«Батько Горіо» читати. Оноре де Бальзак

Вигляд постійної нужди, яку від нього великодушно приховували, порівняння, яке він змушений був провести між своїми сестрами, що в дитинстві здавалися йому такими гарними, та паризькими жінками, які втілювали для нього образ омріяної краси, непевне майбутнє цієї численної родини, що покладала на нього свої надії, скупі турботи, з якими він бачив, як бережуть найдрібніші плоди господарства, напій, який для родини робили з виноградних вичавків після пресування, — словом, безліч обставин, які тут немає потреби перелічувати, удесятеро посилили його прагнення до успіху й розпалили жагу до суспільного визнання.

Як це властиво великим душам, він хотів усього досягти лише власними заслугами. Але вдача його була глибоко південна, тому на практиці його рішучість мала неодмінно супроводжуватися тими ваганнями, які охоплюють молодих людей, коли вони опиняються посеред моря й не знають ні того, куди спрямувати свої сили, ні під яким кутом напнути вітрила.

Спочатку він хотів із головою зануритися в працю, але невдовзі, спокушений необхідністю завести зв’язки, помітив, який вплив мають жінки на суспільне життя, і раптом вирішив вийти у світ, щоб здобути там покровительок: хіба могли вони відмовити в прихильності палкому й розумному юнакові, чий розум і завзяття ще більше підкреслювали елегантна постава та своєрідна нервова краса, перед якою жінки охоче піддаються?

Ці думки охоплювали його посеред полів, під час прогулянок, які колись він весело здійснював разом із сестрами; ті помітили, як він змінився. Його тітка, пані де Марсіяк, свого часу представлена при дворі, знала там найвищих представників аристократії. Раптом честолюбний юнак розпізнав у спогадах, якими тітка так часто його заколисувала, можливості для кількох суспільних завоювань, не менш важливих за ті, що він здійснював у Школі права; він почав розпитувати її про родинні зв’язки, які ще можна було б відновити.

Переглянувши гілки генеалогічного дерева, стара дама вирішила, що з усіх осіб, які могли б стати в пригоді її небожеві серед егоїстичного товариства багатих родичів, найменше опиратиметься йому пані віконтеса де Босеан. Вона написала цій молодій жінці листа в старовинному стилі й передала його Еженові, сказавши, що якщо йому пощастить заручитися прихильністю віконтеси, вона допоможе йому відшукати інших родичів.

Через кілька днів після приїзду Растіньяк надіслав листа своєї тітки пані де Босеан. Віконтеса відповіла запрошенням на бал наступного дня.

Такою була загальна картина життя буржуазного пансіону наприкінці листопада 1819 року. Кілька днів потому Ежен, повернувшись близько другої години ночі після балу в пані де Босеан, вирішив надолужити згаяний час і, танцюючи, пообіцяв собі працювати до самого ранку. Вперше він мав провести ніч у цьому тихому кварталі, бо, побачивши блискучі розкоші світу, піддався чарівній омані напускної енергії. У пані Воке він не вечеряв. Тож постояльці могли подумати, що з балу він повернеться лише наступного ранку на світанку, як уже не раз повертався після гулянь у Прадо чи на балах в Одеоні, забруднивши грязюкою шовкові панчохи й перекосивши ескарпени. Перед тим як замкнути двері на засуви, Крістоф відчинив їх і визирнув на вулицю. Саме цієї миті з’явився Растіньяк і зміг тихо піднятися до своєї кімнати, тоді як Крістоф, що йшов за ним, здіймав чималий гамір.

Ежен роздягнувся, взув капці, накинув старий сюртук, розпалив свою пічку брикетами й швидко приготувався до роботи, тож Крістоф ще й гуркотом своїх важких черевиків заглушив тихі приготування юнака. Кілька хвилин Ежен сидів замислений, перш ніж зануритися у свої юридичні книги. Він щойно усвідомив, що пані віконтеса де Босеан — одна з королев паризької моди, а її дім вважався найприємнішим у Сен-Жерменському передмісті. До того ж, завдяки своєму імені та статкам, вона належала до найвищих верств аристократичного світу. Завдяки своїй тітці де Марсіяк бідного студента добре прийняли в цьому домі, хоча він і не розумів усієї міри цієї прихильності. Бути допущеним до цих позолочених салонів означало отримати своєрідне свідоцтво про приналежність до вищої знаті. З’являючись у цьому товаристві, найзамкненішому з усіх, він здобував право бувати всюди.

Засліплений блискучим зібранням і ледве встигнувши обмінятися кількома словами з віконтесою, Ежен серед натовпу паризьких богинь, що тіснилися на цьому рауті, встиг запримітити одну з тих жінок, яких юнак неодмінно починає кохати першими. Графиня Анастазі де Ресто, висока й струнка, славилася однією з найкращих фігур у Парижі. Уявіть собі великі чорні очі, чудову руку, витончену ніжку, вогонь у рухах — жінку, яку маркіз де Ронкероль називав чистокровним конем. Ця нервова тонкість зовсім не позбавляла її жіночих принад: форми її були повні й округлі, але ніхто не міг дорікнути їй надмірною повнотою. Чистокровний кінь, породиста жінка — ці вислови починали витісняти небесних янголів, оссіанські образи та всю давню любовну міфологію, яку відтісняв дендизм.

Для Растіньяка ж пані Анастазі де Ресто стала саме тією жінкою, яку можна бажати. Він заздалегідь забезпечив собі два місця у списку кавалерів, записаному на віялі, і під час першого контрдансу зміг заговорити з нею.

— Де ж я зможу зустріти вас надалі, пані? — раптом запитав він із тією силою пристрасті, яка так подобається жінкам.

— Та в Булонському лісі, у Фолі-Бержер, у мене вдома, всюди.

І заповзятливий південець поспішив зблизитися з цією чарівною графинею настільки, наскільки юнак може зблизитися з жінкою за один контрданс і один вальс. Назвавшись кузеном пані де Босеан, він був запрошений цією жінкою, яку прийняв за велику пані, і відтоді отримав право бувати в її домі. За останньою усмішкою, яку вона йому подарувала, Растіньяк вирішив, що просто зобов’язаний зробити їй візит.

Йому пощастило зустріти чоловіка, який не насміхався з його необізнаності — смертельної вади серед тодішніх уславлених зухвальців: Моленкурів, Ронкеролів, Максимів де Трай, де Марсеїв, Ажуда-Пінто, Ванденесів, — усі вони були там, у повному розквіті своєї самовпевненості, змішуючись із найелегантнішими жінками: леді Брендон, герцогинею де Ланже, графинею де Кергаруе, пані де Серізі, герцогинею де Карільяно, графинею Ферро, пані де Ланті, маркізою д’Еглемон, пані Фірміані, маркізою де Лістомер, маркізою д’Еспар, герцогинею де Мофріньєз та представницями роду Гранльє.

На щастя, наївний студент натрапив на маркіза де Монріво, коханця герцогині де Ланже, простодушного, мов дитина, генерала, який повідомив йому, що графиня де Ресто мешкає на вулиці дю Гельдер.

Бути молодим, жадати світського життя, прагнути жінки й раптом побачити перед собою відчиненими двері двох домів! Однією ногою ступити у Сен-Жерменське передмістя, до віконтеси де Босеан, а другою — у Шосе-д’Антен, до графині де Ресто! З одного погляду охопити анфіладу паризьких салонів і вважати себе достатньо вродливим, щоб знайти там допомогу й захист у жіночому серці! Відчути в собі стільки честолюбства, щоб одним блискучим ударом ногою відштовхнути ту натягнуту линву, якою треба ступати з упевненістю акробата, що не боїться впасти, — і знайти в чарівній жінці найкращу опору для рівноваги! Хто, маючи такі думки й сидячи перед цією жінкою, що поставала перед ним величною, поруч із пічкою, між Кодексом і злиднями, хто, як Ежен, не став би в задумі досліджувати майбутнє й наповнювати його успіхами? Його блукаюча думка так щедро зараховувала в рахунок майбутні радощі, що він уже ніби сидів поруч із пані де Ресто, коли зітхання, подібне до хрипкого стогону святого Йосипа, порушило нічну тишу й так відлунало в серці юнака, що він прийняв його за передсмертний хрип.

Ежен тихо відчинив двері й, вийшовши в коридор, побачив смужку світла, що пробивалася з-під дверей батька Горіо. Растіньяк побоювався, що його сусід захворів. Він наблизив око до замкової щілини, зазирнув до кімнати й побачив старого за роботою, яка видалася йому настільки злочинною, що він вирішив: буде корисно для суспільства добре роздивитися, чим ночами займається цей нібито виробник вермішелі.

Батько Горіо, очевидно, прикріпив до ніжки перекинутого стола таріль і щось на кшталт супниці з позолоченого срібла, а тепер обмотував навколо цих багатих різьблених виробів своєрідний канат і затягував його з такою силою, що, вочевидь, скручував срібло, аби перетворити його на зливки.

— От тобі й маєш! Що за чоловік! — подумав Растіньяк, побачивши, як напружена рука старого за допомогою цього каната безшумно місить позолочене срібло, наче тісто.

— Невже він злодій або скупник краденого, який, щоб безпечніше займатися своїм ремеслом, удає дурного, безпорадного й живе як жебрак? — подумав Ежен, на мить випроставшись.

Студент знову приклав око до замкової щілини. Батько Горіо, розмотавши свій канат, узяв срібну масу, поклав її на стіл, попередньо розстеливши на ньому свою ковдру, і почав розкачувати її, надаючи форми бруска. Він виконав цю операцію з дивовижною легкістю.

— То він такий само сильний, як Август, король Польщі? — подумав Ежен, коли круглий брусок був уже майже сформований.

Батько Горіо сумно подивився на свою роботу. На очах у нього виступили сльози. Він загасив каганця, при світлі якого скручував це срібло, і Ежен почув, як старий ліг спати, важко зітхнувши.

— Він божевільний, — подумав студент.

— Бідне дитя! — уголос промовив батько Горіо.

Почувши ці слова, Растіньяк вирішив, що розумніше буде змовчати про побачене й не поспішати засуджувати свого сусіда. Він уже збирався повернутися до своєї кімнати, коли раптом почув дивний, важко описуваний звук: здавалося, сходами підіймалися чоловіки в капцях із грубого полотна. Ежен прислухався й справді розрізнив почергове дихання двох чоловіків. Не почувши ні скрипу дверей, ні їхніх кроків, він раптом побачив слабке світло на другому поверсі, у кімнаті пана Вотрена.

— Та тут у цьому буржуазному пансіоні самі таємниці! — подумав він.

Він спустився на кілька сходинок, зупинився й прислухався. До його слуху долинув дзенькіт золота. Незабаром світло згасло, і знову почулося дихання двох чоловіків, хоча двері так і не скрипнули. Потім, у міру того як двоє чоловіків спускалися, шум поступово слабшав.

— Хто там? — крикнула пані Воке, відчиняючи вікно своєї кімнати.

— Це я повернувся, маман Воке, — відповів Вотрен своїм гучним голосом.

— Дивно! Крістоф замкнув двері на засуви, — подумав Ежен, повертаючись до своєї кімнати. — Треба пильнувати, щоб добре знати, що відбувається навколо тебе в Парижі.

Відволікшись цими дрібними подіями від своїх честолюбно-любовних мрій, він узявся до роботи. Але підозри щодо батька Горіо відвертали його увагу, а ще більше — образ пані де Ресто, який час від часу поставав перед ним як вісниця блискучої долі. Зрештою він ліг спати й міцно заснув. Із десяти ночей, які молоді люди обіцяють присвятити праці, сім вони віддають сну. Щоб не спати вночі, треба мати понад двадцять років.

Наступного ранку Париж огорнув один із тих густих туманів, які так щільно застилають і затуманюють місто, що навіть найпунктуальніші люди помиляються щодо часу. Ділові зустрічі зривалися. Кожному здавалося, що ще восьма година, коли вже било дванадцяту. Було пів на десяту, а пані Воке ще й не ворушилася у своєму ліжку. Крістоф і товстуха Сільві теж не поспішали: вони спокійнісінько пили каву, приготовлену з верхніх шарів молока, призначеного для постояльців; Сільві довго його кип’ятила, щоб пані Воке не помітила цієї незаконно стягуваної данини.

— Сільві, — сказав Крістоф, умочуючи у каву перший шматок підсмаженого хліба, — пан Вотрен, хоч як крути, добрий чоловік. І цієї ночі він знову приймав двох людей. Якщо пані занепокоїться, краще їй нічого не казати.

— Він вам щось дав?

— Дав мені сто су за місяць — так ніби сказав: мовчи.

— Крім нього та пані Кутюр, які не такі вже й скнарі, решта на Новий рік хотіли б лівою рукою забрати в нас те, що правою дають, — сказала Сільві.

— Та що вони дають! — підхопив Крістоф. — Якусь жалюгідну монету, та й то всього сто су. Ось уже два роки батько Горіо сам собі чистить взуття. А цей скнара Пуаре й кремом для взуття не користується — радше випив би його, ніж намазав на свої черевики. Що ж до того кволого студента, то він дає мені сорок су. Сорока су мені й на щітки не вистачає, а він, до того ж, продає свій старий одяг. От тобі й життя!

— Е, — сказала Сільві, сьорбаючи каву маленькими ковтками, — наші місця все одно найкращі в усьому кварталі: тут непогано живеться. Але, до речі, Крістофе, про товстуна татка Вотрена вам щось казали?

— Авжеж. Кілька днів тому я зустрів на вулиці одного пана, і він питає мене: — Чи не у вас живе якийсь товстий пан із бакенбардами, які він фарбує? А я йому: — Ні, пане, він їх не фарбує. Такий веселий чоловік, як він, просто не має на це часу. Потім я розповів про це пану Вотрену, а він мені й відповідає: — Добре зробив, хлопче! Завжди так і відповідай. Немає нічого неприємнішого, ніж дозволити людям дізнатися про наші вади. Через це можна навіть не одружитися.

— А мене на ринку теж хотіли піддурити, щоб вивідати, чи бачила я, як він сорочку переодягає. Оце вже сміхота! — Вона раптом урвала себе. — Глянь-но, вже без чверті десята б’є у Валь-де-Грасі, а ніхто й не ворушиться.

— Та всі вони вже вийшли. Пані Кутюр зі своєю молодою панною ще о восьмій пішли їсти Божого тіла до Сен-Етьєна. Батько Горіо вийшов із якимось пакунком. Студент повернеться лише після лекцій, о десятій. Я бачив, як вони виходили, коли прибирав сходи; батько Горіо ще й ударив мене тим, що ніс, — тверде, мов залізо. Що він там робить, цей добрий чоловік? Інші крутять ним, як дзиґою, але все-таки він добрий чоловік і кращий за всіх них разом узятих. Сам він дає небагато, зате пані, до яких він мене іноді посилає, дають такі щедрі чайові й так гарно вбираються.

— Ті, кого він називає своїми дочками, еге ж? Їх у нього з десяток.

— Я бував лише у двох — у тих самих, що приходили сюди.

— Ось пані вже ворушиться; зараз здійме свій гармидер. Мені треба йти. Крістофе, приглянь за молоком, щоб кіт не дібрався.

Сільві піднялася до своєї господині.

— Як це, Сільві? Уже без чверті десята, а ти дозволила мені спати, як бабаку! Такого ще ніколи не було.

— Це все туман, хоч ножем ріж.

— А сніданок?

— Та ваші постояльці наче сказилися: всі розбіглися ще на світанку.

— Говори пристойніше, Сільві, — поправила її пані Воке. — Кажуть, на світанку, а не як ти там вигадуєш.

— Пані, я скажу, як ви хочете. Одне слово, можете снідати о десятій. Мішонетта й Пуаро не ворушилися. Тільки вони й залишилися в домі, та й сплять собі, як колоди.

— Але, Сільві, ти їх обох разом ставиш, ніби…

— Ніби що? — перепитала Сільві, вибухнувши дурнуватим реготом. — Два чоботи — пара.

— Дивно, Сільві. То як же пан Вотрен повернувся цієї ночі, якщо Крістоф уже зачинив двері на засуви?

— Та зовсім навпаки, пані. Він почув пана Вотрена й спустився відчинити йому двері. Оце ви й подумали…

— Принеси мені кофту й швидше йди готувати сніданок. Залишки баранини приготуй із картоплею, а на десерт подай печені груші — ті, що коштують по два ліара за штуку.

За кілька хвилин пані Воке спустилася саме в ту мить, коли її кіт одним ударом лапи перекинув тарілку, якою було накрито миску з молоком, і заходився жадібно його вилизувати.

— Містигрісе! — скрикнула вона.

Кіт утік, а потім повернувся й почав тертися об її ноги.

— Так-так, удавай із себе невинного, старий боягузе! — сказала вона. — Сільві! Сільві!

— Чого, пані?

— Подивися, що випив цей кіт.

— Це все через того безголового Крістофа, якому я веліла накрити на стіл. Де він подівся? Не хвилюйтеся, пані, то буде кава батька Горіо. Я доллю туди води, він не помітить. Він ні на що не звертає уваги, навіть на те, що їсть.

— Куди ж подався цей китаєць? — запитала пані Воке, розставляючи тарілки.

— Хіба хто знає? Він крутить якісь оборудки з усіма чортами.

— Я надто довго проспала, — сказала пані Воке.

— Але ж пані свіжа, мов троянда…

Саме в цю мить пролунав дзвінок, і Вотрен увійшов до вітальні, співаючи своїм гучним голосом:

— Я довго мандрував по світу,
І всюди мене бачили…

— Ого-го! Доброго ранку, маман Воке, — сказав він, побачивши господиню, і галантно обійняв її.

— Ну годі вже, припиніть.

— Кажіть: нахаба! — підхопив він. — Ну ж бо, скажіть. Хіба вам важко? Скажіть! Ось, я допоможу вам накрити на стіл. Ах, який я милий, правда?

— Залицятися до брюнетки й блондинки,
Кохати, зітхати…

— Щойно я побачив дещо дуже дивне.

— …навмання.

— Що? — запитала вдова.

— Батько Горіо о пів на дев’яту був на вулиці Дофін, у ювеліра, який скуповує старе столове срібло та галуни. Він продав йому за чималу суму якийсь срібний позолочений кухонний предмет — доволі майстерно скручений, як на чоловіка, що зовсім не тямить у ремеслі.

— Та невже?

— Авжеж. Я повертався сюди після того, як провів одного свого приятеля, котрий виїжджає за кордон поштовою каретою, і вирішив почекати на батька Горіо — просто задля сміху. Він знову подався в цей бік, на вулицю де Гре, де зайшов до будинку відомого лихваря на ім’я Гобсек. Справжній пройдисвіт, здатний зробити доміно з кісток власного батька; єврей, араб, грек, циган — людина, яку пограбувати було б неабияк складно: свої гроші він тримає в Банку.

— І що ж робить цей батько Горіо?

— Нічого, — відповів Вотрен. — Він розпродує. Такий собі дурень, здатний розоритися, закохавшись у дочок, які…

— А ось і він! — сказала Сільві.

— Крістофе! — крикнув батько Горіо. — Підіймися зі мною.

Крістоф пішов за батьком Горіо, а невдовзі спустився назад.

— Куди це ти? — запитала пані Воке у свого слуги.

— Виконати доручення пана Горіо.

— Що це таке? — запитав Вотрен, вихоплюючи з рук Крістофа листа, на якому прочитав: Пані графині Анастазі де Ресто. — І куди ти його понесеш? — додав він, повертаючи листа Крістофу.

— На вулицю дю Гельдер. Мені наказано вручити його тільки самій графині.

— А що там усередині? — запитав Вотрен, піднісши лист до світла. — Банківський чек? Ні.

Він трохи розкрив конверт.

— Розписка про сплату! — вигукнув він. — Отакої! А наш старий гульвіса, виявляється, галантний кавалер. Іди, старий Ласкаре, — сказав він, поклавши свою широку долоню на голову Крістофа й закрутивши його навколо себе, наче дзиґу. — Отримаєш добрі чайові.

На столі вже було накрито. Сільві кип’ятила молоко. Пані Воке розпалювала пічку, а Вотрен допомагав їй, усе так само тихенько наспівуючи:

— Я довго мандрував по світу,
І всюди мене бачили…

Коли все було готове, пані Кутюр і мадемуазель Тайєфер повернулися.

— Звідки це ви так рано, моя красуне? — запитала пані Воке у пані Кутюр.

— Ми ходили помолитися до Сен-Етьєн-дю-Мон. Хіба сьогодні ми не повинні йти до пана Тайєфера? Бідолашна дівчинка, тремтить, мов листок, — додала пані Кутюр, сідаючи біля пічки й простягаючи до її отвору черевики, від яких пішла пара.

— Погрійся, Вікторино, — сказала пані Воке.

— Добре, що ви молите Бога, аби він зм’якшив серце вашого батька, — сказав Вотрен, підсуваючи стілець до сироти. — Але цього недостатньо. Вам потрібен друг, який узяв би на себе клопіт висловити цьому морському вовкові все, що він заслужив, — цьому дикунові, який, кажуть, має три мільйони й не дає вам посагу. А гарній дівчині в наші часи без посагу важко.

— Бідолашна дитино, — сказала пані Воке. — І справді, ваш батько — справжнє чудовисько, він сам накликає на себе нещастя.

Від цих слів очі Вікторини наповнилися сльозами, і вдова замовкла, помітивши знак, який зробила їй пані Кутюр.

— Якби тільки ми могли його побачити, якби я могла з ним поговорити, передати йому останнього листа від його дружини, — знову заговорила вдова комісара-інтенданта. — Я ніколи не наважувалася надіслати його поштою: він знає мій почерк…

— О невинні, нещасні, переслідувані жінки! — вигукнув Вотрен, перебиваючи її. — То ось до чого ви дійшли! Через кілька днів я втручуся у ваші справи — і все владнається.

— О пане, — сказала Вікторина, кинувши на Вотрена водночас вологий і палкий погляд, який, однак, його не схвилював, — якби ви знали спосіб дістатися до мого батька, скажіть йому неодмінно, що його любов і честь моєї матері для мене дорожчі за всі багатства світу. Якби ви домоглися хоч якогось пом’якшення його суворості, я молилася б за вас Богові. Будьте певні, моя вдячність…

— Я довго мандрував по світу, — іронічно заспівав Вотрен.

Саме в цю мить батько Горіо, мадемуазель Мішоно та Пуаре спустилися вниз, можливо, приваблені запахом борошняної підливи, яку Сільві готувала до залишків баранини. Щойно семеро співтрапезників сіли до столу й побажали одне одному доброго ранку, годинник пробив десяту, і з вулиці почувся крок студента.

— Ага, пане Ежене, — сказала Сільві, — сьогодні ви снідатимете разом з усіма.

Студент привітався з постояльцями й сів поруч із батьком Горіо.

— Зі мною щойно трапилася дивна пригода, — сказав він, щедро накладаючи собі баранини й відрізаючи шматок хліба, який пані Воке, як завжди, відміряла поглядом.

— Пригода! — повторив Пуаре.

— А чого ви дивуєтеся, старий капелюше? — сказав Вотрен до Пуаре. — Пане Еженові цілком личить, щоб із ним траплялися пригоди.

Мадемуазель Тайєфер несміливо глянула на молодого студента.

— Розкажіть нам про свою пригоду, — попросила пані Воке.

— Учора я був на балі у пані віконтеси де Босеан, моєї кузини. У неї чудовий дім, кімнати, оббиті шовком, — словом, вона влаштувала розкішне свято, де я веселився, як король…

— Корольок, — різко перебив Вотрен.

— Пане, — жваво озвався Ежен, — що ви хочете цим сказати?

— Я кажу «корольок», бо корольки веселяться набагато більше, ніж королі.

— Це правда: я волів би бути цією безтурботною пташкою, ніж королем, тому що… — вставив Пуаре, прихильник власних теорій.

— Отже, — перебив його студент, — я танцював з однією з найвродливіших жінок на балу, з чарівною графинею, найпрекраснішою істотою, яку я коли-небудь бачив. У неї у волоссі були квіти персика, а біля грудей — чудовий букет живих квітів, що пахли так, що годі й передати! Та ні, вам треба було б її бачити. Неможливо описати жінку, оживлену танцем. Так ось, сьогодні вранці, близько дев’ятої, я зустрів цю божественну графиню на вулиці де Гре — пішки. Ох, як забилося моє серце! Я подумав…

— Що вона йшла сюди, — сказав Вотрен, кинувши на студента проникливий погляд. — Напевно, до татка Гобсека, лихваря. Якщо ви коли-небудь почнете досліджувати жіночі серця в Парижі, то знайдете там лихваря раніше, ніж коханця. Вашу графиню звати Анастазі де Ресто, і мешкає вона на вулиці дю Гельдер.

Почувши це ім’я, студент пильно подивився на Вотрена. Батько Горіо раптом підвів голову й кинув на обох співрозмовників ясний, сповнений тривоги погляд, який здивував усіх постояльців.

— Крістоф повернеться надто пізно, отже, вона вже встигне туди прийти, — болісно вигукнув Горіо.

— Я здогадався, — сказав Вотрен, нахилившись до вуха пані Воке.

Горіо машинально їв, навіть не усвідомлюючи, що саме їсть. Ніколи ще він не здавався таким тупим і так глибоко зануреним у свої думки, як тепер.

— Хто, в біса, пане Вотрене, міг сказати вам її ім’я? — запитав Ежен.

— Ага, ось воно що, — відповів Вотрен. — Батько Горіо добре знав її ім’я! То чому ж я не мав би його знати?

— Пане Горіо! — вигукнув студент.

— Що таке? — озвався бідний старий. — То вона справді була така гарна вчора?

— Хто?

— Пані де Ресто.

— Бачите старого скнару, — сказала пані Воке Вотренові, — як у нього очі загорілися.

— То він її утримує? — тихо запитала мадемуазель Мішоно у студента.

— О так, вона була страшенно гарна, — продовжив Ежен, якого батько Горіо жадібно слухав. — Якби не було пані де Босеан, моя божественна графиня стала б королевою балу. Молоді чоловіки не зводили з неї очей, я був дванадцятим у списку її кавалерів, вона танцювала всі контрданси. Інші жінки просто шаленіли від заздрощів. Якщо хтось учора й був щасливий, то це саме вона. Недарма кажуть, що немає нічого прекраснішого за фрегат під вітрилом, коня на галопі та жінку в танці.

— Учора на вершині колеса, у герцогині, — сказав Вотрен, — а сьогодні внизу, у міняйла, — ось які паризькі жінки. Якщо їхні чоловіки не можуть утримувати їхню безмірну розкіш, вони продають себе. Якщо ж не вміють себе продати, то випотрошили б власних матерів, аби знайти гроші на свій блиск. Одне слово, вони здатні на всілякі штуки. Знаємо, знаємо!

Обличчя батька Горіо, яке, почувши розповідь студента, засяяло, мов сонце ясного дня, після цього жорстокого зауваження Вотрена спохмурніло.

— Ну то де ж ваша пригода? — запитала пані Воке. — Ви з нею розмовляли? Запитали, чи не приходить вона вчитися права?

— Вона мене не бачила, — відповів Ежен. — Але зустріти одну з найвродливіших жінок Парижа о дев’ятій ранку на вулиці де Гре, жінку, яка мала повернутися з балу о другій ночі, — хіба це не дивно? Лише в Парижі трапляються такі пригоди.

— Та бувають і куди смішніші! — вигукнув Вотрен.

Мадемуазель Тайєфер майже не слухала розмови, так сильно її непокоїла спроба, яку вона мала здійснити. Пані Кутюр дала їй знак підвестися й піти вдягатися. Коли обидві жінки вийшли, батько Горіо також підвівся й пішов за ними.

— Ну що, бачите? — сказала пані Воке Вотренові та іншим постояльцям. — Очевидно, він розорився заради цих жінок.

— Ніхто не змусить мене повірити, — вигукнув студент, — що прекрасна графиня де Ресто має щось спільне з батьком Горіо.

— Але ж ми й не намагаємося змусити вас у це повірити, — перебив його Вотрен. — Ви ще надто молоді, щоб добре знати Париж. Згодом дізнаєтеся, що тут трапляються люди, яких ми називаємо людьми пристрасті… — На цих словах мадемуазель Мішоно багатозначно глянула на Вотрена. — Ви б сказали, що це кінь із військового полку, який почув звук сурми… Ага! — Вотрен урвав себе й кинув на неї проникливий погляд. — Невже ми з вами, пані, не маємо своїх маленьких пристрастей?

Стара дівиця опустила очі, мов черниця, яка раптом побачила статуї.

— Отож, — продовжив він, — такі люди западають на якусь одну ідею і вже не відступають від неї. Вони прагнуть лише певної води з певного джерела, часто вже й затхлого; заради ковтка цієї води вони продадуть своїх дружин, дітей, продадуть душу дияволові. Для одних таким джерелом є гра, біржа, колекціонування картин чи комах, музика; для інших — жінка, яка вміє готувати їм ласощі. Ви могли б запропонувати таким людям усіх жінок на світі — їм байдуже: їм потрібна тільки та, яка задовольняє їхню пристрасть. Часто ця жінка зовсім їх не кохає, поводиться з ними грубо, продає їм за скажені гроші крихти задоволення. Ну то й що? Ці дурні не втомлюються й закладають би останню ковдру в ломбард, аби принести їй свою останню монету. Батько Горіо саме з таких. Графиня користується ним, бо він мовчазний, — ось вам і вищий світ! Бідолаха думає лише про неї. Поза своєю пристрастю, як бачите, він просто тварина. Але варто заговорити з ним про це — і його обличчя сяє, мов діамант. Неважко розгадати цю таємницю. Сьогодні вранці він відніс позолочене срібло на переплавку, а я бачив, як він заходив до старого Гобсека на вулиці де Гре. Простежте за всім! Повернувшись, він послав до графині де Ресто цього дурника Крістофа, який показав нам адресу на листі, де була розписка про сплату. Очевидно, якщо графиня теж побувала у старого міняйла, справа була невідкладна. Батько Горіо галантно профінансував її. Тут не треба бути генієм, щоб скласти докупи дві думки. Це доводить вам, мій юний студенте, що поки ваша графиня сміялася, танцювала, кривлялася, погойдувала своїми персиковими квітами й підбирала сукню, їй, як то кажуть, було непереливки: вона думала про свої опротестовані векселі або про векселі свого коханця.

— Ви страшенно розпалили мою цікавість, тепер я неодмінно хочу дізнатися правду. Завтра я піду до пані де Ресто, — вигукнув Ежен.

— Так, — сказав Пуаре, — треба завтра піти до пані де Ресто.

— Можливо, там ви зустрінете старого Горіо, який прийде отримати плату за свої галантності.

— То, виходить, ваш Париж — це трясовина? — із огидою запитав Ежен.

— І ще яка трясовина, — відповів Вотрен. — Ті, хто вимазується в ній, їдучи в кареті, — чесні люди; ті, хто вимазується пішки, — шахраї. Не дай Боже вам поцупити якусь дрібницю — вас виставлять на площі перед Палацом правосуддя як дивовижну рідкість. А вкрадіть мільйон — і в салонах вас приймуть за взірець чесноти. За підтримання такої моралі ви платите тридцять мільйонів жандармерії та правосуддю. Гарна справа!

— Як? — вигукнула пані Воке. — Батько Горіо переплавив свою срібну позолочену посудину?

— На кришці ж були два голубки? — запитав Ежен.

— Саме вони.

— Він, мабуть, дуже нею дорожив: я бачив, як він плакав, коли розминав ту миску й таріль. Випадково я все це помітив, — сказав Ежен.

— Він дорожив нею, як власним життям, — відповіла вдова.

— Бачите, який він пристрасний, — вигукнув Вотрен. — Ця жінка вміє лоскотати йому душу.

Студент піднявся до своєї кімнати. Вотрен вийшов. За кілька хвилин пані Кутюр і Вікторина сіли у фіакр, який для них знайшла Сільві. Пуаре подав руку мадемуазель Мішоно, і вони обоє вирушили гуляти до Ботанічного саду, скориставшись двома прекрасними годинами дня.

— Ну от, виходить, вони майже одружилися, — сказала товста Сільві. — Сьогодні вони вперше вийшли разом. Обоє такі сухорляві, що, як зіткнуться, то спалахнуть, мов кресало.

— Стережіться шалі мадемуазель Мішоно, — сміючись, сказала пані Воке. — Вона спалахне, мов трут.

О четвертій годині дня, коли Горіо повернувся, він побачив при тьмяному світлі двох каганців Вікторину, в якої очі були червоні від сліз. Пані Воке слухала розповідь про безрезультатні відвідини пана Тайєфера, що відбулися вранці. Не бажаючи приймати у себе дочку та цю стару жінку, Тайєфер усе ж дозволив їм дійти до нього, щоб пояснитися.

— Моя люба пані, — розповідала пані Кутюр пані Воке, — ви тільки уявіть: він навіть не запропонував Вікторині сісти, і вона весь час стояла. Мені він, зовсім спокійно, без жодного гніву, сказав, щоб ми більше не завдавали собі клопоту приходити до нього; що мадемуазель — він навіть не назвав її своєю дочкою — лише шкодить собі в його очах, докучаючи йому (раз на рік, цей потвора!), що, оскільки матір Вікторини вийшла заміж без посагу, дівчина не має права ні на що претендувати; словом, наговорив стільки жорстоких речей, що ця бідолашна дитина розплакалася. Тоді вона кинулася до батька в ноги й мужньо сказала, що наполягає лише заради своєї матері, що коритиметься його волі без жодного нарікання; але благає його прочитати заповіт покійної. Вона взяла листа й подала йому, промовляючи такі прекрасні й щирі слова — не знаю, звідки вона їх узяла, мабуть, сам Бог їх їй підказував, бо бідна дитина була так натхненною, що я, слухаючи її, ревла, мов та корова. Знаєте, що робив цей нелюд? Чистив собі нігті. Потім узяв листа, на якому бідна пані Тайєфер виплакала всі свої сльози, і кинув його на камін, сказавши: Годі! Він хотів підвести дочку, яка хапала його за руки, щоб поцілувати їх, але відсмикнув руки. Хіба це не підлота? А його довготелесий син увійшов, навіть не привітавшись із сестрою.

— То вони обоє чудовиська? — вигукнув батько Горіо.

— А потім, — вела далі пані Кутюр, не звертаючи уваги на вигук старого, — батько із сином пішли, попрощалися зі мною і попросили вибачити їх: мовляв, у них нагальні справи. Ось і все наше відвідання. Принаймні він побачив свою дочку. Не знаю, як він може зрікатися її: вона схожа на нього як дві краплі води.

Постояльці, як ті, що жили в пансіоні, так і ті, що приходили лише на обід, один по одному почали сходитися, вітаючи одне одного й перекидаючись тими дрібницями, з яких у деяких паризьких суспільних верствах складається своєрідний жартівливий дух, де головним складником є дурість, а вся принадність полягає переважно в жесті чи вимові. Цей різновид жаргону безперестанку змінюється. Жарт, що стає його основою, рідко живе більше місяця. Політична подія, судовий процес, вулична пісенька, витівки актора — все придатне для підтримання цієї гри розуму, яка полягає головним чином у тому, щоб брати думки та слова, немов волани, і перекидати їх одне одному ракетками. Недавній винахід — діорама, яка доводила оптичну ілюзію до значно вищого ступеня, ніж панорами, — породив у деяких художніх майстернях жартівливу манеру говорити на «-рама». Цей різновид глузування один молодий художник, постійний відвідувач пансіону Воке, прищепив і тут.

— Ну, пане Пуаре, — звернувся службовець Музею до Пуаре, — як поживає ваше маленьке здоров’ямара? — І, не чекаючи відповіді, додав: — Пані, у вас, я бачу, смуток, — сказав він пані Кутюр і Вікторині.

— То будемо вже обідати? — вигукнув Горас Б’яншон, студент-медик і приятель Растіньяка. — Мій маленький шлунок опустився аж до п’ят.

— Ну й морозмара! — сказав Вотрен. — Посуньтеся-но, батьку Горіо! Чорт забирай! Ваша нога зайняла весь отвір грубки.

— Славетний пане Вотрен, — сказав Б’яншон, — чому ви кажете «морозмара»? Тут помилка, треба «холодомара».

— Ні, — заперечив службовець Музею, — «морозмара», за правилом: мені морозить ноги.

— Ага! Ага!

— А ось і його ясновельможність маркіз де Растіньяк, доктор права-перекрута! — вигукнув Б’яншон, хапаючи Ежена за шию й стискаючи її так, що той мало не задихнувся. — Гей, усі, гей!

Мадемуазель Мішоно тихенько увійшла, мовчки привіталася з присутніми й сіла біля трьох жінок.

— Від цієї старої кажана мене завжди морозить по шкірі, — тихо сказав Б’яншон Вотрену, показуючи на мадемуазель Мішоно. — Я, як-не-як, вивчаю систему Галля і знаходжу в неї горбки Юди.

— Пан її знав? — запитав Вотрен.

— Хто її не зустрічав! — відповів Б’яншон. — Їй-богу, ця бліда стара дівка нагадує мені тих довгих черв’яків, які зрештою прогризають дерев’яну балку.

— Ось воно що, молодий чоловіче, — сказав сорокарічний Вотрен, пригладжуючи бакенбарди.

І рожева, вона прожила те, що живуть троянди,

Лиш мить одного ранку.

— Ага! Ага! Ось вам справжня супмара! — вигукнув Пуаре, побачивши Крістофа, який шанобливо вносив супницю.

— Даруйте, пане, — сказала пані Воке, — це капусняний суп.

Усі молодики вибухнули сміхом.

— Підбитий, Пуаре!

— Пуаррррет підбитий!

— Зарахуйте маман Воке два очки, — сказав Вотрен.

— Хтось звернув увагу на сьогоднішній ранковий туман? — запитав службовець.

— Це був, — сказав Б’яншон, — туман несамовитий і небачений, туман похмурий, меланхолійний, зелений, задиханий, туман Горіо.

— Горіорама, — додав художник, — бо в ньому нічого не було видно.

— Гей, мілорде Ґоріотте, бути діло до вас.

Сидячи внизу столу, біля дверей, через які подавали страви, батько Горіо підвів голову й понюхав шматок хліба, захований під серветкою, — стара торговельна звичка, яка час від часу в ньому прокидалася.

— Ну то як, — різко запитала пані Воке голосом, що перекривав брязкіт ложок, тарілок і гомін голосів, — хіба ви не знаходите хліб смачним?

— Навпаки, пані, — відповів він. — Його зроблено з борошна з Етампа, першого ґатунку.

— І з чого ви це взяли? — запитав Ежен.

— Із білизни, зі смаку.

— Зі смаку носа, раз ви його нюхаєте, — сказала пані Воке. — Ви стаєте таким ощадливим, що зрештою винайдете спосіб харчуватися самим кухонним повітрям.

— Тоді візьміть патент на свій винахід, — вигукнув службовець Музею, — і зробите чудовий статок.

— Та облиште, він робить це лише для того, щоб переконати нас, ніби колись був вермішельником, — сказав художник.

— То ваш ніс, виходить, реторта? — знову запитав службовець Музею.

— Кор… що? — перепитав Б’яншон.

— Кор-юшка.

— Кор-нуза.

— Кор-налін.

— Кор-ніш.

— Кор-нішон.

— Кор-бо.

— Кор-нак.

— Кор-норама.

Вісім відповідей посипалися з усіх кінців кімнати з швидкістю рушничного залпу й викликали тим більше сміху, що бідний батько Горіо дивився на присутніх із безглуздим виразом, мов людина, яка намагається зрозуміти чужу мову.

— Кор? — перепитав він у Вотрена, що сидів поруч.

— Кор на ногах, старий! — відповів Вотрен, ляснувши батька Горіо по голові так, що капелюх з’їхав йому аж на очі.

Приголомшений цим раптовим нападом бідний старий на мить завмер нерухомо. Крістоф забрав його тарілку, гадаючи, що той уже закінчив їсти суп; тому, коли Горіо, поправивши капелюха, знову взяв ложку, він ударив нею об стіл. Усі присутні вибухнули сміхом.

— Пане, — сказав старий, — ви кепський жартівник, і якщо ви ще раз дозволите собі так мене… так мене штурхати…

— Ну й що, татусю? — перебив його Вотрен.

— Ну й тоді… колись ви дорого за це заплатите…

— У пеклі, правда? — підхопив художник. — У тому маленькому чорному куточку, куди саджають неслухняних дітей!

— Ну, мадемуазель, — звернувся Вотрен до Вікторини, — ви нічого не їсте. То батько, виходить, уперся?

— Жахливий чоловік, — сказала пані Кутюр.

— Треба привести його до тями, — зауважив Вотрен.

— Але, — сказав Растіньяк, який сидів досить близько до Б’яншона, — мадемуазель могла б подати до суду на утримання, раз уже вона нічого не їсть. Гей, гей! Подивіться лишень, як батько Горіо розглядає мадемуазель Вікторину.

Старий забув про їжу, милуючись бідною дівчиною, на обличчі якої так виразно проступав справжній біль — біль дитини, яку не визнає рідний батько, але яка його любить.

— Любий мій, — тихо сказав Ежен, — ми помилялися щодо батька Горіо. Він ані дурень, ані людина без почуттів. Застосуй до нього свою систему Галля й скажи, що ти про нього думаєш. Минулої ночі я бачив, як він скручував срібну посудину, наче то був віск, і в ту мить вираз його обличчя виказував якісь надзвичайні почуття. Його життя здається мені надто загадковим, щоб не варто було його дослідити. Так, Б’яншоне, можеш собі сміятися, але я не жартую.

— Цей чоловік — справжній медичний випадок, — погодився Б’яншон. — Якщо він не заперечуватиме, я його розітну.

— Ні, обмацай йому голову.

— Ага, то, може, його дурість заразна.

Наступного дня Растіньяк убрався дуже елегантно й близько третьої години дня вирушив до пані де Ресто, дорогою віддаючись тим безрозсудно шаленим надіям, які роблять життя молодих людей таким багатим на хвилювання: вони тоді не зважають ні на перешкоди, ні на небезпеки, у всьому бачать успіх, поетизують своє життя самою грою уяви, а потім стають нещасними або сумними, коли руйнуються плани, що досі жили лише в їхніх палких бажаннях; якби вони не були такими недосвідченими й сором’язливими, суспільний лад був би просто неможливий. Ежен ішов дуже обережно, щоб не забризкати грязюкою одяг, але водночас думав про те, що скаже пані де Ресто; він запасався дотепами, вигадував відповіді для уявної розмови, готував тонкі репліки, фрази на кшталт Талейрана, припускаючи всілякі сприятливі обставини для зізнання, на якому будував своє майбутнє. Та студент усе ж забрьохався і мусив у Пале-Роялі віддати чоботи на чищення, а штани — на щітку. «Якби я був багатий, — подумав він, розмінюючи монету в тридцять су, яку взяв на випадок біди, — я поїхав би каретою і міг би спокійно думати». Нарешті він прибув на вулицю дю Гельдер і попросив покликати графиню де Ресто. З холодною люттю людини, певної, що колись переможе, він витримав зневажливі погляди слуг, які бачили, як він перетнув двір пішки, не почувши біля дверей гуркоту карети. Цей погляд особливо його вразив, бо ще при вході до двору він уже відчув свою нижчість, побачивши там чудового коня в розкішній упряжі, запряженого в один із тих ошатних кабріолетів, які виставляють напоказ розкіш безтурботного життя й немов свідчать про звичку до всіх паризьких насолод. Він сам на себе розсердився. Шухлядки, відчинені в його мозку й нібито повні дотепів, раптом зачинилися — і він отупів. Чекаючи на відповідь графині, якій камердинер мав повідомити ім’я відвідувача, Ежен стояв на одній нозі перед вікном передпокою, спираючись ліктем на шпінгалет, і машинально дивився на двір. Час тягнувся нестерпно довго; він уже пішов би, якби не мав тієї південної наполегливості, яка здатна творити дива, коли спрямована прямо до мети.

— Пане, — сказав камердинер, — пані у своєму будуарі й дуже зайнята. Вона мені не відповіла, але, якщо пан бажає пройти до салону, там уже є хтось.

Захоплюючись жахливою владою цих людей, які одним-єдиним словом можуть звинуватити чи засудити своїх господарів, Растіньяк навмисне відчинив двері, через які щойно вийшов камердинер, мабуть, бажаючи дати цим нахабним слугам зрозуміти, що він знає всіх мешканців дому; але вийшов він, до свого великого замішання, у кімнату, де стояли лампи, буфети, прилад для підігрівання банних рушників і яка водночас вела до темного коридору та потайних сходів. Приглушений сміх, який почувся з передпокою, довершив його розгубленість.

— Пане, салон он там, — сказав йому камердинер із тією фальшивою шанобливістю, яка здається ще однією насмішкою.

Ежен так поспішно повернувся назад, що наштовхнувся на ванну, але, на щастя, встиг утримати капелюха й не дати йому впасти у воду. Саме тієї миті в кінці довгого коридору, освітленого маленькою лампою, відчинилися двері, і Растіньяк почув водночас голос пані де Ресто, голос батька Горіо та звук поцілунку. Він повернувся до їдальні, перетнув її, пішов за камердинером і знову опинився в першому салоні, де завмер біля вікна, помітивши, що воно виходить на двір. Він хотів переконатися, чи справді цей батько Горіо був тим самим батьком Горіо. Серце його дивно калатало; він згадав жахливі міркування Вотрена. Камердинер чекав на Ежена біля дверей салону, але раптом звідти вийшов елегантний молодий чоловік і нетерпляче сказав:

— Я йду, Моріс. Скажете графині, що я чекав на неї понад пів години.

Цей зухвалець, який, мабуть, мав право бути таким, тихенько наспівуючи якусь італійську вокальну руладу, попрямував до вікна, біля якого стояв Ежен, — однаково для того, щоб роздивитися обличчя студента, і щоб поглянути на двір.

— Але пану графові краще було б зачекати ще хвилину: пані вже закінчила, — сказав Моріс, повертаючись до передпокою.