«Залізний острів» – новела з роману О. Гончара «Тронка», її називають твором-засторогою. Читати скорочено твір “Залізний острів” варто, щоб згадати короткий сюжет та головні події.
«Залізний острів» скорочено читати
Події твору відбуваються у дитячому таборі біля моря. Уже з ранку на мальовничому острові чути дитячий щебет. Люди там веселі, безтурботні, але й серед них виділяється Тоня Горпищенко зі своїми вигадками і завзяттям, з дзвінким голосом.
Дівчина нікому не дає поблажок, як і їй самій батько не давав, уміє всякого приструнити. Тоня завжди серед дітей. Вона вміє їх зацікавити, розповісти про кожну рослину й комаху, водить у походи. Дивитися в степу особливо немає на що, то ж вожата веде вихованців до очеретів, до криниці з прісною водою, про яку ходять легенди.
Перед вихідними Тоня дуже хвилюється. Подруги знають, що вона чекає на побачення з хлопцем, і просять начальника табору відпустити її.
Щоб скоротити дорогу дівчина йде до радгоспу через неглибоку затоку, бреде через водорості. Раз–по-раз вона здригається, коли її ніг торкаються медузи.
Тоня дуже хвилюється, скоро вона побачить свого Віталика, який чергував на радіовузлі. Піти він неміг, тому дівчина йшла до його місця чергування.
Радгосп ще спав, коли мокра Тоня пробралася в садок, де спав Віталик. Хлопець одразу ж прокинувся, обійняв її.
Уранці мати Лукія Назарівна поїхала на грузовику в сусідній колгосп, а Віталик із Тонею на мотоциклі степом по в’язких кучугуpax — до моря. Дівчина притискалася до хлопця, здавалося вони мчали швидше вітру.
Нарешті закохані побачили море, на березі якого чорніли водорості. Далеко виднілась рибальська хатина, а біля неї — корова, яка зайшла у воду, щоб врятуватися від спеки. Тварина зацікавлено дивилася на прибулих.
Хлопець і дівчина весело проводили час: купалися, бризкалися, жартували. Віталик лишив свого мотоцикла у далекого родича Сухомлина, якому він часто допомагав смолити човни. Хлопець узяв баркас і зіпхнув його у воду, щоб дістатися до судна, що виднілося на горизонті. Це був покинутий корабель, багато місцевих жителів уже побували там, шукали там свинець та всякі радіодрібнички. Та й Віталик те уже був на ньому. Закохані пливли уже годину, берег уже дуже віддалився, а корабель ніби й не наближався. Тоні стало страшно, вона ніколи так далеко не запливала.
Скоро вони дісталися до залізного острова. Корабель був грізним та похмурим. Висока щогла похилилася, з неї звисали проводи. Тоні тут усе здавалося таємничим та забороненим. Дівчна вхопилася за ілюмінатор і вилізла на палубу. Але вона була настільки розпечена, що босонога дівчина одразу була змішена затанцювати. Тоня попросила Віталика швидко подати їй босоніжки.
Коли хлопець теж піднявся на корабель, то Тоні стало веселіше. Їй «…Хотілось сміятись, кричати, галасувати так, щоб усі почули! їхній крейсер. Двоє їх, двоє закоханих, на великому військовому судні. Ніколи, звичайно ж, не було на цьому військовому судні закоханої пари, щоб отак — він і вона. Лунали тут суворі команди, накази, радіопозивні, номери, шифри — все службове, суворе, владне. А тепер їм скорилося це тисячотонне сталеве громаддя, на сталевій арені могутніх рудо-іржавих палуб владарює сміх, їхня любов!»
Вони оглядали корабель. Тоні все було цікаво — і скловата, і пробоїни, і люки, і рубки, і рвані дірки, і зяючі люки. Коли дівчина спитала, що то за дірки, Віталик зам’явся, перевів розмову на інше й сказав, що полігоном пахне.
Хлопець просить дівчину бути уважною, бо через необережність зірватися вниз. Тоня глянула вгору й побачила дуже високо щось схоже на шпаківню. Це було місце для сигналіста, того, що дивиться вперед. Віталик, як мавпа, чіпко поліз угору. Та коли подивися у море, то раптово зблід. Дівчина зрозуміло, що викликало у нього страх – їх човен був далеко від корабля, його уже було неможливо наздогнати. Мабуть він відв’язався від корабля.
Почало сутеніти. На березі уже було видно вогники. Вони сиділи, як сироти, мерзли, бо залізо швидко вистигло. Заплакана Тоня поклала голову хлопцеві на коліна й задрімала. Віталій винуватив себе, що завів дівчину в таку смертельну пастку.
На цьому залізному острові їх чекаж не тільки спрага й голод, а й бомби, бо це був полігон для нічних тренувальних бомбардувань літаків.
Тоня теж важала себе винною, бо не перешкодила цій небезпечній поїздці. Звісно їх шукатимуть, але хто ж міг подумати, що вони поплили на закинутий корабель.
Віталик думав над способами порятунку. Він вирішив уранці подивитися на двигуни, та спробувати їх запустити. Хлопець сказав коханій, що після такого, вона мала б його ненавидіти. Дівчина ж мала теплі почуття до нього, вона вважала його найрозумнішим та найталановитішим.
Раптом вони побачили літак. Хлопець потяг дівчину у якусь будку. Вона спочатку не зрозуміла чому, та потім до неї дійшло, що корабель — мішень, їх бомбитимуть. Дівчина згадала слова брата про те, як важко бомбити море в зоряну ніч. І про те, як льотчики інколи не повертаються, наче й досі живуть там, у зоряних висотах.
Настав світанок. Хлопець не занепадає духом, він буде шукати, боротись, спробує добути вогню та забордістати води за бортом.
А поки що «ці двійко, що на судні, забравшись на бак, сидітимуть на своєму залізному острові, ждучи нічного удару, сидітимуть, мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства!».
В іншій новелі роману “Тронка” Гончара ми дізнаємося, що їм вдалося врятуватися. Віталик, використавши скельце, добув вогонь і запалив одяг, цей сигнал побачили і їх врятували.
кінець ненормальний