– Відчувши неприємний внутрішній дрож на саму думку про свою угоду з чоловіком, який жахав його, хоч і підносився в його очах завдяки цинізмові своїх думок і сміливості, з якою він прозирав у суть людського суспільства, Растіньяк одягся, послав по карету і поїхав до пані де Ресто. Останнім часом ця жінка подвоїла свою увагу до юнака, що з кожним кроком усе далі просувався у світському товаристві і згодом міг набути там небезпечної для неї ваги. Він розплатився з панами де Траєм і д’Ажуда, сів грати у віст і відіграв усе, що раніше програв. Марновірний, як більшість людей, що, самотужки пробиваючи собі шлях, стали фаталістами, – він побачив у цій удачі небесну винагороду за стійкий намір не збочувати з праведного шляху.
Другого ранку Ежен поспішив спитати Вотрена, чи при ньому ще його вексель. І коли той відповів ствердно, віддав йому три тисячі франків, не приховуючи свого цілком природного задоволення.
– Все гаразд, – сказав йому Вотрен.
– Але я не ваш спільник, – відповів Растіньяк.
– Знаю, знаю, – перебив його Вотрен. – Ви й досі поводитесь по-дитячому й зупиняєтесь на порозі через усякі дрібниці.
За кілька днів Пуаре і мадмуазель Мішоно сиділи на осяяній сонцем лаві у відлюдній алеї Ботанічного саду й розмовляли з якимсь добродієм, що недарма видався Б’яншонові підозрілим.
– Мадмуазель, – сказав пан Гондюро, – не розумію причини ваших вагань. Його вельможність пан міністр королівської поліції…
– Ах! Його вельможність пан міністр королівської паліції… – повторив Пуаре.
– Так, його вельможність зацікавилися цією справою, – підтвердив Гондюро.
– Та хто повірить, що Пуаре, відставний чиновник, щоправда, нездатний мислити, але наділений міщанськими чеснотами, уважно слухав удаваного рантьє з вулиці Бюффона навіть після того, як той послався на поліцію і, таким чином, показав під маскою порядної людини обличчя агента з Єрусалимської вулиці. А проте це було цілком природно. Читачеві легше буде зрозуміти, до якої особливої породи у великій сім’ї дурнів належав Пуаре, якщо нагадати відоме, але ще не опубліковане спостереження дослідників: чиновницьке плем’я, загнане в державному бюджеті між першим градусом широти, де заробітна плата становить тисячу двісті франків (своєрідна адміністративна Гренландія), і третім градусом, де починаються місцинки тепліші, від трьох до шести тисяч франків (зона помірного клімату), і де приживаються, навіть квітнуть винагороди, незважаючи на тяжкі умови їх вирощування. Одна з найхарактерніших рис цих службових людців, що найкраще малює їхню убогість, – це якась мимовільна, машинальна, інстинктивна пошана до далай-лами кожного міністерства, відомого чиновникові з нерозбірливого підпису, а також під назвою “його вельможність пан міністр”. Ці чотири слова, рівнозначні імені II Bondo Cani з “Багдадського халіфа”, в очах цієї приниженої юрби символізують священну, незаперечну владу. Як папа в очах католиків, так і пан міністр в очах чиновника – непогрішний. Сяйво його особи кладе відбиток на його вчинки, його слова, навіть на сказане від його імені. Своїм гаптованим золотом мундиром він прикриває і узаконює все, що роблять за його наказом. Титул “його вельможність”, який свідчить про чистоту його намірів і святість волі, править за провідника для найнеприйнятніших ідей. Те, чого ніколи не зробили б ці людці заради власних інтересів, вони квапляться виконати, тільки-но почують слова: “Його вельможність”. У канцеляріях – така сама сліпа покора, як і в армії; ця система приглушує свідомість, спустошує людину і поступово перетворює її на якусь гайку чи гвинтик у машині державного управління. Гондюро, що, мабуть, добре розумівся на людях, відразу розпізнав у Пуаре одного з цих бюрократичних дурнів і випустив свого Deus ex machina[12] – оту чудодійну “його вельможність” – саме в ту хвилину, коли треба було приголомшити Пуаре, що, на думку агента, був коханцем Мішоно, як сама Мішоно була коханкою Пуаре.
– Ну, коли вже його вельможність, та ще й власною персоною… його вельможність пан мі… О, це зовсім інша річ! – сказав Пуаре.
– Чуєте, що каже цей добродій, якому ви, здається, довіряєте, – мовив удаваний рантьє, звертаючись до мадмуазель Мішоно. – Ну, так ось, його вельможність тепер цілком певні: так званий Вотрен, який живе в “Домі Воке”, – каторжник, що втік з Тулонської каторги, де він був відомий під прізвиськом Дурисмерть.
– А! Дурисмерть! – повторив Пуаре. – Виходить, він таки щасливець, якщо заслужив таке прізвисько.
– Авжеж, – погодився агент. – Це прізвисько він дістав за те, що йому завжди щастило рятуватися від смерті у вельми ризикованих справах. Як бачите, це особа небезпечна. Вотрен має деякі риси, що роблять його людиною незвичайною. Саме засудження цього злочинця на каторгу стало справжньою подією і забезпечило йому безмежну повагу серед його товаришів…
– Виходить, він чоловік поважний? – спитав Пуаре.
– До деякої міри. Він добровільно взяв на себе чужий злочин, підлог, що його вчинив один вродливий юнак, якого він дуже любив. Це був молодий італієць, затятий картяр. Потім він вступив на військову службу, де, зрештою, показав себе добре.
– Але якщо його вельможність пан міністр поліції певні, що Вотрен і є той самий Дурисмерть, то навіщо потрібна я? – спитала мадмуазель Мішоно.
– Авжеж – підхопив Пуаре, – коли пан міністр, як ми мали честь від вас почути, певні, що…
– Певні – це не зовсім точно: є лише підозра. Ви зараз зрозумієте, в чому заковика. Жак Коллен, на прізвисько Дурисмерть, користується довірою трьох каторжних тюрем, які обрали його своїм агентом і банкіром. Він багато заробляє на таких справах, котрі потребують особливої проби.
– Ха-ха! Зрозуміли, мадмуазель, цей каламбур? – спитав Пуаре. – Пан Гондюро називає його людиною особливої проби, бо на ньому поставлене тавро.
– Удаваний Вотрен, – вів далі агент, – одержує від каторжників їхні капітали, пускає в обіг, зберігає, щоб передати самим каторжникам, якщо їм пощастить утекти з каторги, або їхнім родинам, якщо каторжник залишив заповіт, а ні – то їхнім коханкам, коли на них переведено майно.
– Їхнім коханкам? Ви хочете сказати, дружинам? – зауважив Пуаре.
– Ні, добродію, каторжники звичайно мають тільки незаконних жінок, яких ми звемо утриманками.
– То вони всі мають утриманок?
– Атож.
– Ну, – сказав Пуаре, – такої мерзоти пан міністр не повинні терпіти. Оскільки ви маєте честь бачити його вельможність і, як мені здається, перейняті високими ідеями, вам належало б сказати їм про аморальну поведінку цих людей: адже такий приклад дуже поганий для суспільства.
– Але уряд їх засилає на каторгу не для того, щоб виставляти як приклад усіх чеснот.
– Це так. Проте дозвольте, пане…
– Дайте, голубе, висловитись панові Гондюро, – сказала мадмуазель Мішоно.
– Ви розумієте, мадмуазель, – мовив Гондюро, – уряд дуже зацікавлений у тому, щоб захопити цю потайну касу, що, як кажуть, сягає чималої суми. Дурисмерть орудує великими цінностями, переховуючи не тільки гроші деяких своїх товаришів, а й ті, котрі належать “Товариству десяти тисяч”.
– Десяти тисяч злодіїв? – скрикнув переляканий Пуаре.
– Ні, “Товариство десяти тисяч” – це організація грабіжників високої марки, що беруться тільки за великі справи, які можуть дати здобич не менш як десять тисяч. Члени цього товариства – добірний народ, із тих, що простують прямо до лави підсудних карного суду. Вони добре обізнані з законами, і навіть коли їх спіймають на гарячому, ніколи не дадуть приводу підвести себе під статтю про смертний вирок. Коллен – їхній довірений і радник. Завдяки величезним капіталам він створив собі власну поліцію, широкі зв’язки і все це зберігає у великій таємниці. Ось уже рік, як ми оточили Коллена шпигунами, але й досі не можемо розгадати його гри. Отож каторжанська каса і його таланти живлять порок, сприяють злочинам і тримають під рушницею цілу армію негідників, що весь час воюють із суспільством. Арештувати Дурисмерть і захопити його касу – значить підтяти зло під самий корінь. Ось чому цей невідкладний захід став справою державною, справою великої політичної ваги, що зробить честь усім, хто сприятиме її успіхові. І ви, пане, змогли б знов посісти адміністративну посаду, стати секретарем якого-небудь комісара поліції, що не перешкодило б вам одержувати ще й пенсію.
– Але чому ж, – спитала мадмуазель Мішоно, – цей Дурисмерть не втече з грішми?
– О, якби він обікрав каторжників, то хоч би куди подався, за ним було б послано людину з наказом його вбити. Крім того, викрасти касу не так легко, як дівчину з шляхетної родини. Зрештою, Коллен – молодчага, він не здатний на такий вчинок, бо вважає його ганебним.
– Ваша правда, пане, – підтвердив Пуаре. – То було б ганебно.
– Але все це зовсім не пояснює нам, чому ви просто не схопите його? – спитала мадмуазель Мішоно.
– Добре, я поясню вам, мадмуазель, слухайте. Та глядіть, – прошепотів він їй на вухо, – не дозволяйте вашому приятелеві перебивати мене, бо так ми ніколи не скінчимо. Цьому стариганові треба стати дуже багатим, щоб його слухали… Дурисмерть приїхав сюди, вдаючи порядну людину, надів машкару поважного паризького буржуа й оселився в скромному пансіоні. Це хитра бестія: його не захопиш зненацька. Одне слово, Вотрен – людина неабияка і справами орудує теж неабиякими.
– Звісно, – сказав Пуаре сам до себе.
– Якби трапилась помилка й заарештували справжнього Вотрена, міністр збурив би проти себе весь паризький комерційний світ і громадську думку, а це було б небажано. У префекта поліції є вороги, і він у всіх на видноті. Коли б сталося непорозуміння, то ті, хто зазіхає на його посаду, скористалися б з ліберального галасу й нарікань, щоб його зіпхнути. Тут треба діяти так, як у справі Куаньяра, самозваного графа де Сент-Елен. Адже, якби виявилося, що це справжній граф де Сент-Елен, ми б ускочили в халепу. Ось чому треба все перевірити.
– То, виходить, вам потрібна гарненька жінка? – жваво підхопила мадмуазель Мішоно.
– Ні, Дурисмерть жінки до себе і не підпустить, – сказав агент. – Хочете довідатися, в чому секрет? Він не любить жінок.
– Тоді я не розумію, яка користь із мене для такої перевірки, коли, припустімо, я згодилася б на це за дві тисячі франків.
– Нема нічого простішого, – сказав незнайомець. – Я передам вам пляшечку з дозою ліків, що викликають приплив крові до голови, нібито апоплексичний удар, але зовсім безпечний. Рідину можна домішати до вина або до кави. Як тільки вона подіє, ви негайно перенесете чолов’ягу на ліжко й роздягнете його, ніби для того, щоб привести його до пам’яті. Коли в кімнаті нікого не буде, ви ляснете його по плечу і побачите, чи проступить на ньому тавро.
– Та це ж дрібниця, – сказав Пуаре.
– Ну, то як, ви згодні? – звернувся Гондюро до старої діви.
– Але скажіть, добродію, – спитала мадмуазель Мішоно, – чи одержу я дві тисячі франків і в тому разі, коли тавро не з’явиться?
– Ні.
– А яка ж буде винагорода тоді?
– П’ятсот франків.
– Зробити подібну річ за таку дрібничку! Сумління однаково буде обтяжене, а мені не так легко його заспокоїти.
– Запевняю вас, – втрутився Пуаре, – що в мадмуазель надзвичайно чутливе сумління, не кажучи вже про те, що вона дуже мила й розважлива особа.
– Ну, добре, – наважилася мадмуазель Мішоно, – коли виявиться, що це Дурисмерть, ви даєте мені три тисячі франків, а коли це людина порядна, то нічого.
– Згода, – сказав Гондюро, – але з умовою, що все буде зроблено завтра.
– Не так скоро, любий пане, мені ще треба порадитися з духівником.
– Ви хитрі, – сказав агент, підводячись. – Ну, тоді до завтра. Якщо вам треба буде негайно побачитись зі мною, приходьте в провулок Святої Анни, у кінець церковного двору за Сент-Шапель. Там у підворітті лише одні двері. Спитаєте пана Гондюро.
Саме в цей час мимо проходив Б’яншон, повертаючись із лекції Кюв’є. Він був вражений, почувши дивне прізвисько Дурисмерть і вигук славетного начальника розшукної поліції: “Згода”.
– Чому ви не покінчили справи одразу? Адже це дасть вам триста франків довічної ренти, – сказав Пуаре, звертаючись до мадмуазель Мішоно.
– Чому? – перепитала вона. – Та тому, що треба ще поміркувати. Якщо пан Вотрен – справді Дурисмерть, то, може, вигідніше було б порозумітися з ним. А втім, вимагати в нього грошей – значить попередити його, а він, чого доброго, накиває п’ятами, не заплативши. Ото був би смердючий пшик.
– Якби його й попередили, – зауважив Пуаре, – то хіба за ним не стежитимуть, як сказав цей пан. Ну, а ви, звісно, тоді втратили б усе…
“До того ж, – подумала мадмуазель Мішоно, – я не люблю цього чоловіка. Він говорить мені тільки неприємні речі”.
– Але, – вів своєї Пуаре, – ви можете зробити краще. Цей пан, а він здається мені дуже порядним, та й одягнений пристойно, сказав, що закон зобов’язує звільнити суспільство від злочинця, хоч би якими гарними рисами він відзначався. П’яницю завжди тягтиме до чарки. А що, як йому стукне в голову всіх нас вирізати? Хай йому чорт, ми можемо стати винуватцями цього вбивства, вже не кажучи про те, що самі станемо першими жертвами.
Мадмуазель Мішоно була така заклопотана своїми думками, що не чула слів Пуаре, які одне за одним падали з його уст, мов краплі води з неміцно закрученого крана. Якщо цей стариган починав сипати фрази і Мішоно не спиняла його, він говорив без угаву, немов заведений механізм. Почавши про одне й не зробивши ніякого висновку, він перестрибував через вставні речення до зовсім протилежної теми. Простуючи до “Дому Воке”, Пуаре зовсім заплутався серед різних відступів та побіжних посилань на різні випадки життя і нарешті дійшов до спогадів про те, як він давав свідчення з боку оборони в справі якогось пана Рагулло і пані Морен. Увіходячи в дім, його супутниця помітила, що Ежен де Растіньяк захоплений цікавою інтимною розмовою з мадмуазель Тайфер. Парочка не звернула ані найменшої уваги на двох старих пансіонерів, коли вони проходили через їдальню.
– Так воно й мало кінчитися, – мовила, звертаючись до Пуаре, мадмуазель Мішоно. – Вони вже цілий тиждень ніжно позирають одне на одного.
– Еге ж, – відповів Пуаре. – Тому її й засудили.
– Кого?
– Пані Морен.
– Я кажу вам про мадмуазель Вікторину, – сказала Мішоно, не помічаючи, що ввійшла в кімнату Пуаре, – а ви мені розповідаєте про якусь пані Морен. Хто така ця дама?
– А чим же завинила мадмуазель Вікторина? – спитав Пуаре.
– Вона завинила тим, що кохає пана Ежена де Растіньяка і вішається йому на шию, сама не знаючи, куди це її заведе, наївну бідолашку.
– Уранці пані де Нусінген довела Ежена до розпачу. В глибині душі він цілком здався на волю Вотрена, не бажаючи міркувати ні про мотиви дружнього ставлення до нього цієї незвичайної людини, ані над майбутнім їхньої спілки. Тільки чудо могло перешкодити йому впасти у прірву, над якою годину тому він уже підняв одну ногу, обмінявшись із мадмуазель Тайфер найніжнішими обіцянками. Вікторині вчувалися ангельські голоси, перед нею відкривалися небеса; “Дім Воке” набирав у її уяві тих фантастичних барв, якими декоратори розмальовують палаци на сцені: вона кохала і її кохали, – принаймні вона вірила в це! Та й яка жінка не повірила б цьому, дивлячись на Растіньяка, слухаючи його цілу годину потай від домашніх аргусів? Знаючи, що чинить огидно, Ежен намагався переконати себе, що спокутує свій гріх, ощаслививши жінку, і в цій боротьбі із сумлінням навіть погарнішав, відчайдушно простуючи вперед і світячись усіма пекельними вогнями, які палали в його серці. На щастя для нього, чудо сталося: весело увійшов Вотрен і, прочитавши все, що таїлося в юних серцях, які він з’єднав винахідливістю свого диявольського розуму, раптом затьмарив їхні радощі, глузливо заспівавши гучним басом:
– Моя Фаншетта чарівна
Своєю простотою…
– Вікторина вибігла з кімнати, несучи в серці стільки ж щастя, скільки досі в ньому було горя. Бідолашна дівчина! Потиск руки, легкий дотик волосся Растіньяка до її щоки, слово, сказане так близько коло її вуха, що вона відчула теплий подих милих уст, тремтіння руки, що обняла її стан, поцілунок у шию, – усе це було священною обітницею кохання, а завдяки сусідству гладкої Сільвії, яка могла щохвилини увійти в цю осяйну їдальню, ця обітниця ставала палкішою й чарівнішою, ніж найпрекрасніші свідчення щирих почуттів, про які розповідається в найславетніших оповідях про кохання.
Ця “запорука кохання”, як казали наші предки, здавалася гріховною дівчині, що сповідалася кожних два тижні. В цю годину вона подарувала більше душевних скарбів, ніж могла б дати обранцеві свого серця пізніше, ставши багатою й щасливою.
– Діло зроблено, – сказав Вотрен Еженові. – Наші денді посварились. Усе сталося, як бажалося. Розбіжність думок. Наш голубок образив мого сокола. Зустріч завтра, в Кліньянкурському редуті. О пів на дев’яту, коли мадмуазель Тайфер спокійно мочатиме гріночки в каву, їй відійдуть у спадок батькова любов і багатство. Подумати лишень! Молодий Тайфер чудово володіє шпагою і самовпевнений, мов козирний туз, але йому пустять кров ударом, який я винайшов: тільки трохи підняти шпагу і колоти в лоб! Я вам покажу цей прийом – страшенно корисна річ.
Растіньяк слухав, остовпівши, і нічого не міг відповісти. В цю хвилину ввійшли батько Горіо, Б’яншон та ще кілька пансіонерів.
– Отаким саме я й хотів вас бачити, – сказав йому Вотрен. – Ви знаєте, що робите. Добре, моє орлятко! Вам на роду написано керувати людьми; ви дужий, твердий, упертий – я поважаю вас.
Вотрен хотів потиснути йому руку, але Растіньяк хутко відсмикнув її і, сполотнівши, впав на стілець: йому ввижалася калюжа крові біля ніг.
– Ах, на вас іще залишилося кілька пелюшок, забруднених доброчесністю! – тихо мовив Вотрен! – У татуся Долібана три мільйони. Я знаю його статки. Посаг зробить вас біленьким, як вінчальне убрання, навіть у ваших власних очах.
Растіньяк більше не вагався. Він вирішив того ж таки вечора попередити Тайферів – батька і сина. Вотрен пішов, і тоді батько Горіо прошепотів Еженові на вухо:
– Ви засмучені, хлопчику. Зараз я вас утішу. Ходімо!
І старий вермішельник запалив від лампи свою виту свічечку; Ежен пішов за ним, аж тремтячи з цікавості, не мовлячи й слова.
– Зайдімо до вас, – сказав Горіо, який заздалегідь взяв у Сільвії ключа від студентової кімнати. – Ви думали цього ранку, що вона вас не любить, правда? Вона вас випровадила мимохіть, а ви вже й розсердились, і пішли у розпачі. Чудій! Вона чекала на мене. Розумієте? Нам треба було піти закінчити опорядження чарівної квартирки, в якій ви маєте оселитися через три дні. Не виказуйте мене. Вона хоче зробити вам сюрприз, але я не можу далі ховати від вас цю таємницю. Це на вулиці д’Артуа, за кілька кроків від вулиці Сен-Лазар. Ви житимете, як князь. Ми вибрали для ваc меблі, наче для молодої. За останній місяць ми багато чого зробили, тільки не казали вам нічого. Мій повірений взявся до справи, дочка моя матиме тридцять шість тисяч франків на рік – проценти з її посагу; я зажадаю, щоб її вісімсот тисяч франків було вкладено в надійне нерухоме майно.
Ежен, схрестивши на грудях руки, мовчазно походжав по своїй убогій, неприбраній кімнаті. Батько Горіо, скориставшись із моменту, коли студент повернувся до нього спиною, поставив на камін червоний сап’яновий футляр, на якому було витиснено золотом герб Растіньяків.
– Любий мій хлопчику, – сказав бідолаха Горіо, – я з головою поринув у цю справу. Щоправда, я старався і для себе, бо дуже зацікавлений у вашому переїзді. Ви не відмовите мені, коли я про щось вас попрошу?
– Чого ви хочете?
– На шостому поверсі, над майбутньою вашою квартирою, є кімната з ходом до вас. Дозвольте мені там оселитись. Я старіюсь і живу дуже далеко від своїх дочок. Я вам не заважатиму. Я тільки житиму там. Ви мені щовечора розповідатимете про дочку. Правда ж, це не буде вам неприємно? Коли ви вертатиметесь додому, я вже буду в ліжку і, почувши ваші кроки, казатиму собі: “Він щойно бачив мою Фіфіну. Він їздив з нею на бал, вона щаслива завдяки йому”. Якщо я захворію, для мене найкращим бальзамом буде чути, що ви вернулись, ходите по кімнатах, соваєте стільці. Ви нагадували б мені дочку. Звідти рукою подати до Єлісейських Полів, де мої дочки проїжджають щодня; я їх завжди бачитиму, а тепер іноді спізнююсь. А може, вона й сама інколи завітає до вас. Я чутиму її голос, бачитиму, як вона в своєму ранковому капоті бігає туди-сюди, гарненька, мов кішечка. За цей місяць вона знов стала такою, як була до заміжжя, – веселою чепурушкою. Вона зціляється душею і цим щастям завдячує вам. О, для вас я зробив би все, навіть неможливе. Повертаючись додому, вона мені сказала: “Татусю, яка я щаслива!” Коли вони кажуть статечно “батьку”, на мене ніби холодом віє, а от коли звуть “татусь”, мені здається, що вони ще маленькі дівчатка, у мені оживають приємні спогади. Тоді я більше почуваю себе їхнім батьком. У мене таке враження, ніби вони ще не належать нікому іншому.
Бідолаха витер очі: він плакав.
– Давно вже не чув я таких слів, давно вже вона не брала мене під руку. Так, так, вже років десять я не гуляв із дочками. А як приємно торкатися до її сукенки, пристосовуватись до її кроків, відчувати її тепло! Сьогодні я водив Дельфіну скрізь. Заходив з нею в крамниці. Потім повіз її додому. О, дозвольте мені пожити біля Вас! Часом вам буде потрібна якась послуга – я буду поряд. О, яка щаслива була б моя дочка, якби той товпига ельзасець помер, якби його подагра здогадалася перекинутись йому в живіт! Ви стали б моїм зятем, були б її законним чоловіком. Вона ж і досі не зазнала ніяких радощів у житті й така нещасна, що я прощаю їй усе. Бог повинен бути на боці люблячих батьків. – Він трохи помовчав, а потім додав, похитавши головою: – Вона вас дуже кохає! Дорогою вона без угаву говорила про вас: “Правда ж, тату, він хороший? Серце в нього добре. Чи згадує він про мене?” Та що там казати, від вулиці д’Артуа до пасажу Панорами вона набалакала мені про вас усякої всячини. Нарешті Фіфіна вилила мені свою душу. Цього чудового ранку я забув про свою старість і відчув себе легким, мов пір’їнка. Я сказав їй, що ви мені віддали тисячу франків. О люба моя дівчинка! Це її зворушило до сліз. А що це у вас отам на каміні? – нарешті не витерпів старий Горіо, бачачи, що Растіньяк не рухається з місця.
Ежен, зовсім приголомшений, тупо дивився на свого сусіда. Дуель, про яку сповістив Вотрен і яка мала відбутися завтра вранці, так не в’язалася із цим здійсненням його найзаповітніших мрій, що він почував себе наче в кошмарі. Він обернувся до каміна, помітив квадратний футляр, відкрив його і побачив усередині записку, покладену поверх годинника Брегета. На аркушику паперу було написано:
“Я хочу, щоб ви щогодини думали про мене, бо…
Дельфіна”
Останні слова, очевидно, натякали на якусь сцену, що відбулася між ними. Ежена це глибоко розчулило. Всередині золотого корпуса було емаллю зображено його герб. Ця коштовна річ, про яку він так давно мріяв, ланцюжок, ключик, форма годинника й різьба – все відповідало його уподобанню. Батько Горіо сяяв. Він, мабуть, обіцяв дочці розповісти про враження від подарунка, бо брав найжвавішу участь у хвилюваннях юних закоханців, хоч і в ролі третьої особи, але не менш щасливої. Горіо вже встиг полюбити Растіньяка і за його душевні якості, і за щастя своєї дочки.
– Підіть до неї сьогодні ввечері, вона чекає на вас. Товпига ельзасець вечеряє у своєї балерини. Ха-ха, який дурнуватий вигляд він мав, коли мій повірений виклав йому справу. А ще каже, ніби кохає мою дочку до нестями! Хай, тільки доторкнеться до неї, я його вб’ю. Сама думка, що моя Дельфіна належить… – він зітхнув, – штовхнула б мене на злочин. Та це не було б убивством людини, – це ж свиня з телячою головою. Ви ж візьмете мене до себе, правда?
– Звичайно, любий батьку Горіо. Ви ж добре знаєте, що я вас люблю.
– Бачу, ви не гидуєте мною. Дозвольте мені поцілувати вас. – І він стиснув студента в обіймах. – Ви зробите її щасливою, обіцяйте мені. То ви сьогодні ввечері підете до неї, правда ж?
– О, звісно! Мені треба вийти в одній невідкладній справі.
– Чи не можу я вам стати в пригоді?
– Ай справді, можете. Поки я буду в пані де Нусінген, підіть до пана Тайфера-батька і попросіть його призначити мені цього вечора час для розмови про одну дуже важливу справу.
– То, виходить, юначе, це правда, – вигукнув батько Горіо, змінившись на обличчі, – що ви залицяєтесь до його дочки, як базікають оті дурні внизу. Бий мене сила Божа! Ви ще не знаєте, який важкий кулак у Горіо. Якщо ви нас обманете, єдиний удар кулака вирішить справу. О, та це неможливо!
– Присягаюсь вам, що люблю тільки одну-єдину жінку в світі, – сказав студент. – Я сам відчув це тільки зараз.
– Ах, яке щастя! – скрикнув батько Горіо.
– Але річ у тім, – мовив студент, – що син Тайфера б’ється завтра на дуелі, і, я чув, його вб’ють.
– А чому це вас турбує? – спитав Горіо.
– Та треба ж сказати батькові, щоб він не дав своєму синові підставити лоба! – вигукнув Ежен.
У цю хвилину його перервав Вотрен, що з’явився на порозі кімнати, співаючи:
– О Річард, о королю мій,
Тебе покинув цілий світ…
Брум-брум-брум-брум!..
Я об’їхав цілий світ.
Я зальотник, всім відомий.
Тра-ля-ля-ля…
– Панове, – гукнув Крістоф, – суп подано, всі вже за столом.
– Почекай, – сказав Вотрен. – Піди-но візьми пляшку бордо в моїй кімнаті.
– Як вам подобається годинник? – спитав батько Горіо. – В неї чудовий смак, правда?
– Вотрен, батько Горіо і Растіньяк зійшли разом униз і, запізнившись, опинилися за столом поруч. Ежен поводився з Вотреном під час обіду підкреслено холодно, хоч цей чоловік – і взагалі такий приємний, на думку пані Воке, – сьогодні розійшовся як ніколи. Він сипав блискучі дотепи і розбуркав усю компанію. Така впевненість у собі, такий спокій жахали Ежена.
– На яку ногу ви сьогодні встали? – спитала пані Воке. – Ви веселі, як трясогузка.
– Я завжди веселий, коли зроблю добре дільце.
– Дільце? – перепитав Ежен.
– Авжеж. Я доставив партію товару і тому маю право на чималі комісійні. – Помітивши, що мадмуазель Мішоно придивляється до нього, він сказав: – Мадмуазель, може, вам щось не подобається в моєму обличчі? Чого це ви так втупилися в мене? Кажіть відверто! Щоб зробити вам приємність, я ладен змінити… Пуаре, ви ж не розгніваєтесь за це, га? – сказав він, підморгуючи старому чиновникові.
– От би, хай йому чорт, намалювати з вас ярмаркового Геракла, – сказав молодий художник Вотренові.
– Чудово! Згода, якщо мадмуазель Мішоно позуватиме вам для цвинтарної Венери, – відповів Вотрен.
– А Пуаре? – спитав Б’яншон.
– О, Пуаре позуватиме, як Пуаре. Це буде бог садів, – вигукнув Вотрен. – Адже його ім’я походить від груші[13].
– Гнилички! – підказав Б’яншон.
– Все це дурниці, – зауважила пані Воке, – краще б ви нас почастували вашим бордо, адже я бачу пляшечку, що висунула свого носика. Вино підтримає ваш веселий настрій, до того ж це корисно для шлунка.
– Панове, – мовив Вотрен, – пані президентка закликає нас до порядку. Пані Кутюр і мадмуазель Вікторина пробачать нам наші легковажні слівця, але пощадіть невинність батечка Горіо. Пропоную вам маленьку пляшкораму бордоського вина; ім’я Лафіта надає йому ще більшої слави – прошу не вважати це за політичний натяк. Гей ти, опудало, – сказав він, глянувши на Крістофа, який, проте, не зрушив з місця. – Сюди, Крістофе! Хіба ти не знаєш свого імені? Опудало, неси сюди випивку!
– Ось, пане, – сказав Крістоф, подаючи йому пляшку.
Наповнивши склянки Ежена та батька Горіо, Вотрен повільно налив і собі кілька крапель; він куштував вино язиком, поки сусіди пили своє, і раптом скривився:
– Ах чорт, тхне корком. Візьми це собі, Крістофе, і принеси нам інше, ти знаєш, там праворуч. Нас шістнадцятеро, неси вісім пляшок.
– Ну, коли ви так розщедрились, – сказав художник, – ставлю сотню каштанів.
– Хо! Хо!
– Еге!
– Брр!
Вигуки пансіонерів лунали звідусіль, наче лускання ракети.
– Ану, матусю Воке, ставте дві пляшечки шампанського! – гукнув Вотрен.
– Отакої! Може, ви ще схочете, щоб я віддала вам і весь свій будинок? Дві пляшки шампанського! Та це ж коштує двадцять франків. У мене не такі заробітки. Ні! Проте якщо пан Ежен заплатить за шампанське, то я почастую наливкою.
– Від її наливки проносить, як від рицини, – сказав тихенько студент-медик.
– Мовчи, Б’яншоне, – вигукнув Растіньяк, – я не можу чути про рицину, мені з душі верне. Згода, я плачу за шампанське! – додав студент.
– Сільвіє, – мовила пані Воке, – подайте печиво й пиріжечки.
– Ваші пиріжечки вже мохом поросли, вони в рот не лізуть, – сказав Вотрен, – а печиво несіть.
Через хвилину бордо обійшло всіх. Товариство повеселіло й пожвавішало. Лунав гучний регіт, вихоплювались вигуки, схожі на голоси різних тварин. Музейний службовець спробував відтворити звичайний у Парижі вуличний вигук, схожий на нявкання закоханого кота, і негайно вісім голосів по черзі проревли:
– Ножі гострити!
– Насіння для пташок!
– Трубочки з вершками, пані, трубочки з вершками!
– Латаю каструлі!
– Устриці, свіжі устриці!
– Купую одяг, капелюхи, старі краватки!
– Вишень, кому солодких вишень!
– Парасольки, парасольки!
Пальма першості припала Б’яншонові, коли він гугнявим голосом вигукнув:
– Вибивачки – вибивати одяг і жінок!
Кілька хвилин панував неймовірний галас, лунали безглузді жарти – справжня опера, де диригував Вотрен, водночас не спускаючи з ока Ежена та батька Горіо, які вже неначе сп’яніли. Відкинувшись на стільцях, обидва поважно споглядали цей незвичний бешкет і пили мало. Обох турбували думки про те, що вони мали зробити ввечері, однак їм бракувало сили підвестися з місця. Вотрен скоса позирав на них, стежачи, як міняється вираз їхніх облич; вибравши хвилину, коли очі в них закліпали і, здавалося, ось-ось заплющаться, він, схилившись до Растіньяка, сказав йому на вухо:
– Он як, хлопче, не такі ми вже спритні, щоб змагатися з дядечком Вотреном, а він дуже вас любить і не дозволить накоїти дурниць. Коли я щось вирішив, то тільки Господь Бог здолає стати мені на перешкоді. Ах, це ж ми хотіли попередити батечка Тайфера, вчинити школярську помилку! Піч гаряча, тісто вчинене, хліб на лопаті; взавтра ми уминатимемо його, аж за вухами лящатиме; то що ж, невже не дамо посадити хліб у піч? Ні, ні, хай печеться! Якщо у нас і з’являться докори сумління, вони зникнуть в процесі травлення їжі. В той час, як ми спокійнісінько спатимемо, полковник граф Франкессіні вістрям своєї шпаги відвоює нам спадщину Мішеля Тайфера. Вікторина успадкує братову ренту – тисяч п’ятнадцять на рік. Я вже довідався і знаю, що материна спадщина становить понад триста тисяч.
Ежен слухав ці слова, але не міг відповісти: язик йому прилип до піднебіння, і його непереможно хилило на сон; стіл і обличчя пансіонерів він уже бачив немов у тумані. Незабаром гомін ущух, пансіонери по одному розійшлися; потім, коли зостались тільки вдова Воке, пані Кутюр, мадмуазель Вікторина, Вотрен і батько Горіо, Растіньяк побачив крізь сон, як пані Воке збирає пляшки і зливає рештки в одну пляшку.
– Ах, які вони шалапути, які зелені! – казала вдова.
Це було останнє речення, котре Ежен міг розібрати.
– Тільки пан Вотрен уміє встругнути таку штуку, – сказала Сільвія. – Гляньте, Крістоф гурчить, мов та дзига.
– До побачення, матусю, – сказав Вотрен. – Іду на бульвар подивитися на пана Марті в “Дикій горі” – великій драмі, переробленій із “Самітника”. Запрошую вас і наших дам.
– Дякую, – сказала пані Кутюр.
– Як, сусідко? – вигукнула пані Воке. – Невже ви не хочете подивитися п’єсу, перероблену з “Самітника”, твору на манір Шатобріанової “Атала”? А минулого літа ми ж так любили читати його в олтанці і плакали, наче Магдалина Елодійська, – такий він гарний. До того ж це твір моральний, він може справити добрий вплив на вашу вихованку.
– Нам не дозволено ходити в театр, – відповіла Вікторина.
– Ну, ось вони й готові, наші молодці, – сказав Вотрен, комічно розхитуючи голови батька Горіо та Ежена.
Прихиливши голову студента до спинки стільця, щоб йому зручніше було спати, він ніжно поцілував його в лоб і проспівав:
– Коханий мій, засни,
Я тобі навію сни…
– Боюся, щоб він не захворів, – сказала Вікторина.
– А ви зостаньтеся тут і догляньте його, – порадив їй Вотрен. – Це ваш обов’язок як вірної дружини, – шепнув він дівчині на вушко. – Хлопець палко вас кохає, і ви будете його жіночкою, провіщаю вам. Отже, – промовив він голосно, – вони заслужили загальну повагу, жили щасливо й народили багато дітей. Так закінчуються всі любовні романи. Ну, матусю, – додав він, звертаючись до пані Воке і обіймаючи її, – надівайте капелюшка, святкову квітчасту сукню, графинин шарф. Я сам найму для вас фіакр. – І він вийшов, наспівуючи:
– У твоїм промінні, сонце,
Визрівають гарбузи.
– Їй-богу, пані Кутюр! З таким чоловіком я була б щаслива навіть на горищі. Гляньте, батько Горіо і той упився, – мовила вона, повертаючись до вермішельника. – Цьому старому скнарі ніколи й на думку не спадало куди-небудь повести мене. Боже мій! Та він зараз упаде на підлогу! Який сором! Літній чоловік, а напився до безтями. Та, правду сказати, він і так мов не при тямі… Ану, Сільвіє, відведіть старигана до нього в кімнату.
Сільвія взяла бідолаху під пахви, потягла нагору і кинула в одежі, наче мішок, поперек ліжка.
– Бідний хлопець, – сказала пані Кутюр, пригладжуючи Еженові волосся, що спадало йому на очі, – зовсім як дівчина: не знає, до чого ведуть надмірності.
– Ах, ось уже тридцять один рік, як я тримаю пансіон, – сказала пані Воке, – і чимало юнаків пройшло, як то кажуть, через мої руки, але ще ніколи не було такого милого, такого добре вихованого, як пан де Растіньяк. Який він гарний, коли спить! Пані Кутюр, покладіть його голову собі на плече. Еге! Вона й сама падає на плече мадмуазель Вікторини! Про дітей дбає сам бог: ще трохи, і він розбив би голову об ріжок стільця. Яка б гарненька з них вийшла парочка!
– Мовчіть, голубонько! – вигукнула пані Кутюр. – Ви таке говорите…
– Та він же не чує, – відповіла вдова Воке. – Ну, Сільвіє, ходімо вдягатись. Я надіну високий корсет.
– Ото ще! Високий корсет після такого обіду, пані! – заперечила Сільвія. – Пошукайте собі кого іншого, щоб вас затягли; щодо мене, то я не хочу бути вашою вбивцею. Ця необережність може коштувати вам життя.
– Байдуже, треба догодити панові Вотрену.
– Виходить, ви дуже любите своїх спадкоємців?
– Ану, Сільвіє, годі базікати! – гримнула на неї вдова, виходячи.
– І це в її літа! – сказала куховарка, показуючи Вікторині на свою господиню.
У їдальні лишилися тільки пані Кутюр та її вихованка, на плечі якої спав Ежен. Хропіння Крістофа лунало в безгомінному будинку, підкреслюючи мирний сон Ежена, що спав, як дитина. Вікторина була щаслива; вона може дозволити собі милосердя, в якому виливаються всі найкращі почуття жінки, може, не чинячи тяжкого гріха, відчувати, як серце юнака б’ється біля її серця, і вона проймалась материнською ніжністю й гордістю. Крізь тисячу думок і почуттів, що роїлися в її душі, пробивався буйний порив пристрасті, збудженої теплим, чистим диханням юнака.
– Люба моя, бідолашна дівчинка! – сказала пані Кутюр, стискаючи її руку.
Стара жінка замилувалась її непорочним, страдницьким обличчям, осяяним у цю мить ореолом щастя. Вікторина схожа була на старовинну ікону, в якій художник, нехтуючи всякі деталі, зосередив усю чарівну силу спокійного, гордого пензля на лику, що був хоч і жовтуватого тону, але немов одбивав золотистий відблиск неба.
– А він же й двох склянок не випив, мамо, – сказала Вікторина, проводячи пальцями по Еженових кучерях.
– Коли б він був гультяєм, доню, то переносив би вино так само легко, як і всі інші. Сп’яніння промовляє на його користь.
На вулиці заторохтіли колеса екіпажа.
– Мамо, – сказала дівчина, – це пан Вотрен. Підтримайте пана Ежена. Мені не хочеться, щоб цей чоловік побачив мене в такій позі. Його слова бруднять душу, та й у погляді є щось гнітюче для жінки, наче він роздягає її очима.
– Ні, – заперечила пані Кутюр, – ти помиляєшся. Пан Вотрен – хороша людина, він трохи нагадує мені мого покійного чоловіка, – грубуватий, але м’якосердий, такий собі добрий буркотун.
В ту мить нечутно ввійшов Вотрен і глянув на цю картину – на дві юні істоти, осяяні лагідним світлом лампи.
– Ось така сцена, – сказав він, схрестивши руки на грудях, – надихнула б милого Бернардена де Сен-П’єра, автора “Поля і Віргінії”, і він написав би чудові сторінки. Юність прекрасна, пані Кутюр. Спи, любий хлопчику, – промовив він, дивлячись на Ежена, – щастя іноді приходить уві сні. Пані, – звернувся він до вдови, – що мене прихиляє до цього юнака і зворушує, то це гармонія душевної краси з красою його обличчя. Гляньте, хіба це не херувим, що спочиває на плечі ангела? Цей юнак вартий кохання. Якби я був жінкою, то хотів би вмерти – ні, це було б безглуздо! – хотів би жити заради нього. Милуючись на них, – мовив він тихенько, схилившись до вуха вдови, – я не можу не думати, що Бог створив їх одне для одного. Провидіння має свої таємні шляхи, воно випробовує серця і думки людей, – сказав він уже голосно. – Дивлячись на вас, дітки мої, таких близьких одне одному чистотою душі і всіма людськими почуттями, я кажу собі: неможливо, щоб у майбутньому ви будь-коли розлучилися. Бог справедливий. А втім, – сказав він дівчині, – пригадую, я бачив у вас лінію щастя. Дайте мені вашу руку, мадмуазель Вікторино. Я знаюся на хіромантії, мені часто доводилося ворожити. Ну, не бійтесь! О, що це я бачу? Слово честі, ви незабаром станете однією з найбагатших спадкоємниць у всьому Парижі. Ви ощасливите свого милого… Ваш батько кличе вас до себе. Ви одружуєтесь із знатним, гарним юнаком, що палко вас кохає.
В цю мить важка хода кокетливої вдови перервала Вотренові віщування.
– Ось і матуся Воке, гарна, мов зіронька, і затягнена, як оса. Чи не задихаємось ми трішечки? – спитав він, помацавши планшетку корсета. – Ребра добряче здавило, матусю. Якщо ми заплачемо, станеться вибух; звісно, я позбираю уламки з пильністю справжнього антиквара.
– Ось хто знається на французькій галантності, – прошепотіла вдова, нахиляючись до вуха пані Кутюр.
– Прощайте, дітки, – звернувся Вотрен до Ежена і Вікторини. – Благословляю вас, – сказав він, кладучи їм на голови руки. – Повірте, мадмуазель: побажання чесної людини щось важать – вони приносять щастя. Господь Бог змилостивиться.
– До побачення, люба, – сказала пані Воке своїй пожилиці. – Чи не думаєте ви, – додала вона тихо, – що пан Вотрен має серйозні наміри щодо мене?
– Гм! Гм!
Коли обидві жінки лишилися самі, Вікторина, розглядаючи свої руки, зітхнула:
– Ах, люба мамо, якби збулося те, що сказав добрий пан Вотрен!
– Для цього треба тільки одне, – відповіла стара дама, – щоб оте страховище, твій брат, упав з коня.
– Ах, мамо!
– Господи! Може, воно й гріх бажати лиха своєму ворогові, – мовила вдова. – Ну, та я вже спокутую його. Відверто кажучи, я охоче понесла б квіти на його могилу. Негідник! У нього немає мужності заступитися за свою матір, а він же загарбав різними каверзами всю спадщину на шкоду тобі. Моя кузина була дуже багата. На твоє лихо, про її посаг нічого не сказано в шлюбному контракті.
– Моє багатство гнітило б мене, якби воно мені дісталося ціною чийогось життя, – сказала Вікторина. – Якщо для мого щастя треба, щоб умер мій брат, то я волію краще лишитися тут назавжди.
– Ах, Боже мій, ти ж чула, що сказав добрий пан Вотрен, – людина, як бачиш, віруюча! – відповіла пані Кутюр. – Мені приємно було дізнатись, що він не такий безбожник, як інші, ті, що говорять про Бога з меншою повагою, ніж про диявола. І справді – хто знає, якими шляхами веде нас провидіння?
– З допомогою Сільвії дві жінки нарешті перенесли Ежена в його кімнату і поклали на ліжко; куховарка розстебнула на ньому одяг, щоб йому було зручніше. Перед тим як вийти, коли пані Кутюр одвернулась, Вікторина поцілувала Ежена в чоло, – цей грішний вчинок переповнив її серце щастям. Вона окинула поглядом Еженову кімнату, немов зібравши в єдиній думці всі радощі, яких зазнала цього дня, створила з них цілу картину, довго милувалася нею і заснула того вечора, почуваючи себе найщасливішою в цілому Парижі.
Вотрен влаштував гулянку, щоб напоїти Ежена і старого Горіо вином з домішкою снотворного, але вона призвела до згуби його самого. Б’яншон сп’яну забув розпитати мадмуазель Мішоно про Дурисмерть. Вимовивши це ім’я, він, безперечно, викликав би підозру у Вотрена, чи – називатимемо його справжнім ім’ям – Жака Коллена, однієї із знаменитостей каторги. До того ж тієї миті, коли мадмуазель Мішоно, покладаючись на щедрість Коллена, обмірковувала, чи не вигідніш буде попередити його й допомогти йому втекти вночі, Вотрен обізвав її цвинтарною Венерою, і стара діва вирішила виказати каторжника. Разом із Пуаре вона відразу пішла до славетного начальника розшукної поліції в завулку Святої Анни, гадаючи, що їй знову доведеться мати справу просто з чиновником на ім’я Гондюро. Начальник розшукної поліції прийняв її дуже люб’язно. Після розмови, під час якої вони дійшли згоди по всіх пунктах, мадмуазель Мішоно попросила дати їй краплі, з допомогою яких вона мала перевірити, чи є у Вотрена тавро. Коли цей великий муж у завулочку Святої Анни шукав у шухляді свого письмового столу пляшечку, мадмуазель Мішоно помітила вираз задоволення на його обличчі і збагнула, що зловити Вотрена куди важливіше, ніж арештувати простого каторжника. Поміркувавши, вона стала підозрювати, що поліція сподівається, на підставі деяких свідчень каторжників-зрадників, захопити велику суму грошей. Коли вона висловила свої здогади лисому начальникові, той усміхнувся і спробував заспокоїти стару діву.
– Ви помиляєтесь, – відповів він, – Коллен – найнебезпечніша сорбонна, яка будь-коли існувала серед злодіїв. Оце й усе. Негідники це знають, він їхній прапор, їхня підтримка, – одне слово, їхній Бонапарт. Вони всі люблять його. Цей молодець ніколи не залишить своєї макітри на Гревській площі.
Мадмуазель Мішоно не зрозуміла його, і Гондюро пояснив їй слова, запозичені з жаргону каторжників. “Сорбонна” і “макітра” – два сильних вирази з мови злочинців, які перші відчули потребу розглядати людську голову в двох аспектах. “Сорбонна” – це голова живої людини, її порадник, її думка. “Макітра” – зневажлива назва відтятої голови, що не варта ламаного гроша.
– Коллен водить нас за ніс, – сказав він. – Коли ми маємо справу з людиною твердою, як загартована англійська сталь, то можемо вбити її при найменшій спробі вчинити опір під час арешту. Ми й розраховуємо на сутичку, щоб убити Коллена завтра вранці. Таким чином можна уникнути процесу, витрат на охорону злочинця та його харчування і звільнити суспільство від негідника. Судова процедура, виклик свідків, оплата їх, витрати на виконання вироку, все, що потрібно, щоб поквитатися законним шляхом хоч би з ким із цієї погані, коштує значно дорожче за тисячю екю, яку ви одержите від нас. Буде заощаджено і час. Всадивши багнета в черево Дурисмерті, ми зможемо запобігти сотні злочинів і вберегти від спокуси ще півсотні негідників, які відтепер боятимуться виправної поліції. Ось що зветься добре організована поліція. Як кажуть справжні філантропи, діяти отак – значить запобігати злочинності.
– І служити батьківщині, – докинув Пуаре.
– Так, так, – відповів начальник поліції, – ви сьогодні говорите розумні речі. Звісно, ми служимо батьківщині. Треба сказати, що світ дуже несправедливий до нас. Ми робимо суспільству великі послуги, але про них ніхто не знає. Тому обов’язок розумної людини бути над забобонами, а християнинові треба миритися з тим злом, яке можливе і в доброму ділі, коли його роблять не так, як то заведено. Бачте, Париж – це Париж. Це слово пояснює моє життя. Завтра я буду зі своїми людьми на чатах у Королівському саду. Маю честь кланятись, мадмуазель. Пошліть Крістофа на вулицю Бюффона, до пана Гондюро, в той дім, де ви мене бачили. На все добре, пане. Якщо вас коли-небудь обікрадуть, зверніться до мене, і вам усе повернуть. Я до ваших послуг.
– І є ж такі дурні, – сказав Пуаре, звертаючись до мадмуазель Мішоно, – що просто навісніють, почувши слово “поліція”. Цей пан дуже люб’язний, а те, чого він од нас хоче, – суща дрібничка.
Наступному дневі судилося стати одним з найнезвичайніших в історії “Дому Воке”. Досі найзначнішою подією в мирному житті пансіону була поява самозваної графині де л’Амберменіль, що промайнула, як метеор. Однак усе минуле зблідло перед перипетіями цього великого дня, що довго потому не сходив з вуст пані Воке. Горіо та Ежен де Растіньяк проспали аж до одинадцятої години. Сама вдова, повернувшись опівночі з театру Гете, ніжилась у ліжку до пів на одинадцяту. Крістоф, допивши вино, яким частував Вотрен, теж заспав, і звичайний розпорядок у пансіоні був порушений. Пуаре і мадмуазель Мішоно не скаржились на те, що сніданок спізнився. Щодо Вікторини і пані Кутюр, то вони спали допізна. Вотрен пішов з дому о восьмій годині й вернувся саме тоді, як було подано сніданок. Тому ніхто не обурювався, коли тільки о чверть на дванадцяту Сільвія з Крістофом почали стукати в усі двері, запрошуючи до столу. Поки Сільвії та служника не було в їдальні, мадмуазель Мішоно, зійшовши вниз перша, підмішала зілля у срібний Вотренів кухлик з вершками до кави, які грілись у гарячій воді разом із вершками для інших пансіонерів. Стара діва розраховувала на цей звичай пансіону, щоб здійснити свій намір. Сім пансіонерів зібралися в їдальні не одразу. Коли Ежен, потягаючись, спускався сходами останнім, посланець передав йому листа від пані де Нусінген. Вона писала:
