“Звук павутинки” скорочено

Віктор Близнець читати повість скорочено “Звук павутинку” варто, щоб згадати сюжет про пригоди дітей та їх переживання.

“Звук павутинки” скорочено читати

Повість присвячується найбільшим чудесам дитинства – тихому дощеві, трав’яним коникам, замуленій річечці, хрущам. І ведеться від імені хлопчика Льоні із маленького куточка Шатрищі.

Срібний чоловічок

В темноті я часто слухаю срібного чоловічка, котрий живе у запічку в нашій хаті. У кутку хати  біля мисника є чорна діжа з водою.

Срібний чоловічок тонесенький, як стеблина, але навіть не боїться Сопухи і часто спить на її лапках. А вранці приходить до мене і видзвонює підківками на бильці мого ліжка. Химерний чоловічок тоненький, моторний та світиться синім вогнем. Його крильця як у трав’яного коника: ледве шерхотять при русі. Ніяк не впіймаю його.

Зранку світлячку весело, він, мабуть, добре виспався, похрумкав пшеничних крихт. Він любить стрибати біля калюж, коли затікає хата після дощу. Срібний чоловічок народився, мабуть, із крапель.

• Як тебе звати, – питаю я чоловічка, але у відповідь тиша. Коли крапля озвалась: «Бум». (Краплі води, потрапляючи до тазика, утворювали звук, наче били молоточками по скляних бурульках.) І я  зрозумів, що це — Бумс. Пообіцяв не чіпати його ніколи, не класти в коробку, як метелика та залишив йому крихти з молочком на лавці.

Сопуха

Сопухою лякають дітей, коли ті ніяк не вкладуться спати. Як тільки мати скаже: „Ось покличу Сопуху…”, то стає страшно. І уява вже малює буру, кудлату Сопуху, яка їде верхи на лисій старій вовчиці до мого ліжка. В цей момент не можна звати маму, боятись чи кричати. А позвіть Бума та рушайте в атаку. Він не підведе. 

Ну що, повірили в існування ледачої, кудлатої Сопухи, котра вдень спить, а ночами залазить у людські хати? Не бійтеся, її не існує. То все вигадки старших, щоб залякувати дітей. Якщо чесно я спочатку боявся Сопухи. Але обшукавши всі закутки в хаті – не знайшов те ледаще.  Зате відкрив для себе багато цікавих речей, знайшов іржавий наперсток; та відкрив загадковий, таємничий світ: комашині школи, палаци, святкові палаци з музикою.

Крилаті дерева

Готуємо ми з матір’ю обід. Коли у зелене гарбузиння заїхала кабиця з високим димарем, який схожий на корабельну трубу. Від неї пашить вогнем. Я все підкладаю більше стебел для жару, а мій пароплав готовий відчалити та розрізати зелені хвилі своїм носом. Тут я вже стою на палубі. Вітер дує в обличчя. Тільки вперед – по гарбузинню!

Я забув, що старші поруч. Обертаючись, побачив матір зі сміхотливими блищиками в очах, котра чистила картоплю. В голову пришла думка: чи відпустить мати на річку. Та мабуть каже: „Самого не пущу”. Пустила б, якби був живий Рекс – мій собака. Він був дуже добрим та ученим собакою: не займав ні малечу, ні тваринок. Ми з ним любили ходити на річку. Але його убив Глипа. Ще й наговорив, що мій пес напав на нього вночі. Бреше.

Адам

В Шарицях ми з матір’ю живемо майже самі. Не рахуючи Глипиної хати та обшарпаної оселі старої Сірохи. До села далеко, тому мене не пускають. Не думайте, що блукаю сам. Коли я довго вдивляюсь у річку, то до мене випливають мої друзі. Їх звати Адам і Ніна.

З Адамом ми зустрілись біля броду, коли я пускав щавлеві листки на воду. То були швидкі каравели. Раптом пролунав голос:

• Що ви робите, сер капітан? Здрастуйте!

Я здивовано повернувся і побачив тонкого цибатого чоловіка в одязі, що просвічувався на сонці. Він приїхав до баби Сірохи і попросив називати його не дядьком, а Адамом (так його в інституті називають від прізвища Адаменко). Мені здалося, що він не входив на світло. Його шкіра була синювато-біла, майже прозора.

Коли він дізнався, що мене звати Льоньчик, то нарік мене по-іншому: Лендом. Каштаном третього рангу Лендом. Сподобався мені цей Адам, видно, що чоловік не дурний і розбирається в флотилії.

Йому було все цікаво. Кожна черепашка, жук чи жаба. Адам розповів і про свою хворобу, яку отримав від штучного сонця, котре було придумано в інституті (де він працював).  Мій друг запропонував зробити млинок та греблю на річці, та врешті-решт дати їй інше ім’я. Жаб’яча йому не сподобалась.

Ніна

Якось Адам довго не приходив до греблі, бо дуже захворів. Мені було сумно. Хотілося, щоб по ряд був друг. Побачивши млинок на річці, я зрадів. Невже Адам приходив? Але коли, якщо в нього температура? Я приходив слухати млинок до пізнього вечора і сумував за своїм другом Адамом. Хочеться, щоб до мене хтось прийшов.

Тут я запримітив безшумний човник між вербами та острівцями водяних лілей. Хто ж пливе до нашого берега? Та це ж дівчинка в блакитному, з великими очима та стрічкою в косі. Вона глянула на мене та запитала чи не я випадково кликав її. Звичайно, кликав я не цю дівчинку, але зрадів, що хтось та й з’явився.

• Як же ти змогла заплисти сюди по такій вузенькій протоці? – запитав я.

Дівчинка була малослівною. Її зацікавив млинок. В ході розмови я виявив, що вона знає Адама і про його хворобу. Вона сердилась на нього: адже він втік до річки, а йому не можна. Виявилось, що її звати Ніна.

Потім вона припливла знову, але на іншому човні – білому з темними рисками. Сама Ніна була одягнена в білий сарафанчик, а в косі виднілась чорна стрічка. Розмова знову зайшла про Адама. Я розповів про свою зацікавленість потойбічним світом. Ніна сказала, що звідти не повертаються. Що добрі люди проростають квітами та деревами, а злі стають колючками.

Глипа й Бакун

Старий кінь доживав свого віку і вже вільно пасся понад річкою. Від часу його шерсть з білої стала брудно-сірою, а самі він часто засинав на ходу. Мені часто приходив цей кінь у снах, просовуючи теплу морду до мого вуха. Я гладив його по гриві і ми летіли над кручею та бродом. Було так добре і легко. Раптом хтось мене шарпав і я падав. Навіть прокидався від крику, але потім знову засинав. Приходив кінь та все починалось спочатку.

Звали його Бакун. Він доживав віку, тому його не так часто турбували. Одного разу я побачив Глипу з братом Гавром. Йшли вони по коня. Під час переправи через річку нога коня потрапила у щілину між камінням.

Зрозумівши що сталось, Глипа запропонував відпиляти ногу коневі. В моїй голові пропливли жахливі картини: пила, люди крадуться до коня, вжик – вжик та скрегіт кісток…

Хлопець співчуває коню і намагається їй допомогти. Але як? На думку матері, Бакун сам визволить себе із пастки. Незабаром Льонька бачить коня живим, але кульгаючим. Намірам Глипи не судилося здійснитися.

За павутиною

Я зустрічаю Ніну і дізнаюся, що то вона допомогла врятувати Бакуна.

Ми з Ніною знайшли білу печеру. Було страшно туди лізти, але цікавість взяла верх. Скрізь було біле сяйво.  На горі Хівря ми побачили нірку павука. Посідавши на стежку, ми почали його виманювати павука-хрестовика. Потім слухали, як бринить павутинка.

Раптом обізвалась мама та запитала з ким я розмовляю. Вона дуже переживала, що мені немає з ким гратись. Але я, хоч і сам, побував уже і в печері, побігав у степу, ловив павука, словом, набігався, набалакався вволю.

Все відпливає

Не стало Адама, а у Ніни розвалився човен. Льонька на її прохання виготовляє до осені кораблик з матеріалу, що надіслав у посилці невідомий Олс. Вітрильник вийшов схожий на каравелу «Санта-Марія».

Якось плаваючи в кораблику, ми потрапили на Глипину вершу. Цей браконьєр хотів завдати шкоди рибі. Я з Ніною зруйнували Глипине сховище.

Баба Сіроха принесла подарунки від Адама: жолуді, шишки, пташині пера та іншу всячину.

До осені я зробив Ніні нового човна і вона відпливла. Ми пообіцяли один одному знову зустрітися. Я подарував їй на згадку  кремінці. Ніна пливла річкою , а над нею неслися павутинки, а вище — журавлині ключі. Її вітрильник зменшувався й перетворився на журавлика, що веслував між хмарами. Я досі не зрозумів чи я вигадав її чи вона була насправді.

Автор переказу – Гнатюк Юлія

Авторські права на опублікований матеріал належать сайту  dovidka.biz.ua.