«Поза межами болю» герої (образи)

поза межами боля коротко

«Поза межами болю» — це хроніка передсмертних марень, прокльонів та спогадів сімох виснажених солдат, що відстали від загального каравану (як у справжніх солдат у них лишилися тільки прізвища). Герої «Поза межами болю» — українці Добровський та Оглядівський (сам автор), угорець Сабо, австрієць Штранцінгер, поляк Пшилуський, серби Ніколіч та Бояні. «Ми тут вже здійснили ідеал братньої прихильності і любові», — скаже один з героїв, замерзаючи біля згаслого вогнища. 

«Поза межами болю» герої (образи)

  • Оглядівський живе спогадами про сім’ю. В нього щасливо склалося власне подружжя (можливо тому він один вижив, щоб повернутися до сім’ї)
  • Добровський намагався відсіяти винуватця несправедливості життя; Дружина Добровського й Пшилуського — повії.
  • Сабо, із ознаками злобної нетерплячки, чекає найслабшого у танці; Сабо ніхто не чекає з війни
  • Бояні опановує лише одна думка: блискавична смерть;
  • Ніколич жалкує, що не зміг виконати свою місію у цьому житті,
  • а дух Штранцінгера «ширяє вже далеко від нас… поза межами болю.» Його дівчина наклала на себе руки

До останньої хвилини життя головні герої «Поза межами болю» залишаються людьми, вони вже смертники, але не накидаються один на одного, а чекають смерті слабшого.)

У кожного з сімох учасників двобою зі смертю була власна життєва дорога, але безжальний вихор війни перетнув їхні долі, і тепер, коли «ніхто й нічо не відзивається на голос болю і туги їхнього серця», раптом ніби саме собою назріває страшне рішення: хтось із них мусить померти, а решта розпалить вогнище з його вбогої одежини й таким чином урятується. Добровський зауважує: «Прокляте те життя, в котрому слабкий мусить згинути, щоб дужчий міг жити».

І це стосується не лише їхньої ситуації, це проектується на весь недосконалий світ, що може кидати цілі народи у війну, ввергати їх у коло насильства не заради захисту власної домівки, а заради амбіцій великих можновладців.

Щоб зігрітися, колишній аранжер світських балів Добровський влаштовує химерні й жахливі за своєю суттю танці з уявними «дамами», це дає змогу уявити себе в минулому, віднайти ті острівці, за які гарячково чіпляється свідомість на межі божевілля. Цей дивний танець забирає останні сили, а разом з ними і життя молодого хлопця Бояні. Та завдяки його смерті шестеро тих, хто лишився, мають бодай мізерний шанс вижити. Голод діймав кожного, проте спроба їсти людське м’ясо нічого не дала: кожен волів померти, але не стати людожером. Навіть у такій ситуації людська гідність узяла гору над неміччю людської плоті.

Біля вогнища кожен герой розповіді постає як особистість в екстремальній умові: мовчазний сліпий Штраицінгер у відчаї і з бажання віддати останнє спалює у вогнищі свою скрипку («Оця скрипка — це його очі»); Сабо рве банкноти, що їх підступним чином здобув на війні, і розмірковує, що то значить мати гроші; Оглядівський (оповідач) марить дружиною і синочком; Добровський (колишній організатор світських балів) біля вогнища філософськи зауважує: «Ми вже не маємо гроші і також не потребуємо гроші. Тепер ми стали людьми».

Останнім акордом, «піснею життя» стала гра Штранцінгера на скрипці. (Монолог Штранцінгера у виконанні учня під музику скрипки)

«Я – австрієць. У минулому – скрипаль. Доля розпорядилася так, що потрапив до полону. Куля забрала в мене очі. Як і інші, я хотів жити і при першій можливості я тікав з товаришами. Я вдячний їм, що вони не залишили, вони мене тягнули за собою, як їм не було важко. Ми всі стояли перед вибором: хто перший. Вогнище догорало, я не бачив, але відчував погляди на собі, на скрипці. Кожен хотів жити, ніхто не хотів помирати. По-перше, ноги мене не слухали, ледве рухався, чотири кроки вперед, чотири назад. Мені було жаль, я змушений був розлучитися зі скрипкою, підтримати вогнище, хоч це була моя остання втіха, останній акорд не лише струни, але й життя.
Я не вірю, що люди є добрими і злими: вони є тільки нещасливі і щасливі.»

Штранцінгер вважає, що добра людина повинна завжди бути щасливою і на його шляху зустрічалися більше добрих людей).

Прототипом образу Оглядівського можна вважати Осипа Турянського, який пройшов теж через Першу світову війну, полон, втечу, повернення до життя; лише в Оглядівського була сім’я, яка тримала його і змусила вижити. Як і всі, Оглядівський впадає в депресію, але ж намагається її подолати. У тяжкі хвилини перед ним постають символи сонця і матері з дитиною, що є святими величинами українця).

У сюжет твору автор вводить два образи українців: Добровського і Оглядівського (обоє українці, освічені, притаманна воля до життя). Але чому в спогадах, в уяві Оглядівського з’являється третій образ – Романишин?

Романишин – колега, земляк, який звільнив Оглядівського від смерті, допоміг звільнитися від жахів минулого і жити повноцінно)

Риси характеру Оглядівський: спокійний, врівноважений, глибоко сприймає горе товаришів, слабкий фізично, вижив.
Риси характеру  Добровський: іронізує, має організаторські здібності, гордий, не показує свого безсилля, загинув від пострілу своєї ж рушниці.

Осип Турянський свої філософські думки про перемогу життя над смертю вклав в уста Добровського:

«Коли у тьмі і хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть ».

Твір Осипа Турянського «Поза межами болю» багатий на символічні образи: син, дружина – символи життя, різдвяні свята, як натяк на те, що Оглядівський має вижити, вогонь – життя, родина, добробут.

«Поза межами болю» — назва символічна: опинившись у неймовірно трагічних ситуаціях, на межі виживання Оглядівський вірить у силу любові дружини і сина, які в його очах є світлою зорею, що веде його до перемоги. Він долає тяжкі обставини і виходить переможцем у двобої зі смертю, утверджуючи активний гуманізм, загальнолюдські цінності.

Коментарі:
  1. 12 месяцев ago
  2. 12 месяцев ago
  3. 11 месяцев ago
  4. 11 месяцев ago

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *