Того дня все навколо потонуло в густому тумані. І саме цього дня голод знову прокинувся в ньому. Він був дуже слабкий, а напади запаморочення ставали такими сильними, що іноді він майже сліпнув. Тепер уже не було нічого дивного в тому, що він раз у раз спотикався й падав. Одного разу, перечепившись, він упав просто на гніздо білої куріпки. У ньому лежали четверо щойно вилуплених пташенят — крихітні грудочки живого тепла, яким не було й доби від народження. Кожне — не більше ніж на один ковток. Він жадібно схопив їх і, не вагаючись, почав запихати живими до рота, розгризаючи між зубами, мов тендітну яєчну шкаралупу. Мати-куріпка з розпачливим криком кружляла над ним. Він замахнувся на неї рушницею, використовуючи її як кийок, але пташка щоразу вислизала. Тоді він почав жбурляти в неї камінням і одним випадковим влучанням перебив їй крило. Куріпка затріпотіла й кинулася навтьоки, волочачи по землі поранене крило, а він рушив слідом.
Ті крихітні пташенята тільки ще більше розпалили його апетит. Він незграбно стрибав і шкутильгав на своїй травмованій нозі, жбурляючи камінням і часом хрипко кричачи. Інколи він переслідував здобич мовчки, лише вперто підводячись після кожного падіння. А коли запаморочення ставало нестерпним, він затуляв очі долонею й кілька хвилин стояв нерухомо, чекаючи, доки світ перестане кружляти.
Погоня завела його на заболочене дно долини. Там, серед мокрого моху, він раптом помітив людські сліди. Це були не його власні — він відразу зрозумів це. Вони мали належати Біллові. Але він не міг зараз зупинитися: поранена куріпка все ще тікала попереду. Спершу він упіймає її, а тоді повернеться й уважно роздивиться сліди.
Урешті-решт він виснажив куріпку. Але й сам виснажився не менше. Пташка лежала на боці, важко дихаючи. Він теж лежав на боці, приблизно за десяток футів від неї, не маючи сил навіть підповзти ближче. І коли до нього почали повертатися сили, вони повернулися й до куріпки. Щойно його голодна рука потяглася до неї, вона затріпотіла й відскочила на безпечну відстань. Погоня почалася знову. Та зрештою спустилася ніч, і куріпці вдалося втекти.
Він же від слабкості перечепився й упав обличчям просто на землю, розбивши щоку об каміння. Наплічник усе ще був у нього за плечима. Довго він лежав нерухомо. Потім повільно перевернувся на бік, машинально завів годинник і так і залишився лежати до самого ранку.
Ще один день минув у густому тумані. Половина останньої ковдри вже пішла на перев’язування ніг. Слідів Білла він так і не знайшов. Утім, це вже не мало великого значення. Голод гнав його вперед із такою невідворотною силою, що ні на що інше не залишалося думок. Хіба що часом він мимоволі запитував себе: а чи не заблукав і Білл так само, як він? Опівдні вага наплічника стала зовсім нестерпною. Він знову поділив золото, але цього разу без жодних вагань просто висипав половину на землю. А надвечір позбувся й решти. При ньому залишилися тільки пів ковдри, бляшане відерце та рушниця.
Його почали мучити марення. Він раптом переконав себе, що в нього все-таки залишився один набій. Той лежить у патроннику рушниці, а він просто забув про нього. І водночас він чудово знав, що патронник порожній. Але нав’язлива думка не відступала. Годинами він намагався її прогнати, аж поки зрештою відкинув затвор і переконався: там нічого немає. Розчарування було таким гірким, ніби він і справді сподівався знайти той єдиний патрон.
Він ішов ще з пів години, коли примара повернулася. Знову почалася внутрішня боротьба, і знову думка не полишала його, аж поки, щоб хоч трохи полегшити душу, він не відкрив рушницю вдруге й не переконався у своїй помилці. Іноді його розум відлітав ще далі від дійсності. Тоді він крокував уперед, мов бездушний автомат, а в голові роїлися дивні фантазії та химерні вигадки, що точили мозок, наче хробаки. Але ці напади тривали недовго: щоразу болісний поклик голоду повертав його до реальності.
Одного разу такий несподіваний удар реальності ледь не позбавив його свідомості. Він похитнувся, ледве втримався на ногах і, хитаючись, мов п’яний, зробив кілька непевних кроків. Просто перед ним стояв кінь. Кінь! Він не міг повірити власним очам. Перед поглядом клубочився густий туман, прорізаний яскравими іскристими цяточками. Він люто потер очі, намагаючись прогнати оману, і тоді побачив, що це не кінь, а великий бурий ведмідь. Звір із настороженою, майже войовничою цікавістю розглядав його.
Чоловік уже наполовину підняв рушницю до плеча, перш ніж згадав, що вона порожня. Він повільно опустив її й витяг із прикрашених бісером піхов мисливський ніж. Перед ним була їжа. Перед ним було життя. Він провів великим пальцем по лезу — ніж був гострий. Вістря теж було гостре. Він кинеться на ведмедя й уб’є його. Але в цю мить серце знову подало свій тривожний сигнал: гуп… гуп… гуп… Потім воно шалено затріпотіло, кров ударила в голову, ніби залізний обруч стиснув йому чоло, і запаморочення знову почало опановувати його.
Відчайдушна відвага раптом поступилася місцем могутній хвилі страху. А що, коли звір сам нападе? У його теперішньому стані він не мав жодного шансу. Чоловік випростався, намагаючись виглядати якомога вищим і загрозливішим, міцно стиснув у руці ніж і втупився у ведмедя важким поглядом. Ведмідь незграбно ступив кілька кроків уперед, підвівся на задні лапи й глухо заричав, наче випробовуючи супротивника. Якби людина кинулася навтьоки, він неодмінно погнався б за нею. Але людина не тікала. Тепер її підтримувала особлива мужність — мужність, народжена самим страхом. Він теж загарчав — люто, страшно, вкладаючи в цей хрипкий звук той первісний жах за життя, що живе в найглибших його коренях.
Ведмідь почав поволі відступати вбік, не перестаючи погрозливо гарчати. Він і сам був спантеличений цією дивною істотою, яка стояла прямо й не виказувала страху. А чоловік не рухався. Він застиг, мов кам’яна статуя, і стояв так доти, доки небезпека не минула. Лише тоді його охопив нестримний тремт, і він безсило опустився на мокрий мох.
Згодом він знову змусив себе підвестися й рушити далі. Але тепер його переслідував новий страх. Він уже не боявся тихої смерті від голоду. Він боявся іншого — що загине насильницькою смертю раніше, ніж виснаження остаточно забере останню іскру волі до життя, яка ще жевріла в ньому. Адже довкола були вовки. Їхнє виття без упину перекочувалося над пусткою, ніби сплітаючи саме повітря в щільну, відчутну тканину загрози. Йому навіть здавалося, що ця невидима небезпека стискає його з усіх боків, мов полотнище намету під сильним вітром, і він мимоволі виставляв руки вперед, ніби намагався відштовхнути її від себе.
Час від часу вовки, по двоє чи по троє, перетинали його шлях. Та вони трималися осторонь. Їх було замало, щоб ризикнути. До того ж вони полювали на північних оленів — беззахисну здобич, яка не чинить серйозного опору. А ця дивна двонога істота, що вперто рухалася вперед, могла подряпати й навіть вкусити.
Надвечір він натрапив на розкидані кістки — залишки вовчого бенкету. Ще якусь годину тому це було маленьке оленя: воно бігало, мекало й було сповнене життя. Тепер від нього лишилися лише чисто обгризені, відполіровані зубами кістки, які ще зберігали ледь помітний рожевий відтінок — останній слід живих клітин, що ще не зовсім згасли. Невже й він сам до кінця цього дня може стати таким самим? Отака вона, виходить, — життя. Марна, швидкоплинна річ. Страждає лише живе. Смерть не знає болю. Померти — це просто заснути. Це означає кінець мукам, відпочинок. То чому ж він не може спокійно прийняти смерть?
Та над цими думками він не затримався надовго. Уже за мить сидів навпочіпки серед моху, затиснувши в роті кістку, і висмоктував із неї ті мізерні рештки життя, які ще забарвлювали її в блідо-рожевий колір. Ледь вловимий присмак м’яса — слабкий, мов далекий спогад, — доводив його до нестями. Він стискав щелепи й люто гриз кістки. Часом тріскалася кістка, часом — його власний зуб. Тоді він почав розбивати кістки камінням, перетворював їх на крихку кашу й ковтав. У поспіху він не раз прищемлював собі пальці важким каменем, але навіть знаходив у собі сили дивуватися, що майже не відчуває болю.
Настали страшні дні — дні снігу й безперервного дощу. Він уже не знав, коли влаштовує собі нічліг, а коли знову рушає в дорогу. Він ішов уночі так само, як і вдень. Відпочивав там, де падав без сил, і повз далі, щойно в ньому на мить спалахувала й трохи яскравіше займалася згасаюча іскра життя. Як людина він уже не боровся. То саме життя в ньому, не бажаючи вмирати, примушувало його рухатися вперед. Він більше не страждав. Його нерви притупилися, заніміли, а свідомість наповнювали дивні видіння й солодкі, майже блаженні сни.
Та незмінним залишалося одне: він без кінця смоктав і пережовував подрібнені кістки оленяти, усі до останньої крихти яких зібрав і ніс із собою. Він більше не переходив через пагорби й вододіли. Майже несвідомо він просто йшов уздовж великої річки, що текла широкою й пологою долиною. Він не бачив ані цієї річки, ані цієї долини. Він майже нічого не бачив — лише свої примарні видіння. Його тіло й душа ніби рухалися поруч, але вже окремо одне від одного, зв’язані лише тонкою, майже невидимою ниткою.
Він прокинувся при ясній пам’яті, лежачи на спині на кам’янистому виступі. Сонце світило яскраво й лагідно, зігріваючи землю. Десь далеко долинав жалібний поклик оленят. Він невиразно пам’ятав дощ, вітер і сніг, але не знав, скільки часу вони його переслідували — два дні чи два тижні.
Довго він лежав нерухомо, відчуваючи, як тепле сонячне проміння проникає в його виснажене тіло й поволі повертає йому крихти сил. Гарний день, подумав він. Можливо, тепер йому вдасться зрозуміти, де він опинився. З великим зусиллям він перевернувся на бік. Унизу текла широка повільна річка. Її вигляд здався йому незнайомим, і це збентежило його. Поволі він простежив очима її звивистий шлях, що широкими петлями пролягав серед похмурих голих пагорбів — ще нижчих, ще пустельніших і безрадісніших за всі ті, які він бачив досі. Без хвилювання, майже байдуже, лише з лінивою цікавістю він перевів погляд туди, де ця дивна річка зникала за обрієм, і побачив, що вона впадає в яскраве, сліпучо блискуче море.
І навіть це не схвилювало його. «Дивно, — подумав він, — мабуть, це чергове марення або міраж. Найімовірніше, просто примара, витвір мого затьмареного розуму». У цьому його ще більше переконало те, що посеред блискучого моря він побачив корабель, який стояв на якорі. Він заплющив очі на кілька секунд, а тоді знову розплющив їх. Дивно… видіння нікуди не зникло. Хоча, зрештою, в цьому не було нічого дивного. Він же знав, що серед цих безкраїх пустель не може бути ні моря, ні корабля, так само, як раніше знав, що в порожній рушниці не може залишитися жодного набою.
Позаду нього почувся дивний звук — хрипке фиркання, схоже водночас і на кашель, і на задушений подих. Дуже повільно, бо тіло вже майже не слухалося від слабкості й заціпеніння, він перевернувся на інший бік. Поблизу нікого не було видно, але він терпляче чекав. Знову долинуло те саме хрипке фиркання й кашель. І тоді між двома гострими кам’яними брилами, за якихось двадцять футів від себе, він розгледів сиву вовчу голову. Гострі вуха вже не стояли сторчма, як у здорових вовків, яких він бачив раніше. Очі були каламутні й налиті кров’ю, голова безсило звисала, ніби звір утратив останні сили. Він раз у раз кліпав під яскравим сонцем. Здавалося, вовк був хворий. Поки чоловік дивився на нього, той знову захрипів і закашлявся.
«Оце принаймні справжнє», — подумав він і повернувся назад, щоб ще раз глянути на світ, який досі здавався йому лише маренням. Але море й далі мерехтіло вдалині, а корабель чітко виднівся на його тлі. То невже це все-таки реальність? Він надовго заплющив очі й почав міркувати. І раптом усе стало на свої місця. Виявляється, він увесь цей час ішов на північний схід, відхилившись від вододілу Діз і забрівши в долину річки Коппермайн. Та широка повільна річка перед ним і була Коппермайном. Те сяюче море — Північний Льодовитий океан. А корабель — китобійне судно, яке зайшло далеко, надто далеко на схід від гирла Маккензі й тепер стояло на якорі в затоці Коронейшен. Він згадав стару карту Компанії Гудзонової затоки, яку колись бачив, і тепер усе видалося йому простим, зрозумілим і цілком логічним.
Він підвівся й зосередився на тому, що потрібно було робити зараз. Ганчір’я, яким він обмотував ноги, давно протерлося, а самі ступні перетворилися на безформні, закривавлені шматки живого м’яса. Останньої ковдри вже не було. Зникли й рушниця з ножем. Десь дорогою він загубив і капелюха разом із захованими в його стрічці сірниками. На щастя, інший згорток сірників, який лежав у тютюновому кисеті під промасленим папером біля грудей, залишився сухим і неушкодженим. Він поглянув на годинник. Стрілки показували одинадцяту, і механізм усе ще працював. Отже, навіть у напівзабутті він не забував його заводити.
Він був напрочуд спокійний і зібраний. Попри страшенну слабкість, болю він майже не відчував. Не відчував і голоду. Навіть сама думка про їжу більше не приносила йому задоволення. Усе, що він робив, підказував не інстинкт, а холодний розум. Він роздер холоші штанів до колін і обмотав ними ноги. Якимось дивом бляшане відерце досі залишалося при ньому. Перш ніж вирушати в ту важку, майже неймовірну подорож до корабля, він вирішив закип’ятити собі трохи води.
Усі його рухи були повільними. Він тремтів, наче людина, вражена паралічем. Коли почав збирати сухий мох для вогнища, виявилося, що він уже не може підвестися на ноги. Він пробував знову й знову, але зрештою змирився й почав повзати навколішки та на руках. Одного разу він наблизився до хворого вовка. Той неохоче відсунувся трохи далі, ледве волочачи себе, й облизав морду язиком, який, здавалося, вже не мав сили навіть нормально зігнутися. Чоловік помітив, що язик у звіра не був здорового червоного кольору. Він став жовтувато-бурим і був укритий шорстким напівзасохлим нальотом.
Випивши близько кварти гарячої води, чоловік відчув, що може підвестися. Йому навіть вдалося йти — настільки добре, наскільки це взагалі можливо для людини, яка помирає. Щохвилини він був змушений зупинятися для перепочинку. Його кроки були слабкими й непевними, такими самими слабкими й непевними, як і кроки вовка, що повільно тягнувся слідом за ним. А коли настала ніч і темрява приховала від очей блискуче море, він зрозумів, що за весь день наблизився до нього не більше ніж на чотири милі.
Усю ніч він чув за спиною хрипкий кашель хворого вовка, а часом десь удалині долинало жалібне мекання оленят. Життя було всюди навколо нього, але то було сильне життя — здорове, повне сил і волі. І він розумів, що хворий вовк не відстає від нього лише тому, що терпляче чекає: хто з них помре першим. Уранці, розплющивши очі, він побачив звіра зовсім близько. Вовк дивився на нього голодним і водночас якимось тужливим поглядом. Він стояв пригнувшись, із підібганим між лапами хвостом, схожий на нещасного, прибитого долею собаку. Від холодного ранкового вітру його пробирав дрібний тремт. Коли ж чоловік звернувся до нього голосом, що ледве народився у вигляді хрипкого шепоту, вовк тільки безсило оскалив зуби.
Сонце піднялося високо й сяяло яскраво. Увесь ранок чоловік, хитаючись і падаючи, просувався до корабля на блискучому морі. Погода була напрочуд гарна. Настало коротке північне «індіанське літо» — ті кілька теплих днів, які інколи дарує сувора тундра. Воно могло тривати ще тиждень. А могло зникнути вже завтра чи післязавтра.
По обіді він натрапив на слід. Це був слід іншої людини, яка вже не йшла на ногах, а повзла навкарачки, волочачи за собою тіло. Він подумав, що це може бути Білл. Але подумав про це якось байдуже, без жодного справжнього зацікавлення. Цікавість уже згасла в ньому. Як і всі інші почуття. Він більше не був здатний по-справжньому відчувати біль. Його шлунок і нерви ніби заснули. Та життя, що ще жевріло всередині, вперто гнало його вперед. Він був смертельно втомлений, але це життя не бажало згасати. Саме тому він і далі жував болотяні ягоди, ловив мальків, кип’ятив воду й не зводив пильного ока з хворого вовка, який невідступно плентався позаду.
Він рушив слідом за людиною, що повзла попереду, і невдовзі дійшов до кінця цього сліду. На мокрому моху, серед численних вовчих відбитків лап, лежали свіжо обгризені кістки. Поряд валявся невеликий мішечок із лосиної шкіри — такий самий, як і його власний, — роздертий гострими вовчими зубами. Він підняв його, хоча навіть ця вага була майже непосильною для його ослаблих пальців. Білл ніс його до самого кінця. Ага!.. Тепер він посміється з Білла. Він виживе й донесе свій мішечок до корабля на сяючому морі. Його сміх прозвучав хрипко й моторошно, немов каркання ворона, а хворий вовк у відповідь затягнув тужливе виття. Та чоловік раптом урвався. Як він може сміятися з Білла, якщо це справді Білл? Якщо ті чисті, білі, ледь рожеві кістки — це все, що від нього залишилося?
Він відвернувся. Що ж, Білл покинув його напризволяще. Але він не візьме його золота. І не буде смоктати його кістки. Хоча Білл, мабуть, вчинив би інакше, якби їхні місця помінялися, — подумав він, повільно шкутильгаючи далі.
Невдовзі він натрапив на невелику водойму. Нахилившись над нею в пошуках риби, він раптом різко відсахнувся, ніби його вжалило. У воді він побачив власне відображення. Воно було таким жахливим, що навіть його майже згасла здатність дивуватися на мить прокинулася від жаху. У калюжі плавали троє маленьких мальків, але вона була надто великою, щоб її можна було вичерпати. Після кількох марних спроб упіймати рибок відерцем він відмовився від цієї затії. Він боявся, що через страшенну слабкість може послизнутися, впасти у воду й потонути. Саме тому він не наважувався також переправлятися через річку, використовуючи один із численних плавучих стовбурів, які лежали на її піщаних мілинах.
Того дня він скоротив відстань до корабля на три милі. Наступного — лише на дві, бо тепер уже повз так само, як колись повз Білл. На кінець п’ятого дня корабель усе ще залишався за сім миль від нього, а сам він уже не міг долати навіть однієї милі на день. Та коротке північне літо все ще тривало. Він і далі повз, непритомнів, перевертався на бік і знову вперто рухався вперед. А позаду нього, крок у крок, невідступно плентався хворий вовк, хрипко кашляючи й важко дихаючи.
Його коліна, як і ступні, давно перетворилися на суцільні криваві рани. Навіть коли він обмотав їх клаптями сорочки, яку зняв із себе, за ним усе одно тягнувся по моху й камінню темно-червоний слід. Одного разу він озирнувся й побачив, як вовк жадібно лиже цю криваву доріжку. І тоді він гостро усвідомив, яким може бути його власний кінець… якщо тільки… якщо тільки він сам не здолає вовка.
Так почалася одна з найжорстокіших драм боротьби за існування, які тільки можна уявити: хвора людина, що повзе вперед, і хворий вовк, що кульгає за нею слідом; дві приречені істоти, які тягнуть через безкрайню пустелю свої вмираючі тіла й водночас полюють одна на одну, прагнучи вижити.
Якби це був здоровий вовк, людині було б не так гидко; але сама думка про те, що він стане поживою для пащі цієї огидної, майже мертвої потвори, викликала в нього відразу. Він був перебірливий навіть тепер. Його розум знову почав блукати, заплутуючись у мареннях і примарах, а хвилини ясної свідомості ставали дедалі рідшими й коротшими.
Одного разу непритомність відпустила його через хрипке дихання просто біля вуха. Вовк незграбно відскочив назад, утратив рівновагу й упав через власну неміч. Це було б смішно, але чоловікові було не до сміху. Він навіть не злякався. Для страху в ньому вже майже нічого не лишилося. Та цього разу його думки були ясними, і він лежав, розмірковуючи. Судно було не далі ніж за чотири милі. Якщо протерти очі від туману, він бачив його зовсім чітко; бачив і біле вітрило маленького човна, що розтинало води сяйливого моря. Але проповзти ці чотири милі він не зміг би ніколи. Він знав це й сприймав спокійно. Знав також, що не подолає навіть пів милі. І все ж хотів жити. Здавалося несправедливим померти після всього, що довелося пережити. Доля вимагала від нього надто багато. І навіть помираючи, він не погоджувався на смерть. Можливо, це було чисте безумство, але, вже стислий у смертельних обіймах Смерті, він кидав їй виклик і відмовлявся вмирати.
Він заплющив очі й з безмежною обережністю зосередився. Напружив усю свою волю, щоб не піддатися задушливій млявості, яка, мов приплив, поволі заповнювала кожну глибину його єства. Ця смертельна знесиленість і справді нагадувала море: вона все піднімалася й піднімалася, крок за кроком затоплюючи його свідомість. Іноді він майже повністю занурювався, слабко гребучи крізь хвилі забуття; та знову й знову, завдяки якійсь дивній алхімії душі, знаходив у собі новий клаптик волі й починав боротися дужче.
Він лежав на спині, не рухаючись, і чув, як повільно, нестерпно повільно, наближається хрипкий вдих і видих хворого вовка. Той підповзав дедалі ближче й ближче крізь безмежність часу, а чоловік не ворушився. Нарешті вовк опинився біля самого вуха. Шорсткий сухий язик дряпнув йому щоку, наче наждачний папір. Руки рвонулися вперед — або принаймні він наказав їм рвонутися. Пальці вигнулися, мов кігті, але зімкнулися в порожнечі. Для швидкості й точності потрібна сила, а сили в нього вже не було.
Терпіння вовка було страшним. Терпіння людини — не менш страшним. Пів дня він пролежав нерухомо, відганяючи непритомність і чекаючи на істоту, яка мала пожерти його, але яку він сам прагнув пожерти. Часом мляве море забуття накривало його з головою, і тоді йому снилися довгі сни; проте крізь сон і яву, крізь марення й пробудження він невпинно чекав на хрипке дихання та шорсткий дотик язика.
Він не почув дихання. Повільно виринаючи з якогось сну, він відчув язик на своїй руці. Він завмер і чекав. Ікла м’яко торкнулися шкіри; натиск посилився; вовк збирав останні крихти сили, намагаючись встромити зуби в здобич, на яку так довго чекав. Але чоловік теж чекав довго, і його пошматована рука раптом зімкнулася на вовчій щелепі. Повільно, поки вовк слабко пручався, а рука слабко стискала, друга рука поповзла на допомогу й теж ухопилася. Через п’ять хвилин уся вага чоловікового тіла лежала на вовкові. Руки не мали досить сили, щоб задушити звіра, але обличчя чоловіка було притиснуте до вовчого горла, а рот повний шерсті. Минуло пів години, і він відчув теплий струмок, що потік йому в горло. Це було неприємно. Здавалося, ніби розплавлений свинець вливають просто в шлунок, і лише сила його волі змушувала ковтати. Потім чоловік перекотився на спину й заснув.
***
Серед пасажирів китобійного судна «Бедфорд» перебували учасники наукової експедиції. З палуби вони помітили на березі дивний рухомий об’єкт. Він повільно просувався пляжем у бік води. Визначити, що це таке, вони не змогли, а тому, як і належить людям науки, сіли в китобійний човен, спущений на воду біля борту, і вирушили на берег з’ясувати все на місці. Там вони побачили щось живе, але це щось важко було назвати людиною. Воно було сліпим і непритомним. Воно звивалося по землі, наче якийсь гігантський хробак. Більшість його зусиль не давала результату, але воно не припиняло руху: корчилося, викручувалося і все ж повзло вперед — може, футів двадцять за годину.
***
Через три тижні той чоловік лежав на койці китобійного судна «Бедфорд» і, обливаючись слізьми, що текли по його виснажених щоках, розповідав, хто він такий і через що пройшов. Час від часу він також безладно белькотів про свою матір, про сонячну Південну Каліфорнію та про дім серед апельсинових гаїв і квітучих садів.
Минуло ще небагато днів, і він уже сидів за одним столом із науковцями та офіцерами судна. Його зачаровувало видовище такої кількості їжі. Він тривожно стежив за кожним шматком, що зникав у чужих ротах. Щоразу, коли чергова порція щезала, в його очах з’являвся вираз глибокого жалю. Розум його був цілком здоровим, але під час трапез він ненавидів цих людей. Його переслідував страх, що їжа може закінчитися. Він розпитував кухаря, юнгу, капітана про запаси провізії. Його незліченну кількість разів запевняли, що запасів більш ніж достатньо, але він не вірив і потай нишпорив біля комор, щоб переконатися на власні очі.
Невдовзі помітили, що чоловік гладшає. З кожним днем він ставав дедалі огряднішим. Науковці лише похитували головами й висували різні припущення. Йому обмежили порції, але об’єм його тіла продовжував збільшуватися, і він буквально розпирав сорочку.
Матроси лише посміювалися. Вони знали причину. А коли науковці встановили за чоловіком нагляд, зрозуміли й вони. Після сніданку він непомітно човгав на ніс судна і, простягаючи долоню, немов жебрак, звертався до якогось матроса. Той усміхався і давав йому шматочок сухаря. Чоловік жадібно хапав його, дивився на нього так, як скнара дивиться на золото, а потім ховав за пазуху. Інші усміхнені матроси робили такі самі пожертви.
Науковці виявили делікатність і не чіпали його. Але потай оглянули його койку. Вона була вистелена сухарями; матрац був набитий сухарями; кожен закуток і кожна щілина були заповнені сухарями. І все ж він був при здоровому глузді. Він просто вживав запобіжних заходів на випадок нового голоду — і нічого більше. Науковці казали, що з часом це мине. Так і сталося ще до того, як якір «Бедфорда» з гуркотом упав у затоці Сан-Франциско.
© Автор перекладу – Олег Гнатюк
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
