«Батько Горіо» читати. Оноре де Бальзак

Її брат, її єдиний посередник, жодного разу не навідав її за чотири роки й не надсилав жодної допомоги. Вона благала Бога відкрити очі її батькові, пом’якшити серце брата й молилася за них, не звинувачуючи їх.

Пані Кутюр і пані Воке не могли знайти в словнику образ достатньо гнівних слів, щоб охарактеризувати цю варварську поведінку. Коли вони проклинали цього підлого мільйонера, Вікторина промовляла лагідні слова, подібні до пісні пораненого горлиця, чий скорботний крик і досі виражає любов.

Ежен де Растіньяк мав цілком південне обличчя, білу шкіру, чорне волосся й блакитні очі. Його постава, манери, звична поза виказували сина знатної родини, де з дитинства його виховували в традиціях доброго смаку. Він ощадливо ставився до одягу і в будні доношував убрання минулого року, але часом міг вийти у світ так, як належить елегантному молодикові. Зазвичай він носив старий сюртук, поганенький жилет, жалюгідну чорну, вицвілу й недбало зав’язану студентську краватку, відповідні до всього цього штани та черевики з новими підошвами.

Між цими двома персонажами та рештою постояльців своєрідною ланкою був Вотрен — чоловік років сорока з фарбованими бакенбардами. Він належав до тих людей, про яких простолюд каже: «Оце так чолов’яга!» У нього були широкі плечі, добре розвинений торс, виразні м’язи, товсті, квадратні руки, а на суглобах пальців густими пучками стирчало буйне волосся яскраво-рудого кольору.

Його обличчя, порізане передчасними зморшками, мало ознаки суворості, яким суперечили його гнучкі, привітні манери. Басовитий голос, що чудово пасував до його гучної веселої вдачі, зовсім не відштовхував. Він був послужливий і веселий. Якщо якийсь замок починав барахлити, Вотрен миттю його розбирав, латав, змащував, підпилював, знову збирав і казав: — Я на цьому знаюся.

А втім, він знався на всьому: на кораблях, морі, Франції, чужих краях, справах, людях, подіях, законах, готелях і в’язницях. Якщо хтось надто вже скаржився на свою долю, він одразу пропонував свої послуги. Кілька разів він позичав гроші пані Воке та деяким постояльцям; але його боржники радше померли б, ніж не повернули йому боргу, таку, попри свій добродушний вигляд, тривогу вселяв його глибокий, рішучий погляд.

У тому, як він спльовував, відчувалася незворушна холоднокровність людини, яка, аби вибратися з двозначного становища, не відступила б навіть перед злочином. Його око, наче погляд суворого судді, здавалося, проникало в саму суть усіх справ, усіх сумлінь, усіх почуттів.

Його спосіб життя полягав у тому, щоб після сніданку виходити з дому, повертатися до обіду, на весь вечір знову кудись зникати, а близько опівночі повертатися за допомогою відмички, яку довірила йому пані Воке. Лише він один користувався такою милістю. Але й із удовою він був у найкращих стосунках: називав її мамусею, обхоплюючи за талію, — лестощі, сенс яких вона розуміла не зовсім правильно! Добра жінка вважала, що це ще не становить особливих труднощів, тоді як лише Вотрен мав достатньо довгі руки, щоб обійняти таку важку окружність.

Однією з рис його характеру була щедрість: він охоче платив п’ятнадцять франків на місяць за ґлорію, яку випивав після десерту. Люди менш поверхові, ніж ці молодики, захоплені виром паризького життя, або ці старі, байдужі до всього, що не стосувалося їх безпосередньо, не обмежувалися б тим сумнівним враженням, яке справляв на них Вотрен.

Він знав або вгадував справи всіх, хто його оточував, тоді як ніхто не міг проникнути ні в його думки, ні в його заняття. Хоча своєю удаваною добродушністю, постійною люб’язністю та веселістю він ніби зводив між собою й іншими барикаду, часом крізь неї пробивалася жахлива глибина його характеру.

Часто якийсь дотеп, гідний Ювенала, яким він, здавалося, залюбки глузував із законів, шмагав вище товариство, викриваючи його непослідовність, змушував припускати, що він носить у собі образу на суспільний лад і що десь у глибині його життя заховано ретельно поховану таємницю.

Можливо, сама того не усвідомлюючи, приваблена силою одного й красою іншого, мадемуазель Тайєфер крадькома ділила свої погляди й потаємні думки між цим сорокарічним чоловіком і молодим студентом; але жоден із них, здавалося, не думав про неї, хоча від одного дня до другого випадок міг змінити її становище й перетворити на вигідну партію.

До того ж ніхто з цих людей не завдавав собі клопоту перевірити, правдивими чи вигаданими були нещастя, про які розповідав хтось із них. Усі ставилися одне до одного з байдужістю, змішаною з недовірою, що випливала з їхнього взаємного становища. Вони знали, що не здатні полегшити чужі страждання, і кожен уже до дна випив чашу співчуття, розповідаючи про власні біди.

Подібні до старого подружжя, вони вже не мали одне одному чого сказати. Між ними залишалися тільки стосунки механічного співіснування, рух шестерень без мастила. Усі вони могли просто пройти вулицею повз сліпого, вислухати без хвилювання розповідь про чиєсь нещастя і побачити в смерті розв’язання проблеми злиднів, яка робила їх байдужими навіть до найстрашнішої агонії.

Найщасливішою серед цих спустошених душ була пані Воке, яка царювала у своєму вільному притулку. Лише для неї цей маленький садок, який тиша й холод, сухість і вогкість робили величезним, мов степ, був веселою гаєю. Лише для неї цей жовтий похмурий будинок, від якого тхнуло мідянкою прилавка, мав свої принади.

Ці комірчини належали їй. Вона годувала цих каторжників, приречених на довічне покарання, здійснюючи над ними владу, яку вони визнавали. Де ще знайшли б ці бідолахи в Парижі за ті гроші, які вона з них брала, здорову й достатню їжу та помешкання, яким вони самі могли б надати, якщо не елегантного й зручного, то бодай чистого та придатного для життя вигляду? Навіть якби вона вчинила з кимось кричущу несправедливість, її жертва зносила б її без скарг.

Таке товариство мало, і справді в малому масштабі являло собою складові цілого суспільства. Серед вісімнадцяти співтрапезників, як і в коледжі, як і у світі, неодмінно знаходилася якась відкинута бідолаха, хлопчик для биття, на якого сипалися всі жарти.

На початку другого року цей персонаж став для Ежена де Растіньяка найпомітнішим серед усіх тих людей, із якими йому судилося ще два роки жити під одним дахом. Цим Патірасом був колишній виробник вермішелі, Батько Горіо, на голову якого художник, подібно до історика, пролив би все світло картини.

Чому ж на найстаршого постояльця впали це напівненависницьке презирство, це переслідування, змішане зі співчуттям, ця зневага до нещастя? Чи сам він дав для цього привід якимись із тих смішних рис або дивацтв, які прощають ще менше, ніж пороки?

Ці питання тісно пов’язані з багатьма суспільними несправедливостями. Можливо, людській природі властиво змушувати терпіти все того, хто страждає, — через його справжню покірність, слабкість або байдужість. Хіба не любимо ми всі доводити власну силу за рахунок когось або чогось?

Найслабкіша істота — дитина, — коли морозить, дзвонить у всі двері або видирається нагору, щоб написати своє ім’я на ще чистому пам’ятнику.

Батько Горіо, старий чоловік років шістдесяти дев’яти, оселився в пані Воке 1813 року, після того як відійшов від справ. Спочатку він зайняв кімнати, які до нього винаймала пані Кутюр, і платив тоді за пансіон тисячу двісті франків — для людини, якій п’ять луїдорів більше чи менше були сущою дрібницею. Пані Воке заздалегідь отримала від нього плату за те, що освіжила три кімнати, і, як казали, ці гроші дорівнювали вартості жалюгідних меблів: жовтих ситцевих завіс, лакованих дерев’яних крісел, оббитих утрехтським оксамитом, кількох картин, написаних клейовими фарбами, та шпалер, від яких відмовилися б навіть шинкарі паризьких передмість. Можливо, ця безтурботна щедрість, із якою батько Горіо дозволив себе обдурити, бо в ті часи його ще шанобливо називали паном Горіо, змусила пані Воке вважати його дурнем, який нічого не тямить у справах.

Горіо прибув із добре наповненою гардеробною — з розкішним убранням торговця, який, залишаючи торгівлю, ні в чому собі не відмовляє. Пані Воке захоплювалася його вісімнадцятьма сорочками з тонкого напівголландського полотна; особливо вражала їхня витонченість, адже вермішелевий фабрикант носив на накрохмаленому жабо дві однакові шпильки, з’єднані ланцюжком, і кожну з них прикрашав великий діамант. Зазвичай він ходив у волошково-синьому сюртуку, а щодня надягав під нього білий пікейний жилет, під яким ворушився його грушоподібний, випнутий живіт, змушуючи підстрибувати важкий золотий ланцюжок із безліччю підвісок. Його табакерка, також золота, містила медальйон, наповнений пасмами волосся, через що здавалося, ніби в його житті траплялося чимало любовних пригод.

Коли господиня звинуватила його в галантності, він дозволив своїм губам осяятися веселою усмішкою міщанина, якому польстили його улюбленій слабкості. Його шафи — слово «шафи» він вимовляв на простонародний лад — заповнювало численне срібне начиння з його домашнього господарства. Очі вдови загорілися, коли вона люб’язно допомагала йому розпаковувати та розставляти ополоники, ложки для рагу, столові прибори, маслянки, соусники, кілька великих тарелів, позолочене срібне столове приладдя, словом, усілякі більш-менш гарні речі, що важили чимало марок і з якими він не хотів розлучатися. Ці подарунки нагадували йому про урочисті миті його родинного життя.

— Оце, — сказав він пані Воке, беручи до рук таріль і маленьку мисочку з кришечкою, на якій були зображені дві голубки, що дзьобали одна одну, — перший подарунок, який зробила мені дружина на нашу річницю. Бідолашна добра жінка! Вона витратила на нього свої дівочі заощадження. Бачите, пані? Я радше нігтями землю шкребтиму, ніж розлучуся з цим. Слава Богу! Я зможу щоранку до кінця своїх днів пити каву з цієї мисочки. Мені гріх скаржитися: хліба на полиці в мене ще надовго вистачить.

Зрештою, пані Воке своїм сорочим оком устигла помітити в головній книзі кілька записів, які, якщо приблизно їх підсумувати, могли давати цьому доброму Горіо дохід у вісім-десять тисяч франків. Відтоді пані Воке, уроджена де Конфлан, якій тоді було фактично сорок вісім років, хоча вона визнавала за собою лише тридцять дев’ять, почала будувати плани.

Хоча слізні мішки під очима Горіо були вивернуті, набряклі й відвислі, через що йому доводилося досить часто витирати очі, пані Воке вважала, що він має приємний і пристойний вигляд. До того ж його м’ясисті, опуклі литки, так само як і довгий квадратний ніс, віщували моральні якості, до яких, здавалося, вдова була небайдужа, а його місячне, по-дитячому простакувате обличчя лише підтверджувало це враження. То мала бути міцно збудована істота, здатна витратити весь свій розум на почуття.

Його волосся, укладене «голубиними крилами», щоранку припудрював перукар із Політехнічної школи; воно утворювало на низькому чолі п’ять гострих пасом і дуже личило його обличчю. Хоча він був трохи грубуватий, одягався він так бездоганно, так розкішно нюхав тютюн і з такою впевненістю вдихав його, немов неодмінно був певен, що його золота табакерка завжди повна макаубського тютюну, що того дня, коли пан Горіо оселився в неї, пані Воке ввечері лягла спати, підсмажуючись, мов куріпка в скибці сала, на вогні бажання, яке охопило її: скинути саван Воке й відродитися в Горіо.

Вийти заміж, продати свій пансіон, ходити під руку з цим добірним представником буржуазії, стати поважною дамою в цьому кварталі, збирати там пожертви для бідних, щонеділі влаштовувати маленькі виїзди до Шуазі, Суасі, Жантії; ходити до театру, коли заманеться, сидіти в ложі, не чекаючи до липня авторських квитків, які їй дарували деякі з її постояльців, — вона змріяла собі цілий Ельдорадо дрібного паризького подружнього життя.

Вона нікому не зізнавалася, що має сорок тисяч франків, зібраних гріш за грошем. Безперечно, щодо статків вона вважала себе цілком гідною партією.

— Щодо всього іншого, я нічим не гірша за цього добродія! — сказала вона собі, перевертаючись у ліжку, ніби хотіла сама собі довести існування принад, які щоранку вбачала у своїх формах огрядна Сільві.

Відтоді, протягом приблизно трьох місяців, вдова Воке користувалася послугами перукаря пана Горіо й витрачала деякі гроші на туалети, виправдовуючи ці витрати необхідністю надати своєму дому певної пристойності, що відповідала б шановним особам, які його відвідували. Вона всіляко заходилася змінювати склад своїх постояльців, заявляючи, що відтепер прийматиме лише людей, найвизначніших у всіх відношеннях.

Якщо з’являвся чужинець, вона неодмінно розповідала йому, що пан Горіо, один із найвідоміших і найшанованіших торговців Парижа, віддав перевагу саме її пансіону. Вона роздавала рекламні проспекти, на чолі яких красувалося: «ДІМ ВОКЕ».

— Це, — казала вона, — один із найдавніших і найшанованіших буржуазних пансіонів Латинського кварталу. Звідси відкривається надзвичайно приємний краєвид на долину Гобеленів — її видно з третього поверху, — а в кінці саду є гарна алея лип.

У проспекті вона вихваляла свіже повітря й усамітнення. Саме цей проспект привів до неї графиню д’Амбермесніль, тридцятишестирічну жінку, яка чекала завершення ліквідації справ і виплати пенсії, належної їй як удові генерала, що загинув на полі бою.

Пані Воке дбала про стіл, майже шість місяців топила каміни в салонах і так добре виконувала обіцянки свого проспекту, що навіть витрачала на це власні гроші. Тому графиня, звертаючись до пані Воке як до «дорогої подруги», казала, що приведе до неї баронесу де Вомерлан і вдову полковника-графа Пікуазо — двох своїх подруг, які закінчували в Маре термін перебування в пансіоні, дорожчому за Дім Воке. До того ж ці дами почуватимуться там цілком вільно, щойно Військові відомства завершать свою роботу.

— Але відомства ніколи нічого не закінчують, — казала вона.

Після вечері обидві вдови разом підіймалися до кімнати пані Воке, де вели тихі бесіди, попиваючи чорносмородинову наливку й ласуючи солодощами, призначеними для самої господині.

Пані д’Амбермесніль дуже схвалювала плани своєї господині щодо Горіо — чудові плани, які вона, втім, розгадала ще першого дня. Горіо вона вважала людиною бездоганною.

— Ах, люба моя пані, чоловік здоровий, як моє око, — казала вдова, — чудово збережений чоловік, який іще може чимало потішити жінку.

Графиня великодушно зробила пані Воке кілька зауважень щодо її вбрання, яке аж ніяк не відповідало її честолюбним намірам.

— Вам треба спорядитися до бою, — сказала вона.

Після численних підрахунків обидві вдови разом вирушили до Пале-Роялю, де в Дерев’яних галереях придбали капелюх із пір’ям і чепець. Потім графиня потягла подругу до крамниці «Маленька Жанетта», де вони вибрали сукню та шарф. Коли всі ці бойові припаси було використано й вдова постала при повному озброєнні, вона стала напрочуд схожа на вивіску «Модного вола». Проте сама вона так вигідно змінилася на краще, що вважала себе зобов’язаною графині й, хоч була далеко не щедрою, попросила її прийняти капелюшок за двадцять франків. Щоправда, вона розраховувала попросити графиню про ще одну послугу: вивідати наміри Горіо та представити її йому у вигідному світлі.

Пані д’Амбермесніль дуже люб’язно підіграла їй у цій грі й заходилася облудно обступати старого вермішелевого фабриканта, з яким їй зрештою вдалося поговорити наодинці. Але, виявивши, що він, м’яко кажучи, надто сором’язливий і зовсім не схильний до спроб, які вона, зі свого боку, підказувала собі власним бажанням його спокусити, графиня вийшла від нього обурена його грубістю.

— Янголе мій, — сказала вона своїй любій подрузі, — з цього чоловіка ви нічого не витягнете! Він смішно недовірливий; це скнара, телепень, дурень, який завдасть вам самих лише неприємностей.

Між паном Горіо та пані д’Амбермесніль відбулися такі речі, що графиня вже не захотіла навіть перебувати з ним під одним дахом. Наступного дня вона поїхала, забувши сплатити за шість місяців пансіону, і залишила по собі жалюгідне лахміття, оцінене в п’ять франків. Скільки б пані Воке не докладала завзяття до своїх розшуків, їй так і не вдалося отримати в Парижі жодних відомостей про графиню д’Амбермесніль.

Вона часто розповідала про цю прикру пригоду, нарікаючи на власну надмірну довірливість, хоча була підозріливішою за кішку; але в цьому вона скидалася на багатьох людей, які не довіряють своїм близьким, зате віддаються в руки першому-ліпшому. Дивний, але правдивий моральний факт, коріння якого легко знайти в людському серці. Можливо, деяким людям уже нічого здобувати від тих, із ким вони живуть; показавши їм усю порожнечу своєї душі, вони потай відчувають, що ті справедливо судять їх із належною суворістю. Але, відчуваючи непереборну потребу в лестощах, яких їм бракує, або пожирані бажанням здаватися наділеними чеснотами, яких у них немає, вони сподіваються здобути повагу чи прихильність чужих людей, ризикуючи одного дня втратити й те, що вже здобули. Зрештою, є люди, народжені наймитами, які не роблять добра своїм друзям чи близьким лише тому, що повинні б його робити; натомість, прислужуючись незнайомцям, вони отримують винагороду для свого самолюбства: що ближче коло їхніх прихильностей, то менше вони люблять; що ширше воно стає, то послужливішими вони виявляються. Пані Воке, безперечно, належала до цих двох натур — по суті дріб’язкових, фальшивих і огидних.

— Якби я був тут, — казав їй тоді Вотрен, — з вами цього не сталося б! Я б добряче роздивився цю шахрайку. Я знаю таких по фізіономії.

Як і всі люди з вузьким кругозором, пані Воке звикла не виходити за межі самих подій і не замислюватися над їхніми причинами. Вона любила звинувачувати інших у власних помилках. Коли сталася ця втрата, вона визнала чесного вермішелевого фабриканта причиною свого нещастя і відтоді, за її словами, почала прозрівати щодо нього. Збагнувши марність своїх кокетливих маневрів і витрат на зовнішню пристойність, вона невдовзі здогадалася про їхню причину. Тоді вона помітила, що її постоялець уже, як вона сама висловлювалася, має свої звички та манери. Нарешті їй стало цілком очевидно, що її так ніжно плекана надія ґрунтувалася на химерній вигадці й що від цього чоловіка вона ніколи нічого не матиме — як влучно висловилася графиня, яка, здавалося, добре зналася на таких справах.

Відтак у своїй неприязні вона пішла значно далі, ніж свого часу зайшла у своїй прихильності. Її ненависть була не пропорційна її коханню, а її ошуканим сподіванням. Якщо людське серце знаходить спокій, підіймаючись висотами прихильності, то на стрімкому схилі ненависних почуттів воно зупиняється рідко. Але пан Горіо був її постояльцем, і вдова мусила стримувати вибухи свого ураженого самолюбства, ховати зітхання, спричинені цим розчаруванням, і ковтати жагу помсти, мов монах, якого образив його настоятель.

Дрібні душі задовольняють свої почуття — добрі чи лихі — безперервними дріб’язковими витівками. Вдова скористалася всією своєю жіночою злістю, щоб вигадувати потайні переслідування для своєї жертви. Спершу вона почала прибирати зі столу всі надмірності, які запровадила у своєму пансіоні.

— Більше ніяких корнішонів, ніяких анчоусів: це все ошуканство! — сказала вона Сільві того ранку, коли повернулася до своєї колишньої системи.

Пан Горіо був людиною невибагливою; ощадливість, необхідна людям, які самі створили собі статки, у нього перетворилася на звичку. Суп, варене м’ясо, овочева страва — ось якою була, ось якою завжди мала бути його улюблена вечеря. Тож пані Воке було надзвичайно важко дошкуляти своєму постояльцеві: вона ніяк не могла зачепити його смаків.

Відчайдушно переконавшись, що перед нею чоловік, якого неможливо вразити, вона взялася підривати його репутацію і так домоглася, що її постояльці теж перейняли неприязнь до Горіо та, заради розваги, стали знаряддям її помсти.

Наприкінці першого року вдова вже дійшла до такого ступеня підозріливості, що почала питати себе, чому цей торговець, який мав сім-вісім тисяч ліврів річного доходу, володів чудовим срібним посудом і коштовностями, не гіршими за ті, що бувають у утриманки, жив у неї, сплачуючи пансіон, такий мізерний порівняно зі своїм статком.

Протягом більшої частини першого року Горіо часто вечеряв поза домом — раз чи двічі на тиждень; потім, непомітно для всіх, дійшло до того, що він обідав у місті лише двічі на місяць. Вишукані маленькі застілля пана Горіо надто добре відповідали інтересам пані Воке, щоб вона могла не обурюватися дедалі більшою пунктуальністю, з якою її постоялець почав харчуватися в неї.

Ці зміни пояснювали і повільним зменшенням його статків, і бажанням дошкулити господині.

Одна з найогидніших звичок цих ліліпутських умів — приписувати іншим власну дріб’язковість. На жаль, наприкінці другого року пан Горіо виправдав плітки, які про нього ходили: він попросив пані Воке перевести його на другий поверх і зменшити плату за пансіон до дев’ятисот франків. Йому довелося так суворо заощаджувати, що взимку він більше не топив у своїй кімнаті. Вдова Воке зажадала, щоб він платив наперед; пан Горіо погодився, і відтоді вона почала називати його батьком Горіо.

Усі заходилися вгадувати причини цього занепаду. Нелегке завдання! Як сказала фальшива графиня, батько Горіо був хитруном, мовчуном. За логікою порожньоголових людей, які всюди пхають носа, бо їм просто нічого сказати, той, хто не розповідає про свої справи, неодмінно має справи нечисті. Тож цей такий поважний торговець перетворився на шахрая, а колишній галантний кавалер — на старого розпусника.

То, за словами Вотрена, який приблизно в цей час оселився в Домі Воке, батько Горіо був людиною, що ходила на біржу й, за досить енергійним висловом фінансової мови, після того як розорилася, намагалася нажитися на державних рентах. То його вважали одним із тих дрібних гравців, які щовечора ризикують десятьма франками в азартній грі — і виграють їх. То робили з нього шпигуна, приставленого до політичної поліції; але Вотрен стверджував, що той не досить хитрий для такої служби. Батько Горіо був і скнарою, який позичав гроші під короткий строк, і людиною, що постійно купувала лотерейні білети. На нього навішували все таємниче, що породжують порок, ганьба й безсилля.

Та хоч би якою огидною була його поведінка чи якими ганебними були його вади, неприязнь до нього не доходила до того, щоб вигнати його з пансіону: він платив за своє проживання. До того ж він був корисний — на ньому кожен зганяв свій добрий чи поганий настрій, жартами або стусанами.

Найправдоподібнішою, а тому загальноприйнятою, вважали версію пані Воке. За її словами, цей чоловік, так добре збережений, здоровий, як її власне око, і з яким іще можна було мати чимало приємностей, був розпусником із дивними нахилами.

Ось на яких фактах вдова Воке будувала свої наклепи. Через кілька місяців після від’їзду тієї згубної графині, яка шість місяців уміла жити її коштом, одного ранку, ще не вставши з ліжка, вона почула на сходах шелест шовкової сукні й легку ходу молодої жінки, яка поспішала до Горіо; двері його кімнати завбачливо відчинилися перед нею. Невдовзі огрядна Сільві прибігла сказати господині, що надто вродлива, щоб бути чесною, дівчина, вбрана, мов богиня, взута в черевички з фіолетової шкіри, на яких не було жодної плямки, прослизнула, мов вугор, із вулиці просто до кухні й запитала, де кімната пана Горіо.

Пані Воке та її кухарка нашорошили вуха й почули під час візиту, що тривав досить довго, кілька ніжно промовлених слів. Коли пан Горіо проводив свою даму, огрядна Сільві негайно взяла кошик і вдавала, ніби йде на ринок, щоб простежити за закоханою парочкою.

— Пані, — сказала вона господині, повернувшись, — пан Горіо, мабуть, таки страшенно багатий, якщо може так їх утримувати. Уявіть собі: на розі Естрапади стояв чудовий екіпаж, до якого вона сіла.

Під час обіду пані Воке підійшла відсмикнути завісу, щоб сонячний промінь, який падав Горіо просто в очі, не завдавав йому клопоту.

— Вас люблять красуні, пане Горіо, навіть сонце шукає вас, — сказала вона, натякаючи на відвідини, які він щойно прийняв. — Отакої! Смак у вас добрий, гарненька була.

— Це моя дочка, — відповів він із якоюсь гордістю, в якій постояльці побачили пихатість старого, котрий прагне зберегти видимість колишнього життя.

Через місяць пан Горіо прийняв ще одну гостю. Його дочка, яка першого разу прийшла в ранковому вбранні, цього разу з’явилася після обіду, одягнена так, як ходять у світ. Постояльці, що сиділи в салоні й розмовляли, могли роздивитися в ній гарненьку біляву жінку, струнку, граційну й надто вишукану, щоб бути дочкою якогось батька Горіо.

— І це друга! — сказала огрядна Сільві, яка не впізнала її.

За кілька днів інша дівчина — висока, добре складена, брюнетка з чорним волоссям і живими очима — запитала пана Горіо.

— А це вже третя! — сказала Сільві.

Ця друга дочка, яка теж уперше прийшла навідати батька вранці, за кілька днів з’явилася ввечері, у бальному вбранні й у кареті.

— А це четверта! — сказали пані Воке та огрядна Сільві, не впізнавши в цій знатній дамі жодної риси просто вбраної дівчини, яка приходила вперше.

Горіо й далі платив за пансіон тисячу двісті франків. Пані Воке вважала цілком природним, що багатий чоловік має чотирьох чи п’ятьох коханок, і навіть вважала дуже хитромудрим його спосіб видавати їх за своїх дочок. Вона зовсім не обурювалася тим, що він приводить їх до Дому Воке. Щоправда, оскільки ці відвідини пояснювали байдужість її постояльця до неї, на початку другого року вона дозволила собі називати його старим котярою.

Нарешті, коли її постоялець перейшов на пансіон за дев’ятсот франків, вона, побачивши, як одна з цих дам виходить від нього, нахабно запитала, що він збирається робити зі своєю господою.

Батько Горіо відповів, що ця дама — його старша дочка.

— То у вас їх, мабуть, тридцять шість, цих дочок? — їдко зауважила пані Воке.

— У мене їх лише дві, — відповів постоялець із лагідністю розореного чоловіка, який у нужді привчається до цілковитої покори.

Наприкінці третього року батько Горіо ще більше скоротив свої витрати: перебрався на третій поверх і знизив плату за пансіон до сорока п’яти франків на місяць. Він відмовився від тютюну, звільнив перукаря і більше не пудрив волосся. Коли батько Горіо вперше з’явився без пудри, господиня не стримала вигуку подиву, побачивши колір його волосся: воно було брудно-сіре із зеленуватим відтінком. Його обличчя, яке таємні страждання день у день непомітно робили дедалі сумнішим, здавалося найнещаснішим серед усіх облич, що сиділи за столом. Тепер уже не залишалося жодних сумнівів. Батько Горіо був старим розпусником, чиї очі від згубного впливу ліків, необхідних через його хвороби, врятувала лише майстерність лікаря. Огидний колір його волосся пояснювали надмірностями життя та зіллями, які він уживав, щоб і далі віддаватися своїм порокам. Фізичний і душевний стан бідолахи, здавалося, підтверджував усі ці нісенітниці.

Коли його одяг і білизна зносилися, він купив ситцю по чотирнадцять су за лікоть, щоб замінити своє колишнє гарне біле полотно. Його діаманти, золота табакерка, ланцюжок, коштовності — усе це зникало одне за одним. Він залишив свій волошково-синій сюртук і весь колишній добротний одяг та почав носити і влітку, і взимку грубий коричневий сюртук із дешевого сукна, жилет із козячої шерсті та сірі штани з вовняної тканини. Він поступово схуд; литки його опали; обличчя, колись розповніле від задоволення міщанським щастям, вкрили глибокі зморшки; чоло зморщилося, щелепа стала різкішою. На четвертий рік проживання на вулиці Нев-Сент-Женев’єв його вже не можна було впізнати.

Добрий вермішелевий фабрикант, якому було шістдесят два роки, але який не давав би й сорока, цей огрядний, гладкий міщанин, свіжа дурість якого так веселила перехожих і в усмішці якого було щось юнацьке, тепер здавався сімдесятирічним недоумком — приголомшеним, хитким, блідим. Його такі живі блакитні очі набули тьмяного, залізно-сірого відтінку; вони зблякли, більше не сльозилися, а червоні краї повік здавалися закривавленими. Одних він жахав, інших викликав жалість. Молоді студенти-медики, помітивши, як опустилася його нижня губа, і вимірявши кут його обличчя, оголосили його кретином, після того як довго дражнили старого, не домігшись від нього жодної реакції.

Одного вечора після обіду пані Воке, глузуючи, сказала йому:

— Ну то що, ваші доньки більше не приходять вас провідувати? — цим натяком вона поставила під сумнів його батьківство.

Батько Горіо здригнувся, наче господиня вколола його розпеченим залізом.

— Іноді приходять, — відповів він схвильованим голосом.

— Ага! Ага! То ви все-таки ще іноді їх бачите! — вигукнули студенти. — Браво, батьку Горіо!

Але старий не чув жартів, приводом для яких стала його відповідь: він знову поринув у задумливість, яку ті, хто спостерігав за ним поверхово, брали за старече заціпеніння, спричинене недоумством. Якби вони добре його знали, можливо, їх надзвичайно зацікавила б загадка, яку являв його фізичний і душевний стан; але пізнати його було надзвичайно важко. Хоча нескладно було з’ясувати, чи справді Горіо був вермішелевим фабрикантом і яким був розмір його статку, старі люди, чия цікавість до нього прокинулася, не виходили за межі свого кварталу й жили в пансіоні, мов устриці на скелі.

Що ж до інших людей, то особливий вир паризького життя змушував їх, щойно вони залишали вулицю Нев-Сент-Женев’єв, забувати про бідного старого, з якого вони насміхалися. Для цих обмежених умів, як і для безтурботної молоді, суха нужда батька Горіо та його безглузда поведінка були несумісні з будь-яким статком і будь-якими здібностями.

Що ж до жінок, яких він називав своїми дочками, то всі поділяли думку пані Воке, яка з тією суворою логікою, що її набувають від звички все підозрювати старі жінки, котрі проводять вечори в плітках, казала:

— Якби в батька Горіо були такі багаті доньки, якими, судячи з усього, є всі дами, що приходили його провідувати, він не жив би в моєму домі, на третьому поверсі, за сорок п’ять франків на місяць, і не ходив би вдягнений, як жебрак.

Ніщо не могло спростувати цих висновків. Тому наприкінці листопада 1819 року, коли й розігралася ця драма, кожен у пансіоні мав цілком усталену думку про бідного старого.

Він ніколи не мав ні дочок, ні дружини; зловживання втіхами перетворило його на равлика, на людиноподібного молюска, якого, за словами одного службовця Музею, одного з його платних відвідувачів, слід було б зарахувати до панцирників. Пуаре поруч із Горіо здавався орлом, справжнім джентльменом. Пуаре говорив, міркував, відповідав; щоправда, нічого не казав, коли говорив, міркував чи відповідав, бо мав звичку переказувати іншими словами те, що вже сказали інші; але він брав участь у розмовах, був живим, здавався чутливим. А батько Горіо, як знову зауважував службовець Музею, постійно перебував на нулі за Реомюром.

Ежен де Растіньяк повернувся додому в такому душевному стані, який, мабуть, доводилося пізнати видатним молодим людям або тим, кому складне становище на якийсь час надає якостей людей обраних. Протягом першого року перебування в Парижі невеликий обсяг праці, необхідний для здобуття перших учених ступенів на юридичному факультеті, залишав йому вільний час, щоб насолоджуватися очевидними принадами матеріального Парижа.

Студентові ніколи не буває забагато часу, якщо він хоче знати репертуар кожного театру, вивчити виходи з паризького лабіринту, пізнати звичаї, опанувати мову й звикнути до особливих розваг столиці; обійти хороші й погані місця, відвідувати лекції, що його цікавлять, обстежити багатства музеїв. У цей період студент захоплюється дурницями, які здаються йому величними. У нього є свій великий чоловік — професор Колеж де Франс, якому платять за те, щоб він відповідав рівню своєї аудиторії. Він поправляє краватку й позує перед жінкою з перших рядів Опери-Комік.

Під час цих послідовних посвят у життя він позбувається своєї первісної оболонки, розширює обрії свого існування і зрештою починає осягати нашарування людських верств, із яких складається суспільство. Якщо спочатку він захоплюється екіпажами, що проїжджають Єлисейськими Полями під ясним сонцем, то невдовзі починає їм заздрити.

Ежен несвідомо пройшов цю науку, коли після складання іспитів на бакалавра словесності та бакалавра права поїхав на канікули. Його дитячі ілюзії, провінційні уявлення зникли. Зміни в його розумі, розпалені честолюбні прагнення дозволили йому по-новому побачити все навіть посеред батьківського маєтку, в колі родини.

Його батько, мати, два брати, дві сестри й тітка, чиї статки складалися з пенсій, жили в невеликому маєтку Растіньяків. Цей маєток приносив близько трьох тисяч франків доходу, причому його прибутковість залежала від примх, властивих суто промисловому характеру виноградарства; і все ж щороку з цього доходу треба було викроювати для нього тисячу двісті франків.