Василь Королів-Старий «Потерчата»

Василь Королів-Старий «Потерчата» читати

Дячиха впраксiя поралася бiля печi. Вона гнiвалася. Вже давно перестояла вечеря, час би й спати лягати, а дяка Оверка нема та й нема. А господинi ж найгiрше, коли вона когось чекає до столу, а той не йде.
Неначе тобi в болото пiрнув! промовила дячиха сама до себе й iз серця пiдкинула цiлий оберемок дров до печi.
Дрова голосно зашкварчали й почали так трiщати, мов там, у печi, хтось лущив горiхи. По вiкнах, пiдлозi й стелi бiгали рожевi зайчики. В запiчку зацвiрiнькав цвiркунець, в хату потягло теплом. Стало свiтлiше й веселiше. Великий кiт звiвся на лежанцi, спочатку вигнувся дугою, а потiм витягся, позiхнув i пiшов на руки до дячихи. Тут вiн так гарно почав муркотати, що дячисi аж полегшало на душi. Вона задивилась на вогонь, як вiн переплигував з однiєï деревини на другу. Немов хтось чiпляв до деревин бiлi, синi, рожевi та жовтi тремтячi краплинки блискучого шовку. Вона поклала руки на стiл, схилила на них голову, позiхнула раз-другий та й задрiмала…
Чекав дяка-господаря й Домовик.
Вiн звик, що й дяк також, як сам Домовик, рiдко вiдходив з дому на довгий час. Та ще домовик любив старого господаря за те, що той завжди був веселий та говiркий, а коли бував з чогось задоволений, то виспiвував дуже гарно тонесеньким голоском, мов малий хлопчисько, троïчне Господи, помилуй! по тричi вряд. Бач, випискує, мов комарик! посмiхався тодi Домовик й почував вiд того велику приємнiсть. Тепер же йому було сумно…
Дяк Оверко вийшов з дому ще удосвiта до сусiднього села на Храм. Вже давно й споночiло, по селу вже в багатьох хатах погасили свiтло й повкладалися спати, а Оверка не було й не було…
Домовик виплигнув на хату й сiв на теплий бовдур. Вiдтiль його приємно обвiвало легеньким димом березових дров й смачно пахла вечеря. Вiн подивився навколо, вхопив iскру з димаря, запалив люлечку й виглядав далi.
Чи й справдi не пiрнув вiн часом у болото? подумав Домовик саме в той момент, як долi, бiля печi, це саме промовила й дячиха впраксiя.
Трохи ще посидiв на бовдурi, а потiм притоптав люлечку, щоб часом не впала якась iскра на солом’яну стрiху. Тодi заглянув у бовдур, чи там справно горить, й почав злiзати з даху.
Як i всякий порядний домовик вiн довго вагався, чи виходити зi свого двору, чи нi? Все ще вiн чекав, що ось-ось дяк рипне хвiрткою. А тим часом заглянув до собачоï будки: чи не спить там Бровко? подивився, чи Вiдьма замкнула хлiв з коровами; вiдсунув цебер з цямрини, щоб той не впав у колодязь. I з кожною хвилиною домовик помiчав, як у нього в серцi настає неспокiй за свого господаря. Тодi вирiшив, що за господарство йому нема чого турбуватись, бо в хатi була статечна господиня, а в оборi Бровко, й швиденько вийшов з двору…
Стояв пiзнiй пiдзимок. Нiч була темна, як добрий атрамент. Небо було затягнуте таким товстим, чорним сукном, що крiзь нього не пробивалося жодного променя зiрки.
Домовик по-селянському насунув шапку на вуха й швидко подався назустрiч господарю до великого болота, що було на шляху…
А саме в цей час дяк Оверко, добре уконтентований на Храмовому святi й трошки пiд чарчиною, вийшов з другого села й пiдходив до болота з протилежного боку.
За селом вискочила поперед нього з-пiд вiльхи маленька, мов темний клубочок, левадна Хуха. Вона помiтила, що дяк трохи п’яненький, й покотила попередити Потерчат, щоб тi заздалегiдь розсвiтили своï каганцi. Бо ж тiльки Потерчата могли показати дяковi Оверковi справжнiй шлях в тiм недобрiм мiсцi. Iнакше вiн п’яненький мiг дуже легко оступитися з дороги й загрузнути в болотi.
А дяк, хитаючись, помалу посувався вперед. Вiн навмисно цюкав цiпком на твердiй пiдмерзлiй дорозi, щоб почути, де буде м’яке болото. Знiчев’я та щоб було веселiше, вiн тихенько наспiвував церковноï пiсеньки:
Бла-а-ажен му-у-ж, iже не iдеть на совє-є-т нече-е-сти-вих. Алiлуя, алi…
Раптом дяк урвав спiву, бо побачив, як перед ним блимнув малесенький зеленкуватий вогник.
Свят, свят, свят! скрикнув дяк Оверко, спираючись й протираючи очi. Чи не випив я зайвоï чарки? Може, допився до зеленого змiя? Не дурно ж у мене перед очима зеленi вогнi плигають!..
Тим часом далi засвiтився другий вогник, потiм третiй, четвертий, десятий, двадцятий… То Потерчата розсвiчували своï каганцi й бiгли вперед понад дорогою, щоб вказати дяковi Оверковi шлях додому. Потерчатка були малесенькi, зовсiм голi, з великими, блискучими очима й сторчоватими синенькими чубиками на голiвках. Бiгли вони жваво, тiльки ж ïхнi маленькi кривi нiжки не могли широко ступати, а через те вони посувалися вперед дуже повiльно. Тим-то дяковi видавалося, що тi вогники тихо повзуть понад болотом, коливаються, як зачеплена головою лампадка в церквi. Вiн ще бачив, як вони то пiдскакували вгору, то поринали в долину. Це через те, що Потерчата бiгли не рiвним шляхом, а по багновиську й перестрибували з купини на купину.
Вiд того видовиська дяковi й хмiль увесь вийшов з голови. Поза шкiрою покотив мороз, неначе хтось посипав йому за комiр холодного шроту. Шапка також полiзла з голови, дарма що на його блискучiй лисинi було всього тiльки одинадцять волосинок, якi тепер стали дибом.
Та це ж мене манить нечиста сила! подумав переляканий дяк, як думають усi люди, коли ïм трапиться вночi щось незрозумiле, до чого вони не звикли.
Вiн хитнувся набiк, пiдiбрав поли свого довгого каптана й, не знать чого, метнувся вiд дороги праворуч. Потерчата враз побачили, що вiн збивається з шляху. Злякавшися, що дяк може загрузнути в болотi, а тодi вони самi малосилi не зможуть його вiдтiль витягнути, вони збiглися до гурту, а потiм всi посунули до нього й заступили йому дорогу.
Дяк Оверко зовсiм отетерiв. Не тямлячи себе, вiн метнувся вже лiворуч. Пробiг кiлька ступнiв i скочив на купину. Купина захиталася в нього пiд ногами, але ж не дуже, бо в покраю трохи вже була пiдмерзла. Однак вiн сам враз помiтив, що вже втрапив у багновисько. Повний жаху, спинився вiн на тiй купинi й притаïв дух. Потерчата помислили, що дяк мiркує, як йому йти далi, й знову побiгли на шлях. А вiн дивився на вогники й мiзкував: Загибає моя душа! Кiнець наближається!.. Тодi почав молитися та хрестити тремтячою рукою ту невидиму силу, що манила його до себе.
Потерчата не знали, що ïм робити. Бiгла хвилина за хвилиною, а дяк все стояв мов стовп, не рухаючись з мiсця.
Вони знову повернули до нього, поставали навколо й почали спiвати всi разом. Той ïхнiй спiв нагадував шелестiння сухого очерету. Але ж то не очерет, то спiвали Дитинчата-Потерчата:
Ой, дяче, дяче!
Ти ж сам не бачиш,
Такою пiтьмою
Ступати кудою.
Нас не жахайся,
Нам довiряйся:
Доведем додому
По шляху твердому!..
I знову вони почали посуватись понад болотом, освiчуючи йому правдиву путь.
Однак дяк ïх не зрозумiв. Вiн все стояв i трусився, як лист на осицi. Потiм ущипнув себе за носа, щоб переконатися, що вiн не спить i не марить.
Ой, ой! скрикнув вiн голосно, бо таки мiцно ущiпнувся.
Коли ж помiтив, що вогники вiдходять вiд нього все далi та далi, почав заспокоюватись.
Нi, нi! Ти мене не одуриш, бiсовське навожденiє! сказав вiн сам собi. Дзуськи! Я особа духовна, у вiвтарi буваю, а в церквi ж я свiй чоловiк!.. Ну, звiсно, лiпше в таку темряву сидiти вдома, як блукати сновидою чи стовбичити серед болота, мов Дiдько. Отож недурно-таки i в Святому Письмi сказано, що блажен муж, iже не iдеть на совєт…
I, не скiнчивши своєï думки, вiн потихеньку злiз з купини та обережно подався праворуч. Тепер, кидаючись то в один, то в другий бiк, вiн вже зовсiм згубив в тiй пiтьмi належний напрям й попростував у самiсiньке болото. Тiльки раз чавкнула нога в багнi, й вiн полетiв у пiдмерзлу воду сторч головою. Шапка йому злетiла, гарусовий шарф на шиï розмотався. Дяк почав борсатись, але ж довгi поли ватяного каптана враз намокли, стали важкi, облипали йому ноги й не пускали вилiзти з багна. В розпачi вiн почав вичитувати молитов, бо ж з обов’язку вiн був чоловiк богобоязливий, а потiм, як почув, що загрузає ще дужче, щосили закричав не своïм голосом:
Рятуйте! Рятуйте, хто в Бога вipyє! Потопаю в болотi, яко фараон Гонитель!..
Той покрик почув Домовик. Ще здалеку вiн побачив, як в тiм напрямi побiгли Потерчата з каганцями, й умить зрозумiв, що таке сталося. Мов цап, пострибав вiн чимдужче по купинах. Потiм пiдскочив до загрузлого в болотi дяка, перевернувся на стару вербу й простягнув йому просто в руки дебелого сука. Дяк Оверко вхопився обома руками за той сучок й почав видиратись нагору. Тим часом Домовик мигнув кiлька разiв другою вiтою Потерчатам, щоб вони швидше погасили своï вогники. Вiн-бо бачив, що дяк ïх дуже злякався.
Потихеньку пiдштовхуючи свого господаря з багна, Домовик вивiв дяка на суходiл. Тут вiн поставив його лицем в напрямi дороги, витяг з болота шапку, непомiтно прив’язав ïï до шарфа й прошепотiв на вухо таким способом, щоб дяк подумав, нiби то вiн сам так намислив:
Iди тепер, Оверку, просто й нiчого не бiйся!
Почувши пiд собою твердий ­рунт, мокрий, промерзлий дяк, забувши й про свою шапку, щосили подався вперед. Швидко вiн помiтив край дороги три тополi, що стояли перед царинoю села. Далi угледiв на обрiï й бiлу дзвiницю церкви, бiля якоï була його хата.
Тепер вiн зiтхнув з полегшенням. Трохи було йому страшно, що ж скаже дячиха впраксiя, що вiн так забарився та затьопався… Витяг вiн з кишенi мокру червону хустку, витер з чола холодний пiт. Потiм нюхнув тютюну, чхнув, аж йому iскри з очей посипались, й пiдступив до своєï хвiртки.
Домовик заскочив наперед й вiдчинив йому ворота. Потiм помiг ïх щiльненько зачинити, а дяка пропустив у хату поперед себе. Тут знову вiн причинив за господарем дверi, бо той сам забув це зробити: такий вiн був стурбований пригодою та щасливий, що врятувався вiд бiди.
Домовик також paдiв, що йому вчасно прийшла думка йти рятувати господаря, бо в тiм малiм болотi не було нi Водяника, нi Русалок, а малi Потерчата не могли б самi врятувати дяка. Але ж коли дяк Оверко став бiля печi перед свiтлом, то Домовик не мiг втриматись вiд реготу. Неначе меблi затрiщали, так пролунав його смiх.
I було чого! Дяк увесь був вимазаний чорним глеєм, по всьому обличчю було розмазане багно, виглядав вiн, неначе мокра курка, а на самому носi налипла добра купа бруду, що висiла, мов кишка у iндика.
Домовикiв смiх розбудив дячиху. Вона лупнула очима раз, лупнула вдруге й пiдскочила, мов опечена.
Мати Божа Почаïвська! Що ж це за Марюка?! сплеснула вона в долонi. Амiнь, амiнь! Розсипся!..
Не кричи так велегласно, стара! лагiдним голосом промовив дяк. Це не Марюка, це я, живий i невредимий раб Божий, дячок Оверкiй! i вiн скоса поглянув, чи нема в руках у дячихи якогось деркача, бо добре знав, що нашкодив.
I справдi! В тiй хвилинi вона нагнулася пiд припiчок та й вхопила в руку вiника.
Ах ти ж такий-сякий, забродо, п’янице! Ось я тобi покажу раба Божого! Побачимо, чи будеш ти й тепер невредимий! закричала вона.
Укротися, впраксiє! притримав ïï дяк. Не гнiвися, не карай, дай слово промовити… Водила мене нечиста сила, хотiла в болотi втопити!..
Але ж Дячиха не дала йому скiнчити.
Сам ти нечиста сила! А водила тебе по болотi горiлка, безбожнику!..
А таки розумна жiнка моя господиня! подумав про себе Домовик.
Але ж йому шкода було й доброго дяка й вiн непомiтно висмикнув з дячишиноï руки вiника. Потiм ще раз гучно засмiявся й стрибнув на теплу лежанку до товстого кота.
А дяк Оверко, умившись та перебравшись, ще довго-довго розповiдав дячисi впраксiï, як його манила зеленими вогниками нечиста сила, як хотiла втопити в болотi, та злякалася його щирих молитов…

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *