“Нічого”, – подумав Ежен, а вголос відповів:
– Вона сказала, що посилає вам щирий дочірній поцілунок.
– На добраніч, сусіде, спіть спокійно, бажаю вам солодких снів. А для мене ваші останні слова – здійснення найкращих снів. Хай помагає вам Господь в усіх ваших бажаннях. Для мене ви були сьогодні добрим ангелом, від вас на мене повіяло моєю дочкою.
“Бідолаха, – думав Ежен, лягаючи спати. – Він зворушив би й кам’яне серце. А дочка його думає про нього не більше, ніж про турецького султана”.
Після цієї розмови батько Горіо почав ставитися до свого сусіда, як до несподівано знайденого співчутливого друга… Між ними виникли саме ті взаємини, які тільки й могли прихилити старого до іншої людини. Глибоке почуття ніколи не помиляється в розрахунках. Батько Горіо уявляв, що буде ближче до Дельфіни і стане для неї більш бажаним гостем, якщо вона покохає Ежена. Крім того, він звірив юнакові одну зі своїх турбот. Пані де Нусінген, якій він у душі безліч разів на день бажав щастя, іще не зазнала радощів кохання. Ежен, як сказав Горіо, наймиліший з юнаків, яких йому будь-коли доводилося зустрічати, і старий ніби передбачав, що Растіньяк принесе його дочці всі ті радощі, яких їй досі так бракувало. Отже, батько Горіо проймався до свого сусіда дедалі більшою приязню; а без неї й сама розв’язка цієї повісті була б незрозуміла.
Другого ранку, за сніданком, пансіонерів вразила ніжність, з якою батько Горіо дивився на Растіньяка, сівши поруч нього, і ті кілька слів, з якими він звернувся до Ежена, та й зміна виразу його обличчя, звичайно схожого на гіпсову маску. Вотрен, що вперше побачив студента після їхньої пам’ятної розмови, здавалося, хотів прочитати його таємні думки. Цієї ночі Ежен, перш ніж заснути, виміряв безмежне поле життя, яке постало перед його очима, і тепер, згадавши Вотренові плани про посаг мадмуазель Тайфер, він не міг утриматись і глянув на Вікторину так, як дивиться найдоброчесніший юнак на багату наречену. Випадково їхні очі зустрілись. Ежен у новому костюмі здавався бідній дівчині просто чарівним. Погляд, яким обмінялись молодята, був досить значущий, і Растіньяк упевнився, що став для неї об’єктом тих невиразних любовних почувань, які опановують усіх молодих дівчат і які вони спрямовують на першого ж вродливого чоловіка. Внутрішній голос кричав йому: “Вісімсот тисяч франків!” Але Ежен змусив себе повернутися до подій учорашнього дня і вирішив, що його штучно підігріта пристрасть до пані де Нусінген буде протиотрутою для цих мимовільних ницих думок.
– Учора в Італійців давали “Севільського цирульника” Россіні. Я ніколи не чув такої чарівної музики, – сказав він, звертаючись до всіх. – Боже! Яке це щастя – мати ложу в Італійській опері!
Батько Горіо схопив зміст цієї фрази на льоту, як собака ловить кожен жест хазяїна.
– Ви, чоловіки, купаєтесь як вареник у маслі, – сказала пані Воке, – можете робити все, що вам заманеться.
– А як ви вернулись? – спитав Вотрен.
– Пішки, – відповів Ежен.
– Ну, мені, – додав спокусник, – такі половинчасті втіхи не до вподоби. Я волів би їздити у власній кареті, сидіти у власній ложі й повертатися теж з усіма вигодами. Все або нічого – ось мій девіз.
– Девіз непоганий, – підтвердила пані Воке.
– Ви, може, підете провідати пані де Нусінген, – тихенько сказав Ежен батькові Горіо. – Вона, звичайно, вас прийме дуже радо; їй захочеться почути безліч подробиць про мене. Я знаю, що вона за всяку ціну хоче попасти у дім моєї кузини, віконтеси де Босеан. Не забудьте сказати їй, що я дуже її кохаю і весь час думаю, як здійснити її бажання.
– Растіньяк поспішив на лекції в Школу правознавства: йому хотілось якнайменше часу бути в цьому остогидлому пансіоні. Майже цілий день він тинявся по вулицях, гарячково мріючи, – стан, добре відомий усім юнакам, охопленим надто сміливими надіями. Під враженням Вотренових міркувань Ежен роздумував над життям суспільства, коли раптом біля входу в Люксембурзький сад зустрів свого друга Б’яншона.
– Чому ти такий заклопотаний? – спитав студент-медик, узявши його під руку, щоб пройтися біля палацу.
– Непокоять спокусливі думки.
– А саме? Від деяких з них є ліки.
– Які?
– Піддатися їм.
– Ти жартуєш, не знаючи, про що йдеться. Ти читав Руссо?
– Читав.
– Пригадуєш те місце, де він питає читача, що той зробив би, коли б, не виїжджаючи з Парижа, міг розбагатіти, убивши самим тільки напруженням волі якого-небудь старого мандарина в Китаї.
– Так.
– Ну й що ж?
– Ет, я вже цих мандаринів щось зо три десятки повбивав.
– Не жартуй! Скажи, якби тобі довели, що це можливо й що для цього досить кивнути головою, – ти кивнув би?
– А він дуже старий, той мандарин? А втім, молодий чи старий, здоровий чи паралітик, хай йому чорт… Словом, ні!
– Ти хороший хлопець, Б’яншоне. Ну, а якби ти покохав жінку так, що душу ладен був би віддати заради неї, і якби їй потрібні були гроші, багато грошей – на вбрання, на екіпажі, на всякі примхи?
– Та ти ж спочатку відбираєш у мене розум, а потім вимагаєш, щоб я розумно міркував.
– То слухай же, Б’яншоне, я збожеволів, вилікуй мене. В мене дві сестри – два ангели краси й непорочності, і я хочу, щоб вони були щасливі. Де взяти двісті тисяч франків їм на посаг десь через п’ять років? Бачиш, у житті бувають такі обставини, коли доводиться вести велику гру, не марнуючи свого щастя на дрібні удачі.
– Але ж ти порушуєш питання, яке постає перед кожним, хто починає життя, і хочеш гордіїв вузол розрубати мечем. Для цього, любий, треба бути Александром, бо інакше попадеш на каторгу. Щодо мене, то я почуватимусь щасливо зі скромного життя в провінції, де посяду батькове місце. Людські схильності можна вдовольнити і в межах дуже малого кола так само повно, як і в межах дуже великого. І Наполеон не обідав двічі на день і не міг мати більше коханок, ніж має студент-медик, що живе при Лікарні капуцинів. Щастя наше, любий мій, завжди міститиметься між підошвами наших ніг і нашим тім’ям, і чи коштуватиме воно нам мільйон, чи тільки сто луїдорів на рік, внутрішнє сприймання його в нас завжди однакове. Отже, мій висновок: нехай китаєць живе собі.
– Дякую, ти розважив моє серце, Б’яншоне; ми завжди будемо друзями.
– Знаєш, – мовив студент-медик, – я тільки-но був на лекції Кюв’є і, вийшовши у Ботанічний сад, побачив Мішоно та Пуаре; вони розмовляли на лаві з одним суб’єктом, якого я бачив торік під час розрухів біля палати депутатів; мені здається, що це агент поліції, перебраний на статечного буржуа-рантьє. Треба постежити за цією парочкою, для чого – скажу тобі потім. Бувай, біжу! О четвертій перекличка.
Коли Ежен повернувся в пансіон, на нього вже чекав батько Горіо.
– Дивіться, ось вам лист від неї, – сказав старий. – Який гарний почерк!
Ежен розпечатав листа і прочитав:
“Вельмишановний пане!
– Мій батько сказав мені, що ви любите італійську музику. Я була б щаслива, якби ви зробили мені приємність і зайняли місце в моїй ложі. В суботу співатимуть Фодор і Пеллегріні, – певна, що ви не відмовитесь. Пан де Нусінген разом зі мною просить вас пообідати з нами запросто. Ваша згода зробить, приємність баронові, звільнивши його від подружнього обов’язку супроводити мене в оперу. Не відповідайте мені, а приходьте. Прийміть мої найсердечніші побажання.
Д. де Н.”
– Дайте я погляну на нього, – сказав старий Еженові, коли той прочитав листа. – Ви підете, правда? – спитав він, понюхавши папір. – Як чудово пахне! Її ж пальчики торкались до нього.
“Жінка так просто не вішається на шию чоловікові, – подумав Растіньяк. – Вона хоче скористатися мною, щоб повернути де Марсе. Тільки з розпачу наважуються на такий крок”.
– Ну, чого ж тут роздумувати? – сказав батько Горіо.
Ежен не уявляв собі, яка манія гонору пойняла тоді багатьох жінок; він не знав, що банкірова дружина готова була на будь-які жертви, аби прокласти собі шлях до Сен-Жерменського передмістя. В цей час була мода на жінок, яких приймали у товаристві Сен-Жерменського передмістя, у так званих статс-дам Малого двору, де перші місця посідали пані де Босеан, її приятелька – герцогиня де Ланже – та герцогиня де Мофріньєз. Тільки Растіньяк не знав, як шалено прагнули дами з Шоссе д’Антен проникнути у вище коло, де сяяли такі сузір’я жінок.
Але недовіра Ежена добре йому прислужилася, надавши йому байдужості й нудної переваги – тільки ставити умови, замість того щоб приймати їх від інших.
– Так, я піду, – відповів він батькові Горіо.
Отже, тепер його вела до пані де Нусінген тільки цікавість; якби Дельфіна виявила до нього зневагу, його, мабуть, охопила б пристрасть. Проте він нетерпляче ждав завтрашнього дня години свого візиту. Для юнака в його першій інтризі таїться стільки ж чарів, скільки і в першому коханні. Певність успіху породжує багато солодких хвилювань, у яких чоловіки не признаються, а деяким жінкам ці хвилювання додають знадливості. Бажання запалюються не тільки труднощами, але і легкістю перемоги. Усі людські пристрасті, безперечно, виникають чи тримаються на цих двох засадах, які поділяють царство кохання на дві різні сфери. Можливо, такий поділ випливає із складного питання темпераментів, які, хоч би що там казали, відіграють у людському суспільстві головну роль. Якщо меланхоліки потребують збудливої дози кокетства, то люди нервові чи сангвініки можуть утекти з поля бою, наразившись на занадто суворий опір. Інакше кажучи, елегія походить від лімфи, а дифірамб – від жовчі.
– Переодягаючись, Ежен смакував усі ці дрібні радощі, про які юнаки не наважуються говорити, боячись насмішок, проте вони приємно лоскочуть їхнє самолюбство. Зачісуючи волосся, він думав, що погляд вродливої жінки спинятиметься крадькома на його темних кучерях. Наче дівчина, що збирається на бал, він крутився перед дзеркалом, розправляючи фрак, милувався своїм струнким станом. “Безперечно, бувають гірші фігури”, – думав він. Потім Ежен зійшов униз, саме тоді, коли всі пансіонери вже посідали до столу, і весело витримав цілу зливу недотепних жартів щодо свого елегантного костюма. Поява ошатно вбраного завсідника в сімейному пансіоні викликає величезне здивування, – це характерна риса тамтешніх звичаїв. Досить там надіти нове вбрання, і кожен щось та скаже на це.
Б’яншон зацмокав, немов підганяючи коня.
– Справжній тобі герцог і пер, – сказала пані Воке.
– Ви йдете завойовувати? – зауважила мадмуазель Мішоно.
– Кукуріку! – вигукнув художник.
– Передайте привіт вашій шановній дружині, – сказав службовець музею.
– А хіба в пана де Растіньяка є дружина? – спитав Пуаре.
– Чудо, а не дружина: у воді не тоне, пофарбування гарантоване, ціна від двадцяти п’яти до сорока, картатий малюнок за останньою модою, добре миється, чудово носиться, напівшерстяна-напівбавовняна, лікує від зубного болю та інших хвороб. Схвалено Королівською медичною академією. Найкращий засіб для дітей. Ще краще діє проти головного болю, нетравлення та інших хвороб шлунка, очей і вух! – прокричав Вотрен скоромовкою і комічним тоном ярмаркового шарлатана. – “Та скільки ж за це чудо? – спитаєте ви мене, панове. – Два су?” Ні. Даром. Це залишки від поставок Великому Моголу, якими зацікавились усі європейські володарі, в тому числі великий герцог Баденський! Вхід просто! По дорозі зайдіть до каси! Гей, музико, шквар! Бум-тра-ля-ля, тра-ля-ля, бум-бум! Гей, кларнете, не збивайся, – гукав він хрипким голосом. – Я тобі дам по пальцях.
– Боже мій, який приємний чоловік, – сказала пані Воке, звертаючись до пані Кутюр. – З ним ніколи не буває нудно.
Серед жартів і реготу, які зчинилися після цієї комічної промови, Ежен перехопив крадькома кинутий погляд мадмуазель Тайфер, що схилилась до пані Кутюр і щось їй нашіптувала на вухо.
– Кабріолет подано, – сповістила Сільвія.
– Де ж це він обідає? – спитав Б’яншон.
– У баронеси де Нусінген, дочки пана Горіо, – пояснив студент.
Усі глянули на колишнього вермішельника, що заздрісно дивився на Ежена.
На вулиці Сен-Лазар Растіньяк під’їхав до будинку звичайного стилю, з тонкими колонами й простенькими портиками – до одного з тих будинків, що їх у Парижі звуть “дуже милі”; це був типовий будинок банкіра, з пишними прикрасами, з алебастровою ліпниною та мармуровими мозаїчними площадками сходів. Пані де Нусінген прийняла його в маленькій вітальні, що своїм італійським малюванням і меблями нагадувала стиль кафе. Баронеса була сумна. Вона силкувалася приховати свій настрій, і це зворушило Ежена тим більше, що в її зусиллях не було нічого штучного. Він сподівався потішити жінку своїми відвідинами, а вона була в розпачі. Таке розчарування вразило його самолюбство. Пожартувавши з її заклопотаності, Ежен попросив уже серйозно:
– Я маю дуже мало прав на ваше довір’я, пані, але я покладаюсь на вашу щирість: якщо я вам заважаю, скажіть мені про це відверто.
– Побудьте зі мною, – сказала вона. – Якщо ви підете, я зостануся сама. Пан де Нусінген не обідає вдома, а мені б не хотілося бути самій, мені треба розважитись.
– Та що з вами?
– Вам я про це сказала б тільки останньому, – скрикнула вона.
– Мені хочеться знати. Очевидно, я теж причетний до вашої таємниці.
– Може, й так. Та ні, це сімейні незлагоди, які мають бути поховані в глибині мого серця. Хіба я вам не казала позавчора, що я дуже нещаслива. Золоті ланцюги – найважчі.
Коли жінка каже юнакові, що вона нещаслива, а юнак розумний, гарно вбраний і має в кишені півтори тисячі франків, то він мусить подумати саме те, що спало на думку Еженові, і поводитиметься як фат.
– Чого ж вам ще може хотітися? – спитав він. – Ви вродливі, молоді, вас кохають, ви багаті.
– Не будемо говорити про мене, – сказала вона, похмуро похитавши головою. – Ми пообідаємо вдвох, потім поїдемо слухати найпрекраснішу музику. Як вам подобається мій туалет? – спитала вона, підводячись і показуючи свою білу кашемірову сукню з перським візерунком, надзвичайно розкішну й вишукану.
– Я хотів би, щоб ви були для мене всім, – сказав Ежен. – Ви чарівні.
– Це було б невеселе надбання, – мовила вона з гіркою посмішкою. – Ніщо тут не свідчить про горе, а проте, всупереч зовнішньому гараздові, я в розпачі. Через ці прикрощі я не можу спати і скоро споганію.
– О, це неможливо! – запротестував студент. – Але дозвольте запитати, що то за страждання, яких не може вгамувати навіть віддана любов?
– Ах, коли б я розповіла вам про них, ви покинули б мене! Ваша любов до мене – звичайна галантність, властива чоловікам. Але якби ви мене покохали щиро, то самі впали б у страшний розпач. Бачите, я повинна мовчати. Благаю вас, поговорімо про щось інше. Ходімо, я покажу вам свої покої.
– Ні, посидьмо тут, – відповів Ежен, сідаючи поруч з пані де Нусінген на козетку біля каміна і впевнено взявши її руку.
Вона не протестувала; навіть сама рвучко стиснула руку юнакові, що свідчило про глибоке душевне хвилювання.
– Слухайте, – сказав їй Растіньяк, – коли у вас є якісь неприємності, то ви повинні довіритись мені. Я доведу вам, що кохаю вас заради вас самих. Або ви розкажете мені про своє горе, щоб я міг розвіяти його, хоч би для цього довелося вбити півдесятка чоловіків, – або я піду і більше не повернусь.
– Ну, добре! – скрикнула вона, ляснувши себе по лобі, немов якась одчайдушна думка набігла їй раптом у голову. – Я зараз же вас випробую. – “Так, – подумала вона, – іншої ради немає”. І подзвонила.
– Чи баронову карету запряжено? – спитала вона в камердинера.
– Так, пані.
– Я поїду в ній. Баронові подасте мою. Обід о сьомій годині. Ну, їдьмо, – наказала вона Еженові.
Студентові здалося, що все це сон: він їде в кареті самого пана де Нусінгена поруч із цією жінкою.
– В Пале-Рояль, до Французького театру, – наказала вона кучерові.
Дорогою, видимо хвилюючись, вона відмовлялась відповідати на всі запитання Ежена, і він уже не знав, що й думати про цей мовчазний, упертий, глухий опір.
“Одна мить – і я втратив її”, – подумав Растіньяк.
Карета спинилась, баронеса поглядом перервала потік його нерозважливих слів, коли він зайшов надто далеко.
– Ви справді мене любите? – спитала вона.
– Так, – відповів він, приховуючи дедалі більше занепокоєння.
– Ви не будете думати про мене погано, хоч би що я від вас зажадала?
– Ні.
– Ви згодні коритися мені?
– Сліпо!
– Бували ви коли-небудь у гральному домі? – спитала вона тремтячим голосом.
– Ніколи.
– О, я можу полегшено зітхнути! Вам пощастить. Ось мій гаманець, – сказала вона. – Візьміть! Тут сто франків – це все, що має така щаслива жінка, як я. Підіть у якийсь гральний дім, – я не знаю, де вони, але певна, що вони є в Пале-Роялі. Поставте сто франків у рулетку й програйте все або принесіть мені шість тисяч франків. Коли ви повернетесь, я розповім вам про своє лихо.
– Побий мене грім, коли я щось розумію, але я зроблю так, як ви звеліли, – відповів Ежен, радісно подумавши: “Вона компрометує себе з моєю участю і тепер ні в чому не зможе мені відмовити”.
Ежен бере гарненький гаманець і, розпитавши у торговця одягом, де міститься найближчий гральний дім, біжить до дев’ятого під’їзду. Він вибігає нагору, віддає капелюха швейцарові, увіходить і питає, де рулетка. Повз здивованих постійних відвідувачів слуга веде його до довгого стола. Ежен, оточений глядачами, запитує, не соромлячись, куди і як ставити.
– Якщо ви поставите луїдор на один із цих тридцяти шести номерів і він виграє, то одержите тридцять шість луїдорів, – каже йому якийсь поважний, сивоголовий чоловік.
Ежен кидає всі сто франків на двадцять один – число своїх літ. Він не встигає отямитись, як лунає вигук здивування. Він виграв, сам не розуміючи як.
– Забирайте ж ваші гроші, – каже йому сивоголовий чоловік. – Двічі підряд виграти таким способом не можна.
Ежен бере лопаточку, яку йому подає старий, згрібає три тисячі шістсот франків і, знов-таки нічого не тямлячи в грі, ставить їх на червоне. Бачачи, що він ще грає всі дивляться на нього із заздрістю. Колесо крутиться, він знов виграє, і банківник кидає йому ще три тисячі шістсот франків.
– У вас сім тисяч двісті франків, – сказав йому на вухо старий. – Послухайте мене, йдіть звідси, бо червоне виходило вже вісім разів. Якщо ви людина милосердна, віддячте за цю добру пораду, згляньтесь на злиденне становище колишнього наполеонівського префекта.
Растіньяк, розгублений, дозволяє сивому чоловікові взяти десять луїдорів і йде вниз з сімома тисячами франків, так і не зрозумівши суті гри, але приголомшений своїм щастям.
– Ось візьміть! Куди ж ви тепер мене повезете? – спитав він, віддавши пані де Нусінген сім тисяч франків, коли дверцята карети зачинилися.
Дельфіна несамовито стиснула його в обіймах і поцілувала міцно, але без пристрасті. Сльози радості рясно текли по її щоках.
– Ви врятували мене. Я вам усе розповім, друже мій. Ви будете моїм другом, правда ж? Вам здається, що я багата, живу в розкошах, у мене є все чи майже все. То знайте ж, що пан де Нусінген не дає мені на руки жодного су: він сам сплачує всі витрати на утримання дому, на мій виїзд, на мої ложі, дає мізерну суму на мої туалети, навмисно доводячи мене до потайних злиднів. Я занадто горда, щоб просити в нього. Та хіба не була б я останньою тварюкою, якби платила за його гроші тою ціною, якої він від мене жадає? Як це я, мавши сімсот тисяч франків, дозволила так себе обібрати? З гордощів, з обурення! Ми ж такі юні, такі наївні, коли вступаємо в подружнє життя! Щоб випросити грошей у чоловіка, досить було одного мого слова, але я не могла його вимовити, не зважувалась навіть натякнути на гроші. Я витрачала свої заощадження і те, що мені давав мій бідолашний батько; потім почала позичати. Шлюб для мене – найжахливіше розчарування; я не можу говорити з вами про це. Досить сказати, що я викинулася б у вікно, якби була змушена жити з Нусінгеном інакше, ніж в окремих покоях. А коли довелося признатись йому, що я маю звичайні для молодої жінки борги, бо купувала коштовності, різні дрібнички (мій бідний батько привчив нас ні в чому собі не відмовляти), то відчувала пекельні муки; але зрештою набралася сміливості й сказала йому про свої борги. Хіба не було в мене власного статку? Нусінген розгнівався, сказав, що я його розоряю, наговорив мені всякої гидоти. Я готова була крізь землю провалитись. Він усе-таки заплатив, бо забрав мій посаг, але відтоді призначив мені для особистих витрат певну суму на місяць. Я примирилася з цим, щоб зберегти свій душевний спокій. Потім я схотіла потішити самолюбство одного чоловіка, якого ви знаєте, – сказала вона. – Хоч він зрадив мене, погано було б з мого боку не віддати належного благородству його вдачі. Але він усе-таки недостойно покинув мене. Якщо чоловік відсипав купу золота жінці в скрутну для неї хвилину, він не має права кидати таку жінку; він мусить любити її вічно! Вам двадцять один рік, у вас іще хороша душа, ви молодий, чистий і, звісно, спитаєте мене, як це жінка може брати гроші у чоловіка? Боже ж мій! Хіба не природно ділитись усім з людиною, якій ми завдячуємо щастя? Коли віддаєш усе, хіба можна бентежитися через якусь частку цього всього? Гроші починають щось важити тільки з тієї миті, коли почуття зникло. Хіба закохані не поєднують свою долю на все життя? Яка жінка може передбачити розлуку, коли вірить у те, що її щиро кохають? Адже ви нам присягаєтесь у вічному коханні, то хіба ж можливі при цьому свої, особливі, інші інтереси? Ви не уявляєте собі, що я вистраждала сьогодні, коли Нусінген категорично відмовився дати мені шість тисяч франків, а сам щомісяця дає стільки ж своїй коханці, оперній танцівниці. Я хотіла вкоротити собі віку. Найбожевільніші думки западали мені в голову. Були такі хвилини, коли я заздрила долі служниці, моєї покоївки. Звернутися до батька? Безглуздо. Ми з Анастазі зовсім пограбували його: мій бідолашний тато продав би себе, якби за нього дали шість тисяч франків. Я б його тільки довела до відчаю. Ви врятували мене від ганьби й смерті. Я була в нестямі від горя. Ах, пане, я повинна була пояснити вам це: адже я нерозважливо й необачно поводилася з вами. Коли ви пішли і зникли з очей, я хотіла втекти… Куди? І сама не знаю. Таке життя більшості паризьких жінок: зовні – розкоші, а в душі – жорстокі турботи. Я знаю страдниць ще нещасніших за мене. Є такі, що змушені просити своїх постачальників подавати їм фальшиві рахунки. Іншим доводиться обкрадати своїх чоловіків, запевняючи їх, що кашемір, який коштує сто луїдорів, куплено за п’ятсот франків або, навпаки, – що кашемір по п’ятсот франків коштує сто луїдорів. Є й такі бідолахи, що морять голодом дітей, щоб купити собі нову сукню. Я не заплямувала себе таким гидким обманом. Тепер моїм мукам кінець! Хай інші продають себе чоловікам, щоб верховодити ними, я цього не хочу. Я могла б зробити так, що Нусінген засипав би мене золотом, але волію плакати на грудях у чоловіка, якого я поважаю. Ах, сьогодні ввечері де Марсе не матиме права дивитись на мене, як на жінку, котру він купив!
Вона затулила обличчя руками, щоб Ежен не бачив її сліз. Але він одвів її руки, щоб милуватися на неї – така вона була прекрасна.
– Домішувати гроші до почуття, – яких жах! Ні, ви не зможете мене любити! – сказала вона.
Це поєднання прекрасних почуттів, що звеличують жінку, і вад, прищеплених сучасним суспільним ладом, приголомшило Ежена; він говорив Дельфіні ніжні слова розради, милуючись красунею, такою простодушно необережною в своїх гірких зізнаннях.
– Обіцяйте, що ви не скористаєтеся з моєї щирості, як зброєю проти мене, – сказала вона.
– О пані, я нездатний на це, – відповів Ежен.
Вона взяла його руку і поклала собі на серце в чарівному пориві вдячності.
– Завдяки вам я знов стала вільною й веселою. Я жила досі, мов у залізних лабетах. Тепер я житиму просто, нічого не витрачатиму на себе. Я ж вам подобатимусь така, як я є, правда, друже мій? Лишіть це в себе, – сказала вона, взявши собі тільки шість банкнотів. – Правду кажучи, я вам винна три тисячі, бо вважаю, що ми грали пополам.
Ежен відмовлявся, як соромлива дівчина. Але баронеса наполягала:
– Я вбачатиму в вас ворога, якщо ви не будете моїм співучасником.
Він узяв гроші і сказав:
– Це буде запасний капітал на випадок програшу.
– Ось чого я боялась! – вигукнула вона, збліднувши. – Коли хочете зберегти добрі стосунки зі мною, заприсягніться, що ніколи більше не гратимете. Боже милосердний! Щоб я вас зіпсувала? Я вмерла б із горя!
Вони приїхали до неї. Разюча суперечність між розкошами і злиднями приголомшила студента, і він немов знову почув зловісні слова Вотрена.
– Сідайте тут, – запросила баронеса, входячи у свою кімнату й показуючи на козетку біля каміну. – Я маю написати листа. Допоможіть мені порадою.
– Не пишіть, – сказав Ежен, – покладіть банкноти в конверт, зазначте адресу і пошліть з вашою покоївкою.
– Та ви ж просто чудо, а не юнак! – скрикнула баронеса. – От що значить добре виховання! Ви справжній Босеан, – додала вона, всміхаючись.
“Чарівна жінка”, – подумав Ежен, усе більше закохуючись. Він озирав кімнату, де на всьому лежала печать любострасної елегантності, немов у багатої куртизанки.
– Вам подобається тут? – спитала Дельфіна і подзвонила покоївці. – Терезо, віднесіть оце самі панові де Марсе і передайте йому в руки. Якщо його не буде вдома, принесіть листа назад.
Виходячи, Тереза кинула лукавий погляд на Ежена. Обід було подано. Растіньяк запропонував руку пані де Нусінген, і вони пройшли в чарівну їдальню, де він побачив стіл, сервірований так само розкішно, як і в його кузини.
– В дні нашого абонементу в Італійській опері ви будете завжди в нас обідати і проводжати мене.
– Але якщо це триватиме довго, я можу звикнути до такого солодкого життя, а я ж тільки бідний студент і мушу дбати про свою майбутню долю.
– Вона сама про себе подбає, – сказала Дельфіна, сміючись. – Бачите, як добре все влаштовується: я й не думала, що буду така щаслива.
Жінкам властиво доводити неможливе з допомогою можливого і заперечувати факти, посилаючись на передчуття.
Коли пані де Нусінген і Растіньяк входили в ложу, баронеса сяяла радістю та вдоволенням, і це робило її такою гарною, що ніхто не міг утриматися від пліток, готових завжди підтримати будь-яку вигадку і звинувати жінку в розпусті, користуючись із того, що вона не має змоги захистити себе. Той, хто знає Париж, не вірить нічому, про що говорять вголос; а про те, що там справді відбувається, всі мовчать. Ежен тримав руку баронеси в своїй руці, і вони розмовляли між собою без слів, тільки потиском рук, ніжним чи сильним, залежно від тих почуттів, які їм навіювала музика. Для них це був п’янкий вечір. Вони вийшли разом, і пані де Нусінген довезла Ежена до Нового мосту; всю дорогу він марно благав у неї хоч одного такого палкого поцілунку, яким вона винагородила його коло Пале-Роялю. Ежен дорікав їй за цю непослідовність.
– То була вдячність за несподіваний вияв відданості, – відповіла вона. – Тепер це означало б щось пообіцяти.
– А ви не хочете мені нічого пообіцяти, невдячна!
Він розсердився. Примхливим рухом, що так захоплює коханців, вона простягла йому руку для поцілунку; та Ежен узяв її удавано неохоче, і це зачарувало баронесу.
– До понеділка, на балу, – промовила вона.
Ідучи додому при місячному світлі, Ежен снував серйозні думи. Він був і щасливий і невдоволений. Щасливий з любовної пригоди, що сповняла його надією оволодіти незабаром однією з найвродливіших і найелегантніших парижанок – метою його бажань; невдоволений через те, що зазнали краху його плани розбагатіти. Тепер він відчув справжній смисл тих непевних думок, які роїлися в його голові позавчора. Невдача завжди виявляє перед нами силу наших бажань. Що глибше Ежен поринав у паризьке життя, то менше йому хотілося лишатися незнаним і бідним. Він бгав у кишені тисячофранковий банкнот, вигадуючи безліч хитромудрих доказів того, що має право його привласнити. Нарешті він дістався на вулицю Святої Женев’єви; зійшовши сходами нагору, він помітив світло. Батько Горіо залишив свої двері відчинені і не гасив свічки, щоб студент “не забув зайти до нього й погомоніти про дочку”, як він казав. Ежен не приховав нічого.
– Що! – скрикнув батько Горіо, охоплений ревнивим відчаєм. – Вони думають, що я вже зовсім зубожів? Але в мене ще є тисяча триста ліврів ренти! Боже мій! Чого ж ця бідолашна дитина не прийшла до мене? Я б продав свої папери, і ми все сплатили б з цього капіталу, а на решту грошей я б купив собі довічну ренту. Чому ви, любий мій сусіде, не розповіли мені про її скруту? Як ви наважились грати й ризикувати її жалюгідними ста франками? Просто серце розривається! А які зяті! О, якби я тільки міг, я задушив би їх! Боже милий! Плакати через це! Вона справді плакала?
– Уткнувшись у мій жилет, – сказав Ежен.
– О, дайте мені його, – попросив старий Горіо. – На ньому сльози моєї дочки, моєї любої Дельфіни; а в дитинстві вона ніколи не плакала. Не носіть його, подаруйте мені, я куплю вам інший. За шлюбним контрактом вона має право користуватися своїм статком. Ах, я завтра ж піду до адвоката Дервіля. Я зажадаю, щоб її гроші було покладено в банк. Я знаю закони, я старий вовк і ще покажу свої зуби.
– Ось, візьміть, батьку, тисячу франків, які вона дала мені з нашого виграшу. Бережіть їх для неї в моєму жилеті.
Горіо глянув на Ежена, взяв його руку і зронив на неї сльозу.
– Вам пощастить у житті, – сказав старий. – Повірте, Бог справедливий. Я знаю, що таке чесність, і можу вас запевнити: таких людей, як ви, небагато. Будьте ж і ви моєю любою дитиною! Ну, йдіть, лягайте спати. Ви можете спати, поки ще не стали батьком. Вона плакала! А я? Я спокійнісінько їв, як тварина, в той час, коли вона страждала! І це я, що продав би отця, і сина і святого духа, аби тільки в жодної з моїх дочок не впала і сльозинка.
“Далебі, – сказав собі Ежен, лягаючи спати, – я, мабуть, залишуся чесною людиною на все життя. Приємно йти за велінням своєї совісті”.
Можливо, тільки ті, хто вірить у Бога, творять добро не напоказ, а Ежен вірив у Бога.
Другого дня, у годину, призначену для балу, Растіньяк зайшов до пані де Босеан, і вона повезла його до герцогині де Карільяно. Дружина маршала прийняла його дуже ласкаво; тут він зустрів і пані де Нусінген. Дельфіна вичепурилася так, щоб сподобатись усім і особливо Еженові; вона нетерпляче ждала його погляду, марно силкуючись приховати своє нетерпіння. Для чоловіка, що вміє вгадувати хвилювання жінки, такі хвилини сповнені чару: кому не приємно томити очікуванням похвали й кокетливо ховати свою радість під машкарою байдужості, викликати занепокоєння, шукаючи в ньому доказів любові, і, натішившись чужими побоюваннями, потім розвіяти їх усмішкою? На цьому балу студент раптом збагнув усі переваги теперішнього свого становища: ставши визнаним кузеном пані де Босеан, він посів відповідне місце у світі. Вже приписувана йому перемога над баронесою де Нусінген настільки вирізняла Растіньяка, що всі юнаки заздрісно поглядали на нього; помітивши це, він уперше відчув утіху марнославства. Походжаючи по залах, повз гуртки гостей, він чув, як його називають щасливцем. Жінки одностайно віщували йому успіх. Боячись утратити Ежена, Дельфіна обіцяла йому ввечері не відмовити в поцілунку, проти якого так повставала позавчора. На балу Растіньяк дістав запрошення бувати в кількох домах. Кузина познайомила його з деякими дамами, що претендували на вишуканість; їхні салони вважалися дуже приємними. Ежен побачив, що його допущено у вищий світ, у добірне паризьке товариство. Цей вечір був сповнений для нього принадності блискучого дебюту, і Растіньяк згадував про нього, мабуть, навіть у старості, як дівчина згадує перший бал, де вона здобула свої перші перемоги.
Другого дня, коли за сніданком Ежен у присутності пансіонерів розповідав про свої успіхи батькові Горіо, Вотрен увесь час посміхався диявольською посмішкою.
– І ви гадаєте, – вигукнув цей невблаганний логік, – що світський молодик може жити на вулиці Святої Женев’єви, у “Домі Воке”? Звісно, це пансіон поважаний з усіх поглядів, та все-таки аж ніяк не фешенебельний. Дім цей заможний, має багато принад, він пишається тим, що дає тимчасовий притулок одному з Растіньяків, але все-таки він міститься на вулиці Святої Женев’єви і не знає розкошів, бо це справжня патріархалорама. Мій юний друже, – вів далі Вотрен насмішкувато-зверхнім тоном, – якщо ви хочете грати в Парижі роль, вам треба утримувати трьох коней, тильбюрі для ранкових виїздів, карету для вечірніх, тобто витрачати дев’ять тисяч франків тільки на екіпажі. Ви були б негідні своєї долі, якби не витрачали бодай трьох тисяч франків у кравця, шестисот – у парфюмера, по сто екю в шевця та капелюшника. Праля коштуватиме вам тисячу франків. Світські молоді люди мають особливо дбати про свою білизну. Адже саме її доводиться їм найчастіше показувати. Кохання і церква потребують гарних покривал на своїх вівтарях. Як бачите, набралося чотирнадцять тисяч. Не кажу вже про витрати на гру, на заклади й на подарунки; та ще у вас має бути не менше як дві тисячі кишенькових грошей. Я жив таким життям і знаю, скільки воно коштує. Додайте до цих найпотрібніших витрат іще триста луїдорів на харчі і тисячу франків на конуру. Бачите, любий хлопчику, отак і набіжить за рік тисяч двадцять п’ять, бо інакше ми спіткнемося на слизькому і не бачити нам ні майбутнього, ні успіхів, ні коханок! Я ще забув про лакея та грума! Не Крістоф же носитиме ваші любовні цидулки! Та й хіба ви писатимете їх на такому папері, на якому пишете тепер? Це ж було б просто самогубство, та й годі. Повірте мені, старому й бувалому, – промовив він густим басом. – Або живіть, мов той засланець, на своєму доброчесному горищі й заручіться з каторжною працею, або ж ступіть на інший шлях.
І Вотрен, примруживши око, скоса поглянув на Вікторину Тайфер, наче підкреслюючи й підсумовуючи всі спокуси, якими він намагався розбестити студента.
– Вже багато днів життя Растіньяка було суцільним святом. Майже щодня він обідав у пані де Нусінген і виїжджав із нею в світ. Додому повертався о третій-четвертій годині ранку, прокидався опівдні і, закінчивши свій туалет, їхав, коли стояла гарна година, з Дельфіною на прогулянку в Булонський ліс; так він гайнував свій час, не знаючи йому ціни, але всю науку, всі зваби розкішного життя він вбирав у себе з такою палкою жадобою, з якою чашечка жіночої квітки на фініковій пальмі, палаючи нетерпінням, чекає на шлюбний пилок, щоб запліднитись. Растіньяк грав на великі гроші, багато вигравав і програвав і, нарешті, призвичаївся до безтурботного життя паризької молоді. З перших своїх виграшів він повернув матері й сестрам борг – півтори тисячі франків, додавши до цього гарненькі подарунки. Хоч він і заявив пані Воке про своє бажання покинути пансіон, але до останніх днів січня ще жив там, не знаючи, як звідти вибратися. Майже всі юнаки коряться законові, здавалося б, зовсім незрозумілому, а тим часом його можна пояснити їхньою молодістю, що здатна шалено віддаватися розвагам. Багаті вони чи бідні – в них однаково ніколи нема грошей на найперші життєві потреби, зате на примхи завжди знаходяться. Щедрі на все, що можна дістати в кредит, вони скупі, коли треба платити готівкою; немов бажаючи винагородити себе за те, чого не мають, вони розтринькують усе, що їм приступне. Так, наприклад, – щоб пояснити це детальніше, – студент дбайливіше береже капелюха, ніж одяг. Величезний бариш дозволяє кравцеві надавати клієнтові кредит, а мізерна ціна на капелюх перетворює торговця капелюхами в найневблаганнішого з усіх людей, з якими студентові доводиться вступати в переговори. Якщо юнак, сидячи на балконі в театрі, приваблює лорнети молодих жінок своїм запаморочливим жилетом, то це ще не означає, що на ньому є й шкарпетки, бо панчішник теж належить до породи довгоносиків, які підточують гаманець. Так жив і Растіньяк. Гаманець його, завжди порожній для пані Воке і повен для задоволення марнославних потреб, зазнавав фантастичних припливів та відпливів, які зовсім не відповідали термінам найневідкладніших оплат. Чи ж не треба було, перш ніж покинути отой гидкий, смердючий пансіон, що постійно ображав його великосвітський смак, розрахуватися з господинею і купити меблі для квартири, яка личила б денді? А саме це виявилося неможливим. Аби забезпечити себе грішми для гри, Растіньякові ставало тями купувати в ювеліра годинники, золоті ланцюжки, платячи за них із виграшів, щоб у скрутну хвилину віднести їх до ломбарду, цього похмурого й мовчазного друга молоді; проте коли йшлося про плату за їжу та квартиру чи про купівлю найпотрібніших речей для світського життя, його винахідливість і тяма кудись зникали. Він не мав ніякого бажання робити борги, щоб розрахуватись за вже задоволені буденні потреби. Як і більшість тих, хто жив за принципом “якось воно буде”, він до останньої хвилини зволікав сплату боргів, священних в очах міщан; так чинив Мірабо, що платив навіть за хліб тільки тоді, коли весь борг поставав перед ним у формі загрозливого векселя. Настав час, коли Растіньяк програвся і заліз у борги. Студент почав розуміти, що не може існувати далі без якихось певних джерел прибутку. Проте, стогнучи під дошкульними ударами свого незабезпеченого становища, він почував, що неспроможний зректися всіх утіх і житиме так далі, хоч би там що. Щасливі випадки, на яких він будував свої плани розбагатіти, виявилися примарами, а реальні перешкоди зростали. Довідавшись про сімейні таємниці подружжя Нусінгенів, Ежен побачив, що використати кохання як засіб збагачення можна тільки тоді, коли забудеш усякий сором і зречешся шляхетних ідей, які могли б виправдати гріхи юності. Він приліпився до цього життя, зовні блискучого, але отруєного докорами сумління, життя, в якому за хвилинні втіхи треба було дорого платити ненастанними тривогами; він загруз у багні, як той “Неуважний” Лабрюйєра, ща влаштував собі ложе у канаві, але так само, як “Неуважний”, він поки що забруднив тільки одежу.
– Ну що? Вже доконали мандарина? – якось запитав Ежена Б’яншон, встаючи з-за столу.
– Ще ні, – відповів той, – але він уже харчить.
Студент-медик подумав, що це жарт, проте Ежен не жартував. Обідаючи вперше після тривалої відсутності за столом пансіону, він їв мовчки й про щось думав. Після десерту, замість того щоб піти, Ежен сидів у їдальні біля мадмуазель Тайфер, час від часу кидаючи на неї виразні погляди. Кілька пансіонерів теж сиділи ще за столом і ласували горіхами, інші походжали, продовжуючи почату розмову. Звичайно, пообідавши, кожен ішов з їдальні коли заманеться, залежно від того, наскільки цікава була для нього розмова, або від більшої чи меншої нестравності шлунку. Взимку їдальня рідко коли порожніла раніше восьмої години; і тоді чотири жінки лишалися самі й винагороджували себе за мовчанку, до якої їх змушувала присутність чоловіків. Того вечора Вотрен спочатку нібито збирався йти, проте вражений заклопотаністю Ежена, залишився в їдальні, щоправда, сів у куточку так, щоб Ежен його не бачив і думав, що він вийшов. Потім Вотрен пішов із їдальні разом з останніми пансіонерами, але навмисне затримався в суміжній вітальні. Він усе прочитав у душі студента й чекав рішучого моменту.
– Справді, Растіньяк попав у скруту, якої, мабуть, зазнавало багато юнаків. Чи то з кохання, чи з кокетства пані де Нусінген примусила Растіньяка пережити всі муки справжньої пристрасті, вдаючись для цього до всіх засобів паризької жіночої дипломатії. Скомпрометувавши себе в очах світу, щоб утримати біля себе кузена пані де Босеан, Дельфіна ще не наважувалась, проте, надати йому тих прав, якими він, на думку світу, вже користувався. Цілий місяць вона так розпалювала в Растіньяка жагу, що зрештою зачепила і його серце. Якщо в перші дні їхнього знайомства студент вважав себе за господаря становища, то згодом пані де Нусінген взяла над ним гору завдяки вмінню збуджувати в Ежена всі добрі і всі лихі почуття тих двох чи трьох чоловіків, які водночас живуть у молодому парижанинові. Чи навмисне вона це робила? Ні, жінки завжди правдиві у своєму найбільшому лукавстві, бо вони діють під впливом якогось природного почуття. Можливо, Дельфіна, давши цьому юнакові владу над собою і виявивши до нього занадто велику прихильність, тепер керувалася почуттям гідності, яке змушувало її або зректися своїх обіцянок, або відкласти на деякий час їх здійснення. Це так природно для парижанки – вагатися навіть у полоні пристрасті й відкладати хвилину свого падіння, випробовуючи серце чоловіка, якому вона віддає своє майбутнє. Надії пані де Нусінген вже одного разу було ошукано: молодий егоїст заплатив їй за відданість зрадою. Дельфіна мала підстави бути недовірливою. Можливо, вона помітила в поведінці Ежена, котрого раптовий успіх зробив фатом, якусь неповагу до неї, спричинену незвичністю їхніх стосунків. Вона довго принижувалась перед тим, хто її покинув, і тепер, мабуть, прагнула піднестися в очах такого юного залицяльника й викликати в нього повагу до себе. Їй не хотілося, щоб Ежен вважав її за легкоприступну жінку саме тому, що він знав про її зв’язок з де Марсе. Нарешті, позбувшись молодого розпусника, цього справжнього страховища, його принизливого любострастя, вона відчувала величезну насолоду, опинившись у квітучих садах кохання, і їй приємно було милуватися ними, подовгу прислухатись до трепетного шелесту і віддаватися пестощам чистого вітерця. Справжнє кохання надолужувало за порочне. Це безглуздя повторюватиметься, на жаль, доти, поки чоловіки не зрозуміють, скільки квітів вони мнуть у душі молодої жінки першим обманом. З тих чи інших причин Дельфіна гралася Растіньяком, втішаючись цією грою, бо була впевнена в його коханні й своїй владі припинити муки закоханого, коли того побажає її жіноча величність. З поваги до себе Ежен не хотів допустити, щоб його перший бій закінчився поразкою, і вперто переслідував здобич, як мисливець, що хоче неодмінно підстрелити куріпку в день святого Губерта. Тривога, вражене самолюбство, розпач – удаваний чи справжній – дедалі більше прив’язував його до цієї жінки. Весь Париж вважав його за коханця пані де Нусінген, а він досяг не більше, ніж у перший день їхньої зустрічі. Він іще не знав, що іноді в кокетуванні жінки куди більше радощів, ніж насолоди в її коханні, і його охоплювала безглузда лють. Та пора, коли жінка чинить опір коханню, дала свої перші плоди: вони були зелені, кислуваті й чудові на смак, зате й коштували дорого. Часом, не маючи жодного су, не бачачи перед собою майбутнього, Ежен подумував, усупереч голосу сумління, про можливість збагатитися тим способом, про який казав йому Вотрен, – одружитися з мадмуазель Тайфер. Настав момент, коли скрута стала така відчутна, що Ежен майже мимоволі став піддаватися спокусі страшного сфінкса, очі якого часто його заворожували.
– Коли Пуаре і мадмуазель Мішоно пішли нагору, Растіньяк, гадаючи, що лишився тільки в товаристві пані Воке й пані Кутюр, яка плела вовняні нарукавники, дрімаючи біля каміна, – так ніжно глянув на мадмуазель Тайфер, аж та опустила очі.
– У вас якісь неприємності, пане де Растіньяк? – спитала Вікторина, хвилинку помовчавши.
– У кого їх нема! – відповів Ежен. – Якби ми, хлопці, були впевнені у щирості жіночого кохання, здатного віддячити за жертви, які ми завжди готові принести, то ніколи, мабуть, не знали б горя.
Мадмуазель Тайфер відповіла йому поглядом, який не залишав сумніву в її почуттях.
– Еге ж, – вів далі Растіньяк, – сьогодні вам здається, що ви не сумніваєтесь у своєму серці, але чи певні ви, що ніколи не змінитесь?
Усмішка заграла на устах бідної дівчини, немов яскравий промінь прорвався з душі, і так осяяла її обличчя, що Ежена злякав викликаний ним спалах почуття.
– А якби взавтра ви стали щасливою та багатою, якби вам з неба впало величезне багатство, то ви все ж таки любили б бідного юнака, що сподобався вам у дні вашого убозтва?
Вона мило кивнула голівкою.
– Дуже нещасного юнака?
Вона знов кивнула.
– Що за дурниці ви верзете? – гукнула пані Воке.
– Не заважайте, – відповів Ежен, – у нас свої справи.
– Виходить, тут ідеться про заручини кавалера Ежена де Растіньяка з мадмуазель Вікториною Тайфер? – сказав басом. Вотрен, раптом з’являючись у дверях їдальні.
– Ах, як ви злякали мене! – скрикнули разом пані Кутюр і пані Воке.
– Що ж, мій вибір непоганий, – сміючись, відповів Ежен, хоч Вотренів голос викликав у нього таке глибоке хвилювання, якого він іще ніколи не відчував.
– Облиште ці лихі жарти, панове, – сказала пані Кутюр. – Ходімо, доню, нагору.
Пані Воке пішла вслід за обома пансіонерками, щоб, перебувши з ними вечір, заощадити свічку й дрова. Ежен лишився віч-на-віч із Вотреном.
– Я був певен, що ви до цього прийдете, – сказав Вотрен, зберігаючи незворушний спокій. – Та слухайте: я людина делікатна, не менш за всяку іншу. Зараз не вирішуйте нічого, ви не в своїй тарілці. У вас борги. Я хочу, щоб вас привів до мене розум, а не пристрасть і розпач. Може, вам потрібні кілька тисяч. Ось, будь ласка.
Цей демон витяг із кишені гаманця, дістав звідти три банкноти по тисячі франків і покрутив ними перед очима студента. Ежен був у жахливій скруті. Він заборгував маркізові д’Ажуда і графові де Траю дві тисячі франків, які програв на слово честі. Їх у нього не було, і він не наважувався йти на вечір до пані де Ресто, де його чекали. Це був один із тих вечорів, коли сходяться запросто, їдять тістечка, п’ють чай, але можна програти шість тисяч франків у віст.
– Пане Вотрен, – мовив до нього Растіньяк, ледве стримуючи нервове тремтіння, – після того, що ви мені пропонували, вам повинно бути зрозуміло, що я не можу прийняти від вас ніяких послуг.
– Ну, звичайно, ви б засмутили мене, якби відповіли інакше, – мовив спокусник. – Ви – гарний юнак, делікатний, гордий, як лев, і лагідний, як дівча. Прекрасна здобич для диявола! Мені до вподоби юнаки з такими нахилами. Ще два-три міркування із сфери високої політики, і побачите світ таким, який він є. Розігруючи в ньому доброчесні сценки, людина високого лету задовольняє всі свої примхи під бурхливі оплески дурнів із партеру. Мине небагато днів, і ви – наш. Ах, якби ви схотіли бути моїм учнем, я допоміг би вам досягти всього! Не встигло б у вас зародитись якесь бажання, як його було б умить вдоволено, хоч би чого ви захотіли: почестей, грошей, жінок. З усіх плодів цивілізації ми приготували б для вас амброзію. Ви були б нашим пестунчиком, нашим Веніаміном, задля вас ми б із шкури пнулися. Всі перешкоди, що стоять на вашому шляху, було б зметено. Якщо ви не хочете брати в мене, то, виходить, вважаєте мене за негідника? А чи знаєте ви, що пан де Тюренн, – людина, котра дорожила честю не менше за вас, – облагоджував такі діла вкупі з розбійниками і не вбачав у цьому нічого ганебного. Ви не хочете щось завдячувати мені? Так? За цим діло не стане, – вів далі Вотрен, посміхнувшись. – Візьміть оцей клапоть паперу, – сказав він, витягши гербовий бланк, – і напишіть на ньому впоперек: “Отримав три тисячі п’ятсот франків, які повинен сплатити через один рік”. Поставте дату. Процент досить високий, щоб заспокоїти ваше сумління. Можете звати мене лихварем і не почувати до мене ніякої вдячності. Дозволяю вам від сьогодні зневажати мене, бо певен, що згодом ви мене полюбите. Ви знайдете в мені ті темні безодні, ті глибокі, зосереджені почуття, що їх дурні звуть вадами, але ніколи ви не помітите підлості або невдячності. Одне слово, я не пішак і не кінь, я тура, мій хлопче.
– Що ж ви за людина? – вигукнув Ежен. – Вас неначе створено для того, щоб мучити мене.
– Та ні, я просто добра людина, ладна забруднитися замість вас, аби тільки ви на все життя позбулися бруду. Ви питаєте себе, звідки така відданість? Добре, я вам колись це розкажу, але тихенько, на вушко. Спочатку я налякав вас, показавши механізм соціального ладу і двигун цієї машини. Але ваш перший переляк минеться, як страх новобранця на полі бою, і ви звикнете дивитися на людей як на солдатів, приречених до загибелі заради блага, тих, хто сам себе вінчає на царство. Часи дуже змінилися. Колись, бувало, казали якомусь сміливцеві: “Ось тобі сто золотих. Убий такого-то”, – і спокійно вечеряли, спровадивши на той світ людину ні за що. А нині я вам пропоную ціле багатство за один кивок головою, що вас нічим не компрометує, а ви ще вагаєтесь. Миршавий вік!
Ежен підписав вексель і одержав банкноти.
– Ну от. Тепер поговорімо поважно, – мовив Вотрен. – Я хочу через кілька місяців їхати в Америку вирощувати тютюн. На знак дружби я надсилатиму вам сигари. Якщо розбагатію, допоможу вам. Якщо в мене не буде дітей (це дуже ймовірно, бо мені не цікаво розсаджувати свої пагінці), – я відпишу вам своє майно. Хіба це не дружба? Але я вас люблю. В мене пристрасть жертвувати собою заради ближнього. Я так і робив. Річ у тім, хлопче, що я живу у вищій сфері, ніж решта людей. Я розглядаю вчинки як засоби і бачу тільки мету. Що для мене людина? Ось! – сказав він, клацнувши нігтем великого пальця об зуб. – Людина – або все, або ніщо. Якщо її звуть Пуаре, то вона менше за ніщо: вона пласка й смердюча, її можна роздушити, як блощицю. Але людина, схожа на вас, – бог: це вже не механізм, укритий шкірою, а театр, де діють найкращі почуття, а я живу тільки почуттями. Хіба почуття – не цілий світ в єдиній думці? Гляньте на батька Горіо: для нього дві його дочки – всесвіт, провідна нитка в світі буття. Ну, а для мене, що добре пізнав життя в усіх його глибинах, є тільки одне справжнє почуття – дружба двох чоловіків. П’єр і Джаф’єр – ось моя пристрасть. Я знаю напам’ять “Врятовану Венецію”. Чи багато ви бачили таких бравих молодців, котрі, коли товариш скаже: “Ходімо закопаємо труп”, – пішли б мовчки, ні про що не питаючи і не докучаючи мораллю? А я так робив. Не всім я про це казатиму. Та ви – людина вищого гатунку, вам можна сказати все, ви все зрозумієте. Ви не довго борсатиметесь у багні серед пуголовків. Ну, тепер, здається, ми домовилися? Ви одружуєтесь. Шпаги наголо – і вперед! Моя – сталева і ніколи не зігнеться, хе-хе!
Вотрен одразу ж вийшов, бо не хотів почути негативну відповідь студента, та й треба було дати йому змогу трохи оговтатися. Він, мабуть, знав, що весь цей слабкий опір, усі ці суперечки – тільки хизування перед собою, щоб виправдати свої гідні осуду вчинки.
“Хай робить, що хоче, я однаково не одружуся з мадмуазель Тайфер”, – подумав Ежен.
