«Батько Горіо» читати. Оноре де Бальзак

Він не говорив собі цього прямо: він ще не був достатньо політично зрілим, щоб оцінити становище в цифрах, зважити його й розрахувати свої вигоди. Ці думки лише плавали на обрії легкими хмарками, і, хоч у них не було тієї жорстокої різкості, яка відзначала думки Вотрена, якби їх піддали випробуванню совістю, вони навряд чи дали б щось особливо чисте.

Так, через низку подібних угод із самим собою, люди приходять до тієї розхитаної моралі, яку сповідує сучасна доба, де рідше, ніж будь-коли, зустрінеш цих людей із прямими, незламними характерами, ці прекрасні волі, які ніколи не схиляються перед злом і для яких найменше відхилення від прямої дороги здається злочином: величні образи чесності, що подарували нам два шедеври — Альцеста Мольєра, а зовсім недавно Дженні Дінс та її батька у творі Вальтера Скотта.

Можливо, протилежний твір — зображення тих звивистих шляхів, якими світська людина, честолюбець котить свою совість, намагаючись триматися якомога ближче до зла, щоб досягти своєї мети, зберігаючи при цьому видимість пристойності, — був би не менш прекрасним і не менш драматичним.

Дійшовши до порога пансіону, Растіньяк уже закохався в пані де Нусінген; вона здалася йому стрункою, витонченою, легкою, мов ластівка. Він пам’ятав усе: п’янку ніжність її очей, тонку й шовковисту тканину шкіри, крізь яку йому здавалося, він бачить, як струменить кров, чарівний звук її голосу, її біляве волосся. Можливо, сама ходьба, змусивши кров швидше бігти жилами, ще більше сприяла цьому зачаруванню.

Студент гучно постукав у двері кімнати Батька Горіо.

— Мій сусіде, — сказав він, — я бачив пані Дельфіну.

— Де?

— В Італійському театрі.

— Вона добре розважалася? Заходьте ж.

Добрий чоловік, який устиг підвестися з ліжка в самій сорочці, відчинив йому двері й одразу ж знову ліг.

— То розкажіть мені про неї, — попросив він.

Ежен, який уперше опинився в кімнаті Батька Горіо, не зміг приховати подиву, побачивши халупу, де жив батько, після того як щойно милувався розкішним вбранням його доньки.

На вікні не було завіс; шпалери, наклеєні на стіни, в кількох місцях відстали від них через вологу й скрутилися, відкриваючи пожовклу від диму штукатурку. Добрий чоловік лежав на поганенькому ліжку, вкритий лише тонкою ковдрою та ватяним покривалом, пошитим із добрих клаптів старих суконь пані Воке. Підлога була волога й укрита пилом.

Навпроти вікна стояв один із тих старих комодів із рожевого дерева, що мають випукле черево й мідні ручки, вигнуті у формі виноградних лоз, прикрашених листям і квітами; старий столик із дерев’яною полицею, на якому стояли глечик із водою, миска та все потрібне для гоління. У кутку лежали черевики; біля узголів’я — нічний столик без дверцят і без мармурової стільниці; біля каміна, де не було й сліду вогню, стояв квадратний горіховий стіл, перекладина якого свого часу послужила Батькові Горіо, щоб переробити свою позолочену срібну миску.

Убогий письмовий стіл, на якому лежав капелюх доброго чоловіка, обшите темною тканиною крісло та два стільці доповнювали це жалюгідне убрання. Балдахін над ліжком, прикріплений до стелі якоюсь ганчіркою, підтримував жалюгідне полотнище в червону та білу клітинку.

Найбідніший комісіонер у своїй мансарді, безперечно, мав кращі меблі, ніж Батько Горіо в пані Воке. Вигляд цієї кімнати наганяв холод і стискав серце; вона нагадувала найсумніше тюремне житло.

На щастя, Горіо не побачив виразу, що з’явився на обличчі Ежена, коли той поставив свічку на нічний столик. Старий повернувся до нього, залишаючись укритим аж до підборіддя.

— Ну то кого ви більше любите — пані де Ресто чи пані де Нусінген?

— Я віддаю перевагу пані Дельфіні, — відповів студент, — бо вона любить вас більше.

Почувши ці гаряче сказані слова, старий висунув із-під ковдри руку й потиснув Еженові руку.

— Дякую, дякую, — схвильовано відповів він. — То що ж вона вам сказала про мене?

Студент повторив слова баронеси, прикрасивши їх, а старий слухав його так, ніби чув слово Боже.

— Люба дитина! Так, так, вона мене добре любить. Але не вірте тому, що вона вам сказала про Анастазі. Дві сестри ревнують одна одну, розумієте? Це ще один доказ їхньої ніжності. Пані де Ресто теж мене добре любить. Я це знаю. Батько зі своїми дітьми — як Бог із нами: він проникає до глибини серця й судить про наміри. Вони обидві однаково люблячі. Ох! Якби мені дісталися добрі зяті, я був би надто щасливий. Мабуть, на цьому світі не буває повного щастя.

Якби я жив у них… Та навіть просто чути їхні голоси, знати, що вони там, бачити, як вони ходять, виходять, — так само, як колись, коли вони жили в мене, — від цього моє серце підстрибувало б від радості. Вони були гарно вдягнені?

— Так, — відповів Ежен. — Але, пане Горіо, як можете ви, маючи таких заможних дочок, жити в такій убогій комірчині?

— Їй-богу, — відповів він із позірно безтурботним виглядом, — а навіщо мені жити краще? Я не дуже вмію пояснювати такі речі; я не вмію складати двох слів докупи, як слід. Усе тут, — додав він, ударивши себе в груди. — Моє життя — у моїх двох доньках. Якщо вони веселяться, якщо вони щасливі, гарно вдягнені, якщо ходять по килимах, то яка мені різниця, з якої тканини моє вбрання і де я сплю? Мені не холодно, якщо їм тепло, мені ніколи не нудно, якщо вони сміються. Я маю лише їхні печалі.

Коли ви станете батьком, коли скажете собі, почувши лепет своїх дітей: «Це вийшло з мене!» — коли відчуєте, що ці маленькі створіння пов’язані з кожною краплиною вашої крові, найкращим цвітом якої вони були, бо саме так воно і є! — тоді ви відчуєте себе прив’язаним до їхньої шкіри, вам здаватиметься, ніби їхня хода рухає й вами самим. Їхній голос відповідає мені всюди. Один їхній погляд, якщо він сумний, стискає мені кров у жилах. Колись ви дізнаєтеся, що від їхнього щастя буваєш набагато щасливішим, ніж від власного.

Я не можу вам цього пояснити: це якісь внутрішні порухи, які розливають у всьому тілі блаженство. Одне слово, я живу тричі. Хочете, скажу вам дивну річ? Так от: коли я став батьком, я зрозумів Бога. Він увесь і всюди, бо все створіння вийшло з нього. Пане, я такий самий зі своїми доньками. Тільки я люблю своїх доньок дужче, ніж Бог любить світ, бо світ не такий прекрасний, як Бог, а мої доньки прекрасніші за мене.

Вони так міцно тримаються моєї душі, що я навіть сподівався, що сьогодні ввечері ви їх побачите. Боже мій! Якби якийсь чоловік зробив мою маленьку Дельфіну такою щасливою, якою буває жінка, коли її добре кохають, — я б йому й чоботи чистив, і доручення його виконував. Я дізнався від її покоївки, що цей маленький пан де Марсе — негідний пес. Мені так і кортіло скрутити йому шию. Не любити таку коштовну жінку, та ще й із голосом солов’я, та ще й таку гарну! Де в неї були очі, коли вона вийшла заміж за цього товстого ельзасця? Їм обом потрібні були гарненькі, молоді, люб’язні хлопці… Ну, вони самі собі вибрали.

Батько Горіо був піднесений. Ніколи раніше Ежен не бачив його осяяним вогнем батьківської пристрасті. Дивовижною властивістю почуттів є їхня здатність проникати в іншу людину. Якою б грубою не була істота, щойно вона виражає сильну й щиру прихильність, від неї ніби виходить особливий флюїд, який змінює риси обличчя, оживляє жести, забарвлює голос. Часто найдурніша людина під натиском пристрасті досягає найвищого красномовства — якщо не в словах, то в самій думці, — і здається, ніби рухається у світлішій сфері.

Цієї миті в голосі та жестах доброго чоловіка була та сила, що передається іншим і вирізняє великого актора. Але хіба наші прекрасні почуття — не поезія волі?

— Що ж, ви, мабуть, не будете проти дізнатися, — сказав йому Ежен, — що вона, напевно, порве з цим де Марсе. Цей красунчик покинув її заради принцеси Галатіонни. А я сьогодні ввечері закохався в пані Дельфіну.

— Ага! — вигукнув Батько Горіо.

— Так. Я їй не припав не до душі. Ми цілу годину говорили про кохання, і післязавтра, в суботу, я маю піти її відвідати.

— Ох, як би я вас полюбив, мій любий пане, якби ви їй сподобалися. Ви добрий, ви не завдавали б їй мук. Якби ви її зрадили, я б вам одразу перерізав горло. У жінки не буває двох кохань, розумієте? Боже мій! Та що це я верзу, пане Ежен. Вам тут холодно. Боже мій! То ви справді її чули? Що вона сказала вам про мене?

«Нічого», — подумав Ежен.

— Вона сказала, — відповів він уголос, — що посилає вам міцний дочірній поцілунок.

— Прощавайте, мій сусіде, спіть добре, бачте гарні сни; мій сон уже здійснився завдяки цим словам. Нехай Бог захищає вас у всіх ваших бажаннях! Сьогодні ввечері ви були для мене немов добрий ангел — ви принесли мені подих моєї доньки.

«Бідолаха, — подумав Ежен, лягаючи спати, — тут і кам’яне серце розчулиться. А його донька думала про нього не більше, ніж про Великого турка».

Після цієї розмови Батько Горіо побачив у своєму сусідові несподіваного повірника, друга. Між ними встановилися саме ті стосунки, завдяки яким цей старий міг прив’язатися до іншої людини. Пристрасті ніколи не помиляються у своїх розрахунках. Батько Горіо почувався трохи ближчим до своєї доньки Дельфіни, уявляв, що його прийматимуть у неї прихильніше, якщо Ежен стане дорогим для баронеси. До того ж він довірив йому одну зі своїх найбільших печалей.

Пані де Нусінген, щастя якій він бажав тисячу разів на день, не знала справжньої насолоди кохання. Безперечно, Ежен, як висловлювався сам Горіо, був одним із наймиліших молодих людей, яких йому коли-небудь доводилося бачити, і старий ніби передчував, що він подарує їй усі ті радощі, яких вона була позбавлена. Отож добрий чоловік перейнявся до свого сусіда дедалі сильнішою приязню, без якої, мабуть, неможливо було б дізнатися про розв’язку цієї історії.

Наступного ранку за сніданком те, як Батько Горіо раз у раз поглядав на Ежена, біля якого сів, кілька слів, якими він до нього звернувся, та зміна його обличчя, зазвичай схожого на гіпсову маску, здивували мешканців пансіону.

Вотрен, який уперше після їхньої розмови знову побачив студента, здавалося, прагнув прочитати його душу. Пригадавши задум цього чоловіка, Ежен, який уночі перед сном встиг оцінити неосяжне поле, що відкривалося перед ним, мимоволі подумав про посаг панни Тайєфер і не міг не поглянути на Вікторіну так, як найчеснотніший юнак дивиться на багату спадкоємицю.

Випадково їхні погляди зустрілися. Бідолашна дівчина не могла не визнати Ежена чарівним у його новому вбранні. Обмін поглядами був настільки промовистим, що Растіньяк не сумнівався: він став для неї предметом тих невиразних бажань, які охоплюють усіх молодих дівчат і які вони спрямовують на першого привабливого чоловіка.

Внутрішній голос кричав йому: «Вісімсот тисяч франків!»

Та раптом він знову повернувся думками до вчорашнього вечора і вирішив, що його удавана пристрасть до пані де Нусінген є протиотрутою від мимовільних лихих думок.

— Учора в Італійському театрі давали «Севільського цирульника» Россіні. Я ніколи не чув такої чарівної музики, — сказав він. — Боже мій! Яке щастя мати ложу в Італійському театрі.

Батько Горіо підхопив ці слова на льоту, як собака вловлює найменший рух свого господаря.

— Ви, чоловіки, живете, наче півні в маслі, — сказала пані Воке. — Робите все, що вам заманеться.

— Як ви повернулися? — запитав Вотрен.

— Пішки, — відповів Ежен.

— А я, — провадив спокусник, — не люблю половинчастих задоволень; я хотів би їхати туди у власній кареті, сидіти у своїй ложі, а потім повертатися з усіма зручностями. Або все, або нічого! Ось мій девіз.

— І девіз непоганий, — підхопила пані Воке.

— Можливо, ви підете відвідати пані де Нусінген, — тихо сказав Ежен Горіо. — Вона, безперечно, прийме вас із розпростертими обіймами; їй захочеться дізнатися від вас тисячу дрібних подробиць про мене. Я дізнався, що вона на світі зробила б усе, аби її прийняла моя кузина, пані віконтеса де Босеан. Не забудьте сказати їй, що я надто її кохаю, щоб не подумати про те, як подарувати їй цю приємність.

Растіньяк швидко вирушив до Школи права: він хотів якомога менше часу провести в цьому огидному домі. Майже весь день він тинявся без діла, охоплений тією гарячкою думок, яку знали юнаки, що плекають надто палкі надії. Роздуми Вотрена змушували його замислюватися над суспільним життям, коли він зустрів свого друга Бьяншона в Люксембурзькому саду.

— Звідки в тебе такий серйозний вигляд? — запитав студент-медик, беручи його під руку, щоб пройтися перед палацом.

— Мене мучать лихі думки.

— Які саме? Думки — річ виліковна.

— Як?

— Піддавшись їм.

— Ти смієшся, не знаючи, про що йдеться. Ти читав Руссо?

— Так.

— Пам’ятаєш той уривок, де він запитує свого читача, що той зробив би, якби міг розбагатіти, убивши в Китаї лише силою власної волі старого мандарина, не сходячи з місця в Парижі?

— Так.

— Ну?

— Ага! Я вже дійшов до свого тридцять третього мандарина.

— Не жартуй. От скажи: якби тобі довели, що це можливо і тобі достатньо лише кивнути головою, ти зробив би це?

— А мандарин дуже старий? Але, зрештою, молодий чи старий, паралізований чи здоровий, слово честі… Чорт забирай! Ну ні.

— Ти добрий хлопець, Бьяншоне. Але якби ти кохав жінку так, що заради неї в тебе душа перевернулася б догори дриґом, а їй були б потрібні гроші — багато грошей, на вбрання, карету, на всі її примхи, зрештою?

— Але ти позбавляєш мене розуму, а хочеш, щоб я міркував.

— Отож, Бьяншоне, я божевільний — вилікуй мене. У мене є дві сестри, янголи краси й чистоти, і я хочу, щоб вони були щасливі. Де мені взяти двісті тисяч франків на їхні посаги протягом наступних п’яти років? Розумієш, у житті бувають обставини, коли треба грати по-крупному й не витрачати своє щастя на те, щоб збирати копійки.

— Але ти ставиш питання, яке постає перед кожним на порозі життя, і хочеш розрубати гордіїв вузол мечем. Щоб так діяти, мій любий, треба бути Александром, інакше потрапиш на каторгу. А я задоволений тим скромним життям, яке створю собі в провінції, де цілком мирно успадкую справу батька. Людські почуття можуть так само повно задовольнятися в найтіснішому колі, як і в безмежному просторі. Наполеон не вечеряв двічі й не міг мати більше коханок, ніж їх може завести студент-медик, коли проходить інтернатуру в Капуцинах. Наше щастя, мій любий, завжди вміститься між підошвами наших ніг і потилицею; і хоч би коштувало воно мільйон на рік чи сто луїдорів, внутрішнє відчуття його для нас однакове. Отож я за життя китайця.

— Дякую, ти зробив мені добре, Бьяншоне! Ми завжди будемо друзями.

— До речі, — провадив студент-медик, — виходячи з лекції Кюв’є в Ботанічному саду, я щойно помітив Мішоно та Пуаре: вони сиділи на лавці й розмовляли з одним паном, якого я бачив під час заворушень минулого року поблизу Палати депутатів і який справив на мене враження поліцейського, переодягненого в порядного буржуа, що живе з ренти. Давай поспостерігаємо за цією парочкою — я скажу тобі чому. Прощавай, мені треба встигнути на перекличку о четвертій.

Коли Ежен повернувся до пансіону, він застав там Батька Горіо, який чекав на нього.

— Ось, — сказав старий, — лист від неї. Га, який гарний почерк!

Ежен розпечатав листа й прочитав:

— Пане, мій батько сказав мені, що ви любите італійську музику. Я була б щаслива, якби ви зробили мені приємність і прийняли місце в моїй ложі. У суботу в нас співатимуть Фодор і Пеллегріні, тож я певна, що ви не відмовите мені. Пан де Нусінген приєднується до мене з проханням прийти до нас на обід без жодних церемоній. Якщо ви погодитеся, ви дуже його потішите: йому не доведеться виконувати подружній обов’язок і супроводжувати мене. Не відповідайте мені, приходьте, і прийміть мої найкращі побажання.

Д. де Н.

— Покажіть-но її мені, — сказав старий Еженові, коли той дочитав листа. — Ви підете, правда? — додав він, понюхавши папір. — Як гарно пахне! Адже її пальці торкалися цього паперу!

«Жінка не кидається так на шию чоловікові, — подумав студент. — Вона хоче використати мене, щоб повернути де Марсе. Тільки образа може змусити жінку чинити такі речі».

— Ну то про що ж ви думаєте? — запитав Батько Горіо.

Ежен не знав про те шаленство марнославства, яким були охоплені деякі жінки тієї доби, і не здогадувався, що заради того, щоб відчинити собі двері до Сен-Жерменського передмістя, дружина банкіра була здатна на будь-які жертви. У ті часи мода вже починала ставити над усіма жінками тих, кого приймали в товаристві Сен-Жерменського передмістя, — так званих дам Малого замку; серед них перше місце посідали пані де Босеан, її подруга герцогиня де Ланже та герцогиня де Морфріньоз. Лише Растіньяк не знав, якою люттю були охоплені жінки з кварталу Шосе-д’Антен, прагнучи потрапити до вищого кола, де сяяли сузір’я їхньої статі. Та його недовіра пішла йому на користь: вона надала йому холоднокровності й сумного вміння ставити умови замість того, щоб приймати їх від інших.

— Так, я піду, — відповів він.

Отож цікавість вела його до пані де Нусінген, тоді як, якби ця жінка знехтувала ним, можливо, туди його привела б пристрасть. Проте він не дочекався наступного дня й години від’їзду без певного нетерпіння. Для молодого чоловіка в його першій любовній пригоді, можливо, стільки ж принад, скільки й у першому коханні. Упевненість в успіху породжує тисячі втіх, про які чоловіки не зізнаються, але які становлять усю принадність для деяких жінок. Бажання народжується не менше від труднощів, ніж від легкості перемоги. Безперечно, усі чоловічі пристрасті збуджуються або підтримуються однією з цих двох причин, що розділяють царство кохання. Можливо, цей поділ є наслідком великого питання темпераментів, яке, хоч би що там казали, панує над суспільством. Якщо меланхолікам потрібен тонізуючий засіб кокетства, то, можливо, нервові або сангвінічні натури тікають, коли опір триває надто довго. Іншими словами, елегія так само за своєю суттю лімфатична, як дифірамб — жовчна.

Одягаючись, Ежен смакував усі ці маленькі радощі, про які молоді люди не наважуються говорити, боячись насмішок, але які так приємно лоскочуть самолюбство. Він укладав волосся, думаючи про те, як погляд гарної жінки ковзатиме під його чорними кучерями. Він дозволив собі стільки ж дитячих гримас і кокетливих витівок, скільки могла б дозволити собі юна дівчина, вбираючись на бал. Він із задоволенням оглянув свою струнку постать, розправляючи фалди сюртука.

— Безперечно, — подумав він, — можна знайти й гірше складених!

Потім він спустився саме в ту мить, коли всі постійні мешканці пансіону сиділи за столом, і весело прийняв град дурнуватих жартів, який викликав його елегантний одяг. Однією з особливостей звичаїв буржуазних пансіонів було здивування, яке там викликав ретельно підібраний туалет. Ніхто не вдягав нового сюртука, щоб кожен не висловив із цього приводу свого дотепу.

— Кт, кт, кт, кт, — клацнув язиком Бьяншон, наче підганяючи коня.

— Постава герцога й пера! — вигукнула пані Воке.

— Пан вирушає на завоювання? — зауважила панна Мішоно.

— Кокоріко! — прокричав художник.

— Мої вітання вашій дружині, — сказав службовець Музею.

— У пана є дружина? — запитав Пуаре.

— Дружина складена з відділень, придатна для плавання, гарантує стійкість барв, у ціні від двадцяти п’яти до сорока, у картатих візерунках останньої моди, така, що її можна прати, добре носиться, наполовину з нитки, наполовину з бавовни, наполовину з вовни, лікує зубний біль та інші хвороби, схвалені Королівською академією медицини! До того ж чудова для дітей! А ще краща проти головного болю, переповнення шлунка та інших хвороб стравоходу, очей і вух! — вигукнув Вотрен із комічною швидкістю мови та інтонаціями ярмаркового зазивали. — Але скільки, скажете ви мені, панове, коштує це диво? Два су! Ні. Нічого! Це залишок поставок, зроблених Великому моголу, і всі государі Європи, включно з гр-р-р-андгерцогом Баденським, побажали його побачити! Заходьте просто вперед! І проходьте до маленької контори. Ану, музика! Брум, ля-ля, тринь! Ля, бум, бум! Пане кларнетисте, ти фальшивиш, — додав він хрипким голосом, — я тобі пальці відшмагаю.

— Боже мій! Який приємний цей чоловік, — сказала пані Воке пані Кутюр. — Я б із ним ніколи не нудьгувала.

Серед сміху й жартів, що їх започаткувала ця комічно виголошена промова, Ежен устиг помітити швидкий погляд панни Тайєфер, яка нахилилася до пані Кутюр і щось прошепотіла їй на вухо.

— Ось і кабріолет, — сказала Сільві.

— А де ж він обідає? — запитав Бьяншон.

— У пані баронеси де Нусінген.

— У доньки пана Горіо, — відповів студент.

Почувши це ім’я, всі погляди звернулися до колишнього вермішельника, який дивився на Ежена з якоюсь заздрістю.

Растіньяк прибув на вулицю Сен-Лазар, до одного з тих легких будинків із тонкими колонами й убогими портиками, що в Парижі становлять поняття «гарненького», — справжнього банкірського дому, переповненого коштовними витребеньками: ліпниною, сходовими майданчиками, викладеними мармуровою мозаїкою. Пані де Нусінген він застав у маленькій вітальні з італійськими розписами, оздобленням схожій на кав’ярню. Баронеса була сумна. Її зусилля приховати свій смуток тим більше зацікавили Ежена, що в них не було нічого награного. Він сподівався своєю присутністю розвеселити жінку, а застав її у відчаї. Це розчарування вкололо його самолюбство.

— Я маю надто мало прав на вашу довіру, пані, — сказав він, трохи пожартувавши з приводу її заклопотаності, — але якщо я вам заважаю, то розраховую на вашу щирість: ви скажете мені про це прямо.

— Залишайтеся, — відповіла вона. — Якби ви пішли, я була б сама. Нусінген обідає в місті, а я не хотіла б залишатися на самоті, мені треба якось відволіктися.

— Але що з вами?

— Ви були б останньою людиною, якій я про це сказала б! — вигукнула вона.

— Я хочу це знати. Отже, я, мабуть, якось причетний до цієї таємниці.

— Можливо! Але ні, — провадила вона. — Це подружні сварки, які мають бути поховані на дні серця. Хіба я не казала вам позавчора? Я нещаслива. Золоті ланцюги — найтяжчі.

Коли жінка каже молодому чоловікові, що вона нещаслива, а цей молодий чоловік дотепний, добре вдягнений і має в кишені півтори тисячі франків, якими може вільно розпоряджатися, він неодмінно починає думати так, як думав Ежен, і стає самовпевненим.

— Чого вам може бракувати? — відповів він. — Ви гарна, молода, кохана, багата.

— Не говорімо про мене, — сказала вона, зробивши похмурий рух головою. — Ми повечеряємо удвох, підемо послухати найчарівнішу музику. Я вам до смаку? — запитала вона, підводячись і показуючи свою кашемірову сукню білого кольору з перським візерунком, надзвичайно розкішну й елегантну.

— Я хотів би, щоб ви належали тільки мені, — сказав Ежен. — Ви чарівні.

— Ви мали б сумнівне право власності, — гірко усміхнулася вона. — Ніщо тут не свідчить про нещастя, а проте, попри всі ці зовнішні ознаки, я у відчаї. Мої страждання позбавляють мене сну, я стану некрасивою.

— О, це неможливо, — сказав студент. — Але мені цікаво знати, які це муки не зміг би розвіяти відданий коханець?

— Ах, якби я довірила їх вам, ви б утекли від мене, — сказала вона. — Ви ще не кохаєте мене по-справжньому, лише галантно залицяєтеся, як це заведено серед чоловіків; але якби ви мене справді кохали, то впали б у страшний відчай. Бачите, я мушу мовчати. Заради Бога, — провадила вона, — поговорімо про щось інше. Ходімо, я покажу вам свої покої.

— Ні, залишімося тут, — відповів Ежен, сідаючи на канапку перед каміном, поруч із пані де Нусінген, і впевнено беручи її за руку.

Вона дозволила йому тримати її руку й навіть притиснула її до руки молодого чоловіка одним із тих порухів зосередженої сили, що видають сильне хвилювання.

— Послухайте мене, — сказав Растіньяк. — Якщо у вас є горе, ви повинні довірити його мені. Я хочу довести вам, що кохаю саме вас. Або ви розповісте мені й скажете про свої страждання, щоб я міг їх розвіяти, — навіть якби для цього довелося вбити шістьох чоловіків, — або я піду й більше не повернуся.

— Ну гаразд! — вигукнула вона, охоплена відчайдушною думкою, через яку вдарила себе долонею по лобі. — Я зараз же піддам вас випробуванню. Так, — сказала вона сама собі, — іншого засобу немає.

Вона подзвонила.

— Карета пана запряжена? — запитала вона камердинера.

— Так, пані.

— Я скористаюся нею. Ви віддасте йому мою карету та моїх коней. Обід подаватимете о сьомій.

— Ходімо, — сказала вона Еженові, який подумав, що йому сниться сон, опинившись у купе пана де Нусінгена поруч із цією жінкою.

— До Пале-Роялю, — наказала вона кучерові, — до Французького театру.

Дорогою вона здавалася схвильованою і відмовлялася відповідати на тисячу запитань Ежена, який не знав, що й думати про цей мовчазний, непохитний, тупий опір.

«Ще мить — і вона вислизає від мене», — думав він.

Коли карета зупинилася, баронеса поглянула на студента так, що її погляд змусив замовкнути його безглузді балачки: він устиг розпалитися.

— Ви справді мене кохаєте? — запитала вона.

— Так, — відповів він, приховуючи тривогу, яка раптом його охопила.

— Ви не подумаєте про мене нічого поганого, хоч би чого я у вас попросила?

— Ні.

— Ви готові мені коритися?

— Сліпо.

— Ви грали коли-небудь? — тремтячим голосом запитала вона.

— Ніколи.

— Ах, я можу зітхнути спокійно. Вам пощастить. Ось мій гаманець, — сказала вона. — Беріть! Тут сто франків — усе, чим володіє ця така щаслива жінка. Зайдіть до грального дому; я не знаю, де вони розташовані, але знаю, що в Пале-Роялі вони є. Поставте сто франків у грі, яка називається рулеткою, і або програйте все, або принесіть мені шість тисяч франків. Коли повернетеся, я розповім вам про свої страждання.

— Хай мене чорт забере, якщо я розумію хоч щось із того, що збираюся робити, але я вам підкорюся, — сказав він із радістю, яку викликала думка: «Вона компрометує себе заради мене, отже, вже нічого не зможе мені відмовити».

Ежен схопив гарненький гаманець і побіг до будинку номер дев’ять, попередньо розпитавши крамаря одягу, де найближчий гральний дім. Він піднявся нагору, дозволив зняти з нього капелюха, увійшов і запитав, де рулетка. На подив завсідників, служник провів його до довгого столу. Ежен, за яким стежили всі присутні, без найменшого сорому запитав, куди треба поставити гроші.

— Якщо ви поставите один луїдор на один із цих тридцяти шести номерів і він випаде, ви отримаєте тридцять шість луїдорів, — сказав йому поважний сивоволосий старець.

Ежен кинув усі сто франків на число своїх років — двадцять один. Не встиг він навіть оговтатися, як із зали пролунав здивований вигук. Він виграв, сам того не знаючи.

— Заберіть свої гроші, — сказав йому старий пан. — За цією системою двічі не виграють.

Ежен бере грабельки, які простягає йому старий пан, підтягує до себе три тисячі шістсот франків і, як і раніше нічого не тямлячи в грі, ставить їх на червоне. Галерея дивиться на нього із заздрістю, бачачи, що він продовжує грати. Колесо крутиться — він знову виграє, і банкіст знову підсовує йому три тисячі шістсот франків.

— У вас уже сім тисяч двісті франків, — шепоче йому на вухо старий пан. — Якби ви послухали моєї поради, ви б пішли звідси: червоне випало вже вісім разів. Якщо ви добросерді, то віддячите мені за добру пораду, полегшивши злидні колишнього наполеонівського префекта, який опинився в крайньому скрутному становищі.

Ошелешений Растіньяк дозволяє біловолосому чоловікові взяти собі десять луїдорів і спускається вниз із сімома тисячами франків, так і не зрозумівши нічого в грі, але приголомшений своїм щастям.

— Ну то куди ви тепер мене повезете? — сказав він, показуючи сім тисяч франків Дельфіні де Нусінген, коли дверцята карети зачинилися.

Дельфіна несамовито обійняла його й палко поцілувала, але без пристрасті.

— Ви мене врятували! — рясні сльози радості полилися по її щоках. — Я все вам розповім, друже мій. Ви будете моїм другом, правда? Ви бачите мене багатою, заможною, мені нічого не бракує — принаймні здається, що нічого не бракує! Але знайте: пан де Нусінген не дозволяє мені розпоряджатися жодним су. Він оплачує весь дім, мої екіпажі, мої ложі; на вбрання виділяє мені недостатню суму, навмисне прирікаючи мене на таємні злидні. Я надто горда, щоб благати його. Хіба я була б останньою з нікчем, якби купувала його гроші за тією ціною, за якою він хоче їх мені продавати! Як це я, маючи сімсот тисяч франків статку, дозволила себе пограбувати? Через гордість, через обурення. Ми такі молоді, такі наївні, коли починаємо подружнє життя! Слово, яким треба було просити в чоловіка грошей, обпікало мені вуста; я ніколи не наважувалася просити, витрачала свої заощадження і гроші, які давав мені мій бідолашний батько, а потім залізла в борги. Шлюб для мене — найжахливіше з розчарувань, я не можу вам про нього розповідати; вам досить знати, що я викинулася б із вікна, якби мусила жити з Нусінгеном інакше, ніж маючи кожен окремі покої. Коли настав час зізнатися йому в моїх дівочих боргах — за коштовності, примхи й усілякі забаганки (мій бідний батько привчив нас ні в чому собі не відмовляти), — я зазнала справжніх мук; але зрештою набралася мужності й усе розповіла. Хіба я не мала власного статку? Нусінген розлютився, сказав, що я його розорю, наговорив мені всяких жахливих речей! Я ладна була провалитися крізь землю. Оскільки він забрав моє придане, то борги сплатив, але відтоді визначив для моїх особистих витрат утримання, з яким я змирилася, аби мати спокій. Відтоді я захотіла відповісти на самолюбство одного чоловіка, якого ви знаєте, — сказала вона. — Якщо він мене обманув, то було б несправедливо не віддати належне шляхетності його характеру. Але зрештою він безсоромно мене покинув! Ніколи не слід залишати жінку, якій у день скрути кинув купу золота! Її треба любити завжди! А ви, прекрасна двадцятиоднорічна душе, ви, молодий і чистий юначе, запитаєте мене, як жінка може прийняти золото від чоловіка? Боже мій! Хіба не природно ділити все з людиною, якій ми завдячуємо своїм щастям? Коли віддаєшся людині цілком, хто стане перейматися якоюсь частиною цього цілого? Гроші стають чимось важливим лише тоді, коли почуття вже немає. Хіба ми не пов’язані на все життя? Хто з нас, вважаючи себе коханою, передбачає розлуку? Ви клянетеся нам у вічному коханні — то як після цього можуть існувати окремі інтереси? Ви не знаєте, чого я сьогодні натерпілася, коли Нусінген категорично відмовився дати мені шість тисяч франків, хоча щомісяця дає їх своїй коханці, одній оперній співачці! Я хотіла померти. Найшаленіші думки снували в моїй голові. Бували миті, коли я заздрила долі служниці, моєї покоївки. Іти до батька? Божевілля! Ми з Анастазі його просто знищили: мій бідолашний батько продав би себе, якби міг виручити за себе шість тисяч франків. Я б лише даремно довела його до розпачу. Ви врятували мене від ганьби й смерті, я була п’яна від болю. Ах, пане, я мала пояснити вам усе це: я поводилася з вами справді безглуздо й нерозважливо. Коли ви пішли від мене і я втратила вас із поля зору, мені захотілося втекти пішки… куди? Не знаю. Ось так живе половина паризьких жінок: зовнішня розкіш, а в душі — жорстокі тривоги. Я знаю бідолашних створінь, ще нещасніших за мене. Є жінки, які змушені просити своїх постачальників виписувати фальшиві рахунки. Інші змушені красти у власних чоловіків: одні переконані, що кашемір за сто луїдорів можна купити за п’ятсот франків, інші думають, що кашемір за п’ятсот франків коштує сто луїдорів. Трапляються бідні жінки, які змушують своїх дітей голодувати й заощаджують на всьому, аби мати сукню. Я принаймні не заплямована цими огидними хитрощами. Ось моя остання мука. Якщо деякі жінки продаються власним чоловікам, щоб керувати ними, то я принаймні вільна! Я могла б дозволити Нусінгену обсипати мене золотом, а волію плакати, прихиливши голову до серця чоловіка, якого могла б поважати. Ах! Цього вечора пан де Марсе вже не матиме права дивитися на мене як на жінку, яку він купив.

Вона затулила обличчя руками, щоб не показувати своїх сліз Еженові, але той відвів її руки й дивився на неї; у цю мить вона була велична.

— Хіба змішувати гроші з почуттями — не жахливо? Ви не зможете мене кохати, — сказала вона.

Ця суміш добрих почуттів, які роблять жінок такими великими, і вчинків, до яких їх змушує нинішній суспільний лад, глибоко схвилювала Ежена. Він говорив ніжні, втішливі слова, милуючись цією прекрасною жінкою, такою наївно нерозважливою у своєму крику болю.

— Ви не скористаєтеся цим проти мене, — сказала вона. — Пообіцяйте мені.

— Ах, пані! Я на це нездатний, — відповів він.

Вона взяла його руку й притиснула до свого серця — рухом, сповненим вдячності й ніжності.

— Завдяки вам я знову стала вільною і веселою. Я жила, пригнічена залізною рукою. Тепер хочу жити просто, нічого не витрачати. Ви любитимете мене такою, якою я буду, друже мій, правда? Візьміть це, — сказала вона, залишивши собі лише шість банкнот. — По совісті я винна вам три тисячі франків, бо вважала себе вашою співучасницею і поділяла з вами виграш.

Ежен почав відмовлятися, як дівчина, що береже свою честь. Але баронеса сказала йому:

— Я вважатиму вас своїм ворогом, якщо ви не станете моїм спільником.

І він узяв гроші.

— Це буде початковим капіталом на випадок лиха, — сказав він.

— Ось саме цього слова я й боялася! — вигукнула вона, збліднувши. — Якщо хочете, щоб я була для вас кимось, присягніть мені ніколи більше не грати. Боже мій! Невже це я вас розбещую! Я померла б від болю.

Вони приїхали. Контраст між цією злиденністю і розкішшю приголомшував студента, у вухах якого знову відлунювали зловісні слова Вотрена.

— Сідайте сюди, — сказала баронеса, входячи до своєї кімнати й показуючи на канапку біля вогню. — Я маю написати дуже важкого листа! Порадьте мені.

— Не пишіть, — сказав Ежен. — Загорніть банкноти, напишіть адресу й передайте їх через покоївку.

— Але ви просто чудовий чоловік! — сказала вона. — Ах, пане, ось що означає добре виховання! Це справжній Босеан, — додала вона, усміхаючись.

— Яка вона чарівна, — подумав Ежен, закохуючись дедалі більше.

Він озирнувся на кімнату, де дихала чуттєва елегантність багатої куртизанки.

— Вам подобається? — запитала вона, дзвонячи покоївці.

— Терезо, віднесіть це самі панові де Марсе й вручіть особисто. Якщо не застанете його, поверніть мені листа.

Тереза не пішла, не кинувши на Ежена лукавого погляду. Обід уже був поданий. Растіньяк подав руку Дельфіні де Нусінген, і вона повела його до чудової їдальні, де він знову побачив ту розкіш столу, якою захоплювався в домі своєї кузини.

— У дні вистав в Італійському театрі, — сказала вона, — ви приходитимете до мене обідати, а потім супроводжуватимете мене.

— Я звик би до такого солодкого життя, якби воно мало тривати; але я бідний студент, якому ще треба влаштувати свою долю.

— Вона влаштується, — сказала вона, сміючись. — Бачите, все складається якнайкраще: я й не сподівалася бути такою щасливою.

Ось літературний переклад цього уривка українською — зі збереженням змісту, атмосфери й авторської манери Бальзака.

Жінкам властиво доводити неможливе можливим і спростовувати факти передчуттями. Коли пані де Нусінген і Растіньяк увійшли до своєї ложі в театрі Буффонів, на її обличчі сяяло таке задоволення, що кожен дозволив собі ті маленькі наклепи, від яких жінкам немає захисту і які часто змушують повірити у вигадані розпусні пригоди. Коли добре знаєш Париж, не віриш нічому з того, що тут говорять, і не розповідаєш нічого з того, що тут роблять. Ежен узяв баронесу за руку, і вони розмовляли одне з одним легкими чи сильнішими потисками, передаючи таким чином враження, які справляла на них музика. Для них цей вечір був п’янким. Вони вийшли разом, і пані де Нусінген захотіла провести Ежена аж до Пон-Нефа, усю дорогу відбиваючи в нього один із тих поцілунків, якими так палко обдарувала його в Пале-Роялі. Ежен дорікнув їй за цю непослідовність.

— Тоді, — відповіла вона, — це була вдячність за несподівану відданість; тепер це було б обіцянкою.

— А ви не хочете дати мені жодної, невдячна!

Він розсердився. Тоді вона зробила один із тих нетерплячих жестів, які так чарують закоханих, і простягла йому руку для поцілунку. Він узяв її з удаваною невдоволеністю, від чого вона була в захваті.

— До понеділка, на балу, — сказала вона.

Ідучи додому пішки прекрасної місячної ночі, Ежен поринув у серйозні роздуми. Він був водночас щасливий і невдоволений: щасливий через пригоду, фінал якої, здавалося, обіцяв йому одну з найвродливіших і найелегантніших жінок Парижа — ту, яку він бажав; невдоволений тим, що його плани щодо збагачення руйнувалися. Саме тоді він відчув усю реальність тих невиразних думок, яким віддавався позавчора. Невдача завжди показує, наскільки великі наші претензії. Що більше Ежен насолоджувався паризьким життям, то менше хотів залишатися невідомим і бідним. Він м’яв у кишені свою тисячофранкову банкноту, вигадуючи тисячі хитрих міркувань, щоб залишити її собі.

Нарешті він дістався вулиці Нев-Сент-Женев’єв і, коли піднявся сходами, побачив світло. Батько Горіо залишив двері своєї кімнати відчиненими й запалив свічку, щоб студент, як він висловлювався, не забув розповісти йому про його доньку. Ежен нічого від нього не приховав.

— То вони вважають мене розореним! — вигукнув батько Горіо, охоплений шаленим ревнощами. — А в мене ще тисяча триста ліврів ренти! Боже мій! Бідолашна дитина, чому вона не прийшла сюди! Я продав би свої ренти, ми взяли б гроші з капіталу, а на решту я б купив довічну ренту. Чому ви не прийшли довірити мені її скруту, мій добрий сусіде? Як у вас вистачило серця ризикувати в грі її бідними сотнею франків? Це ж серце крається! Ось що буває з зятями! Ох, якби вони потрапили мені до рук, я б їм горлянки перетиснув. Боже мій! Вона плакала?

— У мене на жилеті, — відповів Ежен.

— О, дайте його мені! — вигукнув батько Горіо. — Як? Тут були сльози моєї донечки, моєї любої Дельфіни, яка в дитинстві ніколи не плакала! О, я куплю вам інший, більше його не носіть, залиште його мені. За її шлюбним контрактом вона повинна мати право користуватися своїм майном. Ах! Завтра ж я піду до Дервіля, до адвоката. Я змушу домогтися, щоб її статки були належно вкладені. Я знаю закони, я старий вовк, я знову відрощу зуби.

— Ось, батьку, тисяча франків, які вона хотіла мені дати з нашого виграшу. Збережіть їх для неї.

Горіо подивився на Ежена, простягнув руку, щоб потиснути його руку, і на неї впала його сльоза.

— Ви досягнете успіху в житті, — сказав старий. — Бог справедливий, повірте. Я розуміюся на чесності й можу запевнити вас: дуже мало чоловіків схожі на вас. То ви хочете стати і моїм люблячим сином? Ідіть, спіть. Ви можете спати, ви ще не батько. Вона плакала! Я дізнаюся про це — я, який спокійно сидів тут і їв, мов дурень, поки вона страждала; я, я, котрий продав би Отця, Сина і Святого Духа, аби тільки не дати їм обом пролити жодної сльозинки!

«Їй-богу, — подумав Ежен, лягаючи спати, — здається, я все життя залишатимусь чесною людиною. Є своя втіха в тому, щоб слухатися голосу совісті».

Можливо, тільки ті, хто вірить у Бога, здатні чинити добро таємно, а Ежен вірив у Бога.

Наступного дня, у годину балу, Растіньяк вирушив до пані де Босеан, яка повела його представити герцогині де Карільяно. Маршалеса зустріла його надзвичайно привітно; у неї він знову побачив пані де Нусінген. Дельфіна вбралася з наміром подобатися всім, щоб ще більше подобатися Ежену, від якого нетерпляче чекала погляду, намагаючись приховати свою нетерплячість. Для того, хто вміє читати жіночі емоції, ця мить сповнена насолоди. Хто не любив навмисне змушувати чекати на свою думку, кокетливо приховувати своє задоволення, домагатися зізнань, спостерігаючи за тривогою, яку сам викликає, насолоджуватися страхом, який згодом розвіє усмішкою?

Під час цього свята студент раптом оцінив усю вагу свого становища й зрозумів, що вже має місце у світі, адже був відкрито визнаний кузеном пані де Босеан. Завоювання пані баронеси де Нусінген, яку вже фактично віддавали йому, так вигідно вирізняло його серед інших, що всі молоді люди кидали на нього заздрісні погляди; ловлячи деякі з них, він скуштував перші насолоди пихатості. Переходячи з одного салону до іншого, пробираючись крізь гурти гостей, він чув, як вихваляли його щастя. Усі жінки пророкували йому успіх. Дельфіна, боячись його втратити, пообіцяла ввечері не відмовляти йому в поцілунку, який позавчора так завзято не хотіла дарувати.

На цьому балу Растіньяк отримав кілька запрошень. Його кузина представила його кільком жінкам, які всі прагнули славитися елегантністю і чиї доми вважалися приємними для товариства. Він побачив себе введеним у найвищий і найкращий світ Парижа. Тож цей вечір мав для нього чарівність блискучого дебюту, і він мав пам’ятати про нього до самої старості, як молода дівчина пам’ятає бал, на якому здобула свої перші тріумфи.

Наступного дня, коли за сніданком він розповідав про свої успіхи батькові Горіо в присутності пансіонерів, Вотрен диявольськи посміхнувся.

— І ви думаєте, — вигукнув цей лютий логік, — що модний молодик може залишатися на вулиці Нев-Сент-Женев’єв, у пансіоні Вокер? Пансіон, безперечно, в усіх відношеннях надзвичайно респектабельний, але аж ніяк не fashionable. Він добротний, красивий своєю достатністю, він пишається тим, що тимчасово став притулком для такого Растіньяка; але, зрештою, він стоїть на вулиці Нев-Сент-Женев’єв і не знає розкоші, бо весь його стиль — суцільний патріархалорама.

— Мій юний друже, — провадив Вотрен із батьківськи глузливим виглядом, — якщо хочете мати вагу в Парижі, вам потрібні троє коней і тилбері на ранок, купе на вечір — загалом дев’ять тисяч франків на екіпажі. Ви були б негідні своєї долі, якби витрачали лише три тисячі франків у кравця, шістсот франків у парфумера, сто екю шевцеві, сто екю капелюшникові. Що ж до пралі, вона коштуватиме вам тисячу франків. Модні молодики мусять неабияк дбати про білизну: хіба не її найчастіше розглядають у чоловіках? Кохання і церква люблять гарні скатертини на своїх вівтарях.

Отже, маємо чотирнадцять тисяч. Я вже не кажу про те, що ви програєте в грі, на парі, витратите на подарунки; неможливо не закласти ще дві тисячі франків на кишенькові витрати. Я сам жив таким життям і знаю його ціну. Додайте до цих першочергових потреб триста луїдорів на харчі, тисячу франків на стайню. Ну, дитино моя, для наших маленьких потреб набігає двадцять п’ять тисяч на рік, а інакше ми скотимося в багнюку, станемо посміховиськом і втратимо своє майбутнє, свої успіхи, своїх коханок! Я ще забув про камердинера й пажа! Невже Крістоф носитиме ваші любовні записки? А писатимете ви їх на тому папері, яким користуєтеся самі? Це означало б погубити себе. Повірте старому, сповненому досвіду! — провадив він, роблячи forte на своєму басовому голосі. — Або виселяйтеся у доброчесну мансарду й одружуйтеся там із працею, або обирайте інший шлях.

І Вотрен підморгнув, скоса глянувши на мадемуазель Тайєфер, так що в цьому погляді наче ожили й зібралися докупи всі спокусливі міркування, які він уже посіяв у серці студента, намагаючись розбестити його.

Минуло кілька днів, протягом яких Растіньяк вів найрозгульніше життя. Він майже щодня обідав із пані де Нусінген і супроводжував її у світ. Повертався о третій чи четвертій годині ранку, вставав опівдні, щоб причепуритися, коли була гарна погода, гуляв із Дельфіною в Булонському лісі, марнуючи свій час, не знаючи його справжньої ціни, і вбирав усі уроки та спокуси розкоші з тією жадібністю, з якою нетерпляча чашечка жіночої фінікової пальми прагне до запліднювального пилку свого цвіту. Він грав по-крупному, багато програвав або вигравав і зрештою звик до надмірного життя паризьких молодиків.

Із перших виграшів він надіслав матері та сестрам півтори тисячі франків, додавши до грошей гарні подарунки.

Ось переклад у тому ж сучасному літературному ключі, зі збереженням змісту, композиції та атмосфери Бальзака.

Хоча Растіньяк і заявив, що хоче залишити пансіон Вокер, наприкінці січня він усе ще жив там і не знав, як із нього вибратися. Майже всі молоді люди підкоряються закону, на перший погляд незрозумілому, але цілком природному для їхнього віку та тієї несамовитості, з якою вони кидаються назустріч насолодам. Багаті чи бідні, вони ніколи не мають грошей на необхідне, зате завжди знаходять їх на свої примхи. Щедрі на все, що можна отримати в кредит, вони скуповаті до всього, за що треба платити негайно, і, здається, мстяться за те, чого не мають, розтринькуючи все, що їм удається здобути. Якщо вже висловитися зовсім прямо, студент більше дбає про свій капелюх, ніж про сюртук. Великий заробіток кравця робить його природним кредитором, тоді як мізерна сума, яку бере капелюшник, перетворює його на одного з найневблаганніших людей, з якими доводиться торгуватися. Якщо молодик, що сидить у театральній ложі, виставляє на показ гарненьким жінкам запаморочливо розкішні жилети, то ще невідомо, чи має він шкарпетки: панчішник — іще один довгоносик, що точить його гаманець. Растіньяк був саме в такому становищі. Для пані Вокер його гаманець завжди був порожній, зате для потреб марнославства — завжди повний; його статки переживали примхливі злети й падіння, ніяк не узгоджуючись із найприроднішими платежами. Аби залишити смердючий, жалюгідний пансіон, де його честолюбні прагнення раз у раз зазнавали приниження, хіба не треба було заплатити господині за місяць і придбати меблі для помешкання денді? Це завжди виявлялося неможливим. Якщо заради грошей на гру Растіньяк умів купувати в ювеліра годинники й золоті ланцюжки, дорого оплачуючи їх із майбутніх виграшів, а потім закладати в ломбарді — цьому похмурому й мовчазному другові молоді, — то коли йшлося про оплату їжі, житла чи купівлю необхідних знарядь для ведення елегантного життя, у нього не вистачало ні винахідливості, ні сміливості. Вульгарна необхідність, борги за вже задоволені потреби не надихали його. Як і більшість тих, хто пізнав таке життя випадку, він чекав до останньої миті, перш ніж сплачувати борги, священні в очах міщан, — як Мірабо, який платив за хліб лише тоді, коли той приходив до нього у вигляді грізного векселя.

Приблизно в цей час Растіньяк програв свої гроші й набрався боргів. Студент починав розуміти, що без постійних доходів йому неможливо продовжувати таке існування. Але, стогнучи під гострими ударами свого непевного становища, він не відчував у собі сили відмовитися від надмірних насолод цього життя і хотів будь-що його продовжувати. Випадкові обставини, на які він покладався у своїх планах розбагатіти, ставали примарними, а справжні перешкоди зростали. Вникаючи в домашні таємниці пана й пані де Нусінжен, він збагнув: щоб перетворити кохання на знаряддя збагачення, треба було втратити всякий сором і відмовитися від благородних ідей, які виправдовують юнацькі помилки. Це життя, зовні блискуче, але зсередини пожиране всіма ціп’яками докорів сумління, життя, чиї скороминущі радощі дорого оплачувалися тривалою тривогою, він обрав собі за дружину; він валявся в ньому, як той Розсіяний у Лабрюйєра, що влаштовував собі постіль у болоті придорожньої канави; проте, як і Розсіяний, поки що бруднив лише свій одяг.

— То ми вже вбили мандарина? — якось запитав його Б’яншон, виходячи з-за столу.

— Ще ні, — відповів той, — але він уже хрипить.

Студент-медик сприйняв ці слова за жарт, хоча це був зовсім не жарт. Ежен, який уперше за довгий час пообідав у пансіоні, під час трапези був задумливий. Замість того щоб вийти після десерту, він залишився в їдальні, сівши поруч із мадемуазель Тайєфер, і час від часу кидав на неї промовисті погляди. Деякі пансіонери ще сиділи за столом і їли горіхи, інші прогулювалися, продовжуючи розмови, розпочаті за обідом. Узимку рідко траплялося, щоб їдальня цілком спорожніла раніше восьмої години — тоді чотири жінки залишалися самі й відігравалися за мовчання, якого їхня стать була змушена дотримуватися серед цього чоловічого товариства.

Помітивши, що Ежен поглинутий думками, Вотрен залишився в їдальні, хоча спочатку ніби поспішав вийти, і весь час тримався так, щоб Ежен його не бачив і вважав, що той уже пішов. Потім, замість того щоб провести тих пансіонерів, які пішли останніми, він потайки затримався у вітальні. Він прочитав душу студента й передчував вирішальний симптом.

Растіньяк і справді опинився в скрутному становищі, знайомому багатьом молодим людям. Закохана чи кокетлива, пані де Нусінжен змусила Растіньяка пережити всі тривоги справжньої пристрасті, використовуючи для нього весь арсенал жіночої дипломатії, звичної в Парижі. Поставивши себе під удар громадського осуду, аби прив’язати до себе кузена пані де Босеан, вона вагалася, чи справді надати йому ті права, які, здавалося, він уже здобув. Протягом місяця вона так дражнила почуття Ежена, що зрештою зачепила й саме його серце. Якщо на початку їхнього зв’язку студент вважав себе господарем становища, то тепер сильнішою стала пані де Нусінжен — завдяки тій грі, яка приводила в рух у Ежені всі почуття, добрі й погані, властиві тим двом чи трьом чоловікам, що співіснують у молодому паризькому денді.

Чи був у цьому її розрахунок? Ні. Жінки завжди щирі навіть серед найбільших своїх хитрощів, бо поступаються якомусь природному почуттю. Можливо, Делфіна, після того як раптом дозволила цьому юнакові здобути над собою таку владу й виявила до нього надто багато прихильності, тепер підкорялася почуттю власної гідності, яке змушувало її або відбирати назад свої поступки, або насолоджуватися тим, що може їх призупинити. Для парижанки так природно саме тієї миті, коли пристрасть захоплює її, вагатися перед падінням, випробовувати серце чоловіка, якому вона збирається довірити своє майбутнє! Усі надії пані де Нусінжен уже одного разу були зраджені, а її відданість молодому егоїстові щойно було зневажено. Вона мала всі підстави бути недовірливою.

Можливо, вона помітила в манерах Ежена, якого швидкий успіх зробив самовпевненим, певну зневагу, породжену дивностями їхнього становища. Вона, без сумніву, хотіла здаватися величною перед чоловіком цього віку й відчути себе великою в його очах після того, як так довго почувалася маленькою перед тим, хто її покинув. Вона не хотіла, щоб Ежен вважав її легкою здобиччю саме тому, що знав: колись вона належала де Марсе. Нарешті, переживши принизливу насолоду з цим справжнім чудовиськом, молодим розпусником, вона відчувала таку ніжність, прогулюючись квітучими просторами кохання, що, мабуть, саме для неї було насолодою милуватися всіма його барвами, довго слухати його тремтіння й дозволяти себе пестити чистим подихам почуття. Справжнє кохання спокутувало попереднє лихо.

Це протиріччя, на жаль, часто повторюватиметься доти, доки чоловіки не зрозуміють, скільки квітів у душі молодої жінки зривають перші удари обману. Хоч би якими були її причини, Делфіна гралася з Растіньяком і, безперечно, отримувала від цього задоволення, бо знала, що кохана ним і що за своїм царственим жіночим бажанням зможе будь-коли припинити страждання свого коханого. Заради власної гідності Ежен не хотів, щоб його перша битва закінчилася поразкою, і продовжував переслідувати її, мов мисливець, який неодмінно хоче підстрелити куріпку на своєму першому святі Святого Губерта. Його тривоги, уражене самолюбство, удаваний чи справжній відчай дедалі міцніше прив’язували його до цієї жінки.

Увесь Париж віддавав йому пані де Нусінжен, але поруч із нею він не просунувся далі, ніж у перший день, коли її побачив. Ще не знаючи, що жіноче кокетство іноді приносить більше вигоди, ніж кохання дає насолоди, він впадав у безглузлу лють. Якщо пора, протягом якої жінка сперечається з коханням, давала Растіньякові можливість пожинати перші плоди, то вони коштували йому так дорого, як були зелені, кислуваті й приємні на смак. Іноді, коли він бачив себе без гроша й без майбутнього, він, попри голос сумління, думав про можливості розбагатіти, які Вотрен довів йому як цілком реальні через шлюб із мадемуазель Тайєфер. І ось тепер він опинився в такій хвилині, коли його злидні говорили так голосно, що він майже мимоволі піддався хитрощам страшного сфінкса, погляд якого часто його зачаровував.

Коли Пуара та мадемуазель Мішоно піднялися до себе, Растіньяк, гадаючи, що залишився сам із пані Вокер та пані Кутюр, яка, дрімаючи біля печі, в’язала собі вовняні рукави, кинув на мадемуазель Тайєфер досить ніжний погляд, щоб змусити її опустити очі.

— У вас якісь прикрощі, пане Ежен? — після хвилини мовчання запитала Вікторина.

— У якого чоловіка немає своїх прикрощів? — відповів Растіньяк. — Якби ми, молоді люди, були певні, що нас кохають — кохають із такою відданістю, яка винагороджувала б нас за жертви, на які ми завжди готові, — можливо, ми ніколи й не знали б прикрощів.

Мадемуазель Тальфер відповіла йому лише поглядом, у якому не було жодного сумніву.

— Ви, мадемуазель, сьогодні певні у своєму серці; але чи можете ви заприсягтися, що ніколи не зміните його?

На вустах бідної дівчини заблукала усмішка, мов промінь, що вирвався з її душі, і так осяяла її обличчя, що Ежен злякався, викликавши такий бурхливий спалах почуттів.

— Що ж! Якби завтра ви стали багатою й щасливою, якби на вас із неба впало величезне багатство, чи й тоді ви кохали б бідного юнака, який припав вам до душі в дні вашої скрути?

Вона мило кивнула головою.

— Дуже нещасного юнака?

Вона знову кивнула.

— Та що ви таке верзете? — вигукнула пані Воке.

— Залиште нас, — відповів Ежен. — Ми з нею розуміємо одне одного.

— То виходить, між паном лицарем Еженом де Растіньяком і мадемуазель Вікториною Тальфер існує обіцянка одружитися? — своїм гучним голосом промовив Вотрен, раптом з’явившись у дверях їдальні.

— Ах! Ви нас налякали, — одночасно вигукнули пані Кутюр і пані Воке.

— Я міг би зробити гірший вибір, — засміявся Ежен, якого голос Вотрена схвилював найжорстокіше з усіх пережитих ним почуттів.

— Не жартуйте так, панове! — сказала пані Кутюр. — Дитино моя, ходімо до себе.

Пані Воке пішла за двома своїми пансіонерками, щоб заощадити свічку й дрова, провівши вечір у них. Ежен залишився сам на сам із Вотреном.

— Я знав, що ви до цього дійдете, — сказав йому цей чоловік із незворушним спокоєм. — Але послухайте! Я теж маю делікатність, як і будь-хто інший. Не приймайте рішення зараз, ви не в своєму звичайному стані. У вас борги. Я не хочу, щоб до мене вас привели пристрасть чи відчай; нехай вас приведе розум. Можливо, вам потрібні кілька тисяч екю. Ось, хочете?

Цей демон витяг із кишені портмоне, дістав три банківські білети й заходився помахувати ними перед очима студента. Ежен опинився в найтяжчому становищі. Він був винен маркізові д’Ажуда та графові де Трай сто луїдорів, програних на слово. Грошей у нього не було, а піти провести вечір до пані де Ресто, де на нього чекали, він не наважувався. То був один із тих невимушених вечорів, коли їдять тістечка, п’ють чай, але за партією у віст можна було програти шість тисяч франків.

— Пане, — сказав Ежен, ледве приховуючи судомне тремтіння, — після того, що ви мені довірили, ви повинні зрозуміти, що я не можу бути вам зобов’язаним.

— Еге ж, ви завдали б мені болю, якби сказали інакше, — відповів спокусник. — Ви гарний юнак, делікатний, гордий, мов лев, і лагідний, мов дівчина. Ви були б чудовою здобиччю для диявола. Я люблю таких молодих людей. Ще дві-три думки з царини високої політики — і ви побачите світ таким, яким він є. Розігруючи в ньому кілька невеличких сцен чесноти, людина вища за інших задовольняє всі свої примхи під гучні оплески дурнів із партеру. Незабаром ви будете одним із нас. Ах! Якби ви захотіли стати моїм учнем, я допоміг би вам досягти всього. Не виникло б у вас жодного бажання, яке тієї ж миті не здійснилося б, чого б ви не забажали: честі, багатства, жінок. Перед вами вся цивілізація перетворилася б на амброзію. Ви були б нашою улюбленою дитиною, нашим Веніямином; ми з радістю перебили б один одного заради вас. Усе, що стало б вам на перешкоді, було б зрівняне із землею. Якщо ви й далі маєте сумніви, то, виходить, вважаєте мене негідником? Що ж, людина, яка мала стільки ж чесності, скільки, як ви гадаєте, залишилося у вас, пан де Тюренн, робила, не вважаючи себе скомпрометованою, маленькі справи з розбійниками. Ви не хочете бути мені зобов’язаним, еге ж? Ну то й не треба, — провадив Вотрен, ледь усміхнувшись. — Візьміть ці папірці й поставте мені ось тут, — сказав він, витягаючи гербовий бланк, — упоперек: «Прийнято до сплати суму в три тисячі п’ятсот франків через один рік». І поставте дату! Відсоток достатньо високий, щоб позбавити вас усіх докорів сумління; можете називати мене євреєм і вважати, що ми квити й ви нічим мені не зобов’язані. Я дозволяю вам і сьогодні зневажати мене, бо певен, що згодом ви мене любитимете. Ви знайдете в мені такі бездонні прірви, такі широкі, зосереджені в мені почуття, які дурні називають вадами; але ви ніколи не знайдете в мені ні боягузтва, ні невдячності. Зрештою, я не пішак і не слон, а тура, мій хлопче.

— Та хто ж ви такий? — вигукнув Ежен. — Вас наче створено для того, щоб мене мучити.

— Та ні, я просто добрий чоловік, який хоче вимазатися в багнюці, аби ви до кінця своїх днів були захищені від неї. Ви питаєте себе, навіщо мені така відданість? Що ж, якось я тихенько розповім вам про це, просто на вухо. Спочатку я приголомшив вас, показавши вам дзвіночки суспільного порядку й механізм цієї машини; але ваш перший переляк мине, як у новобранця на полі бою, і ви звикнете дивитися на людей як на солдатів, готових загинути заради служіння тим, хто сам себе проголосив королем. Часи дуже змінилися. Колись хороброму казали: «Ось сто екю, убий мені такого-то пана», — і після того, як через якусь дрібницю відправили людину в тінь, спокійнісінько вечеряли. А сьогодні я пропоную вам подарувати величезне багатство в обмін на кивок голови, який нітрохи вас не скомпрометує, — і ви вагаєтеся. Століття стало м’якотілим.

Ежен підписав вексель і обміняв його на банківські білети.

— Ну що ж, ходімо, поговорімо розумно, — знову заговорив Вотрен. — Я хочу за кілька місяців виїхати звідси до Америки й вирощувати там тютюн. Надсилатиму вам сигари дружби. Якщо розбагатію — допомагатиму вам. Якщо в мене не буде дітей (що цілком можливо: я не маю бажання знову прищеплюватися тут живцем), то заповідаю вам своє багатство. Хіба це не означає бути другом людини? А я вас люблю. Я маю пристрасть жертвувати собою заради іншого. Я вже робив це. Бачите, мій хлопче, я живу у вищій сфері, ніж інші люди. Я розглядаю вчинки як засоби й бачу лише мету. Що таке для мене людина? Ось що! — сказав він, клацнувши нігтем великого пальця під одним із зубів. — Людина — це все або ніщо. Вона менша за ніщо, якщо її звати Пуаре: її можна розчавити, мов клопа, — вона пласка й смердюча. Але людина — це бог, коли вона схожа на вас: це вже не машина, обтягнута шкірою, а театр, де оживають найпрекрасніші почуття, а я живу тільки почуттями. Хіба почуття — це не цілий світ в одній думці? Подивіться на Батька Горіо: його дві доньки — для нього весь всесвіт, вони — нитка, за якою він орієнтується у творінні. Ну, а для мене, який добре вивчив життя, існує лише одне справжнє почуття — чоловіча дружба. П’єр і Джафф’єр — ось моя пристрасть. «Венецію, що врятувалася», я знаю напам’ять. Чи багато ви бачили людей, настільки загартованих, щоб, коли товариш каже: «Ходімо поховаємо одного чоловіка!», піти, не промовивши ані слова й не набридаючи йому мораллю? Я це зробив. Я не говорив би так із кожним. Але ви — людина вища за інших, вам можна сказати все, ви вмієте все зрозуміти. Ви недовго ще тупцюватимете в болотах, де живуть ті дрібні жаби, що оточують нас тут. От і все сказано. Ви одружитеся. Кожен із нас переслідуватиме свою мету! Моя зроблена із заліза й ніколи не зігнеться, га-га!

Вотрен вийшов, не бажаючи вислуховувати негативну відповідь студента, щоб дати йому час оговтатися. Здавалося, він знав таємницю цих маленьких опорів, цих внутрішніх битв, якими люди прикрашають себе перед самими собою і які допомагають їм виправдовувати власні негідні вчинки.

— Нехай робить, що хоче, а я, звісно, не одружуся з мадемуазель Тальфер! — сказав собі Ежен.

Після того як він пережив нездужання від внутрішньої гарячки, спричиненої думкою про угоду з цим чоловіком, якого він ненавидів, але який зростав в його очах саме завдяки цинізму своїх поглядів і сміливості, з якою він обіймав своїми руками суспільство, Растіньяк одягнувся, замовив екіпаж і приїхав до пані де Ресто. Останніми днями ця жінка виявляла дедалі більше уваги до молодого чоловіка, кожен крок якого був поступом до самого серця великосвітського товариства і чий вплив, здавалося, одного дня мав стати грізним. Він розплатився з панами де Трай і д’Ажуда, всю ніч грав у віст і повернув собі програне. Забобонний, як більшість людей, яким ще належить прокласти собі дорогу в житті й які більшою чи меншою мірою схильні до фаталізму, він захотів побачити у своєму щасті небесну винагороду за свою наполегливість залишатися на правильному шляху.

Наступного ранку він поспішив запитати Вотрена, чи досі в того його вексель. Почувши ствердну відповідь, він повернув йому три тисячі франків, виказуючи цілком природну радість.

— Усе йде добре, — сказав йому Вотрен.

— Але я не ваш спільник, — відповів Ежен.

— Знаю, знаю, — перебив його Вотрен. — Ви ще бавитеся в дитячі ігри. Ви зупиняєтеся на дрібницях біля самого входу.