Другого дня зранку над Парижем навис густий туман. В такі дні найпунктуальніші люди – і ті помиляються щодо часу і спізнюються на ділові побачення. Кожному здається, ніби ще тільки восьма година, а тим часом уже дванадцята. О пів на десяту пані Воке ще й не вставала з ліжка. Крістоф і товстуха Сільвія, теж заспавши, спокійно пили каву, присмачену вершками з призначеного для пансіонерів молока, що його куховарка довго пряжила, аби хазяйка не помітила цього незаконного стягнення данини.
– Сільвіє, – сказав Крістоф, умочуючи в каву грінку, – пан Вотрен добрий чоловік, нема чого казати, але цієї ночі у нього знов були якісь двоє. Якщо пані питатимуть, не треба нічого говорити.
– Він дав тобі що-небудь?
– Дає щомісяця сто су: мовляв, мовчи.
– Тільки він і пані Кутюр не скупердяги, а інші раді були б одібрати в нас лівою рукою те, що дають правою на Новий рік, – сказала Сільвія.
– Та й скільки там вони дають! – зауважив Крістоф. – Якісь жалюгідні сто су. Ось уже два роки, як батько Горіо сам собі чистить чоботи. Скнара Пуаре взагалі обходиться без вакси, він її краще з’їсть, ніж почистить свої човганці. А той жевжик-студент дає мені сорок су. Та їх і на щітки не вистачило б; до того ж він продає свої недоноски. Ну й богадільня!
– Е! – мовила Сільвія, поволі сьорбаючи каву. – Наше місце найкраще в кварталі; жити можна! Але знову про дядечка Вотрена: чи ви, Крістофе, чули що-небудь про нього?
– Атож, кілька днів тому зустрів на вулиці якогось пана, і він спитав мене: “Чи живе у вас один здоровецький добродій, що фарбує баки?” Я кажу: “Ні, він їх не фарбує, бо в такого веселуна, як він, на це й часу нема!” Я про це й розповів панові Вотрену, а він і каже: “Ти добре зробив, хлопче! Отак завжди відповідай. Нема гірше, як хто-небудь знає твої слаботи. Це може й одруження розладнати”.
– До мене теж чіплялися на базарі, все допитувались, чи, бува, не бачила, як він надіває сорочку. Ото кумедія! Стривай, – вигукнула вона, – на Валь-де-Грас б’є чверть до десятої, а в нас ніхто й не ворухнеться.
– Та вони ж усі пішли! Пані Кутюр з панночкою ще о восьмій подалися до церкви Святого Етьєна причащатись. Батько Горіо вийшов з дому з якимсь пакунком. Студент повернеться аж о десятій, після лекцій. Я бачив, як вони йшли, коли прибирав на сходах. Батько Горіо іще зачепив мене своїм пакунком, твердим мов залізо. І що він там робить, отой стариган? Усі над ним збиткуються, а він таки непогана людина, краща за них усіх. Дає він мало, зате ті дами, до яких мене часом посилає, сиплять на чай щедро, та й самі такі чепурненькі.
– Чи не ті, яких він називає дочками, га? Їх ціла дюжина.
– Я ходив тільки до двох, до отих, що приїздили сюди.
– О, вже й хазяйка завовтузилась; зараз почне галасувати, треба йти. Ви ж пильнуйте, Крістофе, щоб кіт молока не хлебтав.
Сільвія пішла до господині.
– Що ж це таке, Сільвіє? Вже скоро десята, я сплю, мов той бабак, а вам хоч би що? Такого зі мною ніколи не бувало.
– Це все туман: густий, хоч ножем ріж.
– А сніданок?
– Е! Ваші пансіонери як не показилися – посхоплювались ще й вовкулаки не йшли та й кудись повіялися.
– Говори, Сільвіє, як люди, – зауважила пані Воке, – треба казати: ще й на світ не благословилося.
– Ах пані, я казатиму, як вам завгодно. А снідати можете й о десятій. Мішонетка і Пуаре ще не ворушилися. Ото двоє тільки й лишилися вдома, та й ті сплять, мов колоди; та вони таки справжні колоди.
– Щось ти їх єднаєш докупи, Сільвіє, так ніби…
– Так ніби що? – спитала Сільвія, зареготавши, як навіжена. – Два чоботи – пара.
– Дивно мені, Сільвіє: як це пан Вотрен зайшов сьогодні вночі, коли Крістоф замкнув ворота?
– Та ні, пані. Крістоф почув голос пана Вотрена та й пішов йому відчинити. Ото вам і здалося…
– Дай мені кофту та берися-но за сніданок. Приготуй учорашню баранину з картоплею і подай варених груш – отих, що по два ліари штука.
За кілька хвилин пані Воке увійшла до їдальні – саме тоді, коли кіт, відсунувши лапою тарілку, поквапливо хлебтав із миски молоко.
– Тпрусь! – крикнула вона. Кіт утік, але тут же вернувся й почав тертись об ноги хазяйки. – Так, так, тепер підлизуйся, старий шахраю, – сказала вона йому. – Сільвіє! Сільвіє!
– Ну, що там сталося, пані?
– Диви, що кіт наробив!
– Це через того клятого Крістофа! Я ж йому сказала накривати на стіл. Куди він подівся? Та не турбуйтеся, пані, це молоко буде батькові Горіо до кави, я доллю водою, старий і не помітить. Він ні на що не звертає уваги, навіть на те, що їсть.
– І куди воно пішло, це опудало? – спитала пані Воке, розставляючи тарілки.
– Хіба я знаю, де його дідько носить?
– Я переспала, – сказала пані Воке.
– А проте свіженькі, мов квіточка…
В цю хвилину задзеленчав дзвінок і до вітальні увійшов Вотрен, наспівуючи басом:
– Я зальотник, всім відомий,
Я об’їхав цілий світ.
– Хо! Хо! Доброго ранку, матусю Воке, – сказав він, побачивши господиню і грайливо обіймаючи її.
– Ану, киньте!
– Скажіть: “Нахабо”! Ну ж бо, скажіть! Скажіть же! Давайте я теж буду накривати на стіл. Який я милий, правда ж?
У коханні будь невтомний –
Отакий…
Я тільки-но бачив щось дуже дивне…
мій заповіт…
– Що саме? – спитала вдова.
– Батько Горіо був о пів на дев’яту на вулиці Дофіни у ювеліра, що купує столове срібло та галуни. Він за добрі гроші продав йому якесь начиння із золоченого срібла. Не метикований у тому, а сплющив добре.
– Та що ви? Справді?
– Еге ж. Я вертався додому, провівши свого приятеля, що виїхав за кордон на королівських поштових, і почекав батька Горіо, щоб подивитися, що він робитиме. І сміх і гріх! Він повернувся в наш квартал, на вулицю Гре, і зайшов до відомого лихваря на ім’я Гобсек, – то такий шахрай, що здатний зробити доміно з кісток рідного батька; він чи то єврей, чи араб, чи грек, чи циган – у кожному разі, обікрасти його нелегко, бо він зберігає всі свої грошики в банку.
– Що ж робить батько Горіо?
– А нічого, тільки майно своє процвиндрює. Цей йолоп тринькає гроші на дівчат, а вони…
– Ось і він! – сказала Сільвія.
– Крістофе! – гукнув батько Горіо. – Йди сюди.
Крістоф пішов за ним нагору і незабаром вернувся.
– Куди ти йдеш? – спитала пані Воке служника.
– З дорученням від пана Горіо.
– А це що таке? – сказав Вотрен, вихоплюючи з рук Крістофа листа, на якому було написано: “Графині Анастазі де Ресто”. – І куди ж ти йдеш?.. – спитав він, повертаючи Крістофові листа.
– На Гельдерську вулицю. Мені наказано віддати це у власні руки графині.
– А що там усередині? – сказав Вотрен, розглядаючи листа проти світла. – Банкнота? Ні! – Він заглянув у конверт і скрикнув: – Оплачений вексель! Хай йому чорт! Ото ґречний дідок! Ну йди, пройдо, – сказав він, поклавши широку долоню на голову Крістофа, і повернув його, наче дзигу. – Тобі добре перепаде на чай.
Стіл був накритий. Сільвія кип’ятила молоко. Пані Воке розпалювала грубу; їй допомагав Вотрен, весь час наспівуючи:
– Я зальотник, всім відомий,
Я об’їхав цілий світ…
Коли все було готове, прийшли пані Кутюр і мадмуазель Тайфер.
– Звідки це ви так рано, серденько? – спитала господиня в пані Кутюр.
– Ми молилися у церкві Святого Етьена-на-горі. Адже ж сьогодні ми йдемо до пана Тайфера. Бідолашне дівча тремтить, наче листочок, – відповіла пані Кутюр, сідаючи біля груби й підставляючи до вогню свої мокрі черевики, що одразу почали парувати.
– Грійтеся, Вікторино, – мовила пані Воке.
– То добре, мадмуазель, що ви молите Бога зм’якшити серце вашого батька, – озвався Вотрен, присуваючи сирітці стільця. – Та цього замало. Вам потрібен друг, який поговорив би з цією свинею, з тим недолюдком, що, кажуть, має три мільйони, а не дає вам посагу. В наші часи й гарної дівчини ніхто не візьме без посагу.
– Бідолашна дитина, – співчутливо мовила пані Воке. – От побачите, голубко, вашого звіра-батька ще спіткає лихо.
На цьому слові Вікторинині очі зросилися слізьми, і вдова, помітивши знак пані Кутюр, прикусила язика.
– Якби нам тільки пощастило побачитися з ним, якби я мала змогу з ним поговорити й передати прощального листа його дружини, – вела далі вдова інтендантського комісара. – Я не наважуюсь послати цього листа поштою; він знає мою руку.
– О безневинні, нещасні, гнані жінки! – скрикнув Вотрен, перебиваючи її. – То ось до чого ви дожилися! Через кілька днів я візьмуся за ваші справи, і все буде гаразд.
– О пане, – сказала Вікторина, кидаючи на Вотрена вологий і палкий погляд, який нітрохи його не зворушив, – якщо ви зможете доступитися до мого батька, то скажіть йому, що його любов і честь моєї матері для мене дорожчі від усіх скарбів світу. Коли б вам пощастило пом’якшити його суворість, я б молила за вас Бога. Не сумнівайтеся в моїй вдячності…
“Я об’їхав цілий світ…” – іронічно заспівав Вотрен.
В цю хвилину до їдальні ввійшли Горіо, мадмуазель Мішоно та Пуаре, очевидно, приваблені пахощами підливи, що її Сільвія готувала до вчорашньої баранини. Коли семеро пансіонерів, привітавшись, сіли до столу, вибило десяту і на вулиці почулися кроки студента.
– От і добре, пане Ежене, – сказала Сільвія. – Сьогодні ви снідатимете разом з усіма.
Студент привітався з пансіонерами й сів коло батька Горіо.
– Зі мною щойно трапилася дивна пригода, – сказав він, накладаючи собі чимало баранини й відрізуючи скибку хліба – пані Воке, як завжди, зважила ту скибку поглядом.
– Пригода? – перепитав Пуаре.
– А що ж тут дивного, старий шкарбуне? – сказав Вотрен, звертаючись до Пуаре. – Пан Ежен просто створений для пригод.
Мадмуазель Тайфер несміливо зиркнула на молодого студента.
– Розкажіть же нам про вашу пригоду, – попросила пані Воке.
– Вчора я був на балу у своєї родички віконтеси де Босеан, в її розкішному особняку, де кімнати оббито шовком. Вона влаштувала чудовий бал. Я веселився, як король…
– …льок, – швидко додав Вотрен.
– Що ви хочете сказати? – спалахнув Ежен.
– Я кажу корольок, бо королькам живеться куди веселіше, ніж королям.
– Авжеж, авжеж, – закивав головою Пуаре. – Я волів би краще бути цією безтурботною пташкою, аніж королем, бо…
– На балу, – вів далі студент, – я танцював із однією з найвродливіших жінок, із чарівною графинею, найпрекраснішим створінням, яке я тільки бачив. Її волосся було прикрашене персиковим цвітом, біля корсажа теж був пришпилений букет живих, духмяних квітів. Та що там казати! Треба бачити її на власні очі! Змалювати жінку, захоплену танцем, неможливо… Ну так ось, сьогодні о дев’ятій годині я зустрів цю божественну графиню: вона йшла пішком по вулиці Гре. О, як у мене закалатало серце, я подумав, що…
– …що вона йде сюди, – сказав Вотрен, кидаючи на студента проникливий погляд. – То вона, певне, йшла до дядечка Гобсека, лихваря. Зазирніть у серце паризької жінки, і там ви знайдете лихваря швидше, ніж коханця. Вашу графиню звуть Анастазі де Ресто, і живе вона на Гельдерській вулиці.
Почувши це, молодий студент пильно глянув на Вотрена. Батько Горіо рвучко підвів голову й кинув на співрозмовників такий палючий і схвильований погляд, що вразив усіх.
– Крістоф прийшов занадто пізно: вона вже ходила туди! – болісно скрикнув Горіо.
– Я вгадав, – шепнув Вотрен на вухо пані Воке.
Горіо їв машинально, не розбираючи, що він їсть. Ніколи не здавався він таким отупілим і нещасним, як у цю хвилину.
– Який дідько міг назвати вам її ім’я, пане Вотрен? – спитав Ежен.
– Отакої! Адже ж батько Горіо добре знає це ім’я, то чому ж не знати його й мені?
– Пан Горіо? – вигукнув студент.
– Га? – сказав бідолашний старий. – То, кажете, вона вчора була дуже гарна?
– Хто?
– Пані де Ресто.
– Гляньте на старого скнару, – мовила пані Воке до Вотрена, – як у нього загорілися очі.
– Чи це не її він утримує? – шепнула студентові мадмуазель Мішоно.
– О так, вона була на диво гарна, – відказав Ежен, на якого жадібно дивився батько Горіо. – Якби не було самої пані де Босеан, то божественна графиня стала б королевою балу. Чоловіки не відривали від неї очей, я був дванадцятим у її списку, вона танцювала всі контрданси. Інші жінки аж нетямилися із заздрощів. Якщо вчора хтось був щасливий, то це вона. Правду кажуть, що немає нічого прекраснішого, ніж корабель під усіма вітрилами, кінь, що мчить галопом, і жінка, що кружляє в танці.
– Вчора – мов у раю, в палаці герцогині, – сказав Вотрен, – а сьогодні вранці – на найнижчому щаблі недолі, у лихваря: отакі парижанки! Якщо їхні чоловіки не можуть задовольнити їхньої невситимої жадоби розкошів, то вони продаються. Коли ж не вміють продаватися, то ладні здерти шкуру з рідної матері, аби тільки покрасуватись. Одне слово, готові на все! Давня історія!
Обличчя батька Горіо, що засяяло, як сонце, коли він слухав студента, одразу спохмурніло після жорстокого зауваження Вотрена.
– Ну, – сказала пані Воке, – а що ж воно все-таки за дивна пригода? Ви розмовляли з нею? Спитали її, чи не хоче й вона вивчати право?
– Вона не бачила мене, – відказав Ежен. – Та хіба не дивно зустріти о дев’ятій годині ранку на вулиці Гре одну з найвродливіших парижанок, яка повернулася з балу о другій годині ночі? Тільки в Парижі трапляються такі пригоди.
– Е, бувають іще дивовижніші! – вигукнув Вотрен.
Мадмуазель Тайфер майже не слухала, схвильована думками про майбутнє побачення з батьком. Пані Кутюр подала їй знак іти вдягатися. Коли обидві дами вийшли, за ними пішов і батько Горіо.
– Ну що, бачили? – звернулася пані Воке до Вотрена та інших пансіонерів. – Ясно, що він розорився через отаких жінок.
– Нізащо не повірю, що красуня графиня де Ресто належить батькові Горіо! – скрикнув студент.
– Та ми й не намагаємося вас переконати, – перебив його Вотрен. – Ви ще занадто молодий, щоб як слід знати Париж. Але колись ви дізнаєтесь, що тут трапляються люди, так би мовити, одержимі пристрастями.
На цих словах мадмуазель Мішоно насторожено зиркнула на Вотрена, мов той бойовий кінь, що почув звук сурми.
– Так, так! – мовив Вотрен, пильно глянувши на неї. – Чи не було й у нас маленьких потаємних пристрастей, га?
Стара діва опустила очі, мов черниця перед голими статуями.
– Ну ось, – провадив Вотрен, – такі люди, коли вчепляться за якусь ідею, то вже не відстануть. Задовольнити спрагу вони можуть тільки водою з певного джерела, частенько каламутного. Вони ладні продати дружин і дітей, свою душу запродати чортові, аби тільки пити цю воду. Для одних таким джерелом є карти, для інших – біржа, колекція картин або комах, музика; для інших – жінка, що вміє їм догодити. Пропонуйте цим людям усіх жінок світу – вони й дивитися на них не схочуть; вони жадають тільки ту, що задовольняє їхню пристрасть. Часто ця жінка їх зовсім не любить, жорстоко з ними поводиться, дуже дорого продає їм крихти втіхи. Ну й що! Ці диваки не втихомирюються, вони ладні заставити в ломбарді останню ковдру, аби віддати цій жінці останнє своє екю. Батько Горіо саме такий. Графиня оббирає його, бо він уміє мовчати, – оце вам вищий світ! Бідолаха тільки й думає про неї. Поза своєю пристрастю, ви ж бачите, він просто тварина. Та як тільки мова заходить про це, – обличчя його сяє, мов діамант. Розгадати його таємницю неважко. Сьогодні вранці він продав золочене срібло, і я бачив, як він зайшов до старого Гобсека на вулиці Гре. Зверніть увагу: повернувшись, Горіо послав до графині де Ресто цього йолопа Крістофа, а той показав нам адресу на конверті, де був оплачений вексель. Ясно, коли й графиня пішла до старого лихваря, то справа була дуже нагальна. Батько Горіо люб’язно розплатився за неї. Не треба бути надто проникливим, щоб розібратися в цій історії. Все свідчить про те, мій юний учений, що поки ваша графиня сміялася, танцювала, маніжилась, пишалася своїм персиковим цвітом та убранням, серце в неї стискалося від думки про опротестовані векселі – свої або свого коханця.
– Ви збуджуєте в мене пекуче бажання дізнатися правду. Я завтра ж піду до пані де Ресто! – вигукнув Ежен.
– Так, – підтвердив Пуаре, – треба завтра піти до пані де Ресто.
– Можливо, ви зустрінете там добрягу Горіо, який прийде одержати нагороду за свої послуги.
– Яке ж багнисько ваш Париж! – мовив Ежен з огидою.
– І то дуже дивне багнисько, – провадив Вотрен. – Той, хто забрудниться в ньому, їдучи в кареті, – чесна людина, а хто забрудниться, ідучи пішки, – негідник. Спробуйте поцупити, на лихо собі, якусь дрібничку – вас показуватимуть, мов яку дивовижу, на площі Палацу правосуддя. Украдете мільйон – і вас вітатимуть по всіх салонах, як саму доброчесність. Щоб підтримувати цю мораль, ми щороку платимо жандармерії і правосуддю тридцять мільйонів. Чудово!
– Як? – скрикнула пані Воке. – Батько Горіо продав свою срібну золочену чашку?
– Чи не було на накривці двох голубків? – запитав Ежен.
– Атож.
– А він же так дорожив своїми речами: він плакав, сплющуючи блюдо й чашку. Я випадково бачив це, – мовив Ежен.
– Вони були його найдорожчим скарбом, – відповіла вдова.
– Ось бачите, до чого доводить старигана пристрасть! – вигукнув Вотрен. – Ця жінка вміє його розпалити!
Студент піднявся до себе в кімнату. Вотрен вийшов з дому. Через кілька хвилин пані Кутюр і Вікторина сіли у фіакр, який найняла для них Сільвія. Пуаре під руку з мадмуазель Мішоно попрямував у Ботанічний сад погуляти, користуючись із погожої години.
– Гляньте, наче одружені, – зауважила товстуха Сільвія. – Сьогодні вони вперше пішли удвох. Обоє такі сухоребрі, що тільки б черкнулися – і посипалися б іскри, як із-під кресала.
– Шкода шалі мадмуазель Мішоно, – засміялася пані Воке, – загориться, як губка.
Повернувшись о четвертій годині вечора, батько Горіо побачив при світлі двох чадних ламп Вікторину з червоними від сліз очима. Пані Воке слухала розповідь про невдалий ранішній візит. Панові Тайферу набридли домагання його дочки й старої пані, і він прийняв їх, щоб порозумітися.
– Люба моя, – казала пані Кутюр вдові Воке, – уявіть собі, він навіть не запросив Вікторину сісти, і вона весь час стояла. Мені ж він сказав без гніву, зовсім спокійно, щоб ми більше не завдавали собі клопоту ходити до нього і що панночка, – він навіть не назвав її дочкою, – шкодить сама собі, набридаючи йому (один раз на рік, от потвора!), що взяв Вікторинину мати без посагу, а тому дочка її не може ні на що претендувати; одне слово, казав такі жорстокі речі, аж бідна дівчина розплакалась. Вона впала до ніг свого батька й мужньо заявила, що без нарікань коритиметься його волі, а прийшла тільки заради матері і благає його прочитати заповіт нещасної небіжчиці. Вона витягла листа, подала йому й почала говорити найпрекрасніші, найзворушливіші слова, – не розумію, де вони в неї бралися, мабуть, сам Бог промовляв її устами; бідолашна дитина говорила так натхненно, що, слухаючи її, я плакала, як дурна. А знаєте, що робив цей нелюд? Він обрізав собі нігті, потім узяв листа, змоченого слізьми бідної пані Тайфер, і, сказавши: “Все ясно”, – кинув його на камін. Він хотів підвести дочку, але Вікторина цілувала йому руки, а він їх виривав. Чи ж це не підлота? А той бовдур, його син, увійшов і навіть не привітався з сестрою.
– Які звірі! – мовив батько Горіо.
– Потім, – вела далі пані Кутюр, не звернувши уваги на вигук старого, – батько й син розпрощалися з нами, бо в них, мовляв, якісь невідкладні справи. Оце такий був наш візит. Принаймні пан Тайфер побачив свою дочку. Не знаю, як він може її зрікатися, – вони схожі, як дві краплі води.
– Один по одному сходилися пансіонери – прихожі й пожильці, – вітались і говорили одне одному дурниці, що їх серед певних верств паризького товариства вважають за дотепи; основа їх – якесь безглуздя, а вся сіль – у жесті й інтонації. Цей своєрідний жаргон невпинно змінюється. Жарти, що породжують його, ніколи не живуть більше як місяць. Політична подія, судовий процес, вулична пісенька, вихватка актора, – все служить поживою для цієї гри дотепів, яка полягає головним чином у тому, щоб на льоту піймати кинуті думки чи слова і відбити їх, як ракеткою відбивають воланчика. Недавній винахід – діорама, яка давала можливість досягти більшої оптичної ілюзії, ніж панорама, породила в майстернях деяких художників манеру додавати до всіх слів закінчення “рама”; один молодий художник, що бував тут, прищепив цю манеру, ніби плодоносний пагінець, до “Дому Воке”.
– Ну, пане Пуаре, – сказав музейний службовець, – як ваше дорогоцінне здоров’ярама? – І, не чекаючи відповіді, звернувся до пані Кутюр і Вікторини: – Пані, ви чогось засмучені?
– Чи не час обідати? – гукнув Орас Б’яншон, студент-медик, приятель Растіньяка. – Мій шлунок опустився usque ad talones[6].
– Надворі страшенна холодрама! – сказав Вотрен. – Ану, посуньтеся, батьку Горіо! Ви затулили своєю ногою всю грубу!
– Вельмишановний пане Вотрен, – сказав Б’яншон, – чому ви кажете “холодрама”? Це помилка, треба “холоднорама”.
– Ні, – зауважив музейний службовець, – треба казати холодрама, бо кажуть – мелодрама.
– Ха-ха!
– А ось і його вельможність маркіз де Растіньяк, доктор кривознавства, – вигукнув Б’яншон, хапаючи Ежена за шию й стискаючи її так, ніби хотів його задушити. – Гей! Всі сюди! Гей!
Мадмуазель Мішоно ввійшла тихенько, мовчки вклонилася, мовчки сіла поруч трьох жінок..
– Я не можу без дрожу дивитися на цього старого кажана, – прошепотів Б’яншон Вотренові, показуючи на мадмуазель Мішоно. – Я вивчаю зараз систему френології Галля, і мені здається, що Мішоно має Іудину гулю.
– Ви, пане, мабуть, були знайомі з ним? – спитав Вотрен.
– А хто з ним не зустрічався? – відповів Б’яншон. – Слово честі, ця бліда стара діва схожа на тих довгастих черв’яків, що кінець кінцем сточують цілу балку.
– Це означає, мій молодий друже, – сказав Вотрен, пригладжуючи баки, – що
Троянда прожила, як всі троянди,
Один-єдиний день…
– Ага! Ось і знаменита супорама, – вигукнув Пуаре, побачивши Крістофа, що поважно ніс супницю.
– Пробачте, пане, – заперечила пані Воке, – це суп з капустою.
Юнаки зареготали.
– Попався, Пуаре!
– Пуаретик попався!
– Два очка матусі Воке, – сказав Вотрен.
– Чи звернув хто увагу на туман сьогодні вранці? – спитав музейний службовець.
– Це, – відповів Б’яншон, – був шалений, небувалий туман, похмурий, меланхолійний, гнітючий, задушливий, безпросвітний, як Горіо.
– Горіорама, – сказав художник, – бо нічогісінько не було видно.
– Гей, мілорде Гуоріотт, тут мова йде про вас.
Сидячи в кінці столу, біля дверей, якими вносили страви, батько Горіо підвів голову і за давньою звичкою комерсанта, яка іноді прокидалася в ньому, понюхав шматок хліба, що лежав у нього під серветкою.
– Ну, що там? – уїдливо гукнула до нього пані Воке; голос її заглушив гомін та дзенькіт ложок і тарілок. – Хліб, по-вашому, поганий?
– Навпаки, пані, – відповів Горіо, – хліб випечений з етампського борошна вищого гатунку.
– Як ви це взнали? – спитав Ежен.
– Видно з білості й смаку.
– Смак ви, мабуть, відчуваєте носом, – мовила пані Воке, – адже ви нюхаєте хліб. Ви стаєте такий ощадливий, що скоро знайдете спосіб харчуватися кухонними пахощами.
– Візьміть тоді патент на цей винахід, – крикнув музейний службовець, – наживете силу грошей.
– Облиште, він це робить, щоб переконати нас, ніби він справді був вермішельним фабрикантом, – озвався художник.
– Виходить, у вас не ніс, а реторта, – зауважив знову службовець музею.
– Ре?.. що? – спитав Б’яншон.
– Ре-шето!
– Ре-бро!
– Ре-мінь!
– Ре-зеда!
– Ре-сторан!
– Ре-ванш!
– Ре-гіт!
– Ре-порама!
Вісім відповідей пролунали з різних місць їдальні швидко, як постріл, і викликали тим більше сміху, що бідолаха Горіо недоумкувато дивився на пансіонерів, як людина, котра намагається зрозуміти чужу мову.
– Ре?.. – спитав він Вотрена, що сидів поруч.
– Реп’ях на голові, дідусю! – сказав Вотрен, ляснувши батька Горіо по голові так, що капелюх з’їхав йому аж на очі.
Бідолашний старий, ошелешений цим раптовим нападом, на хвилину завмер. Крістоф, думаючи, що він кінчив їсти, забрав його тарілку, а Горіо, поправивши капелюха, знову взяв ложку і стукнув нею об порожній стіл. Усі засміялися.
– Пане, – сказав старий, – це лихі жарти, і якщо ви дозволите собі ще такі речі…
– Ну, то що, татусю? – урвав його Вотрен.
– То колись ви дорого за це поплатитесь…
– На тім світі, чи не так? – сказав художник. – У тому темному куточку, куди ставлять неслухняних дітей!
– А що ж це ви нічого не їсте? – спитав Вотрен Вікторину. – Тато, мабуть, був невблаганний?
– Просто жах! – обурилась пані Кутюр.
– Треба його навернути на добрий розум, – сказав Вотрен.
– Мадмуазель, – зауважив Растіньяк, що сидів поруч з Б’яншоном, – може клопотатися про повернення плати за харчі, адже вона нічого не їсть. E! Е! Дивіться, як батько Горіо розглядає мадмуазель Вікторину.
Старий забув про їжу, втупивши очі в дівчину, на обличчі якої позначилася справжня мука, мука невизнаної дитини, що любить свого батька.
– Дорогий мій, – тихенько звернувся Ежен до Б’яншона, – ми помиляємося щодо батька Горіо. Він не ідіот і не бездушна людина. Скажи мені, що ти думаєш про нього, виходячи з твоєї системи Галля. Сьогодні вночі я бачив, як він скручував свій золочений посуд, наче віск, і зараз на його обличчі відбиваються глибокі почуття. Життя старого мені здається таємничим, його варто вивчити. Не смійся, Б’яншоне, я не жартую.
– Ця людина – медичний казус, – сказав Б’яншон, – я не заперечую. І коли він схоче, я можу його анатомувати.
– Ні, ти помацай йому голову.
– Еге! А що, як дурість у нього заразлива!
Другого дня Растіньяк одягся дуже елегантно і годині о третій подався до графині де Ресто; дорогою він поринув у ті безрозсудно-легковажні сподівання, які так прикрашають і хвилюють життя юнаків: вони тоді не зважають ні на перешкоди, ні на небезпеки, їм скрізь ввижається успіх; вони поетизують своє життя лише грою власної уяви, а коли їхні плани, побудовані тільки на нестримних бажаннях, зазнають краху, то страждають і почувають себе нещасними. Якби вони не були такі наївні й боязкі, суспільне життя було б неможливе. Ежен ішов дуже обережно, щоб не забруднитися, і думав про те, що саме скаже графині де Ресто, добирав слова, вигадував репліки уявлюваної розмови, готував дотепні вислови, фрази в дусі Талейрана, малював собі обставини, що сприятимуть його освідченню, на якому він грунтував своє майбутнє. Тим часом бідолашний студент ступив у калюжу і був змушений зайти в Па-ле-Рояль почистити чоботи й штани.
“Якби я був багатий, – думав він, розмінюючи сто су, взяті про всяк випадок, – то їхав би в кареті й міг би вільно віддатися думкам”.
Нарешті він прийшов на Гельдерську вулицю і спитав графиню де Ресто. З холодною люттю людини, впевненої у майбутніх перемогах, він зустрів зневажливі погляди слуг, які бачили, що він пішки йшов дворами, і не чули торохтіння карети біля брами. Ці погляди були для нього тим дошкульніші, що він відчув свою мізерність ще в дворі, де бив копитами гарний кінь у розкішній збруї, запряжений в один із тих елегантних кабріолетів, які свідчать про пишне й марнотратне життя, про звичку заживати всіх паризьких утіх. Він сам собі зіпсував настрій. Висунуті в його мозку шухлядки, де він гадав знайти стільки дотепів, позасувались: він подурнішав. Чекаючи на відповідь графині, коли лакей пішов сповістити про його прихід, Ежен став перед вікном передпокою і, спершися ліктем на засувку, машинально дивився на подвір’я. Час тягнувся страшенно повільно, і Ежен уже пішов би, якби не ота південна впертість, що, прямуючи навпростець, творить чудеса.
– Добродію, – звернувся до нього камердинер, – пані в своєму будуарі і дуже зайняті. Вони мені не відповіли, проте, якщо бажаєте, можете пройти до вітальні, там уже є гість.
Дивуючись страшній могутності челяді, спроможної одним словом засудити своїх панів, Растіньяк сміливо відчинив двері, якими вийшов камердинер, очевидно намагаючись довести нахабним слугам, що він обізнаний з домом, але несподівано влетів у кімнату, де стояли буфети, лампи, прилад для нагрівання купальних простирал; двері з цієї кімнати вели в темний коридор і на внутрішні сходи. Почувши приглушений сміх з передпокою, Ежен остаточно розгубився.
– Пане, до вітальні сюди, – сказав лакей з удаваною повагою, яка здається гіршою за глум.
Ежен так хапливо повернувся, що спіткнувся об ванну, але, на щастя, встиг притримати капелюха, що мало не впав у воду. В цю хвилину в глибині довгого коридору, освітленого маленькою лампою, відчинилися двері, і Растіньяк раптом почув голоси графині де Ресто й батька Горіо, а потім звук поцілунку. Ежен вернувся до їдальні, пройшов через неї слідом за лакеєм і, опинившись у першій залі, став біля вікна – звідси було видно двір. Він хотів глянути на цього батька Горіо, упевнитись, чи це був справжній батько Горіо. Серце в нього калатало, він пригадував жахливі підозріння, які висловлював Вотрен. Лакей ждав його біля дверей вітальні, коли раптом звідти вийшов елегантний молодик і нетерпляче сказав:
– Я йду, Морісе. Скажіть графині, що я чекав на неї більше ніж півгодини.
– Цей нахаба, що, мабуть, користувався тут особливими правами, заспівав якусь італійську пісеньку, підійшов до вікна, біля якого стояв Ежен, – певно щоб подивитись на студента, а заразом і глянути на подвір’я.
– Може, пан граф будуть ласкаві зачекати ще хвилинку? Пані скінчили свої справи, – сказав Моріс, повертаючись у передпокій.
В цю хвилину батько Горіо, вийшовши з чорного ходу, з’явився на подвір’ї біля воріт. Старий розправив парасольку і хотів був її розкрити, не помітивши, що брама відчинилася, пропускаючи тильбюрі, яким правив молодик із орденом на грудях. Горіо ледве встиг відскочити, щоб його не задавили. Кінь злякався парасольки, рвонувся вбік і підлетів до ґанку. Молодик розгнівано повернув голову, глянув на батька Горіо і, перш ніж той вийшов, вклонився йому; цей поклін виражав повагу, яку змушені виявляти лихвареві, що буває потрібен, або нав’язану обставинами пошану до людини з заплямованою репутацією, якої потім соромляться. Батько Горіо добродушно відповів легким дружнім поклоном. Все це відбулося з блискавичною швидкістю. Захопившись своїми спостереженнями, Ежен не помітив, що він у вітальні не сам, і раптом почув голос графині.
– Ах, Максиме, ви уже йдете? – мовила вона тоном докору й легкої образи.
Графиня не помітила появи тильбюрі. Растіньяк круто обернувся і побачив графиню: вона була в кокетливому пеньюарі з білого кашеміру, оздобленому рожевими бантами, зачесана недбало, як усі паризькі дами вранці; від неї пахло парфумами – мабуть, графиня щойно прийняла ванну. В її красі відчувалася солодка млість; очі її були вогкі. Погляд юнака бачить усе: його душа вбирає в себе сяйво жінки, як рослина вдихає з повітря потрібні для життя речовини. Ежен відчув ніжну свіжість рук цієї жінки, не торкаючись їх. Він бачив крізь кашемір рожевий відтінок грудей, прикритих пеньюаром, що часом трошки розкривався. Графині не потрібен був корсет, її гнучку талію охоплював тільки поясок; шия манила до кохання, а ніжки, взуті в легенькі пантофельки, чарували красою. Аж тоді, коли Максим узяв її руку, щоб поцілувати, Ежен помітив його, а графиня побачила Ежена.
– А, це ви, пане де Растіньяк? Дуже рада вас бачити, – сказала вона таким тоном, з якого розумна людина легко зрозуміє, як їй слід поводитись.
Максим поглядав то на Ежена, то на графиню досить виразно, щоб змусити непроханого гостя відкланятися. “Сподіваюсь, люба моя, що ти виставиш цього нахабу за двері!” – саме таку фразу можна було прочитати в поглядах зухвалого й пихатого молодика, якого графиня Анастазі називала Максимом і в обличчя якого вдивлялася з тією покорою, що без відома жінки зраджує всі її таємниці.
– Растіньяк відчув люту ненависть до цього молодика. Дивлячись на біляве, гарне, красиво завите волосся Максима, він зрозумів, яка жахлива його власна зачіска. Максимові чоботи були тонкі й чисті, а Еженові, хоч він і ступав обережно, трохи запорошилися. Нарешті, на Максимі був сюртук, що граційно облягав його стан, надаючи йому схожості з вродливою жінкою, а Ежен о пів на третю дня був у чорному фраці. Розумний провінціал з берегів Шаранти відчув, якої переваги костюм надає цьому денді, стрункому й високому, з ясними очима й блідим обличчям, – одному з тих, що здатні обдерти й сироту.
Не чекаючи відповіді Ежена, графиня де Ресто пурхнула в другу вітальню; поли її пеньюара розвівались і згорталися, наче крила метелика. Максим пішов за нею. Ежен, охоплений люттю, теж рушив слідом за Максимом та графинею… Всі троє опинилися напроти каміна, посеред великої вітальні. Студент чудово розумів, що він заважає цьому ненависному Максимові, проте, навіть ризикуючи викликати невдоволення графині де Ресто, вирішив досадити денді. Раптом пригадавши, що бачив цього молодика на балу в пані де Босеан, він зрозумів, ким був Максим для пані де Ресто, і сказав собі з тією юнацькою відвагою, яка приводить до великих дурниць або до великого успіху: це мій суперник, і я повинен його перемогти! Необачний юнак! Він не знав, що граф Максим де Трай, давши себе навмисно образити, звичайно стріляв перший і вбивав супротивника. Ежен був вправний стрілець, але ще не збивав у тирі двадцяти фігурок із двадцяти двох.
Молодий граф сів у крісло біля каміна, взяв щипці й почав з такою люттю й досадою ворушити вугілля, що гарне обличчя Анастазі одразу затуманилося. Молода жінка обернулась до Ежена і кинула на нього холодний запитливий погляд, немов говорячи: “Чому ж ви не йдете?” – на це добре вихована людина одразу відповіла б однією з тих фраз, що їх можна назвати прощальними.
Ежен сказав з приємною усмішкою:
– Пані, я поспішив до вас, щоб… – Він затнувся. Відчинилися двері, і раптом з’явився той самий пан, що приїхав у тильбюрі; він був без капелюха, не вклонився графині, заклопотано глянув на Ежена, подав руку Максимові, сказавши “Добридень” якимсь братерським тоном, що особливо вразило Ежена. Провінційні юнаки не знають усіх чарів життя трикутником.
– Граф де Ресто, – відрекомендувала графиня Еженові свого чоловіка.
Ежен низько вклонився.
– Пан де Растіньяк, – вела вона далі, рекомендуючи Ежена графові, – родич віконтеси де Босеан через Марсійяків; я мала приємність зустрітися з ним на останньому балу.
Слова “родич віконтеси де Босеан через Марсійяків” графиня вимовила дещо піднесено, з тією гордістю, яку відчуває хазяйка дому, коли може показати, що в неї бувають лише обранці, і ці слова справили магічне враження: на графовому обличчі зник церемонно-байдужий вираз, і він уклонився студентові:
– Дуже радий з вами познайомитися.
– Навіть граф Максим де Трай тривожно поглянув на Ежена і зразу втратив свій бундючний вигляд. Цей помах чарівної палички, викликаний могутньою силою гучного імені, знову повисував усі тридцять шухлядок у мозку південця, і дотепність повернулася до нього. Наче яскравий промінь раптом освітив йому атмосферу вищого паризького товариства, ще оповитого для нього туманом. “Дім Воке”, батько Горіо, – як далеко від них були його думки!
– Я гадав, що рід Марсійяків згас, – мовив граф де Ресто.
– Так, пане, – відповів Ежен, – брат мого діда, шевальє де Растіньяк, одружився з останньою представницею роду де Марсійяків. Він мав єдину дочку, що вийшла заміж за маршала де Кларембо, діда пані де Босеан по матері. Ми – молодша лінія, лінія бідніша, тим більше знедолена, що брат мого діда, віце-адмірал, втратив усі свої статки на королівській службі. Революційний уряд не визнав наших претензій при ліквідації Ост-Індської компанії.
– Чи не командував брат вашого діда “Месником” до тисяча сімсот вісімдесят дев’ятого року?
– Авжеж.
– Тоді він, мабуть, знав мого діда, що командував “Варвіком”.
Максим подивився на графиню де Ресто і легенько знизав плечима, ніби кажучи: “Якщо він заведе мову з цим добродієм про флот – усі наші заміри пропали”. Анастазі зрозуміла його погляд. З надзвичайною жіночою винахідливістю вона мовила, усміхаючись:
– Ходімо, Максиме, я маю до вас одне прохання. Панове, ми лишаємо вас плавати разом на “Варвіку” й на “Меснику”.
Вона підвелась, зробила Максимові жартівливо-змовницький знак, і вони вийшли в будуар. Тільки-но ця морганатична пара – вдалий німецький вислів, що не має відповідника у французькій мові – дійшла до дверей, граф перервав свою розмову з Еженом.
– Анастазі! Не йдіть, люба! – гукнув він невдоволено. – Ви ж знаєте, що…
– Зараз! Зараз! – відповіла вона, перебиваючи його. – Мені треба дати Максимові одне доручення.
– Графиня швидко вернулась. Усі жінки, змушені підроблятися під вдачу своїх чоловіків, щоб мати змогу чинити по-своєму, чудово знають, до якої межі можна доходити, не втрачаючи дорогоцінної довіри, тому ніколи не перечать чоловікам у життєвих дрібницях, – тож і графиня зрозуміла з тону графа, що лишатись у будуарі не зовсім безпечно. На заваді їй був Ежен. Тому графиня, і виглядом своїм, і жестом виражаючи досаду, очима показала Максимові на студента, і граф де Трай насмішкуватим тоном звернувся до графа де Ресто, його дружини і Ежена:
– Я бачу, у вас справи, – не хочу вам заважати. До побачення. – І швидко вийшов.
