– Він негайно пішов до Дельфіни, щасливий тим, що несе їй радість, за яку, безперечно, мав дістати нагороду. Пані де Нусінген приймала ванну. Растіньяк чекав її в будуарі з нетерпінням, цілком природним для юнака, що палає бажанням здобути кохану, про яку мріяв цілий рік. Такі почуття не повторюються двічі в житті юнака. Перша жінка, котру покохав чоловік, жінка, яка по-справжньому гідна любові й постає перед ним у всьому блиску, що його вимагає паризьке товариство, – ніколи не матиме суперниць. Любов у Парижі зовсім не схожа на провінційну любов. Ні чоловіків, ні жінок тут не обдуриш показною вітриною, де кожен чіпляє стяг, розписаний порожніми фразами про вдавану безкорисливість своїх любовних почуттів. Тут жінка повинна не тільки задовольняти потреби серця й почуття, – вона чудово знає, що на неї покладено важливі обов’язки щодо тисячі всіляких вимог марнославства, з яких складається життя. Любов тут страшенно хвастовита, безсоромна, марнотратна, зухвала й бундючна. Якщо всі дами при дворі Людовіка XIV заздрили мадмуазель де Лавальєр, коли цей великий монарх у пристрасному пориві забув, що кожна його манжета коштує тисячу екю, і порвав їх, бажаючи полегшити герцогові де Вермандуа з’явитися на світ, – то чого можна вимагати від інших людей? Будьте молоді, багаті й титуловані, добийтеся ще більшої величі, коли можете; чим щедріше куритимите ви фіміам на вівтарі вашого кумира, тим ласкавіший він буде до вас – якщо, звісно, у вас є такий кумир. Любов – це релігія, і культ її, напевно, коштує дорожче, ніж культ інших релігій; любов минає швидко, але вона, як хлопчик-пустун, намагається позначити свій шлях спустошеннями. Багатство почуттів – це поезія мансард. Чим стало б там кохання без цих розкошів? Якщо є винятки з цих драконівських законів паризького кодексу, то хіба що для самотніх душ, які не піддалися громадським доктринам і живуть десь біля чистих, бистрих і невичерпних джерел, душ, які не виходять з-під густолистого шатра, радісно прислухаючись до голосу безконечності, якою для них пройняте все і яку вони знаходять у собі, терпляче готуючись розправити крила і з жалісною зневагою дивлячись на землю. Растіньяк, подібно до більшості юнаків, які вже спізнали смак шляхетного товариства, хотів з’явитися на світській арені при повній зброї. Його вже охопила гарячка вищого світу, і він, мабуть, відчував у собі силу панувати в ньому, хоч і не бачив ані засобів, ані мети такого честолюбства. Коли в душі бракує чистого і святого кохання, що наповнює життя, ця жадоба влади може теж стати джерелом прекрасних звершень. Досить тільки позбутися всіх особистих інтересів і поставити своєю метою велич країни. Та наш студент іще не досяг того щабля, звідки людина може спостерігати й зрозуміти плин життя. В нього й досі не розвіялися чари свіжих і ніжних думок, що, немов листям, оповивають юність людей, які виросли в провінції. Він довго вагався, перш ніж перейти паризький рубікон. Незважаючи на жадобу нових відчуттів, він іще зберіг потаємні мрії про щасливе життя дворянина у своєму маєтку. Проте останні його вагання зникли вчора, коли він опинився у власній квартирі. Скуштувавши матеріальних благ фортуни, так само, як досі користався моральними перевагами свого походження, Ежен скинув оболонку провінціала і спокійно зайняв позицію, з якої йому відкривався шлях до блискучого майбутнього. І ось тепер, чекаючи на Дельфіну, він невимушено сидів у м’якому фотелі в її розкішному будуарі, де почував себе як удома, і йому здавалося, ніби він так далеко відійшов від того Растіньяка, який минулого року приїхав у Париж, що, придивившись до нього якимсь внутрішнім духовним зором, поставив собі запитання, чи схожий він тепер на самого себе.
– Пані в своїй кімнаті, – сказала Тереза, з’явившись так раптово, що Ежен здригнувся.
Дельфіна лежала на козетці біля каміна, свіжа, бадьора. Потопаючи в хвилях мусліну, вона скидалася на ту прекрасну індійську рослину, плід якої оточений цвітом.
– Ну, ось і ми! – сказала вона.
– Вгадайте, що я вам приніс, – мовив Ежен, сідаючи біля неї і цілуючи їй руку.
Пані де Нусінген радісно стрепенулася, прочитавши запрошення. Вона глянула на Ежена вологими очима і, оповивши його шию руками, пригорнула до себе в пориві задоволеного честолюбства.
– І це вам (тобі, – шепнула вона йому на вухо, – але Тереза в туалетній кімнаті, будьмо обережні), вам я завдячую своє щастя. Так, я називаю це щастям; його принесли ви, і тому це щось більше, ніж тріумф самолюбства. Ніхто не хотів мене ввести у вибране коло. В цю хвилину ви, можливо, вважатимете мене за дріб’язкову, пусту, легковажну парижанку. Але знайте, друже мій, що я ладна всім пожертвувати заради вас і що коли я так палко прагну бувати у Сен-Жерменському передмісті, то це тому, що там буваєте ви.
– Чи не здається вам, – сказав Ежен, – що пані де Босеан не хоче бачити на балу барона де Нусінгена?
– Так, – сказала баронеса, повертаючи Еженові листа. – Ці жінки вміють бути нечемними. Все одно я поїду. Там має бути моя сестра, я знаю, що вона готує собі чарівний туалет. Ежене, – мовила вона тихо, – сестра поїде туди, щоб розвіяти жахливі підозріння. Ви не знаєте, які ходять чутки про неї? Нусінген сьогодні вранці сказав мені, що вчора в клубі одверто говорили про це. Боже мій, від чого залежить честь жінки й родини! Я відчула себе ображеною за мою бідну сестру. Кажуть, що пан де Трай підписав векселі на сто тисяч франків, майже всі вони прострочені, і йому загрожує суд. Під тиском цих обставин моя сестра нібито продала якомусь євреєві діаманти – оті чудові діаманти, які ви, мабуть, бачили у неї; вони дісталися їй у спадщину від матері графа де Ресто. Тепер я розумію, нащо Анастазі замовила собі гаптовану золотом сукню; вона хоче привернути до себе загальну увагу у пані де Босеан, з’явившись у всій пишності і в цих діамантах. Але я не хочу осоромитися перед нею. Вона завжди намагалася мене затьмарити. Вона ніколи не була доброю до мене, хоч я робила їй стільки послуг, завжди давала гроші, коли вона попадала у скруту. Та годі про світське життя, я сьогодні хочу бути щаслива.
Тільки о першій годині ночі Растіньяк покинув пані де Нусінген, яка, даруючи йому на прощання поцілунки, що обіцяли чимало радощів у майбутньому, сказала з сумним виглядом:
– Я така боязка, така марновірна, назвіть мої передчуття як хочете, але я тремчу від думки, що мені доведеться заплатити за своє щастя якоюсь жахливою катастрофою.
– Дитина! – сказав Ежен.
– Так, сьогодні дитина – я, – відповіла вона, сміючись.
Ежен повернувся в “Дім Воке”, твердо вирішивши, що завтра переїде на нову квартиру; дорогою він снував ті чарівні мрії, яким віддаються юнаки, ще відчуваючи на своїх устах смак щастя.
– Ну що? – спитав Горіо, коли Растіньяк проходив повз його двері.
– Завтра я вам усе розповім, – сказав Ежен.
– Усе? Правда? – скрикнув старий. – Лягайте спати. Завтра ми почнемо щасливе життя.
Наступного дня Горіо і Растіньяк чекали тільки появи носіїв, щоб покинути пансіон, коли раптом, десь опівдні, на вулиці Святої Женев’єви пролунав гуркіт екіпажа і стих біля дверей пансіону. З карети вийшла пані де Нусінген і спитала, чи батько її ще в пансіоні. Почувши від Сільвії, що Горіо тут, вона поквапливо піднялася сходами. Ежен був у своїй кімнаті, чого не знав його сусід. За сніданком Растіньяк попросив Горіо перевезти і його речі, умовившись зустрітися з ним о четвертій годині на вулиці д’Артуа. Та поки старий ходив по носіїв, Ежен, збігавши на перекличку в Школу правознавства, непомітно повернувся до пансіону. Він мав намір розрахуватися з пані Воке, бо не хотів доручати цього Горіо, який у пориві фанатичної любові став би, звичайно, розплачуватись і за нього. Хазяйки не було вдома. Ежен піднявся в свою кімнату глянути, чи не забув чого, і був дуже радий, що йому спало на думку це зробити, бо в шухляді стола знайшов вексель, який колись дав Вотренові; цей вексель він недбало кинув у шухляду в день сплати боргу. Камін не горів, і він хотів був подерти вексель на дрібні клаптики, коли нараз почув Дельфінин голос; він спинився і почав прислухатися, гадаючи, що в неї не повинно бути від нього ніяких таємниць. Перші ж слова так зацікавили його, що він став слухати розмову батька з дочкою.
– Ах, тату, – сказала вона, – дав би Господь, щоб ваша думка зажадати звіту від чоловіка про моє майно не запізнилась і щоб вона запобігла моєму розоренню. Тут можна говорити вільно?
– Так, у домі нема нікого, – сказав батько Горіо тремтячим голосом.
– Що з вами, тату? – спитала пані де Нусінген.
– Ти мене ніби сокирою по голові вдарила. Хай тобі Бог простить, дитино моя! Ти не знаєш, як я тебе люблю; якби знала, то не приголомшувала б мене такими речами, особливо коли ще не все пропало. Що ж трапилося, що ти приїхала сюди, коли за кілька хвилин ми мали зустрітися на вулиці д’Артуа?
– Ах, тату, хіба можна опанувати себе в хвилину катастрофи? Я божеволію! Ваш повірений попередив, що нам загрожує розорення. Нам стане в пригоді ваш колишній комерційний досвід, і я оце приїхала, щоб ухопитися за вас, як потопаючий хапається за соломинку. Коли пан Дервіль побачив, що Нусінген викручується, він пригрозив йому судом і сказав, що швидко доб’ється постанови голови суду. Сьогодні вранці Нусінген прийшов до мене спитати, чи хочу я розорити і себе, і його? Я відповіла йому, що зовсім не розуміюся на таких справах, що в мене є капітал, що я хочу розпоряджатися своїми грішми і що в усій цій плутанині нехай розбирається мій повірений, а я тут нічогісінько не тямлю і неспроможна щось збагнути. Адже так ви радили мені казати?
– Так, – відповів батько Горіо.
– І ось, – вела далі Дельфіна, – він ознайомив мене із своїми справами. Він вклав усі гроші, свої і мої, в недавно засноване підприємство, і для цього довелося внести великі суми за кордоном. Якщо я вимагатиму виділити мій посаг, то йому доведеться оголосити себе банкрутом; коли ж я згоджуся почекати рік, то він присягається честю повернути мені подвоєний чи потроєний капітал, бо вклав мої гроші в земельні операції, і тоді я стану власницею всього свого майна. Любий тату, він був щирий, він налякав мене. Він просив пробачити йому його поведінку, дав мені повну волю, дозволив жити, як я хочу, при умові, що він зможе повновладно порядкувати справами від мого імені. Щоб довести свою щирість, він обіцяв запрошувати Дервіля кожного разу, коли я забажаю перевірити, чи правильно складені документи, які стверджуватимуть мої права власності. Одне слово, він віддав себе в мої руки, зв’язавши непорушними обіцянками. Він просив мене ще два роки вести домашнє господарство, благав не витрачати на мої потреби більше, ніж він мені виділяє. Довів мені, мовляв, усе, що він зможе зробити, це вдавати, ніби все гаразд, казав, що він покинув свою балерину й надалі повинен дотримуватися – тільки таємно – найсуворішої економії, щоб довести до кінця початі операції, не підірвавши свого кредиту. Я була з ним сувора, нічому не вірила, змушуючи його висловити все до кінця; він показав мені свої книги і зрештою розплакався. Ніколи я не бачила чоловіка в такому стані. Він утратив тяму, говорив про самогубство. Мені стало його жаль.
– І ти віриш усім цим побрехенькам! – скрикнув батько Горіо. – Це комедіант! Мені доводилось мати справу з німцями: вони майже всі чесні, сумлінні, проте коли під маскою щирості й добродушності починають крутити й шахраювати, то перевершать хоч би кого. Твій чоловік обдурює тебе. Йому сутужно, от він і прикидається мертвим. Він хоче порядкувати від твого імені ще вільніше, ніж від свого. Нусінген хоче скористатися з цієї нагоди, щоб убезпечити себе на випадок невдачі в своїх махінаціях. Він лукавий і підступний, це негідник. Ні, ні, я не ляжу в могилу, залишивши своїх дочок без жодного су. Я ще трохи розуміюся на комерції! Він каже, що вклав капітали в підприємство. Добре, виходить, його участь у цьому підприємстві виражена в цінних паперах, розписках, договорах, – хай він покаже тобі їх і розрахується з тобою. Ми виберемо найнадійніші справи, в які, не ризикуючи, можна вкласти гроші, і одержимо документи, що на підставі самостійного володіння майном стверджують права Дельфіни Горіо, дружини барона де Нусінгена. Що, він має нас за дурнів? Невже він думає, що я можу прожити хоч два дні, знаючи, що ти лишилася без грошей, без шматка хліба? Ні на один день, ні на одну ніч, ні на годину я з цим не примирюся. Коли б це була правда, я б не пережив цього. Я працював сорок років, носив мішки, проливав піт, терпів злидні заради вас, моїх ангелів, що робили мені легкою всяку працю, всякий тягар, а тепер моє життя, моє багатство піде за вітром? Та я б помер від люті, якби це сталося. Присягаюся усім, що тільки є святого на землі і на небі – ми його виведемо на чисту воду, перевіримо книги, касу, всі справи! Я не спатиму, не відпочиватиму, не їстиму, поки не дізнаюся, що твоє майно цілісіньке! Дякувати Богу, ви володієте майном кожне окремо, в тебе за повіреного Дервіль, людина, на щастя, чесна. Богом клянуся, або твій мільйон залишиться в тебе і ти матимеш п’ятдесят тисяч річного прибутку до кінця своїх днів, або я зніму таку бучу в Парижі, що… Та я звернуся до обох палат, якщо трибунали нас покривдять. Знати, що ти спокійна й живеш у достатку, – ця думка полегшувала мої страждання і заспокоювала моє горе. Гроші – це життя. Гроші – це все. Та що він верзе, цей ельзаський чурбак! Дельфіно, не поступайся ані ліаром цій гладкій тварюці, яка посадила тебе на ланцюг і зробила нещасною. Якщо ти йому потрібна, ми його добре скрутимо й примусимо йти, куди нам треба. Боже мій, у мене голова палає, щось пече в черепі! Моя Дельфіна – злидарка! О моя Фіфіно! Хай йому чорт, де мої рукавички? Ну, ходімо, я хочу негайно побачити книги, справи, касу, кореспонденцію – все! Я не заспокоюся, поки не знатиму, що твоє майно в безпеці, поки не побачу цього на власні очі.
– Тату, любий! Дійте обережно! Якщо ви у цій справі вдастеся до найменшої мстивості, якщо виявите ворожі наміри, то я пропала. Він знає вас і вважає за цілком природне, що я під вашим впливом дбаю про своє майно. Але клянуся вам – він держить його в своїх руках і не захоче випустити. Цей негідник може втекти, забравши всі гроші, і лишити нас без нічого. Він чудово розуміє, що я не захочу, переслідуючи його, неславити своє ім’я. Він і сильний і воднораз слабкий. Я все добре обміркувала. Як доведем його до крайнощів, він пустить мене в старці.
– Значить, він шахрай?
– Так, батьку, – заплакала вона і впала на стілець. – Я не хотіла вам у цьому признаватися, не хотіла завдавати вам горя, що ви мене видали за таку людину! Його таємне життя, його думки, душа і тіло – все пасує одне до одного. Це жахливо: я ненавиджу і зневажаю його! Так, я не можу поважати цього негідника після того, що він мені розповів. У людини, здатної на такі фінансові махінації, немає й крихти совісті, і я боюся саме того, що ясно прочитала в його душі. Він, мій чоловік, запропонував мені волю, – розумієте, що це означає? – якщо я згоджуся бути в разі катастрофи знаряддям у його руках, тобто стати підставною особою в його шахрайстві.
– Але проти цього є закони! Для таких зятів є Гревська площа! – скрикнув батько Горіо. – Якщо не буде ката, я сам одрубаю йому голову.
– Ні, тату, на нього нема законів. Слухайте! Ось що, без усяких словесних прикрас, він сказав: “Або все загине, і ви не матимете й ліара, втратите все, бо в спільники мені брати нікого, крім вас; або ви дасте мені змогу довести до кінця мою справу”. Ясно? Я йому ще потрібна. Він покладається на мою жіночу чесність, він знає, що я не схочу його майна і задовольнюся своїм. Під загрозою розорення я мушу погодитися на шахрайське, злодійське спілкування. Він купує моє сумління і платить за нього тим, що дозволяє мені скільки завгодно бути жінкою Ежена: “Я дозволяю тобі грішити, не заважай і мені робити злочини, розоряючи бідняків!” Хіба не ясно сказано? А знаєте, що він називає “комерційними операціями”? Він купує на своє ім’я пустирі і через підставних осіб забудовує їх. Ці люди складають з різними підрядчиками угоди на будівництво, видають їм довгострокові векселі, а самі заставляють за невелику суму будинки моєму чоловікові. Таким чином він стає власником будинків, а підставні особи обдурюють підрядчиків, оголошуючи себе банкрутами. Банкірський дім Нусінгена існує для того, щоб замилювати очі нещасним будівникам. Я це зрозуміла. Зрозуміла й інше: Нусінген, аби довести, в разі потреби, виплату величезних сум, перевів капітали в Амстердам, Лондон, Неаполь, Відень. Хіба ми зможемо накласти на них арешт?
Ежен почув глухий звук – батько Горіо, мабуть, упав на коліна.
– Боже мій, чим я прогнівив тебе? Дочка моя віддана на волю негідника, він, якщо схоче, вимагатиме від неї всього. Прости мені, доню! – скрикнув старий.
– Так, якщо я в безодні, то, може, ви й завинили в тому, – сказала Дельфіна. – Ми такі нерозумні, коли одружуємось. Хіба ми знаємо людей, справи, світ, звичаї? Батьки повинні думати за нас. Любий тату, я ні за що не дорікаю вам, даруйте мені ці слова. Я сама в усьому винна. Ні, не плачте, – сказала вона, цілуючи батька в чоло.
– І ти не плач, Дельфіно. Дай мені твої оченята, я обсушу їх поцілунками. Почекай! Я ще наведу лад у своїй голові, я розплутаю той клубок спекуляцій, що його накрутив твій чоловік.
– Ні, дозвольте діяти мені самій, я зумію з ним упоратися. Він любить мене, от я й скористаюся зі своєї влади, щоб примусити його негайно купити для мене якесь нерухоме майно. Я, мабуть, примушу його перевести на моє ім’я ельзаський маєток Нусінгенів, яким він дуже дорожить. Приходьте завтра подивитися його книги, справи, бо пан Дервіль на комерції розуміється кепсько. А втім, узавтра не приходьте. Я не хочу псувати собі крові. Післязавтра у пані де Босеан бал, і я повинна подбати про себе, щоб бути гарною, свіжою й не осоромити любого Ежена, Ходімо ж подивимося його кімнату.
В цю хвилину на вулиці Святої Женев’єви спинилася карета, і на сходах почувся голос пані де Ресто, що питала в Сільвії:
– Мій батько вдома?
Ця несподівана поява врятувала Ежена, що вже збирався кинутись у ліжко, вдаючи, ніби спить.
– Ах, тату, ви чули про Анастазі? – спитала Дельфіна, впізнавши сестрин голос. – Здається, в неї сімейні неприємності.
– Що? – вигукнув батько Горіо. – Це вже мій кінець. Бідна моя голова не витримає двох нещасть разом.
– Добрий день, тату, – сказала, входячи, графиня. – Ах, і ти тут, Дельфіно!
Пані де Ресто, здавалося, була збентежена, заставши тут сестру.
– Добрий день, Назі, – відповіла баронеса. – Тебе дивує, що я тут? Я щодня бачуся з батьком.
– Відколи це?
– Якби й ти ходила до нього, то знала б.
– Не прискіпуйся до мене, Дельфіно, – жалісно сказала графиня. – Я дуже нещасна, я пропала, бідний мій тату. Цього разу пропала остаточно.
– Що з тобою, Назі? – скрикнув батько Горіо. – Скажи ж мені все, дитино моя! Вона зблідла! Дельфіно, мерщій допоможи їй, будь доброю до неї, я любитиму тебе ще більше, якщо це можливо!..
– Бідна моя Назі, – сказала пані де Нусінген, допомагаючи сестрі сісти. – Тільки я і тато завжди любитимемо тебе так, щоб усе тобі прощати. Сімейні зв’язки – найміцніші.
Вона дала їй нюхальної солі, і графиня прийшла до тями.
– Я не витримаю цього! – сказав батько Горіо. – Ну-бо, – звелів він, поворушивши торф у каміні, – підійдіть до вогню. Мені холодно. Що з тобою, Назі? Кажи швидше, ти мене вбиваєш…
– Мій чоловік знає все, – почала нещасна жінка. – Ви пам’ятаєте, тату, недавній Максимів вексель? Ну, то це був не перший. Я вже сплатила кілька таких векселів. Десь на початку січня я помітила, що пан де Трай дуже сумний. Він нічого мені не казав; але в серці коханого легко читати – досить якоїсь дрібниці; до того ж бувають передчуття. Одне слово, він був ніжніший, палкіший, ніж будь-коли, і я почувала себе усе щасливішою. Бідний Максим, він прощався зі мною в душі, як сказав мені потім. Він хотів заподіяти собі смерть. Скінчилося тим, що я стала допитуватись, благала його сказати все, дві години стояла перед ним навколішках, поки він признався, що заборгував сто тисяч франків. О тату, сто тисяч франків! Я мало не збожеволіла. У вас нема таких грошей…
– Так, – мовив батько Горіо, – я не зміг би їх дістати, хіба що вкрав би. Та я б і на це пішов, Назі. І піду…
По цих похмурих, як хрипіння вмирущого, словах, у яких вчувалася агонія знесиленого батьківського почуття, сестри замовкли. Який егоїзм устояв би перед цим криком душі, що показав усю глибину відчаю, як кинутий камінь визначає глибину прірви.
– Тату, я вже дістала гроші, розпорядившись тим, що мені не належить, – сказала графиня і зайшлася риданням.
Дельфіна, зворушена, заплакала, поклавши голову сестрі на плече.
– Отже, все це правда? – сказала вона.
Анастазі похилила голову; пані де Нусінген обняла сестру і, притискаючи її до свого серця, ніжно поцілувала.
– Тут ти завжди знайдеш любов без осуду, – сказала вона.
– Ангели мої! – промовив Горіо кволим голосом. Чому це тільки нещастя зближує вас?
– Щоб урятувати Максимові життя, а заразом і моє щастя, – вела далі графиня, підбадьорена цими виявами гарячої, трепетної ніжності, – я пішла до одного лихваря – та ви знаєте цього пекельного виплодка, цього безжального Гобсека, – й продала йому фамільні діаманти, що ними так дорожить пан де Ресто, і його, і мої, всі, всі! Продала! Ви розумієте? Максима врятовано. Але я пропала. Ресто все знає.
– Що? Від кого? Скажи, і я його вб’ю! – крикнув батько Горіо.
– Вчора він покликав мене до себе… Я пішла… “Анастазі, – сказав він мені таким голосом… О, цього тону було досить, щоб я все зрозуміла… – Де ваші діаманти?” – “У мене”. – “Ні, – заперечив він, глянувши на мене, – ось вони на комоді. – І він показав футляр, прикритий хусточкою. – Ви знаєте, як вони тут опинилися?” Я впала на коліна, плакала, питала його, якою смертю я повинна вмерти.
– Ти це сказала?! – скрикнув батько Горіо. – Присягаюся іменем Господа Бога, той, хто заподіє якесь лихо одній із вас, може бути певен, поки я живий, що я спалю його на повільному вогні! Так, я роздеру його, як…
Горіо замовк, слова застрявали йому в горлі.
– Зрештою, люба моя сестро, він зажадав від мене чогось такого, що гірше смерті… Не дай Боже ніякій жінці почути те, що почула я.
– Я уб’ю цього чоловіка, – спокійно промовив батько Горіо. – А втім, у нього тільки одне життя, а мені він винен два. Ну, що ж далі? – спитав він, дивлячись на Анастазі.
– Тоді він, помовчавши, глянув на мене, – розповідала графиня, – і сказав: “Анастазі, я все збережу в таємниці, ми будемо й далі жити разом: у нас є діти. Я не вбиватиму пана де Трая, я міг би схибити, а якщо спробую позбутися його іншим способом, то людське правосуддя буде проти мене. Вбити його у ваших обіймах – це значило б зганьбити ваших дітей, а щоб не зганьбити ні ваших дітей, ні їхнього батька, ні мене, я ставлю вам дві умови. Відповідайте – чи є у вас дитина від мене?” – Я сказала: “Так”. – “Хто?” – запитав він. – “Ернест, найстарший”. – “Добре, – сказав він, – тепер покляніться, що виконаєте те, що я скажу”. Я поклялася. “Ви підпишете запродаж вашого майна, коли я того зажадаю”.
– Не підписуй! – скрикнув батько Горіо. – Ніколи не підписуй цього. То ось ви як, пане де Ресто, ви неспроможні дати жінці щастя, вона знаходить його з іншим, а ви її караєте за своє жалюгідне безсилля?.. Та я тут, заждіть! Він матиме діло зі мною, Назі, будь спокійна. А, він дорожить своїм спадкоємцем? Гаразд. Я викраду в нього сина, бо це ж мій онук, сто чортів! Маю ж я право бачити хлоп’я? Я його відвезу в моє село, дбатиму про нього, будь спокійна. І я примушу це страховище здатись, я скажу йому: “Ану, хто кого? Хочеш мати сина – поверни моїй дочці її майно і не заважай їй жити, як вона схоче”.
– Батьку!
– Так, я твій батько! О, я справді батько. Хай цей вельможний негідник не мучить моєї дочки… Хай мене грім поб’є! Я не знаю, що тече в моїх жилах! У них тигряча кров, мені хочеться пожерти ваших чоловіків. Дітоньки мої! То ось яке у вас життя! Та це ж для мене смерть… Що станеться з вами, коли мене не буде? Батьки повинні жити доти, доки живі їхні діти. Як погано влаштовано твій світ, Боже! А в тебе ж, кажуть, є син. Ти б мав не допускати, щоб ми страждали від лиха наших дітей. Ангели мої любі! Адже тільки страждання примусили вас прийти до мене. Ви ділитеся зі мною тільки слізьми… Та ні, ви любите мене, я це бачу. Приходьте, приходьте жалітися до мене! Серце моє велике, воно вмістить усе. Ви можете рвати його на шматки – кожен шматок стане батьківським серцем. Я б хотів узяти на себе ваші страждання, страждати за вас. О, маленькими ви були такі щасливі!..
– Тільки тоді й було нам добре, – сказала Дельфіна. – Де вони, ті дні, коли ми скочувалися з купи мішків у великій коморі?
– Тату, це ще не все, – сказала Анастазі на вухо Горіо, аж той здригнувся, – Діаманти я продала менше ніж за сто тисяч франків. Максимові загрожує суд. Нам треба сплатити ще дванадцять тисяч франків. Він обіцяв взятися за розум, більше не грати. В мене немає нічого в світі, крім його кохання, і я надто дорого заплатила за нього, щоб пережити цю втрату. Я пожертвувала майном, спокоєм, честю, дітьми. О, зробіть так, щоб Максим зберіг свободу, честь, щоб він міг лишитись у світі, де зуміє завоювати собі становище. Він тепер завдячує мені не тільки щастя, у нас є діти, які можуть лишитися без грошей. Все загине, якщо його посадять у Сент-Пелажі.
– Нема у мене таких грошей, Назі! Нічого нема! Анічогісінько! Це кінець світу! О, світ гине, це певно! Біжіть, тікайте, поки є час! Ах, у мене ще є срібні пряжки, шість столових приборів – перші, які я купив у своєму житті. Оце і все… Та ще тисяча двісті франків довічної ренти.
– А що ж ви зробили з вашою безстроковою рентою?
– Я продав її і лишив собі тільки цей невеличкий прибуток на власні потреби. Мені треба було дванадцять тисяч франків, щоб опорядити квартиру Фіфіні.
– У тебе вдома, Дельфіно? – спитала пані де Ресто.
– О, хіба не однаково! – мовив батько Горіо. – Дванадцять тисяч франків витрачено.
– Я догадуюсь, – сказала графиня, – це для пана де Растіньяка. Ах, бідна Дельфіно, схаменися! Поглянь, до чого я дійшла.
– Люба моя, пан де Растіньяк не здатен обібрати свою коханку.
– Дякую на слові, Дельфіно; в моєму тяжкому становищі я сподівалась від тебе кращого. А втім, ти ніколи не любила мене.
– Ні, вона любить тебе, Назі! – вигукнув батько Горіо. – Вона мені оце щойно казала це. Ми говорили про тебе, і Фіфіна казала, що ти красуня, а вона тільки гарненька.
– У неї холодна краса, – мовила графиня.
– Та хоч би й так, – заперечила Дельфіна, спаленівши. – А як ти ставилась до мене? Ти зреклася мене, через тебе переді мною зачинилися двері всіх домів, де я хотіла бувати, ти користалася з усякої нагоди, щоб зробити мені прикрість. А хіба я приходила сюди, як ти, щоб висмоктувати з нашого бідного батька тисяча по тисячі всі його гроші? Хіба я довела його до того стану, в якому він опинився? Це на твоїй совісті, сестро! Я відвідувала батька, коли тільки могла, я його не виганяла з дому, не приходила лизати йому руки, коли він був мені потрібен. Я навіть не знала, що він витратив для мене дванадцять тисяч франків. З моїми грошовими справами все гаразд, ти знаєш; тато робив мені подарунки, але я їх ніколи не випрохувала.
– Тобі більше поталанило: пан де Марсе багатий, це ти добре знаєш. Ти завжди була підла, як золото. Прощай, у мене нема ні сестри, ні…
– Замовкни, Назі! – крикнув батько Горіо.
– Тільки така сестра, як ти, може повторювати вигадки, яким ніхто не вірить, ти – страховище, – сказала Дельфіна.
– Діти мої, діти, замовкніть, а ні, то я при вас накладу на себе руки.
– Ну що ж, Назі, я прощаю тобі, – сказала пані де Нусінген, – ти нещасна. Але я добріша за тебе. Казати мені таке саме в ту хвилину, коли я хотіла зробити все, аби тільки врятувати тебе, навіть піти у спальню до свого чоловіка, а цього я не зробила б ні заради себе, ні заради… Це варте всього того лиха, якого ти мені заподіяла за дев’ять років.
– Діти мої, діти, обніміться! Ви ж – ангели.
– Ні, облиште мене! – вигукнула графиня, відштовхуючи батька, що взяв її за руку. – Вона має до мене ще менше жалю, аніж мій чоловік. Можна подумати, що вона – взірець усіх чеснот!
– Хай люди кажуть, що я винна гроші панові де Марсе, – все-таки це краще, ніж признатися, що пан де Трай коштує тобі більше ніж двісті тисяч франків, – відповіла пані де Нусінген.
– Дельфіно! – крикнула графиня, ступивши крок до неї.
– Я кажу тобі правду у відповідь на твій наклеп, – холодно відповіла баронеса.
– Дельфіно! Ти…
Батько Горіо кинувся до графині і затулив їй рота рукою.
– Боже! В чому це у вас руки? – спитала Анастазія.
– Так, так, вибачайте, – мовив бідолашний батько, витираючи руки об штани. – Я ж не знав, що ви прийдете, я переїжджаю.
Він зрадів, що викликав докір і обернув на себе доччин гнів.
– Ах! – вів далі старий, сідаючи. – Ви краєте мені серце. Я вмираю, діти мої. Мозок мій палає, мов у вогні. Та будьте ж милі, добрі, любіть одна одну. Ви мене вб’єте! Ну, Дельфіно, Назі, опам’ятайтесь, ви обидві й винуваті, й ні. Дедель, – сказав він, підводячи на баронесу повні сліз очі, – їй треба дванадцять тисяч франків, давай пошукаємо цю суму. Не дивіться так одна на одну. – Батько став навколішки перед Дельфіною. – Попроси в неї пробачення, заради мене, – прошепотів він їй на вухо, – вона нещасніша за тебе, ну!
– Назі, бідна моя, – сказала Дельфіна, налякана виразом дикого, божевільного страждання, що з’явився на батьковому обличчі, – я винувата, поцілуй мене…
– Ах! Ви ллєте цілющий бальзам на моє серце! – крикнув батько Горіо. – Але де знайти дванадцять тисяч франків? А що, як я піду замість когось у рекрути?
– Батьку! – вигукнули обидві дочки, обіймаючи його. – Ні, ні!
– Хай Бог нагородить вас за самий цей намір, усім життям своїм ми не зможемо за це заплатити, правда ж, Назі? – сказала Дельфіна.
– До того ж, любий тату, це була б тільки крапля в морі, – зауважила графиня.
– То що ж, виходить, не можна нічого заробити й своєю кров’ю? – вигукнув старий у розпачі. – Я віддам своє життя тому, хто тебе врятує, Назі, я вб’ю будь-кого заради цього! Я зроблю, як Вотрен, піду на каторгу, я… – Горіо спинився, наче вражений громом. – Нема нічого! – кричав він, рвучи на собі волосся. – Якби я знав, де можна вкрасти, але ж це дуже важко – знайти таке місце. До того ж потрібні люди, час, щоб пограбувати банк. Отже, мені лишається вмерти, тільки вмерти. Так, я вже ні на що не придатний, я вже не батько, ні! Вона мене просить, вона в скруті… А я, жалюгідний, нічого не маю. Ах ти, старий негіднику, ти собі забезпечив довічну ренту, а дочки? Що ж, виходить, ти їх не любиш? Пропадай, пропадай тепер, як пес! Так, я гірший за собаку, собака не вчинив би так! Ой голова моя! Вона горить…
– Тату, перестаньте!.. – скрикнули обидві жінки, підбігши до батька, щоб не дати йому розбити голову об стіну. – Схаменіться!
Горіо схлипував. Ежен, переляканий, схопив вексель, виданий Вотренові; гербовий папір був придатний для більшої суми. Виправивши цифру, Ежен приготував формальний вексель на дванадцять тисяч франків на ім’я Горіо і ввійшов у сусідову кімнату.
– Пані, ось гроші, які вам потрібні, – сказав він, подаючи вексель графині. – Я спав, ваша розмова збудила мене, і я дізнався, скільки я винен панові Горіо. Ось вексель, який ви можете дисконтувати. Я сплачу вчасно.
Графиня остовпіла, тримаючи в руці вексель.
– Дельфіно, – мовила вона, збліднувши і затремтівши від гніву, люті та обурення, – я все могла тобі простити, Бог свідок, але це!.. Пан де Растіньяк був тут, ти це знала! І в тебе вистачило підлоти помститися на мені, примусивши мене розкрити перед ним мої таємниці, моє життя, життя моїх дітей, мою ганьбу, мою честь! Ні, тепер ти для мене не існуєш. Я ненавиджу тебе, я зроблю тобі найгірше зло, яке тільки зможу, я…
Лють не давала їй говорити далі, горло їй перехопило.
– Та це ж мій син, моя дитина, твій брат, твій рятівник! – кричав батько Горіо. – Поцілуй же його, Назі. Ось, бачиш, я його цілую, – казав він, несамовито стискаючи Ежена в обіймах. – О дитино моя! Я для тебе буду більше, ніж батько, я заміню тобі сім’ю, я хотів би бути богом, щоб кинути до твоїх ніг увесь світ. Та поцілуй же його, Назі! Це не людина, це ангел, справжній ангел.
– Облиште її, тату, вона зараз не при своєму розумі, – сказала Дельфіна.
– Я не при своєму розумі? А ти, ти? – спитала графиня де Ресто.
– Діти мої, я умру, якщо ви не перестанете! – скрикнув старий і впав на ліжко, немов уражений кулею. – Вони вбивають мене, – пробелькотав він.
Графиня глянула на Ежена, що стояв нерухомий, приголомшений цією дикою сценою.
– Пане… – мовила вона, запитуючи жестом, голосом, поглядом і не звертаючи уваги на батька, якому Дельфіна поспішно розстебнула жилет.
– Пані, я сплачу і мовчатиму, – відповів Ежен, не чекаючи на її запитання.
– Ти вбила батька, Назі! – сказала з докором Дельфіна, показуючи сестрі на непритомного старого, але та вже вибігла.
– Я прощаю їй, – сказав старий, розплющуючи очі. – Становище її жахливе, – й не така голова запаморочиться. Утіш Назі, будь до неї ласкава, обіцяй це твоєму нещасному вмираючому батькові, – просив він Дельфіну, стискаючи їй руку.
– Що з вами? – злякано спитала Дельфіна.
– Нічого, нічого, – відповів батько, – це минеться. Щось давить лоб. Це мігрень. Бідна Назі, що з нею буде?
В цю хвилину графиня вернулась, кинулась перед батьком навколішки і вигукнула:
– Простіть!
– Годі! Тепер ти завдаєш мені ще більшого болю, – промовив батько Горіо.
– Пане де Растіньяк, – сказала графиня із сльозами на очах, – горе мене зробило несправедливою. Ви будете мені братом? – і вона подала Еженові руку.
– Назі, – скрикнула Дельфіна, обіймаючи її, – люба моя Назі, забудьмо все!
– Ні, – сказала та, – я все пам’ятатиму.
– Ангели мої, – вигукнув батько Горіо, – ви знімаєте з моїх очей смертну заслону, ваші голоси повертають мені життя! Поцілуйтеся ж іще! Ну, Назі, тебе виручає цей вексель?
– Сподіваюся, що так. Тату, ви можете його підписати?
– Ох, який же я дурень, я й забув про це. Певно, тому, що зомлів, пробач, Назі. Пришли мені звістку, що небезпека минула. Ні, я сам прийду. Ах, я не піду, я не можу бачити твого чоловіка, я його вб’ю. Що ж до запродажу твого майна, то йому доведеться мати справу зі мною. Іди тепер, доню, і умов Максима взятися за розум.
Ежен стояв приголомшений.
– Наша нещасна Анастазі завжди була запальна, – сказала йому пані де Нусінген, – але серце в неї добре.
– Вона повернулася, щоб він підписав вексель, – шепнув Ежен на вухо Дельфіні.
– Ви думаєте?..
– Я хотів би не думати так. Будьте обережні з нею, – відповів він і звів очі догори, немовби довіряючи Богові думки, яких не наважувався висловити.
– Так, вона завжди була трохи комедіанткою, а бідний тато піддається на її кривляння.
– Як ви себе почуваєте, любий батечку Горіо? – спитав Растіньяк у старого.
– Мені хочеться спати, – відповів той.
Ежен допоміг йому лягти. Коли старий, тримаючи Дельфіну за руку, заснув, дочка вивільнила свою руку і вийшла.
– Увечері зустрінемось в Італійській опері, – нагадала вона Еженові, – і ти скажеш мені, як він себе почуватиме. А завтра, добродію, ви переїдете. Покажіть-но свою кімнату. Який жах! – сказала вона, входячи туди. – Та тут іще гірше, ніж у мого батька! Ежене, ти поводився чудово, я полюбила б тебе за це ще дужче, якби це було можливо. Але, любий мій хлопчику, якщо ви хочете забагатіти, то не кидайте на вітер по дванадцять тисяч. Граф де Трай – картяр. Моя сестра не хоче цього бачити. Він здобув би ці дванадцять тисяч там же, де виграє й програє золоті гори.
Почувши стогін, вони повернулися до Горіо; старий, здавалося, спав, та, підійшовши до нього, двоє коханців почули, як він шепоче: “Вони нещасні”. Спав він чи не спав, але тон цих слів так вразив серце його дочки, що вона підступила до злиденного ліжка, на якому лежав батько, і поцілувала його в чоло. Він розплющив очі.
– Це ти, Дельфіно?
– Ну, як ви себе почуваєте? – спитала дочка.
– Добре, – мовив він. – Не турбуйся, я скоро вийду. Ідіть, ідіть, дітоньки, будьте щасливі.
Ежен провів Дельфіну додому, але, стурбований станом батька Горіо, відмовився обідати в неї й повернувся в “Дім Воке”. Горіо вже встав і сидів за столом. Б’яншон сів так, щоб добре бачити обличчя вермішельника. Коли той узяв хліб і понюхав його, щоб визначити, з якого сорту борошна його спечено, Б’яншон постеріг у цьому русі цілковиту відсутність того, що можна було б назвати свідомістю дії. Він спохмурнів.
– Сідай-но ближче до мене, кошенівський пансіонере! – сказав Ежен.
Б’яншон охоче пересів, тим більше що так він був ближче й до старого.
– Що з ним? – спитав Растіньяк.
– Якщо не помиляюсь, йому скоро кінець. В його організмі відбувається щось незвичайне; мені здається, йому загрожує апоплексія. Хоч нижня частина його обличчя спокійна, але риси верхньої стягуються до лоба, бачиш? Крім того, його очі немов запорошені тонким пилом, а це свідчить про крововилив у мозок. Завтра вранці буде видніше.
– Чи є засоби проти цього?
– Ніяких. Смерть можна було б відтягти, якби знайти спосіб викликати відлив крові до ніг. Але, якщо симптоми не зникнуть до завтрашнього вечора, – стариганові кінець. Чи не знаєш ти, що саме викликало його захворювання? Мабуть, він пережив якесь сильне потрясіння, що відбилося на його душевному стані.
– Так, – сказав Растіньяк, пригадуючи, як обидві дочки безперестану терзали батька.
“Дельфіна принаймні любить свого батька”, – подумав Ежен.
Увечері, в Італійській опері, Растіньяк заговорив з пані де Нусінген обережно, щоб не дуже стурбувати її.
– Не хвилюйтеся, – відповіла вона на перші ж слова Ежена, – мій батько дужий. Правда, сьогодні вранці ми його трохи помучили. Всі наші статки під загрозою. Ви уявляєте наслідки цього лиха? Я б не пережила цього, але ваше кохання зробило мене нечутливою до всього, що раніше я сприйняла б як смертельне горе. Тепер я боюся одного, що було б для мене справжнім лихом, – втратити ваше кохання, яке дало мені відчути радість життя. Поза цим почуттям мені до всього байдуже, ніщо мені не миле. Ви для мене – все! Мені хочеться бути багатою, але тільки для того, щоб ще більше подобатись вам. Я, собі на сором, ніжніша як коханка, аніж як дочка. Чому? Не знаю. Все життя моє – у вас. Батько дав мені серце, але ви навчили його битися. Хай мене засуджує цілий світ, що мені до того? Аби тільки ви – хоч у вас і немає підстав дорікати мені, – простили гріх, на який мене штовхає непереможне кохання. Невже ви думаєте, що я – невдячна дочка? О ні, не можна не любити такого доброго батька, як наш! Але чи могла я приховати від нього природні наслідки наших нещасливих шлюбів! Навіщо він допустив це? Хіба він не повинен був подумати за нас? Я знаю, тепер він страждає так само, як і ми з Назі; та що ж ми можемо зробити? Втішити його? Нічим не втішиш. Наша покора завдала б йому більшого горя, ніж наші нарікання. Буває таке становище в житті, коли все пройняте гіркотою.
Ежен мовчав, слухаючи це наївне висловлювання щирого почуття. Парижанки часто фальшиві, страшенно суєтні, егоїстичні, кокетливі, холодні, зате, щиро покохавши, вони віддають своїм пристрастям більше почуття, ніж інші жінки: вони підносяться над своєю дріб’язковістю і стають божественно-величні. А крім того, Ежена вразив глибокий і здоровий розум Дельфіни, властивий жінці, коли вона міркує про найприродніші почуття і коли якась гаряча пристрасть віддаляє її від них.
Пані де Нусінген була ображена мовчанням Ежена.
– Про що ви думаєте? – спитала вона.
– Про те, що ви мені сказали. Досі я гадав, що люблю вас дужче, ніж ви мене.
Вона всміхнулась, але стримала в собі радісний порив, аби провадити розмову в рамках світської пристойності. Їй ніколи ще не доводилося чути таких трепетних слів юного й щирого кохання. Ще кілька слів – і вона б не стрималася.
– Ежене, – мовила Дельфіна, міняючи тему, – ви, здається, не знаєте, що робиться в світі? Весь Париж завтра буде у віконтеси де Босеан. Рошфіди і маркіз д’Ажуда вмовилися нічого не розголошувати; але завтра король підписує шлюбний контракт, а ваша бідолашна кузина ще нічого не знає. Вона не зможе відмінити прийому, проте маркіз на бал не прийде. Про це тепер тільки й мови.
– І світ потішається з підлоти, бере в ній участь! Хіба ви не розумієте, що це вб’є пані де Босеан?
– Ні, – всміхнулася Дельфіна, – ви не знаєте таких жінок. А втім, увесь Париж прийде завтра до неї, буду і я. Це вам я завдячую таке щастя.
– Скажіть, – спитав Растіньяк, – може, це одна з тих безглуздих пліток, що їх так багато точиться в Парижі?
– Завтра ми знатимем правду.
В пансіон Воке Ежен не повернувся. Він не міг відмовити собі в насолоді потішитися своєю новою квартирою. Напередодні йому довелося піти від Дельфіни о першій годині по півночі, а тепер Дельфіна пішла від нього десь о другій годині. Наступного ранку він пізно встав і до півдня чекав на пані де Нусінген; вона приїхала поснідати з ним. Юнаки такі жадібні до цих милих утіх, що Растіньяк майже забув за батька Горіо. Звикати до кожної з цих гарних речей, які йому належали, було для нього нескінченним святом. Пані де Нусінген своєю присутністю надавала всьому особливого чару. І все-таки о четвертій годині коханці подумали про батька Горіо, згадавши, як він мріяв оселитись у цьому домі. Ежен сказав, що треба негайно перевезти сюди старого, а то він іще зовсім розхворіється, і побіг у “Дім Воке”. Ні Горіо, ні Б’яншона за столом не було.
– Ну, – сказав йому художник, – нашому батькові Горіо ось-ось капут. Б’яншон нагорі, біля нього. До старого приходила його дочка, графиня де Ресторама, потім він надумав вийти з дому, і йому погіршало. Скоро наше товариство втратить одну зі своїх найліпших прикрас.
Растіньяк побіг сходами нагору.
– Пане Ежене! Пане Ежене, вас кличе хазяйка, – гукнула Сільвія.
– Пане, – сказала йому вдова, – добродій Горіо і ви мали виїхати п’ятнадцятого лютого. Минуло вже три дні – сьогодні вісімнадцяте; вам обом доведеться заплатити мені за цілий місяць, та якщо ви поручитесь за батька Горіо, то мені досить буде вашого слова.
– Чому? Хіба ви йому не довіряєте?
– Довіряти? А що, як стариган помре, не прийшовши до пам’яті? Його дочки не дадуть мені жодного ліара, а все манаття старого не варте й десяти франків. Сьогодні вранці він виніс свої останні столові прибори, не знаю навіщо. Причепурився, мов юнак. Хай мені Бог простить, але, здається, він навіть нарум’янився, – наче помолодшав.
– Я за все відповідаю, – сказав Ежен, здригаючись від жахливого передчуття катастрофи.
Він піднявся до Горіо. Старий лежав у ліжку, біля нього сидів Б’яншон.
– Добрий день, батьку, – мовив Ежен.
Бідолаха лагідно всміхнувся юнакові і відповів, повертаючи до нього скляні очі:
– Як вона себе почуває?
– Добре. А ви?
– Непогано.
– Не втомлюй його, – сказав Б’яншон, відводячи Ежена в куток.
– Ну що? – спитав Растіньяк.
– Його може врятувати тільки чудо. Стався крововилив; я поставив йому гірчичники. Добре, що він їх відчуває, вони подіяли.
– Можна його перевезти?
– Ні в якому разі. Доведеться лишити його тут; йому потрібна тиша й цілковитий спокій.
– Добрий мій Б’яншоне, – сказав Ежен, – нам удвох доведеться доглядати його.
– Я вже викликав головного лікаря з нашої лікарні.
– І що ж?
– Він скаже свою думку завтра ввечері; обіцяв зайти після денного обходу. На лихо, цей нещасний дідуган утнув сьогодні вранці якусь легковажну штуку, а що саме – не хоче розказати. Він упертий, як мул. Коли я його питаю, він удає, ніби не чує або спить – щоб не відповідати. А коли розплющить очі, то починає стогнати. Вранці він кудись виходив, тинявся невідомо де. Взяв усе, що мав цінного, і, мабуть, облагодив якусь кляту оборудку, що відібрала в нього останні сили. Приходила його дочка.
– Графиня? – спитав Ежен. – Висока, ставна брюнетка з блискучими гарними очима, із стрункими ніжками?
– Атож.
– Залиш нас на хвилину, – сказав Растіньяк, – я його висповідаю, мені він усе розкаже.
– Я піду пообідаю. Тільки будь обережний, не хвилюй його; є ще невелика надія.
– Не турбуйся.
– Завтра вони добре веселитимуться, – сказав батько Горіо, коли вони лишилися самі. – Вони їдуть на великий бал.
– А що це ви сьогодні робили, тату, що так розхворілись, аж у ліжку доводиться лежати?
– Нічого.
– Анастазі приходила? – спитав Растіньяк.
– Так, – відповів Горіо.
– Ну, кажіть же мені правду. Чого вона ще у вас просила?
– Ах, – зітхнув старий, зібравши всі сили для відповіді, – вона така нещасна, моя доня! В Назі немає жодного су після тієї історії з діамантами. Для балу вона замовила гаптовану золотом сукню, яка їй, мабуть, дуже до лиця. А негідниця кравчиня відмовила їй у кредиті, і покоївка Назі заплатила власними грішми тисячу франків за цей туалет. Нещасна Назі, до чого вона дійшла! Мені аж серце краялося. Але покоївка помітила, що Назі попала в неласку в де Ресто, побоялася втратити свої гроші й намовила кравчиню не віддавати сукні, поки не буде заплачено тисячі франків. Узавтра бал, сукня готова, Назі в розпачі. Вона хотіла позичити в мене мої столові прибори й заставити їх. Чоловік вимагає, вона неодмінно пішла на цей бал і показала всьому Парижеві свої діаманти, а то, мовляв, ходить чутка, ніби вона їх продала. Хіба Назі може сказати цьому страховищу: “Я винна тисячу франків, сплатіть їх”. Звичайно, ні! Я добре це зрозумів. Її сестра, Дельфіна, буде там у розкішному туалеті. Анастазі не повинна поступатися перед молодшою сестрою. Вона так плаче, бідна моя доня. Вчора я почував себе вельми приниженим, бо не мав отих дванадцяти тисяч франків! Я ладен віддати все своє нікчемне життя, аби тільки спокутувати цю провину. Ось бачите! Я міг витримати все, а коли не стало грошей, це вбило мене. О! Я швиденько причепурився, прифрантився, продав за шістсот франків свої прибори і пряжки, потім заставив на рік свою довічну ренту за чотириста франків готівкою дядечкові Гобсеку. Е! їстиму самий хліб, – цього мені вистачало замолоду, обійдусь і тепер. Зате моя Назі повеселиться ввечері. Вона буде чарівна. Тут, під подушкою, у мене тисяча франків. Мені тепло від того, що під головою в мене є річ? яка втішить мою бідну Назі. Тепер вона зможе вигнати свою підлу Вікторину. Чи ви бачили слуг, що не довіряють своїм панам! Узавтра мені покращає. Назі прийде о десятій годині. Я не хочу, щоб дочки знали про мою хворість: вони не пішли б на бал, стали б доглядати мене. Взавтра Назі мене поцілує, як свою дитину, її ніжність вилікує мене. Адже я міг би витратити цю тисячу франків на ліки, то краще вже я дам їх моїй цілительці, моїй Назі; Принаймні виручу її із скрути. Цим я спокутую свою провину, що забезпечив собі довічну ренту. Моя дочка на дні прірви, а я не маю сили її врятувати. О, тепер я знову візьмуся до комерції. Поїду в Одесу, накуплю зерна – хліб там коштує утроє дешевше, ніж у нас! Правда, вивозити зерно заборонено, але молодці, які пишуть закони, не подумали заборонити вивозити вироби з борошна. Хе-хе! Це я надумав сьогодні вранці. Можна добре заробити на крохмалі.
“Він збожеволів”, – подумав Ежен, дивлячись на старого.
– Ну, годі, заспокойтеся, вам не можна говорити, – сказав він.
Коли Б’яншон повернувся, Ежен зійшов униз пообідати. Потім вони вдвох цілу ніч доглядали хворого по черзі: один читав медичні книжки, другий писав листи матері та сестрам.
На другий день у хворого з’явилися сприятливі, на думку Б’яншона, симптоми, але він потребував постійного догляду, який був під силу тільки двом студентам і який, зважаючи на цнотливість літературної моди, краще не описувати. До виснаженого тіла бідолахи ставили п’явки, потім робили припарки, ванни для ніг, усілякі медичні процедури, які вимагали сили й самовідданості обох юнаків. Графиня де Ресто не прийшла, вона прислала по гроші слугу.
– Я думав, що вона сама прийде. Та це краще, вона тільки розхвилювалася б, – сказав старий, мовби радіючи з цього.
