«Сон» Шевченко характеристика

«Сон» Шевченко характеристика

Епіграфом до поеми «Сон» Тарас Шевченко обрав уривок із Біблії, у якому йдеться про те, що світові треба показувати істину, щоб люди не ходили манівцями, щоб усьому знали ціну і могли змінити своє життя. Тарас Григорович Шевченко ніколи не претендував на роль месії, пророка для свого народу, але кожен його твір виявлявся пророчим, був актуальним на той час і залишиться таким назавжди.

Довгі 14 років Шевченко не був в Україні, а в 1843 році йому випала нагода відвідати рідні місця. Побачене вжахнуло поета. «Скрізь був і скрізь плакав», — писав Тарас Григорович українському письменникові Кухарчуку. Скрізь, де він був, поет побачив страшні злидні, каторжну працю, безправ’я селян, знущання з них польських, українських, російських панів-кріпосників, паразитичний спосіб життя експлуататорів. Повернувшись із подорожі Україною, Т. Шевченко пише поему «Сон», у якій змальовує тяжке життя покріпачених селян, жахіття Сибіру, який став місцем заслання засуджених, сваволю поміщиків та уряду на чолі з Миколою І.

Щоб мати змогу описати порядки в усій імперії, Шевченко обирає форму сну, адже саме у сні людина може долати будь-які відстані, зримо бачити приховане і, в принципі, вона може не відповідати за реакцію від побаченого. Та ще до того ж ліричний герой говорить, що дивний сон побачив, коли заснув напідпитку, бо перед тим був на бенкеті.

Починається поема сатиричним вступом, що сповнений роздумами про суспільство, у якому діють вовчі закони, де панує здирство, загарбництво, лицемірство, «а братія мовчить собі, витріщивши очі». Поет нагадує, що всі люди — «і царята, і старчата — Адамові діти». Він сам зізнається, що гуляє, бенкетує в неділю і в будень, але на можливі закиди різко відказує: «Я свою п’ю, а не кров людськую».

У сні ліричний герой перелітає на Україну.
Летим. Дивлюся, аж світає.
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє.
Степи, лани мріють.
Між ярами над ставами Верби зеленіють.

Краса української природи вражає, але душа ліричного героя плаче, адже серед цього раю люди живуть, як у пеклі. Тут

Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на паншині жне.

Вражений побаченим, ліричний герой хоче хоч десь знайти шматочок раю. Його душа перелітає далеко на північ, у Сибір. Тут «сніг біліє, кругом бори та болота, туман, туман і пустота». Серед цього обширу «людей не чуть, не знать і сліду людської страшної ноги». Аж ось пустиня заворушилася, і раптом з’являються схожі на мерців люди. Це каторжники: злодії, розбійники, убивці. А серед них раптом бачимо зовсім іншу людину. Це «в кайдани убраний, Цар всесвітній! Цар волі, Цар, штемпом увінчаний» — декабрист, що страждає, нескорений, у далекому Сибіру.

Картину каторги в поемі змінює картина царської Росії: «хати над шляхами та городи з стома церквами, в городах, мов журавлі, замуштрували москалі…» А далі «на багниші город мріє, над ним хмарою чорніє туман тяжкий…» У тому городі і землячок стрівсь: прийшов подивитися на гуляння панів та ще й заробити якусь полтинку за те, що проведе когось у палати. А в тих палатах повно золотом облитих блюдолизів. А ось і сам цар виходить, «високий, сердитий виступає; обок його цариця небога, мов опеньок засушений, тонка, довгонога…» У сні чого тільки не побачиш: побачила мандрівна душа сцену мордобитія. Цар затопив у пику найстаршого, той штурхонув меншого в пузо, «а той собі ше меншого туза межи плечі; той меншого, а менший малого, а той дрібних…»

Форма сну дала змогу авторові не тільки вільно долати великі простори, а й сатирично намалювати державний устрій царської Росії. Ні в чому не погрішив поет проти правди, змалював реальні картини життя згорьованої України, нелюдські умови, у яких жили каторжани, блиск царської столиці, низькопоклонство земляків. Усе це, об’єднане в одному творі, справляє гнітюче враження, але треба було говорити людям правду, показувати життя таким, яким воно є, щоб світ усе побачив і сприйняв дух істини. Люди повинні вдивлятися утвори своїх геніїв і доходити правильних висновків, а можновладці мають пам’ятати, що в суспільстві завжди знайдеться хоча б одна людина, яка не побоїться сказати правду.

Автор: J. G. (Джей Джи) У рубриці: 9 клас

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *