“Україна в огні” дуже скорочено (переказ)

“Україна в огні” – кіноповість Довженка про часи Другої світової війни, яка вражає жорстокістю та мужністю людей.  Дуже стисло “Україна в огні” не донесе всіх страждань героїв.

“Україна в огні” переказ (аудіокнига)

“Україна в огні” дуже скорочено

Одного літнього тихого дня у саду зібралася родина колгоспника Лавріна Запорожця й співала улюблену пісню матері “Ой піду я до роду погуляти”. У Тополівку приїхали гості — сини Запорожця:

1. Роман — лейтенант прикордонних військ,
2. Іван — артилерист,
3. Савка — чорноморець,
4. Григорій — агроном,
5. Трохим — батько п’ятьох дітей.

“І дочка Олеся — всьому роду втіха. Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень”. Співали, а в матері Тетяни — усе життя перед очима: і горе, і радощі, і турботи, і невпинна праця на велику родину з дрібними дітками. Вона раділа, що нарешті зібралися всі укупі пошанувати її п’ятдесяти п’ятиліття.

Та цей день минув не так добре, як хотілося б. Наступали німецькі війська, тому мати проводжла синів у армію. Першим загинув за Вітчизну Савка. Потонув стогін матері у “морі людського плачу і скорбот, у розлуках, у реві моторів”.

У цей час через село, на схід, машинами втікали люди від наступу німців. І не могли зрозуміти один одного селяни та “втікачі”: одні не могли покинути рідну землю, а інші  вважали, що селяни нацистів чекають. Так і почали вважати люди один одного ворогами.

Олеся стояла край села біля криниці та напоювала бійців, які йшли на війну, прохолодною водою. Тетяна Запорожчиха полола город, поки її не прострочило кулеметом з ворожого літака. Горіли жита, ревла худоба, з аеропланів летіли бомби.

Лаврін довіз синів до переправи, аж тут ворожі літаки. Брати тікати, тільки мертвий Савка залишився на возі. Батько крикнув синам добиратися до своїх, а сам повернув із Савкою додому. Дорогою його зупинили німецькі диверсанти й забрали коней.

Олеся дивилася на шлях. “Вона не була звичайною дівчиною. Вона була красива й чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала…, як, мабуть, і не снилось ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт-Вікторія, у Парижі, у Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала… Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну…”

Їй спало на думку, що скоро на зміну цим бравим хлопцям прийдуть німецькі загарбники, котрі поглумляться над її дівочістю. Зваживши всі за і проти, дівчина вирішує втратити цноту з солдатом Червоної Армії Василем Кравчиною. Це був кремезний юнак, якого вона запросила до себе додому. Вони були навіть не знайомі до цього, але суворі умови війни змушують молодих людей йти на такі вчинки. Після цієї ночі вони покохали одне одного і пообіцяли зустрітися знову.

Прощаючись, Олеся сказала, що коли станеться так, що вони житимуть удвох, то ніколи не скажуть одне одному поганого слова, навіть не подумають злого. Василь же говорив, що єдиний його шлях тепер до неї — це шлях геройства. І він обов’язково повернеться і любитиме її, якою б вона не стала.

До сусіда Купріяна Хуторного прибігли в розпачі сини з фронту. Сказали, що генерал застрелився, мости підірвані.

Фашисти вторглися в село. Привітно віталися й забирали продукти, різали худобу. Жартували з хазяйками, а потім стріляли в них. Хлопці-дезертири Павло Хуторний та Іван Гаркавенко кинулися тікати, але німці їх схопили, побили й примусили бути поліцаями.

У Києві бенкетувало офіцерство Гітлера. Сюди прилетів сам гауляйтер Кох. У промові він проголосив смерть слов’янству, демократії, національним меншинам та євреям. Кожному солдатові пообіцяв 45 гектарів української землі.

Старий полковник німецької розвідки Ернст фон Крауз простяг своєму синові лейтенанту Людвігу Краузу жменю землі і сказав, що цю землю можна їсти. Людвіг був жорстокий мерзотник, герой шибениць та масових палійств. Інколи він лякав рішучістю та винахідливістю в розправах з ворогами імперії навіть самого батька. Фашистські офіцери стояли й милувалися землею, як раптом старий Ернст почав розповідати молодшому фон Краузу, що українці – страшні люди. “Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки”. Проїжджаючи через село, де німці збиралися повісити старого пасічника Запорожця, бджоли якого закусали чотирьох солдат, фон Крауз захотів дізнатися, про що думає старий перед стратою. Той сказав, що справа їхня програна, раз вони бояться таких старих, як він.

Людвігові стало страшно, але батько сказав, що і в цього народу є слабке місце — вони не вміють прощати одне одному в ім’я загальних інтересів, вони не вивчають історії і двадцять п’ять років живуть негативними лозунгами відкидання бога, власності, сім’ї, дружби! У них немає вічних істин, тому так багато зрадників. Якщо розумно повестися, то вони знищать самі себе.

Німці оголосили збори села. Запропонували обрати старосту, але ніхто не погоджувався. Загарбники загнали людей у холодну воду для того, щоб ті обрали старосту. Усі довго вмовляли Лавріна Запорожця, і він погодився. Але раптово з’являється колишній куркуль Заброда, якого не любили в народі, і Людвіг фон Краузе призначає його начальником поліції. Ернст фон Крауз вирішив зробити Заброду начальником поліції, бо саме там були потрібні такі жорстокі та підлі люди. Запорожець і Заброда й до цього були ворогами, а тепер суперечки між ними спалахнули ще дужче.

Минали місяці, війна не стихала. Все так само відступало військо на схід. Поранені бійці просили місця у машинах, але ніхто не погоджувався. Воєнторгівці раділи, що їдуть до безпечного місця, їх души не могли відчути біль рідного народу. Відступав і Василь Кравчина, тяжко поранений у руку. Сором поїдав його зсередини, він почував себе винним перед народом.

У районному містечку серед метушні й загальної розгубленості до голови Лиманчука прибігли дві дівчини за порадою — що їм робити, адже німці наступають, скоро місто здадуть. Лиманчук наказав не сіяти паніки, ніхто міста не здасть. Він був “великим любителем різних секретних паперів, секретних інструкцій, постанов, рішень… Він засекретив ними свою провінціальну дурість і глибоку байдужість до людини”. Василь Кравчина, що почув цю розмові, порадив дівчатам, тікати і якнайшвидше. “Бо прийдуть німці, понівечать вас, заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей, незгораємий шкаф, … що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту”.

Дезертири, запряжені в ярма замість коней, орали землю. їх поганяв Мина Товченик. Олеся попросила батька заступитися за людей, а той сказав, що коли вони не хочуть орати, то хай ідуть битися з ворогом.

Дивне щось діялось. Люди орали, сіяли, молотили, а хліба не було. Пропадала худоба. Фон Крауз злився, катував народ, але нічого так і не добився. Він прийшов до Запорожця з питанням, де ж дівається хліб і молодь із села, сказав, що доведеться вішати.

Ернст фон Краузе змушує скласти Лавріна список усіх молодих дівчат для відправки на оборонні роботи в Німеччину. Запорожець спочатку не вписав туди доньку Олесю.. На другий день Христя Хуторна докоряла Олесі, бо її батько до списку не включив. Заброда сказав фон Краузу, що не довіряє Запорожцю, бо в списку для відправки його дочки немає. Лаврін усе чув за дверима, увійшов і сказав, що трапилася помилка, він включить до списку й свою Олесю.

У домі Запорожця горе. Плачуть мати разом з Олесею, не може повірити дочка, що батько сам її відправляє на каторгу. До хати зайшов Мина Товченик, Лаврін передав йому листа, а Тетяні сказав увечері до дому не повертатися, бо всяке може тут статися.

Мина прийшов до себе у хату, звелів сину Устимові запрягати коня, а дружині обід накривати. Жінка помітила лист, який Товченик отримав від Запорожця, але чоловік сказав, що це не її справа. А син-поліцай непомітно забрав у нього листа Запорожця до партизанів.

Плаче Олеся, обіймає матір, розуміючи, що останній раз бачить її. Плачуть й інші діти, прощаються з батьками. Не витримали шість матерів та впали на рейки, але поїзд не зупинився. Розстріляли німці ще й декілька людей. Для порядку…

На вокзалі Гаркавенко підійшов до Тетяни Запорожчихи, і сказав, щоб та тікала, бо її чоловіка заарештували.

Лаврін стояв перед фон Краузом побитий та в порваній одежі. Ернст шаленів, бо Лаврін хотів послати листа партизанам. Тоді б вони знищили охорону та забрали всю молодь до партизанського загону. Полковник випитував місцезнаходження партизан, обіцяючи, що не стане катувати Запорожця, а просто повісить, але Лаврін не збирався здаватися. Потім кинули в табір, що був у проваллі за селом. Там, за колючим дротом, він заплакав. Раптом його хтось покликав. Це Мотря Левчиха принесла хліба, картоплі та груш. Але пролунав постріл — і жінка впала мертва. Лаврін хотів дотягтися до вузлика з їжею, але перед ним став Заброда з автоматом. Вони почали говорити, виказуючи свої давні кривди й ненависть. Потім зчепилися через дріт, поки огорожа не порвалася, а начальник поліції не впав задушений. Раптом вискочив Людвіг фон Крауз. Запорожець блискавичним ударом вбив ворога і крикнув в’язням, щоб тікали.

Олеся й Христя кілька разів тікали з поїзда, що віз їх у неволю, але їх наздоганяли, били й везли далі. Нарешті, остання українська станція. Дівчата знову наважилися тікати. Христя кинулася в річку, а Олесю, яка не вміла плавати, схопили жандарми.

Фон Крауз жорстоко помстився за смерть сина. Він спалив село й вбив усіх жителів.

Роман Запорожець, м’який, веселий чоловік, був головним серед партизан. Вороги тікали, а молодь приєднувалась до партизанів, навіть колишні поліцаї. Раптом із лісу вивели якогось чоловіка. Усі впізнали тополівського старосту й хотіли його судити. Той сказав, що хай убивають на радість полковнику Краузу, адже те, що сталося із селом, із ним — тяжче від загибелі устократ. Тут під’їхав Роман, і батько впав непритомний.

У Берліні продавали українських дівчат. Олесю взяла за служницю дружина Ернста фон Крауза. Вона їй наказала розповісти про своє село на Полтивщині, де сподівалася одержати землю.

Раптом принесли лист про загибель сина. Німкеня кинулася до Олесі й хотіла її задушити. Ледве вона вирвалася, вискочила у вікно, і йшла на схід. Ніби якась невидима сила вела її — невмируща воля до життя, роду. Не питайте, якою ціною вона пройшла цю путь, бо не зможете прийняти це, бо вважатимете, що краще вбити її за цю аморальність. Все було на її шляху, але вона все ж таки повернулась до рідного краю. Вона була вже не гарна, не молода й не чорнява, а сива, брудна й змучена. Олеся дійшла до рідного села, і побачила саме згарище та бур’яни… Там вона зустрілася із Христею.

Христя розповіла свою історію: перепливла річку і впала напівмертва, її підібрав італієць капітан Пальма і взяв за дружину. Коли батальйон залишав місто, Христина Хуторна втекла. Коли прокурор загону Лиманчук дізнався, що партизани захопили жінку капітана Пальми, то зрадів і одразу ж заочно засудив її до розстрілу як підлу зрадницю. Він недавно прибув з Великої землі з високою місією чинити суд над відступниками. “Був людиною великої кришталевої чесності і такого ж душевного холоду, який помагав йому не втрачати, як він казав, лінії ні за яких обставин…”

Командир загону не захотів утверджувати вирок прокурора, поки не вчинить допит. Христя йшла, і страшні, образливі слова глушили її. На питання казала правду. Прокурор почав її соромити, звертатися до її гідності й патріотизму. Дівчина у відчаї сказала: “Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі до війни ви міряли дівочі наші чесноти, головним чином, на трудодень і на центнери бурякові?” І додала, що пам’ятає, як товариш прокурор тікав через їхнє село, говорячи їй, що задавати питання про здачу цього населеного пункту — провокація. Так і залишилася під німцями. А знаючи, може б, втекла від них. Тепер він чистий, а вона — ні, і хоче померти. Життя покарало її так, що гіршої кари не придумаєш.

Аж тут втрутився командир, розпитав, хто вона й звідки. Спитав, чи не шпигунка, якщо так, то розстріляють тихенько. Коли ж ні, то хай живе й помститься ворогові за кривди.

Німці відступали, палили все, вивозили, що могли. Люди вилазили з ям та погребів, починали працювати  — копалися в городах, садили дивом збережене насіння.

І знову відступ наших військ. Розлютований Ернст фон Крауз бив селянина по голові, допитуючись, де його сини. Той сказав, що в Червоній Армії, і його звеліли повісити. Ввели диверсанта. Це був Мина Товченик, який одного разу вже ховався на печі в хаті, де було повно німців, чхнув, видав себе і врятувався, крикнувши магічне слово “Партизани!” Мині накинули петлю на шию, а він заспівав фашистський гімн. Тут підіспіли партизани і врятували його.

Як не лютував фон Крауз, як не палив і не вішав, земля тікала з-під його ніг. Скінчив свій ганебний шлях жалюгідним злочинцем у полоні в партизан.

Знову в село входили передові загони. Люди питали, коли ж, нарешті, їм буде порятунок від фашистів. Командир батареї Сіроштан розгнівався і почав докоряти, що вони тут, мовляв, відсиджувалися, поки інші кров проливали. Кравчина сказав своєму бійцеві, що час уже отримувати перемогу не лише над своїм ворогом, а й над самим собою — “над безліччю своїх недостатків, над грубістю, дурістю,… над злом, неуважительностю і, до речі, поганим ставленням до жінки”.

Бійці Червоної Армії та партизани здійснюють вдалі наступи, витісняючи окупантів. Один із партизанів убив фон Краузе за наказом Лавріна Запорожця.

Тривав страшний бій. Грім і гуркіт потрясали все. Атака за атакою. Від снарядів і бомб губився увесь риб’ячий рід, і пташиний, і звіриний. “Одна лише людина могла витерпіти бій…” Бійці Василя Кравчини відбивали вже тринадцяту атаку… З батареї Запорожця ніхто не відповідав: Сіроштан обв’язався мінами і пішов на танк. Поранені бійці втрьох заряджали гармату — у них на всіх було три неповних руки.

Допоміг перемогти фашистів полк ще одного Запорожця.

Роман Запорожець із батьком в’їжджали у рідне спалене село. Олеся стояла біля криниці з відрами. Дівчині хотілося бігти шукати свого Василя, але щось їй підказувало, що Кравчина сам знайде її. І він прийшов — інший якийсь, невимовно мужній та величний, гладив її сиву голову й говорив: “Яка ти красива!”

До спаленої хати прийшли Лаврін, Роман, Іван. Не було серед них матері, діда Демида, Савки, Григорія. Стали вкупі й заспівали улюблену материну пісню.

Уранці Олеся знов проводжала на війну увесь свій рід.