В’ячеслав Липинський коротка біографія політичного і громадського діяча, історика викладена в цій статті.
В’ячеслав Липинський біографія скорочено
Народився 17 квітня 1882 р. в с. Затурці Володимирського повіту (нині Локачинський район) на Волині в родині польського землевласника.
Навчався у Житомирській, Луцькій та Київській гімназіях.
Навчаючись в Першій київській гімназії вступив до української Громади, з чого й почалася його діяльність, спрямована на побудову Української незалежної держави. Вищу освіту здобув у Краківському та Женевському університетах.
В. Липинський — один з організаторів Української демократично-хліборобської партії (1917), посол уряду гетьмана Скоропадського та УНР у Відні (1918—1919). З червня 1919 р. перебував у еміграції. Був фундатором і членом Українського науко вого інституту в Берліні та дійсним членом Наукового товари ства ім. Т. Шевченка в Києві.
В. Липинський — засновник та ідеолог нового українського монархізму, обґрунтуванню якого присвятив свою найвидатнішу публіцистичну працю «Листи до братів-хліборобів».
Одним із перших обґрунтував необхідність побудови Україн ської держави, показавши залежність інтересів народу від того стану, в якому ця держава перебуває.
В українську історичну науку В. Липинський прийшов у той час, коли вона перебувала під неподільним впливом народницької концепції історії, головними представниками якої були М. Костомаров, В. Антонович, О. Лазаревський, М. Драгоманов, М. Грушевський. В основу своїх історіософських концепцій вони ставили діяльність народу, переважно селянських мас, обстоюючи пріоритет соціальних інтересів народу перед інтересами нації і держави.
На відміну від представників народницької школи, В. Липинський вважав, що національна держава відіграє творчу роль у розвитку суспільства. Всі здобутки в культурі, економіці, політиці минулого й сучасності він пов’язував з тими періодами, коли Україна мала власну державність. Перебування в складі сусідніх держав призвело, на його думку, українське суспільство до деградації.
Як історик В. Липинський дебютував публікацією у львівському «Літературно-науковому віснику» дослідження «Данило Братковський —суспільний діяч і письменник XVII ст.» (1909 р.). У цьому самому році виходить його стаття «Генерал артилерії Великого Князівства Руського. З архіву Немировичів», а через рік — «Аріянський соймик в Киселені на Волині в травні 1638 р. Причинки до історії аріянства на Україні».
У 1909 р. В. Липинський видав польською мовою книжку «Шляхта на Україні», в якій обґрунтував ідею активної участі шляхетської верстви України в політичному та національному відродженні Української держави.
Збірник наукових праць «З історії України» (1912) присвя тив пам’яті В. Антоновича, П. Свєнціцького і Т. Рильського, які повернулися до рідного народу, залишивши спольщене середовище тодішньої шляхти. Лейтмотивом книги є переконання, що в умовах, коли починається національно-визвольна боротьба, прагнення до відбудови Української держави набуває реального втілення.
1920 р. В. Липинський написав працю «Україна на переломі 1654—1659. Замітки до історії українського державного будів ництва в XVII столітті», що не втратила актуальності й донині.
«Дві хвилини з подій дореволюційної України». «Україна на переломі…» була спробою духовного переосмислення давно минулої трагедії на тлі сучасної — поразки визвольних зма гань 1917—1922 рр. Отже, В. Липинський узагальнив як попередній, так і сучасний досвід для того, щоб, ураховуючи помилки, показати своїм землякам правильний шлях до успішного втілення в життя української державності. У праці автор розглядає три головні проблеми: проблему побудови Української держави, роль еліти (аристократії) і роль видатної особи (зокрема, Богдана Хмельницького) в історії державності України.
Його книжка «Релігія і церква в історії України» (Нью-Йорк, 1956) стверджувала релігійне коріння українського народу. Животворна сила релігії це нерв історіософської концепції В. Липинського. Причиною наших негараздів, на думку В. Липинського, є «егоїстично-матеріалістична темря ва», що закриває нам шлях до найвищих цінностей».
Помер 14 червня 1931 р. в Австрії. Похований в с. Затурцях на Волині.
