для грішника розплата;
Бог до тебе простре руки —
Кайся, блудний сину й брате!
— Ану, тихо там, чорти б вас забрали! — проревів раптом чийсь сердитий голос із туману.
На мить запанувала тривожна тиша. Але “армія спасіння” звикла до обструкцій. Хор заспівав ще дужче.
— Чого жадаєш в світі ти, самотній? — зазвучало жалібно в унісон…
— Дівчат лапати жадаю, щоб вам добра не було, дайте хоч тут спокій, — залунав той самий сердитий голос.
— Бісове діло зваблює тебе, — прозвучало з несподіваним піднесенням у відповідь.
— Ви, старі шкапи, давно вже не можете мене звабити! — хутко відповіли з туману.
Я аж пирснув зо сміху. Та й Пат не змогла вже більше стримуватись. Ми аж затрусилися від сміху — адже на цвинтарі відбувалась справжня дуель. В “армії спасіння” добре знали, що лави тут були притулком для закоханих пар, які не мали куди дітись у великому місті. Отож “армія спасіння” взялася до солідної операції — зробила в неділю облаву на грішні душі. Побожно, благочестиво й голосно ревли любительські голоси свій текст, а гітари своїм бреньканням створювали гучний акомпанемент.
Цвинтар потроху оживав. З туману почулися вигуки, хихикання. Здавалося, ніби всі лави були зайняті. До самотнього борця за волю кохання приєдналися невидимі, але численні однодумці. Швидко організувався хор протесту. У цьому взяли участь, мабуть, і колишні військові, яких розбурхала мелодія маршу, бо незабаром могутньо залунала невмируща пісня:
— У Гамбургу я побував, там бачив світ прекрасний…
— О, не пручайся більше ти, — проверещав ще раз хор аскетів, капелюхи закивали — армія спасіння відчула себе в стані облоги.
І зло перемогло: з грубих горлянок у відповідь заревло на всю силу:
— Своє ім’я я не назву, бо я продажна дівка…
— От тепер час і нам піти, — звернувся я до Пат. — Пісню я цю знаю. В ній чимало куплетів, один кращий за інший. Ходімо звідси!
От і знову місто — гучали машини, гуділи колеса. Але воно було, як і раніш, заворожене. Туман перетворив автобуси на великих казкових звірів, автомашини нечутно сновигали вулицями, фари їх світилися, мов кошачі очі, вітрини видавалися барвистими безладними печерами.
Ми пішли вулицею повз цвинтар, перейшли товкучку. У замряченому повітрі височіли каруселі — галасливі башти, сповнені музики і блиску… Чортове колесо іскрилося пурпуром, золотом і сміхом; синіми вогнями мерехтів лабіринт.
— Благословенний лабіринт! — вирвалося в мене..
— Чому? — запитала Пат.
— Адже ми якось побували там удвох…
Вона кивнула головою.
— Мені видається, ніби це було колись дуже-дуже давно…
— Може, підемо туди ще раз?
— Ні, — сказав я, — тепер уже не треба. Хочеш чогось випити?
Вона відмовилась. Вигляд її був прекрасний — туман оповивав її, наче легенькою вуаллю, під якою вона ще яскравіше променіла.
— Ти, може, стомилася?
— Ще ні…
Ми підійшли до палаток з кільцями й гачками. Попереду висіли карбідні лампи, світло їх було біле, різке.
Пат глянула на мене.
— Ні, — сказав я, — сьогодні не накидатиму. Жодного кільця. Хоча б була нагода виграти усю винницю Олександра Македонського.
Ми рушили далі через площу та міський сквер.
— Отут десь мусить бути daphnia indica, — зауважила Пат.
— Так, її запах чути над газонами вже здалека. Чути зовсім ясно. А може, ні?
Пат подивилась на мене.
— Ні, таки справді чути…
— Вона, мабуть, розквітла. І пахне тепер на все місто…
Я обережно озирнувся направо й наліво, чи немає де вільної лави. Але чи завинила тут daphnia indica, чи неділя, чи ми самі, але лави я не знайшов. Усі були зайняті. Я глянув на годинник. Було вже запівніч.
— Ходімо до мене, — звернувся я до Пат, — там ми будемо справді тільки удвох…
Вона не відповіла нічого, але ми пішли назад. Коло цвинтаря ми побачили щось несподіване. “Армія спасіння” дістала підкріплення: хор вишикувався аж у чотири шеренги. І це вже були не тільки “сестри” — аж два ряди “братів” у формі вишикувались із ними разом. Спів лунав тепер не на два голоси, а аж на чотири, як орган. У ритмі вальса понад надгробними пам’ятниками розносилось: “Небесний Єрусалиме…”
Опозиції було й не чути. Її наче змело геть.
— Наполегливість! — говорив завше мій директор гімназії Гіллерман. — Краще наполегливість і ретельність, аніж геній та безпутність.
Відімкнувши двері, я розмірковував тільки одну мить, тоді ввімкнув світло. Жовтий, огидний коридор розверзся перед нами, як довга кишка.
— Заплющ очі, — стиха сказав я Пат, — бо це видовище хіба тільки для задубілих нервів.
Одним ривком я підняв її на руки й, повільно йдучи своїм звичайним кроком, так ніби я був сам один, поніс її мимо чемоданів і газових плиток аж у свою кімнатку.
— Аж страшно, га? — говорив я збентежений, озираючись на плюшовий гарнітур, що стояв перед нами.
Ех, тепер стали б у пригоді парчеві крісла пані Залевської, килим, лампа Гассе…
— Зовсім не так страшно, — сказала Пат.
— Та де там не страшно, — заперечив я, підходячи до вікна. — Але принаймні перспектива з вікна прекрасна. Може, підсунемо до вікна крісла?
Пат ходила по кімнаті.
— Зовсім тут не так-то й погано… Насамперед тут тепло, а це ж чудесно…
— Тобі хіба холодно?
— Я люблю тепло, — відповіла вона, злегка піднявши плечі. — Не люблю холоду й дощу. До того ж вони мені просто шкідливі.
— Боже ж мій! А ми весь час сиділи надворі та ще в такий туман…
— Тим краще тепер побути тут…
Вона потягнулася, а тоді знову заходила по кімнаті своєю красивою ходою. Зніяковілий, я швидко озирнувся. Хвалити бога, великого безладу в кімнаті не було. Свої подерті нічні пантофлі я одним рухом ноги жбурнув під ліжко.
Пат стала перед одежною шафою і глянула нагору. Там лежав старий чемодан, подарований мені Ленцом. Чемодан був заліплений різнобарвними етикетками з часів його пригодницьких мандрівок.
— Ріо-де-Жанейро, — перечитувала Пат, — Манаос, Сант-Яго, Буенос-Айрес, Лас Пальмас.
Вона засунула чемодан глибше й підійшла до мене.
— І це ти вже там скрізь побував?
Я щось промимрив. Вона взяла мене за руку.
— Давай розказуй мені про це… Про всі ці міста… Це ж чудесно, подорожувати по таких далеких країнах…
Що було робити? Ось вона була переді мною, прекрасна, юна, повна надій, — метелик, що якимось щасливим випадком влетів до моєї обшарпаної злиденної кімнати, залетів до мого нікому не потрібного, безглуздого життя, ось він у мене, але — один тільки подих, він здійметься, полетить, і нема його більше-отож лайте мене, проклинайте, але я не міг інакше, я не міг сказати “ні”, не міг сказати, що я там ніколи не був, принаймні не міг так сказати саме в цей момент.
Ми стояли біля вікна, туман насувався, просякав крізь шибки, а мені ввижалося, що там десь за туманами чатує щось мовчазне, приховане, минуле, дні липкого страху, пустка, грязюка, пошматоване, зотліле існування, безпорадність, пропаща сила безглуздо відтарабаненого життя, — а тут, ось біля мене, в нічному присмерку, так приголомшуюче близько, — легкий віддих, незбагнене сучасне, тепло, ясне життя, — треба було його втримати, здобути… Я почав:
— Ріо… Ріо-де-Жанейро — казкова гавань… Сім разів вигинається море, створюючи бухту, а над нею височить і мерехтить білими будинками місто…
Я розповідав про гарячі міста і нескінченні рівнини, про жовтий намул річок, про мерехтливі острови з крокодилами, про ліси, де губляться дороги, про ягуарів, що скрикують уночі, коли річкою пливе стиха пароплав, пливе крізь задумливі пари ванілі, аромат орхідей, запах тління й темряву… Про все це я чув від Ленца, але тепер мені здавалося, ніби я все це пережив сам — так по-дивному якось змішалися спогади і пориви з бажанням осяяти своє обмежене, темне, заплутане життя якимсь блиском, щоб не пустити від себе це незбагненне прекрасне обличчя, цю раптом виниклу надію, це розквітле щастя, якого я сам, такий як я є, не був вартий. Потім колись я все поясню, потім, коли стану чимсь більшим, коли все стане певнішим, але не тепер…
— Манаос, — казав я, — Буенос-Айрес, — і кожне слово було просьбою і благанням.
Ніч. Надворі почався дощ. Краплини його падали м’яко, ніжно. Вони вже не лопотіли, як місяць тому, коли натрапляли на голі гілки лип, тепер вони тихенько шаруділи, пробиваючись до молодих, податливих листочків, стікаючи по них униз — це було містичне свято таємничого просякання аж до коріння дерев, звідки вони знову потечуть угору, щоб стати листочками, які знову чекатимуть весняними ночами на дощ.
Запанувала тиша. Замовкли вулиці, на тротуарі мигтів одинокий ліхтар. Ніжне листя дерев, освітлене знизу, здавалося майже білим, мало не прозорим, а верхівки мінилися, як ясноцвітні паруси на вітрі.
— Послухай, Пат, дощ…
— Чую…
Вона лежала біля мене. Волосся її темною плямою вирізнялося на білій подушці. На фоні цієї чорної плями обличчя видавалося дуже блідим. Одне плече дещо піднялось угору і виблискувало в якомусь непевному світлі, як матова бронза, вузенька смужка цього світла падала й на її руку.
— Диви-но, — сказала вона раптом і підняла до того світла обидві руки.
— Це чи не від ліхтаря надворі, — сказав я.
Вона підвелася. Тепер і обличчя її було осяяне, світло шугнуло по її плечах, по грудях; жовте, як полум’я воскової свічки, воно мінилося, зливалося, ставало оранжовим, крізь нього блимали сині кола. і раптом поза спиною Пат засяяв ніжночервоний ореол, він метнувся вище і повільно поповз по стелі…
— Це з того боку вулиці світлова реклама сигарет.
— От бачиш, як гарно в твоїй кімнаті.
— В ній гарно, бо ти тут. Ця кімната ніколи не буде вже такою, як була раніше, бо ти тут побувала.
Вона стала в ліжку на коліна, вся осяяна блідою блакиттю.
— Але ж я тепер часто буватиму тут, часто…
Стомлений, спокійний, щасливий, я лежав тихенько, дивлячись на неї. Я бачив усе, ніби уві сні — ніжному, ясному сні.
— Яка ти прекрасна. Пат! Прекрасна, саме так, прекрасніша, ніж у будь-якому вбранні!
Вона посміхнулась і схилилася до мене.
— Ти повинен мене дуже, дуже кохати, Роббі! Не знаю, що я й робитиму без кохання!
Очі її втупилися в мої. Обличчя щільно наблизилось до мого. Воно було сповнене життя, пристрасної сили.
— Ти повинен міцно тримати мене в руках, — шепотіла вона, — мені потрібен хтось, щоб мене міцно тримав. Інакше я впаду. Мені страшно…
— Подивитись на тебе, то не скажеш, що тобі страшно, — відказав я.
— А мені от страшно. Це я тільки удаю, ніби мені не страшно. А насправді — страшно. Навіть часто.
— Не бійся, я міцно триматиму тебе в руках, — сказав я, все ще перебуваючи в тому ж нереальному стані напівсну, в якомусь прозорому, далекому сні. — Я триматиму тебе в руках як слід, Пат. Ти й уявити собі не можеш, як міцно…
Вона взяла моє обличчя в руки.
— Правда?
Я кивнув головою. Плечі її одсвічували зеленим, наче були глибоко в воді. Я схопив її за руки і притягнув до себе — наче хвиля насунулась на мене, м’яка хвиля, що світилася, дихала, рвонулася вгору і заплеснула все.
Вона спала в мене на руці. Я часто прокидався і дивився на неї. Здавалося, ночі не буде й краю. Ми жили десь поза межами простору й часу. Все сталося так швидко, що я ще не міг цього збагнути. Я не міг збагнути, що мене може кохати якась людина. Мені було добре зрозуміло, що для чоловіка я міг бути добрим товаришем, але мені важко було уявити собі, що мене може покохати жінка. Я думав, що це, мабуть, триватиме оцю тільки ніч; прокинусь — і все мине.
Темрява посіріла. Я лежав тихо-тихо. Рука моя у Пат під головою отерпла, я її не відчував. Але я й не ворухнувся. Тільки коли вона повернулася вві сні і притулилася до подушки, я витяг руку. Тихенько вставши, я безшумно почистив зуби, поголився. Взяв трошки одеколону, намочив волосся, шию. Дивно це якось було — беззвучні рухи в напівтемній кімнаті, голова, повна думок, надворі темні обриси дерев. Обернувшись, я побачив, що Пат лежить з розплющеними очима і дивиться на мене. Я застиг на місці:
— Іди сюди, — покликала вона.
Підійшовши, я сів на ліжко.
— Чи це все ще правда? — запитав я.
— Чого ти питаєш?
— Не знаю. Мабуть, тому, що вже ранок.
Розвиднялось.
— Ти тепер дай мені мої речі, — сказала Пат.
Я підняв з підлоги тонку шовкову білизну, її була маленька жменька, легка, як пух. Я тримав її в руці. “Навіть і це щось зовсім інше, — подумав я собі. — Хто ось таке носить, той не такий, як усі. Не збагну я таку людину, ні, не збагну”.
Віддав їй речі. Вона обняла мене за шию і поцілувала.
Тоді я повів її додому. Ми розмовляли мало, ідучи рядом у сріблястому світлі раннього ранку. Візки молочниць гуркотіли по бруку; розносили газети. Якийсь старий спав, сидячи перед будинком. Підборіддя його трусилося, наче мало от-от одвалитись. Проїздили на велосипедах розвізники булочок — на вулиці пахло свіжим теплим хлібом. Високо над нами літак занурювавсь у блакить.
— Сьогодні? — спитав я у Пат перед під’їздом.
Вона тільки посміхнулась.
— О сьомій? — запитав я.
Вона аж ніяк не виглядала стомленою, була свіжа й бадьора, наче спала довго-довго. На прощання поцілувала мене. Я постояв перед будинком, поки не побачив, що в її кімнаті спалахнуло світло.
Тоді пішов назад. По дорозі мені багато чого спало на думку такого, що треба б було їй сказати, багато хороших слів. Я блукав вулицями і думав про те, що б я тільки міг сказати і зробити, коли б не був такий, як я є.
Потім пішов до критого ринку. Машини з городиною, м’ясом і квітами були вже там. Я знав, що тут за ту саму ціну можна купити втроє більше квітів, ніж у крамницях. На всі гроші, які в мене були, я купив тюльпанів. Вони були чудесні, зовсім свіжі, з краплинами води на пелюстках. Мені дали їх цілий оберемок. Продавщиця пообіцяла надіслати їх об одинадцятій годині до Пат. Вона сміялася до мене, обіцяючи це, і додала до букета ще добрий кущик фіалок.
— Принаймні тижнів зо два буде ваша дама тішитися з цього букета, — сказала вона. — Тільки час від часу треба вкидати в воду таблетку пірамідону.
Я кивнув головою і дав їй гроші. А тоді помаленьку побрів додому.
X
Форд стояв у майстерні готовий, відремонтований. А нова робота не надходила. Треба було щось шукати.
Ми з Кестером пішли на аукціон. Там продавався таксомотор, і ми вирішили його купити. Таксомотори завжди досить легко було перепродати.
Аукціонний зал містився у флігелі, в одному з північних районів міста. Крім таксі, там продавалася ціла купа різних речей. Деякі з них стояли у дворі. Ліжка, розхитані столи, позолочена клітка з папугою, що кричав “Будь здоровенький, любчику!”, годинник-тумба, книжки, шафи, старий фрак, кухонні стільці, посуд — увесь злиденний мотлох покаліченого безнадійного життя.
Коли ми прийшли, було ще рано, аукціонера ще не було.
Я почав копатися у виставлених речах і роздивлятися деякі книжки; це були затріпані дешеві примірники грецьких та римських класиків з багатьма рукописними нотатками на полях. На збляклих, пошарпаних сторінках були вже не вірші Горація чи пісні Анакреона — це був зойк злиденного, безпорадного, загиблого життя. Комусь ці книжки були захистком, він тримався за них аж до останку, а хто вже їх здав сюди, на аукціон, тому прийшов край.
Кестер через моє плече глянув на книжки.
— Сумна штука оце, га?
Я ствердно хитнув головою і показав на інші речі:
— Та й це теж. Кухонні стільці та одежні шафи не принесуть сюди для розваги.
Ми підійшли до автомашини, що стояла в кутку двора. Лакіровка була стара, облуплена, але машина чиста, навіть і грязезахисні крила були чисті. Присадкуватий чоловік з грубими руками, що безпорадно звисали додолу, стояв поблизу і байдуже дивився на нас.
— Ти оглянув машину? — спитав я Кестера.
— Ще вчора, — відповів він. — Розхитана вже добре, але тримали її в бездоганному порядку.
Я погодився:
— Та воно й видко. Машину ще й сьогодні вранці помито. Цього тобі аукціонер не зробить.
Кестер похитав головою і кинув погляд на присадкуватого чоловіка.
— Це чи не власник. Він і вчора тут був — чистив машину.
— От біда, — вирвалось у мене, — вигляд у нього, як у собаки, що потрапив під колеса…
Якийсь молодик ішов через двір до машини. На ньому було пальто з паском, але у всій фігурі — щось неприємно хвацьке.
— Оце, мабуть, та лайба! — сказав він, звертаючись ніби чи до нас, чи до власника машини, і постукав своєю тростинкою по кришці радіатора.
Я помітив, що в очах присадкуватого чоловіка щось здригнулось.
— Нічого, нічого, — великодушно заговорив молодик з паском, — лакіровка так чи інакше вже й копійки не варта. Солідна бандура! Годиться, власне кажучи, у музей, га?
Він розреготався на цей свій дотеп і, певний свого успіху, глянув на нас. Але ми не засміялись. Тоді він звернувся до власника:
— Що ви хочете за цього дідугана?
Чоловічок проковтнув слину й мовчав.
— Піде як брухт, га? — радісно, аж променіючи від доброго настрою, промекав юнак і знову обернувся до нас: — Панове теж зацікавлені в цій машині? — А тоді, притишивши голос: — Можна домовитися… Купити машину за дурничку, а тоді бариш поділити. Навіщо людям задурно гроші під ноги кидати? До речі: Гвідо Тіс від “АУГЕК’и”.
Він накручував свою бамбукову паличку і підморгував нам по-товариськи, але з відтінком переваги.
“Це двадцятип’ятирічне гадюченя вже знає всі прийоми”, подумав я сердито. Мені зробилося шкода мовчазного чоловічка, власника машини.
— Вам треба було б зватись не Тіс, а якось інакше, — зауважив я.
— Та що ви кажете! — відповів він, думаючи, мабуть, що я хочу до нього підлеститись. Він, очевидно, звик до компліментів з приводу своїх здібностей.
— Авжеж так, — вів я далі, — вам треба було б зватись “Шмаркач”. Гвідо Шмаркач!
Він одскочив назад.
— Ага, — вимовив він нарешті, — двоє проти одного!..
— Якщо в цьому справа, то я згоден піти з вами сам один, куди ви тільки побажаєте.
— Дякую, — холодно відповів Гвідо, — щиро дякую! — і пішов.
Присадкуватий з розгубленим виразом на обличчі стояв, втупившись очима в машину, ніщо його, здавалось, не обходило.
— Не треба нам її купляти, Отто, — сказав я.
— Тоді її купить цей паскуватий звіряка, Гвідо, — відказав Кестер. — Ми нічим не можемо допомогти власникові.
— Це то так, — погодився я. — А все ж тут щось негаразд…
— А де в наш час усе гаразд, Роббі? Повір мені — для цього чоловічка навіть краще, що ми тут. Таж він, може, дістане трохи більше за свою машину. Але я попереджаю тебе: якщо цей паскуватий не вчепиться, то й я не полізу.
Прийшов аукціоніст. Він поспішав, роботи в нього, мабуть, було багато. Адже щодня провадились десятки аукціонів. Перебираючи округлими рухами злиденний мотлох, він почав його продавати. Сипав дубовими дотепами, тримався діловито, як людина, що має щодня діло з злиднями, які його особисто не обходять.
Речі продавались за безцінь. Кілька крамарів скупили мало не все. Коли аукціоніст кидав на них погляд, вони недбало підіймали палець або похитували головою. Але за поглядом аукціоніста стежила часом пара інших очей, очей на змарнілому жіночому обличчі, очі ці дивились на пальці крамарів, як на руки вседержителя — з острахом і надією…
Таксі почали торгувати троє, першим був Гвідо. Він запропонував триста марок — курям на сміх. Присадкуватий чоловічок підійшов ближче. Губи його беззвучно рухались. Здавалося, і він хоче щось запропонувати. Але рука не піднялась, він одійшов.
Наступна пропозиція була чотириста марок. Гвідо накинув п’ятдесят. Охочих поторгуватись, здається, не було.
Аукціоніст оглядав присутніх, виголошуючи:
— Чотириста п’ятдесят марок-раз, чотириста п’ятдесят марок — два…
Власник таксі стояв, розкривши очі і похиливши голову, ніби чекав удару по потилиці.
— Тисяча! — сказав Кестер. Я глянув на нього. — Вона трьох варта, — промурмотів він. — Не можу дивитись, як знущаються з людини.
Гвідо робив нам одчайдушні знаки. Він уже забув, що його назвали шмаркачем, бо ж ішлося про ґешефт!
— Тисяча сто, — промекав він, кліпаючи нам обома повіками. Якби в нього були очі на спині, то він, мабуть” почав би кліпати й ними.
— Тисяча п’ятсот, — сказав Кестер.
Аукціоніст розійшовся — наче капельмейстер, він розмахував своїм молоточком. Це ж бо були гроші, а не дві —дві з половиною марки, як дотепер.
— Тисяча п’ятсот десять, — видушив з себе Гвідо.
— Тисяча вісімсот, — кинув Кестер.
Гвідо постукав себе по лобі і відступився. Аукціоніст метушився. Раптом я згадав про Пат.
— Тисяча вісімсот п’ятдесят! — несподівано вирвалося в мене.
Кестер здивовано озирнувся на мене.
— Ці п’ятдесят я доплачу, — поспішно сказав я. — Це я так, про-всякий випадок-перестраховка…
Кестер кивнув.
Аукціоніст присудив нам машину. Кестер зараз же сплатив гроші.
— Диви на них! — сказав Гвідо, що не міг удержатись і підійшов до нас, наче нічого й не трапилось. — Ми б цю коробку могли купити і за тисячу марок. Адже третього ми враз віднадили…
— Будь здоровенький, любчику! — скрикнув у нього за спиною чийсь жерстяний голос. Це був папуга в позолоченій клітці; до нього саме підійшла черга…
— Шмаркач, — додав я до слів папуги.
Гвідо, знизавши плечима, забрався геть.
— Отож, бачите… — сказав я, підійшовши до власника машини; бліда жінка стояла вже поруч з ним.
— Я все зрозумів, — відповів він.
— Нам би краще не встрявати, — сказав я. — Але тоді ви дістали б ще менше…
Він кивнув головою, нервово перебираючи руками.
— Машина добра, — раптом заговорив він поквапливо, — добра машина, вона цих грошей варта, безперечно варта, ви не переплатили, тут не в машині справа, ні, зовсім не в машині, тут, бачите…
— Зрозуміло, — подав я репліку.
— Ми з цих грошей нічого не дістанемо, — зауважила жінка. — Все заберуть…
— Якось-то воно буде, рідна, — заспокоював її чоловік, — якось виберемося з біди…
Жінка нічого не відповіла.
— Коли вмикаєш, вона перескакує з першої на другу швидкість, — знову заговорив чоловік, — але це не вада, вона як і нова була, то так було.
Він розповідав далі, ніби мова йшла про дитину:
— Машина вже три роки в нас, і ніколи нічого не трапилось. Ось тільки… спочатку я хворів, а тоді один тут мене підвів… приятель один…
— Негідник один, — суворо сказала жінка.
— Облиш, матусю, — сказав чоловік, кинувши на неї погляд, — я викараскаюсь знову… Правда, матусю?
Жінка не відповіла. Чоловік обливався потом.
— Дайте мені вашу адресу, — сказав Кестер. — Може, нам колись потрібен буде водій…
Чоловік старанно написав адресу своїми огрубілими, чесними руками. Я глянув на Кестера; ми обоє розуміли, що було б чудо, коли б з цього та щось вийшло. А чудес тепер не бувало. А як і бували, то хіба тільки негативного характеру.
А чоловік і далі говорив, як у лихоманці. Аукціон закінчився. Ми лишилися у дворі самі. Колишній власник машини давав нам поради, як поводиться взимку стартер. При цьому він щоразу знову хапався за машину. Нарешті — заспокоївся.
— Ну, ходімо вже, Альберте, — сказала жінка.
Ми подали йому руку. Подружжя рушило з двору. Ми зачекали, поки вони відійдуть далі, а тоді завели машину.
