Михайло Драгоманов біографія скорочено

Суспільство

Михайло Драгоманов коротка біографія на українській мові викладена в цій статті.

Михайло Драгоманов біографія скорочено

Михайло Петрович Драгоманов  — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч

Народився 6 (18) вересня 1841 року у м. Гадячі на Полтавщині в родині дворян.

М. Драгоманов навчався у Полтавській гімназії, де цікавився гуманітарними дисциплінами і, насамперед, минулим українського народу.

1859 р. М. Драгоманов вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира. Ще під час навчання він викладав у недільній школі на Подолі, а після її закриття – у Тимчасовій педагогічній школі.

Закінчивши університет, Драгоманов працює в Другій київській гімназії. Саме педагогічна діяльність приводить його 1863 р. до київської “Громади”.

Драгоманов досліджував історію стародавнього світу, простежуючи механізм функціонування суспільства та держави, і дійшов висновку, що суспільство є цілісною системою, розвиток якої тісно пов’язаний з економікою, соціальними відносинами, політикою, духовною культурою.

1864 р. Драгоманов одружується з актрисою Людмилою Кубинською, яка стане йому вірною помічницею. У першій половині 1870-х pp. вона організувала товариство денних початкових шкіл у Києві, перекладала й популяризувала в російських журналах твори українських письменників. Першою ґрунтовною працею М. Драгоманова стала “Малороссия в ее словесности”. Драгоманов доводив, що сучасний український народ є спадкоємцем не лише козаків, а й державницьких традицій Київської Русі, Галицького князівства.

З 1864 р. Михайло Петрович працював приват-доцентом, а з 1870 р. – доцентом Київського університету Св. Володимира. Згодом з метою вдосконалення своєї кваліфікації М. Драгоманов від’їздив за кордон на три роки. Він досліджував місцеві архіви у Гейдельберзі, Берліні, Римі, Відні, Флоренції та ін.

1873 р. М.П. Драгоманов повернувся до Києва та брав активну участь у громадському житті. Брав активну участь у діяльності Південно-ЗахідноГо відділення Російського географічного товариства та київської «Старої громади». 1875 року був звільнений з університету за політичну неблагонадійність і наступного року змушений був емігрувати до Швейцарії. У Женеві він створив осередок політичної еміграції, центр, за висловом І. Франка, «українського руху та української думки», що діяв протягом 20 років. Заснував він також вільну безцензурну українську друкарню, в якій видавав збірники «Громада» (пізніше — журнал «Громада»), а також твори, які в Росії не могли бути видані: П. Мирного та І. Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Люборацькі» А. Свидницького, твори Т. Г. Шевченка та інші.

У 1878 році Михайло Драгоманов виступив на Міжнародному літературному конгресі в Парижі з протестом проти заборони російським урядом українського письменства. Його антицарські памфлети «Турки внутрішні і зовнішні», «Дітозгубство, здійснюване російським урядом», «До чого довоювались», «Внутрішнє рабство і війна за визволення» та інші заборонялися в Росії, але були відомі у світі і принесли Драгоманову славу «українського Герцена».

В 1890 році Михайло Петрович разом із І. Франком, М. Павликом та іншими брав участь у заснуванні Русько-української радикальної партії. Протягом 1870 — 90 років був співавтором українських революційно-демократичних видань у Галичині. У журналах «Друг», «Народ», «Світ» він друкував літературно-критичні, наукові та публіцистичні статті.

За шість років до смерті, переслідуваний реакціонерами та поліцією і в Росії, і в Австрії, Драгоманов переїхав до Болгарії, де зайняв місце професора щойно відкритого Софійського університету. Він зробив цінний внесок у становлення освіти і науки у Болгарії.

За кілька років до смерті М.П. Драгоманов написав працю “Чудацькі думки про українську національну справу”. Її можна вважати заповітом науковцям у галузі дослідження української історії.

Помер М. Драгоманов 2 липня 1895 р. в Софії.

Великі заслуги Драгоманова як історика та фольклориста і етнографа. Йому належать такі праці: «Історичні пісні малоруського народу» (1874 — 75, у співавторстві з В. Антоновичем), «Малоруські народні перекази і оповідання» (1876), «Нові українські пісні про громадські справи: 1764 — 1880» (1881) та ін. Багато праць присвятив Т. Г. Шевченкові. Був обраний почесним членом багатьох міжнародних організацій і товариств.

Оцініть статтю
Додати коментар