«Батько Горіо» читати. Оноре де Бальзак

«Батько Горіо» Розділ III. Перехитрити смерть

Через два дні Пуаре й мадемуазель Мішоно сиділи на лаві під сонцем, у безлюдній алеї Ботанічного саду, і розмовляли з паном, який цілком слушно видавався студентові-медику підозрілим.

— Мадемуазель, — говорив пан Гондюро, — я не розумію, звідки у вас ці сумніви. Його превосходительство монсеньйор міністр загальної поліції королівства…

— Ах! Його превосходительство монсеньйор міністр загальної поліції королівства… — повторив Пуаре.

— Так, його превосходительство займається цією справою, — сказав Гондюро.

Хіба не видасться дивним, що Пуаре, колишній службовець, людина, без сумніву, наділена всіма міщанськими чеснотами, хоч і позбавлена будь-яких думок, продовжував слухати цього удаваного рантьє з вулиці Бюффон саме тоді, коли той вимовив слово «поліція», дозволивши крізь маску чесної людини проступити фізіономії агента з вулиці Єрусалим? І все ж нічого природнішого тут не було. Кожен краще зрозуміє, до якої особливої породи у великій родині дурнів належав Пуаре, якщо згадає одне спостереження, вже зроблене деякими проникливими людьми, але досі не оприлюднене.

Є ціла перната нація, затиснута в бюджеті між першим градусом широти, де починаються платні в тисячу двісті франків, — своєрідна адміністративна Гренландія, — і третім градусом, де починаються дещо тепліші оклади від трьох до шести тисяч франків, помірний клімат, у якому акліматизується винагорода і навіть розквітає, попри труднощі її вирощування. Однією з найхарактерніших рис, що найкраще виказує жалюгідну вузькість цієї підлеглої породи, є своєрідна мимовільна, машинальна, інстинктивна пошана до великого лами будь-якого міністерства, відомого службовцеві за нерозбірливим підписом і під іменем ЙОГО ПРЕВОСХОДИТЕЛЬСТВА МОНСЕНЬЙОРА МІНІСТРА — п’ять слів, рівнозначних «Іль Бондо Кані» багдадського халіфа і таких, що в очах цього приниженого народу уособлюють священну, безапеляційну владу.

Як папа для християн, монсеньйор для службовця адміністративно непогрішимий; сяйво, яке він випромінює, переходить на його вчинки, його слова, слова, сказані від його імені; він покриває все своєю вишивкою і узаконює дії, які наказує чинити; його титул «превосходительства», що засвідчує чистоту його намірів і святість його волі, служить перепусткою для найбільш неприйнятних думок. Те, чого ці бідолахи не зробили б заради власної вигоди, вони поспішають виконати, щойно пролунають слова «його превосходительство». Канцелярії мають свою пасивну покору, як армія — свою: система, що душить совість, знищує людину і зрештою, з плином часу, пристосовує її до державної машини, мов гвинт чи гайку.

Тож пан Гондюро, який, здавалося, добре знався на людях, одразу розпізнав у Пуаре одного з таких бюрократичних дурнів і в потрібну мить витяг із рукава Deus ex machina — чарівне слово «його превосходительство», — щоб, відкривши свої козирі, засліпити Пуаре, який видавався йому чоловічою половиною Мішоно, так само як Мішоно здавалася йому жіночою половиною Пуаре.

— Коли вже саме його превосходительство, його превосходительство монсеньйор мі… Ах! Тоді справа зовсім інша, — сказав Пуаре.

— Ви чуєте, пане, до думки якого, здається, маєте довіру, — знову звернувся удаваний рантьє до мадемуазель Мішоно. — Отож його превосходительство тепер має цілковиту впевненість, що удаваний Вотрен, який мешкає в пансіоні Воке, — це каторжник, що втік із Тулонської каторги, де він відомий під ім’ям Перехитрювача Смерть.

— Ах, Перехитрювач Смерть! — сказав Пуаре. — Йому, мабуть, неабияк пощастило, якщо він заслужив таке ім’я.

— Саме так, — відповів агент. — Це прізвисько він отримав завдяки щастю ніколи не загинути під час надзвичайно сміливих справ, які здійснював. Цей чоловік небезпечний, розумієте! Він має якості, що роблять його незвичайною людиною. Навіть його вирок на каторгу — річ, яка в його ремеслі принесла йому безмежну честь…

— То він, виходить, людина честі? — запитав Пуаре.

— По-своєму. Він погодився взяти на себе злочин іншого — підробку, яку вчинив дуже гарний молодий чоловік, до якого він був надзвичайно прихильний, молодий італієць, що любив грати, а згодом вступив на військову службу, де, до речі, поводився бездоганно.

— Але якщо його превосходительство міністр поліції впевнений, що пан Вотрен — це Перехитрювач Смерть, то навіщо йому я? — запитала мадемуазель Мішоно.

— Ах так, — додав Пуаре, — якщо міністр справді, як ви мали честь нам сказати, має якусь певність…

— «Певність» — не зовсім те слово; просто є підозра. Зараз ви зрозумієте, в чому річ. Жак Коллен, прозваний Перехитрювачем Смерть, користується повною довірою трьох каторг, які обрали його своїм агентом і банкіром. Він багато заробляє на таких справах, а для них, зрозуміло, потрібна людина неабиякої репутації.

— Ага! Ага! Ви розумієте гру слів, мадемуазель? — сказав Пуаре. — Пан називає його людиною з клеймом, бо на ньому поставили клеймо.

— Удаваний Вотрен, — продовжив агент, — отримує гроші панів каторжників, вкладає їх, зберігає для них і тримає в розпорядженні тих, хто втікає, або їхніх родин, коли ті розпоряджаються ними заповітом, або їхніх коханок, коли ті виписують на нього гроші для них.

— Їхніх коханок! Ви хочете сказати — їхніх дружин, — зауважив Пуаре.

— Ні, пане. Каторжник зазвичай має лише незаконних дружин, яких ми називаємо наложницями.

— То вони всі живуть у наложництві?

— Відповідно.

— Що ж, — сказав Пуаре, — це жахіття, яких монсеньйор не повинен терпіти. Оскільки ви маєте честь бачити його превосходительство, саме вам, бо ви видаєтеся мені людиною з філантропічними поглядами, належить просвітити його щодо аморальної поведінки цих людей, які подають надзвичайно поганий приклад решті суспільства.

— Але, пане, уряд поміщає їх туди не для того, щоб вони являли собою взірець усіх чеснот.

— Це слушно. Однак, пане, дозвольте…

— Та дайте ж панові договорити, мій любий голубчику, — сказала мадемуазель Мішоно.

— Розумієте, мадемуазель, — продовжив Гондюро. — Уряд може бути надзвичайно зацікавлений у тому, щоб заволодіти незаконною касою, яка, за чутками, сягає вельми значної суми. Перехитрювач Смерть отримує величезні кошти, приховуючи не лише суми, що належать декому з його товаришів, а й ті, що походять від Товариства Десяти тисяч…

— Десять тисяч злодіїв! — перелякано вигукнув Пуаре.

— Ні, Товариство Десяти тисяч — це об’єднання великих злодіїв, людей, які діють широким розмахом і не беруться за справу, де не можна заробити десяти тисяч франків. До цього товариства належить усе найвизначніше з-поміж наших людей, які зазвичай просто прямують до суду присяжних. Вони знають Кодекс і, коли їх ловлять, ніколи не ризикують отримати смертний вирок. Коллен — їхня довірена особа, їхній радник. Завдяки своїм величезним ресурсам цей чоловік зумів створити власну поліцію, завести надзвичайно широкі зв’язки, які огортає непроникною таємницею. Хоча вже рік ми оточили його шпигунами, нам досі не вдалося розгадати його гру. Отже, його каса й таланти постійно служать для оплати пороку, забезпечують коштами злочин і утримують цілу армію негідників, які перебувають у безперервній війні із суспільством. Схопити Перехитрювача Смерть і заволодіти його банком — означає вирвати зло з коренем. Тому ця експедиція стала державною справою, справою великої політики, здатною принести честь тим, хто сприятиме її успіху. А ви, пане, могли б знову отримати посаду в адміністрації, стати секретарем комісара поліції — робота, яка не завадила б вам водночас отримувати пенсію за вислугу років.

— Але чому, — запитала мадемуазель Мішоно, — Перехитрювач Смерть не втече разом із касою?

— О! — відказав агент. — Куди б він не подався, за ним ішов би чоловік, якому доручено вбити його, якщо він обікрав би каторгу. Та й касу не так легко винести, як викрасти панночку з пристойної родини. До того ж Коллен — такий хлопець, що на подібний вчинок нездатний: він вважав би себе безчестним.

— Пане, — сказав Пуаре, — ви маєте рацію, він був би цілком безчестним.

— Усе це, однак, не пояснює, чому ви просто не прийдете й не схопите його, — запитала мадемуазель Мішоно.

— Що ж, мадемуазель, я відповім… — Але, нахилившись до її вуха, додав: — Не дозволяйте своєму панові перебивати мене, інакше ми ніколи не скінчимо. У цього старого, мабуть, чималий статок, раз він може дозволити собі, щоб його слухали. Перехитрювач Смерть, прийшовши сюди, натягнув на себе шкіру чесної людини, став добропорядним паризьким міщанином, оселився в непоказному пансіоні; хитрий він, можете не сумніватися! Його ніколи не схопиш зненацька. Отже, пан Вотрен — людина шанована, яка веде великі справи.

— Цілком природно, — подумки сказав собі Пуаре.

— Міністр, якби виявилося, що, заарештувавши справжнього Вотрена, ми помилилися, не хоче налаштовувати проти себе паризьку торгівлю чи громадську думку. Пан префект поліції хитається на своїй посаді, у нього є вороги. Якби сталася помилка, ті, хто прагне зайняти його місце, скористалися б ліберальними плітками й галасом, щоб скинути його. Тут треба діяти так само, як у справі Коньяра, удаваного графа Сен-Еленського; якби він був справжнім графом Сен-Еленським, нам було б непереливки. Отож усе треба перевірити!

— Так, але вам потрібна гарна жінка, — жваво сказала мадемуазель Мішоно.

— Перехитрювач Смерть не дозволив би жінці наблизитися до себе, — сказав агент. — Хочете дізнатися одну таємницю? Він не любить жінок.

— Але тоді я не розумію, для чого можу знадобитися вам у такій перевірці, якби, припустімо, погодилася провести її за дві тисячі франків.

— Немає нічого простішого, — сказав незнайомець. — Я дам вам флакон із дозою рідини, спеціально приготовленої для того, щоб спричинити крововилив, який не становить жодної небезпеки й лише імітує апоплексичний удар. Цю речовину можна так само підмішати до вина або кави. Ви одразу переносите свого чоловіка на ліжко й роздягаєте його, щоб переконатися, чи він не помирає. Коли залишитеся самі, дасте йому ляпаса по плечу — лясь! — і побачите, як знову проступлять літери.

— Та це ж зовсім дрібниця, — сказав Пуаре.

— Ну що ж, погоджуєтеся? — запитав Гондюро стару діву.

— Але, любий пане, — сказала мадемуазель Мішоно, — припустімо, що літер там не буде. Чи отримаю я дві тисячі франків?

— Ні.

— А якою буде винагорода?

— П’ятсот франків.

— Робити таку річ за такі гроші! Для сумління шкода однакова, а мені, пане, ще треба заспокоїти своє сумління.

— Запевняю вас, — сказав Пуаре, — у мадемуазель дуже розвинене сумління, до того ж вона надзвичайно люб’язна й тямуща особа.

— Що ж, — знову сказала мадемуазель Мішоно, — дайте мені три тисячі франків, якщо це Перехитрювач Смерть, і нічого, якщо це просто міщанин.

— Гаразд, — сказав Гондюро, — але за умови, що справу буде зроблено завтра.

— Ще ні, любий пане, мені треба порадитися зі своїм духівником.

— Хитрунка! — сказав агент, підводячись. — Тоді до завтра. А якщо вам буде конче потрібно зі мною поговорити, приходьте на маленьку вулицю Сент-Анн, наприкінці подвір’я Сент-Шапель. Під склепінням там лише одні двері. Запитайте пана Гондюро.

Бьяншон, який повертався з лекції Кюв’є, почув досить незвичайне ім’я Перехитрювач Смерть і почув також «гаразд», сказане знаменитим начальником поліції безпеки.

— Чому ви не погодитеся? Це ж було б триста франків довічної ренти, — сказав Пуаре мадемуазель Мішоно.

— Чому? — відповіла вона. — Над цим треба подумати. Якщо пан Вотрен і справді цей Перехитрювач Смерть, можливо, вигідніше було б домовитися з ним. Але попросити в нього грошей — означає його попередити, а він цілком може просто втекти, не заплативши. Це був би страшенний обман.

— Якщо його попередять, — відповів Пуаре, — цей пан хіба не сказав нам, що за ним стежать? Але ви ж тоді втратите все.

— До того ж, — подумала мадемуазель Мішоно, — я не люблю цього чоловіка! Він уміє говорити мені тільки неприємні речі.

— Але, — вів далі Пуаре, — ви вчинили б краще. Як сказав цей пан, який видається мені цілком пристойним, до того ж він дуже охайно вдягнений, позбавити суспільство злочинця, яким би доброчесним він не був, — це виконати свій обов’язок перед законами. Хто раз випив, той питиме й надалі. А раптом йому спаде на думку вбити нас усіх? Та, хай йому грець! Ми самі були б винні в цих убивствах, не кажучи вже про те, що стали б їхніми першими жертвами.

Турботи мадемуазель Мішоно не давали їй слухати фрази, що одна по одній спадали з уст Пуаре, мов краплі води, які просочуються крізь кран погано закритого фонтану. Щойно цей старий починав низку своїх фраз і мадемуазель Мішоно його не зупиняла, він говорив без упину, наче заведений механізм. Розпочавши одну тему, він завдяки своїм відступам неодмінно переходив до цілком протилежної, так і не довівши жодної до кінця. Дорогою до пансіону Воке він заплутався в низці всіляких переходів і цитат, які зрештою привели його до розповіді про його свідчення у справі пана Раґулло та пані Морен, де він виступав свідком захисту.

Увійшовши до пансіону, його супутниця не могла не помітити Ежена де Растіньяка, який розмовляв із мадемуазель Тальфер так задушевно, що пара, цілковито поглинута своєю хвилюючою розмовою, навіть не звернула уваги на двох старих пансіонерів, коли ті перетнули їдальню.

— До цього все й мало прийти, — сказала мадемуазель Мішоно Пуаре. — Вони вже вісім днів дивилися одне на одного так, що душу могли видерти.

— Так, — відповів він. — Тому її й засудили.

— Кого?

— Пані Морен.

— Я говорю вам про мадемуазель Вікторину, — сказала Мішоно, заходячи, сама того не помічаючи, до кімнати Пуаре, — а ви відповідаєте мені про пані Морен. Що це за жінка така?

— У чому ж була б винна мадемуазель Вікторина? — запитав Пуаре.

— Вона винна в тому, що кохає пана Ежена де Растіньяка і йде вперед, не знаючи, куди це її приведе, бідолашна невинна!

Ежен протягом ранку був доведений пані де Нусінген до відчаю. У глибині душі він цілком віддався Вотренові, не бажаючи ні розбиратися в причинах дружби, яку цей незвичайний чоловік до нього виявляв, ні заглядати в майбутнє такого союзу. Потрібне було диво, щоб витягти його з прірви, в яку він уже годину тому ступив ногою, обмінюючись із мадемуазель Тальфер найніжнішими обіцянками.

Вікторині здавалося, що вона чує голос ангела; небеса відкривалися перед нею, а пансіон Воке вбирав фантастичні барви, якими декоратори наділяють театральні палаци: вона кохала, її кохали — принаймні вона так думала! І яка жінка не повірила б у те саме, побачивши Растіньяка й слухаючи його протягом цієї години, викраденої від усіх пильних очей мешканців пансіону?

Борючись із власним сумлінням, знаючи, що чинить неправильно, і водночас бажаючи чинити неправильно, переконуючи себе, що викупить цей невеликий гріх щастям жінки, він немовби прикрасився своїм відчаєм і засяяв усіма пекельними вогнями, що палали в його серці.

На його щастя, диво сталося: Вотрен весело увійшов і прочитав у душах двох молодих людей, яких одружив своїми пекельними хитрощами, але раптом порушив їхню радість, заспівавши своїм гучним, глузливим голосом:

— Моя Фаншетта чарівна
У своїй простоті…

Вікторина втекла, несучи із собою стільки щастя, скільки доти мала в житті нещастя. Бідна дівчина! Потиск рук, її щоку легенько торкнуло волосся Растіньяка, слово, сказане так близько до її вуха, що вона відчула тепло студентських уст, обійми за стан тремтливою рукою, поцілунок у шию — ось якими були заручини її кохання. А близькість товстої Сільвії, яка ось-ось могла увійти до цієї осяяної сонцем їдальні, зробила їх палкішими, живішими й промовистішими, ніж найпрекрасніші свідчення відданості, про які розповідають найславетніші історії кохання.

Ці маленькі знаки прихильності, за гарним висловом наших предків, здавалися злочинами побожній дівчині, яка сповідалася кожні два тижні! За цю одну годину вона віддала більше скарбів душі, ніж згодом, ставши багатою і щасливою, могла б віддати, цілковито віддавшись коханню.

— Справу зроблено, — сказав Вотрен Еженові. — Наші два денді зчепилися. Все минуло як слід. Справа думки. Наш голуб образив мого сокола. Завтра на Кліньянкурському редуті. О пів на дев’яту мадемуазель Тальфер успадкує любов і багатство свого батька, а тим часом спокійнісінько сидітиме там і вмочатиме шматочки хліба з маслом у свою каву. Хіба не кумедно про таке думати? Цей малий Тальфер дуже добре володіє шпагою, самовпевнений, мов каре в грі в брелан; але його буде поранено ударом, який я винайшов, — особливим способом підняти шпагу й вколоти вас у чоло. Я покажу вам цей прийом, бо він страшенно корисний.

Растіньяк слухав із дурнуватим виглядом і не міг нічого відповісти. Саме тоді прийшов Батько Горіо, Бьяншон та ще кілька пансіонерів.

— Ось таким я й хотів вас бачити, — сказав йому Вотрен. — Ви знаєте, що робите. Добре, мій маленький орле! Ви керуватимете людьми; ви сильний, кремезний, волохатий; ви маєте мою повагу.

Він хотів потиснути йому руку. Растіньяк різко відсмикнув свою й опустився на стілець, збліднувши; йому здавалося, що перед ним калюжа крові.

— Ах, у нас іще залишилося кілька маленьких пелюшок, забруднених чеснотою, — тихо сказав Вотрен. — Татусь д’Олібан має три мільйони, я знаю його статок. Посаг зробить вас білим, мов весільна сукня, — навіть у власних очах.

Растіньяк більше не вагався. Він вирішив того ж вечора попередити пана Тальфера та його сина.

Саме в цю мить Вотрен відійшов від нього, а Батько Горіо сказав йому на вухо:

— Ви сумні, дитино моя! А я вас розвеселю. Ходімо!

Старий виробник вермішелі запалював свій каганчик від однієї з ламп. Ежен пішов за ним, охоплений цікавістю.

— Заходьмо до вас, — сказав старий, який попросив у Сільвії ключ від кімнати студента. — Сьогодні вранці ви подумали, що вона вас не кохає, еге ж? — продовжив він. — Вона силоміць виставила вас за двері, а ви пішли розлючений, у відчаї. Дурнику! Вона чекала на мене. Розумієте? Ми мали піти завершити облаштування чудової квартирки, у якій ви оселитеся за три дні. Не видавайте мене. Вона хоче зробити вам сюрприз, але я вже не хочу довше приховувати від вас таємницю. Ви житимете на вулиці д’Артуа, за два кроки від вулиці Сен-Лазар. Житимете, мов принц. Ми дістали для вас меблі, наче для молодої нареченої. За цей місяць ми багато чого зробили, нічого вам не кажучи. Мій повірений узявся до справи, моя донька матиме тридцять шість тисяч франків на рік — відсотки зі свого посагу, — а я доможуся, щоб її вісімсот тисяч франків було вкладено в надійні маєтки, що лежать під сонцем.

Ежен мовчав і ходив, схрестивши руки, з кінця в кінець своєї бідної, захаращеної кімнати. Батько Горіо скористався миттю, коли студент повернувся до нього спиною, і поставив на камін червону марокінову коробку, на якій золотом було відтиснуто герб Растіньяків.

— Мій любий хлопче, — говорив бідолашний старий, — я втрутився в усю цю справу по саму шию. Але, бачите, тут є чимало егоїзму з мого боку: я зацікавлений у тому, щоб ви змінили помешкання. Ви ж не відмовите мені, еге ж, якщо я попрошу вас про дещо?

— Чого ви хочете?

— Над вашою квартирою, на п’ятому поверсі, є кімната, яка до неї належить. Я житиму там, правда? Я старію, а до моїх доньок надто далеко. Я не заважатиму вам. Просто буду там. Щовечора ви розповідатимете мені про неї. Це вас не обтяжить, скажіть? Коли ви повертатиметеся, а я лежатиму у своєму ліжку, я чутиму вас і думатиму: «Він щойно бачив мою маленьку Дельфіну. Він повів її на бал, вона завдяки йому щаслива». Якби я захворів, мені було б наче бальзамом на серце чути, як ви повертаєтеся, ходите, пораєтеся. У вас буде так багато від моєї доньки! Мені залишиться зробити лише один крок, щоб опинитися на Єлисейських полях, де вони щодня бувають; я завжди їх бачитиму, тоді як іноді приходжу надто пізно. А може, вона ще й приходитиме до вас! Я чутиму її, бачитиму в її ранковій хатній сукні, як вона бігає, граційно ступає, мов маленька кицька. За цей місяць вона знову стала такою, якою була дівчиною: молодою, веселою, жвавою. Її душа одужує, вона завдячує вам своїм щастям. О, я зробив би для вас неможливе. Щойно, коли вона поверталася, вона сказала мені: «Татусю, я така щаслива!» Коли вони церемонно звертаються до мене: «Батьку», — мені стає холодно на душі; але коли називають мене татусем, мені здається, що я знову бачу їх маленькими, і вони повертають мені всі мої спогади. Я знову відчуваю себе їхнім батьком. Мені здається, що вони ще нікому не належать!

Старий витер очі — він плакав.

— Я так давно не чув цієї фрази, так давно вона не подавала мені руки! О, так, минуло добрих десять років відтоді, як я ходив пліч-о-пліч з однією зі своїх доньок. Хіба не щастя — торкатися її сукні, йти в ногу з нею, відчувати її тепло! Зрештою, сьогодні вранці я всюди водив Дельфіну. Я заходив із нею до крамниць. І провів її до самого дому. О, залиште мене біля себе. Інколи вам знадобиться хтось, хто зробить вам послугу, — я буду тут. О, якби той товстий ельзаський пень помер, якби його подагра мала розум піднятися до шлунка, хіба моя бідна дівчинка не була б щаслива! Ви були б моїм зятем, ви були б її чоловіком, і всі це знали б. Та що там! Вона така нещасна від того, що нічого не знає про радощі цього світу, що я їй усе прощаю. Добрий Бог, мабуть, на боці батьків, які добре люблять своїх дітей. Вона надто сильно вас кохає! — сказав він, похитавши головою після короткої паузи. — Дорогою вона говорила зі мною про вас: «Правда ж, тату, він хороший! У нього добре серце! Він говорить про мене?» Та що там, від вулиці д’Артуа аж до Пасажу Панорам вона наговорила мені про вас цілих томів! Нарешті вона вилила своє серце в моє. Увесь цей чудовий ранок я вже не був старим, не важив і унції. Я сказав їй, що ви повернули мені тисячу франків. О, люба моя, вона була зворушена до сліз. Що це у вас там на каміні? — нарешті запитав Батько Горіо, який уже помирав від нетерпіння, бачачи нерухомого Растіньяка.

Ежен, зовсім приголомшений, дивився на свого сусіда отупілим поглядом. Ця дуель, яку Вотрен призначив на завтра, так разюче суперечила здійсненню його найзаповітніших надій, що він переживав усі муки кошмару. Він повернувся до каміна, побачив на ньому маленьку квадратну коробочку, відкрив її й знайшов усередині папірець, яким була накрита годинникова табакерка роботи Бреге. На папірці були написані слова: Я хочу, щоб ви щогодини думали про мене, бо…

ДЕЛЬФІНА.

Останнє слово, безперечно, натякало на якусь сцену, що відбулася між ними, і Ежен був зворушений. Внутрішній бік кришки був оздоблений емаллю по золоту. Ця прикраса, якою він так давно милувався, — ланцюжок, ключик, форма, малюнки — відповідала всім його бажанням. Батько Горіо сяяв від щастя. Він, мабуть, пообіцяв доньці розповісти їй про найменші подробиці враження, яке її подарунок справить на Ежена, бо сам був третім учасником цих молодих радощів і, здавалося, не менше за них тішився. Він уже любив Растіньяка — і заради доньки, і заради нього самого.

— Ви підете до неї сьогодні ввечері, вона на вас чекає. Товстий ельзаський пень вечеряє у своєї танцівниці. Ага! Ага! Добряче ж він був дурний, коли мій повірений сказав йому, що до чого. Невже він не твердить, що обожнює мою доньку? Хай тільки посміє до неї доторкнутися — я його вб’ю. Сама думка про те, що моя Дельфіна з… — він зітхнув, — змусила б мене вчинити злочин; але це не було б убивством: це просто теляча голова на свинячому тулубі. Ви візьмете мене із собою, правда?

— Авжеж, мій добрий Батьку Горіо, ви ж знаєте, що я вас люблю…

— Я бачу: ви не соромитеся мене! Дозвольте вас обійняти.

І він міцно притиснув студента до себе.

— Ви зробите її щасливою, пообіцяйте мені! Ви підете сьогодні ввечері, правда?

— О, так! Я маю вийти у справах, які неможливо відкласти.

— Чи можу я вам чимось прислужитися?

— Авжеж! Поки я піду до пані де Нусінген, вирушайте до пана Тальфера-старшого й попросіть його призначити мені на сьогодні ввечері годину, щоб я міг поговорити з ним про надзвичайно важливу справу.

— Невже це правда, молодий чоловіче? — сказав Батько Горіо, і його обличчя змінилося. — Невже ви залицяєтеся до його доньки, як кажуть ці дурні внизу? Грім мене побий! Ви не знаєте, що таке ляпас по-горіо! А якщо ви нас обманюєте, то досить буде одного кулака. О ні, цього не може бути.

— Присягаюся вам, що в цілому світі я люблю тільки одну жінку, — сказав студент. — І зрозумів це лише щойно.

— Ах, яке щастя! — вигукнув Батько Горіо.

— Але, — вів далі студент, — син Тальфера завтра б’ється на дуелі, і я чув, що його мають убити.

— А вам що до того? — запитав Горіо.

— Але ж треба сказати йому, щоб він не дозволив синові йти на…

Тут його перервав голос Вотрена, який пролунав із порога його кімнати; Вотрен співав:

— О Річарде, о мій королю!

Всесвіт тебе покидає…

Брум! Брум! Брум! Брум! Брум!

Я довго мандрував світом,

І мене бачили…

Тра-ля, ля, ля, ля…

— Панове! — гукнув Крістоф. — Суп чекає на вас, усі вже за столом.

— Ану, — сказав Вотрен, — ходи-но випити пляшку мого бордоського вина.

— Гарний годинник, правда? — запитав Батько Горіо. — Смак у неї добрий, еге ж?

Вотрен, Батько Горіо та Растіньяк спустилися разом і через своє запізнення опинилися за столом поруч один з одним. Під час обіду Ежен виявляв до Вотрена крайню холодність, хоча той, хто так подобався пані Воке, ще ніколи не був таким дотепним. Він сипав жартами й дотепами, умів розважити всіх присутніх. Ця його впевненість, цей незворушний спокій приголомшували Ежена.

— На якій же це травичці ви сьогодні потопталися? — сказала пані Воке. — Ви веселі, як щиглик.

— Я завжди веселий, коли укладаю вигідні справи.

— Які справи? — запитав Ежен.

— Атож, саме так. Я збув одну партію товару, за яку матиму добрі комісійні. Мадемуазель Мішоно, — сказав він, помітивши, що стара діва його розглядає, — чи не маю я на обличчі якоїсь риси, яка вам не подобається, що ви так по-американськи на мене витріщаєтеся? Кажіть! Я її зміню, аби вам догодити.

— Пуаре, ми через це не посваримося, правда? — додав він, скоса глянувши на старого службовця.

— Чорт забирай! Вам би позувати для Геркулеса-Жартівника, — сказав молодий художник Вотренові.

— Мені це до душі! Якщо тільки мадемуазель Мішоно погодиться позувати Венерою з кладовища Пер-Лашез, — відповів Вотрен.

— А Пуаре? — запитав Бьяншон.

— О, Пуаре позуватиме як Пуаре. Це буде бог садів! — вигукнув Вотрен. — Адже він походить від груші…

— М’якої! — підхопив Бьяншон. — Тоді ви опинитеся між грушею та сиром.

— Усе це дурниці, — сказала пані Воке. — Краще дайте нам свого бордоського вина: я бачу, одна пляшка вже визирає носиком! Воно не тільки підтримає наш веселий настрій, а й добре для шлунка.

— Панове, — сказав Вотрен, — пані голова зборів закликає нас до порядку. Пані Кутюр і мадемуазель Вікторина не образяться на ваші жарти, але поважайте невинність Батька Горіо. Я пропоную невеличку пляшечку бордоського вина, уславленого вдвічі більше самим ім’ям Лафітт, — і без жодного політичного натяку, зауважте. Гей, китайцю! — сказав він, дивлячись на Крістофа, який навіть не ворухнувся. — Сюди, Крістоф! Як, ти не чуєш свого імені? Китайцю, неси рідини!

— Ось, пане, — сказав Крістоф, подаючи йому пляшку.

Наливши вина Еженові та Батькові Горіо, він повільно хлюпнув кілька крапель собі, посмакував їх, поки двоє його сусідів пили, і раптом скривився.

— Диявол! Диявол! Вино пахне корком. Візьми це собі, Крістофе, й принеси нам інше; праворуч, пам’ятаєш? Нас шістнадцятеро, спустися й принеси вісім пляшок.

— Якщо ви вже розщедрилися, — сказав художник, — я плачу сто су.

— Ого! Ого!

— Бууу-у-ух!

— Пфррр!

Кожен вигукнув щось своє, і вигуки посипалися, мов ракети з феєрверкової батареї.

— Ану, мамо Воке, дві пляшки шампанського! — крикнув Вотрен.

— Чого ж! Оце вже воно! А чом би не зажадати й усього дому? Дві пляшки шампанського! Та це дванадцять франків! Я їх не заробляю, ні! Але якщо пан Ежен хоче за них заплатити, я виставлю чорносмородинову наливку.

— Ота ваша наливка чистить кишківник, мов манна, — тихо сказав студент-медик.

— Та замовкни ти, Бьяншоне! — вигукнув Растіньяк. — Я не можу чути про манну, щоб у мене серце… Гаразд, буде шампанське, я за нього заплачу, — додав студент.

— Сільвіє, — сказала пані Воке, — подайте бісквіти й тістечка.

— Ваші тістечка надто великі, — сказав Вотрен, — у них уже борода росте. А от бісквіти давайте сюди.

За мить бордоське вино пішло по колу, гості пожвавішали, веселощі подвоїлися. Лунали несамовиті реготи, серед яких раптом вибухали наслідування різних тваринних голосів. Службовець із Музею надумав відтворити один паризький вигук, схожий на нявкання закоханого кота, і тієї ж миті вісім голосів одночасно загорлали:

— Нагострити ножі!

— Моо-рон для пташечок!

— Ось задоволення, пані, ось задоволення!

— Полагодити фаянс!

— До човна, до човна!

— Бийте своїх жінок, свої лахи!

— Старий одяг, старі галуни, старі капелюхи продаю!

— Вишеньки, солоденькі вишеньки!

Пальма першості дісталася Бьяншонові за носовий пронизливий голос, яким він прокричав:

— Продавець парасольок!

За кілька хвилин здійнявся такий галас, що можна було оглухнути, розмова перетворилася на суцільну плутанину безглуздих перескоків з теми на тему, справжня опера, якою Вотрен керував, мов диригент, пильнуючи за Еженом і Батьком Горіо, котрі вже, здавалося, добряче сп’яніли. Відкинувшись на спинки стільців, обоє серйозно спостерігали за цим незвичним безладом і мало пили; обидва думали про те, що їм належало зробити ввечері, і все ж почувалися нездатними підвестися. Вотрен, який стежив за змінами на їхніх обличчях, скоса кидаючи на них погляди, дочекався миті, коли їхні очі затуманилися й почали заплющуватися, нахилився до вуха Растіньяка і сказав:

— Хлопче мій, ми не такі хитрі, щоб змагатися з татусем Вотреном, а він надто вас любить, щоб дозволити вам накоїти дурниць. Коли я щось вирішив, тільки Бог може перегородити мені дорогу. Ага! Ми хотіли піти попередити старого Тальфера, наробити школярських помилок! Піч гаряча, борошно замішане, хліб уже на лопаті; завтра, кусаючи його, ми будемо струшувати крихти собі на голову — а ви хочете не ставити його в піч?.. Ні, ні, усе спечеться! Якщо в нас і залишаться якісь маленькі докори сумління, травлення їх забере. Поки ми спатимемо наш короткий сон, полковник граф Франчессіні відкриє вам спадщину Мішеля Тальфера вістрям своєї шпаги. Успадкувавши майно брата, Вікторина матиме п’ятнадцять тисяч франків ренти. Я вже навів довідки й знаю, що спадщина матері становить понад триста тисяч…

Ежен чув ці слова, але не міг відповісти: язик прилипав до піднебіння, його охоплювала непереборна сонливість; стіл і обличчя співтрапезників він уже бачив крізь сяйливий туман. Невдовзі шум ущух, пансіонери один по одному розійшлися. А коли за столом залишилися тільки пані Воке, пані Кутюр, мадемуазель Вікторина, Вотрен та Батько Горіо, Растіньякові, немов уві сні, привиділося, що пані Воке збирає пляшки й переливає з них залишки вина, щоб зробити їх повними.

— Ах, які ж вони божевільні, які молоді! — казала вдова.

Це була остання фраза, яку Ежен зміг зрозуміти.

— Тільки пан Вотрен здатен на такі витівки, — сказала Сільвія. — Ну ось, Крістоф хропе, мов дзиґа.

— Прощавайте, мамо, — сказав Вотрен. — Я йду на бульвар помилуватися паном Марті в «Мон-Соверні» — великій виставі за «Самітником». Якщо хочете, поведу й вас, і цих дам.

— Дякую, — відповіла пані Кутюр.

— Як це, сусідко! — вигукнула пані Воке. — Ви відмовляєтеся побачити виставу за «Самітником», твором, написаним за «Аталою» Шатобріана, яку ми так любили читати, таким гарним твором, що минулого літа плакали, мов Магдалини Елодії під липами, і, зрештою, твором моральним, який може повчити вашу дівчину?

— Нам заборонено ходити до театру, — відповіла Вікторина.

— Ну, ось вони й вирушили, — сказав Вотрен, кумедно похитуючи головою Батька Горіо та головою Ежена.

Поклавши голову студента на стілець, щоб той міг зручно спати, він тепло поцілував його в чоло й заспівав:

— Спіть, мої любі кохання!

За вас я завжди пильнуватиму.

— Боюся, що він захворів, — сказала Вікторина.

— То залишайтеся доглядати його, — відповів Вотрен. — Це, — прошепотів він їй на вухо, — ваш обов’язок покірної дружини. Цей молодий чоловік вас обожнює, і ви станете його маленькою дружиною, я вам це пророкую. А зрештою, — голосно додав він, — вони були шановані в усьому краю, жили щасливо й мали багато дітей. Ось так закінчуються всі любовні романи. Ну, мамо, — сказав він, повертаючись до пані Воке й обіймаючи її, — надягайте капелюшок, гарну квітчасту сукню, шарф графині. Я сам піду знайду вам фіакр.

І він вийшов, співаючи:

— Сонце, сонце, божественне сонце,

Ти, що визріваєш гарбузи…

— Боже мій! — сказала пані Воке. — Скажіть-но, пані Кутюр, цей чоловік міг би зробити мене щасливою навіть на даху. Ну, — додала вона, повертаючись до вермішельника, — ось і Батько Горіо відключився. Цей старий нездара ніколи не здогадався кудись мене запросити. Але ж він зараз упаде, Боже мій! Невже пристойно чоловікові в літах втрачати розум! Ви скажете, що не можна втратити того, чого не маєш. Сільвіє, відведи його до кімнати.

Сільвія взяла старого під руку, змусила його пройти кілька кроків і, не роздягаючи, кинула його, мов пакунок, поперек ліжка.

— Бідний молодий чоловік, — сказала пані Кутюр, відгортаючи волосся Ежена, що спадало йому на очі. — Він наче дівчина, не знає міри.

— Ах, я можу сказати, що за тридцять один рік, відколи тримаю свій пансіон, — мовила пані Воке, — через мої руки, як то кажуть, пройшло чимало молодих людей, але такого милого, такого вишуканого, як пан Ежен, я ніколи не бачила. Який же він гарний, коли спить! Візьміть його голову собі на плече, пані Кутюр. Ой, та він падає на плече мадемуазель Вікторини: є таки Бог для дітей. Ще трохи — і він розбив би голову об набалдашник стільця. Вони вдвох склали б дуже гарну пару.

— Сусідко, та замовкніть же! — вигукнула пані Кутюр. — Ви говорите такі речі…

— Та ну, — сказала пані Воке, — він не чує. Ходімо, Сільвіє, допоможи мені вдягнутися. Я надягну свій великий корсет.

— Ага, ваш великий корсет після вечері, пані, — сказала Сільвія. — Ні, знайдіть когось, хто вас затягне, бо я не хочу бути вашою вбивцею. Ви чините необережність, яка може коштувати вам життя.

— Мені байдуже, треба віддати належне панові Вотрену.

— То ви так уже любите своїх спадкоємців?

— Ходімо, Сільвіє, без балачок, — сказала вдова, виходячи.

— У її віці… — сказала куховарка, показуючи на свою господиню Вікторині.