«Полтава» Пушкін головні герої

полтава пушкін головні герої

«Полтава» — поема О. С. Пушкіна, написана в 1828 році, і описує Полтавську битву. Давайте разом пригадаємо головних героїв «Полтава» Пушкіна і їх характеристики.

Головні герої «Полтава» Пушкін

Мазепа, Іван Степанович — український гетьман, головний герой поеми Пушкіна «Полтава». Це «міцний старий», в якого закохується Марія, дочка головного судді Малоросії Кочубея.
Кочубей, Василь Леонтійович — український генеральний суддя, антагоніст гетьмана Мазепи, страчений їм за перехід на бік Петра. Кочубей — батько головної героїні поеми, Марії.
Любов — дружина Кочубея
Марія Кочубей — головний жіночий персонаж поеми Пушкіна «Полтава», дочка генерального судді Малоросії Кочубея, кохана гетьмана Мазепи. (прототипом стала дочка В. Л. Кочубея Мотря)
Петро Великий — російський цар
Карл XII — шведський король

Хто головний герой поеми «Полтава» і чому?

У поемі О. С. Пушкіна «Полтава» головним героєм є український гетьман Іван Мазепа, в якого закохується дочка генерального судді Малоросії Кочубея, Марія. Головним героєм гетьмана можна назвати тому, що всі сюжетні лінії сходяться в одну точку — до образу «похмурого» Мазепи.

Характеристика головних героїв «Полтава»

Кочубей — антагоніст Мазепи, колишній його сподвижник, який перейшов на бік Петра і страчений гетьманом. Поема Пушкіна написана вслід «Мазепі» Дж. Г. Байрона, «Войнаровському» К. Ф. Рилєєва; але це вже не байронічна поема. Крізь романтичну інтригу (український гетьман Мазепа бере в дружини свою хрещеницю Марію Кочубей — всупереч волі батьків; батько мстить, доносячи Петру про державну зраду; донос пересилають гетьману — К. засуджений, Марія божеволіє) проростає героїчний епос, в її просторі з’являється безліч персонажів; природно, це не може не позначитися на зображенні головних героїв.

Сюжет відводить К. (прототип — генеральний суддя Малоросії петровських часів Василь Леонтійович Кочубей) «службову» роль батька, який перешкоджає «беззаконному» коханню дочки. Але автор ускладнює «малюнок» ролі, постійно підкреслює силу, міць, пристрасність характеру К. Разом з підручним Іскрою той доносить на Мазепу не з вірності «обов’язку» (його «орлиний погляд» давно вже проник в серцевину «зрадницьких» помислів гетьмана, да той і сам натякав на них К., поки вони були заодно), але лише з почуття помсти. «Заповзятлива злість» змушує суддю діяти. Помста стає сенсом його життя; навіть у темниці, в ніч перед стратою, він зухвало відповідає Орлику, що прийшов допитувати його і вимагає відкрити таємницю скарбу: «… але зберіг я скарб останній, / Мій третій скарб: святу помсту. Її готуюся Богу знести ».

Поруч з «уявно-другорядним» (а на ділі — співмасштабним головному герою) К. — «справжні» другорядні персонажі: дружина, що «злобою жіночою повна» і діє заодно з чоловіком; молодий козак, що безнадійно закоханий в Марію і береться доставити донос до столиці імперії. І дружина, і козак рухомі тим же почуттям помсти, що і К .; але їх пристрасті слабкіші; їхні характери дрібніше; за законами перспективи це не може не збільшувати обсяг фігури самого К. По суті, в 1-й і 2-й частинах він стає «повноцінним» антагоністом Мазепи; в одній з останніх «кочубеївських» сцен це підкреслено паралеллю: українська ніч — темниця Кочубея і українська ніч — темна душа Мазепи. Лише після страти Іскри і К., в 3-й частині, на роль антагоніста «заступає» Петро Великий, з чиїм генієм мужала «Росія молода» і чия боротьба з Мазепою буде начисто позбавлена «особистих» мотивів.

Мазепа — головний герой, український гетьман, «міцний старий», в якого закохується дочка генерального судді Малоросії Кочубея, Марія.

Композиція «Полтави» багатофігурна, що відповідає її подвійній жанровій природі (і романтична новела, і героїчний епос). Але всі сюжетні лінії сходяться в одну точку — до образу «похмурого» Мазепи. Після того як батьки Марії відмовляють йому в руці дочки, вона біжить з дому; Кочубей разом з дружиною замишляє помсту; але донос, посланий їм Петру, повертається до М .; після того як батько гине на пласі, Марія божеволіє. На любовну інтригу накладена інтрига політична: М. повільно і таємно, не піддаючись на вмовляння палкого українського юнацтва негайно ж виступити проти Петра, разом з єзуїтом, Орликом, Булавіним готує зраду, веде таємні переговори зі Швецією, Бахчисараєм (турками), Варшавою, Очаковом ; зрештою разом з Карлом зазнає поразки на полтавському полі. Як герой новели, він (в 1-й і 2-й частинах) протистоїть Кочубею; як герой епосу (в частині третій) — Петру; і в тому, і в іншому випадку він діє у відповідності зі своїм сильним характером — енергійно, мстиво, властолюбно. Втім, пристрасті, що киплять в серці М., заховані від стороннього погляду — бо гетьман старий, а значить — хитрий, обережний, твердий. (Пушкін порівнює його з палаючим каменем.) А головне — він, на відміну від М. у Рилєєва в поемі «Войнаровський», байдужий до всього (і до свободи, і до Вітчизни), крім влади. І хоча під час рішучого пояснення, відкриваючи коханці план «зради» (частина 2-а), він клянеться, що любить Марію «більше слави, більше влади», — це помилкова клятва. У ніч перед стратою Кочубея він розмірковує над сплячою і ні про що не відаючою Марією: «Кому судьбою / Хвилювання життя судилися, / Той стій один перед грозою, / Не призивай до себе дружини».

Але в тому й парадокс, що, втрачаючи Марію, М. втрачає якусь незриму опору своєї влади над долею, «життєве» джерело своєї політичної сили; що, перемагаючи Кочубея, він свідомо приречений зазнати поразки від Петра. Більше того й гірше того, стаючи ворогом російського царя, український гетьман втрачає самостійність, потрапляє в залежність від слабкого, безвольного Карла. Сила йде в служіння безсилля. І недарма після того, як М. з Карлом ганебно тікають з полтавського поля і Пушкін «змушує» їх проїхати повз розореного маєтку Кочубеїв, у фінальній сцені перед ним постає Марія. Вона божевільна — і тому її «дитячими» вустами мовить істина: «Я приймала за іншого / Тебе, старий». У Петрові, якого вона бачила на святкуванні полтавської перемоги, вона «упізнала» ідеального володаря, ідеального «чоловіка брані», якого раніше бачила в М.

Марія Кочубей — героїня поеми, кохана гетьмана Мазепи, яку, вслід літературній традиції, кличуть інакше, ніж «реальну» дочку «реального» судді Кочубея, що бігла від батька до Мазепи. Пушкін вказує на це «прозове» ім’я — Мотрона — в примітках; обмовка важлива — завдяки їй, з одного боку, задається поетична дистанція між «грубою» історією та її художнім образом, з іншого — умовний образ гордої коханки перекидається в реальне історичне .

Мотрона Кочубей проходить як би крізь літературну призму — і є перед читачем типовою байронічною героїнею, хоча б і українізованою: свіжою, «як весняний цвіт», стрункою, «як тополя» і, звичайно, з грудьми «білими, як піна». І навпаки, образ скромної, розумної, палкої і наївної М., до кінця 1-ї частини не здогадувалася про змову Мазепи — а до кінця 2-й частини не розуміла, що її коханець замислив стратити її батька, — цей образ заздалегідь спроектований автором в «дійсне» героїчне минуле. Героїня байронічної поеми готова в будь-яку хвилину стати персонажем епосу.

Безмежно наївною М. рухає одне почуття — любов. Спочатку любов до батька; потім, після батьківської відмови Мазепі та нічної втечі з дому, — любов юної красуні до старого »але мудрого і сильного« вождя ». Любов, що не знає жодних перешкод. Пушкін спеціально підкреслює, що М. — хрещена донька Мазепи, а це робить їх союз подвійно беззаконним, подвійно сумнівним: десь на самій околиці сенсу мерехтить натяк на «духовний інцест», якусь подобу кровозмішення. Навіть про змову Мазепи проти Петра вона (в 1-й сцені 2-ї частини) дізнається тільки тому, що поруч з коханим з’являється якась Дульская (як з’ясовується, «всього лише» агент політичної змови). Зрозумівши, що мова йде не про любовну зраду їй, а про громадянську зраду Петру та Росії, М. тут же заспокоюється — і подумки приміряє корону на Мазепу: «Твоїй сивині як пристане / Корона царська! ..» Під кінець розмови замисливший недобре Мазепа випробовує коханку і вимагає відповісти, кого б вона вибрала, якби довелося, його або батька; та, повагавшись, вибирає коханця. І — ні тіні підозри, ні проблиску здогадки.

Малюючи героїню (аж до кінця 2-ї частини) однією фарбою, Пушкін «змушує» її мирно спочивати в ніч перед стратою. Ця романтична наївність М. «зручна» автору із сюжетною точки зору. По-перше, Мазепі дана можливість поміркувати про владу і любов над мирно сплячою коханкою; по-друге, досягається ефект раптовості, коли нещасна мати пробирається в опочивальню дочки і розповідає їй про майбутню страту батька, благаючи розжалобити Мазепу; по-третє, саме тому, що М. ні про що не відає, вона довго приходить до тями і ще довше переконується в правоті матері — упускаючи дорогоцінний час. Природно, що, коли бідні жінки потрапляють на місце страти, батька вже немає в живих. Вражена М. біжить; погоня марна.

І як перша втеча, з батьківського дому, перемикає образ М. в байронічний регістр, так другий, з будинку Мазепи, дозволяє їй переміститися в простір епосу. Раптово побачивши, яка страшна реальність і яка підступна любов, М. втрачає сенс життя — і разом з ним розум. Вона з’являється в кінці третього частини, тобто у фіналі поеми, щоб мимоволі вимовити страшний — і особистий, і власне історичний — вирок Мазепі, який втік з Карлом від могутності Петра. І після цього їй залишається зробити останній перехід — у вічний простір народної пам’яті. Останні рядки поеми назавжди «прописують» М. у пісні сивого бандуриста — і назавжди примиряють з покинутим нею життям.

Петро — російський імператор. «Петровська» тема природно виникає в поемі. Романтичний сюжет про «беззаконе кохання» гетьмана Мазепи і Марії Кочубей розгортається на тлі епохи, коли «Росія молода / Росла з генієм Петра». Та й сама сюжетна колізія (батько Марії суддя Кочубей доносить російській владі на зрадника Мазепу) неможлива без «непрямої» участі російського царя, без його жорстокої помилки (донос пересилають Мазепі, Кочубей гине, Марія божеволіє).

І все-таки тема одне, а персонаж — інше. Поки сам П. залишається в сюжетній тіні, розстановка сил у поемі відповідає неписаним правилам лорда Байрона; антагоніст Мазепи — ображений батько Кочубей; основний конфлікт — любовно-психологічний і т. д. Але в останній, третій частині Пушкін, описуючи Полтавську битву Росії з Карлом XII і Мазепою, вводить П. до складу дійових осіб. І відразу всі пропорції змінюються. Мазепа з любовного героя разом перетворюється на антагоніста російського царя; Кочубей — перестає здаватися невдалим антагоністом Мазепи і стає трагічним союзником переможця (нехай і віддав його на розтерзання ворогові, головне, що врешті-решт визнав свою помилку!). Навіть здавалися настирливими і невиправданими оціночні епітети, якими автор «нагороджував» зрадника Мазепу, раптом знаходять художньо-ідеологічний зміст.

Як всі інші герої «Полтави» (крім слабкого Карла, чиї психологічні риси в «Мідному вершнику» Пушкін перенесе на образ Олександра I), П. наділений сильним характером; як всі вони, не знає проміжних станів і якщо гнівний, то гнівний, якщо веселий, то веселий, а якщо добрий, то добрий. (Інша справа, що автор, описуючи героя, що сідає на коня, використовує оксюморон — «Лик його жахливий <…> Він прекрасний»; це лише підсилює ефектність образу.) Але на відміну від інших, П. одухотворений не помстою (як Кочубей), що не жаданням влади (як Мазепа), а високою пристрастю державного діяння. Рішення «здати» Кочубея Мазепі — трагічна помилка, а не злочин; вона не знижує образ П. Пушкін вважає за необхідне збудувати паралельні описи: Мазепа перед боєм — Петро перед боєм; Мазепа після страти Кочубея (тобто після перемоги, здобутої над ворогом) — Петро після перемоги над Карлом і Мазепою, що п’є за здоров’я ворогів. Це дає можливість підкреслити «якісну» відмінність між ними; для одного — влада знаряддя насильства, для іншого — інструмент загальнодержавної творчості. Сила П. — це міць молодої імперії, за якої (по Пушкіну) — правда Історії; він пов’язаний зі стихією світла («Горить схід зорею новою»), тоді як Мазепа- з нічною стихією (сцена перед стратою Кочубея). І тому П. в «Полтаві» — ідеальний герой історичного епосу.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *